Купальська лялька: жертва чи посланець до предків роду (світоглядні основи обряду жертвоприношення та його відображення в купальському фольклорі)
Пропонована стаття – спроба з’ясувати роль ритуальної жертви в купальському обрядодійстві, її семантику та генеалогічні основи. Автор розглядає сьогоднішні ритуальні жертвоприношення – ляльку та деревце – як відгомін колишнього людського офірування. Данная статья – попытка выяснить роль ритуальной ж...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Фольклористичні зошити |
|---|---|
| Дата: | 2008 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут культурної антропології НАН України
2008
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18142 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Купальська лялька: жертва чи посланець до предків роду (світоглядні основи обряду жертвоприношення та його відображення в купальському фольклорі) / З. Кудрявцева // Фольклористичні зошити: Зб. наук. пр. — Луцьк, 2008. — Вип. 11. — С. 31-50. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860262934273327104 |
|---|---|
| author | Кудрявцева, З. |
| author_facet | Кудрявцева, З. |
| citation_txt | Купальська лялька: жертва чи посланець до предків роду (світоглядні основи обряду жертвоприношення та його відображення в купальському фольклорі) / З. Кудрявцева // Фольклористичні зошити: Зб. наук. пр. — Луцьк, 2008. — Вип. 11. — С. 31-50. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Фольклористичні зошити |
| description | Пропонована стаття – спроба з’ясувати роль ритуальної жертви в купальському обрядодійстві, її семантику та генеалогічні основи. Автор розглядає сьогоднішні ритуальні жертвоприношення – ляльку та деревце – як відгомін колишнього людського офірування.
Данная статья – попытка выяснить роль ритуальной жертвы в купальском обряде, ее семантическое значение и генеалогическое основание. В нынешних ритуальных жертвоприношениях – кукле и дереве – автор усматривает отзывы былой человеческой жертвы.
The proposed article is a trying of clearing the participation of ritual sacrifice in kupalsky ceremony its semantics and genealogical basis. The author considers the present day ritual sacrifice bringing – a doll and a tree – as a recall of former human sacrifice.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:57:18Z |
| format | Article |
| fulltext |
31
УДК 392: 398. 332. 2
Зоя КУДРЯВЦЕВА
КУПАЛЬСЬКА ЛЯЛЬКА:
ЖЕРТВА ЧИ ПОСЛАНЕЦЬ ДО ПРЕДКІВ РОДУ
(світоглядні основи обряду жертвоприношення
та його відображення в купальському фольклорі)
Пропонована стаття – спроба з’ясувати роль ритуальної
жертви в купальському обрядодійстві, її семантику та генеало-
гічні основи. Автор розглядає сьогоднішні ритуальні жертвопри-
ношення – ляльку та деревце – як відгомін колишнього людського
офірування.
Ключові слова: ритуальне жертвоприношення, купальська лялька,
купальське деревце, анімізм, культ предків, світоглядна основа.
Одним зі способів врегулювання відносин між людиною і зо-
внішнім світом було принесення жертв. Факти людських жертво-
приношень – явище загальновідоме ще з часів пізнього палеоліту
– мезоліту1. В залишкових формах в тому чи іншому вигляді вони
збереглися в структурі багатьох обрядодійств. Найбільше обрядо-
дій, які нагадують жертвування, стосується Купала. Останнім часом
утвердилася думка, що купальська жертва – це заквітчане деревце,
яке топлять у воді, або ж лялька з соломи, яку теж топлять, але час-
тіше спалюють. Водночас існуює немало свідчень і про інші форми
жертвопринесень цієї ночі.
Найдраждивіше питання – як довго існували жертвування людей
і чи можна сприймати таку жертву, аналогічно тій, яка приносилась
полю у формі хліба на Юрія, а русалкам – на Трійцю, лушпайок
із крашанок, відправлених по воді чи закопаних у землю для пред-
ків. Догадка про людські жертви на Купала дуже часто випливає на
основі неоднозначного за змістом свідчення Інокентія Гізеля в його
ІНСТИТУТ КУЛЬТУРНОЇ АНТРОПОЛОГІЇ
ВИПУСК 11 – ФОЛЬКЛОРИСТИЧНІ ЗОШИТИ – 2008
1 Филимонова В. Вода в календарних обрядах // Календарне обычаи и обряды в странах
зарубежной Европы: Исторические корни и развитие обычаев. – Москва, 1983. – С.132.
32
Зоя Кудрявцева. КУПАЛЬСЬКА ЛЯЛЬКА: ЖЕРТВА ЧИ ПОСЛАНЕЦЬ ДО ПРЕДКІВ РОДУ
«Синопсисі»: «Идолъ Купало, его же бога плодовъ земных быти
мняху й ему прелестью бьсовскою омрачении благодарение й жерт-
ву въ начале жнивъ приношаху»1.
Якою могла бути жертва на початку жнив, можна уявляти по-різ-
ному. Зрозуміло лише одне: жертва приносилась з аграрною метою.
Звичай принесення жертви з метою задобрення сил природи,
викликання дощу чи сприяння кращому врожаєві популярний серед
багатьох народів. Основна його мета – це примноження добробуту,
забезпечення родючості.
Аналізуючи календарні жертвоприношення, Е. Рікман акцентує
на тому, що роль жертви найчастіше могли виконувати створені лю-
диною об’єкти, природні та культурні символи2. «Із загального числа
жертв дев’ять десятих чи навіть більше полягає в принесенні страв
і священних наїдків, – вважає Е. Тайлор. Описаний склад жертв
та дарів («їстивні страви») характерний для звичаїв та ритуалів не
лише народів Європи, а й інших континентів»3. Таке значення жерт-
ви цілком закономірне: «жертвувати» і «з’їдати», на думку Е. Рікма-
на, колись мали однакове значення. У багатьох західнослов’янських
та південнослов’янських мовах «жеру» означає «приношу жертву
божеству»4.
На жертовний характер їжі звертали увагу М. Сумцов, А. Мак-
симов та ін. Дослідження з українського фольклору та етнографії
дають підстави узагальнити, що основу пожертв в українській
обрядовості становили різноманітні страви та напої. Значну част-
ку серед жертовних страв складали вироби з тіста, де одне з найпо-
важніших місць посідав звичайний хліб. Не випадково К. Сосенко
визначає статус хліба як «найвеличнішу жертву світлим богам»5.
Про обряд принесення хліба в жертву повідомляють численні хрис-
тиянські «Поученія», а також «Велесова книга»6. Рудименти хлібних
жертвоприношень спорадично використовуються і в наш час. Зокре-
ма, його приносять у жертву під час першого посіву. За окремими
свідченнями, хліб як жертву використовують і в русальній обрядо-
1 Археологія Української РСР / За ред. С. М. Бібікова. У 3 т. – т. 3. – К., 1975. – С. 353.
2 Рикман Є. Место даров и жертв в календарной обрядности // Календарные обычаи и обряды
в странах Зарубежной Европы. Исторические корни и развитие обычаев. – М., 1983. – С.
174.
3 Тайлор Э. Первобытная культура. – М., 1989. – С. 171.
4 Рикман Є. Место даров и жертв в календарной обрядности. – С.175.
5 Сосенко К. Різдво-Коляда і Щедрий вечір. Культорологічна оповідь. – К., 1994. – С. 120.
6 Лозко Г. Коло Свароже. Відроджені традиції. – Укр. письменник, 2004. – С. 132.
33
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
вості. Одна з таких пожертв в родинно-обрядовій сфері – весільний
коровай.
Крім власне хліба, жертвували пироги та печиво. Із пирогами
українці йшли в поле на Юрія: «На Поліссі в день Святого Юрія
залишали на полі пироги»1. Печиво, як правило, приносили в жертву
навесні, коли випікали «голубків» та «жайворонків» або інших пта-
хів, щоб зустрічати весну.
Не поступається хлібові за частотою ритуального застосування
і каша. В. Мицик стверджує, що каша – це священна страва, нею
починали кожну працю2. Подібні звичаї відзначає й С. Килимник:
«Горщатко пшоняної каші – це для «дідів». А оце другий горщик
каші – це також для дідів, але їстимете цю кашу всі разом, коли за-
кінчите роботу»3. Жертовну семантику має кутя, яку традиційно
тричі готують протягом різдвяних свят.
Із пам’яток, що відображають сам обряд жертвоприношення,
характерні дві теракотові статуетки старих жінок, виявлені в Керчі .
Жінки зображені в момент, коли вони кидають до своїх ніг (або
розташованих поруч вівтарів) горщики зі «священною кашею», яку
вони приносять богам родючих сил природи. Сцен заклань жертов-
них тварин багато у вазовому живописі.
Чимало дослідників зазначають, що кутя – «бога їжа». Наприклад ,
О. Воропай пише: «Кутя – їжа богів, їжа сонця праведного та їжа
духів-Лада, святих і добрих душ покійників»4. Подібне тлумачення
читаємо і у С. Килимника: «Кутя – це їжа бога урожаю», книші – хліб
духів, хоч усе споживається всіма: і богом, і духами, і людьми»5.
Крім названих одиничних жертовних страв, таку ж семантику
мають і святовечірні пісні страви. Ще стародавні слов’яни, запевняє
С. Килимник, у цей вечір приносили богові урожаю – Сонцю – без-
кровну жертву з усієї рослинності, яку тільки людина вживала6.
Жертви у вигляді їжі характерні для багатьох календарних
обрядів. В деяких випадках харчова жертва з’їдалась учасника-
ми тризни (обіди в полі на Юрія, Провідна неділя, перший посів
та перша борозна, Різдво). Недаремно вони пронизують ритуали
1 Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. – Луцьк, 1997. – С. 303.
2 Мицик В. Наша – мати наша. Етнологічні нариси. – К., 2002. –190 с.
3 Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: У 2 кн., 4 т.
– Кн. 2. – К., 1994. – С. 265.
4 Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. – С. 84.
5 Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: У 2 кн., 4 т.
– Кн. 1. – К., 1994. – С. 20.
6 Там само. – С. 21.
34
Зоя Кудрявцева. КУПАЛЬСЬКА ЛЯЛЬКА: ЖЕРТВА ЧИ ПОСЛАНЕЦЬ ДО ПРЕДКІВ РОДУ
зимової та літньої жертви яскравіше, ніж весняної. Адже навесні
продуктові запаси вичерпуються, принесення їх в жертву викликає
деякі труднощі.
Г. Лозко запевняє, що колись кашею на початку шлюбного сезону
дівчата загодовували й Долю: горщик каші виносять на вулицю зі
словами: «Доле, йди до нас кашу їсти!»1.
Роль жертви нерідко відводилась і рослинам: вінкам з польових
квітів, необмолоченим зерновим культурам, гілкам плодових і
неплодових дерев, пучкам колосся, снопам соломи, яким надавалося
антропоморфного вигляду.
Останні прослідковуються винятково під час зимових та літніх
свят, пов’язаних з початком жнив та повним завершенням хлібороб-
ського циклу, який позначався обмолотом збіжжя. Це – зажинко-
вий сніп «дідух», «борода», яку залишали під час закінчення жнив.
Безперечно, ту саму семантику має й солом’яна лялька – атрибут
купальського свята.
Обов’язковий антропоморфний вигляд жертви з соломи схиляє
до думки про її відступний статус. Первісна жертва могла бути й
людською.
Б. Рибаков з цього приводу висловив цікаву думку, що, можливо ,
етнографічна лялька – це відгомін історичних людських жертвопри-
ношень2. Отже, цілком ймовірно, що солом’яна лялька – символ лю-
дини, яку приносили в жертву.
У кровожерливості, жорстокості, дикості, як відомо, звинувачу-
вали язичників християни3. «Велесова книга» спростовує ці звинува-
чення: «Слава богам нашим, маємо справжню віру, яка не потребує
чоловічеських жертв. А те діється у Варятині, де вожді жерли її,
іменуючи Перуна Перкуном і тому жерли. Ми ж з мішком маємо по-
льові жертви давати і од труднощів наших – просо, молоко… Є греки,
що кажуть на нас, що ми чоловікожерці, та то брехлива річ єсть…»4.
Таких застережень у Велесовій книзі багато: «Боги Русі не
беруть жертви людські ані животини, єдине плоди, овочі, квіти і
зерна, молоко і ситу питну, на травах настоянку, і мед, ніколи живу
птицю ані рибу. І це варяги єланські богам дають жертву і страшну
чоловічу (дошка 4-Б)5.
1 Лозко Г. Українське народознавство. – К., 1995. – С. 146.
2 Рыбаков Б. Язычество древней Руси.- М.,1988. – С. 378.
3 Лозко Г. Українське народознавство. – С. 187.
4 Українські традиції / Упоряд. та передм. О. Ковалевського. – Харків, 2004. – С. 74.
5 Велесова книга: ритм. пер. укр. мовою, дослідження та рецензії Б. Яценка. Видання друге.
– К., 2007. – С. 60.
35
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
З таких запевнень може утвердитися думка, що й дійсно у
слов’ян, на відміну від варягів, «жертви іншої, як хліби, немає»
( дошка 26).
Та історичні джерела переконують в іншому. Навіть у ХVІІ ст.
звичай людських жертвопринесень на українських землях ще іс-
нував. За свідченням митрополита Іларіона, Степан Разик приніс
жертву воді, кинувши у Волгу свою полюбовницю, полонену пер-
ську княжну1.
Звернемо увагу на те, що в «Велесовій книзі» заперечуються
лише людські жертвоприношення богам. Але ними, схоже, коло
адресатів не вичерпувалось. Ю. Климець зауважує, що свідчення
про заміну людських жертв їх антропоморфними зображеннями з
рослин маємо ще з античних часів. І подає цитату із твору Флакка:
«Колись шістдесятилітніх дідів скидали з мосту… Перестали з при-
ходом Геркулеса, але з поваги до давнього звичаю вирішили, як і
колись, кидати в Тібр очеретяні зображення людей»2.
Чи були це жертви богам? Безумовно, ні. Боги бо хочуть «жерти »
тільки те, що споживають самі люди. Для чого тоді їм шістдесяти-
літні діди? Тут скоріше має вияв інший звичай – примусове риту-
альне підправлення старців на той світ, т. зв. герантоцид. Як жертва
це не сприймалося. В часи панування в народному світогляді культу
предків їхня місія швидше полягала в посередництві між живими й
мертвими родичами, своєрідному ритуальному посольстві на «той
світ». В цьому плані й коханка козацького ватажка за жертву не вва-
жалась. Вона як санована особа найбільше підходила на роль посе-
редниці. Предки мали би бути задоволені таким посольством. Отже,
й те, що відбувається в греків із часів Геракла, – зміна не жертви,
а, за висловлюванням Н. Велецької, – «процес заміни посланців на
«той світ». Справжніх послів замінено зображеннями їх опудалом,
лялькою і різноманітними знаками, що нагадують контури людської
фігури3. Такі заміни уявляються можливими, коли віра в предмет
культу послаблюється. Відтак вважається за можливе підміна або й
звичайний обман.
Важливим для розуміння природи та семантики жертвоприно-
шень є образ їх адресата. У фольклорних та етнографічних джере-
лах зазначається, що найчастіше жертви потребували вода та поле.
1 Українські традиції / Упоряд. та передм. О. Ковалевського. – С. 151.
2 Климець Ю. Купальська обрядовість на Україні. – К., 1991. – С. 61.
3 Велецкая Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов. – М., 1978. – С.130.
36
Зоя Кудрявцева. КУПАЛЬСЬКА ЛЯЛЬКА: ЖЕРТВА ЧИ ПОСЛАНЕЦЬ ДО ПРЕДКІВ РОДУ
Вивчаючи міфологію трипільців, Б. Рибаков також підтверджує цю
думку1.
Щодо жертви воді, то тут маємо два елементи психології пер-
вісної людини: «елемент аніматизації водного басейну і елемент
анімізму, віри в духів, які живуть у водоймах»2. Про те, що воді
поклонялися як божеству, свідчать і наші стародавні письменники.
У Прокопія читаємо: «Славяне обожають реки, нимфъ и некоторыхъ
другихъ духовъ, приносять имъ жертвы й по жертвахъ гадають о
будущемъ»3. Лев Диякон пише про язичницьких русинів: «Воины
Святослава погружали въ струи Дуная младенцевъ и петухов по со-
вершении погребения воиновъ павших въ битве»4. Наш літописець
преподобний Нестор теж свідчить, що русичі «кладяземъ и езерамъ
жертву приношаху». Про це говориться і в Новгородському літо-
писі5. В Уставі Володимира про суди згадується те, що наші пред-
ки молилися біля води, а у Правилах Митрополита Іоанна читаємо:
«Еже жруть бесамъ и болотамъ и колодяземъ», а також про шлюби,
що здійснюються у простого люду купанням6. Нарешті і Кирило во-
чевидь навчає: «Не нарицайте собе Бога <…> ни въ рекахъ, ни въ
студенцахъ»7.
Отже, щоб задобрити водну стихію, люди таки приносили їй
жертви. Ще донедавна існувала віра в те, що річка, розлившись на-
весні, не спаде, доки не прийме офіру. Кидали до водойми курку чи
півня або хоча б мишу8. Часом бували й більші жертвоприношення
– топили коней або іншу домашню худобу. Водним демонам, крім
хліба, кидали ще грудкову сіль, варену рибу, мертвонароджених ді-
тей, здохлих тварин9. У велику посуху із землі викопували трупи по-
топлеників (їх часто ховали на березі річок, озер, де вони загинули) і
кидали у воду10. Всі ці звичаї мають глибокі історичні корені.
Уже в палеоліті й мезоліті, на думку окремих археологів, відбу-
валися гіластичні (умилостивлювальні) жертвоприношення різно-
1 Рыбаков Б. Язычество древних славян. – М., 1981. – С. 131.
2 Филимонова В. Вода в календарных обрядах // Календарные обычаи и обряды в странах
зарубежной Европы: Исторические корни и развитие обычаев. – Москва, 1983. – С. 132.
3 Головацький Я. Виклади давньослов’янських легенд, або Міфологія // Українські традиції /
Упоряд. та передм. О. В. Ковалевського. – Харків, 2004. – С. 18.
4 Там само. – С. 34.
5 Українські традиції / Упоряд. та передм. О. Ковалевського. – С. 25.
6 Головацький Я. Виклади давньослов’янських легенд, або Міфологія – С. 45.
7 Українські традиції / Упоряд. та передм. О. Ковалевського. – С. 23.
8 Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. – С. 265.
9 Климець Ю. Купальська обрядовість на Україні. – С. 48.
10 Грушевський М. Історія української літератури. – К., 1994. – С. 144.
37
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
манітним водоймам – рікам, озерам, болотам1. З тих пір, особливо з
розвитком анімістичних вірувань, поступово утверджувалася дум-
ка, що дно морів, озер є «резиденцією» духів, які за відношенням до
людини могли бути або добрими, або поганими. Якщо розливались
річки чи здіймався шторм на морі, вважали, що це за щось розгні-
вався дух озера чи моря, і виконували певні гіластичні обряди: при-
носили в жертву здебільшого те, чим годувались саміі. На півночі
Німеччини, де одинадцять тисяч років до нашої ери знаходились
пасовища диких оленів, на місцях гамбургської та аренсбургської
культур виявлено в воді кістяки цих тварин. Вчені зробили висно-
вок, що це навмисне потоплення. Як вважає Т. Филимонова, це були
жертвоприношення2. На думку дослідниці, виконані вони з метою
збільшення поголів’я оленів. Можливо, в цьому випадку мав місце
звичай, який поширений у багатьох народів: ритуальне потоплення
зловленого звіра і магія над ним з метою збільшення поголів’я в
наступному році3. Незважаючи на це, дослідниця вважає, що осо-
бливого культу божества води так і не склалося4.
На наш погляд, уявлення про божественність води у зв’язку з
якими окремі календарні обряди здійснювались на берегах водойм,
можуть бути сильно перебільшеними. Зважаючи на їхню давність,
вони могли відбуватися біля води і в силу побутових обставин. Пер-
вісні поселення людини знаходилися тільки біля річок. Вже навіть
наведені вище обряди свідчать, що функції води у них могли бути
різними. Вочевидь, тому, що всі вони утвердилися в різний час.
Пізніше в розкопках, які датуються залізним віком, на місцях
колишніх озер були виявлені кістки людей зі слідами насильницької
смерті. Такі знахідки трапляються переважно на болотах країн пів-
нічно-західної Європи.
Про людські жертви воді є відомості і пізніших часів. 539 р. при
переправі через річку По в Північній Італії їхній король наказав
кинути в річку як умилостивлювальну жертву жінок та дітей пе-
реможених готів5. Подібні жертвоприношення відбувались і у VІІІ
столітті. У Швеції біля двох джерел в Уппсалі язичницькі святили-
ща, де здійснювались людські жертвоприношення, існували ще в XІ
столітті. Скоріше на основі недавньої обрядової практики, ніж на
1 Филимонова В. Вода в календарных обрядах. – С. 132.
2 Там само.
3 Там само. – С. 133.
4 Там само. – С. 156.
5 Там само. – С. 133.
38
Зоя Кудрявцева. КУПАЛЬСЬКА ЛЯЛЬКА: ЖЕРТВА ЧИ ПОСЛАНЕЦЬ ДО ПРЕДКІВ РОДУ
підставі виявлених артефактів, дослідники у таких актах вбачають
сліди жертвоприношень, за допомогою яких намагалися захистити-
ся від злих духів, які жили у водоймах, інші вважали, що людей
приносили в жертву заради родючості полів1.
Характер звичаїв з водою міг зазнати суттєвого переосмислен-
ня з часів неоліту. Тут з розвитком землеробського господарства
потреба людини у воді збільшується. Зображення водяних потоків
простежуються у багатьох артефактах цього періоду. Дуже часто
вони подаються паралельно зі знаками, які не можна дешифрувати
інакше, ніж зображення молодих сходів. Вочевидь, у цей час вини-
кає й уявлення про потребу поклоніння воді з метою викликанняня
дощу. В традиційній обрядовості багатьох народів Європи, причому
не лише індоєвропейських, а й семітських, в часи найбільшої спе-
ки існує звичай принесення в жертву воді вінків із квітів та трав.
Універсальність цих обрядів – очевидна ознака їх доарійського по-
ходження. Отже, їхня генеза може сягати й доарійських часів, тобто
неолітичної чи ранньої енеолітичної епох. Проте в семітських наро-
дів жертвоприношення воді на цьому й обмежуються. В нащадків
арійських племен жертві часто надається антропоморфного вигля-
ду, що свідчить про можливе передування їй справжніх людських
жертвоприношень. Звідти зрозумілий той гнів, з яким блюстителі
християнства, віри іудейського походження, ганьбили язичників за
те, що вони приносять людські жертви.
Ритуальне принесення жертви воді в українському купальсько-
му обряді у вигляді потоплення деревця та антропоморфного зобра-
ження Марени, переважно виготовленого з соломи, на думку бага-
тьох дослідників, слід також розглядати як імітації колишніх жертво-
приношень водоймам2.
Зв’язком із жертвоприношеннями водоймам можна пояснити й
існуючі в окремих місцевостях заборони купатися в день купаль-
ського святкування. Корені цього явища, вочевидь, сягають тих
пластів людської свідомості, коли, за народними віруваннями, вода
в цей день потребувала жертв і тому вважалася небезпечною. Не-
даремно у деяких народів рятування утопленика було гріхом, адже
вірили, коли він тоне, то угодний богу річки чи озера, і потрібно
його залишити цьому богові, умилостивити водойму3.
1 Филимонова В. Вода в календарных обрядах. – С. 133.
3 Климець Ю. Купальська обрядовість на Україні. – С. 48.
3 Филимонова В. Вода в календарных обрядах. – С. 142.
39
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
Не менш відомими є жертвоприношення полю, яке відбувалось
з метою покращення врожаю. Вірування в духа поля у давнину
були поширені від Греції до Індії, охоплюючи й близькосхідні кра-
їни. Г. Лозко, опрацювавши численні джерела, робить висновок, що
духи полів в усіх індоєвропейських культурах мають однаковий ви-
гляд – зміїний1. На такому вигляді духа поля акцентує увагу і В. Да-
видюк2. Дослідник зауважує, що таке втілення видається природним
з кількох причин. По-перше, воно мусило утвердитися в найперших
хліборобських осередках, а в пору продуктивних анімістичних віру-
вань вони, як відомо, знаходилися на степових чорноземах, де змій
було дуже багато. Там вони зафіксовані навіть у ролі тотемів, а тому
цілком природно могли трансформуватися в анімістичних духів-
господарів. По-друге, мабуть, мала якісь передумови і природна
локалізація змій не в лузі, а саме на полі.
Вислів «без жертв боги скупі на ласку», як вважають дослідни-
ки, походить із часів раннього рільництва, коли вірили, що добрий
врожай залежить від жертвоприношень. Недаремно у багатьох індо-
європейських народів існує звичай принесення жертви саме полю.
Аналіз опрацьованих наукових розвідок дає підстави стверджувати,
що найчастіше в жертву полю приносили буйволів, биків. Зокрема,
у касти Кондги, що в Індії, приносять у жертву буйвола. Діставши
шматок м’яса, кожен біжить з ним до свого поля й закопує в землю,
щоб кращим був урожай3. Крім того, звичай розкидати кості буйвола
по полю відомий у фольклорі тібетсько-бірманського племені качи-
нів4. В останніх цей обряд, судячи з їхніх міфів, існував паралельно
і синхоронно з ритуалом поховання у спущеному на воду човні. Хто
конкретний адресат тваринної жертви, так і не ясно, хоча в міфі з
кісток спочатку з’являється ціле стадо буйволів, а коли їх приносять
в жертву, на тому місці виростають дерева, що дуже добре плодо-
носять. Те ж саме спостерігається і в культі єгипетського Озіріса, де
шматки вбитого бога, втіленого в бичкові, розкидаються по полях.
Якщо об’єктом такого жертвоприношення вважався дух поля,
то з цієї інформації він постає знеосібленим. Його ніби й не іс-
нує, присутні лише функції. Водночас в українському фольклорі
це божество подається винятково теріоморфним, змієподібним. Не
1 Лозко Г. Українське народознавство. – С. 168.
2 Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. – С. 152.
3 Там само. – С. 134.
4 Там само. – С. 152.
40
Зоя Кудрявцева. КУПАЛЬСЬКА ЛЯЛЬКА: ЖЕРТВА ЧИ ПОСЛАНЕЦЬ ДО ПРЕДКІВ РОДУ
випадково, добуті та покладені під діжку зі збіжжям, ріжки вужа в
народних віруваннях поліщуків забезпечують достаток хліба1. Сти-
хією змія є вода, яка слугує межею підземного царства.
Ці найдавніші хліборобські уявлення ще тотемістичного зміс-
ту знаходимо в казці про викрадення вужем дівчини біля води, яка
має локальне балто-слов’янське поширення. У ній вуж обирає собі
дівчину за жінку біля води, коли та з подругами купається в річці.
Обіцяє прийти сватати на Петра. Отже, сам вибір міг статися й на
Купала. Дівчину він забирає силою, не відчуваючи при цьому жод-
ного спротиву. Після кількох сюжетних перипетій вона повертаєть-
ся до матері разом зі своїми дітьми, але сама стає зозулею, а діти
– соловейком та гадинкою2.
В цьому напівказковому-напівлегендарному сюжеті з явними
ознаками патріархальних сімейних стосунків та парного шлюбу дів-
чина не видається жертвою, хоч і викрадається змієм (знову ж таки
на основі існуючих норм звичаєвого права). На основі наявних у
сюжеті ініціаційних випробувань жінки, серед яких є й пов’язані з
секретами залізорудного виробництва, В. Давидюк виводить похо-
дження цього сюжету з доби раннього заліза3. З нашої ж точки зору,
сюжет пройшов ще й тривалу еволюцію. Про це свідчить хоча б об-
раз скляного палацу під водою. Скло має ще пізніше походження.
Загалом же сімейні стосунки, які можуть вважатися єдиним надій-
ним мірилом, бо адаптувати сюжет до нових умов з цього боку най-
частіше неможливо, відповідають нормам початкового становлення
парної сім’ї. Чоловік-вуж в разі своєї смерті до повернення жінки з
дітьми від матері заповідає їй повертатися до його товариша. Таку
форму парно-групового шлюбу М. Миклухо-Маклай спостерігав у
австралійських аборигенів. На території Європи вона відповідала
первинній стадії парної сім’ї, утвердження якої більшість учених
співвідносить з епохою енеоліту4.
Сюжет небезінтересний для нашого дослідження не лише у
зв’язку з безумовною його проекцією на купальську звичаєвість,
а й тим, що дозволяє методом реконструкції заглянути в ті праіс-
торичні параметри купальського обряду, які історичним джерелам
виявилися вже недоступними.
1 Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. – С. 153.
2 Давидюк В. Українська міфологічна легенда. – Львів, 1992. – С. 174–175.
3 Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. – С. 107.
4 Алексеев В., Першиц А. История первобытного общества. – Москва, 1990. – С. 193.
41
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
Жодних згадок про те, щоб шлюб дівчини з вужем якось впли-
нув на господарство її матері, в сюжеті нема. Відтак жодних під-
став вбачати будь-який зв’язок між жертвуванням дівчини і врожа-
єм, подібно до того, як це відбувається з пожертвами тварин, він
не дає. Дівчина зовсім не сприймається як жертва, адже її шлюб
з вужем подано як щасливий. На основі наведених особливостей
сюжету, оперті на етноісторичні дані, можна сміливо припускати,
що людських жертв заради забезпечення добробуту на той час не
існувало.
В українській календарній обрядовості чимало різновидів тва-
ринних та рослинних жертв полю. Жертвували кістки домашньої
худоби й птиці, шкарлупи з яєць. Із часом почали замінювати тва-
ринні пожертви молоком жертовної тварини чи продуктами його
переробки. Такими функціями наділялися ритульні «мандрики» із
сушеного сиру. Та все ж найчастіше, принаймні всі слов’янські на-
роди, для яких рільництво слугує етновизначальною рисою, жерт-
вували хліб.
Загалом система періодичних жертвоприношень полю в укра-
їнській обрядовості спостерігається від Юрія до Коляди. На Юрія
– у формі закопування в землю яєць. Від Великодня до Купала –
потоплення обрядового деревця чи ляльки, на Коляду – спалення
дідуха.
Найвиразніше семантика принесення жертви полю проявляється
в юр’ївських обрядах, серед назв яких М.Грушевський наводить і
такі: Юрай, Урай, Рай1. Всі вони взяті з фольклорних текстів. В. Да-
видюк доповнює цей ряд назвами Юродай, Уродай, Вородай2. Кален-
дарно це найвідповідніший період. Він пов’язаний з найбільшим рос-
том рослин. Жертва полю як стимул для плодоношення в цей час була
найвідповіднішою. Українці в цей час жертвують полю шкарлупи від
яєць та кістки від з’їденого курячого м’яса. В деяких місцевостях за-
мість цього качали по полю коржики, які там і залишали. Могли ка-
чатися по полю й самі господар з господинею, а малих дітей навіть
примушували до цього. Відбувалося це в період завершення кущіння
злаків, після чого наставав їх стрімкий ріст та вигін стебел.
В період квітування жита діти носили в поле пожертву русалкам
у вигляді хліба. Його, на відміну від шкарлуп і кісток, у землю не
закопували.
1 Грушевський М. Історія української літератури. – К., 1993. – Т. 1. – С. 211.
2 Давидюк В. Звідки взявся Бородай // Кроковеє колесо. – К., 2002. – С. 179–185.
42
Зоя Кудрявцева. КУПАЛЬСЬКА ЛЯЛЬКА: ЖЕРТВА ЧИ ПОСЛАНЕЦЬ ДО ПРЕДКІВ РОДУ
Наступними етапами хліборобського циклу були жнива й об-
молот та новий засів. Календарно вони позначені святами Купала,
Коляди і Нового року. На Коляду жертвували предкам усім, чого на-
старалися упродовж літа. Причому основною стравою традиційно
залишається каша-кутя, хлібний продукт, який генетично виперед-
жає походження хліба, отже зберігає карб періоду свого входження
в звичаєву сферу. Новий рік позначений жертвою полю у формі спа-
лення снопа-дідуха. Його назва утверджує в думці патріархальну
атрибуцію обряду. З формального боку мало чим відрізняється від
цього й купальське спалення ляльки з торішньої соломи. Проблема
лише в тому, кого вважати адресатом цієї жертви.
П. Чубинський фіксував ще випадки розривання опудала та роз-
несення його по власних городах1. У білорусів розносили по полях
попіл із купальського вогнища2. Жодним чином не стосується навіть
цих жертв чи напівжертв полю потоплення деревця чи солом’яного
опудала. Роль жертви полю їм ніяк не підходить. Особливо – якщо
йдеться про деревце, яке не має аналогів жертовного маркування.
Шанування дерев має дуже давнє коріння. Одначе переважна біль-
шість уявлень, що стосуються їх обожнення, опирається на уявлення
про реінкарнацію в дерево людської душі після смерті. У кожного на-
роду перевага віддавалась якомусь одному виду. Це залежало, воче-
видь, не настільки від етноісторичних традицій, як від синхронного
середовища проживання. В українців внаслідок цього таким деревом
визначився дуб, в литовців – ясен, в поляків – липа, в карел – сосна.
Пояснення з цього приводу існують різні. Зокрема, Г. Лозко запевняє,
що у давнину дуб виступав аналогом святині (храму), і саме біля нього
здійснювалися релігійні обряди жертвоприношення3. У Я. Головаць-
кого читаємо, що руси приносили жертви під деревами4. Якими саме,
не уточняється. У «Житії князя Костянтина» говориться, що руські
язичники поклонялися дуплистим деревам, обвісивши їх убрусами5.
Подібні свідчення читаємо у Велесовій книзі: «П’ємо суру питну на
славу ту п’ятикратно денно, огнису запалюємо з дубів і також снопа
вдягаємо і речемо хвалу за них» (дошка 4б).
1 Чубинский П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край.
– СПб., 1872. – Т. 3. – С. 196.
2 Moszynski K. Polesie Wshodnie. Materialy etnograficzniej części Polesia Mozyrskiego oraz z
powiatu Rzecyckiego – Warszawa, 1928. – S. 383; Календарные обычаи и обряды в странах За-
рубежной Европы: Летне-осенние праздники. – М., 1978. – С. 46, 71, 125.
3 Лозко Г. Українське народознавство. – С. 341.
4 Головацький Я. Виклади давньослов’янських легенд, або Міфологія. – С. 103.
5 Українські традиції / Упоряд. та передм. О. Ковалевського. – С. 103.
43
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
Найповніше обряд жертвоприношення біля дуба зафіксований у
«Хроніці Костянтина Багрянородного». Датується вона X століттям
і описує священний дуб на Хортиці: «На цьому острові здійсню-
ють жертвоприношення, тому, що там росте величезний дуб. Вони
приносять у жертву живих півнів, довкруг втикають стріли, а інші
– шматки хліба, м’ясо і що має кожен, як вимагає їхній звичай1.
Аналоги жертвоприношення біля дерев зафіксовані ще за пізні-
ших часів. Так, ще в ХХ столітті молодята у деяких регіонах Укра-
їни здійснювали весільний обряд триразового обходу (чи об’їзду)
навколо дуба, навіть після церковного вінчання. Загалом це дещо
нагадує купальське ходження навколо Мариноньки. Відрізняєть-
ся лише порода дерева. Особливо магічними у весільному обряді
вважають дуб і березу, які зрослися. Цим деревам молодята в день
шлюбу приносять у пожертву весільні напої та хліб.
Будь-який жертовний обряд, як стверджують стародавні джере-
ла, здійснювали жерці. Однак про слов’янських жерців у переказах
візантійців та арабів відомостей немає. З цього приводу Я. Головаць-
кий пише, що хоча окремої касти жерців і не існувало, але жерці ви-
різнялися від інших білим одягом та довгим волосям, заплетеним у
косу2. Вони були виконавцями обрядів богослужінь, підносили мо-
литву божеству і приносили жертви, хоча і не завжди, але в багатьох
найважливіших випадках, бо вже сама назва жерця вказує – той, що
приносить жертви.
Купальське потоплення деревця, матеріалом для якого слугує
гілка вишні, чорноклена чи вільхи, врешті мало чим нагадує ритуали
з ушануванням дерев. По-перше, ці породи не належать до розряду
священних, по-друге, й саме їх пошановування завершується зни-
щенням. По-третє, вони, за винятком чорноклена, непридатні й для
втілення уявлень про реінкарнацію. Можливість такого втілення лю-
дини вбачали лише у великих дупластих деревах. В такому разі мож-
ливий лише третій варіант – заміщення справжньої сакральної жерт-
ви її профанною подобою, що означає своєрідний обман адресата.
Приклади використання для цього малоцінних порід дерев і кущів не
трапляються дуже часто. Надається для цієї мети й солома.
Найдавніші сліди жертвувань у цього матеріалу методом спа-
лення Б. Рибаков датує межею ІІ–І тис. до н.е. У цей час у лісосте-
1 Лозко Г. Українське народознавство. – С. 161.
2 Головацький Я. Виклади давньослов’янських легенд, або Міфологія. – С. 114.
44
Зоя Кудрявцева. КУПАЛЬСЬКА ЛЯЛЬКА: ЖЕРТВА ЧИ ПОСЛАНЕЦЬ ДО ПРЕДКІВ РОДУ
повій смузі Європи з’являються зольники, матеріалом для вогнищ
яких служили сміття і солома. Це були, на думку вченого, перші ри-
туальні вогнища на честь сонця, що мали за мету розігнати й відля-
кати нечисту силу. Цікавою особливістю цих зольників була та, що
на них неодноразово знаходили людські кістки і навіть уцілілі ске-
лети1. Загалом думку про поступову заміну людських жертв їх атри-
бутами вчений запозичив від М. Грушевського, послатися на якого
не міг з ідеологічних причин. Зокрема М. Грушевський зауважує,
що «два способи ритуального жертвування людей та їх обрядових
атрибутів, вочевидь, основані на причинах етнокультурологічного
плану»2.
На думку В. Давидюка, закладені в той час локальні традиції
потоплення чи спалення, детерміновані кліматичними та флористич-
ними умовами, збереглися й надалі і в межах України на пасивному
рівні побутування спостерігаються й до цього часу. Антропоморфна
лялька з соломи, яку в більшості спалюють, трапляється переважно
на Лівобережжі, а на Правобережжі лише спорадично по Дністру, а
в решті регіонів цього ареалу в ролі купальського атрибута викорис-
товувалося деревце, яке в кінці свята топили. Місцями найбільшого
його розповсюдження в кінці ХІХ – на початку XX століття були За-
хідне та Центральне Полісся і Середнє Подніпров’я»3. Ю. Климець
вбачає в його потопленні ознаки викликання дощу, спрямованого на
покращення врожайності полів4. Російські дослідники, ігноруючи
сам факт його потоплення як такий та наголошуючи на спаленні, що
в українській традиції трапляється дуже рідко, найчастіше вбача-
ють у цьому символ знищення на купальському вогні відьми5. Отже,
вбачання в ньому семантики давньої людської жертви, в чому не
сумнівався М.Грушевський, а за ним і Б. Рибаков, сучасними вчени-
ми частково відходить у сферу можливого, проте дуже сумнівного.
Причини потреби в будь-яких жертвуваннях ученими уявляються
по-різному. Так, враховуючи типові ситуації, способи принесення
жертви, соціальні групи, які їх виконували, Є. Рікман вважає, що
1 Рыбаков Б.Язычество древних славян. – С. 272.
2 Грушевський М.Історія української літератури. – К., 1994. –
3 Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. – С. 181–182.
4 Климець Ю. Купальська обрядовість на Україні. – С. 48.
5 Виноградова Л., Толстая С. Мотив «уничтожения – проводов нечистой силы» в восточносла-
вянском купальском обряде // Исследования в области балто-славянской духовной культуры.
Погребальный обряд. Москва, 1990. – С. 99 – 118; Виноградова Л. Зелень в купальской об-
рядности// Пơλγτροπον. К 70-летию Владимира Николаевича Топорова. – Москва, 1998. – С.
466–476.
45
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
жертвоприношення, які виникли ще в первісному суспільстві і по-
сідали важливе місце у його ідеології, викликані анімізмом – вірою
в духів тварин, речей і т. п., яким, як богам, приносили жертви.
На цій основі в первісному суспільстві виникає ідеалізований об-
мін – жертва з боку людей стихіям, духам, богам і зворотна віддача
останніх тими благами, якими вони начебто володіють1. Тим-то в
деяких народів акт пожертви сприймався як спілкування з богами
чи померлими родичами. Зокрема таке значення мало жертвування
бика в Стародавньому Китаї2.
На зміну общині основним інститутом жертвоприношення при-
ходить сім’я. Вона має на меті покращити своє становище в суспіль-
стві. На певному історичному етапі сім’ю замінює сімейно-індиві-
дуальний інститут принесення жертви, тут реалізуються міжсімейні
та дружні відносини. Такі жертвоприношення найбільш типові для
різдвяних, новорічних та пасхальних свят. Як наслідок, жертвопри-
ношення пройшли багатотисячолітню еволюцію та згодом органічно
злилися з християнськими святами.
Отже, роль жертви виконували, як правило, продукти харчу-
вання, а також рослини та тварини. Загалом жертви уявлялись як
об’єкти , наділені магічною силою, які могли задовольнити бажання
того, хто її приносить. Чи вимагали адресати жертвувань людських
жертв, а якщо так, то для чого, нинішня наука одностайних під-
тверджень дати не може.
У період творення обрядових зразків, які дійшли до нас, крива-
ві ритуали з насильницькою смертю людей не виконувались. Крім
традиційних жертв у вигляді каші чи хліба є згадки, що в кінці ХVІ
століття на Купала дівчата приносять в жертву трави»3. Одначе на-
віть за тим фітоантропоморфним образом ритуального атрибута,
який практикувався в цей час, важко відмовитися, що вони мали
місце в попередні епохи.
Яскравий образ такої ритуальної жертви подає письменник-
етнограф В. Скуратівський: «Ляльку в зріст людини плели із соломи,
вбирали, наче живу людину: одягали вишиту жіночу блузу, підв’язу-
вали плахту й фартуха, скріплюючи їх однією чи двома крайками, а
шию прикрашали намистом; на ноги зодягали сап’янці»1.
1 Рикман Є. Место даров и жертв в календарной обрядности // Календарные обычаи и обряды
в странах зарубежной Европы. Исторические корни и развитие обычаев. – М., 1983.
2 Соколова З. Животные в религиях. – СПб., 1998. – С. 247–249.
3 Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. – Харків, 2004. – С. 215.
46
Зоя Кудрявцева. КУПАЛЬСЬКА ЛЯЛЬКА: ЖЕРТВА ЧИ ПОСЛАНЕЦЬ ДО ПРЕДКІВ РОДУ
Істотно не відрізняється й опис, який подає О.Потебня в другій
половині ХІХ ст. Тоді на Купала дівчата вирубували чорноклен,
вбивали його в землю, робили з соломи ляльку, одягали її в жіночу
спідницю, корсетку, навішували на неї хрести і намисто. Увече-
рі під чорнокленом дівчата накривали на стіл, готували яєчню і
млинці ; хлопці приносили горілку, і всі частувалися. Після при-
гощання дівчата знімали з ляльки весь одяг і прикраси, несли її
топити2.
Дещо по-іншому зодягали деревце: «беруть вишневу гілляку з
трьома сучками, один із сучків – голова, а дві інші – руки; увива-
ють цю гілку вінками, квітами, стрічками, – роблять ніби опудало
на людську подобу»3.
Н. Велецька не диференціює семантики деревця і ляльки. За її
переконанням, «зрубане деревце чи гілка, навколо яких відбуваються
ритуальні дійства і молодіжні ігрища, за функціональним призна-
ченням ідентичні ляльці-опудалові: вони є символом послання на
той світ»4.
Слід звернути увагу, що в жодній із купальських пісень нема
мотиву порятунку утоплениці. У купальській пісні, зафіксованій
на Берестейщині, батько відмовляється рятувати дочку, мотивуючи
це тим, що вона йому вже не належить. Виходить, що неминучість
жертви визначає не воля родини, а давній звичай. Байдуже реагують
на потоптання дівчини й її подруги. Може, тому, що топитися вона
йде свідомо:
Пішла Маренка топитися,
А за нею подружки подивитися.
Утонула, Мареночка, утонула
Тільки її кісочка зринула.
В давні часи рятувати потопаючого не дозволялось, вважали,
шо його обрав собі водяний демон, дух, чи просто ріка.
Купальська жертва, хоч і не поодинока в системі календар-
них жертвувань, та все ж своїм змістом істотно відрізняється. На
Юрія ходили на поле, молилися там на добрий врожай, залишали
1 Скуратівський В. Святвечір. – К., 1994. – Кн. 1. – С. 7.
2 Потебня А.О мифологическом значении некоторых обрядов и поверий. – М., 1865. – С.160;
Скуратівський В. Русалії. – К., 1996.
3 Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. – Харків, 2004. – С. 358.
4 Велецкая Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов. – М., 1978. – С. 98.
47
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
ритуальну їжу, яку закопували в землю: в окремих селах – пироги,
іноді калачі або інші хлібні вироби. Все це робилося з метою забез-
печити хороший врожай. На русальному тижні посилали дітей на
поля із хлібом для русалок, залишали їм іншу ритуальну їжу. Та в
жодному календарному обряді, крім купальського, нема й натяку,
щоб у жертву приносити людину. Усе обходиться жертвуванням на-
їдків, іноді трав і квітів.
Обрядова сфера, як бачимо, не дає достатніх підстав для впев-
неності про жертовне значення купальських ритуалів потоплення
деревця чи спалення ляльки. Можливо, тому, що звичай, відобра-
жений у піснях, існував дуже давно. Коли вони утвердилися, од-
нозначно визначитись тяжко. В. Давидюк, аналізуючи зображення
купальського ритуалу на бурштиновому диску епохи енеоліту, зна-
ходить на ньому зображення танців біля деревця, звертає увагу й
на постать лучника в оточенні двох танцюючих дівчат1. Одна з них,
на нашу думку, і може бути потенційною жертвою, інакше для чого
тоді чоловікові лук, який тільки заважає під час танцю?
Належить це зображення спільноті племен культури кулястих
амфор. Отже, солом’яна лялька, застосування якої практикується
деінде на цих територіях тепер, з’явилася тут пізніше.
З’ясувати питання походження звичаю принесення жертв немож-
ливо без артефактів минулих епох. Якщо вони існували, то не могли
бути не помічені археологами. Фактів знаходження в людських по-
хованнях різноманітних посудин зі слідами страв існує чимало. Такі
переважно трапляються, починаючи з енеолітичної епохи. Але іс-
нують і давніші. Д. Телегін зауважує, що поховання мустер’єрської
епохи часто бувають обкладені кістками тварин2. Отже, саме тоді,
ще в палеоліті, на думку вченого, виникли й уявлення про необхід-
ність годувати померлих родичів. Л. Залізняк стверджує, що такі
поховання знайдено на кримських стоянках Кіїк-Коба та Заскельне
VI. Вони належали класичним неандертальцям, які мешкали в горах
Криму ще на початку верхнього палеоліту3.
Одним із прикладів акту принесення жертви в палеолітичну
епоху може бути і захоронення неандертальця в печері Регурду
(Франція). Воно знаходиться на штучно насипаному пагорбі, на
1 Поліська дома. Вип. 3: Літо // Зібрав, упорядкував і прокоментував Віктор Давидюк. – Луцьк,
2008. – С. 66.
2 Нариси культури давньої Волині / за заг. ред. Г. Охріменка. – Луцьк, 2006. – С. 23.
3 Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та
ін.; за ред. Л. Л. Залізняка. – К., 2005. – С. 51.
48
Зоя Кудрявцева. КУПАЛЬСЬКА ЛЯЛЬКА: ЖЕРТВА ЧИ ПОСЛАНЕЦЬ ДО ПРЕДКІВ РОДУ
якому були й черепи ведмедів, обкладені камінням1. У печері Гешик-
Таш О. Окладников дослідив рештки хлопчика, обставлені довкола
рогами гірського козла – киїка2.
Як бачимо, жертвували тварин, а саму жертву приносили помер-
лим родичам. В народів Сибіру й до цього часу на смерть померлого
родича ріжуть якусь із домашніх тварин.
Вже в палеоліті маємо і приклади жертвування рослин. В одно-
му з неандертальських поховань у печері Шанідар в Іраку за вияв-
леним пилком учені встановили, що разом із покійником у яму були
покладені квіткові рослини – деревій, хрестовик тощо3.
Відомостей про мезолітичні жертвоприношення надзвичайно
мало. Один з небагатьох прикладів – типово мезолітичне поховання
в Яниславицях на території Польщі. Тут покійника поховано сидьма
разом з численним ужитковим приладдям та кістками тварин.
З епохи неоліту вже існує тризна. В Єриконі на площі могиль-
ника, що датується цим періодом, знаходилося безліч уламків від
розбитих горщиків, а також кістки тварин4.
В епоху неоліту в жертву найчастіше приносили свійських та
диких тварин, про що свідчать виявлені в місцях поховань кістки5 .
У похованнях населення волино-люблінської культури, що
належить до цієї ж епохи, поряд з померлими знаходився численний
посуд, який наповнювали їжею та напоями. Поряд залишали чималі
шматки м’яса, інколи з кількох тварин6.
Перші сліди людських жертв простежуються з епохи енеоліту.
З того часу відомі знахідки скелетів молодих осіб із розбитими чере-
пами. Ареал їхнього поширення – північно-західна Європа. В першій
половині III тис. до н. е. вони з’являються й на території Украї-
ни. У північно-західній частині Європи в цей період саме прак-
тикувалися жертви болотам і водоймам. Дехто вбачає в цьому
утвердження культу води. З нашої точки зору, таке припущення
є надуманим. Звернімо увагу хоча б на склад таких жертв. Це во-
тивні дари – посуд, знаряддя (переважно сокири), м’ясо. Поряд
знаходяться кістяки людей. При такому співвідношенні стає ціл-
ком зрозумілим, що знаряддя праці та м’ясо – це не жертва воді,
1 Кучінко М. Нариси стародавньої і середньовічної історії Волині. – Луцьк, 1994. – С. 130.
2 Нариси культури давньої Волині / За заг. ред. Г. Охріменка. – С. 122.
3 Охріменко Г. Неоліт Волині. – Луцьк,1994. – С. 77.
4 Там само. – С. 94.
5 Нариси культури давньої Волині / За заг. ред. Г. Охріменка. – С. 145.
6 Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / Л. Залізняк, О. Моця, В. Зубар та ін.; за
ред. Л. Залізняка. – С. 126.
49
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
а супровідний інвентар та харч для покійників. В цьому випадку
роль жертви, як і в часи палеоліту, відводиться м’ясу. Це і є тим
класичним втіленням ритуалу жертвування, який реалізується у
площині «покійник і його жертва».
Роль жертви виконували, як правило, продукти харчування, а та-
кож рослини і тварини. Отже, вбитим молодим людям відводилася
інша роль. У культурах багатьох народів світу існує ритуал опові-
щування померлих родичів про майбутнє жертвування. Скоріш за
все роль таких посланців виконували і насильно омертвлені люди.
Адже до утвердження культу предків, яке, на думку В. Да видюка,
відбулося саме в епоху енеоліту1, подібних ритуальних убивств
не спостерігається. Вочевидь – за браком уявлень про хтонічного
адресата. Таким посланцем до роду могла уявлятися й дівчина, яку
зумисне топили на Купала. Після цього приносили й саму жертву:
шматки їжі та вінки з трав і квітів. Ритуал потоплення дівчини чи її
субституції, як бачимо, не позбавляє необхідності й самої жертви.
Вони існують паралельно. Проводи дівчини на той світ, вочевидь,
корелювалися особливостями поховального обряду. Відправлення
представниці роду через воду мусило існувати паралельно з по-
ховальним обрядом потоплення, тому трапляється на дуже обме-
женій території.
Пожертва з боку людського колективу обов’язково має обернути-
ся віддякою з боку її адресата. У зв’язку з цим жертви завжди при-
носяться у тому місці, в яке має надійти відповідь: щоб краще плодо-
носило поле – хліб на Юрія та на Русальному тижні носили в поле,
щоб велася худоба – закопували свинячий чи телячий хвіст, соски,
ратиці у хліві. На берегах біля води відбувалися в давні часи шлю-
би. Тож купальська жертва, принесена в цьому місці, вочевидь, мала
спрямування на шлюбну сферу.
Внаслідок міжплемінних контактів звичай людських пожертв
міг перейти й до тих племен, в яких основних способом захоронен-
ня була кремація. Обгорілі кістяки в лісостеповій частині Європи, де
існує звичай потоплення фітоантропоморфної жертви, з’являються
лише через тисячоліття – в епоху бронзи. Якщо ж простежити, де
принесення жертви відбувається винятково через вогонь, то вектор
поширення цих ритуалів вказує на східну частину України – проти-
лежну тій, звідки поширився звичай потоплення дівчини.
1 Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. – С. 108.
50
Зоя Кудрявцева. КУПАЛЬСЬКА ЛЯЛЬКА: ЖЕРТВА ЧИ ПОСЛАНЕЦЬ ДО ПРЕДКІВ РОДУ
Отже, ритуал потоплення антропоморфного опудала чи його
спалення на Купала відображає відправлення посланця до предків
зі звісткою про новий урожай та неминучість майбутнього їх часту-
вання. Тим-то й відомий цей обряд лише тим народам, предки яких
ще з енеолітичних часів зналися на хліборобстві. У нащадків мис-
ливців та скотарів він з цих же причин відсутній.
Посольство до предків сприймалося як поховальний акт і мало
ті самі форми, що й обряд поховання: через воду, через вогонь, через
землю.
Зоя КУДРЯВЦЕВА
КУПАЛЬСКАЯ КУКЛА:
ЖЕРТВА ИЛИ ПОСОЛ К ПРЕДКАМ РОДА
(основы мировоззрения обряда жертвоприношения
в купальском фольклоре)
Данная статья – попытка выяснить роль ритуальной жертвы
в купальском обряде, ее семантическое значение и генеалогическое
основание. В нынешних ритуальных жертвоприношениях – кукле и
дереве – автор усматривает отзывы былой человеческой жертвы.
Ключевые слова: ритуальное жертвоприношение, купальскя
кукла, купальское дерево, анимизм, культ предков, основа мировоз-
зрения.
Zoya KUDRYAVTSEVA
BATHING DOLL: SACRIFICE OR MESSENGER
TO FOREFATHERS OF GENERATION
The proposed article is a trying of clearing the participation of ritual
sacrifice in kupalsky ceremony its semantics and genealogical basis. The
author considers the presentday ritual sacrifice bringing – a doll and a
tree – as a recall of former human sacrifice.
Key words: ritual sacrifice, the kupalska doll, the kupalsky trees,
ananimism, the cult of forefathers, the basis of world outlook.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-18142 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0053 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:57:18Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут культурної антропології НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Кудрявцева, З. 2011-03-18T08:34:11Z 2011-03-18T08:34:11Z 2008 Купальська лялька: жертва чи посланець до предків роду (світоглядні основи обряду жертвоприношення та його відображення в купальському фольклорі) / З. Кудрявцева // Фольклористичні зошити: Зб. наук. пр. — Луцьк, 2008. — Вип. 11. — С. 31-50. — укр. XXXX-0053 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18142 392: 398. 332. 2 Пропонована стаття – спроба з’ясувати роль ритуальної жертви в купальському обрядодійстві, її семантику та генеалогічні основи. Автор розглядає сьогоднішні ритуальні жертвоприношення – ляльку та деревце – як відгомін колишнього людського офірування. Данная статья – попытка выяснить роль ритуальной жертвы в купальском обряде, ее семантическое значение и генеалогическое основание. В нынешних ритуальных жертвоприношениях – кукле и дереве – автор усматривает отзывы былой человеческой жертвы. The proposed article is a trying of clearing the participation of ritual sacrifice in kupalsky ceremony its semantics and genealogical basis. The author considers the present day ritual sacrifice bringing – a doll and a tree – as a recall of former human sacrifice. uk Інститут культурної антропології НАН України Фольклористичні зошити Фольклористика Купальська лялька: жертва чи посланець до предків роду (світоглядні основи обряду жертвоприношення та його відображення в купальському фольклорі) Купальская кукла: жертва или посол к предкам рода (основы мировоззрения обряда жертвоприношения в купальском фольклоре) Bathing doll: sacrifice or messenger to forefathers of generation Article published earlier |
| spellingShingle | Купальська лялька: жертва чи посланець до предків роду (світоглядні основи обряду жертвоприношення та його відображення в купальському фольклорі) Кудрявцева, З. Фольклористика |
| title | Купальська лялька: жертва чи посланець до предків роду (світоглядні основи обряду жертвоприношення та його відображення в купальському фольклорі) |
| title_alt | Купальская кукла: жертва или посол к предкам рода (основы мировоззрения обряда жертвоприношения в купальском фольклоре) Bathing doll: sacrifice or messenger to forefathers of generation |
| title_full | Купальська лялька: жертва чи посланець до предків роду (світоглядні основи обряду жертвоприношення та його відображення в купальському фольклорі) |
| title_fullStr | Купальська лялька: жертва чи посланець до предків роду (світоглядні основи обряду жертвоприношення та його відображення в купальському фольклорі) |
| title_full_unstemmed | Купальська лялька: жертва чи посланець до предків роду (світоглядні основи обряду жертвоприношення та його відображення в купальському фольклорі) |
| title_short | Купальська лялька: жертва чи посланець до предків роду (світоглядні основи обряду жертвоприношення та його відображення в купальському фольклорі) |
| title_sort | купальська лялька: жертва чи посланець до предків роду (світоглядні основи обряду жертвоприношення та його відображення в купальському фольклорі) |
| topic | Фольклористика |
| topic_facet | Фольклористика |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18142 |
| work_keys_str_mv | AT kudrâvcevaz kupalʹsʹkalâlʹkažertvačiposlanecʹdopredkívrodusvítoglâdníosnoviobrâdužertvoprinošennâtaiogovídobražennâvkupalʹsʹkomufolʹklorí AT kudrâvcevaz kupalʹskaâkuklažertvailiposolkpredkamrodaosnovymirovozzreniâobrâdažertvoprinošeniâvkupalʹskomfolʹklore AT kudrâvcevaz bathingdollsacrificeormessengertoforefathersofgeneration |