З історії міського (само)управління Київської Русі
Розглядаються питання організації міського управління в Київській Русі. Мета статті полягає у вивченні процесу складання форм міського управління та з’ясуванні компетенції органів общинного (земського) й наказного врядування. Методологічні засади дослідження визначає універсальний принцип істориз...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 2021 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2021
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179950 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | З історії міського (само)управління Київської Русі / В. Ричка // Український історичний журнал. — 2021. — Число 2. — С. 4-18. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-179950 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Ричка, В. 2021-07-09T15:34:39Z 2021-07-09T15:34:39Z 2021 З історії міського (само)управління Київської Русі / В. Ричка // Український історичний журнал. — 2021. — Число 2. — С. 4-18. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179950 93/94:341.231(477-25)«9/11» Розглядаються питання організації міського управління в Київській Русі. Мета статті полягає у вивченні процесу складання форм міського управління та з’ясуванні компетенції органів общинного (земського) й наказного врядування. Методологічні засади дослідження визначає універсальний принцип історизму з притаманними йому методами герменевтичних процедур і контент-аналізу мовного коду літописних текстів. Наукова новизна. З’ясовано юридичну й політичну ідентичності міських громад Русі. Висновки. Дослідженням не виявлено підтвердження самодостатності вічевих зборів городян. Віче не перетворилося на повноцінний інститут міського самоврядування. Громада могла контролювати діяльність князівської адміністрації, за нею визнавалося право вибору князя, але її адміністративна та судова муніципальна самостійність була обмеженою. Відносини князя й міської громади в києво-руські часи ще не ввібралися в міцні юридичні форми. Власницькі права князя, політична автономія міста, правний статус городян не були захищені імунітетом. Інститут феодального імунітету як форма політичної влади складається у Східній Європі лише на зламі ХІІІ–XIV ст. У цей час дедалі виразнішою стає участь городян у суспільно-політичному житті Галичини та Волині. У містах, де зосереджувався торгово-лихварських капітал, народжувалися якісно нові форми організації й муніципальної юрисдикції громад, що набували окремої юридичної та політичної ідентичності, ставали каталізатором появи в Південно-Західній Русі наприкінці ХІІІ ст. притаманних стандартам європейського Заходу ознак феодалізму. The article considers the organization of city government in Kyivan Rus. Aim of the work is to study the development of forms of municipal government and to clarify the competencies of community (zemstvo) and mandatory government. The methodological principles of the study are determined by the universal principle of historicism with its inherent methods of hermeneutic procedures and the content of the analysis of the language code of chronicle texts. The scientific novelty of the work is to clarify the legal and political identity of the urban communities of Kyivan Rus. Conclusions. The study did not confirm the self-sufficiency of viche meetings of citizens. The viche did not become a full-fledged institution of municipal self-government in Kyivan Rus. The community could control the activities of the prince’s administration and recognized the right to choose a prince, but its administrative and judicial municipal independence was limited. Relations between the prince and the city community in Kyivan Rus times have not yet taken root in strong legal forms. The prince’s property rights, the political autonomy of the city, and the legal status of the citizens were not protected by immunity. The institution of feudal immunity as a form of political power is formed in Eastern Europe only at the turn of thirteenth – fourteenth centuries. At this time, the participation of citizens in the socio-political life of Halychyna and Volyn is becoming more pronounced. Cities in which trade and usurious capital was concentrated, qualitatively new forms of organization and municipal jurisdiction of communities were born, which acquired a separate legal and political identity and became a catalyst for the emergence of South-Western Rus in the late thirteenth century, inherent in the standards of the European West signs of feudalism. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії З історії міського (само)управління Київської Русі From the History of City (Self)Governance of Kyivan Rus Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
З історії міського (само)управління Київської Русі |
| spellingShingle |
З історії міського (само)управління Київської Русі Ричка, В. Історичні студії |
| title_short |
З історії міського (само)управління Київської Русі |
| title_full |
З історії міського (само)управління Київської Русі |
| title_fullStr |
З історії міського (само)управління Київської Русі |
| title_full_unstemmed |
З історії міського (само)управління Київської Русі |
| title_sort |
з історії міського (само)управління київської русі |
| author |
Ричка, В. |
| author_facet |
Ричка, В. |
| topic |
Історичні студії |
| topic_facet |
Історичні студії |
| publishDate |
2021 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний журнал |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
From the History of City (Self)Governance of Kyivan Rus |
| description |
Розглядаються питання організації міського управління в Київській Русі. Мета
статті полягає у вивченні процесу складання форм міського управління та з’ясуванні
компетенції органів общинного (земського) й наказного врядування. Методологічні засади
дослідження визначає універсальний принцип історизму з притаманними йому методами
герменевтичних процедур і контент-аналізу мовного коду літописних текстів. Наукова
новизна. З’ясовано юридичну й політичну ідентичності міських громад Русі. Висновки.
Дослідженням не виявлено підтвердження самодостатності вічевих зборів городян. Віче
не перетворилося на повноцінний інститут міського самоврядування. Громада могла
контролювати діяльність князівської адміністрації, за нею визнавалося право вибору князя,
але її адміністративна та судова муніципальна самостійність була обмеженою. Відносини
князя й міської громади в києво-руські часи ще не ввібралися в міцні юридичні форми.
Власницькі права князя, політична автономія міста, правний статус городян не були
захищені імунітетом. Інститут феодального імунітету як форма політичної влади складається
у Східній Європі лише на зламі ХІІІ–XIV ст. У цей час дедалі виразнішою стає участь
городян у суспільно-політичному житті Галичини та Волині. У містах, де зосереджувався
торгово-лихварських капітал, народжувалися якісно нові форми організації й муніципальної
юрисдикції громад, що набували окремої юридичної та політичної ідентичності, ставали
каталізатором появи в Південно-Західній Русі наприкінці ХІІІ ст. притаманних стандартам
європейського Заходу ознак феодалізму.
The article considers the organization of city government in Kyivan Rus. Aim of the
work is to study the development of forms of municipal government and to clarify the competencies
of community (zemstvo) and mandatory government. The methodological principles of the study
are determined by the universal principle of historicism with its inherent methods of hermeneutic
procedures and the content of the analysis of the language code of chronicle texts. The scientific
novelty of the work is to clarify the legal and political identity of the urban communities of Kyivan
Rus. Conclusions. The study did not confirm the self-sufficiency of viche meetings of citizens. The
viche did not become a full-fledged institution of municipal self-government in Kyivan Rus. The
community could control the activities of the prince’s administration and recognized the right to
choose a prince, but its administrative and judicial municipal independence was limited. Relations
between the prince and the city community in Kyivan Rus times have not yet taken root in strong
legal forms. The prince’s property rights, the political autonomy of the city, and the legal status of the
citizens were not protected by immunity. The institution of feudal immunity as a form of political
power is formed in Eastern Europe only at the turn of thirteenth – fourteenth centuries. At this
time, the participation of citizens in the socio-political life of Halychyna and Volyn is becoming more
pronounced. Cities in which trade and usurious capital was concentrated, qualitatively new forms
of organization and municipal jurisdiction of communities were born, which acquired a separate
legal and political identity and became a catalyst for the emergence of South-Western Rus in the late
thirteenth century, inherent in the standards of the European West signs of feudalism.
|
| issn |
0130-5247 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179950 |
| citation_txt |
З історії міського (само)управління Київської Русі / В. Ричка // Український історичний журнал. — 2021. — Число 2. — С. 4-18. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT ričkav zístoríímísʹkogosamoupravlínnâkiívsʹkoírusí AT ričkav fromthehistoryofcityselfgovernanceofkyivanrus |
| first_indexed |
2025-11-25T22:15:19Z |
| last_indexed |
2025-11-25T22:15:19Z |
| _version_ |
1850561176413405184 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2021. – №2
ІСТОРИЧНІ СТУДІЇ
Однією із помітних рис, що визначали цивілізаційне обличчя Київської Русі, була
її міська аґломерація – мережа укріплених потужними валами, із баштами, брамами
та мурованими храмами, міст. Тут концентрувалися торгівля, ремесла, грошове гос-
подарство, містилися органи світського, церковного управління. Складалися поєднані
Анотація. Розглядаються питання організації міського управління в Київській Русі. Мета
статті полягає у вивченні процесу складання форм міського управління та з’ясуванні
компетенції органів общинного (земського) й наказного врядування. Методологічні засади
дослідження визначає універсальний принцип історизму з притаманними йому методами
герменевтичних процедур і контент-аналізу мовного коду літописних текстів. Наукова
новизна. З’ясовано юридичну й політичну ідентичності міських громад Русі. Висновки.
Дослідженням не виявлено підтвердження самодостатності вічевих зборів городян. Віче
не перетворилося на повноцінний інститут міського самоврядування. Громада могла
контролювати діяльність князівської адміністрації, за нею визнавалося право вибору князя,
але її адміністративна та судова муніципальна самостійність була обмеженою. Відносини
князя й міської громади в києво-руські часи ще не ввібралися в міцні юридичні форми.
Власницькі права князя, політична автономія міста, правний статус городян не були
захищені імунітетом. Інститут феодального імунітету як форма політичної влади складається
у Східній Європі лише на зламі ХІІІ–XIV ст. У цей час дедалі виразнішою стає участь
городян у суспільно-політичному житті Галичини та Волині. У містах, де зосереджувався
торгово-лихварських капітал, народжувалися якісно нові форми організації й муніципальної
юрисдикції громад, що набували окремої юридичної та політичної ідентичності, ставали
каталізатором появи в Південно-Західній Русі наприкінці ХІІІ ст. притаманних стандартам
європейського Заходу ознак феодалізму.
Ключові слова: Київська Русь, місто, громада, віче, князь, воєвода, органи управління,
самоврядування.
Володимир РИЧКА
доктор історичних наук, професор,
головний науковий співробітник,
сектор досліджень з історії Київської Русі,
Інститут історії України НАН України
(Київ, Україна), wolr@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0001-8037-4106
З історії міського (само)управління
Київської Русі
DOI: https://doi.org/ УДК: 93/94:341.231(477-25)«9/11»
Український історичний журнал. – 2021. – №2
З історії міського (само)управління Київської Русі 5
з атмосферою книжності та мистецьких інтересів традиції лицарства й землевласни-
цтва. Міста стали каталізатором появи нових форм організації соціальних зв’язків і су-
спільних комунікацій.
Урбанізаційні процеси за середньовіччя відбувалися в тісній взаємозалежності з
розвитком інституту князівської влади, нерозривно пов’язаною зі своїм дружинним
оточенням. Виділившись з общини, князь і його дружина засновували свої окремі по-
селення. Останні являли собою, власне, дім-вогнище військового вождя. На перших
порах дружина жила з князем «на одному хлібові». Він ділив зі своїми воїнами тягар
походів, захоплену в них здобич, а також стіл і дах власного дому. У раннє середньовіч-
чя дружина була, як зазначав свого часу О.Пресняков,
«приватноправовим, особистим союзом, побудованим на спільності вогнища
і хліба пана зі слугами, союзом, що виділяється із загального укладу народної
общини в особливе, самодостатнє ціле. Вона має і свій устрій, свою організацію, як
дім, двір пана. Ставши знаряддям королівського управління, джерелом особистого
його складу, двір цей зберігає свої риси приватного, особистого дому, який,
перетворюючись у королівський палац, стає центром державної сили уряду»1.
Поняття «дому» як «двору» і «двору» як «граду» на перших порах, отже, були
нероздільними.
Організовані князями поселенські структури поступово набували цивілізацій-
них ознак граду – укріпленого поселення, за мурами якого концентрувалася військо-
во-дружинна й церковна еліта, купецтво, ремісники та інші дрібні виробники, чия
життєдіяльність була нерозривно пов’язана з довколишньою сільськогосподарською
округою. Загальна кількість міст Київської Русі в епоху володарювання Володимира
Великого та його сина Ярослава Мудрого становила 20–25. В XI – першій половині
XII ст. – 70, а від середини ХІ–ХІІ до середини ХІІІ ст. їх налічують близько 1502. Із ві-
домих за матеріалами археології приблизно 1,5 тис. укріплених поселень Русі, більша
їх половина (70%) не згадуються в писемних джерелах.
Приплив людей до міст на перших порах був не хаотичним, а скеровувався кня-
зівською владою. Наприкінці Х ст. Володимир Святославич залюднював збудовані
ним міста на південному порубіжжі Київської Русі переселенцями з півночі: «И поча
нарубати мужѣ лучьшиѣ . от Словенъ и от Кривичь . и от Чюди . и от Вятичь . и от
сих насели грады»3. Після розорення половцями в 1095 р. збудованого ще Ярославом
Мудрим Юр’єва, що на Росі, київський князь Святополк Ізяславич звелів «рубати го-
род» на Вітичівському пагорбі над Дніпром і наказав переселитися до нього юр’ївцям
та мешканцям інших порубіжних міст, зокрема лівобережного Сакова: «Святополкъ
же повелѣ рубити городъ на Витичевѣ холму в свое имя нарекъ Святополчь город . и
повелѣ епископу Марину съ Юргевци сѣсти ту . и Засаковцемъ и прочимъ от инѣхъ
градъ»4. Збудований 1116 р. князем Ярополком Володимировичем (Мономаховичем)
на південній околиці Переяславської землі город Желні був залюднений забрани-
ми в полон мешканцями взятого ним «на щитъ» полоцького Друцька: «Ярополкъ
1 Пресняков А.Е. Княжое право в древней Руси: Очерки по истории X–XII ст. // Его же. Княжое право в древней Руси:
Лекции по русской истории: Киевская Русь / Подгот. текста, ст. и прим. М.Б.Свердлова. – Москва, 1993. – С.190.
2 Див.: Древняя Русь: Город, замок, село. – Москва, 1985.
3 Лаврентьевская летопись // Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – Т.1. – Москва, 1962. – Стб.121.
4 Там же. – Стб.229.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
6 Володимир Ричка
же сруби город . Желди Дрьючаномъ . ихже бѣ полонилъ»5. Про надання містянам
фундаційних грамот згадок у писемних джерелах не знаходимо, що свідчить, очевид-
но, про відсутність у Русі характерних для культури феодальної Європи практик.
Міська людність Київської Русі у часи її найвищого піднесення складала 4% від за-
гального демографічного потенціалу всієї країни – близько 12 млн6. Населення міст було
неоднорідним як за соціальними, так і професійними та віросповідними ознаками:
«Тут перетиналися різні конфесійні, політичні, владні структури, зіштовхувались
і взаємодіяли різноманітні творчі сили. Чисельність та щільність міського
населення набагато вища, ніж у селах. У них концентрувалися функції суспільства,
яке поступово відривалося від аграрних занять: обмін, у тому числі предметами
розкоші, технологічно складне ремесло, грошове господарство, транспорт,
оскільки міські центри контролювали найважливіші шляхи сполучення. У містах
зосереджувалися монументальне зодчество і зведення потужних оборонних
споруд. Там розташовувалася адміністрація (світська й церковна), монастирі
як центри писемності та книжності. Усі творчі імпульси виходили з міст, куди
стікалися активні й рухливі колективи, талановиті майстри [...] Місто жило та
розвивалося: йому не притаманна була патріархальна замкнутість; поява нових
порядків передбачала людську ініціативу»7.
Прийнято вважати, що одним з її виявів було віче – форма місцевого самоуправ-
ління, що ґрунтувалося на демократичних засадах. Вічові збори городян у Київській
Русі мали спонтанний характер, за ними не закріпилися якісь постійні спеціальні
функції, притаманні повноцінному й дієвому інституту міського самоврядування8. За
середньовіччя індивід уважався невід’ємною частиною групи та лише в її рамках міг ді-
яти, навіть просто існувати як юридичний і моральний суб’єкт9. Колективізм серед-
ньовіччя подавляв людську ініціативу.
У літописних джерелах від 970-х рр. фіксуються звістки про міських «старій-
шин» («старѣишины града») і «старців градських»10. Історики минулого розпізна-
вали в них родоплемінну знать, наділяючи її повноваженнями міських управлінців.
Сучасні дослідники вмотивовують, що це хибне, ні на чому не засноване ототожнен-
ня. Змальовуючи події і явища ранньої історії Русі, християнський книжник початку
ХІІ ст. добирав термінологію до свого «соціального» лексикону з перекладної, пере-
важно старозаповітної лектури. Таким запозиченням для означення знатних людей у
ранньому київському літописанні став термін «старци градьськие»11. Отож було б ри-
зиковано наділяти їх повноваженнями міських управлінців.
5 Ипатьевская летопись // Там же. – Т.2 [2-е изд.]. – Москва, 2001. – Стб.383.
6 Толочко П.П. Древнерусский феодальный город. – К., 1989. – С.202.
7 Даркевич В.П. «Градские люди» Древней Руси: XI–XIII вв. // Из истории русской культуры. – Т.1 (Древняя Русь). –
Москва, 2000. – С.644–645.
8 Про соціальний склад вічових зборів, взаємини князя та віче див. докл.: Granberg J. Veche in the chronicles of medieval
Rus’: A study of functions a terminology. – Geteborg, 2004; Вилкул Т. Люди и князь в древнерусских летописях середины
ХІ–ХІІІ вв. – Москва, 2009. – С.226–324.
9 Модзолевски К. От варварских племен к варварскому государству // Киевская Русь и Польша в средние века
(X–XIII вв.). – Warszawa, 2003. – С.15.
10 Див.: Лаврентьевская летопись. – Т.1. – Стб.59, 106, 125.
11 Строев В.Н. По вопросу о «старцах градских» русских летописей // Известия Отделения русского языка и
словесности Императорской АН. – Т.23. – Петроград, 1918. – С.60–66. Пор.: Завадская С.В. О «старцах градских»
и «старцах людских» в Древней Руси // Восточная Европа в древности и средневековье. – Москва, 1978. – С.101–104;
Лукин П.В. «Старцы» или «старейшие»: о терминологии славянской «племенной знати» // Славяноведение. –
2010. – №2. – С.12–30.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
З історії міського (само)управління Київської Русі 7
Управління окремими містами з волостями князі здійснювали за допомогою сво-
їх посадників. Формування інституту посадництва в Київській Русі джерела фіксу-
ють у 940-х рр. У складеному в той час візантійським імператором Константином VII
Багрянородним трактаті «Про управління імперією» повідомлялося, що в Новгороді
(«Немогарді») «сидів Сфендослав, син Інгора, архонта Росії»12. Утвердившись на
київському княжому столі після трагічної загибелі свого батька, Святослав відпра-
вив на князювання до Новгорода Володимира. Старшого сина Ярополка він зали-
шив у Києві, а Олега посадив намісником у Древлянській землі з центром у місті
Вручий (Овруч). Володимир Святославич, який став 982 р. великим київським кня-
зем, посадив своїх синів на князювання в Новгород, Полоцьк, Туров, Ростов, Муром,
«в Деревах» (Овруч), Володимир на Волині, Тмуторокань і Смоленськ13. Практика
призначення посадників по різних містах Русі, що закріпилася за володарювання
Володимира Святославича, стала інституційною нормою.
Компетенції княжих посадників включали судово-адміністративні функції. Вони
наглядали за збиранням данини та її розподілом, стягували податки і штрафи на ко-
ристь князя14. Щоденні справи міського управління зосереджували у своїх руках ти-
сяцькі, сотські та княжі тивуни. Тисяцький, що нерідко суміщав і функції князівського
воєводи, був очільником міського округу – землі, а не тільки воєначальником. За тер-
мінологією літописних текстів, він «держить» тисячу чи воєводство тисячі. «Тисяча»
виступає у джерелах не лише у значенні війська, військового підрозділу. Це було по-
няття територіальне, що означало міську округу, підпорядковану тисяцькому, який
держить у ній воєводство і все управління – «уряд»15.
Разом із князівсько-воєводським у містах існувало також земське, общинне управ-
ління. Воно мало, очевидно, якусь свою адміністрацію та органи місцевого судочин-
ства для розгляду цивільних справ. Князівська влада не перешкоджала їхній діяльності
й не ставала на шлях боротьби з общиною. Навпаки, «у збереженні адміністратив-
ної самостійності громади князі вбачали ґарантію недоторканності власних інтересів,
оскільки громада була в той же час платіжним органом, джерелом князівських дохо-
дів і ніщо так добре не могло б зберегти їх від розкрадань намісників і волостелей,
як її власна адміністративна й судова самостійність. Ось чому земство постійно бра-
ло участь в управлінні поряд із наказним»16. Таке співурядування нерідко призводило
до конфлікту між князівською адміністрацією та земством. Особливо в тих випадках,
коли воно емоційно і спонтанно бралося самостійно вирішувати ситуативні питання
воєнно-політичного характеру.
Такою була колізія 1068 р. в Києві. Після поразки в битві з половцями об’єдна-
них загонів князів Ярославичів (Ізяслава, Святослава, Всеволода), «люди Кыевстии
прибѣгоша Кыеву . и ствриша вѣче на торговище . и рѣша пославшеся ко князю . се
Половци росулися по земли . даи княже оружне и кони . и еще бьемся с ними».
Київський князь Ізяслав не дослухався до думки громади, а воєвода Коснячко уни-
кав зустрічі з людьми, котрі з віча прийшли до його двору «и не обретша его»17.
Заворушення скінчилися погромом княжого двору і втечею Ізяслава Ярославича.
Кияни проголосили своїм князем звільненого ними з в’язниці Всеслава Полоцького.
12 Константин Багрянородный. Об управлении империей (Текст, перевод, комментарий). – Москва, 1991. – С.50–51.
13 Лаврентьевская летопись. – Т.1. – Стб.121.
14 Свердлов М.Б. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. – Ленинград, 1983. – С.219.
15 Пресняков А.Е. Княжое право в древней Руси... – С.145.
16 Ивановский В.В. Русское государственное право. – Т.1: Верховная власть и её органы. – Ч.2: Местные установления. –
Казань, 1898. – С.22.
17 Лаврентьевская летопись. – Т.1. – Стб.170–171.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
8 Володимир Ричка
А ось у взятому 1146 р. в облогу коаліцією київського князя Всеволода Ольговича
галицькому місті Звенигороді вічове зібрання городян зазнало поразки. Його во-
левиявлення було жорстоко придушене воєводою галицького князя Володимирка
Володаревича: «[…] створиша вѣче Звенигородьчи . хотяче ся передати и бѣ у нихъ во-
євода Володимирь моуж Иванъ Халдѣевичь . изома оу нихъ моужи 3 . и оуби я и ко-
гождо ихъ перетенъ наполъ поверже . я . исъ града . тем и загрози имъ . и начаша ся
Звенигородьци отолѣ бити безъ льсти»18. Звенигородський воєвода діяв швидко й рі-
шуче. Він схопив трьох мужів із тих, що були на вічі, убив їх, і кожного з них, перетну-
того навпіл мечем, викинув за міські мури. Після цього городяни почали битися «без
обману». Загасивши пожежу на міських укріпленнях, вони витримали ворожу атаку й
уникнули захоплення міста.
Громада подеколи могла контролювати діяльність князівської адміністрації й за
нею визнавалося право вибору князя. Але останній переважно здобував «стіл» не на
підставі вибору, а спадщиною, або через умову з князями19. Набуття власницьких прав
на місто на підставі спадкоємства будемо називати «дідичним правом» князя. У лі-
тописному узусу воно виявляється у формулі «вы есте людие дѣда моего . и отца мо-
его». Наприклад, коли князь Ізяслав Мстиславич у 1150 р. підійшов зі своїм військом
під Дорогобуж, який прибрав до своїх рук його суперник у змаганнях за київський
стіл Юрій Долгорукий, він заявив городянам: «Вы есте людие дѣда моего . и отца мо-
его а Бог вы помози». Громада погодилася з цим. Так само визнали право Ізяслава
й мешканці Корчеська: «Корчане же вышедшее с радостью и поклонишася ему»20.
Натомість Юрія Долгорукого, який став зі своїм військом біля київського Білгорода
в 1151 р. й заявив: «Вы есте люде мои . а отворите ми градъ», городяни не прийняли,
відповівши йому: «А Киевъ ти ся кое отворилъ . а князь нашь Вячьславъ Изяславъ . и
Ростиславъ»21. Юрій не був князем-дідичем, а прагнув утвердити своє панування над
містом шляхом адміністративного примусу.
Так само не прийняли мешканці волинського Червена дорогобужського князя
Володимира Андрійовича, який 1157 р., «подъеха […] подъ городъ . и нача молвити .
я есмь не ратью пришелъ к вамъ . зане есте люди милии отцю моему а азъ вамъ свои
княжич . а отворитеся». У відповідь хтось із міських стін «потягнувъ стрѣлою», ці-
лячись тому в горло, але Бог, стверджує літописець, заступив його від смерті, «и ту
гнѣвы повелѣ воевати много»22. Повертаючись у 1240 р. з Польщі в розорену монґо-
лами Русь, Данило Галицький хотів увійти в Дорогичин, але городяни супротивилися
наміру князя. Своє право володарювати тут він обґрунтовував тим, що «се былъ градъ
наш . и отець наших . вы же не изволиста внити в он»23. Конвертувати своє дідичне
право в панування через відсутність інструментів військово-адміністративного приму-
су й підтримки громади князеві не вдалося.
«Дідичне право» на володіння містом у києво-руські часи ще не ввібралося в міц-
ні юридичні форми. Відносини князя і міської громади вирізнялися невизначеністю.
Городяни здебільшого змушені були коритися волі сильнішого володаря, який силою
(«копьем») міг завиграшки добути чуже місто, учинити грабіж, привласнити прибут-
ки від визиску прилеглої волості. Але міг і поплатися життям за подібні вчинки, як це
сталося у випадку князя Ізяслава Володимировича 1096 р. Цей Мономахів син княжив
18 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.320.
19 Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – Т.3: До року 1340. – К., 1993. – С.222.
20 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.410.
21 Там же. – Стб.433.
22 Там же. – Стб.487.
23 Там же. – Стб.788.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
З історії міського (само)управління Київської Русі 9
у закутному Курську. Сподіваючись, мабуть, на заступництво батька, надумав і відібрав
у чернігівського князя Олега Святославича Муром. Той не міг йому цього подарувати.
Прийшовши до брата Давида у Смоленськ, Олег зібрав воїв і рушив під Муром, кажучи
до Ізяслава: «Иди в волость отца своего Ростову . а то (себто Муром – В.Р.) есть волость
отца моего . да хочю ту сѣдя порядъ створити со отцомь твоим . се бо мя выгналъ из го-
рода отца моего . а ты ли ми здѣ хлѣба моего же не хощеши дати»24. Та Ізяслав не дослу-
хався до цього резону, поклавшись на «множество воїв». У битві, що зав’язалася на лузі
під мурами міста 6 вересня 1096 р., він наклав головою. Олег увійшов у відчинені горо-
дянами ворота Мурома, «и прияша и горожане». Відтак, окрилений перемогою, кинув-
ся прибирати до своїх рук ще й Суздаль із Ростовом: «И перея всю землю Муромску и
Ростовьску . и посажа посадникы по городом . и дани поча брати»25.
Ізяславів брат – новгородський князь Мстислав Володимирович – запропонував
Олегу, своєму хреснику (хрещеному батькові) залагодити цей конфлікт миром, пере-
казуючи йому: «Иди ис Суждаля Мурому а в чюжеи волости не сѣди . и азъ пошлю
молится с дружиною своею къ отцю своему . и смирю тя со отцемь мои . аще и брата
моего убилъ еси то есть недивьно в ратех бо и цари и мужи погибають»26. Але Олег за-
мишляв ще й захопити Новгород. Утім здолати Мстислава, якому батько відправив на
допомогу сина В’ячеслава з половцями, йому не вдалося.
У своєму посланні (грамоті) до Олега Святославича, Володимир Мономах визна-
вав право останнього на Муром, але просив не ласитися на суздальські волості. «Хіба
тобі зле, – питався Мономах, – що ото сидить у Суздалі син твій хресний Ізяслав із
малим братом Юрієм, хліб їдять дідівський, а ти сидиш у своїм княжінні. Про ньо-
го і дбай» («или ти лихое . да то сѣдить . сын твои хрестныи с малым братомъ своимъ
хлѣбъ ѣдучи дѣдень . а ты сѣдиши в своемъ а о се ся ряди»)27.
На з’їзді князів 1097 р. в Любечі було вирішено покласти край подібним «рейдер-
ським захопленням»:
«Да нонѣ отселѣ имемся въ едино серце . и блюдем Рускыѣ земли . кождо да держить
отчину свою: Святополкъ Кыевъ . Изяславль Володимир Всеволожь . Давыдъ и Олегъ
и Ярославъ Святославъ . а им же роздаялъ Всеволодъ городы: Давиду Володимиръ .
Ростиславичема Перемышль . Володареви Теребовль Василкови . и на том цѣловаша
кресть : да аще кто отселѣ на кого будеть . то на того будем вси . и крестъ честныи»28.
Рішення Любецького з’їзду мали суперечливий характер. З одного боку, суттєвою
новацією стало те, що принцип старійшинства був доповнений вотчинним правом, а з
іншого – юридичний зміст вотчини як довічного спадкового володіння окремої кня-
зівської гілки залишався розмитим29.
Інспіроване, відразу ж по цій угоді, володимирським князем Давидом Ігоревичем
осліплення Василька Теребовлянського призвело до нових усобиць, заручниками яких
стали, передусім, городяни. Восени 1097 р. Василько, який прагнув помстися своє-
му кривдникові Давидові Ігоревичу, разом зі своїм братом – перемишльським кня-
зем Володарем Ростиславичем рушили війною на Давида, котрий замкнувся у своєму
24 Лаврентьевская летопись. – Т.1. – Стб.236–237.
25 Там же. – Стб.237.
26 Там же. – Стб.237–238.
27 Там же. – Стб.254.
28 Там же. – Стб.256–257.
29 Толочко П.П. Любецький з’їзд князів // Любецький з’їзд князів в історичній долі Київської Русі: Мат. Міжнар. наук.
конф., присвяченої 900-літтю з’їзду князів Київської Русі у Любечі. – Чернігів, 1997. – С.11–13.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
10 Володимир Ричка
Володимирі на Волині. По дорозі Ростиславичі запалили належне останньому місто
Всеволож. Усіх городян, які вибігли з-за валів, за наказом Василька порубано мечами:
«И створи Василко мщенье на людьехъ неповиньных . и пролья кров неповинну»30.
Перед мешканцям Володимира вони поставили вимогу видати їм ворогів своїх – кня-
жих мужів Туряка, Лазаря й Василя, які підбурили Давида на осліплення Василька:
«Да аще хочете за сих битися . да се мы готови . а любо даите врагы наша». Городяни
скликали віче, «и рѣща Давыдови людье: выдаи мужи сия . не бьемъся за сихъ . а за тя
битися можем . аще ли то отворим врата граду . а сам промышляи о собѣ»31. Давид
змушений був видати тих лихих радників. Наступного дня, на зорях, їх повісили біля
города, а потім, утиснутих мотузками за шиї, розстріляли з луків.
Міське населення Київської Русі в літописних текстах не індивідуалізоване.
Довідуємося про те, що його складали різні сімейні, соціальні, професійні групи й ет-
ноконфесійні співтовариства. Передаючи у володіння князеві Мстиславові Даниловичу
місто Володимир і все своє князівство, тяжко хворий Володимир Василькович скли-
кав у 1287 р. до церкви Св. Богородиці «бояры Володимѣрьскыя . брата свого . и мѣс-
тичѣ Роусци и Нѣмцѣ . и повелѣ передо всими чести грамотоу братноу о даньи землѣ и
всех городовъ . и стольного города Володимѣря . и слышаша вси от мала и до велика»32.
«Містичами» Галицько-Волинський літопис іменує у Володимирі на Волині ту частину
городян німецького походження, що жили на маґдебурзькому праві33. Крім того, на ру-
бежі 1280–1290-х рр. у місті компактно проживали й інші іноетнічні групи купців і ли-
хварів: «Соурожьцѣ и Новгородци и Жидове»34. Але «все множество Володимерчев»
визначали вкорінені в місцеві традиції люди зі звичним для них укладом життя.
На загальних зібраннях городяни як колективний суб’єкт висловлювали загаль-
ну волю шляхом акламації. Під схвальні вигуки містян відбулося, наприклад, вокня-
жіння Данила Романовича в Галичі 1236 р. Скориставшись відсутністю в місті кня-
зя Ростислава Михайловича, який утримував цей стіл, галичани прославили Данила:
«Воскликноувше рѣша яко се есть держатель нашъ Богом даныи . и поустишася яко дѣти
ко отчю . яко пчелы к матцѣ . яко жажжющи воды ко источникоу». Князівські уряд-
ники, залишені Ростиславом у місті, мусили скоритися волі громади. Єпископ Артемій
і двірський Григорій хотіли зашкодити Данилові ввійти до Галича, але побачивши, що
вдвох їм не утримати город, вони вдали приязнь і рушили назустріч Данилові зі сльоза-
ми на очах та усміхненими обличчями, «лижюща оуста своя . яко не имѣща власти кня-
женья свого . рѣста же с нужею . прииди княже Данило приими градъ»35. Ростислав по-
дався був до Галича, але, тверезо зваживши свої сили, подався «в Угри».
Прихильний Данилові Романовичу літописець знав, що галицька громада від-
давна не раз зраджувала одного князя й ініціювала запросини іншого. Така наго-
да випала 1145 р. Коли галицький князь Володимирко Володаревич після різдвя-
них святкувань пішов на лови до Тисмениці, вони послали до Звенигорода по Івана
Ростиславича, «и въведоша к собѣ в Галичь»36. Іванко був репрезентантом стар-
шої лінії княжого дому Ро стиславичів, але зостався при самій Звенигородській во-
лості. Володимир вигнав небожа з Галича. Незважаючи на те, що містяни, за
30 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.242.
31 Лаврентьевская летопись. – Т.1. – Стб.268.
32 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.905.
33 Толочко А.П. Летописные «горожане» и «местичи» // Восточная Европа в древности и средневековье:
Политические институты и верховная власть: XIX Чтения памяти члена-корреспондента АН СССР Владимира
Терентьевича Пашуто (Москва, 16–18 апреля 2007 г.): Мат. конф. – Москва, 2007. – С.257–261.
34 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.920.
35 Там же. – Стб.777–778.
36 Там же. – Стб.316.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
З історії міського (само)управління Київської Русі 11
словами літописця, були покарані Володимиром «лютою карою», у 1159 р., за княжін-
ня Ярослава Володимировича (Осмомисла) вони ініціювали нову спробу посадовити
Івана в Галичі, «веляче ему всѣсти на конѣ . и тѣмъ словом пооущивають его к собѣ .
рекуче толико яви стягы . и мы отступимъ от Ярослава»37.
Відчуження між князем і громадою в Галичі нерідко набувало крайніх форм. На
початку 1170-х рр. галицькі бояри стратили (спалили) цивільну дружину свого князя
Ярослава Осмомисла, яку зневажливо називали Настаською, а їхнього сина Олега
вигнали38. Звісно, не моральністю князя, не його позашлюбною пристрастю пере-
ймалися вони – обурення викликало призначення на урядницькі посади родичів
Анастасії, що обмежило вплив місцевих боярських родин на державні справи. Так
само затято вони чинили тиск і на його сина – Володимира Ярославича. Той, собі
на лихо, «поя оу попа жену и постави собѣ женоу»39. Аби замаскувати справжню
причину своєї неприязні («доумы не любяшеть с моужи своими»), галицькі бояри,
підбурювані Романом Мстиславичем, котрий ласився на галицький стіл, повстали
проти свого князя, кажучи, «мы не на тя восталѣ есмы . но не хочемь кланятися
попадьи . а хочемъ ю оубити . а ты гдѣ хочешь тоу за тя поимемъ […] и симъ емоу
пригрозиша»40. Знали, що Володимир по-справжньому любив цю жінку й дітей, що
вона йому народила. Він і не відрікся від них, а разом із сім’єю подався шукати допо-
моги в угорського короля.
Переговорний процес князя з мешканцями міста у викладі джерел не містить ви-
разної персоніфікації городян. Зазвичай володар має справу з безіменними «мужа-
ми градськими», які ще виступають під означеннями «добрие», «лепшие», «нарочи-
тие» тощо. На ім’я літописцям були здебільшого відомі князівські управлінці. Коли
Володимир Мстиславич дізнався про те, що наприкінці 1170 р. помер дорогобужський
князь Володимир Андрійович, він поквапився прибрати до своїх рук Дорогобуж.
Проте дружинники покійного правителя не пустили його до города. Тоді він відпра-
вив послів до них і воєводи Славна Борисовича, кажучи:
«Цѣлую к вам крѣстъ . и к княгини вашеи . якоже ни на вас не позрѣти лихомъ . ни
на ятровь свою . ни на села еѣ . ни ино ничтоже . и цѣлова крестъ к нима . и вниде
въ градъ . и переступи крестное цѣлование съ заутрѣя . такъ бо бяше ко всеи братии
своеи вертливъ . не оуправливаше к нимъ крестьного цѣлования . и оуклонися на
имѣние и на села . и на стада . Андрѣевича и погна княгиню из города»41.
Володимир Мстиславич брутально знехтував правами вдови Володимира Анд рі й-
овича. Проте, якщо вона не постриглася у черниці чи не вийшла вдруге заміж, як за-
свідчує випадок онуки київського князя Ізяслава Ярославича, не втратила нерухомості.
По смерті свого чоловіка – полоцького князя Гліба Всеславича, ця ще досить моло-
да набожна жінка знайшла можливість віддати 100 гривень срібла та 50 гривень золота
до церкви Св. Богородиці Печерського монастиря в Києві. А по своїй смерті, що спо-
стигла її 1158 р. на 74-му році життя, передала тестаментом до обителі 5 сіл із челяддю
та решту всього – аж до повоя (покривало на голову), належного їй майна: «Си бо бла-
женная княгини . велику имѣяше любовь . съ князем своим . к святѣи Богородици и къ
37 Там же. – Стб.498–499.
38 Див.: Там же. – Стб.564.
39 Там же. – Стб.659.
40 Там же. – Стб.660.
41 Там же. – Стб.546–547.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
12 Володимир Ричка
отцю Феодосью […] Глѣбъ же вда въ животѣ своемъ . съ княгинею . 600 гривень серебра
и 50 гривень золота . а по княжи животѣ княгини вда 100 гривень серебра а 50 гривень
золота . а по своем животѣ вда княгини 5 селъ и съ челядью . и все да и до повоя»42.
Княгиня не стала, як уважають деякі дослідники, по смерті свого чоловіка повно-
правною володаркою княжого престолу в Полоцьку («сѣдѣвше по князи своемъ»)43,
а довгих сорок років удовувала та, як видно, не бідувала, маючи такі статки. Завдяки
щедрим пожертвам цієї родини «блаженна» княгиня була похована біля свого чолові-
ка в Печерському монастирі в головах св. Феодосія.
Водночас не слід беззастережно заперечувати практику жіночого правління в містах
Київської Русі. Так, згідно із заповітом волинського князя Володимира Васильковича,
його дружина отримала у володіння місто Кобрин «и с людми и з данью . како при
мнѣ даяли тако и по мнѣ ать дають княгинѣ моеи», а також чотири села – Городел «с
мытом», Садове, Сомино, Березовичі, а також «и манастырь свои Апостолы же созда-
хи и своею силою». Княгиня могла вільно розпоряджатися цими володіннями та сво-
єю подальшою долею: «А княгини моа, – ідеться у грамоті Володимира, – по моемь жи-
вотѣ оже восхочеть в черничѣ поити поидеть . аже не восхочеть ити . а како еи любо .
мнѣ не воставши смотрить что кто иметь чинити . по моемь животѣ»44.
Вакуум князівської влади в місті порушував нормальний триб життя. Кончина
носіїв вищої сакральної та політичної влади в епоху середньовіччя сприймалася як ка-
тастрофічний розрив потоку часу, його зупинка: «Влада володаря передбачала і владу
над часом, а тому його смерть породжувала нестерпну ситуацію, коли час виявлявся
розірваним та анігільованим [...] зі смертю монарха, харизматичної величини, обри-
вався потік часу, адже час життя соціуму втілювався в особі володаря й, відповідно, об-
ривався з його смертю»45. Із відходом правителя, наділеного за життя цією харизмою
і сакральними функціями, завдяки яким підтримувалася рівновага та благополуччя, у
житті спільноти наставав хаос і безладдя – не дотримувалися закони, громадський по-
рядок та елементарні устої соціуму.
Подібні ексцеси, узагальнені М.Бойцовим на матеріалах західноєвропейського се-
редньовіччя46, мали місце й у Київській Русі. Під час заворушень у Києві, викликаних
смертю князя Святополка Ізяславича, що сталася 16 квітня 1113 р., кияни рушили гра-
бувати двори княжих достойників та іновірців-євреїв: «Разъграбиша дворъ Путятинъ,
тысячького, идоша на Жиды и разграбиша я»47. Багаті садиби іновірців викликали за-
здрість у плебсу, який у період безвладдя піддавався спокусі їх безкарного грабунку.
У критичний для влади момент київські мужі змушені були звернутися до Володимира
Мономаха, що князював тоді в Переяславі Руському, із пропозицією посісти велико-
князівський престол: «Поиди, княже, Киеву; аще ли не поидеши, то вѣси, яко много
зло уздвигнеться, то ти не Путятинъ дворъ, ни соцькиъх, но и Жиды грабити, и паки
ти поидуть на ятровь твою и на бояры, и на манастырѣ, и будеши отвѣтъ имѣлъ, кня-
же, оже ти манастырѣ разъграбять»48. Лише після того, як Володимир Мономах при-
був до міста, тут відновилися порядок і громадський спокій.
42 Там же. – Стб.492–493.
43 Garcia de la Puente I. Gleb of Minsk’s Widow: Neglected Evidence on Rule of a Woman in Rus’ian History // Russian
History. – 2012. – 39(3). – P.347–378.
44 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.904.
45 Гуревич А.Я. «Время вывихнулось»: поругание умершего правителя // Одиссей: Человек в истории. – Москва,
2003. – С.235.
46 Бойцов М.А. Ограбление мёртвых государей как всеобщее увлечение // Казус 2002: Индивидуальное и уникальное
в истории. – Вып.4. – Москва, 2002. – С.137–201; Его же. Погребение: 3: Погребение государей // Словарь
средневековой культуры / Под ред. А.Я.Гуревича. – Москва, 2003. – С.369–372.
47 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.275.
48 Там же. – Стб.276.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
З історії міського (само)управління Київської Русі 13
Коли в ніч на 16 травня 1157 р. в Києві помер Юрій Долгорукий, городяни поспіши-
ли не у церкву, де поклали бездиханне тіло князя, а чимдуж заходилися грабувати його
маєтності: «Заутра в четвергъ положиша оу манастыри святого Спаса и много зла ство-
рися въ тъ день: разграбиша дворъ его красныи и другыи дворъ его за Днѣпромъ . разъ-
грабиша . его же звашеть самъ Раемъ . и Василковъ дворъ . сына его разграбиша в го-
родѣ . избивахуть Суждалци по городомъ и по селомъ . а товаръ ихъ грабяче»49.
Неабияке сум’яття серед городян на Суздальщині спричинила смерть сина Юрія
Долгорукого – Андрія Боголюбського, котрого було підступно вбито у червневу ніч
1175 р. Ще не встигли крилошани з тамтешнім ігуменом Арсенієм завершити похорон-
ну відправу, як люди кинулися грабувати маєтності свого покійного володаря:
«Горожанѣ же Боголюбьци рограбиша домъ княж . и дѣлатели (запрошених
Андрієм іноземних майстрів – В.Р.) иже бяху пришли . к дѣлу . золото и сребро .
порты и паволокы . имѣние . емуже не бѣ числа и много зла створися в . волости его .
посадниковъ и тивуновъ домы пограбиша . а самѣхъ и дѣтскиѣ его и мечникы избиша . а
домы ихъ пограбиша . не вѣдуще глаголемаго идеже законъ ту и обидь много (Рим.4:15)
грабители же и исъ селъ приходяче грябяху . тако же и Володимѣри . оли же поча ходити
Микулиця со святою Богородицею . в ризах по городу . тожь почаша не грабити»50.
Подібні літописні звістки свого часу викликали ентузіазм у представників радян-
ської історіографії, адже добре надавалися для ілюстрування постульованих нею «ви-
явів соціального невдоволення народних мас». Насправді ці безлади не мають нічого
спільного з «класовою» чи «антифеодальною» боротьбою:
«У заворушеннях “народних мас”, що наставали відразу після смерті князя, не варто
добачати неґативну оцінку людьми “якості” його правління – вони нападали на
детських і мечників швидше за все не з “соціального протесту” або ж, принаймні,
не тільки через це. І городяни, і сільські жителі вирушають грабувати палати
князя в Боголюбові, його княж-двір і двори його людей у Владимирі, тільки-но
усвідомлюють, що “влади немає”. Жертвами виявляються “люди князя”, не включені
до місцевих, укорінених співтовариств: його особисто залежні міністеріали, але
також іноземці, які перебували під прямим заступництвом Андрія»51.
Таким чином, «зупинка часу», спричинена смертю володаря, сприймалася за се-
редньовіччя як катастрофа:
«У соціально-психологічній обстановці тієї епохи, насиченій есхатологічними
очікуваннями й побоюваннями, смерть володаря могла бути сприйнята як
завершальний акт людської історії. Наступав свого роду кінець світу, і охоплені
панікою віруючі перевертають із ніг на голову всі встановлені раніше порядки [...]
Час ніби звихнувся, вийшов зі своїх суглобів, утратив зв’язок із минулим і
майбутнім – іншими словами, зупинився та анігілювався»52.
49 Там же. – Стб.489.
50 Там же. – Стб.592.
51 Бойцов М.А. Ограбление мёртвых государей как всеобщее увлечение. – С.178.
52 Гуревич А.Я. «Время вывихнулось»: поругание умершего правителя. – С.236.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
14 Володимир Ричка
Утвердження на великокнязівському престолі нового володаря відновлюва-
ло звичний плин часу, а з ним і порядок та спокій у житті міської спільноти. Проте
життя городян спливало у тривожному очікуванні нових перемін. Отримане тим
чи іншим князем місто на умовах домовленості з верховним сюзереном не ґаранту-
вало їх дотримання. Так, ставши великим князем київським Володимир Мономах
якийсь час визнавав право свого небожа Ярослава Святополковича на володіння мі-
стом Володимиром на Волині. Але невдовзі Мономах порушив угоду й посадовив у
Володимирі свого сина, а після смерті останнього – іншого свого ж таки сина. У та-
кий спосіб він хотів міцніше прив’язати Волинь до Київщини, зробити її частиною
великокнязівського домену. Утративши в 1118 р. Володимир з усіма волинськими во-
лостями, Ярослав подався шукати помочі в Угорщині та Польщі. У 1124 р. він при-
йшов на Волинь із союзними йому уграми, ляхами й чехами, а також із Володарем та
Васильком Ростиславичами. Місто, в якому зачинився Андрій Володимирович, було
взяте в облогу. Ярослав, сподіваючись на власне право на нього та на своє велике вій-
сько, їздив попід стінами й так промовляв до Андрія та городян: «То есть градъ мои
оже ся не отворите . ни выидете с поклономъ то оузрите . завтра приступлю къ гра-
ду и възму городъ»53. Побоюючись, аби містяни не відчинили брами, вірні сімейству
Мономаха вояки підстерегли Ярослава, коли він повертався від города з малою дру-
жиною і пробили йому груди списами. Власницькі права Святополкового сина, як і
багатьох інших князів, політична автономія міст, юридичний статус городян не були,
вочевидь, захищені імунітетом. Інститут феодального імунітету як форма політичної
влади склався у Східній Європі лише на рубежі ХІІІ–XIV ст., а імунітетні муніципаль-
ні грамоти ввійшли у практику ще пізніше.
Найбільш розвиненими економічно та політично активними були громади в
Новгороді й Києві, який дуже вирізнявся з-поміж інших тогочасних великих міст, адже
у часи розквіту тут мешкали майже 50 тис. осіб54. Київ став важливим комерційним і ре-
лігійним центром, місцем концентрації торгівельного й фінансового капіталів. Тут зна-
ходилися садиби заможних дружинників-землевласників, купців і лихварів. Саме їхньої
підтримки шукав князь Ярослав Ізяславич у 1173 р. Увійшовши в пограбований чернігів-
ським Ольговичами Київ він заявив у гніві киянам: «Промышляите чемъ викупити кня-
гиню и детя», яких Святослав Всеволодович схопив і відправив до Чернігова, сподіваю-
чись узяти за них викуп. Ярослав обклав податтю не тільки купців, але й духівництво:
«Игумены и попы и черньцѣ . Латину и гостѣ и затвори всѣ Кыяны»55.
За підрахунками М.Грушевського, від середини ХІ ст. до монґольської інвазії
1240-х рр. у джерелах зафіксовано близько півсотні змін князів на київському столі,
а від 1068 до 1200/1201 рр., тобто від першого до останнього відомого нам прояву по-
літичної діяльності київської громади – до сорока. Із того всього
«громада взяла в переміні князя якусь участь більше-менше чотирнадцять раз. При
тім кандидата закликано на київський стіл з ініціативи самої громади властиво три,
а що найбільше п’ять разів; з яких десять або одинадцять разів віче підтвердило
або за акцептувало якимось активнішим способом кандидата, що здобував стіл на
основі спадщини, тестаменту або умови князів, або піддержало одного кандидата
в боротьбі його з другим; лише чотири рази уложило воно умову з кандидатом»56.
53 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.287.
54 Толочко П.П. Древнерусский феодальный город. – С.200.
55 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.579.
56 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.3. – С.212.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
З історії міського (само)управління Київської Русі 15
Ці умови не обмежували прав київського князя в його політичному й адміністра-
тивному управлінні та аж ніяк не можуть бути зіставлені з рядами Новгорода зі свої-
ми князями.
Креативною була і громада Полоцька. У 1151 р. полочани виступили проти свого
князя Рогволода Борисовича. Його схопили й відіслали до Мінська, де тримали в нево-
лі, а до себе запросили Ростислава Глібовича: «Яша Полотчане Рогъволода Борисовича
князя своего и послаша Мѣньску и ту и держаша оу велицѣ нужи . а Глѣбовича к собі оу-
ведоша . и прислашася Полотьчане къ Святославу Ольговичю с любовью яко имѣти от-
цомь собѣ и ходити в послушаньи его . и на том целоваша хрест»57.
Проте Рогволод не змирився. У 1159 р., за свідченням Київського літопису, «идее
Рогволодъ . Борисовичъ . от Святослава от Ольговича . искать собѣ волости . поемъ
полкъ Святославль . зане не створиша ему милости ему братья его . вземше под . ним
волость его и жизнь его всю». Рогволод рушив до Слуцька,
«и нача слатися ко Дрьючаномъ . Дрьючане же ради . быша ему м приѣздяче к нему
вябячут и к собѣ . рекуче поѣди княжже не стряпаи ради есме тобѣ . аче ны ся и
дѣтьми бити за тя . а рад за тя ю и выѣхаша противу ему более 300 лодии . Дрьючанъ
и Полчанъ и вниде в городъ с честью великою . и ради быша ему людие . а Глѣба
Ростиславича выгнаша . а дворъ его разграбиша . горожане . и дружину его»58.
Гліб повернувся до свого батька Ростислава Глібовича в Полоцьк. Тим часом полоча-
ни вчинили заколот, «бо хотяху Рогволода». Ростислав ледве втихомирив городян, ода-
рюючи їх та приводячи до присяги. Затим він зі своїми братами рушив на Рогволода, який
зачинився у Друцьку. Після недовгої битви «створи миръ . Ростиславъ с Рогволодомъ . и
целоваша хрест . межи собою . и придаста волости Рогъволоду»59. Однак цей мир тривав
недовго. У тому ж 1159 р., «свѣтъ золъ свѣщаша на князя своего Полочане . на Ростислава
на Глѣбовича . и тако приступиша хрестное цѣлование». Раніше вони присягалися («на
том бо цѣловали бяше хрестъ к нему»), «яко ты наш князь еси . и даи ны Богъ с тобою по-
жити . извѣта никакогоже до тебе доложити». Городяни надумали розірвати цю угоду з
Ростиславом, але не заявили йому про це у вічі, натомість
«послаша в таинѣ к Рогъволоду . Борисовичю Дрьютьску . рекуче ему княже наш
съгрѣшили есмь к Богу и к тобі . оже въстахомъ на тя . без вины . и жизнь твою .
всю разазграбихомъ . и твоя дружины . а самого емше выдахомъ тя Глѣбовичем
на великую муку . да аще нене помянеши всего того . оже створихом своимъ
безумиемъ . и хрестъ к нам целуючи то мы людие твое . а ты еси нашъ князь а
Ростислава ти емше . вдамы в ручѣ . а еже хочещи то створиша ему»60.
Вони мали намір схопити Ростислава під час празникової братчини, улаштованої
ними на Петрів день. Але той, дізнавшись про ці наміри, поїхав до них, надягнувши
під одежу броню: «Он же ѣха к ним изволочивъся въ бронѣ . под порты . и не смѣ-
ша на нь дъръзнути»61. Ростислав не став випробовувати долю й пішов із військом до
57 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.445–446.
58 Там же. – Стб.493.
59 Там же. – Стб.494.
60 Там же. – Стб.494–495.
61 Там же. – Стб.495.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
16 Володимир Ричка
брата Володаря в Мінськ. При цьому він помстився полочанам, «много зла створи
волости . Полотьскои воюя и скоты . и челядью». Це дає підстави обережно припу-
стити, що політична міць провідної верстви полочан була оперта на прибутки, що їх
приносили їхні заміські володіння з селами, залюдненими залежними селянами, ко-
трі обробляли землю й випасали їхні гурти худоби, що складали «всю жизнь» замож-
них городян.
Утвердившись у Полоцьку, «на столѣ дѣда свого и отца свого», Рогволод спро-
бував було прибрати до своїх рук і Мінськ, але після безуспішної десятиденної облоги
змушений був удовольнитися мирною угодою. Проте він і в майбутньому не раз ласи-
тиметься на це місто. Його воєнні авантюри спричинили багато жертв серед полочан,
через що після поразки під Городцем у 1162 р. в битві з військом Володаря Глібовича
він утік до Слуцька, а потім зачинився у Друцьку. До Полоцька йти не посмів, «за-
неже множьство погибе Полочанъ»62. Останні проголосили своїм князем Всеслава
Васильковича.
Розгойдувана міжкнязівськими усобицями політична карусель не могла не впли-
нути на формування менталітету населення середньовічного міста. Якщо для селян
воно хоч і давало якусь надію на захист та притулок, але «кидало ненависну тінь на
їхнє життя, то силует величних міських будівель, інструмент і символ панування бага-
тіїв у місті, народжував у міського люду змішані почуття, в яких переважали гордість і
захоплення. Міська спільнота зуміла створити цінності певною мірою спільні для всіх
жителів, – цінності естетичні, культурні, духовні»63. Їхня урбаністична потуга пробу-
джувала й енергію давньоруського міста, сприяла появі правових засад, що нормували
відносини між князем та городянами, зміцнювала почуття їхньої муніципальної гід-
ності.
Вербальні домовленості, досягнуті між князем і городянами, очевидно, фіксува-
лися в так званих «цѣловальних» або хресних грамотах, які складалися після прися-
гання на хресті. На основі аналізу мовних особливостей літописних текстів В.Франчук
установила спорідненість цих «хрестних» грамот, згаданих у літописанні ХІІ ст., з ав-
тентичними договірними документами більш пізнього періоду64. Однак при складан-
ні літописів їхні укладачі суттєво поперероблювали тексти цих документів, через що
вони дають уявлення більше про свій зміст, ніж про внутрішню структуру.
Незважаючи на моральні застороги з боку духівництва «сступити», тобто склас-
ти з себе «цілування» і «всъкинути» – повернути саму хресну грамоту було буденним
явищем. Інших правових документів, що реґулювали відносини князя й городян у дав-
ньоруських джерелах, які відбивають події ХІ – кінця ХІІ ст., не зафіксовано. Їм не-
відомі такі види договірних грамот, як-от «купчая», «жаловальная», «закладьная»,
«безсудная», «береженная», «въскладъная», «розметная»65, що набули поширен-
ня у правовій практиці на сході Європи у XIV–XVI ст. Щоправда, складені напри-
кінці ХІІІ ст. канцеляристами волинського князя Володимира Васильковича докумен-
ти набувають виразних ознак договірних (докончальних) грамот. Коли 1288 р. Юрій
Львович надіслав посла до Володимира Васильковича просити у стрия свого й сюзе-
рена Берестія, скаржачись на Мстислава («отнимаеть оу мене городы . что ми бы дал .
Белзъ . и Червенъ . и Холмъ . а велить ми быти в Дорогочынѣ . и в Мѣлницѣ . а бью
челом Богу и тобе строеви своему . даи мне господине Берестие то бы мъ с полоу
62 Там же. – Стб.519.
63 Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада / Пер. с фр. – Москва 1992. – С.273.
64 Франчук В.Ю. Киевская летопись (Состав и источники в лингвистическом освещении). – К., 1986. – С.113–122.
65 Див. докл.: Срезневский И.И. Материалы для словаря древнерусского языка по письменным памятникам. – Т.1. –
Санкт-Петербург, 1893. – Стб.580–583.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
З історії міського (само)управління Київської Русі 17
было»), Володимир рішуче відмовив, кажучи йому: «Не дамъ . вѣдаешь сам . оже я не
двою рѣчью . ни я пакъ ложь былъ . а Богъ вѣдаеть . и вся подънебесная . не могу пору-
шити рядоу . что есть докончалъ с братом своимъ . Мстиславомъ . дал есмь емоу зем-
лю свою всю . и городы и грамоты есмь пописалъ»66.
Свідчення про цей договір-ряд волинського князя Володимира Васильковича з
сином Данила Галицького Мстиславом про передачу останньому Волині заслугову-
ють на особливу увагу. У 1287 р. тяжко хворий Володимир заявив, «брате видишь мою
немощь . оже не могоу а ни оу мене дѣтии . а даю тобѣ братоу своему . землю свою всю
и городы по своїм животѣ . а се ти даю при царих . и при его рядьцахъ»67. Свідками
цієї угоди й поручителя виступали монґольські хани Телебуга та Алгуй. Зміст грамо-
ти було доведено до відома городян: «И приѣха Володимѣрь . ѣха во епископью ко
святѣи Богородици . и созва бояры Володимѣрьския . брата свого . и мѣстичѣ Роусци
и Нѣмцѣ . и повелѣ предо всими чести грамоту братноу о даньи землѣ и всѣхъ горо-
дов . и стольного города Володимѣря»68.
Городяни не були пасивним об’єктом договірного процесу. Із припливом до
Володимира, інших міст Волині населення німецького походження народжувалися
якісно нові форми організації та муніципальної юрисдикції громад, що набували ок-
ремої юридичної й політичної ідентичності – їхній статус було визначено та закріпле-
но особливим міським правом69. Через що дедалі виразнішою ставала участь городян
у суспільно-політичному житті Галичини й Волині. Міста, в яких зосереджувався за-
хищений нормами муніципального права торгово-лихварських капітал, стали каталі-
затором появи в Південно-Західній Русі наприкінці ХІІІ ст. притаманних стандартам
європейського Заходу ознак феодалізму.
REFERENCES
1. Bojtsov, M.A. (2002). Ograblenie mertvykh gosudarej kak vseobshchee uvlechenie. Kazus 2002: Individualnoe i unikalnoe v istorii, 4.
Moskva. [in Russian].
2. Darkevich, V.P. (2000). “Gradskie lyudi” Drevnej Rusi: XI–XIII vv. Iz istorii russkoj kultury, 1 (Drevnіaya Rus). Moskva.
[in Russian].
3. Franchuk, V.Yu. (1986). Kievskaya letopis (Sostav i istochniki v lingvisticheskom osveshchenii. Kiеv. [in Russian].
4. Garcia de la Puente, I. (2012). Gleb of Minsk’s Widow: Neglected Evidence on Rule of a Woman in Rus’ian History. Russian History, 39(3).
5. Granberg, J. (2004). Veche in the chronicles of medieval Rus’: A study of functions a terminology. Geteborg.
6. Gurevich, A.Ya. (2003). „Vremya vyvikhnulos”: poruganie umershego pravitelya. Odissej: Chelovek v istorii. Moskva. [in Russian].
7. Hrushevskyi, M.S. (1993). Іstorіia Ukrainy-Rusy: V 11 t., 12 kn., T.3: Do roku 1340. Kyiv. [in Ukrainian].
8. Le Goff, Zh. (1992). Tsivilizatsiya srednevekovogo Zapada. Moskva. [in Russian].
9. Lukin, P.V. (2010). “Startsy” ili “starejshie”: o terminologii slavyanskoj “plemennoj znati”. Slavyanovedenie, 2. Moskva. [in Russian].
10. Modzolevski, K. (2003). Ot varvarskikh plemen k varvarskomu gosudarstvu. Kievskaya Rus i Polsha v srednie veka (X–XIII vv.).
Varshava. [in Russian].
11. Presnyakov, A.E. (1993). Knyazhoe pravo v drevnej Rusi: Lektsii po russkoj istorii. Kievskaya Rus / Podgot. teksta, stati i primech.
M.B.Sverdlova. Moskva. [in Russian].
12. Sverdlov, M.B. (1983). Genezis i struktura feodalnogo obshchestva v Drevnej Rusi. Leningrad. [in Russian].
13. Tolochko, A.P. (2007). Letopisnye „gorozhane” i „mestichi”. Vostochnaya Evropa v drevnosti i srednevekove: Politicheskie instituty i
verkhovnaya vlast: XIX Chteniya pamyati chlena-korrespondenta AN SSSR Vladimira Terentevicha Pashuto (Moskva, 16–18 apre-
lya 2007 g.): Materialy konferentsii. Moskva. [in Russian].
14. Tolochko, P.P. (1989). Drevnerusskij feodalnyj gorod. Kiev. [in Russian].
15. Tolochko, P.P. (1997). Liubetskyi zizd kniazіv. Liubetskyi zizd kniazіv v іstorychnіi dolі Kyivskoi Rusі: Materіaly Mіzhnarodnoi
naukovoi konferentsіi, prysviachenoi 900-lіttiu zizdu kniazіv Kyivskoi Rusі u Liubechі. Chernіhіv. [in Ukrainian].
16. Vilkul, T. (2009). Lyudi i knyaz v drevnerusskikh letopisyakh serediny ХІ–ХІІІ vv. Moskva. [in Russian].
17. Zavadskaya, S.V. (1978). O „startsakh gradskikh” i „startsakh lyudskikh” v Drevnej Rusi. Vostochnaya Evropa v drevnosti i sredneve-
kove. Moskva. [in Russian].
66 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.911.
67 Там же. – Стб.898.
68 Там же. – Стб.905.
69 Див.: Толочко А.П. Летописные «горожане» и «местичи». – С.257–261.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
18 Володимир Ричка
Volodymyr RYCHKA
Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor,
Chief Research Fellow,
Sector of Research on the History of Kyivan Rus,
Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine
(Kyiv, Ukraine), wolr@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0001-8037-4106
From the History of City (Self )Governance
of Kyivan Rus
Abstract. The article considers the organization of city government in Kyivan Rus. Aim of the
work is to study the development of forms of municipal government and to clarify the competencies
of community (zemstvo) and mandatory government. The methodological principles of the study
are determined by the universal principle of historicism with its inherent methods of hermeneutic
procedures and the content of the analysis of the language code of chronicle texts. The scientific
novelty of the work is to clarify the legal and political identity of the urban communities of Kyivan
Rus. Conclusions. The study did not confirm the self-sufficiency of viche meetings of citizens. The
viche did not become a full-fledged institution of municipal self-government in Kyivan Rus. The
community could control the activities of the prince’s administration and recognized the right to
choose a prince, but its administrative and judicial municipal independence was limited. Relations
between the prince and the city community in Kyivan Rus times have not yet taken root in strong
legal forms. The prince’s property rights, the political autonomy of the city, and the legal status of the
citizens were not protected by immunity. The institution of feudal immunity as a form of political
power is formed in Eastern Europe only at the turn of thirteenth – fourteenth centuries. At this
time, the participation of citizens in the socio-political life of Halychyna and Volyn is becoming more
pronounced. Cities in which trade and usurious capital was concentrated, qualitatively new forms
of organization and municipal jurisdiction of communities were born, which acquired a separate
legal and political identity and became a catalyst for the emergence of South-Western Rus in the late
thirteenth century, inherent in the standards of the European West signs of feudalism.
Keywords: Kyivan Rus, city, community, viche, prince, voivode, governing bodies, self-government.
|