Франко як мовознавець
Уривки зі статті З.Т. Франко, надрукованої в журналі «Мовознавство» (1986. – №4. – С. 33-41).
Saved in:
| Published in: | Культура слова |
|---|---|
| Date: | 2016 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української мови НАН України
2016
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/180014 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Франко як мовознавець / З. Франко. // Культура слова. — 2016. — Вип. 85. — С. 189-195. — Бібліогр.: 5 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-180014 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Франко, З. 2021-07-12T16:17:13Z 2021-07-12T16:17:13Z 2016 Франко як мовознавець / З. Франко. // Культура слова. — 2016. — Вип. 85. — С. 189-195. — Бібліогр.: 5 назв. — укр. 0201-419X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/180014 81’38 Уривки зі статті З.Т. Франко, надрукованої в журналі «Мовознавство» (1986. – №4. – С. 33-41). uk Інститут української мови НАН України Культура слова З історії лінгвофранкознавства Франко як мовознавець Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Франко як мовознавець |
| spellingShingle |
Франко як мовознавець Франко, З. З історії лінгвофранкознавства |
| title_short |
Франко як мовознавець |
| title_full |
Франко як мовознавець |
| title_fullStr |
Франко як мовознавець |
| title_full_unstemmed |
Франко як мовознавець |
| title_sort |
франко як мовознавець |
| author |
Франко, З. |
| author_facet |
Франко, З. |
| topic |
З історії лінгвофранкознавства |
| topic_facet |
З історії лінгвофранкознавства |
| publishDate |
2016 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Культура слова |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| format |
Article |
| description |
Уривки зі статті З.Т. Франко, надрукованої в журналі «Мовознавство»
(1986. – №4. – С. 33-41).
|
| issn |
0201-419X |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/180014 |
| citation_txt |
Франко як мовознавець / З. Франко. // Культура слова. — 2016. — Вип. 85. — С. 189-195. — Бібліогр.: 5 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT frankoz frankoâkmovoznavecʹ |
| first_indexed |
2025-11-25T21:29:35Z |
| last_indexed |
2025-11-25T21:29:35Z |
| _version_ |
1850551636607369216 |
| fulltext |
УДК 81’38 Зеновія Франко
ФРАНКО ЯК МОВОЗНАВЕЦЬ1
У колі питань, що цікавили І. Франка-вченого і в які
він, як признавався в листі до А. Кримського, вносив свій
темперамент, розбуджую чи цим самим інтерес до них [Франко
1956, 20: 582], були й питання мови. Його увагу при вертала
мова насамперед як форма національної самобутності, вияв
духовності народу та джерела пізнання його історії, далі
як першоеле мент художньої літератури і лише в окремих
випадках мова в компо нентах її структури. […]
Як філолог широкого діапазону І. Франко вже в перший
період своєї літературно-публіцистичної і наукової творчості
виявив інтерес до суто мовознавчих питань, наслідком чого
була його студія над про цесом засвоєння мови дитиною,
її спонтанним, але зумовленим підсві домим сприйняттям
системних відношень елементів мовної структури
словотворенням («Дітські слова в українській мові», 1811). У
написа ній в той же час розвідці «Мислі о еволюції в історії
людства» він торкнувся питань виникнення людської мови та
її комунікативних функцій, а в публіцистичній праці «Наука і
її становище щодо працю ючих класів» (написаній польською
мовою ще в 1878 р.) показав зна чення винаходу письма і друку
для поступів цивілізації.
1 Уривки зі статті З.Т. Франко, надрукованої в журналі «Мовознавство»
(1986. – №4. – С. 33-41).
Ç ²ÑÒÎв¯
˲ÍÃÂÎÔÐÀÍÊÎÇÍÀÂÑÒÂÀ
Культура слова №85’ 2016190
У комплексі мовних проблем, яких торкався Франко як
дослідник, критик чи «популяризатор» (за його власним
висловом), центральною була проблема української
літературної мови. […] Нова українська літературна мова,
сформована на базі середньонаддніпрянського говору,
розвивалась в основному в художньо-бе летристичному стилі
і частково лише в публіцистичному та епістоляр ному й аж
ніяк не в науковому та офіційно-діловому. До того ж те-
риторією свого поширення вона мала лише Наддніпрянщину:
за межі державного кордону Росії в силу історичних
та політичних умов не виходила. На західних землях
України існували її різновиди (в Гали чині, на Буковині і на
Закарпатті), які виконували функції місцевих писемних мов.
Загальнонаціональною українська літературно-писемна мова
в останній чверті XIX ст. і до середини XX ст. не була. Не
була вона і повністю кодифікованою, дарма що основи для її
унормування були закладені мовотворчістю Т. Шевченка, не
обслуговувала вона різні сфери життя суспільства. Отже, їй
не вистачало всіх даних і для повної «літературності». Адже
відомо, що невід’ємними ознаками загальнонаціональної
літературної мови є: унормованість, поширення на всій
етномовній території, функціональна полівалентність та
обов’язковість у всіх сферах суспільного життя. Зрозуміло, що
за умов дер жавного роз’єднання українських земель деяких
з перелічених даних не могло бути, але процес вироблення її
спільних літературних норм, процес її структурно-виразового
збагачення в різних стилях проходив досить інтенсивно. […]
Вироблення і шліфування літературної мови (її західного
різно виду) […], а відтак наближення до літературної практики
Східної України лягло на плечі письменників, і насамперед на
І. Франка, вже в наступні десятиліття. Він став […] палким
поборником об’єднання двох літературно-мовних практик на
базі наддніпрянської. […]
Якщо питаннями граматичної будови мови Франко сам
не займав ся і цікавився ними тільки як філолог широкого
профілю, то питанням правопису і суперечок навколо їх
принципів він присвятив статті «Етимологія і фонетика в
южноруській літературі» (1894), «Конечність реформи учення
руської літератури по наших середніх школах» (1899), «Наські
З історії лінгвофранкознавства 191
українські казки» Бодянського» (1903), «Азбучна війна в Га-
личині 1859 р.» (1913) і працю під тим же заголовком, вірш
«Марш галицько-руських «твердих» (1899).
В одних із них розглядається історія правопису в Східній
Україні і суперечки щодо правопису в Західній («Етимологія
і фонетика...»), в інших – боротьба за алфавіт («Азбучна
війна...») або окремі випад ки орфографії. Оцінюючи стан
розвитку літератури в 50–60-х роках, він з гіркотою констатував,
що «на літературнім полі ся доба не то що не лишила ніяких
видніших, цінних творів, але навпаки поновила період такої
мертвечини та схоластики, якій пару у нас можна знайти хіба
де в XVIII віці. Се була доба,– додавав з іронією,– славної
«азбучної війни» [Франко 1902: 2]. Боротьбу проти латинізації
алфавіту, що відбува лася в 1859 р., Франко висвітлив у суто
історіографічному плані в сво їй праці «Азбучна війна». […]
Простежуючи розвиток письменства на Русі в XI–XVI ст.,
Франко відзначав розрив між писемною і живою усною
мовою, яка у вигляді окремих елементів проникала до цього
письменства, і констатував, що правопис тільки вбивав
живу мову. «Чим далі будемо йти за історією староруського
письменства, тим більший стає сей розріз між писаним і живим
словом, тим більший хаос бачимо в писанні слів, котрі в різ-
них сторонах різно вимовлялися» [Франко 1976, 29: 153]. Як
приклад він наводить слово чоловік, яке протягом тисячолітньої
традиції писалося як человҍкь і человҍк, чьловҍкь, чьловекъ
і чьловек, чоловҍкъ і чоловекъ, а також чоловікъ і чоловік або
й чоловик. «Що ж до нашої новішої народної літератури,–
продовжував він,– то ми можемо сміло сказати, що вона
виросла на принципі фонетичної писовні, що вона оскільки
була народною, остільки була й фонетичною, що кожда реакція
против фо нетики до традиційного етимологічного хаосу була
заразом реакцією проти живої народної мови і против живого
змісту» [Франко 1976, 29: 155-156]. […] Завдяки Франкові
етимологія поступово сходить зі сце ни і врешті спливає в Лету.
Великі заслуги мав І. Франко і в галузі лексикографії,
його монументальна тритомна праця «Галицько-руські
народні приповідки» (1901–1910) […] налічує понад 8000
фра зеологічних одиниць (приповідок, прислів’їв, образних,
Культура слова №85’ 2016192
афористичних висловів) і їх структурних варіантів, які
подаються в автентичних діа лектних формах, але в літературній
транслітерації. Всі вони розташо вані в алфавітному
порядку за ключовими словами. Кожна словникова одиниця
супроводжується семантичною розробкою з поясненням не-
зрозумілих слів, лінгвістичною інтерпретацією висловів і з
вказівкою на джерела та паралелі в інших слов’янських мовах.
[…] У полі зору Франка були й питання діалектної
основи, питання єди ної в майбутньому загальнолітературної
і загальнонаціональної української мови. […] Він вважав, що
при всій своїй наддніпрянській діалектній основі й літературно-
писемній традиції цей тип повинен ввібрати і чимало елементів
(принаймні лексико-виразових) з надбань західних (галицької
і буковинської) літературних практик, оскільки во ни є «не
якесь крадене добро, а здобутки дійової праці, котрі чомусь же
народились і повинні вийти на пожиток цілості» [Франко 1956,
16: 176]. Виходячи з та ких переконань, Франко виступив проти
статті Б. Грінченка «Галицькі вірші» [Грінченко 1891], в якій
засуджувались галицькі письменники за засмічення своєї мови
діалектизмами та полонізмами. […]
Якщо в полеміці з Б. Грінченком Франкові доводилось
відстоювати право громадянства галицької мовної практики в
галузі белетристики, то в статті «Літературна мова і діалекти»
(викликана появою статті І. Нечуя-Левицького «Сьогочасна
часописна мова на Україні») ще й публіцистики. На відміну
від Нечуя-Левицького, який убачав джерело збагачення
літературної мови тільки в народній, Фран ко вважав, що вона
повинна збагачуватись з різних джерел: власних і іншомовних.
Письменник цікавився станом літератури й мови на
всіх землях України. Він приготував наукову розвідку
«Карпатськоруська літера тура XVII–XVIII віків», виступав
проти мадяризації закарпатських українців, яким правлячі
кола відмовляли у праві розвою своєї націо нальної культури
(стаття «І ми з Європі. Протест галицьких русинів проти
мадярського тисячоліття»), проти заборони українського
слова в Росії («Сухий пень» та ін.) та його утисків в Австро-
Угорщині («Лі тература, її завдання і найважніші ціхи»). Багато
зробив Франко для плекання української мови, для культури
З історії лінгвофранкознавства 193
її вислову. В одних статтях він констатував тільки народність
(чи ненародність) мови того чи ін шого письменника, її
чистоту, виробленість, місце в історії письмен ства, а звідси
й історії мови, її східноукраїнський чи «галицько-руський»
характер, в інших робив доволі глибокий аналіз мовотворчості,
відзначаючи індивідуальність манери чи художньообразних
засобів. […]
Народною у найвищому розумінні слова була, за
визначенням Франка, мова творів Т. Шевченка. У численних
своїх статтях, присвя чених творчості Кобзаря в цілому чи
аналізові окремих його творів, а також у працях з історії
літератури він обов’язково давав оцінку мови поета, притому як з
погляду народності й значення в історії мови, так і з погляду
естетики слова [Франко 1962: 92-100]. У Шевченка, писав
Франко, не можна «помітити, що він намагається наслідувати
народні вислови або мело дію; усяке наслідування,
штучність і прикраса – для нього зовсім чу жі. Його поезія
відзначається найвищою простотою форми і змісту, композиції
і вислову, – простотою, – безпосередністю і природністю,
що їх надибуємо в найкращих народних піснях. А при цьому
не знайдемо у нього ні сліду цієї примітивної безособовості,
якою відзначаються справжні народні пісні, навпаки, вся
його поетична творчість у дуже великій мірі має суб’єктивне
забарвлення, вона є безпосереднім виявом його сильної і
благородної індивідуальності» [Франко 1981, 34: 388].
Мовна творчість Шевченка як матеріалізація ідейного
задуму, сю жету дістала високу оцінку з погляду її словесно-
образної доверше ності в теоретичній праці письменника
«Із секретів поетичної твор чості». […]
Чимало цінних думок про мову українських письменників
містять його численні літературно-критичні статті.
Розглядаючи творчість того чи іншого письменника, Франко
завжди давав оцінку його мовної прак тики і того нового,
яскраво індивідуального, що було в ній. Так, у стат ті «Михайло
П. Старицький» він торкнувся питання «кованих слів», що їх
нерозривно зв’язували з новаторством М. Старицького і які були
предметом нападок та висміювань. […] Франко пояснив появу
«кованих слів» станом «інтелігентського» мовлення того часу:
«не забуваймо, що писання Старицького – плоди перехідної
Культура слова №85’ 2016194
доби, коли українському слову приходилось здобувати нові
поля невідомих досі понять... […]
Особливо цікавими і глибокими були думки Франка про
мову В. Самійленка. «Мова його поезій,– зазначав Франко, –
се один вели кий комплімент для будущої національної і
літературної мови України, нехибна вказівка, куди мусить іти
її розвій. І завважте: ся мова одна ково зрозуміла, з однаковим
залюбуванням читається над Сяном, Дніп ром і Доном; вона вже
тепер зв’язує вузлом співчуття та симпатії всі частини нашого
народу» [Франко 1982, 37: 204].
Чимало критичних зауважень робив Франко письменникам-
москвофілам, які калічили, спотворювали і насичували
інтелігентським мовленням, прикрашеним «штучними
клейнотами», мову своїх писань, і вона під їх пером виходила
бідною, мертвецькою (статті про Д. Вер гуна, І. Наумовича,
І. Гушалевича). Критикував за штукарство і мовну практику
галицьких декадентських поетів (статті «Маніфест «Молодої
музи» та «Привезено зілля з трьох гір на весілля», 1907) і
разом з тим в листах до А. Кримського, О. Коваленка, Уляни
Кравченко й інших давав цінні мовно-правописні поради.
У науковій спадщині Франка є, як відомо, праця і з теорії пере-
кладу («Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо
про штуку перекладання», 1912), в якій коротко викладається
історія пере кладацької діяльності на Україні, виділяються
найцінніші серед пере кладів творів української літератури на інші
слов’янські мови. На дум ку Франка, для справжнього перекладу
поетичного твору потрібний, крім, звичайно, досконалого знання
двох мов, неабиякий поетичний хист, тоді як для перекладу
наукового чи публіцистичного твору пере кладачеві «треба бути
добре ознайомленим із тою наукою, до якої обсягу належить
перекладений твір» [Франко 1983, 39: 9]. […]
Не залишилась поза увагою вченого і така галузь
мовознавства, як ономастика. У розвідці «Причинки до
української ономастики» (1906) Франко розглянув різні
схеми класифікацій прізвищ, що існували в мовознавчих,
історіографічних та етнологічних працях, і прийняв систему
їх розрізнення за способом творення (за твірними основами і
словотворчими компонентами). […]
З історії лінгвофранкознавства 195
Як бачимо, коло інтересів Франка-мовознавця і коло тих
лінгвістичних питань, яким він у своїх наукових працях дав
належне висвіт лення і яким забезпечив наукову розробку, дуже
широке.
Українська мова як явище духовного життя народу була
для ньо го об’єктом вивчення окремих елементів її структури,
ключем для пізнання історії краю, першоелементом художньої
творчості. […]
Грінченко Б. Галицькі вірші / Б. Грінченко // Зоря. – 1891. – № 18.
Франко І. Твори : В 20-ти т. / І. Франко. – К., 1955-1956.
Франко І. Шість листів галицьких старорусів / І. Франко // Зап.
Наук. т-ва ім. Т. Г. Шевчен ка. – Львів, 1902.– Т. 48.– Кн. 4.
Франко І. Зібрання творів: у 50 т. / І. Франко; редкол.: Є. П. Кирилюк
та ін. – К.: Наук. думка, 1976−1986.
Франко З. Т. Іван Франко про мову Т. Шевченка / З.Т. Франко //
Мовознавство. – 1962. – Т. 17. – С. 92-100.
REFERENCES
Hrinchenko, B. (1891). Halyts’ki virshi. Zoria. (18). (in Ukrainian)
Franko, I. (1955-1956). Tvory : V 20-ty t. Kyiv. (in Ukrainian)
Franko, I. (1902). Shist’ lystiv halyts’kykh starorusiv In: Zap. Nauk.
t-va im. T. H. Shevchen¬ka. Vol. 48. Kn. 4. L’viv. (in Ukrainian)
Franko, I. (1976-1986). Zibrannia tvoriv: u 50 t. Kyiv: Nauk. dumka.
(in Ukrainian)
Franko, Z. T. (1962). Ivan Franko pro movu T. Shevchenka.
Movoznavstvo. Vol. 17, pp. 92-100. (in Ukrainian)
УДК 81’38 Зеновія Франко
ЗАСОБИ ХУДОЖНЬОЇ ЕКСПРЕСІЇ У МОВІ
ТВОРІВ ІВАНА ФРАНКА1
[…] Літературна й мовна творчість І. Франка була
відображенням потреб часу, життя й прагнень, з якими
український народ виходив на арену світової історії.
1 Уривки зі статті З.Т. Франко, надрукованої в журналі «Українська мова і
література в школі» (1979. – № 12. – С. 19-25).
|