Дослідження українських похоронних голосінь у науковій спадщині Іларіона Свєнціцького
Одним із об’єктів фольклористичних студій Іларіона Свєнціцького стали похоронні плачі. Пропонована стаття вказує на вагомість внеску дослідника у вивчення цього художнього жанру української народної словесності, що полягає в детальному аналізі творів та масштабних публікаціях текстів похоронної поез...
Saved in:
| Published in: | Фольклористичні зошити |
|---|---|
| Date: | 2008 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут культурної антропології НАН України
2008
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18148 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Дослідження українських похоронних голосінь у науковій спадщині Іларіона Свєнціцького / О. Шутак // Фольклористичні зошити: Зб. наук. пр. — Луцьк, 2008. — Вип. 11. — С. 123-142. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860169727258656768 |
|---|---|
| author | Шутак, О. |
| author_facet | Шутак, О. |
| citation_txt | Дослідження українських похоронних голосінь у науковій спадщині Іларіона Свєнціцького / О. Шутак // Фольклористичні зошити: Зб. наук. пр. — Луцьк, 2008. — Вип. 11. — С. 123-142. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Фольклористичні зошити |
| description | Одним із об’єктів фольклористичних студій Іларіона Свєнціцького стали похоронні плачі. Пропонована стаття вказує на вагомість внеску дослідника у вивчення цього художнього жанру української народної словесності, що полягає в детальному аналізі творів та масштабних публікаціях текстів похоронної поезії.
Одним из объектов фольклористических студий Иллариона Свенцицкого стали похоронные плачи. Данная статья показывает значительность вклада исследователя в изучение этого художественного жанра украинской народной словесности, которая состоит в детальном анализе песен и масштабных публикациях текстов похоронной поэзии.
One of the objects of folkloristic workshops of Ilarion Svjentsits’kiy is funeral lamentations. This article points out the significance of scho lar’ s contribution to the study of this Ukrainian folklore genre of art, which consists in detailed analysis of such works and extensive publications of the texts of funeral poetry.
|
| first_indexed | 2025-12-07T17:57:33Z |
| format | Article |
| fulltext |
123
Історія фольклористики
УДК 393. 9 (=161. 2)
Олеся ШУТАК
ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОХОРОННИХ
ГОЛОСІНЬ У НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ
ІЛАРІОНА СВЄНЦІЦЬКОГО
Одним із об’єктів фольклористичних студій Іларіона Свєн-
ціцького стали похоронні плачі. Пропонована стаття вказує на
вагомість внеску дослідника у вивчення цього художнього жан-
ру української народної словесності, що полягає в детальному
аналізі творів та масштабних публікаціях текстів похоронної
поезії.
Ключові слова: похоронні плачі, фольклорний жанр, мотив,
ритуальна поезія, теорія «самозародження сюжетів».
Свою фольклористичну діяльність І.Свєнціцький (1876–1956)
розпочав студіюванням похоронних голосінь. Плачі стали об’єк-
том його статті «Похоронні голосіння та церковно-релігійна поезія
(Студія над розвитком мотивів народної словесності)» (1910) та
передмови до 31–32 томів «Етнографічного збірника» (1912).
У 1912 році виходить перше в Галичині масштабне видання
голосінь та похоронного обряду, здійснене завдяки В.Гнатюкові
та І. Свєн ці цькому. Учений секретар НТШ у слові «Від редакції»
писав: «До корпусу пісень поставлено втягнути також похоронні
голосіння , що хоч своєю формою переважно відбігли далеко від зви-
чайної пісні, але всім іншим належить цілковито до неї. З огляду ж,
що голосіння в’яжуться стисло з похоронним обрядом і видані окре-
мо були б не раз навіть неясні, постановлено дати при голосіннях
також описи обрядів, лише перші вибрати до одної частини, а другі
– до другої. Редакцію голосінь взяв на себе др. Іл. Свєнціцький, а
обрядів підписаний»1.
1 Свєнціцький І. Передмова // Етнографічний збірник. – 1912. – Т. 31–32. – С. 3.
ІНСТИТУТ КУЛЬТУРНОЇ АНТРОПОЛОГІЇ
ВИПУСК 11 – ФОЛЬКЛОРИСТИЧНІ ЗОШИТИ – 2008
124
Олеся Шутак. ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОХОРОННИХ ГОЛОСІНЬ…
І. Свєнціцький уперше в українській фольклористиці зібрав і
видав великий пласт похоронних плачів, частина яких досі була по-
розкидувана по багатьох збірниках усної словесності. Значення цьо-
го видання годі переоцінити. З середини ХІХ ст. починається пуб-
лікація голосінь, історію якої докладно подає В. Петров у розвідці
«Український фолькльор: Заговори, голосіння, обрядовий фолькльор
народно-календарного циклю»1. Великою заслугою фольклориста
було скрупульозне вивчення кожного голосіння, вилучення плачів
з поодиноких збірок та комплексне їх видання у «Етнографічному
збірнику». І.Свєнціцький, чітко окреслюючи завдання збірника,
зазначав: «Перекладів і перерібок голосінь як у «Roxolani» Кльоно-
віча, або у Терещенка – Бытъ русскаго народа, ІІІ, ст.90, та літера-
турного на смерть Шевченка (гл. Основа, 1861) не втягаємо сюда, як
також не придаємо особливої ваги дрібним записам K.Wójcickiego
– Zarysy domowe, III, Ruś Podlaska, Warsz. 1842 cт. 335. тa в Zbior-
ze wiadomości do antropologii krajowej XII, Kraków 1888 ст. 227, бо
вони звісні з инших місць»2. 139 похоронних плачів збірника раніше
не друкувалися, тому на с. 20–22 переднього слова до українських
народних плачів фольклорист з вдячністю перераховує кожного рес-
пондента, який надіслав записи голосінь, а також подає список ви-
дань, з яких здійснював передрук текстів. Хоча у наш час збирання
похоронної поезії не припиняється (Г.Дем’ян, В. та Г. Соколи), але
повнішого та ґрунтовнішого видання голосінь, ніж те, яке зробив
І.Свєнціцький на початку ХХ ст., ми не маємо.
Предмет дослідження І.Свєнціцький обрав не випадково. Своїми
духовними батьками і вчителями фольклорист вважав О. Потеб-
ню й О. Веселов ського. Саме О. Потебня у розвідці «Малорусская
народная песня по списку XVI века. Текст и примечания» (1877)
1 «У А.Терещенка («Быт русского народа», ч. ІІІ. 1848) було опубліковано голосіння мате-
рі по померлій дочці в перекладі на російську мову (стор. 90–91) та жартівливі голосіння
українською мовою, наведені в примітці на с. 103. В 1845 році в збірнику А. Метлинського
«Народные южнорусскые песны» були вміщенні три голосіння (стор. 292–293). Кілька голо-
сінь з’явилось на ІV-му томі «Трудов этн. стат. экспедиции» П. П.Чубинського (1877 р.) стор.
700–705. В 1884 р. С. Брайловський опублікував записи голосінь в «Русском Филологическом
Вестнике» (кн. ХІІ, стор. 179–184). Записи трьох голосінь з с. Молодецького на Уманщині
були подані в 1888 р. Хр. Ящуржинським («Малорусские причитания над умершими» Києв.
Стар., т. ХХХ, стор. 11–16). Велику збірку, що складається з 84 голосінь, вмістив в 1897 році
В. П. Милорадович в Х томі «Сборника Харьковского Историко-Филологического общества»:
«Народние обряди и песни Лубенского уезда Полтавской губернии, записание в 1888–1895 г.»
(стор. 177–223). Наступного року вийшла чимала збірка голосінь, упорядкована А. Н. Малин-
кою: «Малорусские обряди, поверия и заплачки при похоронах» (Єтн. Общ., 1898. ІІІ, стор.
96-107). Кілька голосінь наведено в ч.ІІІ «Гуцульщина» В.Шухевича (Матер. до укр. етнолог.,
1902, т. V, стор. 250–252).» [112, c.120–121]
2 Свєнціцький І. Передмова // Етнографічний збірник. – 1912. – Т. 31-32. – С. 22.
125
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
поклав початок науковому вивченню плачів, а його твердження, що
практичне значення звернення до померлих і голосіння полягало
в тому, щоб дати вихід душевному хвилюванню, лягло в основу
трактування І. Свенціцьким генези українських народних творів
цього жанру. Однак для О. Потебні плач – це кликання, звернене до
померлого, запрошення, щоб небіжчик прийшов, є головним, почат-
ковим у голосінні, тобто похоронний плач насамперед виконує світо-
глядну функцію і залежить від обряду. «З цього погляду, – продовжує
Потебня, – значення плача як полегшення душі – тільки другоряд-
не, а в своїй виключності тільки пізніше; головне полягає у тому,
щоб «воскликать» померлого, «звать» його, «будить», «просить його
повернутись»1. Це правильне та тонке спостереження О. Потебні, за
В. Петровим, не знайшло, однак, відгуку у наступних дослідників.
Продовжують історію дослідження похоронних голосінь сту-
дії С. Брайлов ського, який у статті «Малорусская похоронная при-
четь и мифическое ее значение» (1885) виявив себе прихильником
солярної теорії. В. Петров у вищезгаданій розвідці дає характерис-
тику праці міфолога: «Картина, яку намалював Брайловський, по-
вторюючи погляди мітологічної школи (країна мертвих, це, мовляв,
небо, небесна сфера, світла, тепла, сонця, вітру), цілком довільна
й фантастична. Насправді голосіння дають негативне визначення
місця, де перебувають померлі: це зовсім не область світла, сонця
і вітру, а навпаки, місце, куди і вітер не віє, і сонце не гріє, це яма
в землі, домовина, як це відзначає і сам Брайловський (…). Отже, в
домовині, в ямі, а зовсім не в небі»2.
Голосіння були об’єктом студій і О. Веселовського, який у
праці «Три розділи з історичної поетики» намагався простежити
еволюцію плачу від обряду до поезії. За О.Веселовським, похорон-
на обрядовість має хорове начало, а далі її розвиток здійснюється
за такою схемою: «заплачка про видатного діяча перетворювала-
ся на історичну «быль», ставала баладною піснею і переходила у
«предание»; до них долучалися пісні, навіяні казковими подіями
народного життя, перемогами і поразками, пісні міфічного змісту.
Все це співалося хором, іноді навіть танцювалося»3. О.Веселов-
ського, на нашу думку, більше цікавила не генеза плачів, а пізніша
1 Петров В. Український фольклор: Заговори, голосіння, обрядовий фольклор народно-кален-
дарного циклю // Берегиня. – Ч. 3–4. – 1997. – С. 126.
2 Там само. С. – 122–123.
3 Веселовский А. Три главы из исторической поетики // Веселовский А. Ис то рическая
поетика. – М., 1989. – С. 187.
126
Олеся Шутак. ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОХОРОННИХ ГОЛОСІНЬ…
трансформація похоронного голосіння від обряду до інших жанрів
усної словесності. Надавши для плачів психологізму домінуючого
значення, російський учений упустив важливий аспект – каноніч-
ність, «закам’янілість» форми голосіння, яка мала відповідник у по-
хоронному обряді. І. Свєнціцький переріс свого учителя. У праці
«Похоронні голосіння і церковно-релігійна поезія» у генезі плачів
дослідник важливу роль відводив не лише емоційному стану опла-
кувальника, а й світогляду, закладеному в обрядовій дії.
Оригінальним українським дослідником голосінь, теоретични-
ми надбаннями якого послуговувався І. Свєнціцький, слід вважати
В. Дани лова. Його перу належать: «Взаимовлияние украинских
погребальных причитаний и бытовых песен» (1905), «Древней-
шие малорусские причитания» (1904), «Носители похоронных
причитаний в Малороссии» (1905), «Одна глава об украинских
похоронных причитаниях» (1905), «Символика птиц и растений в
украинских похоронных причитаниях» (1906), «Обращение к чи-
тателям о собирании украинских похоронных причитаний» (1907),
«Порівняння смерті і весілля в українських погрібових голосін-
нях» (1907), «Из народной жизни в Малороссии. Анекдоты о пла-
кальщицах» (1910). Як і його попередники, В.Данилов розглядає
голосіння як продукт чистого суб’єктивізму. Сучасна дослідниця
плачів І. Коваль-Фучило відзначала, що фольклорист «інтерпрету-
вав цей вид народної творчості як неусвідомлено-художню форму
мислення, пов’язану з певним психологічним станом голосиль-
ниці»1. А на думку В. Петрова, наукова концепція В. Данило-
ва «крок назад супроти Потебні. Уже для Потебні було ясно,
що «значення плача, як полегшення душі, тільки другорядне і
пізніше»2. Як і О. Ве селовський, В. Данилов проігнорував генезу
голосінь, звернувши свою увагу на студіювання художньої форми,
поетичних засобів та стилю похоронних плачів. Окремі його статті
присвячені символіці птахів та рослин у голосіннях, темі смерті-ве-
сілля. На цьому історія дослідження плачів в українській фолькло-
ристиці до виходу праць І. Свєнціцького завершується. Зазначимо,
що в українській науці про усну словесність утвердилася суб’єктив-
но- індивідуалістична концепція у вивченні генези голосінь, де де-
термінація у виникненні цього жанру відводилася психологічному
1 Коваль-Фучило І. Українські похоронні голосіння: Генеза і поетика: Автореф. дис. на здоб. наук.
ст. канд. філолог. наук. – Львів, 2000. – С. 5.
2 Петров В. Український фольклор: Заговори, голосіння, обрядовий фольклор народно-календар-
ного циклю // Берегиня. – Ч. 3-4. – 1997. – С. 126.
127
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
стану голосільниці. І. Свєнціцький у своїх розвідках зробив значний
крок уперед, довівши, що голосіння – це невід’ємний складник обряду.
Зрештою, вчений увійшов би в історію української фольклорис-
тики, якби навіть не написав жодної студії про похоронні плачі, а
лише здійснив масштабне видання голосінь у двох томах «Етногра-
фічного збірника». «Передмова» до публікації цих плачів – це не
тільки переднє слово автора, який видає тексти похоронного обряду,
а й дослідження вченого, який студіював виникнення та функціону-
вання цього жанру усної словесності.
До виходу збірника плачів І. Свєнціцький написав студію «Похо-
рон ні голосіння і церковно-релігійна поезія», яка з’явилася дру-
ком 1910 р. в 93–94 томах «Записок НТШ». Вона й стала першою
спробою дослідження творів похоронної обрядовості у Галичині на
початку ХХ ст. Генеза похоронних голосінь, їх порівняльний ана-
ліз, процес олітературення та трансформації фольклорного жанру
– предмет цієї студії. Вражає глибоко продумана композиція і струк-
тура дослідження. Зокрема, фольклорист структурує свою працю
таким чином :
1. Сліди голосіння в давніх епопеях.
2. Елементи голосіння в нагробних написах.
3. Мотиви похоронних голосінь.
4. Плачі в житіях святих.
5. Плачі Богородиці.
6. Похоронний канон і духовні вірші.
Перший розділ праці І. Свєнціцький присвятив з’ясуван-
ню виникнення похоронних плачів. Як і О. Веселовський, який
стверджував , що «в галузі обряду і обрядової поезії, зумовленої
формами побуту, перенесення обмежуються епізодичними подро-
бицями, стосовно яких не може виникнути сумніву про запозичен-
ня»1, І. Свєн ці цький для аналізу похоронних голосінь оптимальним
вважає застосування методів антропологічної школи, зокрема теорії
самозародження сюжетів.
Зародження похоронної поезії він пояснює умовами людського
побуту та зачисляє їх до архаїчних творів доісторичної доби.
« Початків похоронного голосіння, – стверджує дослідник, – треба
шукати в первісних добах розвою родинного пожиття. Перед по-
явою одноцільної родини їх ледве чи можна б найти з тим степенем
1 Веселовский А. Три главы из исторической поетики // Веселовский А. Ис то рическая по-
етика. – М., 1989. – С. 157.
128
Олеся Шутак. ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОХОРОННИХ ГОЛОСІНЬ…
розвитку і глибини почуття любови, який подибуємо в ближчі до
нас героїчно-доісторичні часи життя культурного людства»1. Будучи
прихильником теорії самозародження голосільного сюжету, І. Свєн-
ціцький доводить, що голосіння – це продукт психологічного стану:
«Безперечно, що елементи прояву сердечного почуття болю з при-
воду смерти чи то дитини у матери, чи то смерти близшої любої лю-
дини з подружної пари, чи родича-опікуна малолітних дітей будуть
так само давні, як початкові засновки самого родинного пожиття»2.
Фольклорист вважає, що саме власному горю за втраченою особою
ми завдячуємо виникнення голосінь.
Еволюцію плачу, на думку фольклориста, можна простежити
за допомогою опосередкованих даних. Хоча в українській літера-
турі зразки похоронних голосінь знаходимо ще в Лаврентієвському
літописі (плачі на смерть Ізяслава) та у «Слові о полку Ігоревім»,
а особливо у «Сказанні про Бориса і Гліба», за І. Свєнціцьким, це
не дає нам права стверджувати, що постання українських голо-
сінь датується лише періодом Київ,ської Русі. Дослідник вважає,
що через давні епопеї, надгробні написи, похвальні бесіди можна
довести давність цього жанру українського фольклору, етапи його
розвитку. Тому в першій частині своєї розвідки автор аналізує най-
давніші зразки похоронних голосінь з «Поеми про Гільгамеша»,
«Ілліади», «Махабхарати», Біблії, «Едди» та ін.
Гідна подиву величезна ерудованість ученого: знання фольклор-
них творів Індії, Єгипту, Греції, Вавилону, вільна орієнтація у кри-
тичних розвідках німців, росіян, румунів та інших дослідників усної
словесності, на які безпосередньо посилається І.Свєнціцький у своїй
розвідці. Фольклорист ділить плачі Старого світу на чоловічі та жіно-
чі, розглядає голосіння Гільгамеша, Ахілла, Давида, а серед жіночої
поезії виділяє голосіння Ізіди і Нефтіс з «Ілліади» та плачі «Едди».
Використовуючи порівняльний метод аналізу найдавніших
літературних пам’яток, учений робить висновок: «В епопеях-по-
емах, ассиро-вавилонській про Ґільгамеша, індийській Магабхараті
(ХІ, книга жінок), египетській про Ізіду та Озіріса, греко-італій-
ській про Деметру і Перзефону, грецькій Іліяді і жидівських про
Макавеїв та в Псалмах – находимо місця з виразними ціхами су-
часного голосіння над любим покійником (…). Подрібний розбір
1 Свєнціцький І. Похоронні голосіння і церковно-релігійна поезія (Студія над розвитком
мотивів народної словесності) // Записки НТШ. – 1910. – Т. 93. – С. 32.
2 Там само.
129
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
сеї ґрупи в порівняню з иншими значно молодшими плачами евро-
пейських поем (напр. Карла Вел. по Роляндії або по Гаконії) та з ни-
нішніми народними голосіннями переконує нас, що вони становлять
одну велику нерозривну цілість»1.
Усі стародавні плачі дослідник класифікує на первісні та пізніші,
середньовічні, які дуже подібні, але мають певні відмінні елементи .
До пізніших голосінь зачисляє французькі, італійські та руські
плачі , які «дуже близькі до первісних: ассиро-вавилонського, ста-
роіндийського і європейських; ріжнять ся від них хиба розтяглою
і бомбастичною формою та виразним національним похоженєм»2.
Як приклад, учений аналізує плач бояр з приводу смерті Володи-
мира Васильковича з Іпатіївського літопису. У голосінні домінує
мотив бажання «ліпших мужів» померти разом зі своїм повелите-
лем, який, «як дід Роман – виборов велику свободу й увільнив (scil.
землю-країну) від всяких обид. Ти вступив у його сліди і став йому
подібним»3 . Окрім національного забарвлення, різниця середньо-
вічних та первісних плачів полягає у зміні світогляду. У пізніших
голосіннях присутній християнський елемент, який трансформу-
вався у плачах в образи вічного життя після смерті як нагороди за
праведне життя на землі.
Здійснивши поділ стародавніх голосінь на чоловічі й жіночі,
І. Свєнціцький вказує на основну їх відмінність: жіночі плачі від-
значаються глибиною особистого почуття, у той час як чоловічим
голосінням притаманний опис смерті заради батьківщини.
Отже, І. Свєнціцький робить висновок, що основою давніх лі-
тературних плачів було народне голосіння. Доказом схожості таких
похоронних плачів є подібність їх мотивів, образів та поетичних
тропів, хоча «сі твори поетичного людського духа повставали на
різних місцях і в ріжні часи, незалежно один від одного»4.
Елементи народного голосіння знаходить дослідник і в надгроб-
них написах, яким присвятив наступний розділ праці «Похоронні
голосіння і церковно-релігійна поезія». Як і в давніх літературних
плачах, у епітафіях І.Свєнці цький знаходить мотиви, котрі присутні
у народних голосіннях, – «се туга по утраченій особі та її красою,
милою і солодкою дружбою, або жаль до судьби за передчасну
1 Свєнціцький І. Похоронні голосіння і церковно-релігійна поезія (Студія над розвитком мо-
тивів народної словесності). – С. 33.
2 Там само. – С. 40.
3 Там само. – С. 41.
4 Там само. – С. 33.
130
Олеся Шутак. ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОХОРОННИХ ГОЛОСІНЬ…
смерть дорогої особи, якою не вспіли нарадувати ся, призив мерця
до повороту, який часом виливаєть ся в розпучливе заклинанє оси-
ротілої любки, що не може перемочи сердечного болю по любому
молодцеви»1. Еволюція епітафій нагадує вченому розвиток середньо-
вічних голосінь, коли відбувається зміна світоглядів: старі поняття
витісняє новий зміст. Автор подає приклад такої заміни, де «поняття
«героя» – опікуна роду наповняєть ся новим змістом ясного ангела,
що молить ся за живих, пробуванє в Елізейських полях стає вічним
житєм в раю»2. І.Свєнціцький з жалем констатує, що пізніші христи-
янські надгробні написи біднішають як формою, так і різноманітністю
змісту. У них переважають уривки зі Святого Письма чи похоронного
канону, поступово вони стають дидактичними та лаконічними.
Найцікавішою частиною розвідки є розділ про мотиви похорон-
них голосінь. Їх усіх, на думку дослідника, можна звести до певної
схеми: за послідовністю викладу фактів у них. І. Свєнціцький подає
таблицю мотивів похоронних плачів, яких нараховує 27. Кожний
мотив вчений супроводжує бібліографічними вказівками та нумера-
цією вибраних для унаочнення текстів.
Подібні класифікації за мотивами пізніше запропонували М. Гру-
шевський та Ф. Колесса. М. Грушевський виділяє 16 головних моти-
вів похоронних голосінь, а у Ф. Колесси їх 10. Кожна класифікація
має право на існування, бо з різних сторін доповнює тематичну кар-
тину похоронних плачів. Все ж основою для них була таблиця моти-
вів І. Свєнціцького. Їх кількість є доказом великої скрупульозності
вченого, його невтомної праці на фольклористичній ниві. Дослідник
виділяє такі мотиви українських голосінь:
1. Пощо вмер, коли тобі добре було жити, всього мав подостатком.
2. Пощо осиротив жінку, дітей – де голову склонять, що з хозяй-
ством пічнуть, мало сил в них, чужі обижатимуть.
3. Не стало робітника-помічниці.
4. Чи ми були такі лихі для тебе, що загнівав ся? Чим прогрішив
ся – завинили?
5. Краса, молодість, розум, здоровє були в тебе; чи не жаль світа,
рідних? Величала ся я тобою, думала одружити.
6. Простодушні (наївні) спомини з житя – що любив, чим займав
ся, що говорив.
1 Свєнціцький І. Похоронні голосіння і церковно-релігійна поезія (Студія над розвитком мо-
тивів народної словесності). – С. 42.
2 Там само. – С. 43.
131
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
7. Опис невдач в життю, хороби, передсмертної муки.
8. Розлука душі з тілом, поява смерти.
9. Вигляд по смерти.
10. Смутна-невесела твоя хата, без дверей і віконець, без сонця
ясного і вітру буйного.
11. Встань, промов ще раз слово, поглянь.
12. Коли, звідки, чим прийдеш, прилетиш, вістку подаш про
себе, порадиш?
13. Повійте буйні вітри – рознесіть могилу, збудіть покійника!
14. Не бувало того, щоби мерці ставали, крилець не мають, щоб
прилетіти, дороги не знають, ані їх змалювати, ані купити.
15. Ліпше було б мені не родити вас, не виховувати, маленькими
стратити – самій не родити ся, в землю піти, вмерти.
16. Горе матері велике.
17. Плачте всі зі мною.
18. Страх, щоб горя того не осквернили лихі люди.
19. Природа бере в нім участь. Смерть чоловіка дуже подібна до
деяких явищ самої природи.
20. Мерці-рідні взяли до себе – вийдуть на стрічу, приголублять їх.
21. Покійник подасть їм вістку від живих.
22. До сонця-місяця пішов покійник; треба було цвітки в
небеснім вінці; Богородиця взяла до себе дитину; Христос взяв собі
невістою.
23. За гріхи Господь покарав; така вже доля чоловіка, воля Божа.
24. Молитва до Богородиці, щоб у рай прийняла сина; надія, що
покійник буде спасенний.
25. За живих молити ся стане; одинока розрада в молитві; нехай
зі святими спочиває і нас дожидає.
26. Прости обиди, прощайте і ви, рідня-сусіди, благословленє
дітям.
27. Подяка рідні-духовенству1.
Докладнішої класифікації голосінь не маємо в українській
фольклористиці. Та все ж вважаємо, що деякі мотиви можна було б
об’єднати: 15, 16 і 17.
Аналізуючи похоронні плачі, І. Свєнціцький визначає їх
структуру . Кожний текст похоронної поезії, на думку фольклориста ,
можна спочатку поділити на дві частини: ліричну та епічну, за
1 Свєнціцький І. Похоронні голосіння і церковно-релігійна поезія (Студія над розвитком
мотивів народної словесності). – С. 50–52.
132
Олеся Шутак. ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОХОРОННИХ ГОЛОСІНЬ…
ознаками «епічного опису хороби, хвилі смерти (розставання
душі з тілом), значіння умерлого для живих (похвала йому, осо-
бисті зносини ) і хвилі похорону – та ліричного висказу власних
почувань (туги і жалю із-за несповнених надій, сирітства, бажання
побачитися , бажання смерті собі)»1.
Перехідним, об’єднуючим чинником між епічною та ліричною
частинами вчений називає поетичні образи – «порівнаня похорону з
весілєм, зазивів до природи приняти участь в горю осиротілих, або мо-
литвенних поручень нового мерця покійним родичам (кревнякам-сво-
якам), елєментів розговору живих з мертвими, та образів загробного
житя»2. Таким чином, І. Свєн ці цький накреслює схему структури
похоронного голосіння, де епічна частина об’єднується з ліричною,
що в кульмінаційній точці (пуанті) трансформується до рефлексії-
саморозваги як логічного завершення плачу. Така схема голосіння на-
гадує дослідникові структуру ліро-епічного пісенного твору.
У наступних розділах студії вчений розглядає плачі з христи-
янської літератури, де відзначає величезний вплив народного голо-
сіння на плачі з житій святих та Богородиці, що були основою для
створення церковно-літера тур них творів. «В студіях спеціалістів,
– констатує вчений, – можна буде найти хиба потрібні вказівки на
походження одного-другого висказу або поетичного образу з пев-
ного народного джерела, що тільки ще раз твердить залежність
плачів Богородиці як поетичних продуктів поодиноких поетів, від
народної поезії. Бо тільки народнє голосіннє могло служити основ-
ним образцем церковним поетам в часі їх одушевлення моментом
плачу Богородиці»3. Відбувається накладання світоглядних систем:
язичницької та християнської. Церква розуміла, що сухі христи-
янські канони не мали б такого успіху, як живі поетично вишукані
світські голосіння. Саме цей характер людських переживань матері
через втрату своєї дитини, на думку І. Свєнціцького, перенесли та
запозичили творці Богородичних плачів. Також дослідник прово-
дить систематизацію плачів Богородиці та нараховує 20 їх основних
мотивів.
Але не тільки народне голосіння впливало на церковно-літера-
турне. Засвідчує вчений і зворотні явища, т. зв. голосіння-молитви за
1 Свєнціцький І. Похоронні голосіння і церковно-релігійна поезія (Студія над розвитком
мотивів народної словесності). – С. 49.
2 Там само. – С. 50.
3 Там само. – С. 12.
133
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
душу покійника, які є ілюстраціями християнської догми, зокрема
надії на воскресіння душі та щасливе перебування її з Богом. Таким
чином, І.Свєнціцький доводить безперервний творчий процес :
перехід народного плачу в літературу (олітературення), а згодом
перенесення деяких мотивів в усну словесність (пізніші похоронні
голосіння-молитви).
Визначивши генезу та функціонування похоронної поезії, у
« Пе редмові» дослідник переходить до безпосереднього розгляду
народних плачів.
Як і його попередник В. Данилов, І. Свєнціцький притримується
суб’єктив но-пси хологічної позиції у дослідженні голосінь. Фольк-
лорист стверджує, що голосіння – це «найяркіший вираз поетичної
уяви проникнутої болем душі, що довгий час жила фізично і
морально в нерозривній злуці з покійником»1. Хоча, як констатує
В. Петров, це не основний чинник, який сприяв виникненню пла-
чів. Можна простежити тенденцію І. Свєнціцького до обережності
у трактуванні генези голосінь. З одного боку, він вказував на зв’язок
плачу з обрядом як другорядне явище, а з іншого – відстоював дум-
ку про первісний обрядовий характер похоронних голосінь. Позиція
автора стає зрозумілою, коли зважити на пануючу, усталену тради-
цію в українській фольклористиці початку ХХ ст., де виникнення
плачу пояснювали суб’єктивно-індивідуалістичною концепцією.
Також не міг дослідник не враховувати теоретичних вказівок свого
вчителя О. Потебні, який обряду відводив доміну ючу роль у генезі
жанру народної словесності.
Розпочинаючи дослідження похоронної поезії, автор звертає
увагу на малу ви вче ність теми, закликає молодих учених до збиран-
ня голосінь та висловлює побоювання стосовно можливості зник-
нення цього жанру усної словесності. І. Свєнціцький називає чин-
ники занепаду плачів: «Особливо, коли зважити велику конечність
збирання голосінь, поки сей звичай не пропав, чи то під впливом
церковного навчання, чи завдяки напорови новітньої культури, чи
вкінці через природній розвій нових форм творчості на місце зали-
шеної глибокої старовини»2.
І. Свєнціцький акцентує свою увагу на таких принципово важ-
ливих питаннях:
1 Свєнціцький І. Передмова // Етнографічний збірник. – 1912. – Т. 31–32. – С. 2.
2 Там само. – С. 1.
134
Олеся Шутак. ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОХОРОННИХ ГОЛОСІНЬ…
1. Архаїчність голосінь.
2. Приналежність похоронних плачів до пласту української на-
роднопоетичної творчості.
3. Художні засоби голосінь.
4. Жінка – творець похоронної поезії.
5. Голосіння як суворий обрядовий канон. Ознаки обрядовості.
6. Вигук як основна складова частина похоронних плачів.
7. Вплив християнства на похоронну поезію.
8. Сороміцькі жартівливі голосіння.
Архаїчність голосінь не викликає ніякого сумніву у дослідника :
вони «своїм походженням сягають дійсно глибоких діб пралюдства»1.
Таке твердження фольклориста підкріплене тезами його попередньої
розвідки, де за допомогою літературних пам’яток він доводить дав-
ність народної похоронної поезії. Будучи прихильником історико-по-
рівняльного методу дослідження та теорії «самозародження сюжетів»
у фольклористиці, учений зіставляє українські похоронні плачі з го-
лосіннями інших народів і робить висновок: «(…) перед нами витвір
прадавньої традиції. Коли ж так само розібрати почування оплакую-
чих своїх дорогих мерців, то знайдемо і логічний підклад для думки
про прадавність і українських голосінь у людській психіці»2.
Ознакою архаїчності похоронних плачів І.Свєнціцький вважає
синтаксично-граматичні пережитки, які проявляються у заміні
однини множиною та заміні родів: «Множини вживають матері,
звертаючись до вмерлої дитини: дитинко, чому не обізветесь, не
заговорите? (2), ви мені не дорекли, донечко (17); доню, хто ж мене
доглядатимуть? (19); синку, мене мете додержувати (60); нас сиріт-
ков лишили (169). Дитину величає мати часто збірним: мої діточки,
мої діточки – коли ж я тебе дождусь? До дочки звертається з назвою:
синку мій, донечко! (10, 17, 40)3.
Прикметно, що саме суб’єктивно-психологічний погляд на гене-
зу плачів та схиляння до теорії самозародження сюжетів характерні
для ранніх фольклористичних праць І.Свєнціцького, як і для всієї
європейської фольклористики початку ХХ ст.
Наступний крок дослідника – це виокремлення голосінь у
самостійний жанр української словесності. Ритмічність голосінь,
на думку І. Свєнціцького, є доказом того, що вони належать до
1 Свєнціцький І. Передмова // Етнографічний збірник. – 1912. – Т. 31–32. – С. 1.
2 Там само. – С. 2.
3 Там само. – С. 17.
135
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
пісенно-поетичного відділу народної словесності. «Се, – продовжує
автор, – поетичний ритм, що в’яже поодинокі логічні і синтаксич-
ні фрази таких припадкових імпровізацій у нерівномірно-ритмічну
строфу. В тім згляді можна кожде голосіння без найменшого труду
розбити о нерівноскладних стихах з одностайно повторювальними
примітивними римами»1. Нерівномірну ритмічність, яка відповідає
протяглому речитативу, дослідник ілюструє голосіннями № 1, 4, 199
зі свого видання.
Першим, хто за допомогою ритміки виділив голосіння в окремий
жанр української усної словесності, був Ф.Колесса. У своїй розвідці
«Ритміка українських народних пісень» (1907) він заклав основи
дослідження мелодії та рит міки українського фольклору. Детальні-
ше на похоронних плачах Ф. Ко лес са зупинився у праці «Українські
народні думи у відношенні до пісень, віршів і похоронних голосінь»
(1921–1922), надавши їм статусу попередників українських народ-
них дум.
Однак І. Свєнціцький виявляє нестійку позицію щодо ритміки
та мелодики похоронних плачів. В.Петров звинувачує дослідника у
дошукуванні в голосіннях тонічних ознак. На нашу думку, таке «до-
шукування» у вченого має дещо інший характер. Автор «Передмови»
не був професійним фольклористом, а тим паче музикознавцем, як
Ф. Колесса, тому звернення І. Свєнціцького до ритміки плачів «були
конечні з огляду на необхідність ствердити, що голосіня є елементар-
ними пробами пісенної творчости і народньої мелодії»2. А розподіл
похоронних плачів на тонічні стопи – це швидше намагання через
ритміку підтвердити свою психологічну теорію генези аналізованого
жанру. Порівнюючи два уривки похоронних голосінь, учений пише:
«В обох разах видимо залежність виразу чуття від відношеня стало-
го числа наголосів до ненаголошених складів. Наголосів у кожнім
стиху – чотири. Нерівність же ненаголошених складів і нерівномір-
ність їх розкладу дає нам вражінє филі, що постепенно виростає і на
якийсь час зникає, що очевидно є природним вислідом ритму зфи-
льованого чутєм горя серця і кровообігу голосільниці»3.
Окрім ритміки, рим зовнішніх і внутрішніх, особливо епітети
дають право дослідникові називати голосіння поетичними творами
усної словесності. І. Свєн ціць кий вважає, що кожному покійнику
1 Свєнціцький І. Передмова // Етнографічний збірник. – 1912. – Т. 31–32. – С. 5.
2 Там само. – С. 5.
3 Там само. – С. 3.
136
Олеся Шутак. ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОХОРОННИХ ГОЛОСІНЬ…
відповідає певний епітет адекватно до віку, походження померлої
людини, а також ставлення живих до покійника та його значення для
оплакуючих. Ця класифікація лягла в основу порівняльної таблиці
епітетів «як головного складника голосінь та всякої людової словес-
ности взагалі»1, де фольклорист розмістив голосіння, розподілив-
ши їх за адресатним принципом, та вніс 180 епітетів за частотністю
вживання. Наприклад: епітет «любий, любісінький» І. Свєнціцький
знаходить у 2 плачах дітям, у 5 – синові, 6 – мужови, у 2 – матері та
по одному художньому засобові у голосіннях дочці, батькові, брато-
ві, бабі, внукові, дівчині2.
Подана таблиця епітетів – це свідчення бажання дослідника по-
казати художню вартість похоронних плачів як високопоетичних
творів усної словесності. Але епітет виконує також і функцію ге-
нератора нової поетичної картини. Здійснивши поділ голосінь на
ліричні та епічні, І.Свєнціцький нарікає епітет об’єднуючою силою,
чинником, який спонукає логічне продовження плачу. Прикладом та-
кого голосіння він вважає текст № 26 з 31–32 томів «Етнографічного
збірника». У ньому мати голосить за дочкою, яку називає повною
трояндою «і безпосередньо з сим розвиває свою гадку: «Да як весна
настане, да вийду я у садочок, да і цвіточки цвітуть (…) і як люди
ожидають, як первий цвіточок розцвитеця і всі радуюця і всі веселя-
ця (…)» Вона, очевидно, взяла в основу порівнанє: мати – садочок
весняний, і друге: мати – дівчина, дитина – крашанка великодна»3 .
Тому І.Свєнціцький робить такий висновок: «Розуміється, що се
порівнанє появилось в уяві осиротілої матери тілько пізніше само-
хіть, на початку ж у неї був тілько епітет пестощі – роза, цвіточок,
крашанка; протиставленє і порівнанє появилось на основі, може, й
несвідомої асоціації: цвіт, весна, дитина, мати»4.
На відміну від інших жанрів українського фольклору (казки, лірич-
ної пісні і т.д.), епітет у плачі непостійний, а його багатство та різнома-
ніття в голосіннях є свідченням неповторності української похоронної
поезії. Усі епітети І. Свєнціцький ділить на: 1) спільні, більш загальні,
які є наслідком психічного стану людини в момент смерті близької їй
особи; 2) рослинні та тваринні; 3) оригінальні, які позначають відно-
шення померлої людини до живих, або такі, які описують його життя.
1 Свєнціцький І. Передмова // Етнографічний збірник. – 1912. – Т. 31–32. – С. 8.
2 Там само.
3 Там само. – С. 15.
4 Там само.
137
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
Першу групу епітетів дослідник вважає найчисельнішою. Це
епітети на зразок – милий, дорогий, любий, солодкий, серце, щас-
тя, сонечко. Їхнє виникнення учений пояснює спільними умовами
життя та психічним станом, тому їх «можна ужити всім усюди, без
осуду з чужого боку про яке-небудь запозиченє»1. Таку ж генезу
мають рослинні та тваринні епітети, які вчений відносить до най-
більш поширених по всій Європі. Остання група епітетів – це, на
думку І. Свєнціцького, яскраве свідчення оригінальної імпровіза-
ції. До неї дослідник зараховує такі поетичні тропи: вужураний,
ви робляний, висушений, розвадниця та ін.
Застосування теорії самозародження сюжетів до аналізу похо-
ронних плачів, зокрема їх поетичних тропів, дозволило вченому
ствердити, «що в голосіннях маємо продукт самостійної поетичної
творчости – припадкової імпровізації, що по нинішний день захова-
ла ся в певній загальнопринятій поетичній формі. Думати ж на сій
основі про неориґінальність голосінь – значить стілько, що вважати
взагалі народну словесність чимось дуже проблєматичного похоже-
ня, без значного уділу в її витвореню самого народу»2.
Спираючись на основне переконання про постання похорон-
ної поезії з відчуття особистого горя, І. Свєнціцький нарікає жін-
ку «збірним творцем» голосінь. У розвідці «Похоронні голосіння і
церковно-релігійна поезія» дослідник уже звертав увагу на те, що
голосіння – це переважно жіночий репертуар, а в «Етнографічно-
му збірнику» подає лише два відомі на той час чоловічі плачі, що
дозволило йому віддати перевагу жінці у створенні української
похоронної поезії. На перше місце у своїй збірці голосінь дослідник
виносить плачі за померлою дитиною, а на друге – голосіння вдо-
виць «з огляду на тісну злуку почувань осироченої матери й овдові-
лої жінки з почуваннями й положенєм сиріт. Инша причина такого
порядку, – продовжує фольклорист, – в тотожности творця материн-
ських і вдовичих голосінь, яким являється самостійна одиниця сус-
пільності – замужна жінка»3.
Досліджуючи похоронну поезію, І. Свєнціцький набагато ви-
передив своїх сучасників, зокрема В. Данилова, який, студіюючи
голосіння, вважав домінуючим чинником їх виникнення – психоло-
гічний стан суб’єкта. І. Свєнціцький переконаний, що плачі носять
1 Свєнціцький І. Передмова // Етнографічний збірник. – 1912. – Т. 31–32. – С. 13.
2 Там само. – С. 14.
3 Там само. – С. 2.
138
Олеся Шутак. ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОХОРОННИХ ГОЛОСІНЬ…
обрядовий характер. На зв’язок голосіння з обрядом, на думку
дослідника, вказують такі моменти:
1. Діалогічність форми плачу;
2. Вінчання мерця з живим;
3. Запрошення померлого в гості;
4. Озвучення прохання померлого.
Основною ознакою обрядовості похоронної поезії І.Свєнціць-
кий вважає діалогічність. Це «діалогічна форма питання (мерцеві) і
відповіді (від імені мерця) або зазивів до мерця, як до живого (…). В
тих уривках діалога можна добачати фрагменти колишнього обряду,
в якім, між іншим, зверталися до вмерлих і з подібними заклонами
і зазивами, як до живого»1. Дослідник звертає увагу на величезну
схожість двох обрядів: весільного і похоронного. «На Гуцульщи-
ні, – зазначає фольклорист, – заховався звичай вінчати незвінчано-
го мерця з живим – судже ним. Парубок говорить про се виразно в
своїм голосінню: «Їй, Анничко, с котров я маю си женити. На рос.
Поділлю є осібний обряд вінкоплетин, як на весілю молодої, з від-
повідними голосіннями (…). Є й призиви зачиняти віконечка-во рі-
теч ка та не пускати небіщика з дому, що нам таки нагадує подібний
весільний обряд»2.
Цікавим моментом, який вказує на обрядовий характер пла-
чів, І. Свєн ці цький вважає озвучення прохань померлого. Зокрема ,
фольклорист наводить приклад з подільського похоронного обряду,
де виносять померлого на подвір’я і хтось з родини просить
пробачення від його імені. «Все те, – робить висновок дослідник,
– не самовільне, – се строгий обрядовий канон, в якім голосіння
творили колись основну складову частину, поки умовини культур-
ного життя не виділили їх із похорону в толєрований пережиток»3.
Отже, ще одною заслугою І. Свєнціцького є трактування по-
хоронної поезії як невід’ємного складника обряду. З результатами
студії погоджувався Ф. Колесса, який у праці «Українські народні
думи у відношенні до пісень, віршів та похоронних голосінь» на-
зиває плачі залишками дуже давньої ритуальної поезії, що виникли
ще в дохристиянський період та об’єднані з похоронним обрядом.
За Ф.Колессою, сучасні голосіння – це невеликі частинки колиш-
нього фольклору, «які мають двоїстий склад: у них перемішують
1 Свєнціцький І. Передмова // Етнографічний збірник. – 1912. – Т. 31–32. – С. 7–8.
2 Там само. – С. 6.
3 Там само. – С. 7.
139
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
ся уривки давних віршованих голосінь із прозовими партіями, які
мають усі признаки принагідних імпровізацій, як виливи індивіду-
альних почувань горя по причині утрати близької дорогої людини;
хоч і тут повторюєть ся часами упертий шабльон, то все-ж таки він
виповнюєть ся вичислюванєм індивідуальних прикмет покійника,
звязаних із ним надій, обставин смерти і похорону та инших подро-
биць, достосованих до принагідних обставин: віку, полу й станови-
ща в родині померлого і тих, що його оплакують»1.
Виникнення голосінь пояснює фольклорист з вигуків болю за
втратою коханої людини, які періодично повторюються й утво-
рюють логічну цілість. На думку І. Свєнціцького, це такі типові
«оклики »: ох, ой, і, ей, вельйо, ах … дитинко моя, матінко моя і
т. д. Ці «оклики» у сполуці з епітетами та присудковими фразами
утворюють поетичний образ, який «з поміччю риму і ритму дає нам
суцільну картину горя матери, уняту в ярку граматично-синтаксич-
ну фразу»2. Отже, похоронний плач має таку структуру: «оклики» +
вислови, що означали відношення живих до померлих і навпаки, +
самостійні поетичні картини-порівняння.
Ми вже згадували про поділ голосінь на ліричні та епічні, який
здійснив дослідник у розвідці «Похоронні голосіння і церковно-
релігійна поезія». А в передмові до збірника похоронної поезії вче-
ний робить акцент на ролі епітета як природного переходу між цими
частинами голосінь.
Окремий пласт похоронної поезії складають так звані жартівливі
голосіння. І. Свєнціцький вважає, що вони утворилися на основі
обірваних фраз, які без зв’язку з текстом плачу набувають коміч-
ного характеру. Джерелом появи сороміцьких текстів І. Свєнціць-
кий називає «наївний реалізм» великого числа голосінь, наприклад:
«Чоловік забаг яєць, або й ковбаси, заки жінка зварила їх – він умер.
Жінка начинає голосити й приговорює: «Чоловіче, журо моя! Чоло-
віче, ти на лавці – а під печев твої яйці» (Раранча). Чоловік не вспів
дошити стріху на хаті – тай вмер. Вдова приказує: «… яєчка лежат,
ковбаска висит, діра не зашита» (Брідщина) і т.д»3.
До жартівливих плачів І. Свєнціцький зачисляє похоронну
поезію на певну злобу дня, зокрема у голосінні з с. Кам’яна
1 Колесса Ф. Українські народні думи у відношенню до пісень, віршів і похоронних голосінь
// Записки НТШ. – 1921. – Т. 132. – С. 9.
2 Свєнціцький І. Передмова // Етнографічний збірник. – 1912. – Т. 31–32. – С. 15.
3 Там само. – С. 19.
140
Олеся Шутак. ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОХОРОННИХ ГОЛОСІНЬ…
Криниця Подільської губернії фольклорист знаходить сюжет, у яко-
му віддзеркалена нелюбов людей до місцевого священика-росіяни-
на. «Тому мати, – продовжує дослідник, – виразила се в голосінню
по синови: «Ой сину ти мій! До чого ж ти, сину, дочекав – щоб тебе
кацап ховав»1.
Знаходимо декілька плачів, в яких висміюється нещирий жаль
удовиць, які готові шукати розради з іншими чоловіками. Такі
голосіння І. Свєнці ць кий називає анекдотами та подає приклад-ілю-
страцію: «В Підмонастирску коло Бродів говорять, що вдова пішла
на весілє, та й забула про похорон. По дорозі стрітилося весілє з
похороном, баба-плачка приказує: «Знаю, умію плакати-ридати – та
не знаю, як тя звати». Вдовиця зачула се в весільнім поході і при-
танцьовуючи заспівала: «Федько, Федько, Федько – звався!»2. Часті
згадування в сороміцьких голосіннях найманих плачок, на думку
дослідника, – це доказ архаїчності похоронної поезії.
Цікавою подробицею студії вченого є концентрація уваги на
голосіння, в яких наївний реалізм переходить у вульгарні вислови.
Також І. Свєнціцький подає приклад гуцульського плачу, де вдова
без вдаваного сорому вільно голосить про статеві стосунки з помер-
лим. Це наводить дослідника на думку про т. зв. культ фалоса у пер-
вісних народів та його аналогії у сороміцьких плачах і дає підстави
«у сих сороміцьких голосінях добачити навіть глибоку старину»3 .
Отже, наявність у похоронних плачах відвертих подробиць є ще
одним доказом їх архаїчності.
Свою працю фольклорист завершує поданням квестіонару,
тобто питальника, який стане, як надіється вчений, у пригоді бага-
тьом збирачам усної словесності.
Студії І. Свєнціцького над похоронними голосіннями – це вагомий
внесок дослідника у розвиток української фольклористики . Обравши
предметом свого дослідження плачі, І. Свєнціцький науково обґрун-
тував право на окреме існування голосіння як художнього жанру
української народної словесності, а публікація 300 текстів похорон-
ної поезії в одному збірнику – це поштовх українським фольклорис-
там до нових наукових студій над похоронними голосіннями.
Розвідки ж І. Свєнціцького про похоронні голосіння були одни-
ми з перших досліджень цього жанру української усної словесності
320 Свєнціцький І. Передмова // Етнографічний збірник. – 1912. – Т. 31–32. – С. 19.
321 Там само. – С. 19–20.
322 Там само. – С. 20.
141
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
в Галичині. Домінуючою при їх аналізі була теорія самозародження
сюжетів. Учений детально простежив генезу та розвиток похоронних
плачів, довів приналежність їх до обряду й архаїчність цього жанру
уснопоетичної творчості. Вперше в українській фольклористиці
розглянув структуру голосіння, надавши епітету роль об’єднуючої
сили частин плачу та генератора нових поетичних картин. Насліду-
ючи теоретичні вказівки О. Веселовського, І. Свєнціцький створює
таблицю епітетів похоронних голосінь, розподіляє їх за принципом
вживання стосовно певної особи. Одним із перших виокремив із
похоронних плачів сороміцькі голосіння, звівши їх до плачу-анек-
доту, плачу-новели та ін. Особливим досягненням І. Свєнціцького є
видання корпусу похоронних плачів у «Етнографічному збірнику»,
де з-поміж іншого були поміщені 139 нових записів, а також тексти
голосінь, раніше розпорошених по багатьох виданнях.
Якщо для сучасної фольклористики праця І. Свєнціцького «Різд-
во Христове в поході віків» має радше інформативно-пізнавальну
цінність, то його студії над похоронними голосіннями не втратили
своєї актуальності й сьогодні.
Олеся ШУТАК
ИССЛЕДОВАНИЕ УКРАИНСКИХ
ПОХОРОННЫХ ПЛАЧЕЙ В НАУЧНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ
ИЛАРИОНА СВЕНЦИЦКОГО
Одним из объектов фольклористических студий Илариона
Свенцицкого стали похоронные плачи. Данная статья показывает
значительность вклада исследователя в изучение этого художе-
ственного жанра украинской народной словесности, которая
состоит в детальном анализе песен и масштабных публикациях
текстов похоронной поэзии.
Ключевые слова: похоронные плачи, фольклорный жанр, мотив,
ритуальная поэзия, теория «самозарождения сюжетов».
142
Олеся Шутак. ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОХОРОННИХ ГОЛОСІНЬ…
Olesya SHUTAK
THE RESEARCH OF UKRAINIAN FUNERAL
LAMENTATIONS IN SCIENTIFIC LEGACY
OF ILARION SVJENTSITS’KIY
One of the objects of folkloristic workshops of Ilarion Svjentsits’kiy is
funeral lamentations. This article points out the significance of scho lar’ s
contribution to the study of this Ukrainian folklore genre of art, which
consists in detailed analysis of such works and extensive publications of
the texts of funeral poetry.
Key words: funeral lamentations, folklore genre, motif, ritual poetry,
«theory of self-generation of the plots».
Прадідів вулик
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-18148 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0053 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:57:33Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут культурної антропології НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Шутак, О. 2011-03-18T08:48:43Z 2011-03-18T08:48:43Z 2008 Дослідження українських похоронних голосінь у науковій спадщині Іларіона Свєнціцького / О. Шутак // Фольклористичні зошити: Зб. наук. пр. — Луцьк, 2008. — Вип. 11. — С. 123-142. — укр. XXXX-0053 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18148 393. 9 (=161. 2) Одним із об’єктів фольклористичних студій Іларіона Свєнціцького стали похоронні плачі. Пропонована стаття вказує на вагомість внеску дослідника у вивчення цього художнього жанру української народної словесності, що полягає в детальному аналізі творів та масштабних публікаціях текстів похоронної поезії. Одним из объектов фольклористических студий Иллариона Свенцицкого стали похоронные плачи. Данная статья показывает значительность вклада исследователя в изучение этого художественного жанра украинской народной словесности, которая состоит в детальном анализе песен и масштабных публикациях текстов похоронной поэзии. One of the objects of folkloristic workshops of Ilarion Svjentsits’kiy is funeral lamentations. This article points out the significance of scho lar’ s contribution to the study of this Ukrainian folklore genre of art, which consists in detailed analysis of such works and extensive publications of the texts of funeral poetry. uk Інститут культурної антропології НАН України Фольклористичні зошити Історія фольклористики Дослідження українських похоронних голосінь у науковій спадщині Іларіона Свєнціцького Исследование украинских похоронных плачей в научной деятельности Иллариона Свенцицкого The research of ukrainian funeral lamentations in scientific legacy of Ilarion Svjentsits’kiy Article published earlier |
| spellingShingle | Дослідження українських похоронних голосінь у науковій спадщині Іларіона Свєнціцького Шутак, О. Історія фольклористики |
| title | Дослідження українських похоронних голосінь у науковій спадщині Іларіона Свєнціцького |
| title_alt | Исследование украинских похоронных плачей в научной деятельности Иллариона Свенцицкого The research of ukrainian funeral lamentations in scientific legacy of Ilarion Svjentsits’kiy |
| title_full | Дослідження українських похоронних голосінь у науковій спадщині Іларіона Свєнціцького |
| title_fullStr | Дослідження українських похоронних голосінь у науковій спадщині Іларіона Свєнціцького |
| title_full_unstemmed | Дослідження українських похоронних голосінь у науковій спадщині Іларіона Свєнціцького |
| title_short | Дослідження українських похоронних голосінь у науковій спадщині Іларіона Свєнціцького |
| title_sort | дослідження українських похоронних голосінь у науковій спадщині іларіона свєнціцького |
| topic | Історія фольклористики |
| topic_facet | Історія фольклористики |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18148 |
| work_keys_str_mv | AT šutako doslídžennâukraínsʹkihpohoronnihgolosínʹunaukovíispadŝiníílaríonasvêncícʹkogo AT šutako issledovanieukrainskihpohoronnyhplačeivnaučnoideâtelʹnostiillarionasvencickogo AT šutako theresearchofukrainianfunerallamentationsinscientificlegacyofilarionsvjentsitskiy |