Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики
Мета дослідження: проаналізувати правові засади та практики тестаментування в міському соціумі Волинського воєводства ХVІІ ст. Методологія полягає у застосування методів порівняльно-історичного та системного аналізу, соціальної антропології при вивченні законодавства (зокрема спадкового права), повс...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 2021 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2021
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179913 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики / Н. Білоус // Український історичний журнал. — 2021. — Число 1. — С. 27-42. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860275794078597120 |
|---|---|
| author | Білоус, Н. |
| author_facet | Білоус, Н. |
| citation_txt | Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики / Н. Білоус // Український історичний журнал. — 2021. — Число 1. — С. 27-42. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Мета дослідження: проаналізувати правові засади та практики тестаментування в міському соціумі Волинського воєводства ХVІІ ст. Методологія полягає у застосування методів порівняльно-історичного та системного аналізу, соціальної антропології при вивченні законодавства (зокрема спадкового права), повсякденних практик укладання тестаментів у містах Волині ХVІІ ст.
The objective of the article is to analyze the legal grounds and practices of establishment of testaments in the town society of the Volynian Voivodeship in the 17th century. The methodology of the research consists in using the methods of comparative-historical and system analysis, social anthropology in studying the legislation (in particular the law of adversity), the universal practices of laying down the testament in the towns of the Volynian Voivodeship of the 17th century.
|
| first_indexed | 2025-12-02T05:04:44Z |
| format | Article |
| fulltext |
Тестамент як важливий засіб для завершення земних справ людиною перед
смертю з’явився задовго до появи християнства, був відомий у римському праві ще
Анотація. Мета дослідження: проаналізувати правові засади та практики тестаментування
в міському соціумі Волинського воєводства ХVІІ ст. Методологія полягає у застосування ме-
тодів порівняльно-історичного та системного аналізу, соціальної антропології при вивченні
законодавства (зокрема спадкового права), повсякденних практик укладання тестаментів у
містах Волині ХVІІ ст. Наукова новизна. Окреслено правові засади укладання тестаментів і
спадкування за нормами II Литовського статуту та збірників міського права Б.Ґроїцького, які
широко застосовувались у судовій практиці українських міст ранньомодерної доби; висвітле-
но процес і порядок оформлення тестаментів у повсякденних практиках у містах Волині за-
значеного періоду; доведено, що нормою було укладання тестаменту в будинку помираючої
особи (за присутності міських урядників і свідків), або в ратуші перед міським судом. Висно-
вки. У містах, що користувалися маґдебурзьким правом, порядок спадкування, оформлення
опіки, тестаментування було визначено у правничих збірках, що мали законодавчий характер,
авторства Бартоломея Ґроїцького. Норми II Литовського статуту поширювалися на жителів
неупривілейованих міст і представників різних станів, які мешкали поза міською юрисдикцією.
Міська канцелярія відігравала головну роль у становленні тестаменту як важливого приватно-
правового акта, обов’язкового до виконання після смерті заповідача. Невдоволені останнім
волевиявленням тестатора могли оскаржити його розпорядження у суді, але на практиці цим
користувалася незначна частина мешканців міст. Аналіз правових джерел і порівняння їх із
практикою укладання тестаментів дає підстави стверджувати, що містяни в більшості випадків
шанували право й дотримувалися засад тестаментування. Рідкісними були випадки укладання
цих актів власноруч. Більшість тестаторів були неписьменними і для оформлення самого акта
потребували фахової допомоги працівників міської канцелярії. Після їх смерті ці документи
мали вписуватися до урядових міських книг, але, як доводить аналіз актової документації, це
відбувалося спорадично. Причинами могли бути небажання спадкоємців оплачувати пов’язані
з цим канцелярські видатки або відсутність потреби у цьому. Загалом, незважаючи на пошире-
ну практику укладання тестаментів у містах Речі Посполитої, ці документи не стали масовою
актовою продукцією у волинських містах, більшість розпоряджень останньої волі укладалися
усно без подальшої письмової фіксації.
Ключові слова: тестаменти, спадщина, маґдебурзьке право, спадкове право, II Литовський ста-
тут, міська канцелярія, міський соціум, Волинське воєводство.
Наталія БІЛОУС
кандидатка історичних наук,
старша наукова співробітниця,
відділ історії України середніх віків і раннього нового часу,
Інститут історії України НАН України
(Київ, Україна), bilousnat@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-6036-3204
Укладання тестаментів у містах
Волинського воєводства XVII ст.:
правові засади й повсякденні практики
DOI: 10.15407/uhj2021.01.027 УДК: 930[094+393+347.65](477-2)«16»
Український історичний журнал. – 2021. – №1
28 Наталія Білоус
в V ст. до н. е. На європейських теренах практики тестаментування швидко розвину-
лися близько 1150 р. там, де збереглася традиція римського права й інституція нота-
ріату, зокрема в Північній Італії, Південній Франції. На теренах півночі Франції, у
Нідерландах, Англії, німецьких землях переломним у цьому плані стало ХІІІ ст., у реш-
ті європейських країн усне звичаєве право довше зберігало свою силу1. Тестамент був
засобом для реґулювання особливої сфери життєвих потреб мирян, пов’язаної зі спа-
сінням душі, тому вважався не лише приватноправовим, а й духовним актом2. Варто за-
уважити, що в містах Корони Польської тестаментарна практика вкорінилася в XV ст.,
Великого князівства Литовського – у ХVІ ст., але значне поширення отримала тільки
після Люблінської унії 1569 р., тобто наприкінці ХVІ й особливо у XVII ст., коли ці
документи набули масового характеру.
У зарубіжній історіографії фунеральна проблематика займає поважне місце3.
Натомість у вітчизняній уперше на цю проблему звернув увагу А.Кристер, проаналі-
зувавши на прикладі кількох шляхетських тестаментів практику успадкування майна
порівняно з нормами Литовського статуту 1529 р.4 Закони про опіку над неповно-
літніми за джерелами маґдебурзького права в містах Речі Посполитої та за нормами
Литовського статуту в Гетьманщині розглянув С.Іваницький5. Продовженням цих
студій у наш час стали праці І.Ворончук про інститут опіки у шляхетському соціумі
Волині ХVІ ст.6 та О.Вінниченко про практику спадкування за заповітом у шляхетсько-
му соціумі Галичини7. Зазначена тематика стосовно міського соціуму Волині в україн-
ській історіографії не висвітлювалася. Джерельною основою нашого дослідження ста-
ли 170 тестаментів мешканців волинських міст, уписаних до міських і ґродських книг8.
Правові засади тестаментування
У містах Речі Посполитої (у тому числі Волинського воєводства), що користу-
валися маґдебурзьким правом, порядок спадкування, оформлення опіки, укладання
тестаментів у ХVІ–ХVІІ ст. було визначено у правничих збірках, що мали законодав-
чий характер – «Порядок міських судів і справ маґдебурзького права в Короні Польсь-
кій», «Артикули маґдебурзького права…», «Титули маґдебурзького права…» та ін.9
1 Kittell E. Testaments of Two Cities: a comparative analysis of the wills of medieval Genoa and Douai // European Review of History. –
T.V. – 1998. – №1. – Р.47–82; Paringer Th., Richard O. Die Testamente der Reichsstadt Regensburg aus Spätmittelalter und Früher Neuzeit.
Entstehung – Überlieferung – Quellenwert // Arсhivalisсhe Zeitschrift. – Bd.87. – 2005. – S.197–234; Tollerton L. Wills and Will-Making in
Anglo-Saxon England. – Woodbringe, 2011 та ін.
2 Вінниченко О. Спадкування за заповітом в українських землях: генеза і правова регламентація у шляхетському середовищі Речі
Посполитої // Записки НТШ. – Т.CCLX. – Кн.1. – Л., 2010. – С.74–84; Білоус Н. Тестаменти киян середини XVI – першої половини
XVII ст. – К., 2011. – С.18–19.
3 Докл. див.: Білоус Н. Фунеральна культура ранньомодерного українського соціуму: історіографія проблеми // Історіографічні
дослідження в Україні. – Вип.30. – К., 2019. – С.213–243. Існують також спеціальні праці, в яких аналізуються практики укладання
тестаментів, наприклад у містах Чеського королівства, де ще в XV ст. у міських канцеляріях користувалися спеціальним підручником, що
окреслював технічні вимоги при оформленні актів останньої волі (психічне здоров’я заповідача, його повноліття, вільний статус і реальний
стан майна), при цьому зазначалося, що саме укладання тестаменту не було обов’язковим: Prokopa pisaře Nového Mĕsta pražského Praxis
cancellariae / Wyd. F.Mareš. – Praha, 1908. – S.15–25; Rak P. Kadaňské knihy trhů a testamentů z let 1465–1603 a testamentárni praxe v Kadani
od poloviny 15. stoleti do počatku 17. Stoleti // Sbornik archivnich praci. – 48. – 1998. – S.3–106; Hruba M. «Nedávej statku žádnému, dokud
duše v tĕle»: Pozůstalostni praxe a agenda královských mĕst severozápadnich Čech v předbĕlohorské dobĕ. – Ústí nad Labem, 2002. – 339 s.
4 Кристер А.Е. Духівниці ХVІ–ХVІІ в. // Юбілейний збірник на пошану академіка Д.І.Багалія. – К., 1927. – С.491–513.
5 Іваницький С. Закони про опіку над недолітками в джерелах маґдебурзького права Західньої Руси й Гетьманщини // Праці Комісії для
виучування історії західньоруського та вкраїнського права. – Вип.1. – К., 1925. – С.59–81.
6 Ворончук І. Інститут опіки: правові норми та повсякденні практики на Волині ранньомодерної доби // Україна у світовій історії. –
2014. – №3(52). – С.134–150.
7 Вінниченко О. Спадкування за заповітом в українських землях...
8 Про джерельну базу дослідження див. докл.: Biłous N. Testamenty mieszkańców miast Wołynia od końca XVI – do poсzątku XVIII w.:
Katalog. – Warszawa, 2017. – S.8–11.
9 Groicki B. Porządek sądów i spraw miejskich prawa majdeburskiego w Koronie Polskiej / Wyd. K.Koranyj. – Warszawa, 1953; Idem. Artykuły
prawa majdeburskiego, które zowią Speculum Saxonum z łacińskiego języka na polski przełożone: Postępek sądów około karania na gardle:
Український історичний журнал. – 2021. – №1
Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики 29
Ці збірники авторства краківського підвійта Бартоломея Ґроїцького (бл. 1534–
1605 рр.) неодноразово перевидавалися й широко застосовувалися в українських мі-
стах під час судочинства та оформлення різних актів приватноправового характеру, зо-
крема тестаментів.
Нормами II Литовського статуту (1566 р.) користувалися мешканці неупривілейо-
ваних міст Волинського воєводства, вони поширювалися також у містах із маґдебурзь-
ким правом на представників різних станів, які мешкали поза міською юрисдикцією.
Правила тестаментування викладено у восьмому розділі статуту. У першому ж артику-
лі перераховувалися категорії міського населення, що були позбавлені права укладати
тестаменти: неповнолітні діти, духовні особи, невільники, злочинці, божевільні й ті,
що втратили «честь». Тестаменти мали оформляти за присутності земських урядни-
ків і трьох свідків при «добрій» пам’яті тестаторів. Після їх смерті текст обов’язково
подавали для фіксації до урядових книг на перших судових рочках, щоб надати йому
юридичної сили. Заповідач міг скасувати свою останню волю, якщо смерть відступала.
У випадку запису маєтку на користь церкви/костелу, духовні особи мали виконувати
військову повинність, пов’язану із землеволодінням: «службу земскую служити конно
збройно водле уставы и уфалы земское» (арт. 2).
Наступна стаття стосувалася свідків, яких обирали з-посеред «веры годних и непо-
дойзреных». Не мали права свідчити особи, що були позбавлені права укладати теста-
менти, жінки, екзекутори або опікуни тестаменту, спадкоємці тестатора. Якщо виника-
ла потреба в укладенні цього акта під час воєнних дій, у дорозі, далеко за межами свого
населеного пункту, то можна було обмежитись і меншим числом свідків. Військові
могли укладати тестаменти під час війни за присутності гетьмана або повітового хорун-
жого, а особи, що мандрували, – перед найближчим земським урядом, а потому акт
мав бути зафіксований у місцевій канцелярії (арт. 3).
Окрему статтю присвячено невільникам, які не могли успадкувати рухомі речі, за-
писані їм тестатором, поки залишалися в неволі. Заповідач повинен був «листом яв-
ным невольника свого вольным учинити, а учинивши, тым же тестаментом можеть ему
што рухомого водле воли своее записати» (арт. 4).
Путні слуги та міщани неупривілейованих міст могли заповідати 1/3 свого майна
будь-кому на власний розсуд, але 2/3 мали залишити своїм дітям для виконання служ-
бових повинностей із тієї ділянки землі, де проживали. Ця частка майна бездітних
тестаторів переходила до власника землі. Якщо діти заповідача були вільними особами
й мали намір назавжди залишити оселю, вони могли взяти з собою 2/3 рухомого май-
на. Нерухомість у цьому разі поверталася до власника землі (арт. 5).
Тестамент утрачав юридичну силу, якщо його текст було суттєво пошкоджено, або
виконано нечитабельним письмом. Коли ж пошкодження були незначними та не впли-
вали на суть документа, то він зберігав свою юридичну силу (арт. 6).
У ІІ Литовському статуті детально перераховувались обставини, за яких тестатор
міг позбавити дітей спадку. Частина цих «провин» стосувалася лише сина чи доньки,
а частина була спільною для дітей обох статей. Власне, такий розподіл обумовлювався
особливостями спадкування в родині землевласників, де синові зазвичай належала не-
рухомість, а донькам – вартість частини батьківського землеволодіння, що передавала-
ся їй як посаг (грошима й речами) в момент заміжжя. Окремі обставини були пов’яза-
ні з неповною правовою дієздатністю жінки порівняно з чоловіком: зазвичай дівчина,
навіть досягши повноліття, перебувала під опікою батька/брата/родичів чоловічої статі.
Ustawa płacej u sądów / Wyd. K.Koranyj. – Warszawa, 1954; Idem. Tytuły prawa majdeburskiego do Porządku і do Artykułów, pierwiej po
polsku wydanych, w sprawach tego czasu nawięcej kłopotanych z tegoż prawa majdeburskiego przydane / Wyd. K.Koranyj. – Warszawa 1954;
Idem. Obrona sierot i wdów / Wyd. K.Koranyj. – Warszawa, 1958.
Український історичний журнал. – 2021. – №1
30 Наталія Білоус
Отож батько міг позбавити сина спадку в таких випадках: якщо той учинить фізичне
насильство над батьком або відбере його нерухомість; спробує позбавити його життя
чи завдасть тяжкої кривди; відмовиться брати батька на поруки або визволяти його з
ув’язнення в тих випадках, де батько був звинувачений у злочині, що загрожував смерт-
ною карою. Син і донька могли втратити право на спадок, якщо несправедливо, зі зло-
сті, звинувачували батька у злочині, карою за який була страта (цілком імовірно, що
йшлося про звинувачення у зраді Речі Посполитої); якщо полишали батьків без опіки у
випадку їх божевілля, або відмовлялися викуповувати їх із неволі, маючи в руках бать-
ківську маєтність. Спадок втрачали й діти в разі відступу від «правдивої» християн-
ської віри та небажання відмовлятися від єресі. Натомість суто дівочим переступом, що
загрожував доньці позбавленням спадку, були непристойні вчинки, котрі плямували її
честь та честь родини, а також відмова виходити заміж до 25 років через небажання по-
лишати свій спосіб життя, хоч батьки й не відмовляли їй у спадку (арт. 7).
Остання стаття стосувалася незрячих осіб, які бажали укласти тестамент: у такому
випадку його мали засвідчити 8 людей для більшої певності10.
Б.Ґроїцький у своєму збірнику міського права, на відміну від Литовського статуту,
подав дефініцію: «Тестамент – добровільне і слушне рішення для того, щоб висловлен-
ня нашої волі про те, що хочемо, було виконане після нашої смерті. У перекладі з латин-
ської мови це означає ніщо інше, як засвідчення нашої волі або думки» («Dobrowolne
a słuszne postanowienie, aby oświadczenie woli naszej o tym, co chcemy, aby po naszej
śmierci wypełniono było. Które opisane z łacińskiego słowa się podawa, które się nie inaczej
wykłada, jedno: oświadczenie wolej albo myśli naszej»)11. Варто зауважити, що середньо-
вічне німецьке міське право («Weichbild») послуговувалося іншим поняттям, таким,
як «розпорядження на випадок смерті» («Vergabung von Todes wegen»), «розпоря-
дження останньої волі на випадок смерті» («letzwilligen Verfügungen»). Досліджуючи
практику тестаментування в пізньосередньовічному Кракові, Я.Висмулек дійшов вис-
новку, що у XIV ст. тестамент був ще невідомий у маґдебурзькому праві, a становив
предмет реґулювання канонічного права та підлягав юрисдикції влади костелу (біску-
па). У 1390-х рр. компетенція міської ради, а також практика тестаментування серед
заможних містян Кракова розширилася, що спонукало міську владу започаткувати
окрему серію книг («Libri testamentorum»), висилати міських урядників до будинків
хворих міщан, які бажали укласти акти останньої волі. У 1460–1470-х рр. ця практика
поширилася й на незаможні категорії населення міста, а побоювання райців підхопити
хвороби від помираючих, особливо під час епідемій, змусило їх передати ці функції вій-
тівсько-лавничому суду, до компетенції якого належало також вирішення інших май-
нових питань12. Романізації правової культури та водночас рецепції римського права й
кодифікації спадкового права сприяло викладання на початку XVІ ст. римського права
у Краківському університеті13. Таким чином, кодифіковане польське міське право у сфе-
рі тестаментування базувалося на чотирьох правових традиціях, закладених у саксон-
сько-маґдебурзькому, канонічному, римському правах і локальному законодавстві14.
Б.Ґроїцький у своїй праці подав текст протоколу, який писар повинен був записати
зверху на закритому, укладеному в уряді тестаменті15. Він допускав, що документ може
10 Статут Вялікага княства Літоўскага 1566 г. / Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедяя. – Т.3: Дадатак. – Мінск, 2010. – С.519–520.
11 Groicki B. Tytuły prawa majdeburskiego... – S.177.
12 Wysmułek J. Testamenty mieszczan krakowskich (XIV–XV w.). – Warszawa, 2015. – S.78, 82, 90–115.
13 Ibid. – S.60.
14 Докл. див.: Mikula M. Tradycje prawne w regulacjach testamentowych w miastach Królestwa Polskiego XIV–XVI w.: prawo sasko-
magdeburskie, prawo kanoniczne i rzymskie oraz prawodawstwo lokalne // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. – 68(2). – 2020. – S.131–
157.
15 Groicki B. Tytuły prawa majdeburskiego... – S.193–194.
Український історичний журнал. – 2021. – №1
Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики 31
укладатися як письмово, так й усно. Тестатор міг вносити зміни в результаті різних
обставин, а дійсним уважався останній акт. Усна форма розпорядження допускалася,
якщо заповідачами були особи старі, немічні чи хворі, які тільки таким чином могли
залишити свої останні розпорядження16. Оформлення акта останньої волі в домашніх
умовах належало здійснювати за присутності 7 свідків, які мали бути при «доброму»
здоров’ї17. Після цього свідкам належало визнати його зміст перед міським урядом і за-
свідчити печаткою. Під час епідемій, коли суди не функціонували, дозволялося оформ-
ляти тестаменти вдома за присутності 2 свідків – старших цехових або навіть сусідів,
а потім записати «зізнання» перед урядом18. Передбачалося, що тестамент міг уклада-
тися й поза домом, у загрозливих для життя обставинах, зокрема під час воєн. Такі акти
теж мали засвідчувати 2 свідки.
Тестатор не міг розпоряджатися своїм майном без згоди потенційних спадкоєм-
ців. За відсутності дітей заповідач міг записати всю нерухомість своїй дружині, віддаля-
ючи кровних родичів, що створювало упривілейовані умови для жінки, яка крім віна
могла отримати ще й відписане цим актом майно.
Німецьке право охороняло інтереси прямих нащадків. Так, наприклад, існувала
заборона на передачу дружинами до рук чоловіків ґеради19 та нерухомості. Подібним
чином і чоловіки не могли позбавити найближчих родичів успадкування герґевету20.
Якщо дружина дарувала або заповідала чоловікові свої речі, то після її смерті ґера-
да зменшувалася. У випадку, якщо за життя жінки її особисті речі було заставлено за
гроші, що витрачалися на її лікування, то ці речі могли бути викуплені її спадкоєми-
цею. Своєю чергою, якщо речі, що належали до ґеради й були передані/подаровані як
пожертва, особа, котра мала права їх успадкувати, могла домагатися їх повернення.
Тестаторка, аби передати в дар чоловікові за заповітом окремі речі зі своєї ґеради, му-
сила для цього заручитися згодою найближчої спадкоємиці. Б.Ґроїцький застерігав, що
право на отримання ґеради мала тільки незаміжня дочка, однак після заміжжя вона
його втрачала, оскільки здобувала свою частину в рамках посагу21.
Посилаючись на збірник юридичних приписів міста Маґдебурґа ХІІІ ст.
«Маґдебурзьке міське право» («Jus municipale magdeburgense»), Б.Ґроїцький зазначав,
що спадщину становили всі нерухомі й рухомі речі, гроші, худоба. Обов’язки спадко-
ємця він трактував за нормами звичаєвого права ХІІІ ст. – «Саксонського зерцала»
(«Speculum Saxonum»)22. Той мав передусім сплатити борги небіжчика впродовж
30 днів від смерті тестатора за рахунок отриманого спадку. Якщо останній не вказав
своїх боргів у заповіті, кредиторам слід було довести факт позики, адже спадкоємці
могли про неї не знати23.
Належало враховувати інтереси всіх дітей, також і тих, які вели самостійне госпо-
дарство, або ще й ненароджених. Невиконання цих умов підважувало законність теста-
менту24. Б.Ґроїцький указав на причини, через які тестатор-батько міг позбавити майна
дітей: завдання йому тяжких кривд (фізичне насилля, отруєння, замах на життя), якщо
16 Zielecka-Mikołajczyk W. Prawosławni і unici w Rzeczypospolitej XVI–XVIII w. wobec życia i śmierci w świetle swoich testamentów. –
Warszawa, 2012. – S.43.
17 Groicki B. Tytuły prawa majdeburskiego... – S.178.
18 Ibid. – S.187.
19 Ґерада (gerada) – майно, унесене жінкою й доповнене під час тривання шлюбу, предмети її особистого вжитку (наприклад одяг,
постіль, посуд, клейноди), що передавалися у спадок по жіночій лінії.
20 Герґевет (hergewet) – особисті речі чоловіка (приміром одяг, постіль, коні з упряжжю, зброя), що могли передаватися у спадок тільки
по чоловічій лінії.
21 Groicki B. Artykuły prawa majdeburskiego... – S.11–13.
22 Докл. див.: Lück H. Über den Sachsenspiegel: Entstehung, Inhalt und Wirkung des Rechtsbuches. – Dössel (Saalkreis), 2005; Idem. Der
Sachsenspiegel: Das berühmteste deutsche Rechtsbuch des Mittelalters, Darmstadt. – Lambert Schneider Verlag, 2017.
23 Delimata M. Prawo rodzinne w pracach Bartłomieja Groickiego // Społeczeństwo staropolskie. – T.III. – Warszawa, 2011. – S.27.
24 Groicki B. Tytuły prawa majdeburskiego... – S.182, 185.
Український історичний журнал. – 2021. – №1
32 Наталія Білоус
діти вступали на шлях злочинності, або підозрювались у чаклунстві, єресі, за сексуальні
контакти з мачухою, через свавільний спосіб життя25.
Краківський правник описав правила спадкування майна по бічній лінії померло-
го, який не залишив тестаменту, а також по померлих дітях й онуках. Згідно з «Сак-
сонським зерцалом», майно дітей спадкували батьки, а у випадку їх відсутності –
сестри і брати; натомість бабусі й дідусі були позбавлені таких прав. За маґдебурзьким
правом діди та батьки малі рівні права. Натомість Б.Ґроїцький запропонував вико-
ристовувати в таких випадках варіант римського права, коли спадок по дітях ділився
порівну між батьками, сестрами та братами26.
Першочергове право на спадок мали нащадки по прямій лінії. За їх відсутності
спадок переходив на бічну лінію – дядьків, тіток, а у випадку їхньої смерті – на їх-
ніх дітей. Онуки могли спадкувати по дідах і бабах, якщо батьків уже не було серед
живих27. Отож чітко фіксувалася процедура спадкування, практично не залишаючи
можливостей для суперечок за спадок. Б.Ґроїцький також розглядав варіант, коли
подружнє майно було не успадковане на момент шлюбу, а зароблене вже під час три-
вання подружнього зв’язку. За цих умов удова успадковувала четверту частину та ґе-
раду, а три чверті майна припадали на дітей28. Порядок спадкування поміж родича-
ми у випадку відсутності тестаменту докладно було представлено також у збірнику
«Порядок міських судів і справ маґдебурзького права…» («Porządek sądów i spraw
miejskich prawa majdeburskiego…»)29.
Б.Ґроїцький присвятив багато уваги питанням віна й посагу, подав визначення цих
понять, згадав про плутанину щодо них у різних правників. Зазначив, що у випадку від-
сутності свідків при записі віна достатньо було присяги заміжньої жінки, аби отримати
частку майна небіжчика-чоловіка («Саксонське зерцало» та «Маґдебурзьке міське пра-
во»). Тож багато жінок жили коштом своїх дітей, не маючи на те права, позбавляли сво-
їх нащадків майна, витрачали ті гроші з другим чоловіком і прирікали дітей на бідність.
Вирішити цю проблему, на думку правника, можна було б, увівши норму – обов’язкову
фіксацію в урядових книгах вінового запису, що внеможливило б такі зловживання.
Далі, посилаючись на норми «Маґдебурзького міського права», він подав найважливі-
ші засади щодо запису віна, його спадкування, втрати чоловіком права на віно або посаг
по дружині30.
Також чимало уваги Б.Ґроїцький присвятив питанням опіки над осиротілими
дітьми. Під опікою він розумів турботу про неповнолітню дитину, яка залишилася без
батька, здійснення контролю над її майном до часу, коли вона самостійно могла ним
користуватися. Поріг повноліття був визнаний для хлопчиків – 14, а для дівчаток –
13 років. Малолітні не могли ухвалювати жодних правових рішень, а тільки за участю
опікуна31. Контролю підлягали особи, які не досягли 21-річного віку32.
Окрема праця правника «Захист сиріт і вдів» («Obrona sierot і wdów»)33 при-
свячена винятково проблемам опіки над зазначеними категоріями. На початку автор
25 Groicki B. Tytuły prawa majdeburskiego... – S.18–22; Idem. Porządek sądów i spraw miejskich... – S.78–79.
26 Groicki B. Tytuły prawa majdeburskiego... – S.43–44.
27 Groicki B. Artykuły prawa majdeburskiego… – S.5–6.
28 Ibid. – S.7–14.
29 Засади спадкування згідно з маґдебурзьким правом на прикладі тестаментів міщан Кракова XVI ст. розглянула У.Совіна (див.:
Sowina U. Testamenty ktakowskie z przełomu średniowiecza i nowożytności wobec zasad dziedziczenia według prawa magdeburskiego //
Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. – 2010. – №2. – S.185–189).
30 Groicki B. Tytuły prawa majdeburskiego… – S.61–64, 69–83.
31 Groicki B. Artykuły prawa majdeburskiego… – S.52.
32 Гошко Т. Уявлення про дитинство в кодексах міського права в Речі Посполитій XVI – початку XVII ст. // Місто: історія, культура,
суспільство: Е-журнал урбаністичних студій. – 2018. – №4. – С.37–56 [Електронний ресурс]: http://mics.org.ua/journal/index.php/mics/
article/view/54
33 Groicki B. Obrona sierot i wdów. – Warszawa, 1958. – 344 s.
Український історичний журнал. – 2021. – №1
Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики 33
звертає увагу на те, наскільки складна й відповідальна роль опікуна та які ризики очі-
кують на особу за смерті шлюбного партнера. У разі втрати майна сироти через не-
сприятливі обставини чи недбалість опікун або той із батьків, хто опікувався дітьми,
мали відшкодовувати втрату своїм майном (заставляючи її до сплати шкоди). На дум-
ку Б.Ґроїцького, порядні люди, усвідомлюючи всі ризики опіки, часто відмовлялися
від цього тягаря, натомість нечесні пропонували свої послуги й користувалися майном
сиріт, через що останні потерпали, отримуючи по досягненні повноліття «обрізану»
спадщину, або й узагалі залишаючись ні з чим34. Оскільки до опікунства могли приму-
сити, існували кілька причин для перешкоди цьому: багатодітність, хвороба, неприязні
стосунки з померлою особою, скромні статки (незаможність), вік понад 70 чи менше
25 років35. Практикувалися три види опіки: природна, згідно з тестаментом, урядо-
ва. Перевага надавалася тим, хто мав кращі позиції й можливості для здійснення опі-
ки. Вимога укласти інвентар маєтностей небіжчика перед початком опіки запобігала
можливим зловживанням36. До обов’язків опікуна належали турбота про виховання
сиріт, забезпечення їм умов утримання, охорона їхніх прав, оточення батьківською лю-
бов’ю. Опікун не мав права продати або заставити майно неповнолітніх сиріт, хіба що
доведе доцільність цього, а у випадку розтрати йому належало компенсувати всі збит-
ки власним коштом37. Після закінчення терміну опіки він передавав майно підопіч-
ному, котрий засвідчував «квитом» (відповідно оформленою розпискою) отримання
всього йому належного та звільнення опікуна від його обов’язків38. У випадку зловжи-
вань або завданих підопічним збитків їхні родичі могли притягнути опікунів до суду39.
У виняткових випадках опікуном малолітніх могла стати їхня мати, хоча зазвичай вона
була позбавлена такого права. Особливо це стосувалося вдів, оскільки, як зауважував
Б.Ґроїцький, вони могли діяти не на користь дітей від першого шлюбу, а намагалися б
годити новому чоловікові всупереч їхнім інтересам. Така заборона не стосувалася бать-
ка в разі його нового шлюбу, оскільки, турбуючись про нащадків, він керується переду-
сім розумом40.
Опіці підлягали не тільки діти-сироти, а й також жінки, тому будь-які правові
дії вони провадили за посередництва опікуна. Б.Ґроїцький уважав, що опіка над жін-
кою необхідна, оскільки вона є слабкою статтю, нездатною протистояти насильству
(«ponieważ się niewiasty szkody strzeć nie umieją»)41. Опікуном заміжньої жінки був
зазвичай її чоловік, без згоди котрого вона не могла розпоряджатися своїм майном.
Однак дружина не могла здійснити запис на користь шлюбного партнера без згоди
спадкоємців свого майна, до яких чоловік не належав42. У випадку смерті останнього
дружині призначався опікун із-поміж родичів43.
Тестатор мав право призначити екзекуторів, котрі виконували його останню волю.
Зазвичай вони ставали опікунами вдови та дітей. За виконання обов’язків екзекутор міг
розраховувати на частину рухомого майна44.
34 Groicki B. Obrona sierot i wdów. – S.22–29; Delimata M. Prawo rodzinne w pracach Bartłomieja Groickiego… – S.31–32.
35 Groicki B. Obrona sierot i wdów. – S.25.
36 Groicki B. Artykuły prawa majdeburskiego… – S.50; Idem. Obrona sierot i wdów. – S.29, 100.
37 Groicki B. Tytuły prawa majdeburskiego… – S.117.
38 Groicki B. Obrona sierot i wdów. – S.189, 201–203.
39 Groicki B. Artykuły prawa majdeburskiego… – S.52–53, 226.
40 Groicki B. Obrona sierot i wdów. – S.50–51.
41 Groicki B. Artykuły prawa majdeburskiego… – S.15.
42 Ibid. – S.16; Idem. Obrona sierot i wdów. – S.55.
43 Delimata M. Prawo rodzinne w pracach Bartłomieja Groickiego… – S.35; Sowina U. Wdowy i sieroty w świetle prawa w miastach Korony w
późnym średniowieczu i wczesnej nowożytności // Od narodzin do wieku dojrzałego: Dzieci i młodzież w Polsce. – Cz.1: Od średniowiecza do
wieku XVIII / Red. M.Dąbrowskа, A.Klonder. – Warszawa, 2002. – S.15–28.
44 Bukowska K. Dawne polskie prawo prywatne miejskie od połowy XV do połowy XVIII w. // Historia państwa i prawa Polski. – T.II. –
Warszawa; Toruń, 1966. – S.309–310.
Український історичний журнал. – 2021. – №1
34 Наталія Білоус
У міському праві діяло обов’язкове правило – виконання розпорядження тестато-
ра впродовж року після його смерті. У разі невиконання екзекутором своїх обов’язків
його майно підлягало конфіскації, або ж він мав виплатити вартість заподіяних збит-
ків. Якщо ж екзекутор відмовлявся від відшкодування, його мали ув’язнити до сплати
збитків45.
Порушення акту останньої волі в міському, як і у земському праві вважалося зло-
чином. Тестамент міг бути оскаржений, якщо воля тестатора суперечила «посполито-
му» праву, приписам вількерів (постанов міського уряду), засадам побожності й поряд-
ності, тобто порушувала «добрий» звичай. Проявом піклування про долю спадку був
припис про невизнання тестаменту в разі неповноліття або розумової недієздатності
спадкоємця. Така особа могла отримати спадок за умови, якщо перебувала під опікою.
Недійсними визнавалися акти останньої волі, написані під примусом або особами,
яким право забороняло складати тестаменти. До таких належали неповнолітні діти,
ченці, засуджені до страти особи, невільники, марнотратці, божевільні, глухі або німі
від народження, сліпі46. Заборонялося робити записи на користь євреїв, народжених
поза шлюбом дітей, а також слуг, які «чужоложили» з дружиною свого пана47.
Загальні норми спадкування уточнювалися й реґулювалися локальним законо-
давством в окремих містах Речі Посполитої, зокрема вількерами Кракова, Казимежа,
Познані, Львова, Олькуша, Бидґоща, Ченжковиць48.
Укладання тестаментів у повсякденних практиках
Найважливішою причиною укладення акта останньої волі в більшості випадків
була необхідність поділити майно між спадкоємцями, аби в майбутньому запобігти
конфліктам і суперечкам у родині. Важливими для тестатора були також такі спону-
ки: турбота щодо забезпечення шлюбного партнера в разі бездітності подружжя; пі-
клування про добробут і майбутнє дітей та онуків; виплата боргів; визначення спад-
коємців серед далеких родичів; благодійні й побожні цілі. Коротко кажучи, заповідачі
на порозі смерті прагнули впорядкувати всі справи, пов’язані з дотеперішнім життям.
Наприклад, ковельський міщанин Ярош Олешкович, виявляючи турботу про свою
родину, так висловився з цього приводу: «Аби по смерті моїй жодної шарпанини від
кровних моїх дружини й дітки мої не мали ні від кого» («Aby po śmierci mojej żadnej
szarpaniny od krewnych moich żona i dziatki moje nie mieli ni od kogo»)49. Заможний
луцький бурмистр Самійло Солтан на схилі життя залишився вдівцем і, не маючи на-
щадків, побоювався, що його майно може стати причиною розбрату серед рідні. Тож
він уклав свій тестамент, аби запобігти сваркам між потенційними спадкоємцями:
«Прєто я много грєшъныи Самоєл Василεвичъ Савътанъ, на сєсъ часъ бурмистръ
луцкии, постєрєгаючы того, абы мя смєрть в нєготовости и в нєросъпоряжєнъю добр
моихъ, которыє ωт Гсда Бога дарованыє и власъною працою моєю набытыє маю, нє
застала, и стєрєгучы того, абы по жывотє моєм в шарпанину нє пришъла и мєжы кров-
ными и повинъными моими ростырки якиє и васнъ сє нє множыли»50.
У волинських містах заповіт укладали здебільшого в будинках. Сюди запрошували
3–4 міських урядників, делеґованих війтом або лентвійтом, представника канцелярії
45 Groicki B. Tytuły prawa majdeburskiego... – S.189.
46 Ibid. – S.180–181.
47 Ibid. – S.188.
48 Mikula M. Tradycje prawne w regulacjach testamentowych... – S.148.
49 Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі – ЦДІАК України). – Ф.35. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.89–90.
50 Там само. – Ф.26. – Оп.1. – Спр.31. – Арк.125.
Український історичний журнал. – 2021. – №1
Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики 35
(міського писаря або його заступника) для вислуховування диспозиції помираючого
й оформлення акта останньої волі. Траплялися ситуації, коли на прохання заповідача
або членів його родини вдома збирався так званий гайний необхідний суд (лат. iudicia
necessaria bannita), інколи в повному складі, який і вирішував питання успадкування
майна та оформлення заповітів. У всіх зафіксованих випадках на прохання тестато-
ра цей акт уписували до міських книг того самого дня. Практика скликання гайного
суду в будинку заповідача була поширена в Олиці, про що зазначалося у вписаних до
міських книг заголовках актів: «Гайний виложоний суд зібрався в будинку учтивого
Георгія Середи, міського жителя Олики, що сталося 4 квітня 1664 р., перед поважними
й відомими панами – війтом Мартином Більцем, учтивими Єронімом Танюкевичем,
Олександром Яженецьким, Никифором Бжозовським, Єфремом Божкевичем,
Дмитром Палунським, присяглими лавниками, за присутності славетних Матяша
Собковича, бурмистра, Себастьяна Калениковича, Олександра Бобковича, Семена
Карасовського, райців, а також Федора Куриловича, старого райці, Яцька Полуйка,
Івана Грицелка та інших міських жителів»51.
Тестаменти записували як від першої, так і від третьої особи. Тестатори могли на-
диктовувати свою останню волю, тоді до актів потрапляли думки, емоції, рефлексії по-
мираючих і навіть діалоги між заповідачем та спадкоємцями. У таких актах присутній
голос людини в переддень смерті, її страхи й побоювання за стан душі. Звісно, подібних
документів обмаль, утім саме вони віддзеркалюють палітру взаємовідносин у родинах,
особливо за конфліктних ситуацій. Такі тестаменти засвідчують ориґінальність і цін-
ність цих джерел, а також дозволяють зауважити культурні відмінності волинських міс-
тян від мешканців інших реґіонів Речі Посполитої.
Нетиповий тестамент з автобіографічними елементами та емоційною складовою за-
лишив жовнір Казимир Соколовський, який походив із Новогрудського повіту. Цей акт
останньої волі тестатор записав власноруч. Він стверджував, що причиною його смер-
ті стала жадібність євреїв із Берестечка, котрі безпідставно звинуватили його в убивстві
митника Боруха. Тож коли він проїздив Володимир, євреї через цей наклеп його схопи-
ли й кинули до в’язниці, де він просидів цілий рік. Важкі умови призвели до хвороби
Соколовського та як наслідок – передчасної смерті, а всі його речі (кілька коней, зброя,
військове спорядження, 300 злотих) забрав берестейський кагал. Можливо, євреї були у
змові із замковим урядом Дубна, який також міг отримати певний зиск від цієї справи.
Джерела не проливають світла на подробиці згаданого інциденту, тому важко сказати, на-
скільки щирим був жовнір на порозі смерті. Напевно, як чужинець, він не мав шансів на
порятунок. У тестаменті Соколовський із глибоким жалем оповідав свою сумну життєву
історію, згадуючи про те, як мусив їсти щурів у в’язниці та був приречений померти, за-
плативши християнською і шляхетською кров’ю за жадібність євреїв52. 17 березня 1687 р.
ксьондз Бонавентура Климковський із дубенського бернардинського монастиря, перед
яким напевно в’язень сповідався, приніс цей тестамент для запису в луцькі ґродські кни-
ги. Тестатор відписав бернардинцям усі пограбовані в нього євреями речі, залишивши
докладний реєстр цього майна на загальну суму 1038 зол.53
51 «Judicium necessario expositum bannitum in domo hon[esti] Georgij Sereda civ[ibus] olycen[sis] horis ante Mencianis. Feria sexta, die quarta
Aprilis. Anno Domini millessimo sexcentessimo sexagessimo quarto. Per spect[abili] ac fam[atum] D[omin]orum Martinum Bielec, advocatum
olycen[si], et hon[estum] Hieronimum Taniukiewicz, Alexandrum Jazeniecki, Nicephorum Brzozowski, Ephrem Boszkiеwicz, Demetrium
Paloński scabinorum jurati. In praesentiam F.F.D.D. Matthias Sobkowicz proconsul, Sebastiani Kalenikowicz, Alexandri Bobkowicz, Simonis
Karasowski consul[ibus] сum etiam D[ominum] Theodori Kuryłowicz antiquas resid[entes] consul[is], Jacko Polujko, Joannis Hrycelko et
aliorum plurimam civ[ibus] olycen[sis]» (див.: ЦДІАК України. – Ф.1237. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.107 зв.).
52 «I ja będąc człowiek niewinny więzienie w zamku w Dubnie siedziałem rok cały, i czeladnika na imie Brzozowskiego na konfessatach
zmeńczoną, i nic nie zeznał na mię. Co za wziętość żydowska, usadziwszy się i jad jasczurczy, mając w sobie na krew chrześciańską i szlachecką
przypłacając moją krew niewinną każa mi umierać» (див.: Там само. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.399. – Арк.353–354).
53 Див.: Там само. У реєстрі, зокрема, згадано про сім коней, кожен з який коштував 90–120 зол., дві пари пістолетів зa 100 зол., два
мушкети за 40 зол., короткий мушкетик за 8 зол., срібляну ладівничку за 12 зол., дві шаблі зa 60 зол., дві пари чорних бутів за 18 зол.,
Український історичний журнал. – 2021. – №1
36 Наталія Білоус
Такі випадки власноручного укладання тестаментів були рідкісними, але, окрім зга-
даного, відомі й інші. Так, у преамбулі заповіту олицького міщанина Івана Антиповича
(23 травня 1658 р.) зазначалося, що він був написаний руською мовою і власною рукою
тестатора («po rusku jego ręką własną pisany i podpisany»)54. Свідками в нього виступи-
ли два священики, двоє міщан i брат заповідача. Після його смерті дружина принесла
тестамент до міського уряду з проханням внести його до міських книг. Перекладений
лавником Єронімом Танюкевичем на польську мову, текст був уписаний 6 вересня
1660 р., тобто через півтора року після укладення. Священик соборної церкви в Ковелі
Федір Дем’янович написав свій тестамент власноруч руською мовою. Документ мав
спрощену структуру, зокрема в ньому відсутні кілька характерних для цих актів кла-
узул: аренґа, диспозиція щодо душі й тіла, санкція, дата та місце укладення. Його за-
свідчили 7 осіб, серед яких були міські урядники. Після смерті заповідача на прохання
дружини текст було вписано до міської книги після перекладу на польську (26 жовтня
1671 р.)55. Схоже, що тестамент Василя Дубовця (8 січня 1686 р.) також був написаний
власноруч. Він складався тільки з майнового розпорядження на користь дружини й
дочки, починався та закінчувався зверненням до Бога: «Во имя Отца и Сина и Святого
Духа»56. Канцеляристи цей текст не стали перекладати на польську, а вписали мовою
ориґіналу до міської книги, але це радше був виняток для канцелярії Ковеля, ніж уста-
лена практика. Зауважимо, що в міській канцелярії Олики заголовки до документів і
прикінцеву клаузулу записували переважно латинською мовою57.
У маленьких містечках при вписуванні до книг укладених раніше тестаментів
не завжди дотримувалися правила перекладу на польську мову. Так, у Миляновичах
міський писар Іван Лукошевич за присутності священика Покровської церкви
Онисифора склав у домі смертельно хворого Якова Ласковича руською мовою його
заповіт (18 серпня 1650 р.). За усталеним звичаєм по смерті міщанина цей священик
приніс написаний ним акт до міської канцелярії для внесення у книги – перекладати
його не стали, уписавши мовою ориґіналу. Акту передувала преамбула польською мо-
вою із зазначенням імен присутніх на уряді міських урядників. Практика укладання й
засвідчення тестаментів духовними особами була поширеною у Великому князівстві
Литовському у XVI ст. Але після набуття чинності ІІІ Литовським статутом, який не
вимагав присутності духовних осіб при тестуванні, вона не була обов’язковою та по-
ступово зникла. Утім цей звичай зберігся у XVII ст. на півночі ВКЛ58, також у деяких
містах Волинського воєводства.
У містах Великого князівства Литовського поширеною була практика укладан-
ня тестаментів міщан перед війтівсько-лавничим урядом59, натомість у містах Речі
Посполитої, усупереч нормам маґдебурзького права тестаменти могли укладати відра-
зу перед радецьким урядом або судом. У разі задовільного фізичного здоров’я міщани
усно визнавали свою останню волю в ратуші, керуючись при цьому міркуваннями без-
пеки, оскільки в такому разі розпорядження тестатора завжди вписувалися до книг.
два кунтуші, позолочену вуздечку черкеської роботи зa 80 зол. i червоний килим зa 9 зол. (див.: Biłous N. Testamenty wojskowych poległych
i zmarłych na Wołyniu w XVII w. // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. – 64(2). – Warszawa, 2016. – S.213).
54 ЦДІАК України. – Ф.1237. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.46.
55 Там само. – Ф.35. – Оп.1. – Спр.4. – Арк.100–100 зв.
56 Там само. – Спр.7. – Арк.274.
57 Biłous N. Testamenty mieszkańców miasta Ołyki z lat 1660–1670 // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. – 3-4. – Warszawa, 2011. –
S.347–362.
58 Zielecka-Mikołajczyk W. Prawosławni i unici w Rzeczypospolitej... – S.33.
59 Таку норму окреслив привілей королеви Бони 1541 р. для жителів Гродна, яким наказувалося, «żeby testamenta same przed wójtem i
ławnikami sprawowane były i do ksiąg miejskich spraw pilnie i wiernie spisywane», оскільки її реґулярно порушували. Див.: Акты Виленской
археографической комиссии. – T.VII. – Вильно, 1874. – Ч.II A. – №12. – C.76; Pisanko-Borowik А. Testamenty mieszczan grodzieńskich w
XVII–XVIII w. // Studia Podlaskie. – T.XV. – Białystok, 2005. – S.140.
Український історичний журнал. – 2021. – №1
Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики 37
Там же можна було залишити на зберігання у замкнених скринях ориґінали тестамен-
тів60. Їх оформляли війтівський або міський писар за присутності членів лави та ради.
Актикація відбувалась, як правило, після смерті тестатора, оскільки саме тоді цей
документ набирав силу, але у виняткових ситуаціях текст до книг могли вписати й рані-
ше. Так, 23 лютого 1665 р. стара міщанка, удова олицького бурґрабія Анна Маринська
разом зі старшим сином прийшли до ратуші та звернулися з проханням до міського
уряду про запис тексту її тестаменту (укладеного 18 лютого 1665 р.) до урядових книг.
Головною метою візиту було юридично зафіксувати поділ майна між її синами, щоб
запобігти в майбутньому конфліктам між ними. Тоді міський уряд зібрався в повному
складі в ратуші61. Після запису до книг цього тексту прохачам було видано екстракт із
міської книги.
Для зізнання на уряді (тобто запису у книги) тестамент приносив один зі свідків,
або члени родини померлого, зацікавлені в успадкуванні майна, чи опікун родини, про
що зазначалося у заголовку документа. Бувало так, що акт останньої волі записували зі
слів свідків або третіх осіб, якщо тестатор був тяжко хворий, старий, немічний. Таким
же чином він поновлювався по смерті заповідача, якщо ориґінал з якихось причин було
втрачено. Так спадкоємці ковельської міщанки Гальшки Сколдицької, дружини коли-
шнього міського писаря Григорія Сколдицького, відновили текст її тестаменту. Вони
стверджували, що ориґінал загинув, тож на їхнє прохання до міського уряду з’явили-
ся троє свідків (райці), аби заново записати акт останньої волі небіжчиці. У результаті
до реконструйованого тексту тестаменту (7 травня 1663 р.) потрапили всі перипетії,
пов’язані з його поновленням, діалоги свідків62.
Уписи починалися з титулу, відокремленого від основного тексту. Після простав-
лення дати йшла преамбула, де зазначалися імена свідків та умови, за яких було складе-
но тестамент, шлях, яким він потрапив до уряду. Так, наприклад, після смерті луцької
міщанки Пелагії Якимової Обухової (14 квітня 1594 р.) протопіп церкви Св. Іоанна
Богослова Йона Вацюта приніс ориґінал заповіту до луцької ґродської канцелярії.
Тестамент Томаша Ясінського (3 липня 1636 р.) потрапив до книги луцького місько-
го уряду через два роки від райці Йони Михайловича, очевидно за дорученням або
проханням дружини померлого – Федори Ясінської. Заповіт Криштофа Немиського
(28 червня 1638 р.) приніс той самий райця через два місяці, але вже як опікун родини
померлого. Тестамент луцького лавника Стефана Булгака міг потрапити до урядових
книг через будь-кого з тодішніх згаданих міських урядників або писаря, котрі оформ-
ляли цей акт на гайному суді в нього вдома 8 березня 1639 р., і того ж дня вписали його
до міської книги. Ці документи приносили для запису в урядові книги часто дружи-
ни-вдови або чоловіки-вдівці. Так, наприклад, по смерті вижівського міщанина Левка
Демковича (9 січня 1638 р.) його дружина Катерина принесла документ для запису
в міські книги до ратуші, де зібрався міський уряд у повному складі, про що зазначе-
но в його преамбулі: «Ставши очевисто Катерина пред нами врядом Семенем Кузмич,
Ивана Порыдубскомъ и Радком Мискович и присяжными Лесем Ковалем, Уласом
Денис, врядом сполным, указала тастаменътъ мужа свого Левка и просила абы тот
тастамент был взятыи до книг вечистыхъ и списанъ слово до слова, щосмы взравши в
тастаменътъ, же ест слушныи с печатю мѣсцъкою. А то такъ се мает»63.
Серед інших осіб, які приносили з тією ж метою заповіти, були також дорослі діти,
опікуни неповнолітніх дітей, екзекутори, священики, родичі та приятелі, але в багатьох
60 Bukowska K. Dawne polskie prawo prywatne miejskie... – S.309; Zielecka W. Prawo i praktyka testowania… – S.72.
61 ЦДІАК України. – Ф.1237. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.125.
62 Там само. – Ф.35. – Оп.1. – Спр.2. – Арк.268–268 зв.
63 Там само. – Ф.32. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.163.
Український історичний журнал. – 2021. – №1
38 Наталія Білоус
випадках ім’я цієї особи залишалося невідомим через те, що не потрапляло до заголов-
ка (або преамбули) документа.
Звісно, після смерті тестатора між родичами траплялося чимало конфліктів через
розподіл спадщини. Невдоволені та обділені зверталися до міського суду в пошуках
справедливості, намагалися оскаржити умови укладання тестаменту й вирішити справу
на свою користь. Наведемо кілька прикладів. Так, 12 грудня 1658 р. Олена Клоцковна
(в першому шлюбі Максимова Устянчикова, у другому – Карпова Шевцова) поскар-
жилася до дубенського міського суду на заславського міщанина Левка Синицького,
який звинувачував її першого чоловіка-небіжчика в неповерненні боргу та, відповідно,
по його смерті – його дружину. За словами Синицького, небіжчик заборгував йому
50 зол., які позичив під заставу котлів. Позивачка виставила у суді свідка, котрий за-
явив, що її чоловік-небіжчик віддав цей борг («czy się ty Boga niе boisz Lewko, ja tobie
nic nie winien i było tego kilka razy, jam tobie oddał – niebożczyk mówił, i prosił go aby żony
jego nie turbował strony kotła wielkiego»). Проте другий свідок зазначив, що не пам’ятає,
чи повернув Максим Устянчик борг Левкові Синицькому, а чи обіцяв відшкодувати
котлами. Тоді суд постановив, аби позивачка присягнула на доведення своїх слів, і при-
значив наступне засідання через два тижні. Міщанка обіцяла привести до суду ще одно-
го свідка, але сама у призначений термін не з’явилася. Натомість прийшов позваний,
який чекав від самого ранку («a pozwany stawszy na termin był gotowy się upsrawiedliwić
i decretowi ferowanemu przysłuchać, czekając sporanku do zwykłej godziny»)64. Невідомо,
чим закінчилася ця справа, але традиційно за неявки позивача відповідач звільнявся від
обвинувачень.
Павло Пліщевський із дружиною 30 січня 1659 р. поскаржилися до дубенсько-
го міського суду на Ничипора Броварника в тому, що він незаконно успадкував бу-
динок і всі рухомі речі небіжчиці Мотрони Ювхимихи Скрипнички, сестри скарж-
ниці. Виправдовуючись у суді, позваний демонстрував акт останньої волі померлої,
згідно з яким саме він успадкував це майно й виплатив усі її борги. Міщанин на-
голошував на тому, що під час хвороби тестаторки, котра тривала понад рік, її се-
стра з чоловіком виявили повну байдужість до недужої, а тепер заявили про свої
права на спадщину65. Суд став на бік позваного та звільнив його від усіх обвину-
вачень.
Петро Муха 10 липня 1677 р. вніс до міського уряду Дубна протестацію «про не-
дійсність тестаменту» своячки – дружини його брата-небіжчика Хоми (акт було укла-
дено вже по смерті). Як стверджував скаржник, заповіт готувався з порушенням права
й без погодження з родиною («nie jest prawnie sprawiony i nie według prawa napisany,
jako też i przeciwko compromissom niesłusznie wzgłędem sukcessiej brata jego nieboszczyka
Chomy uczynionemu»). Хомина, на той час уже дружина міщанина Маркуса, пору-
шила останню волю свого першого чоловіка. Позивач зазначав, що надалі цю справу
може продовжувати у суді його племінник, коли досягне повноліття («prawnie czynić i
postąpić tam, gdzie będzie sprawa należała»), його ж обов’язок – зафіксувати ці обстави-
ни в урядових книгах66.
До судових книг уписували «квити» від родичів тестатора, а фактично розпис-
ки про відсутність взаємних майнових претензій, що можна розглядати і як факт за-
мирення конфліктуючих сторін. Так, 27 квітня 1667 р. дубенський міщанин Габріель
64 Там само. – Ф.33. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.97–97 зв.
65 «Pozwany tudzież stojąc na to odpowiedział, iż gdy niebożczka chorowała rok i czwierć, tedy Paweł ani żona jego i oka nie ukazali, a teraz
się siostrą odzywa i do spadków bierze. Tedy niebożczka schodząc z tego świata testament uczyniła przy wielu ludziach, jako i duchownym,
i co komu legowała z dobr swych tom pooddawał, na co testament jako i regestr com po niebożce wydał producuję» (див.: Там само. –
Арк.101).
66 Там само. – Арк.533 зв.
Український історичний журнал. – 2021. – №1
Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики 39
Старушич прийшов до ратуші, аби засвідчити перед міським урядом відсутність пре-
тензій до своєї мачухи після укладення тестаменту67.
Рідні брати небіжчиці Марії Сеньковни з Дубна – Павло Сенькович із Плешова і
Степан Сенькович із Лешньова – 2 березня 1649 р. прийшли до дубенського міського
уряду, аби зробити усне зізнання, що вони отримали сповна з того, що їм відписала
сестра своїм тестаментом (10 січня 1645 р.) і не мають жодних претензій до її чоловіка
(їхнього шваґра) пекаря Григорія Ружанського, а їхні нащадки ніколи не будуть його
турбувати щодо спадщини під закладом 20 кіп литовських грошів68.
Зазвичай писарі ретельно нотували дати складання актів останньої волі, але не
завжди фіксували дати запису цих документів до урядових книг. У певних випадках ві-
дома тільки дата внесення до книг, але невідома дата укладення. Однак, як показує то-
гочасна практика, нормою був короткий термін між двома правовими актами: від двох
днів до кількох місяців, рідше – понад рік. Виняток становлять деякі екстракти з місь-
ких книг, уписані до ґродських і земських книг через більший проміжок часу.
Зафіксовано тільки один випадок укладення тестаменту подружжям – одночасно
двома шлюбними партнерами: 20 липня 1652 р. під час епідемії чуми на прохання во-
лодимирських міщан Івана Назаревича i Христини Русаківни у присутності кількох
свідків урядники оформили їхній спільний тестамент. Характерно, що з огляду на не-
безпеку зараження сталося це не в будинку заповідачів чи в ратуші, а «у саду на фолвар-
ку Яна Русинъского пεрεдъ будою». Після смерті заповідачів, 20 січня 1653 р., писар
володимирської катедри Василій Жуковецький на прохання спадкоємців подружжя
подав цей акт для запису до ґродських книг.
Інколи траплялися випадки коригування документів останньої волі, унесення
поправок і додатків до початкової версії першого тестаменту або укладення другого.
Правки могли вноситися, скажімо, якщо тестатор утрачав довіру до котрогось зі своїх
спадкоємців, або змінювалося його майнове становище. Зазвичай це траплялося, коли
акт укладався за кілька років до смерті заповідача. Старий і хворий міщанин-католик
із Дубна Ян Шимонович у першому тестаменті (3 січня 1674 р.) записав половину сво-
го будинку невістці Єві, другій дружині сина-небіжчика Юзефа, та їхнім спільним ді-
тям, a решту – синові й дочці того ж Юзефа від першого шлюбу, тобто своїм онукам.
Взамін за це Єва мала опікуватися тестатором до його смерті та поховати в місцево-
му бернардинському монастирі, якому повинна була передати гроші на п’ять заупо-
кійних служб і сплатити всі борги свекра. Водночас він позбавив спадщини двох своїх
інших дорослих дітей – дочку Гальку та сина Яна, щоправда просив невістку передати
дочці 30 злотих зі стягнутої з боржників суми в 50 злотих, що завинили його сино-
ві-небіжчику Олександру. Своє рішення він обґрунтував тим, що невістка його годує
й доглядає у старості, а дорослі діти незважаючи на його слабке здоров’я нічим не до-
помагають. Незабаром заповідач дещо змінив власне рішення i 29 січня 1674 р. вніс
поправки: одну половину будинку записав невістці Єві, a другу – її дітям і дітям сина від
першого шлюбу. Другий пункт змін стосувався записів на побожні цілі: з отриманих
грошей від стягнених боргів просив переказати всю суму – 50 злотих – бернардинцям
у Дубні69. Що спонукало тестатора внести такі зміни в акт останньої волі? Напевно,
67 «Na urzędzie miejskim dubieńskim przede mną Stepanem Molewskim wujtem przy bytności pana Leontego Kaplewicza, Andrzeja
Wołoszynowicza, Stepana Moszewicza burmistrzow stanowszy oczewiscie slawetny p. Gabryel Staruszyc kwituje z testamentu wiecznemi czasy
panią matkę wturą gdyż mi satysfactia stała, ani ja, ani małżonka moja i potomki moje milczeć mają wiecznemi czasy, także i matka moja wtora
cokolwiek by miala mieć do mnie lub i wniesieniu swoim nie powinna mie będzie turbować. Na co dla lepszej wiary ręką swoją podpisuje» (див.:
Там само. – Спр.7. – Арк.59 зв.).
68 «[…] doszło i zapłacono szczego sie wyrzekamy i onego kwitujemy czasy wiecznymi, iż się nam wszystkim dosyć stało i już od dnia dzisiejszego
tak my i potomki nasze, także bliższy i krewni żadni ni mamy nicz o żadne spadki upominać się u Grzeska ani onego turbować pod zakładem kop
20 lit.» (див.: Там само. – Спр.6. – Арк.24 зв.).
69 Там само. – Спр.1. – Арк.453–453 зв.
Український історичний журнал. – 2021. – №1
40 Наталія Білоус
невдоволення старших онуків діями діда, які, згідно із законом, мали рівні права на
спадщину. Можливо, ченці бернардинського монастиря зажадали від нього за право
поховання на їхній території суму готівкою в 50 злотих, що не було передбачено в пер-
шому заповіті70.
Випадки скасування тестаментів траплялися зазвичай тоді, коли хвороба, що спо-
нукала особу до вчинення цього акту, виявлялася несмертельною. Одужавши, запо-
відач міг анулювати свою останню волю. Так учинила, наприклад, олицька міщанка
Федора Мойсеїха. Хворіючи, вона 21 січня 1644 р. уклала заповіт, але коли одужала
у травні того ж року, скасувала його71. Рівненська міщанка Марина Храсицька уклала
свій заповіт 29 січня 1691 р., а вже 2 лютого того ж року його анулювала й підготува-
ла новий72. Красномовним прикладом може бути випадок дубенського війта Стефана
Молевського, котрий уклав свій тестамент під час хвороби 20 жовтня 1698 р., однак
23 березня 1701 р. скасував його в ратуші перед міським урядом, який зібрався в повно-
му складі. Війт пошматував його на очах у міських урядників73.
***
Міська канцелярія відігравала головну роль у становленні тестаменту як важли-
вого приватноправового акту, обов’язкового до виконання після смерті заповідача.
Невдоволені останнім волевиявленням тестатора могли оскаржити його розпорядження
у суді, але на практиці цим користувалася незначна частина мешканців міст. Аналіз пра-
вових джерел і порівняння їх із практикою тестаментування дає підстави стверджувати,
що мешканці міст у більшості випадків шанували право й дотримувалися засад укладання
заповітів, визначених у Литовському статуті та збірниках маґдебурзького права.
Після смерті тестаторів акти останньої волі мали вносити до урядових міських
книг (такий запис називався облятою): канцеляристи дослівно переписували текст із на-
даного ориґіналу, до нього додавали вступну й кінцеву клаузули (канцелярську форму-
лу) та заголовок, який містив крім імені, прізвища заповідача інформацію про його со-
ціальний статус, іноді – імена осіб, котрі принесли цей документ, і свідків. Завершувала
обляту стандартна прикінцева формула із зазначенням про те, що поданий для фіксації
тестамент актикований (тобто вписаний). Рідкісними були випадки вклеювання (або
вшивання) ориґінальних документів із підписом тестатора, свідків і міського писаря
(такі випадки зафіксовано у книгах міст Рівне, Дубно). Однак, як доводить аналіз ак-
тової документації, далеко не всі тестаменти містян, укладені в їхніх будинках напере-
додні смерті в письмовій формі, уписувалися до міських книг. Причинами могли бути
небажання спадкоємців оплачувати пов’язані з цим канцелярські видатки або відсут-
ність потреби у цьому74. У волинських містах, подібно, як і в більшості тогочасних міст
Східної Європи, значна кількість розпоряджень останньої волі виголошувалася усно
70 Там само. – Арк.453 зв.
71 Там само. – Ф.1237. – Оп.1. – Спр.4. – Арк.20 зв.
72 Львівська національна наукова бібліотека України ім. В.Стефаника. – Ф.91. – Спр.44. – Арк.19–19 зв., 44.
73 «Przy których wobec wszytkich testament kasuję, anihiluje i niszczy, i poszarpał, w oczach wszystkiego urzędu. A to z tej przyczyny, że mi P.
Bóg przedłużył żywota, póki wola jego święta. A summa i długi odebrane, i gotowizna wszystka na moje potrzebę i wyżywienie do śmierci [się]
obróciło. Aż tom wszystkim karty wszystkie, które by się u kogo miały znaleźć, niech teraz za żywota mnie się upominają. A ja z tym wszystkim
testament wyżej specifikowanego roku 1698 kasuję i żadnego waloru [on] nie ma». Під цим текстом іншим чорнилом дописано, що давніші
тестаменти не мають жодної цінності, оскільки тестатор подолав хворобу («Żadnego waloru nie mają dawne testamenta, ponieważ dłużej
żyje osoba po testamencie») (див.: ЦДІАК України. – Ф.33. – Оп.1. – Спр.12. – Арк.99).
74 Згідно з дослідженнями чеської історикині К.Їшової, тестаменти уклали заледве 1/7 мешканців міста Нова Прага, із чого напрошується
висновок, що ці акти більшості міщан або не збереглися, або, скоріше за все, не були вписані до міських книг, або й узагалі не були
складені (див.: Jišová K. Późnośredniowieczne testamenty z ziem czeskich: Możliwości i ograniczenia badań // Kwartalnik Historii Kultury
Materialnej. – R.LXI. – 2. – Warszawa, 2013. – S.213–214).
Український історичний журнал. – 2021. – №1
Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики 41
без подальшої письмової фіксації75, що пояснює настільки мале порівняно з містами
Західної Європи число збережених актів.
Більшість тестаторів були неписьменними, тож, аби засвідчити власний акт остан-
ньої волі, ставили хрестик, а для укладання самого документа потребували фахової до-
помоги працівників міської канцелярії. Нормою в ті часи було написання заповітів у
будинках помираючих (за присутності міських урядників і свідків), або в ратуші перед
міським судом. Однак серед аналізованої групи тестаторів було кілька осіб, які власно-
руч уклали свої тестаменти, тож міським урядникам залишалося тільки постфактум
прийняти готові документи для внесення в урядові книги, що певною мірою свідчить
про розвиток прагматичної (писемної) культури у волинських містах ранньомодерно-
го часу.
Загалом, незважаючи на поширену в Речі Посполитій у ХVІІ ст. практику
тестаментування, ці документи не стали масовою актовою продукцією у волин-
ських містах (за винятком Олики, де була добре розвинута міська канцелярія).
Вони не виділилися в окрему серію книг на зразок «Libri testamentorum», як це
відбувалося в більших коронних містах76, а вносилися в поточні й записові міські
книги на прохання містян.
REFERENCES
1. Bartoszewicz, A. (2012). Piśmienność mieszczańska w późnośredniowiecznej Polsce. Warszawa. [in Polish].
2. Bilous, N. (2019). Funeralna kultura rannomodernoho ukrainskoho sotsiumu: istoriohrafiia problemy. Istoriohrafichni dos-
lidzhennia v Ukraini, 30, 213–243. [in Ukrainian].
3. Bilous, N. (2020). Konflikty ta yikh polahodzhennia v rodynakh mishchan Volyni u svitli testamentiv XVII st. Sotsium: Almanakh
sotsialnoi istorii, 15-16, 128–142. [in Ukrainian].
4. Bilous, N. (2011). Testamenty kyian seredyny XVI – pershoi polovyny XVII st. Kyiv. [in Ukrainian].
5. Biłous, N. (2017). Testamenty mieszkańców miast Wołynia od końca XVI – do poсzątku XVIII w.: Katalog. Warszawa. [in Polish].
6. Biłous, N. (2011). Testamenty mieszkańców miasta Ołyki z lat 1660–1670. Kwartalnik Historii Kultury Materialnej, 3-4, 347–
362. [in Polish].
7. Biłous, N. (2016). Testamenty wojskowych poległych i zmarłych na Wołyniu w XVII w. Kwartalnik Historii Kultury Materialnej,
64(2), 211–224. [in Polish].
8. Delimata, M. (2011). Prawo rodzinne w pracach Bartłomieja Groickiego. Społeczeństwo staropolskie, III, 21–37. [in Polish].
9. Hoshko, T. (2018). Uiavlennia pro dytynstvo v kodeksakh miskoho prava v Rechi Pospolytii XVI – pochatku XVII st. Misto:
istoriia, kultura, suspilstvo, 4, 37–56. [in Ukrainian].
10. Hruba, M. (2002). «Nedávej statku žádnému, dokud duše v tĕle»: Pozůstalostni praxe a agenda královských mĕst severozápadnich
Čech v předbĕlohorské dobĕ. Ústí nad Labem. [in Czech].
11. Jišová, K. (2013). Późnośredniowieczne testamenty z ziem czeskich: Możliwości i ograniczenia badań. Kwartalnik Historii Kultury
Materialnej, 61(2), 213–221. [in Polish].
12. Lück, H. (2005). Über den Sachsenspiegel. Entstehung, Inhalt und Wirkung des Rechtsbuches. Dössel (Saalkreis). [in Germany].
13. Lück, H. (2017). Der Sachsenspiegel: Das berühmteste deutsche Rechtsbuch des Mittelalters. Darmstadt. [in Germany].
14. Mikula, M. (2020). Tradycje prawne w regulacjach testamentowych w miastach Królestwa Polskiego XIV–XVI w.: prawo sas-
ko-magdeburskie, prawo kanoniczne i rzymskie oraz prawodawstwo lokalne. Kwartalnik Historii Kultury Materialnej, 68(2),
131–157. [in Polish].
15. Pisanko-Borowik, А. (2005). Testamenty mieszczan grodzieńskich w XVII–XVIII w. Studia Podlaskie, XV, 125–185. [in Polish].
16. Sowina, U. (2002). Wdowy i sieroty w świetle prawa w miastach Korony w późnym średniowieczu i wczesnej nowożytności. Od
narodzin do wieku dojrzałego: Dzieci i młodzież w Polsce, 1: Od średniowiecza do wieku XVIII, 15–28. [in Polish].
17. Vinnychenko, O. (2010). Spadkuvannia za zapovitom v ukrainskykh zemliakh: geneza i pravova rehlamentatsiia u shliakhetskomu
seredovyshchi Rechi Pospolytoi. Zapysky NTSh, CCLX, 1, 74–84. [in Ukrainian].
18. Voronchuk, I. (2014). Instytut opiky: pravovi normy ta povsiakdenni praktyky na Volyni rannomodernoi doby. Ukraina u svitovii
istorii, 3(52), 134–150. [in Ukrainian].
19. Wysmułek, J. (2012). Testamenty mieszczan krakowskich (XIV–XV w.). Warszawa. [in Polish].
20. Zielecka-Mikołajczyk, W. (2012). Prawosławni і unici w Rzeczypospolitej XVI–XVIII w. wobec życia i śmierci w świetle swoich testa-
mentów. Warszawa. [in Polish].
75 Таких висновків дійшли польські, угорські, чеські історики (див., напр.: Szende K. Testamenty i ustne oświadczenia woli: Oralność i piśmienność
w procesie sporządzenia testamentów na Węgrzech w późnym średniowieczu // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. – R.LXI. – 2. – S.223–237;
Jišová K. Późnośredniowieczne testamenty...; Bartoszewicz A. Mowa, gest, pismo: Relacje między kulturą żywego słowa a kulturą pisma w świetle zapisek
z ksiąg sądowych późnośredniowiecznych miast polskich // Kwartalnik Historyczny. – R.CXXIV. – 2. – Warszawa, 2017. – S.209–235).
76 Із кінця XIV ст. велися у Кракові, із 1540-х рр. – у Старій Варшаві й Перемишлі, від початку XVI ст. – у Познані (див.: Bartoszewicz A.
Piśmienność mieszczańska w późnośredniowiecznej Polsce. – Warszawa, 2012. – S.110–111). З українських міст тільки Львів і Кам’янець-
Подільський мали подібні серії книг.
Український історичний журнал. – 2021. – №1
42 Наталія Білоус
Nataliia BILOUS
Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History),
Senior Research Fellow,
Department of History of Ukraine of the Middle Ages and Early Modern Times,
Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine
(Kyiv, Ukraine), bilousnat@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-6036-3204
Establishment of Testaments in Towns
of the Volynian Voivodeship in the 17th Century:
Legal Grounds and Practices
Abstract. The objective of the article is to analyze the legal grounds and practices of establishment
of testaments in the town society of the Volynian Voivodeship in the 17th century. The methodolo-
gy of the research consists in using the methods of comparative-historical and system analysis, social
anthropology in studying the legislation (in particular the law of adversity), the universal practices
of laying down the testament in the towns of the Volynian Voivodeship of the 17th century. Scien-
tific novelty. The article outlined the legal grounds for making testamentary documents and the
recourse to the norms according to the Second Lithuanian Statute and the collections of Municipal
Law by Bartolomeus Groicki, which were widely used in the court practice of Ukrainian cities of
the early modern period. The article describes the process and the order of executing of testaments
in all practices in Volynian towns during the 17th century. It was informed that the standard was
the execution of testament in the house of a dying person (in the presence of municipal officers
and witnesses), or in the city hall before the city court. Conclusions. In the cities, governed by
Magdeburg law, B.Groicki (1534–1605) in their books of a legislative nature specified the order of
residence, execution of rights and establishing of testaments. The norms of the Second Lithuanian
Statute applied to inhabitants of non-privileged cities and representatives of different classes, who
stayed behind the municipal jurisdiction. The local chancellery played a major role in the formation
of the testament as an important private legal act, which was obligatory for execution after the death
of the testator. Unhappy with the last will of the testator, they could take the order to court, but
in practice, it was used by a small part of the citizens of the cities. The analysis of legal sources and
their comparison with the practice of making testamentary documents gives grounds to conclude
that the townspeople in most cases took the law and adhered to the provisions of the testamentary
documents. Rarely were the cases when they did these acts by themselves. Most of the testators
were unwritten and required the assistance of the city clerk’s office to draw up the act. After their
deaths, these documents had to be recorded in the municipal registers, but as the analysis of the act
documentation shows, this occurred sporadically. The reasons for this could be the unwillingness of
the residents to pay for the related clerical expenses or the absence of the need to do so. In general,
despite the widespread practice of making testamentary documents in the cities of the Polish-
Lithuanian Commonwealth, these documents did not become a mass production of documents in
Volynian towns; most of the orders of the last will were made without any further written fixation.
Keywords: testaments, legacy, Magdeburg law, law of legacy, Second Lithuanian Statute, town chan-
cellery, town society, Volynian Voivodeship.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-179913 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T12:47:26Z |
| publishDate | 2021 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Білоус, Н. 2021-07-04T16:48:54Z 2021-07-04T16:48:54Z 2021 Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики / Н. Білоус // Український історичний журнал. — 2021. — Число 1. — С. 27-42. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. 0130-5247 DOI: doi.org/10.15407/uhj2021.01.027 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179913 930[094+393+347.65](477-2)«16» Мета дослідження: проаналізувати правові засади та практики тестаментування в міському соціумі Волинського воєводства ХVІІ ст. Методологія полягає у застосування методів порівняльно-історичного та системного аналізу, соціальної антропології при вивченні законодавства (зокрема спадкового права), повсякденних практик укладання тестаментів у містах Волині ХVІІ ст. The objective of the article is to analyze the legal grounds and practices of establishment of testaments in the town society of the Volynian Voivodeship in the 17th century. The methodology of the research consists in using the methods of comparative-historical and system analysis, social anthropology in studying the legislation (in particular the law of adversity), the universal practices of laying down the testament in the towns of the Volynian Voivodeship of the 17th century. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики Establishment of Testaments in Towns of the Volynian Voivodeship in the 17th Century: Legal Grounds and Practices Article published earlier |
| spellingShingle | Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики Білоус, Н. Історичні студії |
| title | Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики |
| title_alt | Establishment of Testaments in Towns of the Volynian Voivodeship in the 17th Century: Legal Grounds and Practices |
| title_full | Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики |
| title_fullStr | Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики |
| title_full_unstemmed | Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики |
| title_short | Укладання тестаментів у містах Волинського воєводства XVII ст.: правові засади й повсякденні практики |
| title_sort | укладання тестаментів у містах волинського воєводства xvii ст.: правові засади й повсякденні практики |
| topic | Історичні студії |
| topic_facet | Історичні студії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179913 |
| work_keys_str_mv | AT bílousn ukladannâtestamentívumístahvolinsʹkogovoêvodstvaxviistpravovízasadiipovsâkdennípraktiki AT bílousn establishmentoftestamentsintownsofthevolynianvoivodeshipinthe17thcenturylegalgroundsandpractices |