Життєвий шлях космічного геолога (до 90-річчя академіка НАН України В. І. Лялька)
1 вересня виповнюється 90 років відомому вченому в галузі аерокосмічних досліджень Землі, геології, гідрогеології, геоекології, геотермії, лауреату Державних премій УРСР (1989) та України (2004) в галузі науки і техніки, заслуженому діячу науки і техніки України (1997), лауреату премії ім. В.І. Вер...
Gespeichert in:
| Datum: | 2021 |
|---|---|
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2021
|
| Schriftenreihe: | Вісник НАН України |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/181427 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Життєвий шлях космічного геолога (до 90-річчя академіка НАН України В. І. Лялька) // Вісник Національної академії наук України. — 2021. — № 9. — С. 58-70. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-181427 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1814272025-02-23T17:28:30Z Життєвий шлях космічного геолога (до 90-річчя академіка НАН України В. І. Лялька) Life path of a space geologist (to the 90th anniversary of Academician of NAS of Ukraine V.I. Lyalko) Люди науки 1 вересня виповнюється 90 років відомому вченому в галузі аерокосмічних досліджень Землі, геології, гідрогеології, геоекології, геотермії, лауреату Державних премій УРСР (1989) та України (2004) в галузі науки і техніки, заслуженому діячу науки і техніки України (1997), лауреату премії ім. В.І. Вернадського НАН України (1986), фундатору і першому директору (1992—2016) Наукового центру аерокосмічних досліджень Землі Інституту геологічних наук НАН України (нині — почесному директору), доктору геолого-мінералогічних наук (1973), професору (1986), академіку НАН України (2010) Вадиму Івановичу Ляльку. September 1 marks the 90th anniversary of the famous scientist in the field of aerospace research of the Earth, geology, hydrogeology, geoecology, geothermy, laureate of the State Prizes of the UkrSSR (1989) and Ukraine (2004) in Science and Technology, Honored Worker of Science and Technology of Ukraine (1997), laureate of V.I. Vernadsky Prize of the NAS of Ukraine (1986), founder and first Director (1992–2016) of the Scientific Center for Aerospace Research of the Earth of the Institute of Geological Sciences of NAS of Ukraine (now Honorary Director), Doctor of Geological and Mineralogical Sciences (1973), Professor (1986), Academician of the NAS of Ukraine (2010) Vadim I. Lyalko. 2021 Article Життєвий шлях космічного геолога (до 90-річчя академіка НАН України В. І. Лялька) // Вісник Національної академії наук України. — 2021. — № 9. — С. 58-70. — укр. 0372-6436 DOI: doi.org/10.15407/visn2021.09.058 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/181427 uk Вісник НАН України application/pdf Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Люди науки Люди науки |
| spellingShingle |
Люди науки Люди науки Життєвий шлях космічного геолога (до 90-річчя академіка НАН України В. І. Лялька) Вісник НАН України |
| description |
1 вересня виповнюється 90 років відомому вченому в галузі аерокосмічних досліджень Землі, геології, гідрогеології, геоекології, геотермії, лауреату Державних премій УРСР (1989) та України (2004) в галузі науки і техніки, заслуженому діячу науки і техніки України (1997), лауреату премії
ім. В.І. Вернадського НАН України (1986), фундатору і першому директору (1992—2016) Наукового центру аерокосмічних досліджень Землі Інституту геологічних наук НАН України (нині — почесному директору), доктору геолого-мінералогічних наук (1973), професору (1986), академіку НАН України (2010) Вадиму Івановичу Ляльку. |
| format |
Article |
| title |
Життєвий шлях космічного геолога (до 90-річчя академіка НАН України В. І. Лялька) |
| title_short |
Життєвий шлях космічного геолога (до 90-річчя академіка НАН України В. І. Лялька) |
| title_full |
Життєвий шлях космічного геолога (до 90-річчя академіка НАН України В. І. Лялька) |
| title_fullStr |
Життєвий шлях космічного геолога (до 90-річчя академіка НАН України В. І. Лялька) |
| title_full_unstemmed |
Життєвий шлях космічного геолога (до 90-річчя академіка НАН України В. І. Лялька) |
| title_sort |
життєвий шлях космічного геолога (до 90-річчя академіка нан україни в. і. лялька) |
| publisher |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| publishDate |
2021 |
| topic_facet |
Люди науки |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/181427 |
| citation_txt |
Життєвий шлях космічного геолога (до 90-річчя академіка НАН України В. І. Лялька) // Вісник Національної академії наук України. — 2021. — № 9. — С. 58-70. — укр. |
| series |
Вісник НАН України |
| first_indexed |
2025-11-24T02:56:06Z |
| last_indexed |
2025-11-24T02:56:06Z |
| _version_ |
1849638745573163008 |
| fulltext |
58 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2021. (9)
ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ
КОСМІЧНОГО ГЕОЛОГА
До 90-річчя академіка НАН України В.І. Лялька
1 вересня виповнюється 90 років відомому вченому в галузі аерокосмічних
досліджень Землі, геології, гідрогеології, геоекології, геотермії, лауреату
Державних премій УРСР (1989) та України (2004) в галузі науки і техніки,
заслуженому діячу науки і техніки України (1997), лауреату премії
ім. В.І. Вернадського НАН України (1986), фундатору і першому директо-
ру (1992—2016) Наукового центру аерокосмічних досліджень Землі Інсти-
туту геологічних наук НАН України (нині — почесному директору), док-
тору геолого-мінералогічних наук (1973), професору (1986), академіку
НАН України (2010) Вадиму Івановичу Ляльку.
Ім’я Вадима Івановича Лялька добре відоме у світовій фаховій
науковій спільноті. Отримані ним фундаментальні результати
заклали новий напрям у науках про Землю — енергомасообмін
у геосистемах, який нині розвивається у форматі оригінальної
наукової школи. Її представники досліджують процеси енер-
гомасообміну в геосистемах, їх вплив на дуже чутливі до дії
різних природних та антропогенних факторів фізико-хімічні
і біологічні механізми, що відповідають за формування спек-
трального відгуку природних об’єктів, розробляють нові мето-
ди і технології тематичного оброблення даних дистанційного
зондування Землі.
В.І. Лялько зробив значний внесок у теоретико-методичне
обґрунтування і практичну реалізацію у виробничих умовах
нових методів аерокосмічного землезнавства (радарна інтер-
ферометрія, гіперспектрометрія та ін.), що сприяло виконанню
таких актуальних природоресурсних і природоохоронних за-
вдань, як аерокосмічні пошуки нафтогазових покладів, конт-
роль і прогнозування врожайності сільськогосподарських
культур, зменшення пожежонебезпечності лісів, боротьба з
підтопленнями, паводками, вивчення екологічного стану те-
риторій та акваторій, оцінювання опускань земної поверхні в
районах закриття вугільних шахт, прогнозування змін земних
покривів і клімату, кругообігу вуглецю в природі тощо.Вадим Іванович Лялько
ЛЮДИ ЛЮДИ
НАУКИНАУКИ
doi: https://doi.org/10.15407/visn2021.09.058
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2021, № 9 59
ЛЮДИ НАУКИ
У науковому доробку Вадима Івановича по-
над 600 праць, з них 30 монографій. Він є на-
уковим керівником проєкту з дослідження
природних ресурсів аерокосмічними засоба-
ми в межах Національної космічної програми
України, координатором від Відділення наук
про Землю НАН України в українській части-
ні міжнародної програми «Глобальна система
систем обстеження Землі» (GEOSS), євро-
пейської програми «Глобальний моніторинг
для навколишнього середовища та безпеки»
(GMES), більш як 10 років входить до складу
Міжнародної академії астронавтики (IAA).
Редакція журналу «Вісник НАН України»
приєднується до численних вітань ювілярові
від колег і наукової громадськості й пропонує
своїм читачам ознайомитися з фрагментом зі
спогадів самого Вадима Івановича*.
Дещо про витоки. Мої родові корені Ляль-
ків, Півньових (по матері), Коцарів пов’язані
з Переяславом — одним з найдавніших міст
Київської Русі, столицею Переяславського
князівства, а в подальшому — центром фор-
мування Переяславського козацького полку.
Пращури мої належали і до козаків, і до зем-
леробів, і до ремісників. Дідусь з боку батька,
Сильвестр Іванович Лялько, був військовим.
У Першу світову війну дослужився до офіце-
ра, відзначений орденами і медалями. У битві
під Равою-Руською отримав важке поранення
кулеметною чергою в груди. Помер у 1920 р., у
40-річному віці, від тифу. Бабуся, Марія Ми-
китівна Лялько, залишилася з трьома дітьми —
15-річним старшим сином, моїм батьком, і дво-
ма доньками — Парасковією й Агафією, 14 та
11 років.
Важкі повоєнні часи, воєнний комунізм,
злиденне життя, праця на клаптику землі за-
для того, щоб заробити якусь копійчину з про-
дажу вирощуваних бабусею овочів... Проте по-
тяг мого батька до знань не вгасав, і в той не-
легкий час він закінчив місцеву профтехшколу
і вступив до Гідромеліоративного інституту в
Києві. Після його закінчення батька, як інже-
нера-гідротехніка, направили на будівництво
зрошувальних систем у Середній Азії.
З мамою, Галиною Дем’янівною Півньовою,
тато познайомився ще підлітком. Родина Пів-
ньових також була з корінних переяславців.
Дем’ян Гаврилович Півньов, дід по матері, за-
кінчив школу лісничих і працював у різних
місцях України і Росії. У них з бабусею, Варва-
рою Митрофанівною, було троє дітей: дві до-
чки, Софія і Галина, та син Йосип.
Перші роки мого життя мама була разом
зі мною, а потім поїхала до батька у Середню
Азію. Важкі то були часи для фахівців, які бу-
дували зрошувальні канали в Голодному степу
в басейнах річок Сирдар’я та Амудар’я. Бага-
то екстремальних ситуацій супроводжувало
там життя молодого подружжя, час від часу
басмачі влаштовували нальоти на помешкан-
ня будівельників зі стріляниною. Про таких,
як мої батьки, свого часу відомий український
письменник Іван Ле написав книгу «Роман
міжгір’я». Це були ті слов’яни, які створювали
з мусульманських окраїн Російської імперії, а
потім і Радянського Союзу, сучасні індустрі-
ально-аграрні республіки, привносили туди
нові досягнення науки і техніки, соціального
і культурного прогресу. В тому, що з плином
часу Узбекистан і Таджикистан стали могутні-
ми бавовняними державами, є чимала заслуга
і мого батька, адже без гідротехнічних систем
зрошування і передових агротехнологій ви-
рощування і виробництво бавовни у Середній
Азії було б неможливим.
Усі ці роки я виховувався у Переяславі дво-
ма бабусями. Раннє моє дитинство було без-
хмарним саме завдяки їх теплому і доброму
ставленню до мене. Хоча то були 30-ті роки,
період голодомору і кривавих сталінських
репресій. Люди вмирали просто неба, а сло-
во НКВС було всенародним страхопудом. Це
лихоліття зачепило й нашу родину. Зведеного
брата моєї мами, Михайла Валентиновича По-
бєдоносцева, хірурга, головного лікаря лікарні
у м. Дебальцеве на Донбасі, було заарештовано
разом з дружиною, і він помер у таборах. Уже в
* Вадим Іванович Лялько. За ред. М.О. Попова. Київ:
Академперіодика, 2021.
https://doi.org/10.15407/akademperiodyka.438.115
60 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2021. (9)
ЛЮДИ НАУКИ
більш зрілому віці в мене сформувалася чітка
позиція щодо тих страшних часів.
Коли у 1990 р. мене висунули кандидатом
у депутати Верховної Ради України, одним з
пунктів моєї політичної програми було втілен-
ня в життя формули «ніхто не забутий, ніщо не
забуте» стосовно не лише жертв беззаконня, а
й тих виконавців, катів і мерзотників, які без-
карно чинили злочини.
Дитинство... Війна. 1938 р. я разом з бать-
ками переїхав до Києва, де пішов до школи.
Батько тоді працював інженером-гідротехні-
ком в інституті «Водоканалпроєкт», а мати на-
вчалася у фельдшерському технікумі. У нашій
родині панували дуже теплі й приязні стосун-
ки. Пам’ятаю себе семи-восьмирічним хлопчи-
ком, який завжди прагнув будь-чим допомог-
ти батькам. Тато інколи брав роботу додому,
мама допомагала йому креслити, виконувала
деякі обчислення, а мені доручали на міліме-
трівці підраховувати площі штучних водойм,
ставків-накопичувачів. Однак коли я бачив,
що мама це робить швидше за мене, реагував
вельми емоційно. Як зараз пам’ятаю випадок,
коли мати раніше за мене підрахувала площу
водойми, і я почав плакати. На це мій батько
сказав: «Ось бачиш, Вадику, як добре: ти вже
наповнив водою цю водойму».
Київський період життя нашої родини три-
вав близько трьох років і, як у мільйонів лю-
дей старшого покоління, був перекреслений
страшною датою — 22 червня 1941 р., крива-
вим словом ВІЙНА. Саме у цю лиху годину
наша сім’я збільшилася — молодшому брату
Юркові ще не було й трьох місяців. Постали
питання: що робити? як діяти далі? як жити?
На початку червня ми з мамою і братом по-
їхали до бабусі у Переяслав, оскільки батька
мобілізували, а залишатися в Києві з немов-
лям, незрозуміло на що розраховуючи, без
будь-якого родинного оточення, батьки не
наважилися. І так сталося, що евакуюватися
куди-небудь з Переяслава, щоб не опинитися
в німецькій окупації, ми не змогли. Та й куди
було їхати?!
Окупація. Наприкінці вересня 1941 р. в Пе-
реяслав увійшли німецькі війська. Як відомо,
цьому передувала тривала оборона Києва, по-
тім трагічний відступ нашої армії Бориспіль-
ським трактом, розгром радянських військ ки-
ївського напрямку «лещатами» німецьких тан-
кових дивізій, загибель штабу Південно-Захід-
ного фронту на чолі з генералом Кирпоносом.
Тисячі, десятки тисяч убитих, поранених і со-
тні тисяч полонених... Мені, десятирічному, до-
велося все бачити на власні очі. Колони обірва-
них, брудних, схожих на примар, перев’язаних
чорними закривавленими бинтами людей,
яких нескінченним потоком конвоювали ні-
мецькі солдати і, до речі, українські поліцаї в
синіх мундирах. Жінок, які вибігали на шлях,
вдивляючись в обличчя, сподіваючись побачи-
ти когось із своїх. Вони кидали в колони поло-
нених картоплю, хліб, фрукти, адже підійти до
них було неможливо. Я бачив жорстокі сцени,
коли били по голові прикладом напівживого
пораненого, який падав, аби взяти будь-що по-
поїсти, як розстрілювали на місці з цієї ж самої
причини. Я був свідком масових вбивств пере-
яславців, полювання на євреїв і вивезення їх з
міста на цвинтар. Тих, найбідніших, найнещас-
ніших, хто не мав можливості евакуюватися. Їх
всіх гнали повз будинок моєї бабусі.
На все життя я запам’ятав випадок, як ма-
ленька дівчинка 4—5 рочків упала в придорож-
ню пилюку, як її прикладом по голові вдарив
поліцай і як вона залишилася лежати на дорозі
вся в крові, а потім її підняли на руки із задніх
рядів тих, хто йшов на смерть. Невже це можна
забути? І невже це може не вплинути на харак-
тер і дії будь-якої нормальної людини? І чи не
може воно в подальшому визначити її соціаль-
ні, психологічні та політичні симпатії й анти-
патії? Саме тоді почали формуватися мої полі-
тичні пристрасті й орієнтири. Протягом усього
часу окупаційного режиму відчувалося, що ти
якась недолюдина... Ось пан комендант, ось
пан голова, ось ще якийсь пан. Типовий епізод
того періоду: йду в присмерках міським садом і
раптом чіпляюсь головою за чоботи, що звиса-
ють з дерева. Піднімаю голову і бачу страшне
посиніле обличчя повішеного. Це був батько
моєї шкільної товаришки Шевченко, якого по-
вісили за зв’язок з партизанами. Після цього я
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2021, № 9 61
ЛЮДИ НАУКИ
ще довго боявся виходити ввечері на вулицю,
оскільки ввижалося, що з кожного дерева, яке
шелестіло листям у темряві, звисають ноги ві-
шальників. Ось так і формувалася психіка ще
навіть не підлітка, а хлопчиська.
А як удалося вижити нашій родині? Го-
дувалися зі свого городу, в усіх етапах виро-
щування якого я брав безпосередню участь.
Займався також «комерційною діяльністю»:
обходячи колони відпочиваючих німецьких
(італійських, угорських) солдат, я вимінював у
них на дефіцитні продукти харчування (моло-
ко, яйця) ширвжиток (сірники, цигарки, мило,
запальнички). А потім ці бартерні продукти
мама продавала на базарі, забезпечуючи нас
засобами існування. Це були практичні уроки
типового для окупаційного періоду виживан-
ня, що потребували недитячої самостійності та
відповідальності, коли треба покладатися тіль-
ки на себе.
Війна залишила по собі багато всіляких «по-
дарунків» на переяславській землі: кулемети,
автомати, гвинтівки, міни. А 1943-й, коли по-
чали бігти на Захід італійці, угорці, румуни і,
нарешті, німці, підпалюючи все на шляху від-
ступу! Був кінець серпня — початок вересня.
Разом з однолітками я вилазив на дахи будин-
ків і дивився, як увечері в темряві полихали
навколишні села. «Чорномундирники» — есе-
сівські зондеркоманди, відступаючи за Дні-
про, ганялися за всіма представниками чоло-
вічої статі, навіть за 12-річними хлопчиками і
80-річними дідами. Тих, кого спіймали, зганя-
ли на монастирське подвір’я, а потім вивозили
та розстрілювали. Одного разу, вийшовши на
вулицю, я побачив двох есесівців, які викону-
вали «зачистку» і погналися за мною. Я плиг-
нув у зарослу лопухами канаву і під акомпане-
мент автоматних черг зі спринтерською швид-
кістю побіг від них. Коли добіг до нашої хати,
побачив, що сусіди вже закопують живих лю-
дей, так-так, закопують таких хлопців, як я, в
ями для картоплі, залишаючи їм порожнистий
ціпок від очерету або соняшника, щоб дихати,
адже тільки так можна було врятуватися. Так
само мама з бабусею «закопали» й мене, і я си-
дів у ямі, доки німці не залишили місто.
Ось такі мої свідчення про методи ведення
війни вермахтом проти мирних жителів. Хоча,
безумовно, і серед німців траплялися нормаль-
ні, порядні люди. Але вони були скоріше ви-
нятком, а правилом була тотальна ненависть,
нецивілізоване, інквізиторське ставлення до
населення, що залишилося на окупованій те-
риторії. Нас не вважали за повноцінних людей,
гнали в Німеччину… Проте всьому є кінець. За-
лишився позаду і окупаційний режим. Довго-
очікуване визволення прийшло до нас у Пере-
яслав 22 вересня 1943 р.
Визволення. ...Вечір. На вулиці ми бачимо...
наших?! Нібито наші, і нібито чужі. Погони...
Ми ще не знали, що їх ввели в Червоній Армії.
Пішли від нас наші бійці з петлицями, а повер-
нулися солдати й офіцери в погонах. Бронема-
шини, студебекери, зірочки на погонах. Боже,
це був такий вибух радості, ніжності! Плач, го-
лосіння! Останнім, що залишилося в домівках,
жінки та діти пригощали бійців, наших доро-
гих визволителів. Це була авангардна частина
танкової армії генерала Рибалка, яка, далеко
відірвавшись від своїх частин, вискочила, без
бою визволивши Переяслав. При підході до
Дніпра вони знищили залишки есесівців-чор-
номундирників. В цю саму ніч наш авангард
зайняв Букринський плацдарм на правому
березі Дніпра. Наступного дня, 23 вересня,
тільки-но почало світати, ми всі прокинулися
від страшного гулу. Бабуся кричала: «Мерщій
всі вибігайте з будинку і ховайтеся в окопі! Ле-
тять літаки!». Ми вже знали, що то за літаки з
чорними хрестами на крилах...
Десятки німецьких бомбардувальників з
боку Букринського плацдарму летіли на Пе-
реяслав. У нас на подвір’ї був окоп, перекри-
тий стовбурами дерев, засипаними землею.
Пам’ятаю, як з мискою каші в руках, не по-
снідавши, біжимо туди я, мама з маленьким
Юрком, бабуся, тітка Гаша, сусіди. І враз по-
чинається завивання бомб, з наближенням
до нашого окопу на все більш високих нотах.
Чую, як все ближче і ближче до нас вибухи.
Ось неймовірно високо вищить бомба. До-
летіла до землі. Оглушливий гуркіт. І раптом
дзвінка тиша, я нічого не чую... Замість балок,
62 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2021. (9)
ЛЮДИ НАУКИ
які перекривали окоп, над нами синє небо і
розпушена земля засипала всіх по горло... Їд-
кий дим навкруги, з різким запахом тротилу...
І стогін, стогін, стогін у нашому окопі... Тітка!
Ми починаємо відкопувати одне одного, доби-
раємося до неї, і все — її вже немає... А бомба,
як я зараз розумію, була десь 50-кілограмова.
Буквально в двох метрах від нашого окопу —
воронка. Друга бомба влучила в бабусин бу-
динок. Перша хвиля німецьких літаків відле-
тіла. Наші родичі мешкали на іншому кутку
Переяслава. Ми вирішили перебратися до них.
Біжимо берегом вздовж річки Альта. Зарослі
ділянки, всюди перевернута техніка, розірвані
на шматки солдати... Вибігаємо на греблю біля
мосту — мертва тиша. Я бачу, як підіймаються
догори десятки майже вертикальних стовпів
диму від полихаючих будівель в різних кінцях
міста. І все це на тлі блакитного неба, соняч-
ним вересневим днем безхмарного бабиного
літа. Біжимо далі... Вивернуті стовпи, дріт,
понівечені будинки, всюдиходи, вбиті люди...
І жодного нашого літака! Тільки-но ми добігли
до подвір’я рідної сестри бабусі, як знову по-
бачили нову армаду німецьких юнкерсів, що
наближалися до нас. Майже на поприземному
польоті! Я впав на землю і, дивлячись угору,
бачив обличчя пілотів, які вишукували, куди
ще можна скинути бомби.
Так тривало тиждень. Було вирішено йти у
село Велика Каратуль неподалік від Переясла-
ва. Там ми перебували з мамою і братом з осе-
ні 1943-го і весь 1944-й рік. Мама викладала в
школі і працювала бухгалтером. Я навчався в
школі, наглядав за братом, допомагав хазяйну-
вати, збирав залишки від згорілих будівель для
того, щоб опалювати наше помешкання.
Але я був хлопчиною. І мене вабило скорис-
татися зброєю, якої так багато було розкидано
навкруги. З багатометрової глибини в Дніпрі
і Трубежі, пірнаючи, я витягав гвинтівки, ку-
лемети, снаряди та іншу зброю, що потрапила
туди з понівечених транспортних і бойових ма-
шин. Серед однолітків я вважався чемпіоном з
пірнання.
Так минуло моє дитинство. Багато хлопців,
з якими я товаришував, підірвалися на мінах,
а тих із переживших окупацію, яким виповни-
лося 17—18 років, восени 1943-го призвали в
Червону Армію і одразу ж послали на Букрин-
ський плацдарм. Живими з них практично ніх-
то не повернувся. Жорстокі були часи. Людей
сталінські стратеги не берегли, тому й загину-
ло стільки мільйонів.
Знову в Києві. З 1946 р. розпочався новий
період мого життя. Повернувся батько. Ми пе-
реїхали до Києва у свою квартиру. Того ж року
народилася моя сестра Ніна. Мешкали ми
вшістьох у 25-метровій кімнаті: бабуся, батько,
мати і троє дітей. Шостий і сьомий класи я хо-
див до школи № 49. До речі, в цій самій школі
навчалися діти відомих українських письмен-
ників Сосюри, Шияна, Копиленка, Рильсько-
го та ін. У 1947 р. я вступив до київської спец-
школи Військово-Повітряних Сил (спецшко-
ла ВПС), на повне державне забезпечення.
Став «вентилятором», як казали тоді. Про-
вчився там майже два роки. Спецшкола гарту-
вала характер, закладала чоловічі риси, основи
яких раніше, у воєнні роки, були започатковані
самостійним життям, працею і відповідальніс-
тю. Друзі — Семен Айвазян, Вітя Довгаль (на
жаль, уже пішли з життя), пригоди, романти-
ка… Однак після двох курсів спецшколи ВПС
я повернувся у 10-й клас тієї ж школи № 49. Не
сподобалася мені військова муштра. Закінчив
загальноосвітню школу з медаллю. Куди йти?
Студентські роки. Знову романтика. Мрі-
яв бути моряком, військовим моряком — у
Дзержинку (Вище військово-морське учили-
ще ім. Дзержинського в Ленінграді). І тут до-
леносною для мене виявилася розмова з моїм
товаришем Юрієм Харечком, який за розпо-
відями свого батька, який працював в Ухті, вже
мав певні уявлення про особливості роботи ге-
ологів і своєю переконливістю вплинув на те,
що я обрав геологічну спеціальність. Мене за-
вжди вабила романтика і в житті, і в професії,
пізнання невідомого, спілкування з природою,
задушевні пісні, знахідки, відкриття. А все це,
як ні в якій іншій професії, притаманне саме
геологам.
Отже, незважаючи на те, що мій батько зі
свого далекого сибірського відрядження наді-
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2021, № 9 63
ЛЮДИ НАУКИ
слав телеграму: «Вадиме, вступай до медінсти-
туту!», я став студентом гірничого факультету
Київського політехнічного інституту. Чому не
університету? А тому що в КПІ стипендія була
вища. На жаль, у групу геологів попри те, що я
був медалістом, потрапити не вдалося. Зараху-
вали мене в групу шахтобудівників.
Чудові студентські роки — ми всі гірники,
чорна форма, золоті еполети, молотки на каш-
кетах. Мені не звикати — до того у мене були
пропелери на погонах. Різні люди були в нашій
групі: і старші за віком, у яких позаду була ві-
йна, і ми — тільки-но зі шкільної лави. Передос-
танні часи правління Сталіна. Боротьба за мир.
Досі залишилися фотографії нашої групи, яка
з надзвичайним піднесенням співала: «Дети
разных народов, мы мечтою о мире живем!».
Але, відверто кажучи, шахтобудівництво —
то не моє покликання. Я написав листа в Мо-
скву в Міністерство вищої освіти, копії наді-
слав ректорам КПІ та Київського державного
університету (КДУ). І, зрештою, домігся пере-
ведення на другий курс геологічного факульте-
ту університету. Пам’ятаю, що після навчання
у КПІ мені надзвичайно легко було опанову-
вати дисципліни, що викладалися в КДУ. Піс-
ля нарисної геометрії, креслення, теоретичної
механіки тощо, коли треба було викреслювати
епюри, виконувати курсові роботи з числен-
ними розрахунками і кресленнями (увечері
сідали і тільки вранці вставали). А тут — біо-
логія, зоологія, палеонтологія! Заприятелював
зі студентами свого курсу. Студенти були різні:
одні — кияни, діти більш забезпечених батьків,
інші — приїхали здалеку, з сіл, мешкали в гур-
тожитку. Проте всі дуже цінували товарись-
ку надійність, романтику і, безумовно, гумор.
У ті роки я вже напам’ять знав «Золоте теля»
і «Дванадцять стільців» Ільфа і Петрова. Дещо
пізніше навіть здобув медаль за найкраще
знан ня цих творів на конкурсі у клубі молодих
вчених міста Києва. Я вільно спілкувався з усі-
ма студентами, і мене обрали профоргом. При-
гадую штучні прийоми для запам’ятовування
курсу палеонтології: ми разом з Валентином
Федоровським (став професором-геологом у
Москві), Юрієм Прилипком (колишнім чем-
піоном СРСР з боксу серед студентів, відо-
мим інженером-зсувником) підкидали догори
черепашки з навчальної колекції палеонтоло-
гічного кабінету (а потрібно було знати вид і
геологічний час, у який вони існували) і, поки
черепашка злітала угору і падала донизу, вигу-
кували: «Кукулея! Тріас — зараз!», «Макродон!
Девон — третинний!». І, бувало, вгадували.
Університетські роки промайнули швидко.
Згадуються вечори, концерти, знайомства з
дівчатами, відвідування спортивних секцій —
гімнастика, байдарки. Я спілкувався і з молод-
дю інших факультетів та інститутів, розширю-
ючи коло своїх інтересів, знайомств і збільшу-
ючи в такий спосіб свою ерудицію.
У ті далекі студентські роки спільність по-
глядів і уподобань близько звела мене з біо-
логом Юрієм Малашенком і географом Всево-
лодом Наулком. Ця дружба тривала понад пів
століття. Обидва вони члени-кореспонденти
НАН України: Ю.Р. Малашенко — з мікро-
біології, В.І. Наулко — з етнографії, але, на
жаль, вони вже пішли з життя. Влітку 2000-го
відбулася зустріч випускників геологічного
факультету з нагоди 45-річчя від дня закін-
чення університету. І хоча вона показала, як
трансформуються обличчя і фігури, проте дух
тієї романтики і доброї дружби, що були при-
Студент геоло-
гічного факуль-
тету Київського
державного
університету
ім. Т.Г. Шевчен-
ка. 1953 р.
64 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2021. (9)
ЛЮДИ НАУКИ
таманні молоді геологічного факультету, зали-
шився назавжди.
А це було наприкінці 50-х років. Пішов з
життя Сталін, настала «відлига». Почала роз-
виватися наука, якою ми всі дуже цікавилися:
ядерна фізика, кібернетика, більш об’єктивна
філософія. Певна «свіжість» у політичному
оточенні, елементи самовираження в громад-
ській роботі.
Самостійне плавання. Після закінчення
університету, здобувши диплом з відзнакою
за спеціальністю «гідрогеологія», я став до ро-
боти в Інституті геологічних наук АН УРСР.
Це був 1955-й. І без перерви, вже 66-й рік, я
там працюю. Громадська діяльність мене за-
вжди приваблювала. Був секретарем комітету
комсомолу та головою профкому Інституту,
заступником секретаря комітету комсомолу
Академії, одним з організаторів Клубу моло-
дих вчених, де наприкінці 50-х — на початку
60-х років збиралася найініціативніша наукова
і творча молодь усього Києва. Це був чудовий
час. Ми обговорювали книжки, спектаклі, про-
водили наукові дискусії, вирушали в туристич-
ні походи. Запрошували на гостину молодіжні
колективи, обмінювалися думками, влашто-
вували чаювання, співали пісні під акомпане-
мент піаніно, баяна, а найчастіше — під гітару.
Однак украй бракувало часу. Була потреба по-
глиблювати університетські знання, закінчив
курси англійської мови, самостійно опанову-
вав чеську, а згодом німецьку.
Я відвідував дворічні курси «Математика —
інженеру», де читали лекції вчені світового рів-
ня академіки В.М. Глушков та Б.В. Гнеденко
(теорія ймовірності). Як фахівець-гідрогеолог,
я розумів, що без знання математики опанува-
ти сучасні тоді дослідницькі методи неможли-
во і що творити суто описово, як це робилося
до того, — це повертатися назад, у вчорашній
день. У той період у світі бурхливий прогрес у
всіх галузях науки був пов’язаний саме з мак-
симальним застосуванням фізико-математич-
них методів. Тільки коли математика, фізика і
хімія ставали визначальною часткою традицій-
них наук, там траплялися прориви і відкриття.
Тому ми, молоді спеціалісти різного профілю,
з великою зацікавленістю і захопленням від-
відували такі курси, семінари, лекції, спілку-
валися з відомими вченими. Я безпосередньо
був знайомий з фізико-хіміком академіком
Олександром Іллічем Бродським, геохіміком
академіком Олександром Павловичем Вино-
градовим (директором Інституту геохімії АН
СРСР), учнями засновника вітчизняної школи
теорії тепломасообміну академіка О.В. Ликова
(В.П. Дущенком та ін.). Спілкування з ними
давало змогу проконсультуватися, порадити-
ся, отримати «добро» на застосування методів
ізотопії і теорії тепломасопереносу в геології.
Я ознайомився з численною кількістю публі-
кацій. Все це дозволило визначити своє місце
Електрогідродинамічне моделювання фільтраційних
процесів у межиріччі Дніпро—Молочна. 1961 р.
Польові екскурсії Всесоюзної геотермічної наради.
В.І. Лялько — третій ліворуч. Камчатка, 1976 р.
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2021, № 9 65
ЛЮДИ НАУКИ
в розвитку нових наук, використати їх методи
в традиційній гідрогеологічній науці.
У 1964 р. у своїй кандидатській дисертації я
вперше застосував новий фізико-математич-
ний підхід до оцінки тепловологопереносу в
капілярно-пористих середовищах (такими є,
зокрема, ґрунти). Метою було вивчити, екс-
периментально перевірити, а відтак — довести,
що реально існує поповнення водою (живлен-
ня) ґрунтових вод у посушливій зоні України
через найпоширенішу товщу (десятки метрів)
лесоподібних ґрунтів. Ці дослідження було
виконано в 1959—1963 рр. на прикладі при-
родного гідрогеологічного полігону площею
приблизно 22 тис. км2 у районі межиріччя Дні-
про — Молочна. Для цього вперше для посуш-
ливої зони України було побудовано систему
штучних різноглибинних водоносних горизон-
тів-моделей (лізиметрів), на яких безперервно
в багаторічному розрізі можна було б вивчати,
як змінюються з глибиною і часом прибуткові
й витратні статті балансу ґрунтових вод.
Але для цього потрібні були не тільки ро-
зумові здібності. Багато чого робили влас-
норуч. Кайло, лопата, і ми разом з колишнім
морським піхотинцем велетнем дядею Іллею в
Асканія-Нова «били» шурфи для лізиметрич-
ної установки в червоно-бурій твердій і в’язкій
глині, при вийманні з якої кайло видавало ви-
сокий дзвінкий звук. Це були перші на півдні
України лізиметричні шурфи. Ці польові ро-
боти я проводив майже цілорічно впродовж
кількох років. Ми виконували нейтронний
гамма-каротаж режимних свердловин, тобто
за методом уповільнення нейтронів як функції
вологонасиченості визначали, скільки води в
ґрунтах зони аерації, який вміст цієї води, як
вона змінюється по сезонах. Далі, застосову-
Державна комісія з запуску першого українського природоресурсного космічного апарату «Січ-1» (В.І. Лялько —
п’ятий праворуч). Євпаторійський центр дальнього космічного зв’язку, 1995 р.
66 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2021. (9)
ЛЮДИ НАУКИ
кандидатської дисертації. До неї увійшли та-
кож результати вперше застосованого мето-
ду електрогідродинамічних аналогій. З його
допомогою ми обчислювали величину філь-
траційних потоків навколо греблі Каховської
ГЕС, визначали, які потоки течуть до Ска-
довська (до моря), чи можуть вони підтопити
територію, що потрібно робити, щоб цьому
запобігти, які варто закласти меліоративні
зрошувальні й осушувальні системи тощо. Ці
роботи узагальнено в першій моїй монографії
«Формування ресурсів підземних вод посуш-
ливих територій» (1965). Моїм співавтором
був Григорій Абрамович Шнейдерман, мій ба-
гаторічний колега і товариш, поет, який до того
ж захоплювався екстрасенсорикою. Я не поді-
ляв цих уподобань, глибоко проаналізувати їх
просто бракує часу, але деякі мої спостережен-
ня засвідчують, що в цій сфері бажане часто
видають за дійсне.
Так формувалися мої наукові інтереси. По-
ступово стало ясно, що знань знов-таки бракує.
Отже, потрібно продовжувати навчатися, бра-
ти участь у семінарах, нарадах, стажуватися.
Я досить часто їздив у відрядження до Москви,
Ленінграда, у провідні організації країни. Крім
того, проводив експериментальні дослідження
на полігонах Криму, Херсонської і Запорізької
областей, Донбасу, басейну річки Сіверський
Донець. Варто згадати спільні з Юрієм Фе-
доровичем Філіповим і Надією Анатоліївною
Смирновою дослідження Українського щита,
аналіз радіоактивних джерел Хмільника, ви-
вчення термальних вод Криму і Закарпаття,
проблем захоронення промислових стоків у
Дніпровсько-Донецькій западині. Ці роботи
в подальшому тісно перепліталися: і підземна
гідродинаміка, і гідрогеохімія, і гідрогеотермія.
Згодом розпочалися теплові зйомки у припо-
верхневих шарах та дистанційні ІЧ-зйомки для
забезпечення геотермічних пошуків нафтога-
зових покладів. Ми стали першими в цьому на-
прямі не лише в СРСР, а й за кордоном, про що
свідчать наші монографії, авторські свідоцтва
і, безумовно, практичні результати.
Настала пора наукової зрілості. Було нала-
годжено тісні контакти з академічними інсти-
У Центрі космічного зв’язку та управління дистан-
ційним зондуванням Землі Європейського космічно-
го агентства. Зліва направо: О.І. Сахацький, М. Нарді
(директор Центру), В.І. Лялько, Ю. Ліхтенегер. Фучі-
но, Італія, 1997 р.
Обговорення спільного проєкту з чорнобильської те-
матики з німецьким колегою професором К.-Х. Маре-
ком, директором Центру дистанційного зондування
Землі. Потсдам, 1996 р.
ючи рівняння теорії тепломасопереносу, зна-
ходили, яка кількість вологи переноситься до
горизонту ґрунтових вод. Ядерно-каротажні
роботи проводили під науковим керівництвом
доктора фізико-математичних наук Станісла-
ва Тимофійовича Звольського, визнаного ліде-
ра в цьому напрямі, чудової людини.
Ці дослідження дали змогу вперше у світі
експериментально довести поповнення ґрун-
тових вод півдня України і стали основою моєї
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2021, № 9 67
ЛЮДИ НАУКИ
тутами мікробіології, геофізики у Києві, обмін
інформацією з московськими, ленінградськи-
ми та іноземними колегами.
Все вище, і вище, і вище... 1972-й рік. За-
хист докторської дисертації «Тепло- і ма-
соперенос у підземних водах». Опоненти:
Ф.О. Макаренко — професор, завідувач відді-
лення гідрогеології Геологічного інституту АН
СРСР, провідний вчений Союзу з вивчення
термальних вод; О.В. Щербаков — професор,
відомий гідрогеохімік Геологічного інституту
АН СРСР; І.Є. Жернов — професор кафедри
гідрогеології КДУ, відомий фахівець з фільтра-
ції і моделювання гідрогеологічних процесів.
Головною опонуючою організацією був Всесо-
юзний науково-дослідний інститут гідрогео-
логії та інженерної геології — провідний центр
Міністерства геології СРСР, що відповідав за
ці наукові напрями. Майже 6 годин я допові-
дав на вченій раді цього інституту свою дисер-
тацію. Отримавши позитивний відгук, я став
одним з наймолодших докторів наук у Союзі в
галузі гідрогеології.
Не можу не згадати добрим словом мого пер-
шого вчителя з гідрогеології, який читав лекції
ще в університеті і завдяки якому я почав пра-
цювати в Академії. Це — член-кореспондент
АН УРСР Андрій Євтихійович Бабинець,
відомий вчений у галузі термальних і міне-
ральних вод, порових розчинів, формування
підземних вод України, один із засновників ві-
тчизняної морської геології та безпосередній
учасник і керівник багатьох рейсів. Я працю-
вав з ним чимало років.
Після захисту докторської мене призначили
керувати новоствореним відділом тепломасо-
переносу в земній корі. Розширювалося коло
моїх інтересів. Тоді ми вже могли створювати
математичні моделі формування гідротермаль-
них родовищ, геотермічних та геохімічних сиг-
налів, які дозволяють знаходити і проводити
палеореконструкції родовищ корисних копа-
лин, визначати забруднення тощо. Так форму-
валася лінія науки, поступово переходячи від
вивчення окремих питань руху підземних вод
до більш широкого загальногеологічного ас-
пекту енергомасообміну в геосистемах.
Поступово я опановував нові знання, а вони
накопичувалися не лише від самоудоскона-
лення, а й багато в чому від спілкування з фа-
хівцями під час відряджень по країні та за її
межами, і я почав запрошувати до співпраці
висококласних спеціалістів різних напрямів.
Так формувався колектив однодумців. У від-
ділі почали працювати фізики, математики,
радіофізики, теплофізики, гідрологи, геологи,
оскільки енергомасоперенос у геосистемах —
це міждисциплінарний напрям, який потребу-
вав участі різнопланових фахівців.
Зі співробітниками під час польових (експедиційних)
робіт у Шацькому національному парку. 2008 р.
Президент НАН України академік Б.Є. Патон вручає
В.І. Ляльку диплом лауреата Державної премії Украї-
ни в галузі науки і техніки. 2004 р.
68 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2021. (9)
ЛЮДИ НАУКИ
Після захисту докторської дисертації по-
ступово зрозумів, що напрям, який мене ціка-
вить, виходить за межі тільки гідрогеологіч-
ної науки і є перспективним для розвитку на
сучасній фізико-математичній основі всього
комплексу геологічних наук. Адже, як висло-
вився в 1972 р. академік О.П. Виноградов (тоді
віцепрезидент АН СРСР), «ми перебуваємо
на початку періоду хімічної технології Землі, і
проблема тепломасопереносу має розглядати-
ся в геології в такому ж ракурсі, як вона роз-
глядається в хімічній технології». Спираючись
на цю теорію і розглядаючи сигнали хімічних,
теплових, водних, щільнісних аномалій як по-
чаткові і граничні умови загальних рівнянь
енергомасообміну, ми запропонували цей під-
хід використати і в такому нібито далекому від
нас напрямі, як аерокосмічні, або дистанційні,
дослідження Землі. У різних діапазонах — у ви-
димому мультиспектральному на хвилях різ-
ної довжини, в тепловому чи в радіодіапазоні.
Наш підхід та його експериментальне підтвер-
дження за допомогою наземних і інфрачерво-
них дистанційних зйомок показали, що ми мо-
жемо створювати математичні моделі форму-
вання сигналу і виконувати такі завдання, як
пошуки корисних копалин (нафти, газу — за
зйомками у видимому і тепловому діапазоні),
оцінка вологості й глибини залягання ґрунто-
вих вод (за зйомками в радіодіапазоні), оцінка
забруднення території токсикантами, можли-
вість вирішення екологічних проблем, пошуки
родовищ кольорових і рідкісних металів (за
мультиспектральними і тепловими зйомками).
Певним визнанням наших розробок, які тоді
не мали світових аналогів, стало перевидання
англійською у 1981 р. на замовлення Націо-
нального наукового фонду США моєї моно-
графії «Розрахунок тепло- і масопереносу в
земній корі». У 1986 р. мене було удостоєно
премії ім. В.І. Вернадського АН УРСР за мо-
нографію «Тепломасоперенос у літосфері».
Колектив Наукового центру аерокосмічних досліджень Землі Інституту геологічних наук НАН України. 2018 р.
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2021, № 9 69
ЛЮДИ НАУКИ
Системний підхід у дослідженнях, який
ґрунтувався на уявленнях теорії енергомасо-
обміну, дозволив нам посісти досить високі на-
укові позиції в країні. На основі нашого відділу
в Інституті геологічних наук АН УРСР було
створено Наукову раду АН УРСР з дистанцій-
ного зондування Землі. Ми стали визнаною в
СРСР організацією в галузі аерокосмічних до-
сліджень Землі. Вийшло друком чимало книг.
Ми брали участь у спільних проєктах з всесо-
юзними організаціями, а також із зарубіжними
фірмами у рамках програми «Інтеркосмос».
Після розпаду СРСР, у травні 1992 р., на базі
нашої структури в Інституті геологічних наук
за ініціативою президента НАН України Бо-
риса Євгеновича Патона було створено Центр
аерокосмічних досліджень Землі ІГН НАН
України. Я став його директором. Того ж року
мене було обрано членом-кореспондентом АН
України. Відтоді ми брали найактивнішу твор-
чу участь у першій та другій Національних
космічних програмах України, вибороли понад
пів дюжини грантів (Міжнародного наукового
фонду, космічних агентств Європи, Німеччи-
ни, Франції, Японії та ін.), освоїли абсолютно
нові космічні технології (застосування радар-
ної інтерферометрії для оцінки сучасних рухів
земної поверхні тощо).
Усі ці досягнення були б неможливі без
злагодженої роботи колективу талановитих
професіоналів різних спеціальностей, що ста-
новив кістяк нашого відділу, а в подальшому
Центру аерокосмічних досліджень Землі: те-
плофізика Марклена Мироновича Митника,
який зробив неоціненний внесок у розвиток
розрахункових гідрогеотермічних методів (на
превеликий жаль, передчасно пішов від нас);
фізико-хіміка Євгена Вікторовича Доброволь-
ського, який успішно розробляв динамічні і
кінетичні методи в гідрогеохімії (нині працює
за фахом у Канаді); математиків Зіновії Ми-
хайлівни Шпортюк та Оксани Миколаївни
Сибірцевої, які створили нові програмні про-
дукти для комп’ютерного розв’язання прямих
і обернених гідрогеотермічних задач і обробки
матеріалів мультиспектральних аерокосміч-
них зйомок для розв’язання тематичних задач;
радіофізика Леоніда Давидовича Вульфсона,
який сконструював оригінальну апаратуру і
розробив методики моделювання гідрогеотер-
мічних процесів, оцінки вологовмісту ґрунтів і
глибин залягання ґрунтових вод внаслідок ак-
тивного зондування земних утворень у ра діо-
хвильовому діапазоні.
До нас прийшла нова наукова поросль, мо-
лоді спеціалісти — наші «діти» в науці. Вони
мають досить непоганий багаж знань, прагнуть
знати ще більше, самовдосконалюються, ста-
жуються, їздять у відрядження за кордон для
обміну досвідом. Це доктор технічних наук
Ю.В. Костюченко, доктори геологічних наук
О.І. Сахацький, О.Т. Азімов, кандидати наук
Д.М. Мовчан, Г.М. Жолобак, Л.О. Єлістратова,
А.І. Воробйов, С.С. Дугін, хімік Є.М. Дорофей,
О.А. Апостолов, І.Ф. Романчук, М.В. Ющенко,
І.М. Копачевський, С.І. Голубов, Т.І. Орленко
та багато інших. Втішно, що можу передати ес-
тафету гідній молоді, радісно, що те, що зробле-
но, — визнається. І варто докласти ще більше
зусиль, аби молоді спеціалісти, вчорашні сту-
денти, вливаючись у наш колектив, розуміли,
що тут можна працювати, не лише заробляючи
гроші, а й отримуючи насолоду від роботи, щоб
вони ще більше збагатили цей напрям, а ми пе-
редамо їм наші знання, досвід, мудрість. Пере-
конаний, що сплав молодої енергії і досвіду —
це те, що дає нам змогу сподіватися на вагомі
результати вже у недалекому майбутньому.
Хочу також висловити глибоку подяку за
постійну увагу й допомогу в розвитку і станов-
ленні ЦАКДЗ керівництву НАН України, осо-
бливо академікам Б.Є. Патону, В.П. Горбуліну,
Я.С. Яцківу, В.І. Старостенку, В.М. Шестопа-
лову, П.Ф. Гожику. Без забезпечення постій-
ної науково-організаційної діяльності з боку
нинішнього директора ЦАКДЗ члена-корес-
пондента НАН України М.О. Попова, заступ-
ників директора В.Г. Прокопенка, О.В. Седле-
рової, учених секретарів центру О.І. Левчик та
А.В. Хижняк неможливо було б вийти на ви-
сокі рубежі наукової діяльності та практичної
віддачі Центру.
70 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2021. (9)
ЛЮДИ НАУКИ
LIFE PATH OF A SPACE GEOLOGIST
To the 90th anniversary of Academician of NAS of Ukraine V.I. Lyalko
September 1 marks the 90th anniversary of the famous scientist in the field of aerospace research of the Earth, geology,
hydrogeology, geoecology, geothermy, laureate of the State Prizes of the UkrSSR (1989) and Ukraine (2004) in Science
and Technology, Honored Worker of Science and Technology of Ukraine (1997), laureate of V.I. Vernadsky Prize of the
NAS of Ukraine (1986), founder and first Director (1992–2016) of the Scientific Center for Aerospace Research of the
Earth of the Institute of Geological Sciences of NAS of Ukraine (now Honorary Director), Doctor of Geological and
Mineralogical Sciences (1973), Professor (1986), Academician of the NAS of Ukraine (2010) Vadim I. Lyalko.
|