Поховальні звичаї та обряди на Південному Підляшші
Стаття репрезентує опис поховальних обрядів та вірувань, пов’язаних із ними, що побутують на території Південного Підляшшя. Серед інших матеріалів – зразки пісень, що співалися при померлому. Автор наводить як українські, так і польські тексти. Статья представляет описание похоронных обрядов и связа...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Фольклористичні зошити |
|---|---|
| Datum: | 2008 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут культурної антропології НАН України
2008
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18145 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Поховальні звичаї та обряди на Південному Підляшші / І. Ігнатюк // Фольклористичні зошити: Зб. наук. пр. — Луцьк, 2008. — Вип. 11. — С. 85-102. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859665633806909440 |
|---|---|
| author | Ігнатюк, І. |
| author_facet | Ігнатюк, І. |
| citation_txt | Поховальні звичаї та обряди на Південному Підляшші / І. Ігнатюк // Фольклористичні зошити: Зб. наук. пр. — Луцьк, 2008. — Вип. 11. — С. 85-102. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Фольклористичні зошити |
| description | Стаття репрезентує опис поховальних обрядів та вірувань, пов’язаних із ними, що побутують на території Південного Підляшшя. Серед інших матеріалів – зразки пісень, що співалися при померлому. Автор наводить як українські, так і польські тексти.
Статья представляет описание похоронных обрядов и связанных с ними верований, что бытуют на территории Южного Подляшья. Среди других материалов – образцы песен, которые пелись возле усопшего. Автор приводит пример как украинских, так и польских текстов.
This article represents the description of funeral ceremonies and beliefs related ti them at the area of Southern Pydlyassha. Among various materials the article pays reader’s attention to the examples of the songs, which were sang in front of the dead as a part of funeral ceremony. Author gives examples of both Ukrainian and Polish texts.
|
| first_indexed | 2025-11-30T11:14:39Z |
| format | Article |
| fulltext |
85
УДК 393. 9 (438)
Іван ІГНАТЮК
ПОХОВАЛЬНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ
НА ПІВДЕННОМУ ПІДЛЯШШІ
Стаття репрезентує опис поховальних обрядів та вірувань,
пов’язаних із ними, що побутують на території Південного Під-
ляшшя. Серед інших матеріалів – зразки пісень, що співалися при
померлому. Автор наводить як українські, так і польські тексти.
Ключові слова: поховальна обрядовість, Південне Підляшшя,
голосіння, тризна, поминальні звичаї.
Зі смертю людини та її похороном серед україн ського і польського
населення українського походження (бувших уніятів) на Південному
Підляшші пов’язано багато вірувань, звичаїв та обрядів .
1. Народні вірування. На Підляшші люди вірять, що як випаде
зуб, то хтось умре, а як зуб кровавить, то вмре хтось з родини. Не
було тут вірувань, що хтось, умираючий далеко, дає певний знак
своїм найближчим.
Давніше люди ворожили про смерть по снах. Говорили, що
такий а такий мені сон снився, то я вже, мабуть, умру. Вірили, що
про смерть дає вістку пташка, яка прилетить під хату і застукає у
вікно (Матяшівка, ґм. Тучна, Білопідляський повіт, Люблінське воє-
водство). Вірили теж, що смерть віщує пугач, який уночі кричатиме
під хатою (Данці, ґм. Ганна, Володавський повіт, Люблінське воє-
водство). Люди уявляли смерть як людину, котра має один кістяк
і тримає в руках косу. Цей кістяк приходить до конаючої людини і
косою завдає їй смерть.
Умираючу людину не залишали саму. Для полегшення конання
за палювали велику свічку т.зв. «громницю», яку святили в церкві
(косте лі) на Стрітення Господнє. Цю свічу давали конаючому в
руку. Люди вірять, що «громниця» символі зує ясність, а ясність – це
ІНСТИТУТ КУЛЬТУРНОЇ АНТРОПОЛОГІЇ
ВИПУСК 11 – ФОЛЬКЛОРИСТИЧНІ ЗОШИТИ – 2008
86
Іван Ігнатюк. ПОХОВАЛЬНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ НА ПІВДЕННОМУ ПІДЛЯШШІ
життя. Умираючий повинен тримати ясність в руці і з цією ясністю
вмирати. Вірили, що якщо людина вмерла без «громниці», то після
смерті буде ходити по цьому світі і лякатиме людей. Коли умираюча
людина не могла сконати, то люди молилися, щоб Бог дав їй легку
смерть, щоб щасливо померла.
Розказували старіші люди (Ганна, пов. Володава), що колись дав-
ніше вмирала чарівниця, котра не переказала своєї таємниці дочці
чи іншій особі, то довго мучилася в агонії і не могла вмерти. В той
час замість «громниці» давали їй в руки до підтримання осиковий
кілок і тоді вона сконала. Осикове дерево символізує нечисті сили
– диявола. Люди вірять, що перун завжди б’є в осику, бо коли Матір
Божа з Христом втікала до Єгипту і хотіла під нею сховатися, то
осика їх з дитиною не прийняла. Матір Божу в той час прийняла
ліщина і тому ліщина росте широко та в неї ніколи перуни не б’ють.
Тому під ліщиною слід ховатися від перунів, а не під осикою.
В інших селах (Матяшівка, пов. Біла Підляська) старіші лю ди
вірили, що коли людині, яка вмирає, дати свічку в руку, то хучій і
спокійно вийде з неї душа. «Не у всіх їднаково конаннє було, – сказа-
ла Павліна Сльонзак з Матяшівки, – То такії то тяжко конали,
котори чимсь займалися, щось такоє відали, і щось робили, причи-
нялися людьом, то направду говорили такії старші люде – то такий
чоловік тяжко вмирав. Тяжко вмирав тоже чаровник, же якіїсь
забобони відав. Щоб він міг умерти, такий чоловік, то здоймали
полапа. На горі здоймали дощку, подоймали до гори, будьби, так
говорять, що він хучій вмре, же душа вийде з його».
Люди давніше вірили, що душа на протязі 40 днів від смерті
ходить по помешканню, по цьому світі. І щоб вона повернула там,
де є її призначення, то по 40 днях від смерті ідуть до церкви, де
священник відправляє богослуження і панахиду за душу померлої
людини. У римокатоликів за померлу душу відправляє ксьондз месу
(в гов. «мшу») після 30 днів від смерті людини.
Про блукання людської души після смерті так оповіла Павліна
Сльонзак з Матяшівки: «Люде вірили, що по смерти душа при ходить
на тоє самоє місце, де чоловік живів. Вірили, що душа приходить,
тілько вона є невідзіма, нихто її не бачить, дух о такий. Вона хо-
дить по землі сорок днів. Шукає свого тіла. Прийде, кажуть, до
хати, де тоє тіло лежало. Нема. Прийде до церкви, де воно там в
гробі було. Нема. Пуойде на могилки. Там коло могилок нема. І так
87
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
ходить три дні без пжерви по світи. Третього дня являється анґел.
Являється аньол, і допіро тую душу бере з землі догори. І водить
її по таких, називалися митарства, по добрих і кепських місцях.
То буде аньол і буде шатан – двох їх буде. Єслі чоловік щасливий,
добрий був на світи, з людьмима добре живів, не був забуйца, не був
там злодійом, такий був набожний, то до того чоловіка мають
аньоли, значить. А єжелі которий чоловік гріш ний, когось там за-
бив чи спалив чи когось обокрав то вже до того чо ловіка мають
(право – Ів.Ігн.) шатани, шатан. І вже будуть його водити по всіх
місцях: добрих і кепських. Називаються тиї місця митарства. Тиї
митарства мусить тая душа перейти. Митарства окончить, то-
піренька аньоли її (душу – Ів.Ігн.) пуодводять до престолу Господа
Всьомогущого і кажуть: поклонись Богу! Допіро поклониться Богу
і почує голос: «Заведіте її там і там, в такоє місце. І от вони її
ведуть. В тому місці вона вже там зостається до суда. Живе до
ціх пір, пока суд буде, значить, Господь буде судити всіх змарлих…
Душа змерлого не од ходить на тамтой світ 40 днів і тут є. І як
сорок днів перейде, дають на мшу, справляють гостину, поминки
такі роблять…»
Тепер люди вірять, що душа після смерті зараз тіло померлого
покидає.
Існує серед людей вірування, що душа померлої матері при-
ходить після смерті до своєї дитини. Анна Левицька з села Ганна
поін формувала мене, що був колись такий випадок у містечку Сла-
ватичи над Бугом Білопідляського повіту, де душа матері, котра за-
лишила не мовля, вночі приходила до своєї дитини. Мешканці дому
чули, як помер ла колихала свою дитину і кормила її грудьми. Чули,
як немовля ссало цицьку. Перестала вона приходити до дитини в той
час, коли ксьондз відправив в помешканню молебень за її душу.
Павліна Сльонзак з Матяшівки чула від свойого двоюрідного
брата, що його жінка після смерті приходила до хати вночі і своїми
грудьми кормила дитину. «І от він тую дитину, – сказала П. Сльон-
зак, – глядів вночі. А пуозній то так почув: усе як він дитину коли-
хав, то щось такоє так навалилося на колишку, же йому аж так
тяжко стало ниби колихати. І чув, як дитюк зачав ссати цицьку.
І так говорив, же, каже, перестав дитюк плакати, і чув, як ссав
цицьку. І, каже, по тому дитюк спокойнє спав. І, каже, що я її не
бачив, тілько чув, як двери одчинялися й зачинялися».
88
Іван Ігнатюк. ПОХОВАЛЬНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ НА ПІВДЕННОМУ ПІДЛЯШШІ
Давніше на Південному Підляшші був такий звичай, що на тре-
тій день Великодня люди приносили крашені яйця на цвинтар і кла-
ли їх на могилах померлих. На могилки приходив «батюшка», від-
правляв в цвинтарнім каплиці службу Божу за душі померлих і ці
крашанки за бирав. За пам’яті Павліни Сльонзак з Матяшівки на Ве-
ликдень люди заносили на могилки крашені яйця й паску, щоб поді-
литися з померлими. Паску і яйця забирали з могилок бідніші люди,
переважно жебраки. Тепер вже цього звичаю немає. Крім того, по-
жертвувано колись бідним людям, тобто жебракам, по кілька пар
яєць, щоб жебраки помолилися за душі померлих. Люди вірили, що
в цей спосіб якби поділилися свячоними яйцями з померлими. Як
відомо, яйце символізує життя.
2. Нараджування на смерть. Був і є на Підляшші звичай, що як
людина умре, то заслонюють плахтою дзеркало в хаті і затримують
хід годинника, щоб в хаті було смутно. Згодом хтось з домочадців
іде до церкви або до костела, в за лежності чи мрець був православ-
ний, чи римокатолик, та замовляє дзво ніння. В одних селах (Ду-
богроди, ґм. Ганна) дзвонять по три рази, а в інших – по 12 разів,
повідомляючи село про смерть людини.
Про похорон давніше і тепер на селі повідомляється усно. Ра-
ніше ніхто спеціально про смерть не завідомляв жителів села, тіль-
ки про це довідувалися один від одного. Переважно хтось з родини
йшов на село до родичів та знайомих і повідомляв їх про смерть та
похорон. Якщо не було кому з родини йти, то посилали з вісткою
на село чужого. Був звичай і є досі, що привозили (приносили) з
церкви або з костела чорну хорунґву і хрест та ставили біля хати на
знак жалоби, на знак, що в хаті є мрець. Але не всюди цей звичай
існував і існує. Давніше на селі була особа, яка мила померлого і
наряджувала його до труни. Тепер це виконує хтось з родини або з
сусідів. Мерця мили і вбирали на смерть переважно старшії люди.
Померлого обмивали соло м’яним віхтем, витирали полотном, а по-
тім все те спалювали. Воду після миття небожчика вилівали в таке
місце, де мало хто ходив, наприклад, під якийсь будинок. Не вільно
було їх виливати до гною. Люди казали, що ця вода є шкодлива,
як вступити в неї. На поле не виливали, бо вірили, що як вступить
хтось в цю воду, то буде слабувати. Нараджували мерців обов’язко-
во у чистий одяг, святочний. Вбра ння в останню дорогу готували
завчасно і зберігалося воно зв’язане в скрині. Неодмінно мало щось
89
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
бути зі шлюбного одягу, найчастіше – сорочка, оздоблена перебо-
рами. Колись на селі були кравці, котрі шили небожчикам убрання,
переважно мужчинам, які його не мали. Покійника, як вже я сказав
вище, наряджував хтось із «хатніх» або сусідів. Колись в кожному
селі була спеціальна жінка або мужчина, які мили і вбирали небож-
чика, тобто «нараджували на смерть» – як сказала Анна Левицька із
села Ганна. Сказала вона також, що багато людей, переважно жінок,
готувало собі «смертельне вбрання» заздалегідь перед смертю.
Неодружених давніше одягали як на весілля. Дівчат вбирали
у вінок, вельон, парубкові пришивали до шапки весільну квітку
чи стрічку. Подекуди випікали й коровай, а поховальну процесію
супроводжували верхи на конях весільні «маршалки» (Микола
Жуковський, Залевше над Бугом, ґм. Кодень, пов. Біла Підлясь-
ка). Як поінформувала мене Павліна Ольонзак з села Матяшівка,
жінку вбирали на смерть так: «Накла дали спідницю в смуги, звану
ґориністкою, сорочку, приоздоблену пере борами, ґорсет, на голову
накладали каптур (різновид чепця), на ноги – че ревики або туфлі.
Натомість мужчині накладали чорні самоткані штани, звані нага-
вицями. На груди вдягали довгу льняну сорочку до самих ко лін своєї
роботи. Сорочку оперізували червоною крайкою, вкладали до труни
шапку (кашкет). В селі Матяшівка вкладали також до труни на
зміну, «на прозапас», друге одіння».
У вісімдесятих роках минулого сторіччя в селі Чепутка, ґм. Со-
снівка, колись Володавського, а зараз Білопіляського повіту один чо-
ловік наказав перед смертю поховати його в народному вбранню, в
со рочці з переборами. Кільканадцять років тому мою інформаторку
з вищезгаданого села – Анастасію Олещук, від котрої записав я
багато українських пісень та цілий весільний обряд, згідно з її во-
лею поховано в народному українському одязі на православному
цвинтарі в селі Голешово, ґм. Ганна.
Як подає Оскар Кольберг, в околицях Кодня і Тересполя Біло-
підляського повіту в другій половині XIX ст. накладали померлому
мужчині на голову шапку або кашкет, а на ноги шкарпетки або ноги
завивали в онучі. В околицях Володави потай ки вкладали до труни
такі речі, які він любив за життя, наприклад, табаку, люльку, а то
й навіть пляшку горілки. Небожчиків на Підляшші завжди ховали
в труні. Домовини колись на селі робили столярі. Готових трун не
було. Стружки (в гов. стругини), які залишилися після виготовлення
90
Іван Ігнатюк. ПОХОВАЛЬНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ НА ПІВДЕННОМУ ПІДЛЯШШІ
труни вкладали до труни, під голову небіжчика, а ті, що зосталися
– палили. В деяких селах в околицях Володави стружки старанно
збирали і виносили за село, де люди не ходять1.
Небожика вкладали до труни «навзнак» (на спині), а руки скла-
дали одна на другу, нахрест (в гов. – на криж). В деяких селах вкла-
дали до домовини під голову покійному подушечку, випхану сіном.
До труни давніше вкладали віночки, посвячені в церкві або в костелі,
сухі квіти, у римокатоликів – чотки (в гов. «рубанець»), а у православ-
них – святий образок. Дуже давно, на початку XIX ст., на Підляшші
в око лицях Білої Підляської і Лосиць, як подає Оскар Кольберґ за
Ґолембйовським, до труни вкладали небожчикові в руку кусок
полотна з двома або трьома грошами, свячоний чорнобиль і полин,
а також пляшку горілки. Гроші давали для того, щоб мрець мав, що
пожертвувати бідним при вході на той (в гов. – тамтой) світ.
Мерця давніше клали на лавці. Лаву ставили при покутній сті-
ні. Покутня стіна (покутя) – то ця стіна, на якій висять святі об-
рази. Тепер то найбільш кладуть небожчика посеред хати. Клали
й кладуть мерця головою до образів (до покутя), на передній угод
хати, а ногами до дверей. Весь час труна стояла в хаті на стільчиках
поздовж – головою до покутя (образів). Запалювали коло небожика
свічки. Цілу ніч свічки горіли. Горіло три свічки. Свічки завше ста-
вили на труні, одна свічка при голові, а дві свічки по боках. Мрець в
хаті лежав дав ній так, як тепер, – дві доби, а на третю його ховали.
(П. Сльонзак, село Матяшівка, ґм. Тучна). В інших селах (Ганна ,
Дубогроди, ґм. Ганна) при домовині уставляли по дві свічки, а у
богатших господарів – по чотири. «В узголів’я раніше ставили дві
свічки в глечику з зерном, що символізувало вічність життя і було
характерне в минулому для всі єї України»2.
3. Чергування при останках. Існував та існує на Підляшші старий
звичай чергування при небожчику. Цей звичай не має спеціальної
назви. Говорили люди (Данці) «йдемо на нуоч до небожчика». В ін-
ших селах (Матяшівка) казали «йдемо на пацюр до небожчика».
Родина, найближчі і майже всі жителі села чергували при покійнику,
молячися і співаючи стосовних пісень. Чергу вання тривало цілу ніч,
до самого рання, до часу положення небожчика до труни. На чергу-
вання як приходили люди, то вклякали і молилися. В українських
1 Oskar Kolberg.Chelmskie. – T. 33. – Cz. 1. – Wroclaw–Poznan, 1964.
2 Валентина Борисенко. Поховальні звичаї та обряди// Холмщина і Підляшшя. – К., 1997. – С.
301–309.
91
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
селах говорять молитву «Отче наш». Читають також «Псал тир». Як
з родини не уміли читати «Псалтиря», то до його читання най мали
сусідів. Після молитви співали набожних пісень: «Ой ти смерте ко-
хана», «Кажуть люде, що я й умру», «Братія й мої сестри», «Коли
Ісус був у Віфлаємі», «Страдатільна мати під хрестом стояла», «Для
Христа я умираю» та інших. Для прикладу наведу нижче дві пісні.
1. Кажуть люде, що я й умру,
А я хочу жити,
Скілько живши на тим світи
Той треба умерти.
Зостається срібро, злото
Й дорогії шати,
Трудно же мні із собою
На той світ забрати.
Ой хоча жеб міг забрати–
Там того й не треба –
Штири дощки, сажень землі,
Спасенія з неба.
Дадуть міні смутну труну
І твьордоє ложе,
Не дай в гріхах умирати,
Мілостівий Боже.
Як ударать в увсі дзвони
В останній годині –
Поклонюся всьому світу
І своїй родині.
Як упустять грішне тіло
В глубокії доли
І засиплють писком очи –
Не гляну николи.
В гробі будуть рукі й ногі,
З головою рукі,
Душа пуойде несмертельна
На вічних мукі.
Помнятай же, чоловіче,
Так велику страту
Ібо як хто Богу служить,
Так возьме заплату.
92
Іван Ігнатюк. ПОХОВАЛЬНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ НА ПІВДЕННОМУ ПІДЛЯШШІ
Перед часом всьо житіє
Богу помолися,
Іди в церков сповидайся,
З бліжнім помирися.
2. Братія й мої сестри,
Мої близькія друзя,
Ви прийдіте, подивітесь / 2 р
Жизьнь окончилась моя.
Ви прийдіте, подивітесь –
Господь чудо сотворив,
Ангел Божий зійшов з неба / 2
Душу з тілом розлучив.
Лежить тіло без дихання
І не може говорить –
Ви прийдіте, мої близькі, / 2
Тіло моє в гроб вложить.
Бо вже я од вас одходжу
Там на вічноє життя –
Більш із вами не зобачусь /2
Аж до страшного суда.
Де ви, браття, мої сестри,
Не тужіте ви за мной –
Моліть Бога і спивайте / 2
Со святими упокой.
Прошу вас зайти до церкви,
Службу Божу заказать –
Нех священнік молить Бога / 2
Душу мою в рай прийнять.
Тілько кровію Їсуса
Прошу вас я причастіть
І за мене охвяруйте, / 2
Буду вас благодаріть.
Не тілько і в сороковий день,
Не тілько і в роковий,
Но почащій панахіду./ 2
Правте со службой святой.
І сумну мою могілу
Ви сльозамі окропіть –
93
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
На могили хрест поставте, / 2
Гарних квітів насадіть.
Там, де падуть ваші сльози,
Може, виросте трава,
Там я буду спочивати / 2
Аж до страшного суда.
Там, де впадуть сльози,
Може, квіти зацвитуть –
Там про мене памнятайте, /2
Що лежу в могилє тут.
(Записано 12. VII. 1986 р. від Павліни Сльонзак, дівоче прізвище
Семенюк, 1906 р. н., с. Матяшівка, ґм. Тучна, Білопідляського повіту.)
На польських селах, де жили й живуть люди українського по-
ходження, наприклад, село Дубогроди (польськ. Долгоброди), в
якому після 1905 р. більшість жителів (бувших уніятів) перейшла з
православ’я на римокатолицьке віросповідання і тим самим окрес-
лила свою національну приналежність до польської нації, під час
чергу вання при покійному відмовляють «ружанець», Anioł Pański,
читають по-польськи псаломи та співають вже польських набожних
пісень. Співають тут ось таких пісень: «Dobry Jezu a nasz Panie»,
«Witaj Królowo nieba», «Zmarły człowieku z tobą się żegnamy», «Już
idę do grobu smutnego», «Czemuż tak rychło Panie, bierzesz mnie ze
świata» (пісня для молоді), «Żegnam ciebie żono» (при небіжці жін-
ці), «Żegnam ciebie mężu» (при небіжчику чоловіку) та інших. Для
прикладу наведу понижче дві пісні:
1.Już idę do grobu smutnergo,
Gdzie będę spoczywać aż do dnia sądnego,
Gdzie możni swe kości składaja,
Ksiaążąta, panowie (2) w proch się obracają.
Już słońce i księżys świecić mi przestaną,
W tą podróż odchodzą, nie biorę nic z sobą,
Tylko cztery deski, lichna biała szata,
Toć cała wysługa (2) mizernego świata.
Robactwo, zgnilizna – te przy mnie zostaną.
Gdzie mąndry Salamon podział się z mądrością,
Gdzie Krezus Aswerus (2) z swoją spaniałością.
94
Іван Ігнатюк. ПОХОВАЛЬНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ НА ПІВДЕННОМУ ПІДЛЯШШІ
Gdzie Samson tak silny, gdzie mężna Judyta,
Gdzie mocny Herkules – niech się kto chce pyta.
W jaskinę podzemną śmierć wszystkich ukryła,
Toć samo dziś ze mną (2) nędznym uczepiła.
Już od was odhodzę i żegnam się z wami,
Ojcze, matko razem z bracią і siostrami,
Żegnam się z córcami, syny, pasierbami,
Z całą familiją (2) I z przyjaciółami.
Żegnam się z tobą małżonko (małżonku) kohana (kohany),
Dziękuję żeś była (był) w życiu mym wybrana (wybrany).
Ja tu się oddaje Boskiej Opatrzności,
A sam (sama) już odchodzę (2) przyszli ochotnie.
Niech wszystkim Bóg płaci zdrowiem I fortuną,
Nagradza I wspiera niebieską koroną.
Otrzyjcie łzy z oczów, ustajcie w żałości,
Życzcie mi pokoju (2) w niebieskiej światłości.
2. Czemuż tak ryhło, Panie, bierzesz mnie ze świata?
Czemuż tak prędko znikły moje młode lata?
Kilka lat tylko żyłem (-łam), kilka dni na świecie,
Nie użyłem (-łam) rozkoszy w moim młodym lecie.
Dałeś mnie był rodzicom moim ukochanym,
Teraz mnie śmierć zabrała w wieku młodym.
Ojciec I matka z oczu obfite łzy leją,
I od żalu wielkiego na poły truchleją.
Mogłaś śmierci ocrutna dać mi jeszcze pożyć,
By rodzice pociechy mogli ze mnie dożyć,
Lecz inaczej wyrok Boski sporządziły,
Aby złości światowe mnie nie potępiły.
Ojcze I matko moja, już się żegnam z wami,
Z krewnymi kochanymi, z bracią I siostrami.
Dziękuję wam za wszystko coście mi czynili,
Żeście mnie wychowali I mnie też żywili.
95
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
Młodzieńcy I panienki z wami się rozstaję
I z tą wam do uwagi naukę podaję,
Wiedzcie iż do starości śmierć z kosą nie czeka,
Ale I w młodym wieku podcina człowieka.
Wy zaś wszyscy którzy do dziś przy mnie stoicie
Ostatnią chrześcijańską posługę czynicie –
Westchnijcie z głębi serca do Boga naszego
Aby mnie przyjąć raczył do Królewstwa swego.
(Записано 16 лютого 1982 року від Анастасії Матчук 1914 р. н.,
с. Дубогроди, ґм. Ганна, Володавськии повіт).
Колись дуже давно були на Південному Підляшші спеціа льні
співаки, які співали під час чергування при небожчику і під час
виводу пісень, званих в говірці заводинами (від дієслова заводити
– лементувати – в літ. мові – лементи, лементування, голосіння). Те-
пер таких співаків немає. Як вже я подав вище, на чергування при
покійнику приходила родина, родичі, сусіди, знайомі, переважно
ціле село. Ніхто не ходив по селі і нікого не запрошував на чергуван-
ня при небожчику. Всі почували це за свій обов’язок. При померло-
му під час чергування плакали, лементували («заводили»), нарікали
на долю, але професійних плачок, які б ці дії виконували від імені
сім’ї небожчика, тут не було. Були вони на Південному Підляшші
дуже давно. Як подає Оскар Кольберґ, такі плачки були в околицях
Мельника і Дорогичина на Північному Підляшші, яке межує через
Буг з Південним Підляшшям. Найнята плачка йшла за труною і ви-
лічувала в жалобному співі, перериваним плачом, заслуги і чесності
померлого.
При похороні померлої дівчини плачка співала сумним голосом:
Ой, моя сеструнко мила,
Як же ти мене покінула,
Як ти зо мною в колідзе була,
Як же ми з собою добре жилі.
Під час чергування настрій в хаті був смутний і поважний.
Про швидке проминання тогочасного життя людини так сказала
мені у 1980 році інформаторка Анна Левицька із села Ганна, котра
тоді ма ла 82 роки: «Той (літ. – цей) світ, як макуов цвіт». Цей вислів
слід розуміти, що життя людини так хутко минає, як квітнення маку.
96
Іван Ігнатюк. ПОХОВАЛЬНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ НА ПІВДЕННОМУ ПІДЛЯШШІ
Мак за цвіте і хутко його пелюстки опадають. Людина народиться і
також її життя швидко кінчається.
4. Випроваджування останків і похорон. Випрваджування остан-
ків з хати на цвинтар називається на Пів денному Підляшші виво-
дини. В деяких селах цей поховальний обряд називають вивід або
вивуод (Данці, Голешово, Ганна ґм. Ганна). Виводини є першою
частиною поховального обряду. На виводини приходи ли родичі,
сусіди і майже ціле село. На вивід (вивуйд) привозили до мерця-
римокатолика ксьондза, а до православного – «батюшку». Якщо
село було дуже віддалене од церкви чи костела, а радше родина
помер лого була бідна і не мала грошей на похорон, то священик не
приїждж ав на виводини до покійника.
Священик в хаті відправляв стосовні моління. Римокатолицький
ксьондз перед винесенням труни з хати на двір відмовляє в хаті
« Ojcze nasz» і «Zrowaś Mario». Православний ксьондз на чоло
померло го кладе довгий пасок паперу, на якому написана молитва
«Святий Боже, святий крєпкий…» Цей пасок паперу називається
вінчик. З другої картки паперу «батюшка» читає молитву за душу
померлого, яку потім кладе на груди покійника. Ця картка паперу з
молитвою но сить назву «Остаточна молитва». Небожчик в хаті ле-
жав у відкритій труні. Перед винесенням труни з хати померлого ці-
лує, прощаючися з ним, найближча родина: жінка, мати і діти, якщо
їх батька виводять. Чужі люди покійника не цілують. Ще з небожчи-
ком прощається найближча родина на могилках перед опущенням
труни в яму. Давніше труну везли на цвинтар відкриту, а тепер перед
винесенням її надвір легко заби вають віко цьвяхами, бо на могилках
до цілування віко відкривають. В селах з корінним польським на-
селенням,наприклад, Луковський і в західній половині Радинський
повітах, віко труни, після вложення небожчика до неї, забивають.
Тепер вже трапляється, що подекуди в селах з автох тонним насе-
ленням віко труни закривають навічно. Домовину з хати виносили
надвір сусіди або чужі люди. Найближча родина не виносить тру-
ни. Труну виносять з хати ногами до дверей. В деяких селах, як ви-
носили мерця з хати, то тричі стукали домовиною об хатні і сінешні
пороги. Це було прощання покійника з домом і засторога, аби він
не «приходив лякати» з того світу. Подекуди чоловіки, які виносили
труну, від імені небіжчика промовляли: «Бувайте здорові».
Як виводять померлого господаря, то всі двері в хаті, оборі, стай-
ні і у хлівах відчиняють. Домашні тварини, то є худобу, виганяють на
97
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
подвір’я, бо як не виженуть, то все пропаде, «піде» за господарем.
Такі колись були вірування, які є залишком поган ського поховально-
го обряду. Відчиняли двері тому, що ще вірили, як не зробити цього,
то худоба здихатиме. Теж вірили, що як вмирає батько чи мати, то
не буде вестися (в гов. – шихувати) в господарстві. Після винесення
труни з останками люди старалися чим скоріше все помити та по-
прятати після покійника. В деяких селах (Матяшівка) є звичай, що
з труною затримувалися посеред двору, «жеби своє місце попроїдав
покійник». На подвір’ї ставляли стільця і на цей стілець кла ли тру-
ну. «Батюшка» відправить відповідні моління, «скаже науку», тобто
виголосить проповідь, від імені небіжчика попрощається зі всіми, з
родиною, подякує людям, котрі прийшли із села на виводини. Тому
труну ставлять посеред двора, щоб господар прощався зі своїм гос-
подарством. Небіжчик колись тут скрізь управляв, ходив по тому
дворі. Павліна Сльонзак подала нижче короткий зміст промови свя-
щеника: «Колись він був, господарив тут, ходив скрізєнька по тому
дворці, заглядав в кождьон куточок, а тепер зо всім прощається:
із людмима, із своїм домом, з родичами, із своєю рідньою сімйою і
од ходить у вічність». На виводини, як було вже сказано, приходили
близькі й сусіди, майже ціле село. Люди вірили, що як самі повмира-
ють, то їх вийдуть зустрічати із свічками в руці усі ті душі, в кого
вони були на похороні.
Якщо цвинтар був далеко од дому померлого, то труну везли
на підводі, а як був в цьому самому селі і близько, то труну несли
на могилки мужчини. На підводу, на яку вкладали домовину, кла-
ли соло му, а на солому клали витканий з вовни в різнокольорові
смуги килим, званий тут «диваном», а на цей «диван» клали труну.
Давніше в деяких селах на труні клали кусок полотна, а на полотні
буханку хліба, приз начену для священика. На возі, на якому везли
труну, ніхто не сідав. Фурман ішов побіч воза. Дуже давно на Воло-
давщині труну на цвинтар везли волами.
Якщо цвинтар знаходився в другому чи третьому селі, то похо-
ронна процесія затримувалася на скраю села. А як на скраю села
була капличка або стояв хрест, то процесія затримувалася перед
капличкою або хрестом. Тут відбувалося прощання померлого з
селом. В інших селах прощалися люди з покійником на перехресній
дорозі за селом.
Перед капличкою, на скраю села, також ставили в деяких селах
(Матяшівка) стільця, на якому клали домовину. «Батюшка» перед
98
Іван Ігнатюк. ПОХОВАЛЬНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ НА ПІВДЕННОМУ ПІДЛЯШШІ
труною по молиться, сам вклякне і скаже усім вклякнути. Зговорить
він з людьми молитву «Отче наш».
Похоронна процесія так ішла. Перед труною насамперед несли
хреста і чорну хорунґву, далі ішов священик і люди, котрі співали.
Позаду за труною ішла найближча родина, родичі та сусіди і най-
ближчі. Як везли домовину до церкви, то співали пісень «Святий
Боже, святий крєпкий, святий безсмертний» і «Со святими упокой»:
Со святими упокой,
Христє, душу раба Твоєґо
Іжеднє з болєзні печаль
І воздиханіє його
Жизнь безконечная.
Надгробноє риданіє
Творящє пєй:
Алілуя, алілуя, алілуя.
(Записано 12. VII. 1986 р. від Павліни Сльонзак).
В селах, де проживає польське населення українського походже-
ння та корінно польське, під час похоронної процесії співали пісень
«Dobry Jezu a nasz Panie» і «Wieczny odpoczynek racz mu dać Panie».
Під час похорону співали також інших пісень набожних, а між
іншим пісень званих в говірці «заводинами», тобто лементами, голо-
сінням. Побутувала тут колись традиція голосінь, примовлянь, риту-
альних плачів над померлим. Голосіння за покійним відомі з дохрис-
тиянських ча сів у багатьох народів світу. Найдавніші записи голо-
сінь у польських джерелах відомі з XVI сторіччя. Побутували окремі
пісні матері за дитиною, дружини за чоловіком, дітей за батьками.
Після прощання померлого із селом труну везли ногами наперед
до церкви або до костела, а як на могилках була капли ця, то до тої
каплиці. Потім частина жителів села залишалася і повертала до
своїх домів. Родина, родичі, друзі, сусіди та інші про шені люди із
села сідали на підводи та їхали до церкви чи до костела на похо-
рон. В церкві (костелі) чи в церковній каплиці священик від правляє
службу Божу, кропить свяченою водою труну та кадить її кади лом.
Як виносять чоловіки на плечках труну до могили, то в церкві (косте-
лі) дзвонять дзвони. Люди, почувши дзвін по померлому, всі кида ли
роботу, бо однаково вона пішла б намарне. Жінки, йдучи за покійни-
ком, старанно зав’язували голову хусткою, бо вважалося , що може
99
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
випа сти волосся. Якщо цвинтар був далеко від церкви (костела), то
труну везли на підводі на могилки.
Перед спусканням тіла в яму, на цвинтарі священик відправляє
стосов ні моління та виголошує проповідь і дякує від імені помер-
лого людям за участь в похороні. Був звичай, що перед спусканням
небіжчика в яму відкривали віко труни і найближча родина (жінка,
діти) цілу вали померлого, прощаючися з ним на вічність. В деяких
селах до труни вкладали квіти. Як вже священик покропить могилу
і труну свяченою водою, тоді чоловіки спускають труну на мотуз-
ках у яму. Після зложення труни додолу могили кидали на труну
грудки землі. Це означає, що людина з землі постала і в цю землю
са му іде. Перший землю на труну кидає священик. Бере він таку
малу лопатку і сипле землю на труну нахрест: на голову, на ноги
і по бо ках. Згодом за священиком землю кидають на труну родина
та найближ чі померлому. В деяких селах землю кидали на труну
по три рази. Кидати землю дітям на свойого батька чи матір було
заборонено звича єм. Також чоловікові на свою жінку і жінці на
свого мужа не годиться кидати землю. Як усиплють могилу, кладуть
на неї квіти та вінки. Давній самогубців (тих, що повісилися) ховали
без священика, а зараз священик бере участь в похороні. Небіжчи-
ка-само губця до церкви (костела) не вводять. Давніше самогубців
ховали перед цвинтарем, а тепер ховають на могилках. Немовлята
хавають біля могил родини. У римокатоликів, як ховали дитину, то
в деяких селах (Дубогроди) були білі хорунґви і співали похвальних
пісень до Божої матері. На похорон дитини мати не йшла, бо було
таке вірування, що смерть може забрати ще другу дитину.
Священикові за послугу, за участь в похороні, люди платили.
Давали гроші і приносили хліб, клали його на пристіл, клали також
яйця та інші харчові продукти. Так було давніше. Тепер платять тіль-
ки грішми.
5. Тризна. На Підляшші існував та існує звичай улаштовуван-
ня після похоро ну гостини для родичів, сусідів та інших людей,
що брали участь в по хороні. Цю гостину на Підляшші називають
вмерлинами (Дубогроди). На селах, віддалених на захід від Буга,
прийнята є назва «умерльини». В інших селах, наприклад, в селі
Матяшівка, цю гостину називають поминки. Зараз розповсюдилася
польська назва тієї гостини, а саме «стипа» (село Данці, Голешово,
Ганна). Вмерлини, тобто тризну, улаштовували в хаті померлого.
100
Іван Ігнатюк. ПОХОВАЛЬНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ НА ПІВДЕННОМУ ПІДЛЯШШІ
На вмерлинах давали їсти і пити. Подавали давніше до їди печене
м’ясо, смажену капусту, ковбасу, хліб і пшеничний хліб т.зв. « періг»
(перуог). Дуже давно на Володавщині під час тризни подавали
обрядову страву кутю – варену пшеницю (кашу), зроблену в ступі
з медом, маком і оріхами. Також дуже давно на поминальний обід
варили горох, «ягляну» (пшоняну кашу), капусняк, подекуди голубці
з пшоном або гречаною кашею. У піст готували все пісне. До пиття
подавали горілку і пиво. Пили переважно на обіді по три чарки горіл ки.
З першої, перед тим, як випити, надливали кілька крапель на землю,
мовлячи: «Душкам!» Випивши кілька крапель, виливали позад себе,
про мовляючи: «А нам на здоров’є». Тепер в деяких селах (Данці) пере-
стали під час тризни подавати горілку, бо були такі випадки, що люди
впивалися і співали світських пісень. На вмерлинах співали набожних
пісень, вспоминали померлого.
6. Жалоба та молебні за душу померлого. По померлому завжди
плакали, бо не було такого звичаю, щоб пла кати було не віль-
но. Жалоба по дорослих триває один рік, а по малих дітях не має
обов’язку носити жалобу. Діти по дідусеві або по ба бусі носять
жалобу через 30 днів. Ознакою жалоби у мужчин є носіння на рукаві
чорної пов’язки. Жінки на знак жалоби вбираються у чорне одіння,
а на голові носять чорну хустку.
В селах, де проживає польське населення українського похо-
дження, і в селах з корінним польським населенням після 30 днів
від дня смерті дають в костелі на месу (в гов. «на мшу») за душу
покій ника. Після служби Божої ідуть на могилки, кладуть на гробі
квіти та запалюють лампки або свічки. В річницю смерті в костелі
замов ляють у ксьондза молебни за душу померлого.
В селах, де проживає українське населення, люди замовляють у
свя щеника богослужіння з панахидою за душу померлого на дев’я-
тий день (Матяшівка) і на сороковий день після смерті. Згодом
священик від правляє панахиду в річницю смерті. І тут ідуть такого
на могилки, па лять на гробах лампки і свічки та кладуть на могилі
квіти. Дуже давно за панахиду давали священикові буханець хліба,
кілограм цукру і кіль ка пар яєць. Тепер за цю релігійну послугу пла-
тять священикові грі шми.
В селах, де живуть православні, померлих поминають в пер-
шу не ділю після Великодних свят, в неділю, звану провідною або
проводами. Ідуть до церкви і у священика замовляють панахиду за
101
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
душі померлих. Про цей поминальний день так мене поінформу-
вала Павліна Сльонзак з Матяшівки: «За померлих одправляв свя-
щеник на проводи. На проводи – то таке всьообщоє воскресєніє
змерлих. Ходять вони (священики – Ів. Ігн.), обходять аж покуоль
кончать, покуоль мине то є воскресєнє сорок днів. Сорок днів хо-
дять по проводах, одправляють в кажду неділю аж до Вознєсєня
Христового. Як вже Христос вознеситься то вже товгди на могил-
ках не одправліють». Як на проводи священик обходить могили, то
пе ред кожною могилою в присутності рідних (близьких) молиться
за душу померлого.
Окрім того, дуже давно на Підляшші (у другій половині XIX ст.)
поминали своїх пращурів чотири рази на рік: перед Великим Постом,
у Велику Суботу, звану упоминальною, або в провідний тиждень
після Великодня, напередодні Зелених свят та в Дмитрову суботу.
В провідний тиждень йшли з нею на цвинтар. Клали обов’язково на
мо гилку крашанку чи писанку, паску, сир тощо. Вгощалися біля мо-
гилок, поминали вмерлих. Звичай цей широко побутував в Україні і
невідомий полякам.
Напередодні Зелених свят подекуди поминали на могилках,
але здебільшого це відбувалося вдома. Як подає Оскар Коль-
берґ, в Лосицькому, Білопідляському і Володавському повітах в
упоминальну суботу і в переддень Зелених свят заздалегідь застав-
ляли стіл їжею і запрошували душі померлих говорячи: «Прийди,
душечко, до того обіда убогого». Після молитви й куштування їжі та
напою (горілка, пиво), частину кидали під стіл для померлих душ.
Після закінчення тризни змітали залишки їжі під стіл. На другий
день господиня замітала хату новим віником.
Ось такі колись були і ще є дотепер на Південному Підля шші
поховальні звичаї та обряди.
Иван ИГНАТЮК
ПОХОРОННЫЕ ОБЫЧАИ И ОБРЯДЫ НА ТЕРРИТОРИИ
ЮЖНОГО ПОДЛЯШЬЯ
Статья представляет описание похоронных обрядов и свя-
занных с ними верований, что бытуют на территории Южного
Подляшья. Среди других материалов – образцы песен, которые
пелись возле усопшего. Автор приводит пример как украинских, так
и польских текстов.
Ключевые слова: похоронная обрядность, Южное Подляшье,
плачи, тризна, поминальные обычаи.
102
Іван Ігнатюк. ПОХОВАЛЬНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ НА ПІВДЕННОМУ ПІДЛЯШШІ
Ivan IGNATIUK
FUNERAL CUSTOMS AND CEREMONIES
OF SOUTHERN PYDLYASSHA
This article represents the description of funeral ceremonies and
beliefs related ti them at the area of Southern Pydlyassha. Among various
materials the article pays reader’s attention to the examples of the songs ,
which were sang in front of the dead as a part of funeral ceremony.
Author gives examples of both Ukrainian and Polish texts.
Key words: funeral ceremony, Southern Pydlyassha, lamentations,
funeral feast, funeral customs.
Дідівська звичка (у храмове свято гуцул одягає
вишиванку, кептар і керсаню)
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-18145 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0053 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-30T11:14:39Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут культурної антропології НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Ігнатюк, І. 2011-03-18T08:41:29Z 2011-03-18T08:41:29Z 2008 Поховальні звичаї та обряди на Південному Підляшші / І. Ігнатюк // Фольклористичні зошити: Зб. наук. пр. — Луцьк, 2008. — Вип. 11. — С. 85-102. — укр. XXXX-0053 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18145 393. 9 (438) Стаття репрезентує опис поховальних обрядів та вірувань, пов’язаних із ними, що побутують на території Південного Підляшшя. Серед інших матеріалів – зразки пісень, що співалися при померлому. Автор наводить як українські, так і польські тексти. Статья представляет описание похоронных обрядов и связанных с ними верований, что бытуют на территории Южного Подляшья. Среди других материалов – образцы песен, которые пелись возле усопшего. Автор приводит пример как украинских, так и польских текстов. This article represents the description of funeral ceremonies and beliefs related ti them at the area of Southern Pydlyassha. Among various materials the article pays reader’s attention to the examples of the songs, which were sang in front of the dead as a part of funeral ceremony. Author gives examples of both Ukrainian and Polish texts. uk Інститут культурної антропології НАН України Фольклористичні зошити Фольклористика Поховальні звичаї та обряди на Південному Підляшші Похоронные обычаи и обряды на территории Южного Подляшья Funeral customs and ceremonies of Southern Pydlyassha Article published earlier |
| spellingShingle | Поховальні звичаї та обряди на Південному Підляшші Ігнатюк, І. Фольклористика |
| title | Поховальні звичаї та обряди на Південному Підляшші |
| title_alt | Похоронные обычаи и обряды на территории Южного Подляшья Funeral customs and ceremonies of Southern Pydlyassha |
| title_full | Поховальні звичаї та обряди на Південному Підляшші |
| title_fullStr | Поховальні звичаї та обряди на Південному Підляшші |
| title_full_unstemmed | Поховальні звичаї та обряди на Південному Підляшші |
| title_short | Поховальні звичаї та обряди на Південному Підляшші |
| title_sort | поховальні звичаї та обряди на південному підляшші |
| topic | Фольклористика |
| topic_facet | Фольклористика |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18145 |
| work_keys_str_mv | AT ígnatûkí pohovalʹnízvičaítaobrâdinapívdennomupídlâšší AT ígnatûkí pohoronnyeobyčaiiobrâdynaterritoriiûžnogopodlâšʹâ AT ígnatûkí funeralcustomsandceremoniesofsouthernpydlyassha |