Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст.: соціоментальні й інституційні чинники взаємодії
Мета дослідження полягає у з’ясуванні питання взаємин політичних партій і селянства в українських ґуберніях Російської імперії в кінці XIX – на початку XX ст. у контексті селянської ментальності та соціальних практик. Методологія ґрунтується на принципах історизму, об’єктивності, системності. Авт...
Gespeichert in:
| Datum: | 2021 |
|---|---|
| Hauptverfasser: | , , |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2021
|
| Schriftenreihe: | Український історичний журнал |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179952 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст.: соціоментальні й інституційні чинники взаємодії / О. Донік, Б. Опря, О. Федьков // Український історичний журнал. — 2021. — Число 2. — С. 29-47. — Бібліогр.: 79 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-179952 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1799522025-02-09T13:51:23Z Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст.: соціоментальні й інституційні чинники взаємодії Political Parties and the Peasantry in the Ukrainian Provinces of the Russian Empire in the Late Nineteenth – Early Twentieth Centuries: Sociomental and Institutional Factors of Interaction Донік, О. Опря, Б. Федьков, О. Історичні студії Мета дослідження полягає у з’ясуванні питання взаємин політичних партій і селянства в українських ґуберніях Російської імперії в кінці XIX – на початку XX ст. у контексті селянської ментальності та соціальних практик. Методологія ґрунтується на принципах історизму, об’єктивності, системності. Автори використовували методи інституційний і структурно-функціонального аналізу, методологічні засади історії ментальності. Наукова новизна. Охарактеризовано вплив соціоментальних та інституційних чинників на взаємини політичних партій і селянства наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Висновки. Українське селянство в епоху модернізації зазнавало змін, проте головною рисою його ментальності залишався соціальний ідеал – праця на власній землі. Лише незначна частина селян були членами та симпатиками політичних організацій і мали уявлення про їх програмні завдання й діяльність. Згідно з патріархальним світоглядом, селяни пов’язували з «царем-батечком» сподівання на справедливе розв’язання земельного питання. Його сприймали осібно від представників вищих, центральних і місцевих державних установ, котрі уявлялися хліборобам чужими та навіть ворожими їхнім інтересам. Органи виконавчої влади царизму переслідували членів соціалістичних і ліберальних (до кадетів включно) організацій та лояльно ставилися до праволіберальних і, особливо, консервативних союзів. Співробітники земських установ були активістами ліберальних та, меншою мірою, соціалістичних політичних організацій. І хоча земські діячі зробили чимало для розвитку місцевого господарства й культурно-освітньої сфери, проте їхня діяльність залишалася багато у чому незрозумілою для неосвіченого селянства, яке лише подеколи їх підтримувало. Одержавлена православна церква виступала захисником самодержавства та всіляко вітала консервативно-монархічний рух. Утім серед семінаристів, священиків траплялися прихильники соціалістичних і ліберальних ідей, які працювали поміж сільських трударів. Вищі навчальні заклади традиційно були місцем поширення соціалістичних та ліберальних уявлень, представники професорсько-викладацького складу належали здебільшого до ліберальної кадетської партії, а студенти вступали переважно до соціалістичних організацій. Ліберальна професура прагнула впливати на селянство через органи преси, а студентство займалося аґітаційною діяльністю безпосередньо на селі. Загалом лише незначна частина селян позитивно сприймала такі заходи. The purpose of the study is to clarify the relationship between political parties and the peasantry in the Ukrainian provinces of the Russian Empire in the late 19th – early 20th сenturies in the context of the peasant mentality and social practices institutions of society. The methodology is based on the principles of historicism, objectivity and systematics. The authors used the of institutional and structural-functional analysis and methodological principles of the history of mentality. Scientific novelty. Based on a wide range of sources, the influence of socio-mental and institutional factors on the relationship between political parties and the peasantry in the late 19th – early 20th сenturies was described. Conclusions. The Ukrainian peasantry underwent changes in the era of modernization, but the main feature of its mentality remained the social ideal – work on their own land. Only a small part of the farmers were members and supporters of political organizations and had an idea of their program tasks and activities. According to the patriarchal system, the farmers were hoping the “tsar-father” (“king-father”) will help to resolve the land question. The “tsar-father” was perceived separately from representatives of higher, central and local government agencies. The peasants considered the latter alien and even hostile to their interests. The executive branch of tsarism persecuted members of socialist and liberal organizations and were loyal to right-liberal and conservative unions. Zemstvo officials were activists of liberal and, to a lesser extent, socialist political organizations. Zemstvo activists did much for the development of Ukrainian regions, but their activities remained largely incomprehensible to the uneducated peasantry, which weakly supported them. The state-owned Russian Orthodox Church defended the autocracy and supported the conservative-monarchist movement in every possible way. However, among seminarians and priests there were supporters of socialist and liberal ideas who worked among rural workers. Socialist and liberal ideas were widespread in higher educational institutions; faculty members belonged mostly to the liberal Constitutional Democratic Party and students mostly to socialist organizations. The liberal professors sought to influence the peasantry through the press, and the students engaged in agitation in the countryside. In general, only a small number of farmers were positive about such agitation. 2021 Article Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст.: соціоментальні й інституційні чинники взаємодії / О. Донік, Б. Опря, О. Федьков // Український історичний журнал. — 2021. — Число 2. — С. 29-47. — Бібліогр.: 79 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179952 329:323.3:63-051(477)«1890/1914» uk Український історичний журнал application/pdf Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Історичні студії Історичні студії |
| spellingShingle |
Історичні студії Історичні студії Донік, О. Опря, Б. Федьков, О. Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст.: соціоментальні й інституційні чинники взаємодії Український історичний журнал |
| description |
Мета дослідження полягає у з’ясуванні питання взаємин політичних партій і
селянства в українських ґуберніях Російської імперії в кінці XIX – на початку XX ст. у контексті
селянської ментальності та соціальних практик. Методологія ґрунтується на принципах
історизму, об’єктивності, системності. Автори використовували методи інституційний і
структурно-функціонального аналізу, методологічні засади історії ментальності. Наукова
новизна. Охарактеризовано вплив соціоментальних та інституційних чинників на взаємини
політичних партій і селянства наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Висновки. Українське
селянство в епоху модернізації зазнавало змін, проте головною рисою його ментальності
залишався соціальний ідеал – праця на власній землі. Лише незначна частина селян були
членами та симпатиками політичних організацій і мали уявлення про їх програмні завдання
й діяльність. Згідно з патріархальним світоглядом, селяни пов’язували з «царем-батечком»
сподівання на справедливе розв’язання земельного питання. Його сприймали осібно від
представників вищих, центральних і місцевих державних установ, котрі уявлялися хліборобам
чужими та навіть ворожими їхнім інтересам. Органи виконавчої влади царизму переслідували
членів соціалістичних і ліберальних (до кадетів включно) організацій та лояльно ставилися
до праволіберальних і, особливо, консервативних союзів. Співробітники земських установ
були активістами ліберальних та, меншою мірою, соціалістичних політичних організацій. І
хоча земські діячі зробили чимало для розвитку місцевого господарства й культурно-освітньої
сфери, проте їхня діяльність залишалася багато у чому незрозумілою для неосвіченого
селянства, яке лише подеколи їх підтримувало. Одержавлена православна церква виступала
захисником самодержавства та всіляко вітала консервативно-монархічний рух. Утім серед
семінаристів, священиків траплялися прихильники соціалістичних і ліберальних ідей, які
працювали поміж сільських трударів. Вищі навчальні заклади традиційно були місцем
поширення соціалістичних та ліберальних уявлень, представники професорсько-викладацького
складу належали здебільшого до ліберальної кадетської партії, а студенти вступали переважно
до соціалістичних організацій. Ліберальна професура прагнула впливати на селянство через
органи преси, а студентство займалося аґітаційною діяльністю безпосередньо на селі. Загалом
лише незначна частина селян позитивно сприймала такі заходи. |
| format |
Article |
| author |
Донік, О. Опря, Б. Федьков, О. |
| author_facet |
Донік, О. Опря, Б. Федьков, О. |
| author_sort |
Донік, О. |
| title |
Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст.: соціоментальні й інституційні чинники взаємодії |
| title_short |
Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст.: соціоментальні й інституційні чинники взаємодії |
| title_full |
Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст.: соціоментальні й інституційні чинники взаємодії |
| title_fullStr |
Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст.: соціоментальні й інституційні чинники взаємодії |
| title_full_unstemmed |
Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст.: соціоментальні й інституційні чинники взаємодії |
| title_sort |
політичні партії та селянство в українських ґуберніях російської імперії наприкінці xix – на початку xx ст.: соціоментальні й інституційні чинники взаємодії |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2021 |
| topic_facet |
Історичні студії |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179952 |
| citation_txt |
Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст.: соціоментальні й інституційні чинники взаємодії / О. Донік, Б. Опря, О. Федьков // Український історичний журнал. — 2021. — Число 2. — С. 29-47. — Бібліогр.: 79 назв. — укр. |
| series |
Український історичний журнал |
| work_keys_str_mv |
AT doníko polítičnípartíítaselânstvovukraínsʹkihguberníâhrosíjsʹkoíímperíínaprikíncíxixnapočatkuxxstsocíomentalʹníjínstitucíjníčinnikivzaêmodíí AT oprâb polítičnípartíítaselânstvovukraínsʹkihguberníâhrosíjsʹkoíímperíínaprikíncíxixnapočatkuxxstsocíomentalʹníjínstitucíjníčinnikivzaêmodíí AT fedʹkovo polítičnípartíítaselânstvovukraínsʹkihguberníâhrosíjsʹkoíímperíínaprikíncíxixnapočatkuxxstsocíomentalʹníjínstitucíjníčinnikivzaêmodíí AT doníko politicalpartiesandthepeasantryintheukrainianprovincesoftherussianempireinthelatenineteenthearlytwentiethcenturiessociomentalandinstitutionalfactorsofinteraction AT oprâb politicalpartiesandthepeasantryintheukrainianprovincesoftherussianempireinthelatenineteenthearlytwentiethcenturiessociomentalandinstitutionalfactorsofinteraction AT fedʹkovo politicalpartiesandthepeasantryintheukrainianprovincesoftherussianempireinthelatenineteenthearlytwentiethcenturiessociomentalandinstitutionalfactorsofinteraction |
| first_indexed |
2025-11-26T12:00:23Z |
| last_indexed |
2025-11-26T12:00:23Z |
| _version_ |
1849854188592300032 |
| fulltext |
Анотація. Мета дослідження полягає у з’ясуванні питання взаємин політичних партій і
селянства в українських ґуберніях Російської імперії в кінці XIX – на початку XX ст. у контексті
селянської ментальності та соціальних практик. Методологія ґрунтується на принципах
історизму, об’єктивності, системності. Автори використовували методи інституційний і
структурно-функціонального аналізу, методологічні засади історії ментальності. Наукова
новизна. Охарактеризовано вплив соціоментальних та інституційних чинників на взаємини
політичних партій і селянства наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Висновки. Українське
селянство в епоху модернізації зазнавало змін, проте головною рисою його ментальності
залишався соціальний ідеал – праця на власній землі. Лише незначна частина селян були
членами та симпатиками політичних організацій і мали уявлення про їх програмні завдання
й діяльність. Згідно з патріархальним світоглядом, селяни пов’язували з «царем-батечком»
сподівання на справедливе розв’язання земельного питання. Його сприймали осібно від
представників вищих, центральних і місцевих державних установ, котрі уявлялися хліборобам
чужими та навіть ворожими їхнім інтересам. Органи виконавчої влади царизму переслідували
членів соціалістичних і ліберальних (до кадетів включно) організацій та лояльно ставилися
до праволіберальних і, особливо, консервативних союзів. Співробітники земських установ
були активістами ліберальних та, меншою мірою, соціалістичних політичних організацій. І
хоча земські діячі зробили чимало для розвитку місцевого господарства й культурно-освітньої
сфери, проте їхня діяльність залишалася багато у чому незрозумілою для неосвіченого
селянства, яке лише подеколи їх підтримувало. Одержавлена православна церква виступала
Олександр ДОНІК
кандидат історичних наук, старший науковий співробітник,
відділ історії України ХІХ – початку ХХ ст.,
Інститут історії України НАН України,
(Київ, Україна), donnik@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0003-1155-161X
Богдана ОПРЯ
кандидатка історичних наук,
доцентка кафедри туризму та готельно-ресторанної справи,
Кам’янець-Подільський національний університет ім. І.Огієнка
(Кам’янець-Подільський, Україна), bogdana.oprya@gmail.com
ORCID: https://orcid.org/0000-0001-6751-1030
Олександр ФЕДЬКОВ
доктор історичних наук, доцент,
завідувач кафедри архівознавства, спеціальних історичних та правознавчих дисциплін,
Кам’янець-Подільський національний університет ім. І.Огієнка
(Кам’янець-Подільський, Україна), san.fedkov@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0003-4835-9445
Політичні партії та селянство
в українських ґуберніях Російської імперії
наприкінці XIX – на початку XX ст.:
соціоментальні й інституційні чинники взаємодії
DOI: https://doi.org/ УДК: 329:323.3:63-051(477)«1890/1914»
Український історичний журнал. – 2021. – №2
30 Олександр Донік, Богдана Опря, Олександр Федьков
захисником самодержавства та всіляко вітала консервативно-монархічний рух. Утім серед
семінаристів, священиків траплялися прихильники соціалістичних і ліберальних ідей, які
працювали поміж сільських трударів. Вищі навчальні заклади традиційно були місцем
поширення соціалістичних та ліберальних уявлень, представники професорсько-викладацького
складу належали здебільшого до ліберальної кадетської партії, а студенти вступали переважно
до соціалістичних організацій. Ліберальна професура прагнула впливати на селянство через
органи преси, а студентство займалося аґітаційною діяльністю безпосередньо на селі. Загалом
лише незначна частина селян позитивно сприймала такі заходи.
Ключові слова: політичні партії, селянство, інституції, церква, державні установи, вищі
навчальні заклади.
Українське селянство було й залишається одним із центральних об’єктів інтере-
су вітчизняних істориків. Нині селянознавча проблематика вийшла на новий рівень
завдяки впровадженню модерних теоретико-методологічних засад, комплексному ви-
користанню історичних джерел, «новим запитанням» до них із боку дослідників.
Це відкриває перспективи для студіювання суміжних тем, які безпосередньо впли-
вають на вивчення історії селянства. Тож з’ясування заявлених у назві статті аспектів
із використанням структурно-функціонального аналізу та інституційного підходу як
форм мультидисциплінарних досліджень дозволить визначити роль окремих інститу-
цій, установ. Тобто взаємини політичних партій і селянства в українських ґуберніях
Російської імперії від часу виникнення організованих форм політичної діяльності й
фактично до початку Першої світової війни розглядатимуться в контексті соціомен-
тальності хліборобів та соціальних практик провідних інститутів суспільства – цер-
кви, органів державної влади, вищих навчальних закладів.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. селянство було найчисельнішим станом у
Росії, який не міг залишитися поза увагою політичних організації. Оцінюючи резуль-
тативність діяльності партій і спілок серед різних страт, груп суспільства, слід урахо-
вувати нелінійність процесу, за якого суб’єкт, впливаючи на об’єкт, отримував очікува-
ний результат. Свою роботу з неоднаковою інтенсивністю провадили осередки різних
політичних організацій, зокрема й розмаїтих ідеологічних спрямувань. Крім партій на
селянство впливали держава, органи самоврядування, церква, вищі навчальні заклади,
інші соціальні інститути суспільства. Водночас селян не слід сприймати як пасивних
учасників такого процесу взаємодії. Їхня реакція на дії політичних партій не зводилася
до точного слідування настановам, адже партійні рекомендації «проходили перевірку
на раціональність» у відповідності з селянською ментальністю й лише після цього ви-
значався вектор їхньої політичної поведінки. Розгляд наявних у спеціальній літературі
підходів щодо проблеми взаємодії політичних партій і селянства здійснили В.Боднар1 і
Д.Кудінов2. При аналізі соціальних практик політичних організацій важливі праці ав-
торів, котрі застосували соціоментальний підхід до характеристики селянства3.
1 Бондар В.В. Аграрна і соціальна історія пореформеного селянства в сучасному українському історіописанні: Дис. …
канд. іст. наук. – К., 2010. – 263 с.
2 Кудінов Д.В. Селянський рух Наддніпрянської України у 1900 – лютому 1917 рр.: історіографія проблеми. – Суми,
2014. – С.264–306.
3 Див., напр.: Лозовий В. Аграрна революція в Наддніпрянській Україні: ставлення селянства до влади в добу
Центральної Ради. – Кам’янець-Подільський, 2008. – 480 с.; Михайлюк О.В. Селянство України в перші десятиліття
ХХ ст.: соціокультурні процеси. – Дніпропетровськ, 2007. – 456 с.; Присяжнюк Ю. Українське селянство
Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – Черкаси, 2007. – 640 с.;
Український історичний журнал. – 2021. – №2
Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст. ... 31
Політичні організації, залежно від ідеологічного напряму, завдяки своїм акти-
вістам, за словами теоретика соціокультурного підходу М.Лапіна, у ролі людини ак-
тивної («homo activus») здійснювали соціальний вплив на різні групи суспільства та
отримували від них зворотні імпульси4. Реагуючи на них, партійці вносили коректи-
ви у форми та методи роботи, а інколи висували пропозиції внесення змін до партій-
ної програми. Для прикладу, представники місцевих осередків РСДРП, зокрема й
Української соціал-демократичної спілки, під впливом селянських виступів на початку
революції 1905–1907 рр. вийшли з ініціативою перегляду аграрної частини партійної
програми, що пропонувала повернути селянам «відрізки»5. Це пояснюється тим, що
останні у своїх вимогах ішли далі партійних настанов російських соціал-демократів.
Такі «корекції курсів», зокрема звіряння з селянським світоглядом і його повсякден-
ними соціальними практиками, здійснювалися політичними організаціями постійно.
Соціально-політична поведінка селянства зумовлювалася його консервативною
природою, про що зауважимо нижче. Водночас у багатьох конкретних випадках мо-
жемо говорити про наявність серед хліборобів незначної групи соціально й політич-
но активних людей. Як правило, вони були найбільш освіченими представниками гро-
мади, зі значним життєвим досвідом, що набувався під час перебування на заробітках
у містах, у спілкуванні з носіями різних ідеологій. Можемо стверджувати, що саме ці
сільські мешканці, або, як їх називали сучасники, – «селянська інтеліґенція»6, висту-
пали «аґентами впливу» політичних партій на селі. Історики партійно-політичного
життя наводять також дані про існування в українських селах осередків переважно со-
ціалістичних організацій, найбільше РСДРП (зокрема її філії – Української соціал-де-
мократичної спілки), ПСР, РУП (УСДРП)7. Звісно, до них тягнулися активні у соці-
ально-політичному плані мешканці села.
Базисом селянського буття залишалася праця на землі. За словами Ю.При сяж-
нюка: «Чи не єдино правильним і справедливим джерелом добробуту, багатства, влас-
ності “мужики” традиційно вважали землеробську працю»8. Вона лежала в основі
ментальності, соціальної свідомості та поведінки. Ця теза має численні підтвердження
в історичних джерелах9. «Гречкосії» не ставили під сумнів переконання, що особиста
праця виступає головним арґументом на користь передачі їм землі.
Селянин разом зі своєю сім’єю обробляв земельний лан для забезпечення потреб
родини. Розмір ділянки, що перебувала в його руках, міг коливатися між споживчою
нормою (такою, яка забезпечувала на мінімальному рівні біологічне та соціальне від-
творення; щоправда, часто наділи були меншими за мінімально необхідні й тоді се-
ляни в пошуках роботи йшли на заробітки) і трудовою нормою (завдяки зусиллям
Сухова О.А. Десять мифов крестьянского сознания: Очерки истории социальной психологии и менталитета русского
крестьянства (конец ХІХ – начало ХХ в.) по материалам Среднего Поволжья. – Москва, 2008. – 679 с.
4 Лапин Н.И. Социокультурная трансформация России: либерализация versus традиционализация // Журнал
социологии и социальной антропологии. – 2000. – Т.ІІІ. – №3. – С.32.
5 Российский государственный архив социально-политической истории. – Ф.278. – Оп.1. – Д.714. – Л.4 об.
6 Федьков О.М. Селянство в українському національному русі // Нариси з історії українського національного руху /
Відп. ред. В.Г.Сарбей. – К., 1994. – С.114.
7 Головченко В.І. Від «Самостійної України» до Союзу визволення України: Нариси з історії української соціал-
демократії початку ХХ ст. – Х., 1996. – С.57, 64–65, 72; Леонов М.И. Партия социалистов-революционеров в 1905–
1907 гг. – Москва, 1997. – С.49, 477–489; Федьков О.М. Політичні партії і селянство в 1905–1907 рр. – Кам’янець-
Подільський, 2007. – С.137–155; Його ж. Українська соціал-демократична спілка: у пошуках ідейно-політичної
ідентичності. – Кам’янець-Подільський, 2017. – С.286–291, 323–343; Хоптяр А.Ю. Діяльність партії соціалістів-
революціонерів у Правобережній Україні в 1896–1907 рр. – Кам’янець-Подільський, 2016. – С.144–145, 150–151,
172–176; Д.Д. З Глухівського повіту на Чернігівщині // Хлібороб. – 1905. – 7 студня. – Ч.4. – С.3.
8 Присяжнюк Ю. Українське селянство Наддніпрянської України... – С.250.
9 Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі – ЦДІАК України). – Ф.442. – Оп.704. –
Спр.285. – Арк.81, 106; Ф.318. – Оп.1. – Спр.302. – Арк.146 зв.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
32 Олександр Донік, Богдана Опря, Олександр Федьков
великої та працездатної родини дозволяла на дещо вищому рівні забезпечити спожи-
вання й соціальний престиж). Такий спосіб свого життя землероби вважали самодо-
статнім. Головним критерієм моральності виступала особиста фізична праця. Тому
інші учасники сільськогосподарського виробництва, котрі використовували найману
працю (дворяни, купці, так звані селяни-куркулі, орендарі-посередники тощо), сприй-
малися як «пани», «буржуї», «експлуататори», «дармоїди»10.
Неоднозначним було ставлення селянства до інтелектуалів, людей розумової пра-
ці, на українських теренах нерідко інонаціональних або зросійщених. Три чверті й так
нечисельної національної інтеліґенції, зазначає В.Лозовий, зосереджувалися у сіль-
ській місцевості, вихідцями з якої вони, власне, і були11. З одного боку, таких людей по-
важали як «учених», грамотних, котрі могли розтлумачити нормативний документ
(«бумагу») або публікацію у пресі, дати пораду (під час революції саме вони переваж-
но виступали провідниками ліберальних і соціалістичних ідей серед селянства), а з ін-
шого – учителі, лікарі, агрономи, ветеринари здебільшого особисто не працювали на
землі, а тому все ж асоціювалися у селян із «панами», «владою» та «містом» у широ-
кому розумінні12.
Спосіб життя селянства ґрунтувався на патерналістських моральних цінностях
сільської громади, головне осердя якої становили сімейні хазяйства на чолі з госпо-
дарем – батьком, котрий мав беззаперечний авторитет як головний трудівник та
уособлював для членів родини владу, справедливість, турботу13. Саме в контексті па-
терналістських очікувань землеробів від царської влади варто розглядати «наївний
селянський монархізм». Ідеал справедливого самовладця був органічною частиною
селянської соціальної утопії, з якою вони пов’язували утвердження на землі «боже-
ственної правди»14. Знавець сільського життя другої половини ХІХ ст. О.Енґельґардт
звертав увагу на посилення патерналістських настроїв серед селян у зв’язку із закін-
ченням російсько-турецької війни 1877–1878 рр., що проявилося в поширенні чуток
про монаршу «милість» стосовно землі15. Одним із проявів став також поголос про
імператорську «золоту грамоту», яка неодмінно передбачатиме наділення хліборобів
землею16. Неформальна комунікація (чутки, поголоси) – постійна ознака українсько-
го села. Але найчастіше вона проявлялася під час соціально-політичних катаклізмів –
революції 1905–1907 рр., Першої світової17. Зазначені явища позначалися на взаєминах
політичних організацій і селянства.
Патерналістські відносини пов’язували хліборобів також із поміщиками. Однак
ставлення селян до своїх соціальних антиподів виявилося амбівалентним. З одного
боку, для нього характерні елементи патерналізму, витоки якого сягали дореформених
часів, коли вотчинне господарство трималося на праці кріпаків і спонукало поміщиків
дбати про них як про головну виробничу силу. Проте, з іншого боку, дворяни-зем-
левласники у свідомості хліборобів залишалися «панами», оскільки особисто на зем-
лі не працювали. Соціальний антагонізм між ними набув крайнього загострення на
10 Лозовий В. Аграрна революція в Наддніпрянській Україні… – С.81.
11 Там само. – С.84.
12 Там само. – С.84–85; ЦДІАК України. – Ф.358. – Оп.1. – Спр.16. – Арк.76.
13 Лозовий В. Аграрна революція в Наддніпрянській Україні… – С.71.
14 Сухова О.А. Десять мифов крестьянского сознания... – С.305; ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.856. – Спр.250. –
Арк.5.
15 Энгельгардт А.Н. Из деревни: 12 писем: 1872–1887. – Санкт-Петербург, 1999. – С.395, 401.
16 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.855. – Спр.113, ч.1. – Арк.34 зв.; Законная просьба (письмо из деревни) // Киевские
отклики. – 1905. – 6 (19) декабря. – №326. – С.3.
17 Федьков О. Чорносотенці і чутки на Поділлі (з історії суспільно-політичного життя та ментальності на початку
ХХ ст.) // Молода нація. – 2004. – №4. – С.5–12; Якимчук І.В. Перша світова війна мовою неформальної комунікації //
Історична пам’ять. – Вип.26. – Полтава, 2011. – С.78–86; ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.704. – Спр.285. – Арк.28 зв.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст. ... 33
початку ХХ ст., вилившись у «селянську революцію»18. Окремі поміщики, керуючись
гуманістичними мотивами, здійснювали заходи, спрямовані на поліпшення станови-
ща сільської громади: виділяли кошти на побудову й утримання навчальних і медич-
них закладів, богаділень, дитячих притулків та ін.19 Такі доброчинні дії ставали дедалі
більш престижними серед освіченого суспільства, підтримували патріархальні тради-
ції, викликали повагу до поміщика з боку хліборобів. Однак подібні заходи не дола-
ли хронічних соціальних проблем українського села, не кажучи вже про малоземелля,
і не були ґарантією від конфліктів із селянською масою20. Остання надалі розглядала
благодійників як «панів», «експлуататорів» і у цій думці її підтримували діячі соціа-
лістичних партій.
При аналізі діяльності політичних організацій важливого значення набуває з’ясу-
вання рівня політичної та національної свідомості українського селянства. Певна ав-
таркія громадського життя хліборобів зумовлювала їхній консерватизм. Саме тому
село в досліджуваний період залишалося природною основою розвитку народної
культури, а рідна мова, звичаї, традиції продовжувати побутувати всупереч уніфіка-
торській політиці імперського центру. Водночас історичні джерела засвідчують слаб-
ке усвідомлення селянством Наддніпрянщини власної національної ідентичності.
Небайдужий до цієї проблеми діяч УСДРП М.Порш констатував: «Український на-
род – національно темний народ»21. Відповідно, політичні партії мали враховувати той
чинник, що для українського селянства найбільш важливими були соціальні пріорите-
ти, і головний із них – бажання отримати землю для праці на ній. Якщо у програм-
них документах та аґітаційно-пропаґандистській роботі українські політики прагну-
ли пов’язати вирішення аграрного питання з проблемою національного визволення22,
то російські партії – від соціалістичних до монархічно-консервативних – задля поси-
лення свого впливу на українське селянство та досягнення політичних цілей різною
мірою враховували соціальні пріоритети23. Брак у хліборобів Наддніпрянщини націо-
нальної свідомості сприяв успішній роботі осередків загальноімперських політичних
структур. Однак якщо українські парторганізації у своїй повсякденній праці прагнули
«вносити» національну свідомість до різних груп та прошарків українського суспіль-
ства, то російські – акцентували на нібито «спорідненості» українців із росіянами та
здебільшого відмовляли першим у праві на будь-які форми національно-державної ре-
алізації. Російські ж націоналісти взагалі заперечували окремішність українців і про-
повідували тезу про «триєдиний російський народ».
Селянство Наддніпрянської України належало переважно до православної кон-
фесії, а тому доцільно розглянути вплив релігії та церкви на взаємини селян і полі-
тичних організацій. Унаслідок модернізації Російської імперії на її українських тере-
нах поступово відбувався процес секуляризації світогляду мешканців та суспільного
життя. Ідеї демократії, громадянських прав і свобод, зокрема віровизнання, релігій-
ної толерантності, відокремлення церкви від держави набували у суспільстві дедалі
18 Ковальова Н.А. Селянська революція в Наддніпрянській Україні (1902–1922 рр.): Автореф. дис. … д-ра іст. наук. –
Черкаси, 2020. – 40 с.
19 Донік О.М. Благодійність в Україні (ХІХ – початок ХХ ст.) // Український історичний журнал. – 2005. – №4. –
С.167–173; Благотворительность в России: В 2 т. – Санкт-Петербург, [б. г.]. – Т.ІІ, ч.1: Список благотворительных
учреждений. – С.130–148, 250–258, 323–346; Т.ІІ, ч.2: Список благотворительных учреждений. – С.89–103, 110–124;
414–458, 533–528.
20 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.855. – Спр.113, ч.1. – Арк.34–35.
21 Див.: Федьков О.М. Селянство в українському національному русі. – С.114.
22 Дубінський В., Федьков О. Аграрне питання в політичних концепціях українських партій і громадських організацій
Наддніпрянщини наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. – Кам’янець-Подільський, 2012. – 256 c.
23 Див.: Федьков О.М. Політичні партії і селянство в 1905–1907 рр. – С.26–58.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
34 Олександр Донік, Богдана Опря, Олександр Федьков
більшого поширення24. Звісно, селяни залишалися здебільшого прихильними до тра-
диційного укладу та повільніше звільнялися від впливу релігії й церкви. Окрім того,
селянська релігійність, за обґрунтованим твердженням Ю.Присяжнюка, характери-
зувалася не стільки сповідуванням канонічних засад офіційного православ’я, як вну-
трішнім духовним синкретизмом, в якому поєднувалися архаїчні язичницькі та хрис-
тиянські духовні цінності, а також повсякденні життєві уявлення хліборобів25.
Відбувалися зміни й у самій православній церкві, яка на початку ХХ ст. виявилася
цілком одержавленою та посідала доволі міцні позиції в імперії26. На перший погляд,
нічого суттєвого в її діяльності не змінилося, вона надалі опікала селянина з родиною
від народження до смерті. Попри це, у житті церкви та її пастви відбувалися підспудні
й очевидні зміни, що позначалися на діяльності політичних партій у селянському се-
редовищі.
Соціальні трансформації пореформеної доби, на думку дослідників, спонука-
ли українських селян до релігійного пробудження, поступового вивільнення з-під
церковної казенщини. Віряни бачили, що православне духівництво досить ча-
сто зневажливо ставилося до них, надаючи першочергового значення не релігій-
ному служінню, а матеріальним та фінансовим чинникам, нехтувало нормами
моралі, українською мовою27. Селяни відзначали й те, що священики більше вбо-
лівали «за панські інтереси», ніж за їхні. Показовий випадок було зафіксовано в
Лянцкорунській волості Кам’янецького повіту Подільської ґубернії, де аґітацію
в дусі програми УСДРП та Української селянської спілки вели брати Блонські, стар-
ший з яких, Пантелеймон, лікар за фахом, очолював соціал-демократичну організа-
цію на Поділлі. 1 січня 1906 р. священик Лянцкоруні Ю.Свідзінський після закінчен-
ня служби Божої вітав парафіян із Новим роком, у проповіді закликав «не робити
бунтів, страйків і щоб не слухали підбурювачів, таких, як Блонський». Після того,
як священик та парафіяни вийшли з церкви, останні звернулися до настоятеля:
«Ви, батюшка, нашої сторони не тримаєте, а тільки за поміщиками […], а тому мо-
жете забиратись від нас, 6 січня ви будете зі своїми поміщиками самі воду носити,
якщо застрайкують усі селяни»28.
Таке становище підривало авторитет церкви й зумовлювало неґативне ставлення
парафіян до священиків. Одним із наслідків ситуації, зокрема, стало поширення у се-
лянському середовищі ідей протестантизму29. Проте з подібним духовним вибором
людей рішуче боролися православні ієрархи. І хоча неофіти виявляли лояльне ставлен-
ня до держави, органи влади вдавалися стосовно них до утисків30. У цих умовах лі-
берали виступали за свободу віросповідання. Представники соціалістичних партій,
як-от більшовики, прагнули використовувати у своїх цілях пригнічене становище про-
тестантів, проте помітного успіху не мали31.
24 Ігнатуша О. Інституційний розкол православної церкви в Україні: генеза і характер (ХІХ ст. – 30-і рр. ХХ ст.). –
Запоріжжя, 2004. – С.50–51.
25 Присяжнюк Ю. Українське селянство Наддніпрянської України... – С.218–248.
26 Надтока Г. Православна церква в Україні (1900–1917 рр.) // Історія релігії в Україні: У 10 т. – Т.3: Православ’я в
Україні / За ред. А.Колодного, В.Климова. – К., 1999. – С.337.
27 Ігнатуша О. Інституційний розкол православної церкви в Україні... – С.235–236; Опря Б.О. Повсякденне життя
православного парафіяльного духовенства Правобережної України (1860-ті – 1917 р.). – Кам’янець-Подільський,
2015. – С.153–155.
28 ЦДІАК України. – Ф.301. – Оп.1. – Спр.1105. – Арк.3.
29 Ігнатуша О. Інституційний розкол православної церкви в Україні... – С.39.
30 Опря І. Становище та діяльність пізньопротестантських громад Правобережної України (1894–1917). – Кам’янець-
Подільський, 2010. – С.140–172.
31 Клибанов А.И. История религиозного сектантства в России (60-е годы ХІХ в. – 1917 г.). – Москва, 1965. – С.5;
Опря І. Становище та діяльність пізньопротестантських громад Правобережної України (1894–1917). – С.160.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст. ... 35
Революція 1905–1907 рр. стала значним випробуванням для самодержавства на
міцність. Тісно пов’язана з верховною владою православна церква доклала максимум
зусиль для збереження існуючого ладу. Священики з амвонів та у пресі виголошува-
ли «слово Боже» на захист усталених порядків32. Представники православного клі-
ру підтримували головно охоронно-консервативний напрям ідейно-політичного руху
й лише одиниці співчували визвольному33. Священнослужителі долучилися до роботи
Державної думи. Показово, що 32 із 33 депутатів від духівництва (за винятком поділь-
ського священика А.Гриневича, члена фракції трудовиків та Української трудової гро-
мади) стояли на охоронних засадах34. Нерідко церковники виступали ініціаторами й
покровителями консервативно-монархічних структур, таких, як Союз російських лю-
дей, Союз російського народу та ін. Спочатку священикам заборонялося входити до
складу чорносотенних організацій, проте згодом Синод зняв цю заборону, чим скори-
сталися два митрополити, дев’ять архієпископів та єпископів35. Такий приклад наслі-
дувало єпархіальне духівництво.
Яскравим свідченням впливу священнослужителів на діяльність консерватив-
но-монархічних організацій може слугувати Волинь. Аґітацію за створення тут осеред-
ку Союзу російського народу вів особисто архієпископ волинський і житомирський
Антоній (А.Храповицький). Почаївський відділ СРН сформувався у серпні 1906 р.,
організатором і очільником його став архімандрит Свято-Успенської Почаївської
лаври Віталій (В.Максименко)36. Завдяки підтримці церковних ієрархів, а також во-
линських священиків, котрі особисто очолювали близько 300 підвідділів, за рік по-
чаївський осередок став найпотужнішим у Російській імперії. Наприкінці 1907 р. на
Волині існували 434 відділи та 634 підвідділи СРН, які нараховували 105 тис. членів,
здебільшого селян37. Діяльність союзу мала антиреволюційний, консервативно-монар-
хічний характер, із великою домішкою релігійної нетерпимості, антисемітизму й ан-
типолонізму38. Із метою протидії євреям-підприємцям при Почаївському відділі СРН
було створено банк «Почаєво-Волинський народний кредит» (1911 р.) – для допомоги
хліборобам у купівлі землі, відкривалися кооперативні товариства39. Водночас селян-
ство не було слухняним виконавцем волі священнослужителів, а вносило в рух уяв-
лення, відповідно до ментальних настанов, пов’язувало з Почаївським відділом свої
прагнення щодо землі. Урешті селяни, які були членами цього осередку, зорганізува-
ли аграрні заворушення на Поділлі40. Значно слабші позиції чорносотенці мали в ін-
ших ґуберніях підросійської України, але й там вони, «утихомирюючи», впливали на
селянство41. Загалом наприкінці 1907 р. на українських теренах Росії СРН нараховував
32 Антоний (Храповицкий), митр. Слова, беседы и речи (О жизни по внутреннему человеку). – Санкт-Петербург,
2002. – С.115–157.
33 ЦДІАК України. – Ф.301. – Оп.2. – Спр.16. – Арк.666–666 зв.
34 Коник О.О. Депутати Державної думи Російської імперії від губерній Наддніпрянської України (1906–1907 рр.). –
Дніпропетровськ, 2013. – С.182–187; Милько В. Українське представництво в Державній думі Російської ім пе-
рії (1906–1917). – К., 2016. – С.83.
35 Степанов С.А. Чёрная сотня в России: 1905–1914 гг. – Москва, 1992. – С.117.
36 Федевич К.К., Федевич К.І. За віру, царя і Кобзаря: Малоросійські монархісти і український національний рух (1905–
1917 рр.) / Пер. з рос. – К., 2017. – С.50–54; Державний архів Житомирської обл. – Ф.329. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.4–5.
37 Государственный архив Российской Федерации (далі – ГАРФ). – Ф.102, 4-е д-во. – Оп.1907 г. – Д.13. – Ч.2. – Л.20;
Ч.8. – Л.40–40 об.; ЦДІАК України. – Ф.1600. – Оп.1. – Спр.209. – Арк.38–38 зв.; Омельянчук И. Почаевский отдел
Союза русского народа // Чёрная сотня: Историческая энциклопедия: 1900–1917. – Москва, 2008. – С.410.
38 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.857. – Арк.37–37 зв.; Ф.1600. – Оп.1. – Спр.230. – Арк.252–253; Ф.1143. – Оп.1. –
Спр.19. – Арк.19.
39 Омельянчук И. Почаевский отдел Союза русского народа. – С.411–412.
40 Федьков О. Чорносотенці і чутки на Поділлі... – С.5–12.
41 Степанов С.А. Численность и состав черносотенных союзов и организаций // Политические партии России в
период революции 1905–1907 гг.: Количественный анализ. – Москва, 1987. – С.184–204, 211–212, 214–215, 217–218,
224–226, 229–230, 233–235.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
36 Олександр Донік, Богдана Опря, Олександр Федьков
195 010 осіб, що становило 47,56% загального числа цієї організації в усій імперії42.
У своїй масі це були хлібороби, але до чорносотенних осередків входили також дворя-
ни, міщани, робітники та ін. Така значна чисельність і вплив Союзу російського наро-
ду в українських ґуберніях пояснюється потужною офіційною пропаґандою влади та
православної церкви, яка, за низького рівня політичної й національної свідомості на-
селення, складності міжнаціональних взаємин знаходила «вдячний» ґрунт.
Утім модернізація зачепила й саму церкву. У середовищі семінаристів уже ставали
помітними ідейні розбіжності, що стосувалися не лише питання її становища та рефор-
мування, а й нагальних проблем розвитку суспільства. І хоча консервативно-охорон-
ний напрям серед вихованців семінарій, академій домінував, в їхньому колі знахо-
дилися прихильники соціалістичних, ліберальних ідей, українського націо нального
відродження43. Зокрема в період свого становлення Українська соціал-демократич-
на спілка покладала великі надії на аґітаційну діяльність серед селянства «семінарис-
тів-українців»44. Створений у час революції 1905–1907 рр. Усеросійський загальносе-
мінарійний союз мав осередки у Житомирі, Кам’янці-Подільському, Катеринославі,
Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, де активну роль відігравали російські соціал-демо-
крати та соціалісти-революціонери, а також члени «української пар тії»45. Частина ви-
пускників семінарій подальшу освіту здобували в університетах, нерідко стаючи актив-
ними учасниками студентських громад, а згодом і політичних партій.
Важливим чинником, що впливав на взаємовідносини політичних організацій і се-
лян, були державні інституції Російської імперії, які доцільно розглянути в розрізі двох
груп: установи виконавчої влади та виборні представницькі органи (земське й місь-
ке самоврядування, Державна дума). Перша група складалася з вищих, центральних,
а також місцевих органів влади, що безпосередньо підпорядковувалися імператорові,
спиралися на розвинуту, відносно самостійну бюрократію46. Діяльність органів вико-
навчої влади в питанні про ставлення до політичних партій і селянства – це проблема,
яку висвітлено у численних публікаціях. З одного боку, їй присвячено праці з історії
державних установ47, політичних структур48, в яких чітко простежується репресивна
42 Киселёв И.Н., Корелин А.П., Шелохаев В.В. Политические партии в России в 1905–1907 гг.: численность, состав,
размещение (Количественный анализ) // История СССР. – 1990. – №4. – С.77–78.
43 Єфремов С.О. Щоденник: Про дні минулі (спогади). – К., 2011. – С.372–403; Приходько В. Під сонцем Поділля:
Спогади. – Л., 1935. – С.30–121; Земзюліна Н.І. Участь учнівської і студентської молоді в діяльності організацій
політичних партій у Подільській губернії на початку ХХ ст. // Освіта, наука і культура на Поділлі. – Т.21. – Кам’янець-
Подільський, 2014. – С.94–95; Левицька Н. Студентство України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.: Автореф. дис. …
канд. іст. наук. – К., 1998. – 16 с.; Фартучна Г. Національний та соціальний склад учасників студентського руху міста
Києва на початку ХХ ст. // Наукові записки з української історії. – Вип.31. – Переяслав-Хмельницький, 2012. – С.35–
39; ЦДІАК України. – Ф.313. – Оп.2. – Спр.1442. – Арк.182–182 зв.
44 ЦДІАК України. – Ф.838. – Оп.2. – Спр.871. – Арк.1–1 зв.
45 Магась В. «Бути справжнім громадянином…»: суспільно-політичні організації в Наддніпрянській Україні у 1905–
1917 рр. – Кам’янець-Подільський, 2020. – С.185–191.
46 Высшие и центральные государственные учреждения России: 1801–1917: В 4 т. – Т.1: Высшие государственные
учреждения. – Санкт-Петербург, 2000. – С.7; Ерошкин Н.П. Российское самодержавие. – Москва, 2006. – С.332–333.
47 Ерошкин Н.П. Российское самодержавие; Земское самоуправление в России, 1864–1918: В 2 кн. – Москва, 2005. –
Кн.1. – 428 с.; Кн.2. – 384 с.; Шандра В.С. Генерал-губернаторства в Україні: ХІХ – початок ХХ ст. – К., 2005. – 427 с.;
Ярмиш О.Н. Каральний апарат самодержавства в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. – Х., 2001. – 288 с.
48 Головченко В.І. Від «Самостійної України» до Союзу визволення України...; Колесник В.Ф., Могильний Л.П. Українські
ліберально-демократичні партії в Російській імперії на початку ХХ ст. – К., 2005. – 244 с.; Леонов М.И. Партия
социалистов-революционеров в 1905–1907 гг.; Морозов К.Н. Партия социалистов-революционеров в 1907–1914 гг. –
Москва, 1997. – 623 с.; Павко А.І. Політичні партії, організації в Україні, зародження, еволюція, діяльність, історична
доля: Кінець ХІХ ст. – лютий 1917 р. – К., 1999. – 248 с.; Политические партии России: история и современность / Под
ред. А.И.Зевелева, Ю.П.Свириденко, В.В.Шелохаева. – Москва, 2000. – 631 с.; Політична історія України ХХ ст.: У
6 т. – Т.1: На зламі століть (кінець ХІХ ст. – 1917 р.). – К., 2002. – 424 с.; Реєнт О.П., Сердюк О.В. Чорносотенний рух
у Російській імперії на початку ХХ ст. та у часи Першої світової війни і Україна. – К., 2020. – 114 с.; Сарнацький О.П.
Царизм та українські політичні партії (1900–1917 рр.). – Запоріжжя, 2006. – 709 с.; Степанов С.А. Чёрная сотня в России:
1905–1914 гг. – Москва, 1992. – 330 с.; Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія,
Український історичний журнал. – 2021. – №2
Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст. ... 37
складова стосовно членів соціалістичних політичних організацій і навіть ліберальної
конституційно-демократичної партії, та лояльне й подеколи патерналістське ставлен-
ня до праволіберальних, особливо консервативно-монархічних союзів. З іншого боку,
вона розглядається в дослідженнях, присвячених аграрній політиці імператорської
Росії й історії селянських рухів49. Та, попри значну бібліографію, у спеціальній літера-
турі слабко відбито питання про оцінку різними державними інституціями причин і
характеру селянського руху, впливу політичних партій у зв’язку з цим.
При характеристиці функціонування державних установ доцільно враховувати
також політичну культуру службовців. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на укра-
їнських територіях Російської імперії переважали «поліцейські чиновники», політич-
ній культурі яких були притаманні патерналізм, опіка та визнання першості особистої
влади монарха, а не закону, а також підозріле ставлення до незалежних освічених про-
шарків і селянства50. У кращому випадку ці посадовці почувалися покровителями тем-
ного, затурканого, переважно неосвіченого селянства й, водночас, доволі пасивно та
з недовірою сприймали будь-які ініціативи громадськості. Діяльність соціалістичних
і навіть ліберальних політичних партій вони чітко асоціювали з ворожими намірами
щодо самодержавства. Звісно, беручи до уваги упередженість селянства стосовно чи-
новників-«панів», годі було сподіватися на конструктивну співпрацю між ними.
Слід мати на увазі реґіональні особливості функціонування органів державної вла-
ди, які на етнічних російських теренах відрізнялися від приєднаних територій, зокре-
ма українських земель. В.Шандра називає чинники, що обумовлювали цю специфіку:
правові особливості, варіативність владних структур, відмінний від інших реґіонів соці-
ально-господарський, культурний уклад, строкатий етнічний та конфесійний склад на-
селення, неоднакові права і привілеї місцевих еліт51. І хоча у процесі модернізації відбу-
валась уніфікації соціально-політичного ладу, проте до 1917 р. вона так і не завершилася.
При характеристиці взаємозв’язку між політичними партіями та селянством
варто враховувати загальний напрям державної політики у цій сфері52, особливос-
ті реалізації її окремими відомствами, місцевими органами, наявність міжвідом-
чих суперечностей53. В умовах відкритого протистояння влади та революційних сил
у 1905–1907 рр. міністром внутрішніх справ став П.Дурново – прихильник рішучих
репресивних заходів проти революціонерів і селянських заворушень54. Показова його
реакція щодо подій у Кагарлику на Київщині. Отримавши інформацію про спробу се-
лян звільнити заарештованого аґітатора, він телеграфував київському, подільському й
волинському ґенерал-ґубернаторові: «Переконливо прошу вас у цьому та в усіх по-
дібних випадках карати силою зброї без щонайменшої поблажливості, знищувати
організація, діяльність (кінець ХІХ ст. – 1939 р.). – К., 2002. – 382 с.; Тютюкин С.В. Меньшевизм: страницы истории. –
Москва, 2002. – 560 с.; Федевич К.К., Федевич К.І. За віру, царя і Кобзаря: Малоросійські монархісти і український
національний рух (1905–1917 рр.); Федьков О. Українська соціал-демократична спілка: у пошуках ідейно-політичної
ідентичності; Эврич П. Русские анархисты: 1905–1917. – Москва, 2006. – 272 с. та ін.
49 Пётр Аркадьевич Столыпин: Энциклопедия / Отв. ред. В.В.Шелохаев. – Москва, 2011. – 736 с.; Пожигайло П.А.,
Шелохаев В.В. Пётр Аркадьевич Столыпин: Интеллект и воля. – Москва, 2005 – 240 с.; Лещенко М.Н. Українське
село в революції 1905–1907 рр. – К., 1977. – 360 с.; Священко З. Проурядові аграрні ініціативи в Російській імперії
на початку XX ст. – Умань, 2012. – 343 с.; Симонова М.С. Кризис аграрной политики царизма накануне первой
российской революции. – Москва, 1987. – 254 с.; Уильямс С. Либеральные реформы при нелиберальном режиме:
Создание частной собственности в России в 1906–1915 гг. – Москва, 2009. – 332 с. та ін.
50 Большакова О.В. Власть и политика в России XIX – начала XX в.: Американская историография. – Москва, 2008. –
С.132–133.
51 Шандра В.С. Генерал-губернаторства в Україні: ХІХ – початок ХХ ст. – С.47–48.
52 ЦДІАК України. – Ф.274. – Оп.1. – Спр.1347. – Арк.120–120 зв.; Ф.442. – Оп.857. – Спр.38. – Арк.6–11.
53 Шепелев Л.Е. Чиновный мир России XVIII – начала XX в. – Санкт-Петербург, 2001. – С.110.
54 Бородин А. Пётр Николаевич Дурново: Русский Нострадамус. – Москва, 2013. – С.135–201; ЦДІАК України. –
Ф.320. – Оп.1. – Спр.781. – Арк.111.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
38 Олександр Донік, Богдана Опря, Олександр Федьков
заколотників і спалювати їхні будинки при опорі. Необхідно найсуворішими захода-
ми раз та назавжди покласти край свавіллю, яке загрожує загибеллю всій державі»55.
Такої ж лінії нерідко дотримувалися й деякі ґубернатори на українських теренах, ко-
трі саме в репресіях убачали панацею від впливу опозиційних політичних партій на се-
лян56. Проте подібні акції не завжди давали бажані для влади результати.
Окремі відомства, згідно зі своїм функціональним призначенням, безпосередньо
займалися питаннями, що позначалися на взаємодії політичних партій і селянства.
Для прикладу, у структурі МВС існували департамент поліції та Окремий корпус
жандармів із розгалуженою мережею ґубернських управлінь, жандармських поліцей-
ських управлінь залізниць, розшукових пунктів, районних охоронних відділень, які ді-
яли характерними для таємної поліції методами, зокрема й репресивними, прагну-
ли контролювати практично всі прояви громадського життя та політичні організації
«лівого» спрямування, включно з конституційними демократами57. Відомо, що про-
цес партієтворення в Російській імперії розпочався в 1880-х рр., коли виникли вірмен-
ська «Дашнакцутюн», Польська соціалістична партія, а на рубежі ХІХ–ХХ ст. – го-
ловні соціалістичні організації Бунд, РСДРП, есери (ПСР), РУП, Соціал-демократія
Королівства Польського й Литви (всі вони залишили помітний слід на українських
землях). Національні та провідні марксистська (РСДРП) й неонародницька (ПСР)
партії відразу стали об’єктом уваги департаменту поліції58. Натомість інтерес його до
кадетів зріс у зв’язку зі збільшенням їхнього впливу на політичне життя внаслідок пе-
ремоги на виборах до Державної думи. Показово, що в переддень відкриття засідань
цього представницького органу, 26 квітня 1906 р., очільник Окремого корпусу жан-
дармів надіслав конфіденційного листа начальникам жандармських управлінь, зокре-
ма київського – К.Ковалевському, в якому акцентував на необхідності «бути постійно
свідомим щодо дій цієї партії та найближчих завдань її діяльності». Від підлеглих ви-
магалася інформація про керівників й активних діячів, напрями аґітації, а також з’ясу-
вання «справжніх цілей і прагнень партії»59. Співробітники таємної поліції неухильно
виконували настанови начальства. У період постреволюційної реакції вони продов-
жували вести спостереження за кадетами та відзначали суттєве послаблення їхнього
впливу, зокрема у селянському середовищі60.
У межах українських територій у системі МВС діяли «місцеві міністерства» –
ґенерал-ґубернаторства61, а також ґубернські та повітові установи, що були вкрай да-
лекими від інтересів населення, особливо селянства. Попри те, що в умовах модернізації
Російської імперії ускладнилися завдання, які ставились перед ними, темпи зростан-
ня числа чиновників зазначених установ відставали від темпів приросту населення62.
55 ЦДІАК України. – Ф.274. – Оп.1. – Спр.1347. – Арк.2.
56 Там само. – Ф.442. – Оп.704. – Спр.285. – Арк.128–130 зв., 222–223 зв.
57 Перегудова З.И. Политический сыск России (1880–1917). – 2-е изд., перераб. и доп. – Москва, 2013. – С.124–154,
310–311; ГАРФ. – Ф.102 ДП, 4 д-во. – Оп.1906 г. – Д.828. – Ч.9. – Л.1–11 об.; ЦДІАК України. – Ф.274. – Оп.1. –
Спр.1347. – Арк.2, 19–19 зв.; Ф.1335. – Оп.1. – Спр.137. – Арк.319–319 зв.; Державний архів Хмельницької обл.
(далі – Держархів Хмельницької обл.). – Ф.228. – Оп.1. – Спр.7267. – Арк.169–169 зв.
58 Перегудова З.И. Политический сыск России (1880–1917). – С.73–91; Тютюкин С.В. Рождение российской
многопартийности // Политические партии в российских революциях в начале ХХ в. / Под ред. акад.
Г.Н.Севостьянова. – Москва, 2005. – С.112–113.
59 ЦДІАК України. – Ф.274. – Оп.1. – Спр.1424. – Арк.1–1 зв.
60 Там само. – Ф.276. – Оп.1. – Спр.84. – Арк.285–286; Шелохаев В.В. Идеологическая и политическая организация
российской либеральной буржуазии: 1905–1907. – Москва, 1991. – С.10–22.
61 Шандра В.С. Генерал-губернаторства в Україні: ХІХ – початок ХХ ст. – С.63, 68–70.
62 Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII – начало XX в.): Генезис личности,
демократической семьи, гражданского общества и правового государства: В 2 т., 3-е изд., испр. и доп. – Т.2. – Санкт-
Петербург, 2003. – С.203; Скрипник А.Ю. Державні установи Подільської губернії 1793–1914 рр. – Кам’янець-
Подільський, 2012. – С.185.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст. ... 39
У результаті країна «недоуправлялась»63. У різних сферах життя суспільства нагромад-
жувалися проблеми, вирішення яких відкладалося на невизначений час. Нечисельні
посадовці, отримуючи відносно невисоку платню, навіть за великого бажання (яко-
го часто вони не мали) не могли належним чином виконувати покладені на них
обов’язки. Окрім того, службовці найнижчого рівня користувалися безконтрольні-
стю та використовували робочий час для власних потреб. Описуючи (без)діяльність
їх у Подільській ґубернії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., чиновник з особли-
вих доручень місцевого управління державного майна В.Тихонов у спогадах зазначав:
«В урядовців недостатньо роботи й вони вбивають час усіма можливими способа-
ми»64. Таке становище зумовлювало наявність хронічних соціальних проблем у селах
реґіону та давало достатньо підстав для критики влади представниками політичних
організацій.
Діяльність державних органів у сфері аграрної політики (зокрема взаємини по-
літичних організацій і селянства) не варто розглядати як консолідовану та моноліт-
ну. Про розбіжності між представниками різних відомств в оцінці ролі політичної
аґітації й поточних подій державного та соціального життя при розгортанні селян-
ського руху свідчать численні архівні документи. Наприклад, подільський ґубернатор
О.Ейлер, з’ясовуючи причини селянських заворушень навесні 1905 р., у доповіді міні-
строві внутрішніх справ пов’язував їх із «підбурюванням» селян «у великій кількості
поширюваними прокламаціями, які, безумовно, мають вплив на них, а також загальне
незадоволення японською війною»65. Про дію партійної аґітації на селянство він ви-
словлювався й пізніше66. Проте з очільником не погоджувався незмінний член ґуберн-
ського у селянських справах присутствія П.Синьогуб, котрий хоч і визнавав факт
поширення аґітаційних видань і вплив страйкової боротьби фабрично-заводських ро-
бітників на хліборобів, проте зазначав, що для селянського руху існував «відповідний
ґрунт» – малоземелля, низький рівень агротехніки та врожайності. При цьому він на-
водив конкретні цифри, що підтверджували його думку67. Отже представники окре-
мих місцевих державних установ неоднозначно оцінювали причини селянських заво-
рушень і роль у цьому політичних організацій.
Важливі оцінки взаємин політичних партій із селянством, які надходили від най-
нижчих в ієрархії й територіально «найближчих» до селянства чиновників – миро-
вих посередників на Правобережжі та земських дільничних начальників (посаду за-
проваджено в 1889 р., відзначалася поєднанням адміністративних і судових функцій,
що зміцнювало владу дворянства)68 – на Лівобережжі та півдні України. Як з’ясував
К.Мацузато, мирові посередники виконували переважно поліцейські функції, але ін-
ституційно еволюціонували в бік розширення повноважень від вузькоуправлінських
до соціально-культурних завдань. Про таку еволюцію свідчили настанови київсько-
го, подільського й волинського ґенерал-ґубернатора М.Клейґельса, котрий уважав, що
розвиток «продуктивних сил» селянства стане можливим завдяки мировому посе-
редникові як найближчому керівникові селянського населення, «освіченому настав-
никові», що «проливає світло в неграмотні й темні прошарки селянства»69. Проте
63 Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи... – С.203.
64 Там же.
65 Держархів Хмельницької обл. – Ф.228. – Оп.1. – Спр.7267. – Арк.79.
66 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.704. – Спр.285. – Арк.289.
67 Держархів Хмельницької обл. – Ф.228. – Оп.1. – Спр.7315. – Арк.213–215 зв.
68 Гросул В.Я. Русское общество XVIII–XIX вв.: Традиции и новации. – Москва, 2003. – С.481–482.
69 Мацузато К. Из комиссаров антиполонизма в просветителей деревни: мировые посредники на Правобережной
Украине (1861–1917 гг.) // Социальная трансформация и межэтнические отношения на Правобережной Украине:
XIX – начало XX вв. – Саппоро; Москва, 2005. – С.216.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
40 Олександр Донік, Богдана Опря, Олександр Федьков
реалізація цієї місії ускладнювалася низкою обставин. Оскільки у краї були відсутні
земські установи, посередникам доводилося виконувати також їхні функції. Окрім
того, через великі розміри мирових дільниць зазначені посадовці не часто доходили
до конкретної волості чи села. Так, мировий посередник 1-ї дільниці Київського по-
віту мав у своєму віданні 141 населений пункт70. Середньостатистичний селянин осо-
бисто майже не стикався з чиновником у повсякденному житті й не сприймав його
як захисника своїх життєвих інтересів. Окрім того, штат посадовців формувався пере-
важно з дворянства та інших груп населення, які для землероба позначалися словом
«пани». Тож коли в умовах соціального конфлікту чиновники прагнули вербально
впливати на селян, у відповідь з їхнього боку лунало, що вони, мовляв, «усі підкупле-
ні панами», тому-то «мусять так говорити», а отже і «слухати тут нічого»71. Після та-
кої реакції представники влади часто вдавалися до репресивних заходів із метою забез-
печити стабільність, тож селяни ще більше переконувалися в тому, що це – «панська
влада». Парадоксально, але критика консервативно-монархічними союзами росій-
ської бюрократії, намагання «дистанціювати» від неї самодержця також підривала
престиж державних установ72. Низьким авторитетом влади у світогляді українського
селянства користувалися соціалістичні та ліберальні політичні партії.
Отже при характеристиці ролі виконавчих органів державної влади у взаєминах
політичних партій і селянства мали значення особливості розвитку українських тери-
торій Російської імперії, галузева специфіка, а також місце конкретних установ у дер-
жавній ієрархії.
Важливими організаціями публічно-правового характеру, з якими пов’язане фор-
мування насамперед ліберального напряму, стали виборні органи земського самовря-
дування (поширювалося на сільську місцевість) та міського управління73. До кінця
ХІХ ст., коли почали формуватися політичні партії, земства відігравали помітну роль
у розвитку господарства, освіти, медицини, статистики та культури Лівобережної й
Південної України (на Правобережжі були запроваджені лише 1911 р.), а земські глас-
ні і представники «третього елементу» – лікарі, учителі, статистики, інженери, агро-
номи, котрі працювали у земських установах, брали активну участь у суспільному
житті своїх місцевостей. У земському середовищі зародився ліберальний рух, пред-
ставники якого виступали за здійснення політичних та економічних реформ, за-
провадження конституційного ладу, свободи слова, друку, недоторканності особи,
розширення прав органів самоврядування. Усупереч заборонам земці провадили ор-
ганізаційну діяльність – збиралися на нелеґальні наради, з’їзди, де обговорювали акту-
альні питання суспільного життя, створили Земський союз74. Значну частину земських
діячів влада розглядала як «неблагонадійних», про що свідчили дані департаменту
поліції: станом на 1902 р. більше половини опозиційно налаштованих осіб, за якими
було встановлено нагляд поліції, перебували на службі у земствах75. Владу й особисто
імператора Миколу ІІ турбувала, для прикладу, ситуація в Полтаві, де піднаглядних
нараховувалося 125, з яких 52 служили у земстві (причому 27 – у ґубернській зем-
ській управі)76. І хоча зазначені цифри та ступінь радикалізму таких осіб перебільшу-
валися, проте вони вказували на земські органи як на важливі осередки лібералізму й
70 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.704. – Спр.285. – Арк.68 зв.
71 Там само. – Арк.48.
72 Омельянчук И.В. Черносотенное движение в Российской империи (1901–1914). – К., 2007. – С.309–315.
73 Гросул В.Я. Русское общество XVIII–XIX вв.: Традиции и новации. – C.331.
74 Волощенко А.К. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70 – на початку 80-х рр. ХІХ ст. – К.,
1974. – С.133–155.
75 Пирумова Н.М. Земская интеллигенция и её роль в общественной борьбе до начала ХХ в. – Москва, 1986. – С.193–194.
76 Там же. – С.215–216.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст. ... 41
опозиційності. До неонародницького та марксистського напрямів ідейно-політично-
го руху належала незначна частина службовців земських установ.
Організації рубежу ХІХ–ХХ ст. («Бесіда», Союз звільнення, Союз земців-кон-
ституціоналістів), банкетна та петиційна кампанії, а також з’їзди депутатів від земств
і міст у 1905 р. підготували ґрунт для створення широкого спектра ліберальних по-
літичних партій. На українських територіях найбільш опозиційними виявилися
Полтавське, Таврійське, Херсонське, Чернігівське земства, які виступали за негай-
не запровадження представницької установи77. Правоконсервативну позицію займа-
ло Катеринославське земство, де ґубернську управу очолював майбутній лідер октя-
бристів М.Родзянко78. У земських установах точилася боротьба між опозиційними та
консервативними силами, на яку впливали загальна соціально-політична ситуація в
імперії й реґіоні, співвідношення сил між різними групами діячів (гласними та служ-
бовцями земств) у конкретний період, вплив органів виконавчої влади, у тому числі
гоніння79. Розгортання селянського руху, особливо непоодинокі факти аграрного те-
рору, спонукало опозиційних земців до пошуку шляхів порозуміння з селянством та
якнайшвидшого розв’язання земельного питання. Проте консервативна частина, на-
самперед гласні з числа дворян-землевласників, виступала за вжиття адміністративних
заходів для заспокоєння сільського населення.
У період революції 1905–1907 рр. земства разом із містами стали центрами ре-
крутування членів Конституційно-демократичної партії (Партія народної свободи,
КДП), октябристів, Союзу мирного оновлення та інших ліберальних організацій.
Українська демократично-радикальна партія (УДРП) користувалася популярністю на
Полтавщині й Чернігівщині80. Для прикладу, на рубежі 1905–1906 рр., у період вибо-
рів до Державної думи, саме у земських ґуберніях Російської імперії, зокрема й україн-
ських, найактивніше створювалися осередки ліберальної КДП81. Проте ліберали мали
дуже слабкий вплив в українському селі: кількість і чисельність їхніх структур була мі-
зерною (найвпливовіші кадети створили не більше десяти сільських і містечкових ор-
ганізацій), а помірковані аграрні програми й аґітаційні заклики не знаходили широко-
го відгуку серед селян82. Суттєво покращилися шанси КДП на виборах до Державної
думи завдяки блокуванню з ідейно близькими УДРП, Союзом для досягнення пов-
ноправ’я єврейського народу, Єврейською безпартійною спілкою, Польською
77 Земское самоуправление в России, 1864–1918. – Кн.2: 1905–1918. – С.23–25; З резолюції наради // Полтавщина. –
1905. – 21 декабря (3 января 1906). – №308. – С.3.
78 Земское самоуправление в России, 1864–1918. – Кн.2. – С.26.
79 Давление на земских служащих // Киевские отклики. – 1905. – 6 (19) декабря. – №326. – С.3; Земці // Рада. –
1906. – 3 листопада. – №43. – С.2; Наш край. Лохвица // Киевские отклики. – 1905. – 11 (24) декабря. – №331. –
С.3. Подекуди (Козелецький повіт на Чернігівщині) земські збори прагнули обмежити політичну активність земських
службовців. Вони ухвалювали рішення про встановлення спостереження за ними та у випадку виявлення «політичної
неблагонадійності» пропонували негайно звільняти останніх (див.: ЦДІАК України. – Ф.1439. – Оп.1. – Спр.578. –
Арк.241–241 зв.; Ф.320. – Оп.1. – Спр.781. – Арк.215–216).
80 Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія... – С.37.
81 Соловьёв К.А. Кружок «Беседа»: в поисках новой политической реальности, 1899–1905. – Москва, 2009. – 288 с.;
Шелохаев В.В. Кадеты – главная партия либеральной буржуазии в борьбе с революцией 1905–1907 гг. – Москва, 1983. –
С.60–61.
82 ГАРФ. – Ф.102 ДП ОО, 1906 г. / І отд. – Оп.234. – Д.5. – Ч.51. – Л.14, 15–16 об., 18–19 об.; 1906 г. / І отд. –
Оп.235. – Д.725. – Ч.15. – Л.2; ЦДІАК України. – Ф.274. – Оп.1. – Спр.1986. – Арк.90–91; Загальні збори партії
«Народньої свободи» // Громадська думка. – 1906. – 9 березіля. – №55. – С.3; Из жизни политических партий:
Собрание Конституционно-демократической партии // Киевские отклики. – 1906. – 1 (14) января. – №1. – С.3;
Частное совещание членов Конституционно-демократической партии в Москве // Полтавщина. – 1905. – 25 ноября
(8 декабря). – №290. – С.2–3; Хроника // Там же. – 1905. – 21 декабря (3 января 1906). – №308. – С.3; Черменский Е.Д.
Буржуазия и царизм в первой русской революции. – 2-е изд., перераб. и доп. – Москва, 1970. – С.163–165;
Шелохаев В.В. Кадеты – главная партия либеральной буржуазии... – С.299, 301, 304, 308.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
42 Олександр Донік, Богдана Опря, Олександр Федьков
конституційно-демократичною та Польською народовою партіями83. Завдяки цьому й
успішній виборчій кампанії до І Державної думи в українських ґуберніях кадети отри-
мали 37 депутатських мандатів (більшість представляли ліберальне дворянство)84.
Однак попри важливу багатопланову діяльність, зокрема аґітаційно-пропаґан-
дистську, лібералів, земських службовців85, у середовищі українського селянства побу-
тували певні перестороги щодо земських установ та ліберальних політичних партій86.
Така ситуація пояснюється упередженим ставленням сільських трудівників до «па-
нів»: вони не завжди розуміли значення тих покращень, що їм пропонувалися, і тому
сприймали їх як ініціативи «начальства»87.
Певна леґітимація Державної думи в очах селян зумовлювалася, на наш погляд,
двома головними чинниками. По-перше, вона скликалася указом Миколи ІІ, а імпе-
раторська влада, попри об’єктивні та суб’єктивні (зокрема й завдяки критиці з боку
політичних партій) чинники, які призводили до її десакралізації, залишалася в очах
селянства джерелом добра, суспільно-політичної стабільності, добробуту88. Згідно з
просякнутим патерналізмом архаїчним світоглядом селян, «цар-батечко» турбується
про їхнє благо89. Тож скликання Державної думи вони розглядали «як милість, даро-
вану государем народові»90, що надавало представницькому органу додаткової ваги.
Цей образ самодержця всіляко підтримувала влада91. По-друге, революційний шлях
здобуття «волі та землі», на який націлювали хліборобів соціалістичні партії в 1905 р.,
виявився недієвим і в усіх випадках завершився придушенням розрізнених селянських
виступів. Тому селяни повірили в Державну думу й можливість леґального розв’язан-
ня за її допомогою аграрного питання на свою користь92, а наявність у представниць-
кому органі їхніх посланців служила для цього додатковим арґументом93.
Українська газета «Рада», публікуючи дописи з місць, повідомляла: «На селі тіль-
ки і балачки про Думу. Як Бога чекають селяни її постанов про землю»94. Чиновники
різного рівня підтверджували цю інформацію, відзначаючи, що хлібороби очікували
«сприятливого для себе розв’язання земельного питання лише Державною думою»,
а про всі інші її заходи говорили, що це – «панські справи»95. Наявність кадетської
83 Колесник В.Ф., Могильний Л.П. Українські ліберально-демократичні партії в Російській імперії... – С.160–162;
Магась В. «Бути справжнім громадянином…»... – С.171–175; Громадська думка. – 1906. – 12 березіля. – №58. – С.1.
84 Циганюк М.А. Соціально-політична боротьба в Україні під час виборів і діяльності І Державної думи: Автореф.
дис. … канд. іст. наук. – Кам’янець-Подільський, 2017. – С.13.
85 ЦДІАК України. – Ф.313. – Оп.2. – Спр.1185; Ф.313. – Оп.2. – Спр.1442. – Арк.263–263 зв., 382; Ф.313. – Оп.2. –
Спр.1501. – Арк.1–1 зв.; Ф.320. – Оп.1. – Спр.455. – Арк.26–26 зв.; Спр.498; Ф.323. – Оп.1. – Спр.49. – Арк.2–2 зв.,
25–25 зв.; Ф.325. – Оп.1. – Спр.163. – Арк.382–382 зв., 290 зв.; Ф.318. – Оп.1. – Спр.946; Ф.336. – Оп.1. – Спр.1384;
Спр.1834. – Арк.2–2 зв., 57–57 зв.; Спр.2146. – Арк.64–70 зв.; Ф.348. – Оп.1. – Спр.492. – Арк.2–3 зв., 90; Ф.385. –
Оп.1. – Спр.1965. – Арк.145–145 зв., 148; Ф.1439. – Оп.1. – Спр.323. – Арк.98–98 зв.
86 Федьков О.М. Політичні партії і селянство в 1905–1907 рр. – С.108–109, 135–136.
87 Присяжнюк Ю. Українське селянство Наддніпрянської України... – С.356, 360–361.
88 Там само. – С.337–338; ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.704. – Спр.349. – Арк.20.
89 Лозовий В. Аграрна революція в Наддніпрянській Україні... – С.72.
90 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.704. – Спр.349. – Арк.22.
91 Там само. – Спр.285. – Арк.158.
92 Там само. – Спр.349. – Арк.20 зв., 24 зв., 25, 26.
93 У Думах першого та другого скликань було по 57 делеґатів-селян із 102, що складало близько 56% депутатів від
України. Селяни Поділля проявили станову солідарність, обравши 13 своїх представників, один з яких, І.Заболотний,
закінчив юридичний факультет київського Університету св. Володимира. Після зміни виборчого законодавства 3 червня
1907 р. чисельність селян зменшилася до 20 та 18 (у ІІІ і IV Держдумах відповідно) і їх питома вага не перевищувала
20% депутатів від українських земель (див.: Глушковецький А. Демократія в провінції: вибори та діяльність депутатів
Подільської губернії у Державних думах Російської імперії. – Кам’янець-Подільський, 2010. – С.135; Милько В.
Українське представництво в Державній думі… – С.58–62; ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.704. – Спр.349. – Арк.23,
25; Спр.285. – Арк.110).
94 Дописи. Балтський повіт // Рада. – 1907. – 10 квітня. – №84. – С.4.
95 ЦДІАК України. – Ф.274. – Оп.1. – Спр.2031. – Арк.11, 149.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст. ... 43
більшості в I та II Думах, попри несприйняття її самодержавством, не передбачала
«справедливого» (згідно з уявленнями селян) вирішення аграрного питання. Проте
вони не втрачали надії: на адресу думських депутатів, зокрема представників селян-
ства, від імені сільських громад надсилалися «присуди», «накази», привітання, в
яких чільне місце займали вимоги «землі та волі»96. Усього від жителів українських
ґуберній до І Державної думи скеровано щонайменше 264 накази97. У багатьох випад-
ках ініціатива таких акцій виходила від представників політичних організацій, і таєм-
на поліція виявляла в них літературу ліберальної КДП, соціалістичних РСДРП, ПСР,
а також безпартійного Всеросійського селянського союзу98. Водночас аналіз джерел
засвідчує, що селянство, за винятком нечисельних активістів і симпатиків партій, за-
галом слабко орієнтувалося в перипетіях думської політичної боротьби, особливостях
ідейно-програмних позицій різних організацій, що були в ній представлені. Найкраще
з цього приводу висловився один із подільських селянських депутатів у ІІ Держдумі
А.Семенов: «Ось, між іншим, нас називають, питають: а ти лівий? А ти правий? Я й
сам не розумію, який я – правий чи лівий; я правий тільки тієї правої сторони, яка по-
винна бути для кожного життя правою, щоб народ міг жити, по суті розуміти, що є
Бог і народ»99. Отже сподівання на «даровану царем» Думу та своїх посланців у ній
поєднувалося у свідомості більшості селян із нерозумінням ролі, значення політичних
партій, особливо якщо заяви їхніх представників не торкалися земельного питання.
На українських теренах Російської імперії на початку ХХ ст. функціонували пів-
тора десятки державних і приватних вищих навчальних закладів, а мешканці реґіону
здобували освіту також у Санкт-Петербурзі, Москві, Варшаві, Юр’єві (Дерпті), за кор-
доном100. Зазначені заклади перебували під пильним контролем влади, оскільки небез-
підставно підозрювалися у «вільнодумстві» та поширенні «західних ідей». Справді,
розповсюдження соціалістичних і ліберальних теорій у середовищі викладачів, студен-
тів університетів чи інститутів спостерігалося впродовж ХІХ – початку ХХ ст. У пе-
ріод активної діяльності політичних партій студентство належало до всього спек-
тра ідейно-політичних напрямів, але найбільше захоплювалося соціалістичними
теоріями та входило до структур російських, українських, єврейських, польських лі-
вих партій101. У студентському русі поєднувалася боротьба за академічні свободи з від-
стоюванням програмних настанов політичних організацій. Останні ставили за мету
поширення свого впливу на селян, і студентська молодь виявлялася найактивнішим
провідником партій у селянському середовищі102. Газета «Рада» інформувала, що селяни
96 Там само. – Ф.442. – Оп.857. – Спр.38. – Арк.53, 62, 80–81; Ф.707. – Оп.229. – Спр.98. – Арк.67, 69 зв.
97 Топка Р.В. Формування суспільно-політичних ідеалів українського селянства за наказами та ухвалами до І Державної
думи: джерелознавчо-методологічний аспект: Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 2002. – С.12.
98 Там само; ЦДІАК України. – Ф.274. – Оп.1. – Спр.2031. – Арк.3; Ф.442. – Оп.857. – Спр.38. – Арк.34–34 зв.,
45–46; ГАРФ. – Ф.102 ДП ОО, 1907 г. – Оп.237. – Д.11. – Ч.21. – Л.10.
99 Цит. за: Глушковецький А. Демократія в провінції... – С.147.
100 Иванов А.Е. Еврейское студенчество в Российской империи начала ХХ в.: Каким оно было? Опыт социокультурного
портретирования. – Москва, 2007. – С.426–429.
101 Там же. – С.156; Історія Київського університету: У 2 т / В.Ф.Колесник, Г.М.Казакевич, О.Г.Сокирко та ін. –
Т.1. – К., 2019. – С.301–311; Кобченко К. «Жіночий університет Святої Ольги»: історія Київських вищих жіночих
курсів. – К., 2007. – С.162–165; Гончарова Н.О. Національно-політичний рух студентської та учнівської молоді в Україні
(90-ті рр. XIX ст. – лютий 1917 р.): Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Одеса, 2006. – 24 с.; Левицька Н.М. Студентство
в національно-визвольному русі України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. – К., 1998. – 25 с.; Харківський
національний університет ім. В.Н.Каразіна за 200 років / В.С.Бакіров, В.М.Духопельников, Б.П.Зайцев та ін. – Х.,
2004. – С.272–276.
102 Федьков О.М., Магась В.О. «Селянству – владу і землю!»: Всеросійський селянський союз в Україні (1905–
1907 рр.). – Кам’янець-Подільський, 2011. – С.257; Галаган М. З моїх споминів (1880-ті – 1920 р.). – К., 2005. –
С.100–129; ЦДІАК України. – Ф.313. – Оп.2. – Спр.1185. – Арк.114–115 зв.; Ф.313. – Оп.2. – Спр.1527. – Арк.3–4;
Ф.274. – Оп.1. – Спр.1225. – Арк.91; Спр.1323. – Арк.85; Спр.1324. – Арк.10; Спр.1174. – Арк.86 зв.; Спр.1417. –
Арк.385–386 зв.; Ф.318. – Оп.1. – Спр.2146. – Арк.132–133 зв.; Ф.348. – Оп.1. – Спр.129. – Арк.2–4 зв.; Ф.323. –
Український історичний журнал. – 2021. – №2
44 Олександр Донік, Богдана Опря, Олександр Федьков
підтримували вимоги українських студентів, переважно членів УСДРП, щодо від-
криття українських кафедр в університетах103. Водночас траплялися випадки, коли хлі-
бороби затримували студентів-аґітаторів і передавали їх у руки поліції104. Окрім того,
не завжди аґітаційно-пропаґандистська робота студентства призводила до бажаних
для партійців наслідків.
Вагома частина професорсько-викладацького складу університетів виказувала
виразні симпатії до ліберальних ідей105. Тож не випадково серед діячів російських лі-
беральних політичних партій в Україні, зокрема найвпливовіших і найчисельніших
КДП та «Союзу 17 жовтня», було чимало університетських професорів106, а в Києві й
Харкові діяли студентські кадетські фракції107. Ліберали провадили діяльність шляхом
участі у представницьких органах влади, культурно-просвітницьких і благодійних ор-
ганізаціях, через видання газет, публікації у пресі.
Певна частина професорсько-викладацького складу та студентів мали консерва-
тивно-монархічні переконання108. Найяскравішою такою постаттю всеросійського
масштабу був Д.Піхно – селянин за походженням, громадський діяч і журналіст, прав-
ник, економіст, професор Університету св. Володимира. Він очолював київський від-
діл Союзу російського народу, редагував одне з найвідоміших консервативних друко-
ваних видань імперії – газету «Киевлянин». Чимало місця на її шпальтах відводилося
селянській проблематиці. Опубліковані у часопису в період революції 1905–1907 рр.
статті вийшли окремою книжкою, назва котрої доволі точно передавала становище
російських націоналістів на українських землях109.
***
Українське селянство в епоху модернізації зазнавало змін, проте домінантною оз-
накою його ментальності залишався соціальний ідеал – праця на власній землі. Із діяль-
ністю політичних партій хлібороби стикалися вже з кінця ХІХ ст., активніше взаємоді-
яли з ними на початку ХХ ст., однак лише окремі «селянські інтеліґенти», симпатики
партій і спілок мали більш-менш чіткі уявлення щодо програмних вимог, а основна
маса сільських трудівників залишалася індиферентною до їх діяльності. Провідне міс-
це у світогляді селян, згідно з патріархальними уявленнями, займав «цар-батечко», з
яким пов’язувалися надії на вирішення земельного питання. Самодержця сприйма-
ли осібно від представників вищих центральних і місцевих державних установ, ко-
трі, попри різні виконавчі функції, зокрема й щодо партій, розглядались як чужі, а на-
віть ворожі їхнім інтересам. Органи виконавчої влади імператорської Росії, згідно з
Оп.1. – Спр.49. – Арк.2–2 зв., 25; Ф.419. – Оп.1. – Спр.4881. – Арк.1–2; Ф.1335. – Оп.1. – Спр.389. – Арк.1–5 зв.;
Ф.1439. – Оп.1. – Спр.578. – Арк.200–201 зв.; В Лук’янсскій тюрмі // Рада. – 1906. – 9 грудня. – №74. – С.2–3.
103 Головченко В. Від «Самостійної України» до Союзу визволення України... – С.90; Рада. – 1906. – 8 листопада. –
№47. – С.3; 24 листопада. – №61. – С.3; 25 листопада. – №62. – С.3; 29 листопада. – №65. – С.3; 9 грудня. – №74. – С.3;
31 грудня. – №92. – С.2–3.
104 ЦДІАК України. – Ф.419. – Оп.1. – Спр.4895. – Арк.1–1 зв.
105 Шелохаев В.В. Конституционно-демократическая партия в России и эмиграции. – Москва, 2015. – С.125–127.
106 Там же; Шелохаев В.В. Идеологическая и политическая организация… – С.22–23, 26; Харківський національний
університет ім. В.Н.Каразіна за 200 років. – С.254–259.
107 Шелохаев В.В. Идеологическая и политическая организация... – С.10–11.
108 Омельянчук И.В. Двуглавый орёл // Русский консерватизм середины XVIII – начала XX в.: Энциклопедия / Отв.
ред. В.В.Шелохаев. – Москва, 2010. – С.148–150; Толочко О.О. Дві не зовсім академічні дискусії (І.А.Линниченко,
Д.І.Багалій, М.С.Грушевський) // Український археографічний щорічник. – Вип.ІІ. – К., 1993. – С.99–101; Харківський
національний університет ім. В.Н.Каразіна за 200 років. – С.252, 257.
109 Пихно Д.И. В осаде: Политические статьи. – К., 1906. – 528 с.; Репников А.В. Пихно Дмитрий Иванович // Русский
консерватизм середины XVIII – начала XX в. – С.356–359.
Український історичний журнал. – 2021. – №2
Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст. ... 45
ієрархією та галузевою специфікою, неґативно ставилися до соціалістичних, лібераль-
них (включно з кадетами) партій і лояльно до праволіберальних, консервативних ор-
ганізацій. Виборні представницькі органи влади стали осередками активної діяльності
ліберальних та, меншою мірою, соціалістичних політичних об’єднань. Попри те, що
земські діячі зробили чимало для розвитку місцевого господарства, освіти, медици-
ни, інших «малих справ», ці зусилля залишалися для селян незрозумілими, розгляда-
лися як «панські вигадки». Тож і діяльність земців-лібералів не мала їхньої підтрим-
ки. Одержавлена православна церква виступала захисником самодержавства й усіляко
підтримувала консервативно-монархічний рух. Щоправда, у середовищі семінарис-
тів, священиків траплялися непоодинокі прихильники соціалістичних і ліберальних
ідей, котрі прагнули працювати серед та для селянства. Вищі навчальні заклади тра-
диційно були осередками вільнодумства й поширення соціалістичних, ліберальних
ідей. Представники професорсько-викладацького складу належали здебільшого до лі-
беральних кадетів та октябристів. Студентство симпатизувало політичним партіям і
спілкам різних спрямувань, але найбільше соціалістичним. Проте якщо ліберальна
професура прагнула впливати на селянство через леґальні організації та пресу, то сту-
дентство вело аґітаційну роботу безпосередньо на селі. Загалом лише незначна части-
на селян позитивно сприймала пряму аґітацію.
REFERENCES
1. Bakirov, V.S. (Ed.). (2004). Kharkivskyі natsionalnyі universytet im. V.N.Karazina za 200 rokiv. Kharkiv. [in Ukrainian].
2. Bolshakova, O.V. (2008). Vlast i politika v Rossii XIX – nachala XX v.: amerikanskaya istoriografiya. Moskva. [in Russian].
3. Bondar, V.V. (2010). Ahrarna i sotsialna istoriia poreformenoho selianstva v suchasnomu ukrainskomu istoriopysanni (Candidate’s
thesis). Kyiv. [in Ukrainian].
4. Borodin, А. (2013). Petr Nikolaevich Durnovo. Russkij Nostradamus. Moskva. [in Russian].
5. Chermenskij, E.D. (1970). Burzhuaziya i tsarizm v pervoj russkoj revolyutsii. Moskva. [in Russian].
6. Donik, O.M. (2005). Blahodiinist v Ukraini (XIX – pochatok XX st.). Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 4, 159–177. [in Ukrainian].
7. Dubinskyi, V., Fedkov, O. (2012). Ahrarne pytannia v politychnykh kontseptsiiakh ukrainskykh partii i hromadskykh orhanizatsii
Naddniprianshchyny naprykintsi XIX – na pochatku XX st. Kamianets-Podilskyi. [in Ukrainian].
8. Eroshkin, N.P. (2006). Rossijskoe samoderzhavie. Moskva. [in Russian].
9. Evrich, P. (2006). Russkie anarkhisty: 1905–1917. Moskva. [in Russian].
10. Fartuchna, H. (2012). Natsionalnyi ta sotsialnyi sklad uchasnykiv studentskoho rukhu mista Kyieva na pochatku XX st. Naukovi
zapysky z ukrainskoi istorii, 31, 35–39. [in Ukrainian].
11. Fedevych, K.K., Fedevych, K.I. (2017). Za viru, tsaria i Kobzaria: Malorosiiski monarkhisty i ukrainskyi natsionalnyi rukh (1905–
1917 rr.). Kyiv. [in Ukrainian].
12. Fedkov, O. (2004). Chornosotentsi i chutky na Podilli (z istorii suspilno-politychnoho zhyttia ta mentalnosti na pochatku XX st.).
Moloda natsiia, 4, 5–12. [in Ukrainian].
13. Fedkov, O. (2017). Ukrainska sotsial-demokratychna spilka: u poshukakh ideino-politychnoi identychnosti. Kamianets-Podilskyi. [in Ukrainian].
14. Fedkov, O.M. (1994). Selianstvo v ukrainskomu natsionalnomu rusi. Narysy z istorii ukrainskoho natsionalnoho rukhu, 112–133.
Kyiv. [in Ukrainian].
15. Fedkov, O.M. (2007). Politychni partii i selianstvo v 1905–1907 rr. Kamianets-Polilskyi. [in Ukrainian].
16. Fedkov, O.M., Mahas, V.O. (2011). “Selianstvu – vladu i zemliu!”: Vserosiiskyi selianskyi soiuz v Ukraini (1905–1907 rr.).
Kamianets-Podilskyi. [in Ukrainian].
17. Grosul, V.Ya. (2003). Russkoe obshchestvo XVIII–XIX vv.: Traditsii i novatsii. Moskva. [in Russian].
18. Hlushkovetskyi, A. (2010). Demokratiia v provintsii: vybory ta diialnist deputativ Podilskoi hubernii u Derzhavnykh dumakh
Rosiiskoi imperii. Kamianets-Podilskyi. [in Ukrainian].
19. Holovchenko, V.I. (1996). Vid “Samostijnoi Ukrainy” do Soiuzu vyzvolennia Ukrainy: Narysy z istorii ukrainskoi sotsial-demokratii
pochatku XX st. Kharkiv. [in Ukrainian].
20. Honcharova, N.O. (2006). Natsionalno-politychnyi rukh studentskoi ta uchnivskoi molodi v Ukraini (90-ti roky XIX st. – liutyi
1917 r.) (Extended abstract of Candidate’s thesis). Odesa. [in Ukrainian].
21. Ihnatusha, O. (2004). Instytutsiinyi rozkol pravoslavnoi tserkvy v Ukraini: heneza i kharakter (XIX st. – 30-i rr. XX st.). Zaporizhzhia. [in Ukrainian].
22. Ivanov, А.E. (2007). Evrejskoe studenchestvo v Rossijskoj imperii nachala XX v.: Kakim ono bylo? Opyt sotsio-kulturnogo portreti-
rovaniya. Moskva. [in Russian].
23. Khoptiar, A.Yu. (2016). Diialnist Partii sotsialistiv-revoliutsioneriv u Pravoberezhnii Ukraini v 1896–1907 rr. Kamianets-
Podilskyi. [in Ukrainian].
24. Kiselyov, I.N., Korelin, А.P., Shelokhaev, V.V. (1990). Politicheskie partii v Rossii v 1905–1907 gg.: chislennost, sostav, razmesh-
chenie (Kolichestvennyj analiz). Istoriya SSSR, 4, 71–88. [in Russian].
25. Klibanov, А.I. (1965). Istoriya religioznogo sektantstva v Rossii (60-e gg. ХІХ v. – 1917 g.). Moskva. [in Russian].
26. Kobchenko, K. (2007). “Zhinochyi universytet Sviatoi Olhy”: istoriia Kyivskykh vyshchykh zhinochykh kursiv. Kyiv. [in Ukrainian].
27. Kolesnyk, V.F., Mohylnyi, L.P. (2005). Ukrainski liberalno-demokratychni partii v Rosiiskii imperii na pochatku XX st. Kyiv. [in Ukrainian].
28. Konyk, O.O. (2013). Deputaty Derzhavnoi dumy Rosiiskoi imperii vid hubernii Naddniprianskoi Ukrainy (1906–1907 rr.).
Український історичний журнал. – 2021. – №2
46 Олександр Донік, Богдана Опря, Олександр Федьков
Dnipropetrovsk. [in Ukrainian].
29. Koroleva, N.G. (Ed.). (2005). Zemskoe samoupravlenie v Rossii, 1864–1918. Moskva. [in Russian].
30. Kovalova, N.A. (2020). Selianska revoliutsiia v Naddniprianskii Ukraini (1902–1922 rr.) (Extended abstract of Candidate’s thesis).
Cherkasy. [in Ukrainian].
31. Kudinov, D.V. (2014). Selianskyi rukh Naddniprianskoi Ukrainy u 1900 – liutomu 1917 rr.: istoriohrafiia problemy. Sumy. [in Ukrainian].
32. Lapin, N.I. (2000). Sotsiokulturnaya transformatsiya Rossii: liberalizatsiya versus traditsionalizatsiya. Zhurnal sotsiologii i sotsialnoj
antropologii, 3, 32–39. [in Russian].
33. Leonov, M.I. (1997). Partiya sotsialistov-revolyutsionerov v 1905–1907 gg. Moskva. [in Russian].
34. Leshchenko, M.N. (1977). Ukrainske selo v revoliutsii 1905–1907 rr. Kyiv. [in Ukrainian].
35. Levytska, N. (1998). Studentstvo Ukrainy v kintsi XIX – na pochatku XX st. (Extended abstract of Candidate’s thesis). Kyiv. [in Ukrainian].
36. Levytska, N.M. (1998). Studentstvo v natsionalno-vyzvolnomu rusi Ukrainy naprykintsi XIX – na pochatku XX st. Kyiv. [in Ukrainian].
37. Lozovyi, V. (2008). Ahrarna revoliutsiia v Naddniprianskii Ukraini: stavlennia selianstva do vlady v dobu Tsentralnoi Rady.
Kamianets-Podilskyi. [in Ukrainian].
38. Mahas, V. (2020). “Buty spravzhnim hromadianynom…”: suspilno-politychni orhanizatsii v Naddniprianskii Ukraini u 1905–
1917 rr. Kamianets-Podilskyi. [in Ukrainian].
39. Matsuzato, K. (Ed.) (2005). Iz komissarov antipolonizma v prosvetitelej derevni: mirovye posredniki na Pravoberezhnoj Ukraine
(1861–1917 gg.): Sotsialnaya transformatsiya i mezhetnicheskie otnosheniya na Pravoberezhnoj Ukraine: XIX – nachalo XX vv.
Sapporo; Moskva. [in Russian].
40. Mironov, B.N. (2003). Sotsialnaya istoriya Rossii perioda imperii (XVIII – nachalo XX v.): Genezis lichnosti, demokraticheskoj semi,
grazhdanskogo obshchestva i pravovogo gosudarstva (Vol.2). Sankt-Peterburg. [in Russian].
41. Morozov, K.N. (1997). Partiya sotsialistov-revolyutsionerov v 1907–1914 gg. Moskva. [in Russian].
42. Mykhailiuk, O.V. (2007). Selianstvo Ukrainy v pershi desiatylittia XX st.: sotsiokulturni protsesy. Dnipropetrovsk. [in Ukrainian].
43. Mylko, V. (2016). Ukrainske predstavnytstvo v Derzhavnii dumi Rosiiskoi imperii (1906–1917). Kyiv. [in Ukrainian].
44. Omelyanchuk, I. (2008). Pochaevskij otdel Soyuza russkogo naroda. Chernaya sotnya: Istoricheskaya entsiklopediya: 1900–1917,
411–412. Moskva. [in Russian].
45. Omelyanchuk, I.V. (2007). Chernosotennoe dvizhenie v Rossijskoj imperii (1901–1914). Kiev. [in Russian].
46. Opria, B.O. (2015). Povsiakdenne zhyttia pravoslavnoho parafiialnoho dukhovenstva Pravoberezhnoi Ukrainy (1860-ti –1917 r.).
Kamianets-Podilskyi. [in Ukrainian].
47. Opria, I. (2010). Stanovyshche ta diialnist piznoprotestantskykh hromad Pravoberezhnoi Ukrainy (1894–1917). Kamianets-
Podilskyi. [in Ukrainian].
48. Pavko, A.I. (1999). Politychni partii, orhanizatsii v Ukraini, zarodzhennia, evoliutsiia, diialnist, istorychna dolia: Kinets XIX st. –
liutyi 1917 r. Kyiv. [in Ukrainian].
49. Peregudova, Z.I. (2013). Politicheskij sysk Rossii (1880–1917) (2th ed.). Moskva. [in Russian].
50. Pirumova, N.M. (1986). Zemskaya intelligentsiya i eyo rol v obshchestvennoj borbe do nachala ХХ v. Moskva. [in Russian].
51. Pozhigajlo, P.А., Shelokhaev, V.V. (2005). Petr Аrkadevich Stolypin: Intelekt i volya. Moskva. [in Russian].
52. Prysiazhniuk, Yu. (2007). Ukrainske selianstvo Naddniprianskoi Ukrainy: sotsiomentalna istoriia druhoi polovyny XIX – pochatku
XX st. Cherkasy. [in Ukrainian].
53. Reient, O.P., Serdiuk, O.V. (2020). Chornosotennyi rukh u Rosiiskii imperii na pochatku XX st. ta u chasy Pershoi svitovoi viiny i
Ukraina. Kyiv. [in Ukrainian].
54. Repnikov, А.V. (2010). Pikhno Dmitrij Ivanovich. Russkij konservatizm serediny XVIII – nachala XX v.: entsiklopediya
(V.V.Shelokhaev, Ed.), 356–359. Moskva. [in Russian].
55. Sarnatskyi, O.P. (2006). Tsaryzm ta ukrainski politychni partii (1900–1917 rr.). Zaporizhzhia. [in Ukrainian].
56. Shandra, V.S. (2005). Heneral-hubernatorstva v Ukraini: XIX – pochatok XX st. Kyiv. [in Ukrainian].
57. Shelokhaev, V.V. (1983). Kadety – glavnaya partiya liberalnoj burzhuazii v borbe s revolyutsiej 1905–1907 gg. Moskva. [in Russian].
58. Shelokhaev, V.V. (1991). Ideologicheskaya i politicheskaya organizatsiya rossijskoj liberalnoj burzhuazii: 1907–1914 gg. Moskva. [in Russian].
59. Shelokhaev, V.V. (2015). Konstitutsionno-demokraticheskaya partiya v Rossii i emigratsii. Moskva. [in Russian].
60. Shepelev, L.E. (2001). Chinovnyj mir Rossii XVIII – nachala XX v. Sankt-Peterburg. [in Russian].
61. Simonova, M.S. (1987). Krizis agrarnoj politiki tsarizma nakanune pervoj rossijskoj revolyutsii. Moskva. [in Russian].
62. Skrypnyk, A.Yu. (2012). Derzhavni ustanovy Podilskoi hubernii 1793–1914 rr. Kamianets-Podilskyi. [in Ukrainian].
63. Solovev, K.А. (2009). Kruzhok “Beseda”: v poiskakh novoj politicheskoj realnosti, 1899–1905. Moskva. [in Russian].
64. Stepanov, S.А. (1987). Chislennost i sostav chernosotennykh soyuzov i organizatsij. Politicheskiet partii Rossii v period revolyutsii
1905–1907 gg.: Kolichestvennyj analiz, 184–241. Moskva. [in Russian].
65. Stepanov, S.А. (1992). Chernaya sotnya v Rossii: 1905–1914 gg. Moskva. [in Russian].
66. Strilets, V.V. (2002). Ukrainska radykalno-demokratychna partiia: vytoky, ideolohiia, orhanizatsiia, diialnist (kinets XIX st. –
1939 r.). Kyiv. [in Ukrainian].
67. Sukhova, O.А. (2008). Desyat mifov krestyanskogo soznaniya: Ocherki istorii sotsialnoj psikhologii i mentaliteta russkogo krestyanst-
va (konets XIX – nachalo XX v.) po materialam Srednego Povolzhya. Moskva. [in Russian].
68. Sviashchenko, Z. (2012). Prouriadovi ahrarni initsiatyvy v Rosiiskii imperii na pochatku XX st. Uman. [in Ukrainian].
69. Tolochko, O.O. (1993). Dvi ne zovsim akademichni dyskusii (I.A.Lynnychenko, D.I.Bahalii, M.S.Hrushevskyi). Ukrainskyi ark-
heohrafichnyi shchorichnyk, II, 92–103. Kyiv. [in Ukrainian].
70. Topka, R.V. (2002). Formuvannia suspilno-politychnykh idealiv ukrainskoho selianstva za nakazamy ta ukhvalamy do I Derzhavnoi
Dumy: dzhereloznavcho-metodolohichnyi aspekt (Extended abstract of Candidate’s thesis). Dnipropetrovsk. [in Ukrainian].
71. Tsyhaniuk, M.A. (2017). Sotsialno-politychna borotba v Ukraini pid chas vyboriv i diialnosti I Derzhavnoi dumy (Extended abstract
of Candidate’s thesis). Kamianets-Podilskyi. [in Ukrainian].
72. Tyutyukin, S.V. (2002). Menshevizm: stranitsy istorii. Moskva. [in Russian].
73. Tyutyukin, S.V. (2005). Rozhdenie rossijskoj mnogopartijnosti. Politicheskie partii v rossijskikh revolyutsiyakh v nachale XX v.,
112–130. Moskva. [in Russian].
74. Uilyams, S. (2009). Liberalnye reformy pri neliberalnom rezhime: Sozdanie chastnoj sobstvennosti v Rossii v 1906–1915 gg. Moskva. [in Russian].
75. Voloshchenko, A.K. (1974). Narysy z istorii suspilno-politychnoho rukhu na Ukraini v 70-kh – na pochatku 80-kh rr. XIX st. Kyiv. [in Ukrainian].
76. Yakymchuk, I.V. (2011). Persha svitova viina movoiu neformalnoi komunikatsii. Istorychna pamiat, 26, 78–86. Poltava. [in Ukrainian].
77. Yarmysh, O.N. (2001). Karalnyi aparat samoderzhavstva v Ukraini v kintsi XIX – na pochatku XX st. Kharkiv. [in Ukrainian].
78. Zemziulina, N.I. (2014). Uchast uchnivskoi i studentskoi molodi v diialnosti orhanizatsii politychnykh partii u Podilskii hubernii
na pochatku XX st. Osvita, nauka i kultura na Podilli, 21, 193–201. Kamianets-Podilskyi. [in Ukrainian].
79. Zevelev, А.I., Sviridenko, Yu.P., Shelokhaev, V.V. (Ed.). (2000). Politicheskie partii Rossii: istoriya i sovremennost. Moskva. [in Russian].
Український історичний журнал. – 2021. – №2
Політичні партії та селянство в українських ґуберніях Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст. ... 47
Oleksandr DONIK
Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History), Senior Research Fellow,
Department of History of Ukraine 19th – Early 20th Centuries,
Institute of History of Ukraine NАS of Ukraine
(Kyiv, Ukraine), donnik@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0003-1155-161X
Bohdana OPRIA
Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History),
Docent at Department of Tourism and Hotel and Restaurant Business,
Kamianets-Podilskyi I.Ohiienko National University
(Kamianets-Podilskyi, Ukraine), bogdana.oprya@gmail.com
ORCID: https://orcid.org/0000-0001-6751-1030
Oleksandr FEDKOV
Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Docent,
Head at Department of the Archival, Special Historical and Law Disciplines,
Kamianets-Podilskyi I.Ohiienko National University
(Kamianets-Podilskyi, Ukraine), san.fedkov@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0003-4835-9445
Political Parties and the Peasantry
in the Ukrainian Provinces of the Russian Empire
in the Late Nineteenth – Early Twentieth Centuries:
Sociomental and Institutional Factors of Interaction
Abstract. The purpose of the study is to clarify the relationship between political parties and the
peasantry in the Ukrainian provinces of the Russian Empire in the late 19th – early 20th сenturies
in the context of the peasant mentality and social practices institutions of society. The methodology
is based on the principles of historicism, objectivity and systematics. The authors used the of
institutional and structural-functional analysis and methodological principles of the history of
mentality. Scientific novelty. Based on a wide range of sources, the influence of socio-mental and
institutional factors on the relationship between political parties and the peasantry in the late 19th –
early 20th сenturies was described. Conclusions. The Ukrainian peasantry underwent changes in the
era of modernization, but the main feature of its mentality remained the social ideal – work on their
own land. Only a small part of the farmers were members and supporters of political organizations
and had an idea of their program tasks and activities. According to the patriarchal system, the farmers
were hoping the “tsar-father” (“king-father”) will help to resolve the land question. The “tsar-father”
was perceived separately from representatives of higher, central and local government agencies.
The peasants considered the latter alien and even hostile to their interests. The executive branch of
tsarism persecuted members of socialist and liberal organizations and were loyal to right-liberal and
conservative unions. Zemstvo officials were activists of liberal and, to a lesser extent, socialist political
organizations. Zemstvo activists did much for the development of Ukrainian regions, but their
activities remained largely incomprehensible to the uneducated peasantry, which weakly supported
them. The state-owned Russian Orthodox Church defended the autocracy and supported the
conservative-monarchist movement in every possible way. However, among seminarians and priests
there were supporters of socialist and liberal ideas who worked among rural workers. Socialist and
liberal ideas were widespread in higher educational institutions; faculty members belonged mostly to
the liberal Constitutional Democratic Party and students mostly to socialist organizations. The liberal
professors sought to influence the peasantry through the press, and the students engaged in agitation
in the countryside. In general, only a small number of farmers were positive about such agitation.
Keywords: political parties, peasantry, institutions, church, state institutions, higher education
institutions.
|