Листи Параски Плитки – невивчене джерело етнокультури
Автор статті привертає увагу до постаті Параски Плитки як носія етнокультурної традиції. Основним джерелом для з’ясування її значимості виступає уцілілий фрагмент епістолярію, частина якого наведена у статті. Автор статьи акцентирует внимание на личности Параски Плытки как носителя этнокультурной тр...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Фольклористичні зошити |
|---|---|
| Дата: | 2008 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут культурної антропології НАН України
2008
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18149 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Листи Параски Плитки – невивчене джерело етнокультури / В. Качкан // Фольклористичні зошити: Зб. наук. пр. — Луцьк, 2008. — Вип. 11. — С. 143-156. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859658449630003200 |
|---|---|
| author | Качкан, В. |
| author_facet | Качкан, В. |
| citation_txt | Листи Параски Плитки – невивчене джерело етнокультури / В. Качкан // Фольклористичні зошити: Зб. наук. пр. — Луцьк, 2008. — Вип. 11. — С. 143-156. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Фольклористичні зошити |
| description | Автор статті привертає увагу до постаті Параски Плитки як носія етнокультурної традиції. Основним джерелом для з’ясування її значимості виступає уцілілий фрагмент епістолярію, частина якого наведена у статті.
Автор статьи акцентирует внимание на личности Параски Плытки как носителя этнокультурной традиции. Основным источником для выяснения ее значительности выступает сохранившийся фрагмент ее эпистолярия, часть которого приведена в статье.
Author of the article pays reader’s attention to the figure of Paraska Plitka as a representative of Ukrainian ethnocultural tradition. The main source for elucidation of her importance is uninjured epistolary fragment , a part of which is in the article.
|
| first_indexed | 2025-11-30T09:21:45Z |
| format | Article |
| fulltext |
143
До джерел
УДК 39 (477. 8)(092)
Володимир КАЧКАН
ЛИСТИ ПАРАСКИ ПЛИТКИ – НЕВИВЧЕНЕ ДЖЕРЕЛО
ЕТНОКУЛЬТУРИ
Автор статті привертає увагу до постаті Параски Плитки як
носія етнокультурної традиції. Основним джерелом для з’ясування
її значимості виступає уцілілий фрагмент епістолярію, частина
якого наведена у статті.
Ключові слова: Параска Плитка, етнокультура, епістолярій,
Криворівня.
Серпень висушує другий укіс трав. Довкола духмяніють прив’ялі
кашки, і лише гірський холодний потічок перебиває дурмання мо-
лодого сіна. Натомість поцейбіч крутоверхої дороги ятріють запахи
городньої м’яти, маруньки, васильків. Коли споглядаєш, намагаючись
оком окинути скільки зможеш пагорби присілка Гурівка, ба чиш, як
навздогін одна одній біжать копички, а на викошених грунях вищи-
пують зелені солодкаві перці підниклої по нічному дощу травинки-
різохи молоді кози. На подвір’ях, при воротях, козакують укладені
упритик острівки, націливши роги на висушену конюшину, яку не
сьогодні-завтра згромадять, упластують і нею вивер шать ряди острі-
вок на городі. Десь побіля крайньої ха ти, що мовби підпирає хмари,
на старезній, із сухим чубком груші вмостився бузьок. Прилетів з
подолинкових млак, нахалавкавшись прирічнянського живого дро бу,
став у гніздилище, збив крильми, ніби засвідчив усьо му доокіллю: я
– тут,– і, наче справжній пантровик, во дить очима.
Хатина Параски Степанівни Плитки*, неначе сполоха ний
перепіл, вишмигнула з-поміж трав’я, яке від само го потоку, від
каменів -валунів, що позастигали у придоріжжі не знати з яких часів,
ІНСТИТУТ КУЛЬТУРНОЇ АНТРОПОЛОГІЇ
ВИПУСК 11 – ФОЛЬКЛОРИСТИЧНІ ЗОШИТИ – 2008
* 01. 03. 1927, с. Бистрень Верховинського району – 20. 04. 1998, с. Криворівня.
144
Володимир Качкан. ЛИСТИ ПАРАСКИ ПЛИТКИ – НЕВИВЧЕНЕ ДЖЕРЕЛО ЕТНОКУЛЬТУРИ
від рань-весни та аж до шипшинової осені таки виносить на своїх
зелених при горщах все вище і вище – у саме підгір’я хати, стоділки ,
стайнини. І пристанула, упершись плечима у густу стіну ялинника.
Та, здається, уже тут, мов натомлена пе рельотами птаха , опустила
крила, присіла і нікуди не зрушиться ні сама, ні ніхто інший її не
зжене. Стоїть і двома невеличкими віконечками та сінешніми две-
рима дивиться до схід сонця, тішиться червоним полуднем – і на-
правду-таки молодіє. А ось і господиня на порозі. Невеличка, мов
вигулькнула з кичериці пташка-малець, вона у блузочці квітастій,
такій же запащині, пересту пає поріжок, навіть не пригинається,
аби проступити че рез арку, яку творять з одного боку кущ калини,
а з дру гого– листатий виноград. Кладе руку на стовпчик фіртчини
і ледь-ледь прижмурює голубувато-молоді, як жит ні блавати, очі.
Тонесенька кіска якось дивно, майже по-дитячому, обрамлює голо-
ву, а широкий, щирий і при вітний усміх одразу ж запрошує підійти
ближче, від чинити дверцята і стати на поріг хатини-житниці.
Жінка, може, вчора стояла тут довго перед годиною дванадця-
тою, бо саме у цю пору, коли сонце щедре, по-справжньому літнє,
гора Кичера упевнює горянина в тім, що якраз тепер «вага днини».
Бо таки справді в передзенітний час до її хатини наближається гора
Магора, за якою десь порозбігалися будинки Красноїлля, дає про
себе знати гора Палієва, немовби хоче доступитися до цілої гряди і
таки бодай на крок випередити Біле ка міння. Навіть найвищий верх
Студеняк прагне прису нутися до гурту крутих кам’яних чубків,
укритих густолісом, приступити до Криворівнянського гостинця,
пря мо-таки переступивши через яр Синиця. Ніби справді усе живе:
і високі гори, і глибезні яруги, і хмари підліс ні, і потік понизинний,
і саме сонце, й вітер загонистий тягнуться до рук цієї жінки, до її
очей, до сердечного приторку, бо, виявляється, володіє вона незви-
чайним даром – переносить їх красу, голоси, мову у свою душу, ви-
творює з усього цього неповторний матеріал – слова, а уже потім так
їх укладає на папері, що у першому ра зі – то висока, як і самі гори,
співанка, що б’є голосно крильми, злітає аж до серця Чорногори,
вертається пе реповненою нектарами її гойності, веселості і гордині;
а в другому разі – то сумовита дума про молодесенькі, зів’ялі від не-
правди і непоправної наруги власні роки, про утраче ну молодість; а
в третьому разі – то мудрі притчі, які видобулися з-під самого коре-
ня серця, пере сипані, мов зерном перед весняною сівбою, життєви-
145
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
ми історіями, буттям її ж земляків, односельців; а в четвер тім разі
– то до найдрібніших нюансів історичної прав ди минувшини від-
творені гірські коляди та записані від старожитніх, кого уже давно
нема серед живих на зем лі, зате видно їх поміж зірками безкрайньо-
го неба,– давні-прадавні весілля, в основі яких – мудрість, куль тура,
етика і мораль наших пращурів; а у п’ятім разі– то її казковий світ,
що ходить поміж горбами, косичить груні, пасе місяць у горах, купає
Білий камінь, аби сві тив її горам аж допізна і довго не впускав під
Ігрець ніч; а в шостому… а у цьому разі – на білесенький, як її со-
вість, папір вишнуркуються слова-діаманти, бо їх ясноту, блиск уже
мало хто бачить, бо ці дивнії перли майже зникли, пропали у місиві
агресивної безкультури, мовного загаття та спручіння. То слова, що
колись, ще у Франкові та Коцюбинського приїзди до «україн ських
Афін» – Криворівні, брунькувалися, цвіли і на ву стах, і в книжках.
А тепер що сталося з ними: чи випололи їх до одного, чи визбирали,
як колорадського жу ка, а чи ж посипали якимось погибенним по-
рошком – і немає. От і шукає ті слова-гуцулізми Параска Плит ка,
як золотошукачі дорогих крупинок жовтого металу, й укладає з них
своєрідний словник – енциклопедію гір…
Горянка стоїть коло своєї хатини, на причілку, і так владно обводить
очима довкруж, що, здається, їй тут підкорено все: і дерева, і трави, і
птаство, й чуркала*, і скелі німо-говіркі, і провалля-гугуни, й низько-
плинні дощові хмари. Бо вона вродилася в горах і з гір, бо ди хає, як і
вони, красою, бо ж тішиться цим краєм, коли йому легко, і гибіє, як і її
гори, коли наступає непоправ на скрута, коли, мов дикунське іго, сила
хапаючого усе, аж до пня, людського нашестя хоче упокорити і гори, і
доли, не думаючи про день прийдешній, про ті злигод ні, що невдовзі
сповзуть з оголених скель на сумні по двір’я їх внуків.
Мов бджола з первоквіту перги, набирається жінка ув очі
та душу баченого й почутого, вимовленого й зата мованого,
повертається обличчям до маленьких віконець і стоїть, неначе
перед святими образами у храмі духов нім. А відтак… переступає
поріг, увіходить до сінок, кот рі розділяють її скромненьке житло
на дві половини : справа – то «творча зала», заповнена мало не до
стелі томами рукописних книг, саморобними коробочками та ящи-
ками, акуратно оклеєними різнокольоровими витинанками, у яких
* Чуркало – джерело (діал.).
146
Володимир Качкан. ЛИСТИ ПАРАСКИ ПЛИТКИ – НЕВИВЧЕНЕ ДЖЕРЕЛО ЕТНОКУЛЬТУРИ
зберігаються менші за розмірами книжечки-кантички, стосами ще
не використаного паперу, першими ескізами та кольоровими зама-
льовками окраїн гір, лісу, численними картинами на релігійні сю-
жети, альбомами-присвятками видатним діячам української та всес-
лов’янської культури, томиками книжок, серед яких – і невідцвітне
«Слово про Ігорів похід», і поезія Анни Ахматової, там і численна
книгозбірня про індій ський побут, звичаї, обряди, вірування…
На стіні годинник, що показує години по-місцевому, складений
її руками з багатьох частинок і власноруч роз фарбований. Параска
Степанівна, яку у селі знають як Штефана Андрійцевого доньку, про
що б не розповідала, бере будь-який томик своїх рукописних книг,
перегортає листки з рівненьким красивим почерком і, ніби вичитує
з них, веде мову:
– Ми родилися у Бистрецí, під Чорногорою. Ми бу ли малень-
кими діточками, нас у бесагах сюди звезли, бо тутечки-таки було
родинне дідове місце.
Ця місцевість називається Гурівка, під Ігрецем. Чо му так
зветься ? Бо там завше якась вода журчить, пер ший град до нас
звідти приходить.
Кажуть старожили, що цей Ігрець на одне яйце ниж чий від
Чорногори…
Уже п’ять літ як попрощалася з мамкою, а з татом – десять. Ще
на батьківськім живе сестра. Але нині такий світ: «Брат – за брата,
а бриндза – за гроші…».
Доки працювала у музеї Івана Франка Платоніда Во лодимирівна
Хоткевич, сюди багато людей приїжджало. Вона засівала красою
знань увесь довколишній світ.
І до мене двері не запиралися: з Житомира, Запоріж жя, Одеси,
Чернігова – і всі за одним – наслухатися фольклору, напитися з чи-
стої гірської ріки народної культури, моралі етики, пізнати побут,
звичаї гуцу лів.
Як ставили «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбин ського,
з кіностудії питають мене: «Що ви, Парасочко, з того маєте? Ви
говорите мало не щодень, а вони пишуть і пишуть». Та нічого не
хочу, лишень одне: аби люди знали, що є така краса, що це – наше,
українське…
Я лісницький робітник, працювала сезонно. Ліси са дила – най
росте краса у Карпатах. Пенсії не мала дов го. Щось дали… Мені
доста, аби стало світло оплатити та й кусок хліба купити.
147
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
Мені якби навіть і дали корову, то де би-м діла, хіба би витягла
на піч. Та й не маю коли то обходити, я зав жди щось маю написати.
Чоловік живе не лише хлібом – треба трошки і духов но пожити .
У мене в руках мусить бути папір. Хочете пі знати справдішне боже-
ство, приглядайтеся до краси при роди, до усього: до квіток, до трав,
до погибаючого, до живучого – і вас це омолодить, оздоровить, ви
відчуєте земну силу…
Я колись дуже слабувала. П’ять літ калікувала, не могла ходити .
П’ять місяців не вставала взагалі. А підня ла мене на ноги віра.
Думаю: Боже, повернеш мене до життя, буду тобі славу писати. І
дотримую цієї обітни ці – вже понад десять книжечок написала: то є
у пое тичній формі переказані історичні факти з життя свя тих, святої
Діви Марії, Ісуса.
Тепер я себе височила і можу вмирати. Адіть, гезде мама моя
жде мене – трунвонька готова. Бачите, файненько розмальована, ви-
тинанками прибрана…
І аж тепер, після дещо скупуватої, уривкової розпові ді Параски
Степанівни, по тім, як вона зовсім спокійно, ніби й ще до того
наспівно-поетично сказала про труну, я й справді звернув увагу на
те, що труна посеред кім натки, а на ній, як на лаві, стосики коробок.
Під стіною стоїть зварений з металічних прутів хрест, на котрому і
надпис готовий, що тут спочиває раба Божа… Але той надпис при-
критий бляшаною накривкою, на ньому, ясна річ, не проставлено
дату упокоєння.
На якусь мить стало ніяково, по душі проповзло від чутне подря-
пування, у вухах запінькало, враз сухота об няла губи, бо зіткнувся
з подібною ситуацією уперше за життя. Я, правда, чув про випадки ,
коли самітні люди за життя готуються до тієї перехідної часини,
коли треба покинути хатні хороми. Та уперше побачив, як одинока
жінка, по суті, живе з хрестом і труною поруч, що хвильно за день і
вечір бачиться з ними – і це її ні страшить, ні лякає, ані дивує. Вана
розуміє, що колись-то цей кі нець прийде, бо він неминучий. Така
правда життя, у цьому – істина буття.
Я намагався, може, дещо і неприродно перекинути ін терес на
темно-зелені побоки товстезних томів її написа них за десятки літ
книг. Ось книга «Варто мислити», а це – «Поетичний дзвін», «Ой
потоки-струминочки», «Хви лі ви мої», «Так серце підказало…»,
«Радуйся, земле», «Подарунки синіх гір», «З народних повісток»,
«Неволь ничі думи (з пережитого)», «Чуєш, брате мій… (власне
148
Володимир Качкан. ЛИСТИ ПАРАСКИ ПЛИТКИ – НЕВИВЧЕНЕ ДЖЕРЕЛО ЕТНОКУЛЬТУРИ
життя, передане віршами, 1944–1954 рр.)», «Дорогі мої спогади»,
«Мила книжечка (з моїх наймолодших ро ків)», «Степ та степ… По-
езія болюча», «А літа пливуть»…
Уявою намагався вийти з цієї кімнатчини, сісти під хатою на ла-
вочку, на якій десятки каменів-трикутників («То – всевидюще око
Господнє, то – символ Святої Трійці…»), й розмовитися з її кали-
ною, з отою горли цею, що перелітає з островки на островку, до-
конечно на магається стріпотіти крильми над її хвірткою. Що це
– якесь віщування?
Та Параска Степанівна взяла в руки одну із своїх книг і перевела
моє думкування на слухання.
– Це укладається – як живе. Усе це – вечорове. От сідаю або ля-
гаю в ліжко, а воно – пливе й пливе. Йде з душі щось то поетичне,
то критичне. Або сміховинки, нісенітниці, недочуваниці. Усе це ви-
робляється десь тут, в душі.
Я завжди боялася, щоб чогось чужого не перехопила, щоби було
тільки власне.
Це виходить із порівняння з життям. Це – віддзерка лення душі.
Люблю життя, бо то є відтінком усього того, що маю. Доки життя
дається, трудімося, щоб не залишитися у довгах. Ось мої роздуми:
«Ждучи на весну, легше мрія лося і тужилося. Туга – це теж немалий
простір у жит ті людини. Доки тужилося, то й серцю без болю не об-
ходилося, та й творчість обривала золоті нитки щастя. Журба – не
безпідставна, як і усі життєві видозміни. Ко ли приходить мовчання,
я інколи тішуся цим. Творчістю дорожу, бо то є життєвий неспокій
у путі до… З друзями інколи трачу настанову гідну, бо у кожного
свої зба гнення не одного часу. Щодень вклоняюся досвіту, бо то мої
гожі почерпання. Доки дивлюся до світла, доти врізноманітнюють-
ся мислі. Мислити – просівати на гоже. Доки в гаю веснить, усе
пернате веселиться, доки життя горить – на ста конях галопуємо і в
підйомних невізних дорогах. Що то буде з нами, весно, як не докли-
чемося одна одної. Болить моя душа: то завжди так буває, ко ли цві-
тіння весни полишає. Коли весна молодістю віддзеркалює, дихаймо
тим даром на повні груди.
Як то гарно нині в гаю,
Як торік бувало,
Весна вбралась в відмолоду,
Та й таки немало.
149
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
Бо дерева в зеленині,
Та ще й у цвітінні,
О, яка то краса Божа
в диво-духмянінні.
* * *
Напій мене в сьогоденні
Творчою снагою,
Зелен-гаю, доки в тобі
Дихаю красою,
Щоб додому повертатись
Надбанням в серденьку.
* * *
Ішов поштар попри хату
Та й не подивився,
Бо листів мені не було,
Хоч би й час заждався.
Не пишеться–так вгадую,
Бо таке буває,
А у мене що в бажанні –
Думка не спливає.
* * *
Життя – хвиля незастійна,
Яка обриває,
Беріженьки і дерева
У прірви кидає.
Так і люди – це дочасні
Мандрівці в цім світі,
Зазнають і роздоріжжя,
Обривів скалистих.
Життя-буття колоскує,
Доки ми ще в силах,
То й байдуже нам і гірке,
Й те, що в пересолах.
150
Володимир Качкан. ЛИСТИ ПАРАСКИ ПЛИТКИ – НЕВИВЧЕНЕ ДЖЕРЕЛО ЕТНОКУЛЬТУРИ
В один час я така була натхненна, що просто сідала за машинку,
друкувала і складала на купку, без жод них чорновиків.
Колись-то задумалася, як то виглядала коляда наша у горах, і на-
писала гуцульською говіркою усе, як це бу ло. Пишу і плачу, пишу і
плачу – й так аж до кінця. Відтворила повністю весь обряд.
Маю записано троє гуцульських весіль – повністю об ряд пере-
дано. А розповідала це колись і приспівувала мені Марія Плитка, ще
одна старенька гуцулка, що мешкала на Царині. Її завжди брали на
весілля вінки шити, вдягати княгиню. То лише вона знала до точно-
стей цей обряд.
Колись у давнину весілля були красні, поетичні, щирі, сердеч-
ні. Де тепер щось подібне збереглося. Тепер – ли ше про подарунки
думають…
І розкрила Параска Степанівна переді мною ще один скарб – збір-
ник укладених власних казок «Сміхівниці, недоточиці, дітолюби-
ці», куди увійшло 126 творів: «У лісі-прилісі», «Чобіток- дубанок»,
«Дощик-цимбал-цінь», «Сонечко-всміхонечко», «Весна-засівниця»,
«Бобець-шулькотець», «Будячок-колючок», «Коник-золотогривни-
чок», «Ручка-неслухничка», «Про їжачиху Гопку та їжа чиху Заде-
риносичку»…
А після цього – показала дві бокаті папки витинанок. І додала
коротко:
– Витинання складаються дуже просто: беру звичай ні обкладин-
ки від учнівських зошитів, ножиці – і ріжу. Найбільше виходить у
мене килимових узорів.
Наснагу мені дає гарне перо і папір. А ще розповіді старих
людей, багатьох з яких я знала замолоду, а їх уже давно немає. І про-
пали їх скарби духовні.
Розповідала мені колись одна старенька бабуся, як це був у нас
незвичайний дідусь Калинюк. Жив бідненько, ловив рибку. А до-
живав коло церкви у вартівні.
А був дивний, сміховинний чоловік. Прийшов раз до одного
багачика. Хатні щось робили на городі, а йому сказали, аби заждав.
Але ніхто не квапиться йти до ха ти. Відтак питають, що там нового
у селі. А він підди вився, що у горшку вариться їда. Пахне м’ясом,
соло нинкою, смаженицею. Подумав собі, бідака, що попробу вав
би того борщу, але ніхто не спішиться давати. Заздрів він під лави-
цею проношені постоли. Розглянувся та й думає: зшкварю їм якусь
сміховину.
151
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
Нарешті сам ґазда питає, що там нового. Та що но вого, чув-єм, що
царі помінялися: Кусаковський – до Торбовського, а Корзановський
– до Горщовського. Ті байдуже, поволі повиходили, а цей лишився у
хаті. Узяв кусники солонини до торбини, а постоли кинув у горщок.
Та й схопив торбу, пішов бігами, аби ті не здогонили. Йде-йде вже
собі, тікає скоріше, а господарі заходять до хати, беруться до їди,
насипають страви у миски – а там корзани вилупилися.
Ну вже сміху було. А вже потім наварили кулеші, зарядили салом
з часником і зрозуміли, що то значить: царі помінялися.
От на цю тему я і написала на гуцульськім діалекті цілу віршо-
вану притчу «Співанки з народних повісток. Калинюкові жарти».
Це – перед вами дев’ятий том моїх творінь. Готую де сятий і
одинадцятий. Це все – моя творчість, мої пое тичні мудрствування ,
філософування: «Доки молодило ся – доки й підскоків»; «Голова бо-
ліла, та не признава лася від чого»; «Горівчаний чад заведе в ад»;
«Доки горівку випивали, то за тверезість не знали»; «Якби не го-
рівка-дурманиця, то не покинула би дев’ята солодиця»; «Залицявся ,
доки непорожня фляшчина шкірилася з по лиці»; «Говорив – як
маслом мастив, але не без стограмівки»; «Казала, що дасть горло
пополоскати, але аби прийшов клітку дров наскладати»; «Горіївка
– не дурманиця, забрала здоров’я і життя вкоротила наполовицю»;
«Дурман у голові від випивайства, а не від тверезості»; «Людина у
гараздах, а біда замислює, з котрого би це боку скубнути»; «Людина
в байдугах, а біда кмітить ще й з слухавками»; «Людина в розрухах,
а біда жде роз рахунку і на свою губу»; «Людина йде та й біду веде»;
«Що людина прозіває, то біда на вус намотає»; «Що бі да на вус на-
мотає, тим відплатить»; «Людина в гаразді товстіє, а біда радується,
бо є з чого мотузиння крути ти»; «Чужа річ часом життя коштує»;
«Людина спить, а біда зуби гострить»; «Гаразд – із сонцем, а біда
– із сирітськими слізьми».
Колись дуже вірили у різні примовки, у страшні речі, що згонили
людей з світу. Вірили у ворожбитство, яке до нас прийшло ще з
язичницьких часів.
Маю записані повір’я на різні пригоди: «Якщо йдеш у дорогу, а
перед тобою пробігнуть або кіт, або заєць чи перейдуть з порожніми
коновками без води, – знай, що буде невдачна подорож, вернися до
хати»; «Якщо вертаєшся до хати за забутою річчю – ознака невдачі »;
«Якщо задзвонить у правому вусі – недобре, а як у лі вому – то на
152
Володимир Качкан. ЛИСТИ ПАРАСКИ ПЛИТКИ – НЕВИВЧЕНЕ ДЖЕРЕЛО ЕТНОКУЛЬТУРИ
добрі новини»; «Якщо забудете щось із сказаного, то помацайтеся
лиш за ліве вухо, то раз-два нагадаєте забутицю»; «Дзвонить у вусі
– на новину»; «Якщо обпарите кінцівки пальців і вчуєте нестерпний
біль, то лише хапніться ними за будь-яке вухо і скажіть три рази:
«Середа-хрещок». Тут же біль втихне». «Якщо жаби болотяні звива-
ют гнізда перед днем святого Олек сія, Божого чоловіка (це навесні,
у березні), то знак на непогідну пору. Жабам буває перервана праця
усякою непогодою, так і людям буде непогодити у роботі на весні.
А як в’ють гнізда після святого Олексія, то можна ждати погідної
весни»; «Якщо навесні перший раз узд рите кольорового метелика
– буде невдячний цілий той рік»; «Якщо притулити поперек до пар-
кана чи до воринячого плоту в той день, як перший раз грім гримить,
то не будуть крижі боліти таки цілий рік».
А ці прикмети розповідали місцеві старі гуцули: «Як що у потоці
накоплюється піна з пропливної води – то є знак, що буде зміна на
дощову погоду»; «Якщо розбовтати дев’ять головиць-джерел та й
мечити в них ку хонної солі, слід чекати дощівної погоди»; «Бувало,
і во шу на волоску прив’язували на кіл – то теж на дощ»; «Якщо
навесні прилетіли бузьки і сідають на царинки –: то ознака снігопа-
диці»; «Якщо пташня злітає гурмами – на непогоду»; «Як перелітні
птахи восени низько летять, то повертає на скору зиму. А як ідуть
високо, то зима ще не скоро буде»; «Якщо на святої Мокрини випа-
дає дощ, то буде погідна осінь».
Йду по дрова чи ягід набрати у лісі – беру з собою папір. Побачу
якийсь гарний краєвид – і враз собі при тягнула на чорновик, а вдо-
ма фарбами розмалюю. Отут, на цих мальовках, видите не просто
там окраєць лісу, копичку сіна як плід фантазії. То усе дійсно таке я
ба чила і відтворила.
Маю альбоми-присвяти Кобзареві, Лесі Українці, Юрію Федько-
вичу. Цей буковинський соловій справив на мене велике враження, і
я з того часу почала писати гуцульською говіркою. Дивилася на його
сардак і лю бувалася його книгами – дуже щиро й сердечно писав.
Маю кілька довших співанок, зложених про Олексу Довбуша
та опришків. За двадцять років, починаючи з 1955-го, уклала томик
«Зарібкових співанок», присвяче них нашим робітним людям. Про-
ілюструвала знімками, бо йшла у ліс і брала з собою фотоапарат…
Хотіла я писати по-гуцульськи. Та й заодно вирішила готувати
словник гуцульської говірки, за алфавітом. А по чала я добирати
153
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
словник дуже давно, як стала писати свої книги, – то уже не один
десяток років. Це, що я внесла до словника, жило в мені усі літа, з
дитинства. Спочатку подаю слово (якого ми вже нині не почуємо) у
місцевому варіанті вимови, а справа – йде граматич не пояснення. Та
ще й збагачую синонімічний ряд. При міром, до слова «іти» я зна-
йшла до ста синонімів – і діточі, і сміховицькі відтінки. До одного
цього слова десь з місяць добирала відповідні синоніми. Вночі і по
два рази вставала, коли приходило в голову. От лежу, а во но сну-
ється-снується, ага, оце-го ще не записала. Встаю швидко, бо цього
рано уже не буде – кудись пропаде чи втече.
Якось був у мене художник зі Львова, розговорилися, а він: «Що
лише, Парасочко, прийде до вас, уже пишіть, бо воно більше не
повторюється». І справді, я у тім пе реконалася, бо бувало: ой, не
хочу вставати, світити. Запишу рано. Ага, пробач, Параско, нема.
Полетіло лис тячко за листячком – і ні значка.
Ось як виглядає мій словник: «Ага – ає, так; Асек – мабуть;
Ашпрут – хлоп’я; Беривка – дерев’яна посуди на у формі бочівки,
але продовгувата. На Гуцульщині використовують для закваски
гуслянки з молока або для збереження бриндзи; Бербениця– також
дерев’яна по судина, яку використовують, як і беривку. Вона розмі-
ром трохи більша за беривку; Бриндза – виробляють пере важно з
овечого молока у полонині; Будз – брила сиру, що височена від води,
стоячи у прорідженому мішку з полотна. Переробляють на бриндзу.
Брайт – дерев’яний кілок, подібний до макогона. Ним набивають
бриндзі у бербениці або у беривки…». Гадаю, що цей словничок був
би принагідний, коли читати «Камінну душу» Г. Хоткевича, твори
В. Гжицького, Ю. Федьковича, Р. Федоріва, В. Стефаника, М. Че-
ремшини, Д. Осічного, М. Пав лика, В. Гнатюка, І. Франка, інших
письменників. А оцей пухкенький томик рукописний – то моє листу-
вання, яке не вийшло за поріг хати. Я хотіла погомоні ти з людиною,
от і написався цей листочок у альбомі-книжці. Ще одну таку книж-
ку пишу, але не укінчила. Багато їх уже написано – 379 листів. От
прощання з кни гою: «Прощай, книго, прощай, книжечко, мій друже,
го ре розділимчий…»
От лист Франковому гаю: «Ти знову завеснів окрасою відмолоди ,
зажданий гаю. Мені так мило в тобі побути і помріяти просторо
й творчо з осадом відпочинку на сумуючому корені потахаючої
ялиці -стовбура, що зову завжди Франковою ялицею. Так, ти гілля-
ла колись, ще за моєї тями, окраснице гаю, ти мене уприємнювала
154
Володимир Качкан. ЛИСТИ ПАРАСКИ ПЛИТКИ – НЕВИВЧЕНЕ ДЖЕРЕЛО ЕТНОКУЛЬТУРИ
творчо – тож кохала я тебе. Прийти до тебе, столітня ялице, любила
я, щоб помріяти на пару про час.
Стовбуре яличний, біля тебе росте потомок твій, яличка-дочка.
Боже, а злі руки зрізали твою внучку на Но вий рік, і я заплакала, як
прийшла: темното людська! З неї гілочку взяла зелену та й у листі віді-
слала до Рахова, і я рада, що цей пласток з ялини у гаю став релік війною
красою народній поетесі із Закарпаття Марії Тисянській (1987 рік)».
Ота ялиця щось таке пережила, як сам Франко: і грім її бив, і
буря крутила, звернула, до половини зірвала, збила. Так жалісно.
Писала я і до музею Івана Франка у Криворівні. «Ко ли заходжу
на передхаття скромного будиночка, у яко му жив Василь Якіб’юк і
в ньому перебував Великий Каменяр, син українського народу Іван
Франко, мимо волі пригадуються мої шкільні роки, коли в селян-
ській придорожній хаті поміщалася сільська школа.
Роки ви юні, неповернуті, ви стали уявою, казковою мандрів-
кою. Отож після вас скільки води протекло у Черемош, скільки оця
центральна шосейна дорога протягла братоненависницьких полчищ
та й тих стрільбищ з дулами, намірених вбивчо у все живе, невинне.
Бо вій на – не мати, жалів не приховує, руйнівниця, дотла спа лююча
ганебно. Війна – це витвір негідного сатани!
З того часу, як ми хороводили у домі, відведеному під школу,
наші життєві години міняли свою ходу на різні звідениці. Але кому
не на смерть, той і у вогні не зго рить. Видержували наші непідсилі
ноги неблизькі і не легкі дороги…
Дивуюся не раз, як ти ще уцілів, доме, хатинко гостюючо-при-
тулююча до себе свого сина Франка. Адже війна погарищ багато
спопелила гожого, жертвами утечі стали господарі твої – Василь
Якіб’юк, жінка Параска і син Олекса.
Рани нашого покоління не загоєні, згублене не забу те, бо люд-
ська крівця – не водиця. З наших учителів, напевно, немає нікого
серед живих, бо їхній зріст під лягав призову. Киянка Емілія Ми-
колаївна Олійник бу ла призвана на фронт – і більше не побачили
учні своєї скромної вчительки-сирітоньки… Усі йшли на фронт бо-
ронити свою Батьківщину. Мило не мило – тягни, ко било. Так каже
народна поговірка. А вчителька була невтратна духом, та й вона не
одна – усі йшли, бо не йти – не могли!
Спогаде ти болючий, крізь роки ти залягаєш в задуми серця.
Дивлячись довкіл, ти, доме, згадуєш немало по дій з минулого, осо-
бливо ж тепер, коли і я безродинна сирота у свої шістдесят літ.
155
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
Я стою під ґанком, як стояла колись вчителька на ша, і до сонечка
повертаю обличчя, на якім застигла до ля сирітська: сироту тільки
сонечко-сміхонечко обігріє… (1987 рік)».
А це – мій лист до весни: «Ти, весно, поведи мене до своїх див,
адже джерельця – це ти, окрасо засівна. Я з тобою засяду над сплив-
ним потоком і буду заслуховува тися тим желебом, що прославляє вес-
няну відмолоду, якою звільнився потіченько від закованої криги льодо-
вої. Адже зимова утісність для усіх, і нас, людей, дуже відчутна.
Весно-весно, я надіюся, що ти мені в серденько вложиш поетичну
замріяність, і від передзвінного потіченька я не відійду осторонь без гід-
ного почерп’я. І про все це милозвуччя часу напишу рядки на спогад:
Ой ви трави-житневиці,
Гірські запашниці,
Вас сонечко ласкувало
В час достиганиці.
Хто ж у тобі, полонинко,
Взимку пробуває,
Хто ж плаїки полонинські
Кроками зміряє.
Ой хіба лиш звіринонька
Бродить в полонині
Та й вітричок, як вівчарик,
Грає в посвистині…
* * *
Поза Криворівнею на Верховинщині, ген-ген високо в горах кві-
тує го рицвіт. Кажуть гуцули, що щасливий той, хто спогляне на цю
квітку, полюбується її дивом-красою. Може, від того, що стільки
багатозначності у її назві: і горіння-пломеніння поміж заленорут-
тям плаїв, і гордовистості, бо ж тільки по горах зростає, і прибрала
собі Параска Степанівна Плитка псевдонім – Горицвіт. Є в цьому ве-
ликий сенс, адже була вона у гірському краї – не така собі звичайна
жінка, котра знала, де добре родять афини*, гриби, малини чи ожи-
ни, де б’ють чисті джере ла, де куріпки звивають гнізда і де молоді
смерічини стрімкують до сонця – і їх хтось може крадькома стяти під
* Афини – чорниці (діал.).
156
Володимир Качкан. ЛИСТИ ПАРАСКИ ПЛИТКИ – НЕВИВЧЕНЕ ДЖЕРЕЛО ЕТНОКУЛЬТУРИ
Новий рік… Ця жінка могла кожного з нас збагатити. Вона, як ніхто
з тутешніх меш канців, читала книгу гір і підгір’їв, лісів і зворів, рік
і по токів, сонця і місяця, вітрів та погідних днинок. Прислу хаймося
до мови її рукописних історій. І вчуємо, як б’ють джерельця, як
плюскотять чисті ручаї її життєвих сторінок.
… Проминули, просвистіли гірськими вітрами роки, як мовиться ,
гай-гай, скільки води втекло у збагненно-незбагненне безчасся. А з
водою та часом і вона відійшла, відпливла від нас Параска Плитка -
Горицвіт, жінка, чий незвичайний талант так і не оцінили за її життя.
Владимир КАЧКАН
ПИСЬМА ПАРАСКИ ПЛЫТКИ –
НЕИЗУЧЕНЫЙ ИСТОЧНИК ЭТНОКУЛЬТУРЫ
Автор статьи акцентирует внимание на личности Параски
Плытки как носителя этнокультурной традиции. Основным источ-
ником для выяснения ее значительности выступает сохранившийся
фрагмент ее эпистолярия, часть которого приведена в статье.
Ключевые слова: Параска Плытка, этнокультура, эпистолярий ,
Криворивня.
Volodymyr KACHKAN
THE LETTERS OF PARASKA PLITKA AS UNKNOWING
SOURSE OF UKRAINIAN ETHNOCULTURE
Author of the article pays reader’s attention to the figure of Paraska
Plitka as a representative of Ukrainian ethnocultural tradition. The
main source for elucidation of her importance is uninjured epistolary
fragment , a part of which is in the article.
Key words: Paraska Plitka, ethnoculture, epistolary, Krivorivnya.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-18149 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0053 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-30T09:21:45Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут культурної антропології НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Качкан, В. 2011-03-18T08:50:38Z 2011-03-18T08:50:38Z 2008 Листи Параски Плитки – невивчене джерело етнокультури / В. Качкан // Фольклористичні зошити: Зб. наук. пр. — Луцьк, 2008. — Вип. 11. — С. 143-156. — укр. XXXX-0053 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18149 39 (477. 8)(092) Автор статті привертає увагу до постаті Параски Плитки як носія етнокультурної традиції. Основним джерелом для з’ясування її значимості виступає уцілілий фрагмент епістолярію, частина якого наведена у статті. Автор статьи акцентирует внимание на личности Параски Плытки как носителя этнокультурной традиции. Основным источником для выяснения ее значительности выступает сохранившийся фрагмент ее эпистолярия, часть которого приведена в статье. Author of the article pays reader’s attention to the figure of Paraska Plitka as a representative of Ukrainian ethnocultural tradition. The main source for elucidation of her importance is uninjured epistolary fragment , a part of which is in the article. uk Інститут культурної антропології НАН України Фольклористичні зошити До джерел Листи Параски Плитки – невивчене джерело етнокультури Письма Параски Плытки – неизученый источник этнокультуры The letters of Paraska Plitka as unknowing sourse of Ukrainian ethnoculture Article published earlier |
| spellingShingle | Листи Параски Плитки – невивчене джерело етнокультури Качкан, В. До джерел |
| title | Листи Параски Плитки – невивчене джерело етнокультури |
| title_alt | Письма Параски Плытки – неизученый источник этнокультуры The letters of Paraska Plitka as unknowing sourse of Ukrainian ethnoculture |
| title_full | Листи Параски Плитки – невивчене джерело етнокультури |
| title_fullStr | Листи Параски Плитки – невивчене джерело етнокультури |
| title_full_unstemmed | Листи Параски Плитки – невивчене джерело етнокультури |
| title_short | Листи Параски Плитки – невивчене джерело етнокультури |
| title_sort | листи параски плитки – невивчене джерело етнокультури |
| topic | До джерел |
| topic_facet | До джерел |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18149 |
| work_keys_str_mv | AT kačkanv listiparaskiplitkinevivčenedžereloetnokulʹturi AT kačkanv pisʹmaparaskiplytkineizučenyiistočnikétnokulʹtury AT kačkanv thelettersofparaskaplitkaasunknowingsourseofukrainianethnoculture |