Про купальські вогні та споріднені з ними уявлення
З російської переклав Віктор Давидюк
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Фольклористичні зошити |
|---|---|
| Дата: | 2008 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут культурної антропології НАН України
2008
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18151 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Про купальські вогні та споріднені з ними уявлення / О. Потебня // Фольклористичні зошити: Зб. наук. пр. — Луцьк, 2008. — Вип. 11. — С. 167-188. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859583865969967104 |
|---|---|
| author | Потебня, О. |
| author_facet | Потебня, О. |
| citation_txt | Про купальські вогні та споріднені з ними уявлення / О. Потебня // Фольклористичні зошити: Зб. наук. пр. — Луцьк, 2008. — Вип. 11. — С. 167-188. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Фольклористичні зошити |
| description | З російської переклав Віктор Давидюк
|
| first_indexed | 2025-11-27T08:50:07Z |
| format | Article |
| fulltext |
167
Публікації
УДК 392: 398. 332. 2
Олександр ПОТЕБНЯ
ПРО КУПАЛЬСЬКІ ВОГНІ ТА СПОРІДНЕНІ
З НИМИ УЯВЛЕННЯ
Значення, яке народ надавав купальським вогнищам, проявля-
ється ось у чому.
Поблизу Пожеги в Славонії, хто вище скаче через вогонь, у того
буде й кращий врожай пшениці і всього іншого. І льон буде вищим
(Ilič, Narodni seavon. obić. Zagr. 1846. 164). В білорусів напередод-
ні Івана після заходу сонця вбивають у землю кілок, обкладають
його соломою й коноплями, а на самий верх кладуть куль соломи ,
який називають купалом. Потім запалюють те вогнище й бігають
довкола, підкидаючи в нього березові гілки та примовляючи:«Коб
мій льон такий великий бив, як етая фарастина!» (Терещ. V, 75–6).
Так і в Чехах скачуть якомога вище через вогонь, щоб родили коно-
плі (Hanuš. Kalendař bajesl. 187). По Драві головешки з Іванівського
вогнища та залишки смолоскипів розносять і розкидають по полях
і городах, щоб комахи не псували капусної розсади та посівів (Ilič.
164). Із цих та подібних свідчень видно, що купальскі вогні стосу-
ються урожаю.
В різних місцевостях по цей бік Дніпра дотримуються такого
звичаю. Перед Іваном дівки, зрубавши дерево чорноклен, вбивають
його в землю на грищі. Потім роблять із соломи опудало (ляльку),
одягають його по-жіночому в спідницю, корсетку і т.ін., навішують
на нього свої хрести й намиста и садовлять під деревом. Лялька ця,
як мені точно відомо, в Харк[івській] г[убернії] називається маре-
ною (Пор. маранам (сер. р.) смерть), тоді як, за свідченнями Тере-
щенка (V, 79) и Маркевича (Обычаи и пр. 10), Ма реною називаєтся
чорноклен, а лялька – Купалом. Не сумніваючись у правильності
цих останніх повідомлень, можна, одначе, вбачати в них пізніше
ІНСТИТУТ КУЛЬТУРНОЇ АНТРОПОЛОГІЇ
ВИПУСК 11 – ФОЛЬКЛОРИСТИЧНІ ЗОШИТИ – 2008
168
Олександр Потебня. ПРО КУПАЛЬСЬКІ ВОГНИЩА ТА СПОРІДНЕНІ З НИМИ УЯВЛЕННЯ
викривлення обряду. У Тер[ещенка] на наступній сторінці (V, 80)
йдеться, що опудало, яке називається Купалом, одягають як жінку,
в очіпок, стрічки, намисто. Із цього виходить, що купало – жінка,
чому перечать деякі повідомлення.
В Харківській губернії перед вечором дівчата під чорнокле-
ном накриваютъ стіл, наготують яєчні і млинців, хлопці прине-
суть горілки, їдять і п’ють. Потім дівчата познімаютъ все своє з
Марени і несуть її топити разом із чорнокленом*). Це робиться
перед вечором, а вогнища палять після заходу сонця. В інших
місцях втикають у землю чорноклен, обвішаний вінками й стріч-
ками, ставлятъ біля нього Купала (тобто ляльку), а неподалік роз-
палюють вогнище (Марк. Там само). По-третє, опудало обклада-
ють купою соломи з кропивою і запалюють. Через це вогнище
скачуть і співають:
Ходили дівочки коло Мареночки,
Коло моє водила Купала.
Гратиме сонечко на Івана.
Та купався Іван, та в воду упав,
Купала під Івана! (Терещ. V, 80)
У Волчанському повіті Харківської губернії, коли водятъ танок
біля Марени, яка сидить під деревом, цю пісню співають так:
Ходили дівочки коло Мареночки,
Коло Володимеря Купала,
* При цьому співають:
Як пішла Ганна до броду по воду,
Ганно моя, панно моя!
Ягодо моя червоная!
Та стала Ганна на всхитки кладки,
Ганно моя и пр:
Кладка схитнулась, Ганна втонула.
Ганнина мати громаду збирала,
Громаду збирала, усімь заказала:
Не беріте, люде, у броду води,
Що й у броду вода, то Ганнина врода,
Не ловіте, люде, у Дунаі риби,
Що в Дунаі риба, то Ганнине тіло,
Не косіте, люде, по луках трави,
Що по луках трава, то Ганнина коса.
Не ломліте, люде, по лугах калини,
По лугах калина, то Ганнина краса.
Відношення цієї пісні до потоплення Марени цілком не зрозуміле. Можна сказати тільки, що
спроба знайти в Ганні царівну Анну, основана на тому, що в іншій купальській пісні згаду-
ється про Володимира, не призводить ні до чого.
169
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
Іграло сонечко на Йвана…1
Цієї пісні не слід розуміти так, що танок ходить біля Марени і
біля Купала, причому «коло Володимеря и т.д.» – існує приспів,
який не має граматичного зв’язку з першим віршем, точно так, як
і в наведеній в зносці пісні «Ішли дівочки». Сам приспів можна
розуміти по-різному. Коло «Володимеря» може бути означенням
місцевості, де відбувається обряд Купала; подібно до цього в іншій
купальській пісні приспівують:
…. В чистім полі роса пала,
На улиці – Купала на Йвана!
По-друге, оскільки в українців основне російське тверде р може
неорганічно пом’якшуватися, то «Володимеря (тобто Володимера)
може бути не прикладкою, яка означає місцевість, а епітетом Купала .
Купало може бути названий Володимиром, тобто «володеющим
миром», князем, подібно до того, як у замовлянні, наведеному п. Мак-
симовичем, місяць (князь, xiężyс) названий Володимиром.
Дуже недостатні відомості про болгарський обряд, подібний
виносу Марени: «на Єньов денъ» роблять ляльку з різних ста-
рих плать чи з соломи, дівчата й хлопці носяться з нею, як із
1 Той же приспів після кожного вірша і в наступній пісні:
Ішли дівочки в ліс по ягідочки
Коло Володимеря і т.д.
Та припало дівкам та Дунай пливсти,
Та Дунай-море пливсти, річеньки брести,
Та всі дівочки в плахтах шовківках,
Дівка Оленка (ім’я присутньої тут сироти)
в плахті, чернітці.
Та всі дівочки Дунай перепливли,
Дунай перепливли, річки перебрели;
Дівка Оленка в Дунаі втонула.
Як пришли слухи та до мачухи:
Ой не жаль мені дівки Оленки,
«Ой та жаль мені плахти чернитки!
Потім повторюється те ж, але зам. 5 вір. Дівка Явдошка (у якої є рідна мати) в плахті-шов-
ківці», а зам. 3-х останніх вір.:
Як прийшли слухи та до матінки:
«Ой не жаль мені плахти шовківки,
«Ой та жаль мені дочки Явдошки!»
Суть пісні в тому, що краще рідна мати, ніж мачуха; подібно до цьогоу, в кількох інших купаль-
ських піснях6 краще батько, мати, ніж свекор, свекруха, і весь чоловіків рід.
Замінимо вираз «Дунай-море». Загальновідомо, що слово море мало колись ширше значення,
ніж тепер, але не знаю, чи було хоч ким-небудь указано, що й у нас збереглися сл’іды такого
значенння: про ратників Ігоря Святославича и братію: «пошахуть (казали) Русь (тобто Руси)
съ 15 мужь утекши, а Ковуемъ мнье, а прочіи въ море истопоша (Ип. Л. 132)»; та моря там не
було, а були річки. В цьому ширшому значенні варто, здається, розуміти слово море і в деяких
місцях «Слова о полку Ігоревім».
170
Олександр Потебня. ПРО КУПАЛЬСЬКІ ВОГНИЩА ТА СПОРІДНЕНІ З НИМИ УЯВЛЕННЯ
покійником, решта йдуть за ними, щось говорятъ і співають пісень
(Каравелов, Пам. нар. быта болгар 1,234). Може, ця лялька зображує
чоловіка, в такому разі пор. похорони Ярила (Терещ. V, 100 слід.) і
смерть Кострубоньки-Костроми (Zeg. Раulі І, 21–2, Основа 1861. 11
кн.; Свидницьк. Великдень, 51). Як би там не було, та народ пов’язує
потоплення чи спалення Марени-Смерті з купальськими вогнищами.
Запалювання вогнищ і перестрибування через них має на меті звіль-
нення від зловорожої сили хвороби, смерті і пов’язаних із останньою
міфічних істот. В Країні малих дітей, які самі пострибати не можутъ,
матері переносятъ через вогонь, для здоров’я. На межі між Штирією
і Каринтією вранці 24 червня збираютъ попіл з купальских вогнищ і
ним лікуються від різних хвороб. Біля Пожеги кажуть, що самі вогні
проти ночі 24 червня проганяютъ різні хвороби, особливо головний
біль і моровицю. Під час зарази одна жінка запалила вогнище і в від-
чаї кинулась у нього. Її врятували. А заразом і Куга, злякавшись пала-
ючого вогнища, пішла з села. (Illič, 165–7). У литовців, чехів (Hanuš.
Kalend. 187) і росіян (Терещ. V, 78) на Купала не лише стрибають
через вогонь (чи його заміни: купи кропиви, шипшини); але й пере-
ганяють через нього худобу. Це зближує купальські вогнища з нім.
«Notfeuer» під час падежу (Grimm myth. 570 і наст.) і спалюванням
коров’ячої смерті у росіян (воригіналі Вр. – В. Д.) (Тер: VI, 42), особи,
тотожної з Мареною або Марою, яку спалюють чи топлять на початку
весни (Тер.-V, 8–9, 10) чи на Купала.
У хорватів і сербів вештиці бояться залишків купальських вог-
нищ, а тому, щоб перегородити їм вхід у село, люди затикають
недопалки іванівських смолоскипів у пліт (Ilič 164). В Україні (в
оригіналі – Мр. – В. Д.) на Купала розкладаютъ по вікнах, порогах
і стійлах кропиву (заміну вогню) і папороть, щоб відьми і вовку-
лаки не ходили по хатах і хлівах (Тер. V, 87).
Давно вважається, що купальскі та інші, подібні до них, вогнища
мають силу давати врожай і проганяти смерть не самі собою, а тому,
що відображають сонце. Дослідження Куна, які майже цілком можна
застосувати й до слов’янської міфології, дають міцну основу для
цього припущення.
Для відновлення давньої форми міфу, який лежить в основі
купальських обрядів і повір’їв, звернемо увагу ось на що.
По-перше, всі сонячні свята (за рус. вірою – Різдво, Богояв-
лення, Благовіщення, Великдень, Іванів день – Даль, Посл. 1003)
позначені грою Сонця. У болгар на Єньов день сонце танцює,
171
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
кружляє, крутить двома шаблями, які тримає в руках (Карав. 234),
у росіян (в оригіналі – Вр. – В. Д.) на Іванів день сонце, проїжджа-
ючи по небу на колісниці, танцює і розсипає по небу іскри, що, між
іншим, можна помітити при його сході (Тер. V, 75). В Сілезії сонце
грає в день Sobótek. Дівчата випікають до цього дня пиріжки,
які звуться Słończęta, виходятъ з ними удосвіта в поле і, поклав-
ши їх на білу чисту хустку, танцюють довкола та примовляють:
«graj słońce, graj tutaj są twoje słończęta». Потім, зустрівши сонце і
вклонившися йому, діляться пиріжками так, щоб обдарувати ними
всіх своїх близьких (Срезн. Об обож. солнца, 40. Ж. М. Н. Пр. 1846.
т. 51.1). В Тульськ. г. напередодні Петра селяни усіх вікових катего-
рій збираються на пагорбах, розкладають вогнища і, в очікуванні
сонця, проводять ніч в іграх і піснях. При сході сонця всі радісно
вигукують. Старші спостерігають, як сонце грає на небі: воно
то вирине, то сховається, то вийде угору, то опуститься донизу,
то заблищить різними кольорами, голубим, рожевим та іншими,
то засяє ясно (Сахр. 11, 7, 41–2). Ледь з’явиться сонце, його вітають
хором:
Ой ладо, ладо! і т.д. (Тер. VI, 48).
Одна українська (в оригіналі – Мр. – В. Д.) купальська або пе-
трівочна пісня по чинаєтся так: «Із-за гори Сонечко йде й грає». На
Великдень грає сонце і це виявляється через струс його променів.
Багато хто, щоб побачити, як воно грає, вилазять на найвищі будівлі
(Тер. VI, 103). Так само сонце грає, тобто обертається, качається по
небу, розкидає проміння і збирає його знову і на Благовіщенння (Тер.
VI, 23). У всіх цих описах «грати» означає: 1) танцювати, кружляти ,
2) яскраво світити, як і в тій сербській пісні, в якій «играіуħu»
протиставляється слову похмоло (похмуро):
Синоħ сунце играjуħи заħе,
А jутроске пошмоло изаħе.
Што по синоħ играjуħи заħе,
Оно Jeво маjци с воjске доħе,
А што jутрос пошмоло изаħе,
Оно-č Jово маjци разбольeо (Кар. Пjеc. I, 486).
1 Інше значення надається особливим рухам сонця на на Ів. день у сербів і хорв.: «Приповиjeдаjу
да jе Ивань дан тако велики светац, да ня ньего сунце на небу три-пут до страха стане» (Карадж».
Рjечн. Illič 167).
172
Олександр Потебня. ПРО КУПАЛЬСЬКІ ВОГНИЩА ТА СПОРІДНЕНІ З НИМИ УЯВЛЕННЯ
Основне а, jа послаблюється в і: санскритське агра-м, верхів’я,
кінчик, вістря = у всьому крім роду = слов’янському голка; старо-
слов’янському ізок, коник-стрибунець (потім–місяць червень) пор.
із санскритським аджá-с, аджâ, козел, коза, звідки зменшувальне
аджакâ, маленька коза (кор. áдж ати=аgеrе йти, гнати); місц. ін за
коренем = скр. анjа; старосл. серб. імела (омела)=скр. а-малâ тоб-
то без плям, біла (пор. viscum album). Слов. іст, істовъ, істи на (те,
що є)–кор. ас; за аналогією з чеськ. Оbydli – житло і буда (кор. бhу,
бути), до того ж іст від ас можна віднести і сл. іст-ба, ість-ба, котре
Міклошич вважає запозиченим з нім. stupa, stoba (stube), а інші, ціл-
ковито неправильно покликаючись на зменш. істобка, істопка, по-
хідного від топити; слов: имя, лит. іmи, кор. jam; ікра, лит. ікраі, û
(ч. р. мн.), також jeknos, û (ж. р. мн.), печеня=Скр. jакрт (в інш. фор.
jакан)=jесur: сивый=скр. çjâba, fuscus. Відповідно до цих прикла-
дів сл. іг-ра передбачає кор. jаг, який знаходимо в скр. в формі jадж
(jáаджати, пр. сов. и-jâаджа з і з jа, як і в деяких ін. формах) зі зна-
ченням: приносити жертву, жертвою шанувати богів. Звідси легко
могло утворитися значення петь (рос. «играть песню») і «плясать»
(початково про обрядові пісні і танки). Значення «блистать» могло
з’явитися лише від застосування слова «играть» до танцю сонця.
Сонце танцює, саме обертаючись як жорна чи колесо: в страс-
ну п’ятницю сонце сходить «jako běhoun mlynařsky (svrchní kamen)
kolem sebe toč» (Houška, pověry 332);
V poledne, s poledne slunečko kolem jde
(Suš. Mor. nár. pisn. 444);
Jož to slonečko kolem jde,
Jož se nám blíží polednž (ib. 557);
Сонце колесомъ у гору идзець (Тер. II, 470).
Як у інших індоевропейских племен, так і в слов’ян сонце
не лише порівнювалось із колесом, а й уявлялося ним. Порівняй
санскр. сўрjасjа чакрам, грецьке ήλίον χύχλος, скандинавське fag-
rahvel (чудове світле колесо), sunnu hvel (колесо сонця) з україн-
ською (в оригіналі – Мр. – В. Д.) назвою сонця кроковымъ коле-
сом (тобто цвітом оранжевого «жовтогарячого» квітки крокоса,
досить звичної в українських садах, чи цвіту шафрана):
Кроковеє колесо
Вище тину стояло,
173
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
Много дива видало.
Чи бачило, колесо,
Куди нелюб поїхав? І т.д.
Звідси зрозуміло, чому в різних місцях Німеччини іванівські
вогнища, які, за припущеннями, відображають сонце, замінюются
спаленням колеса, обвитого со ломою. Це колесо місцями настром-
люється на жердину і так спалюється, місцями, запалене, скочується
з гори (так і в хорутан, Hanuš kalend. 186) чи підкидається вгору. По
цьому колесу, як по зображенню сонця, гадають на врожай: в Лота-
рингії, якщо запалене колесо не погасло посеред гори й, палаючи ,
скотилось в річку, то це служить передвісником гарного збору
винограду (Grimm Myth. 586).
По-друге, в Ладозі вогонь для купальського вогнища (живий
вогонь, лісовий вогонь, цар-вогонь, цілющий) добувався чи й тепер
добувається внаслідок тертя (Сах. СК. Р. н. II, 7, 39). Хоч відомості
про таке добування іванівського вогню набагато рідші, ніж подібні
повідомлення про такі ж вогні під час чуми чи холери (Даля посл.
1055, Gr. Myth. см. notfeuer), та можна не сумніватися, що не інак-
ше добувалися всі вогні, що стосуються сонця. Сам спосіб тертя
визначається сербською назвою живого вогню: ізвити огонь, тоб-
то, як нам здається, добутий внаслідок звивання, кручення, а не
простим тертям одного шматка дерева в другий. Оскільки сонце уяв-
ляється колесом, то німецькі свідчення, що живий вогонь ( notfeur)
отримували, крутячи колесо довкола осі (Gr. Myth. 571), не викли-
кають сумнівів у тім, що цей вогонь, подібно до всіх святкових, осо-
бливо купального, зображав, як запалюється небесне колесо, сонце.
Цим пояснюється походження повір’я, що сонце танцює, тобто обер-
тається подібно до колеса чи жорна.
З вище наведених повідомлень про те, що сонце крутиться коле-
сом саме при сході, можна підсумувати, що, по-перше, за початковим
уявленням сонце запалювалось щоранку і лише згодом це спалаху-
вання и танець сонця були приурочені до певних днів року; по-друге,
що сонце щодня гасло при заході. Крім того є підстави думати, що і
в словян, як у індійців (мається на увазі – індусів – В. Д.), сонце
гасло і вдень, коли ховалось за темною густою хмарою; знов запалю-
валось воно вогнем блискавки. Купальське вогнище, яке зображало
сонце, має водночас відношення й до грози. Як, за правилом similia
similibus curantur, тримати в домі громову стрілу (чортів палець)
174
Олександр Потебня. ПРО КУПАЛЬСЬКІ ВОГНИЩА ТА СПОРІДНЕНІ З НИМИ УЯВЛЕННЯ
для застереження себе від громоваго удару (Houška, роv. III, 182),
як з цією ж метою під час грози западювати громницю, страсну чи
Богоявленську свічку, яка зображує вогонь блискавки (Шейков. Быть
Подолянъ II, 22. Польська gromnica, чеська hromnice свічка, освя-
чена 2 лютого (15 за новим стилем – В. Д.) Hanuš kalend.); так, у
чехів під час грози палять частини купальських вінків, головешки й
вугілля з купальского вогнища виносятъ на засіяні поля, на луги і в
сади і затикають під дахи будівель, щоб грім не зашкодив урожаєві
і не вдарив у житло.(Sumlork II, 325). Як громницею в Малоросії
висмалюють в чистий четвер хрести на воротях і дверях, щоб від-
вести диявольську силу, ворожу людям і громовому божеству (Тер.
VI, 99), так і залишки купальських смолоскипів і вогнищ проганя-
ють відьом, вовкулаків. Пояснення такого зв’язку вогнища (тобто
сонячного колеса) і грози ось у чому. В індусів Індра під час битви
з демоном хмари (тобто під час грози) заштовхує сонячне колесо в
хмарну гору. Хоча в Рігведі нема прямих свідчень того, що при цьо-
му со нячне колесо гасне, та це само собою розуміється, оскільки
гора, в якій зникає сонце, містить у собі воду. Потім Індра, убив-
ши демона при допомозі Кутси (інша форма самого Індри, тобто
громової стріли), повернув смертним небесне світило, тобто, най-
імовірніше, запалив його знову. Відбувалося це таким чином. Індра
чи Кутса крутив шматок (санскр. прамантhа, той шматок дерева,
яким крутять інший для отримання вогню) в ступиці со нячного
колеса. Спочатку всі зусилля марні: запалюється тільки праман-
тhа і вилітає зі ступиці (це і є перун); але на кінець спалахує і саме
колесо, і буря проходить. Явний слід зв’язку громової стріли (точ-
ніше в цьому випадку–громового ствола чи клинка) і сонячного
колеса помітний у тім, що Агні, споряджаючи Вишну (в Ведах це,
без сумніву, сонячне божество) в бій, дарує йому ваджранâбhâн ча-
кран, тобто колесо, в ступиці якого – перун, колесо, від обертання
якого вилі тає із ступиці громова стріла (Kuhn. Herabk. 65–6, 68).
І так з усього сказаного видно, що людина, пояснюючи віддале-
не близьким, невідоме відомим, вважала сонце палаючим колесом,
запалене в той самий спосіб, в який зпалюється воно на землі.
Таке пояснення належить до відносно пізніх часів. Воно доводить,
що арійці до розподілу на племена володіли запасом механічних
знань, достатнім для того, щоб зробити колесо, що їм був відомий
віз, хоч би найгрубішої форми, що, ймовірно, були в них і тварини,
які тягали віз. При цьому запалення небесного колеса передбачає
175
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
людську істоту, яка б крутила це колесо чи праманту в колесі, але
антропоморфізм, як відомо, явище пізніше. Як же пояснювався
небесний вогонь тоді, коли колесо було ще не відомим, а думка
ще не дозріла до створення людиноподібних божеств?
Кун думає, що початковий спосіб добування вогню був підка-
заний самою природою. Предками арійських племен це відкриття
було здійснене ще в незайманих лісах. Людина бачила, як вітер,
розгойдуючи дерева, обвиті повзучими чужоїдними рослинами,
тер твердий сук об засохлу ліану, як від тертя народжувався
вогонь, і почала по-рабськи наслідувати це. Сліди такого наслі-
дування зберігалися дуже довго. Між тим, як пізніше, напри-
клад, у слов’ян для добування вогню вважалися придатними два
шматки будь-якого м’якого дерева, наприклад, липи (Кар. Рjечн.
живи огань, извити огань), – у індiйців (індусів – В. Д.), греків і
римлян один із цих шматків робився неодмінно чи переважно
з повзучої чи чужоїдної рослини: в індiйців (індусів – В. Д.), з
асватhа самигарбhа, тобто зі священної смоквониці (ficus religiosa),
що виросла на самі (асасіа suma); у греків – із повзучої чи чужо-
їдної рослини άθραγέη, що за здогадкою Куна означає: та, яка на-
роджує вогонь (Зенд. âтар, вогонь); у римлян, як стверджує Плиній,
«nihil edera praestantius, quae teratur… probatur et vitis silvestris…
ederae modo arborem scandens. Кліматичні відмінності країн, засе-
лених цими племенами, змусили вживати різні рослини, та загальна
схожість при цьому збереглась.
Сам спосіб тертя міг також бути підказаний природою. В інду-
сів. греків і німців, твердий шматок дерева (грецбк. τρύπανον), поді-
бно до бура, крутився в іншому. Судячи з цього, й при народжен-
ні лісового вогню, ймовірно, був поміченим саме той випадок,
коли сук одного дерева потрапляв в отвір іншого. Пізніший спо-
сіб добування вогню з застосуванням колеса зберіг те спільне
з давнішим , що як у першому вісь крутиться в маточині , чи
навпаки колесо крутиться навколо осі, так у другому бур (τρύπανον)
крутиться в нижньому шматку дерева (έσχαρα).
За віруваннями східних і західних азіятських арійців і герман-
ців, на небі також є дерево. Початково це уявлення хмар, розташо-
ваних подібно до гілок великого дерева. Без сумніву, у слов’ян було
дерево, яке відповідало священному ясеню германців (Сканд. Уgg-
drаsіl), гілки якого знаходилися вище неба, а корені опускались до
176
Олександр Потебня. ПРО КУПАЛЬСЬКІ ВОГНИЩА ТА СПОРІДНЕНІ З НИМИ УЯВЛЕННЯ
жител Гримтурсів, смерті (Неї) і людей. Для нас важливі три риси
германського міфу: на вершині священного ясеня сидитъ орел,
роса, яка опадає з його гілля, годує бджіл, змії під’їдають його
коріння. Останню рису пор. зі згадуваним у слов’янських казках
деревом, яке перестає приносити золоті омолоджувальні плоди, тому
що змій чи черв’як гложуть його коріння: перші дві знаходимо в
таких колядках. Господареві:
Стоїтъ соснойка серед дворойка,
Є в тій соснойці троякий хосен1):
Є од кореня – жовті лишойки,2)
А в середині – ярі пчілойкі,
А под вершейком сиві соколи.
Поносуются3) жовті лишейкі,
Же їх доходятъ панські хортойки:
Поносуются ярі пчілойки,
Же їх доходятъ буйні ручейки,
Поносуются сиві соколи,
Же їх доходять буйни вітрове,
Буйни вітрове, дрібни дожджове.
(Голов. Песни II, 3)
Господині:
Ой там за двором, за чистоколом
Стоїтъ мі стоїтъ зелений явір,
А в тім яворі три користоньки:
Їдна мі користь в верху гпіздонько,
В верху гніздонько, сив соколонько;
Друга мі користь а в середині,
А в середині, в борти пчолоньки;
Третя мі користь у коріненька,
У коріпенька чорниї бобри.
Сив соколонько – пану на славу,
Ярі пчолоньки – Богу на хвалу,
Чорниї бобри та на шубоньку –
Та на шубоньку господиноньці
(Там само. 51–2)
1 Польськ. користь.
2 Лисиці.
3 Гордяться. Пор. серб поносити з тим же значенням.
177
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
Тут прославляється багатство і велич господарів, передане тим,
що все, що є на світовому дереві й біля його коренів, все служить
їм і пишається цим. За скандинавським переказом, під світовим
деревом пасеться коза й декілька оленів; про лисиць і бобрів у
ньому не згадується. В іншій колядці дерево, вочевидь, те саме,
про яке йдеться у двох попередніх, названо райським:
Ой долів, долів, долів луженьки,
Ідутъ долів ними бистрі річеньки.
Ой плине-ж, плине райскоє древце,
Райскоє древце з трома вершечки:
В однім вершечку – сив соколонько,
В другім вершечку – сива кунонька,
В третім вершечку – сив ластов’ята:
Ой не є ж тото сив соколонько,
Але є ж тото господаренько;
Ой не є ж тото сива кунонька,
Але є ж тото бо й газдиненька;
Ой не є ж тото сив ластовлята,
Але є ж тото єї дитята. (Там само. 30–1).
Не ясно, чому це дерево уявляється таким, що пливе. Примітно ,
що й весільне «деревце» називається раєм; коли «вбираютъ
деревце » (укр. вільце в’ютъ), співаютъ:
Колесом, колесом вгору сонце йде;
В нашій Маруні рай ся в’є.
Марусенько-дівонько!
Хто ж тобі той рай дав?
Дав мені Біг і Батенько мій (Там само. II, 102)
Припустивши, що перше значення слова «рай» – це дерево,
можна віднести це слово до санскритського кореня ар у значенні ви-
сочіти, гнатися вгору1). Значення раrаdіsus могло, звичайно, увійти
1 Хоч цей корінь легко міг прийняти форму й р, проте, може бути інша, безсумнівно, язи-
чеська, назва раю, ирій («и сему ся подивуемы, како птицы небесныя изъ ирья йдуть»
Лавр. 101), Малорос. вирій, род. вир’я, відноситься, можливо, й не до нього, а якщо й до
нього, то не безпосередньо. Можна наприклад, незалежно від закінчення, зблизити
це слово з санскритським ир рідина, питво, вода, причому ірій означало б небесна
вода, потім небо загалом. Зі значеннєвого боку таке зближення не позбавлене ймо-
вірності між іншим через те, що в російських піснях «птичье царство» (ирій) – на морі,
тобто на небі у вирії.
178
Олександр Потебня. ПРО КУПАЛЬСЬКІ ВОГНИЩА ТА СПОРІДНЕНІ З НИМИ УЯВЛЕННЯ
в мову разом із перекладом Святого письма, але може бути, що й до
християнства слово рай озачало небесне дерево. В другій з наве-
дених небесне де рево названо явором. З цим порівняємо польську
колядку:
Na środ dworu jawor stoi,
Na jaworze złota rzēsa,
Przyleceli rajskie ptaszēta
I odtrzēsli zlote rzēsy
а звеличувана дівчина зібрала це золото (Zeg. Pauli. P.L. p.5). За
наступним повір’ям, явір виявляється священним деревом, що має
якийсь стосунок до сонячного свята, дня Петра і Павла: «на Буко-
вині бачили, що чорт, одягнений по-німецьки, рубав явора в день
Св. Петра і Павла. Кожен, хто після нього зважувався рубати це ж
дерево, неодмінно калічився і кидав роботу. В горах є багато таких
мічених яворів, і горяни бояться їх рубати, особливо в перші дні
після Петра і Павла (Siemieński. pod. i Leg. 114).
І так на небі також є дерево. Від тертя його гілок і сучків вини-
кає небесний вогонь. Блискавка, яка падає на землю, – це запалена
гілка цього дерева. Можливо, таким чином пояснювався і сонячний
вогонь, але на це Кун прямих доказів не знаходить.
Коли небесні явища пояснено земними, може початися зворотний
попередньому процес пояснення земних явищ, як слабших, менш
вражаючих людину, небесними як сильнішими. Від того, що людині
багато разів доводилось самій добувати вогонь із дерева, поява вог-
ню не втратила своєї таємничості. Вогонь приховується в дереві ще
до його появи*. Звідки ж він там узявся? Відповіддю на це питання
слугувало вірування, що відомі рослини є втіленням небесного
вогню, який уявлявся останньою причиною земного. Думка, не зви-
кла до напружень, втомлюється, дійшовши до такого пояснення і не
запитує далі: звідки взявся вогонь у самому небесному дереві?
Поряд з вищезгаданим поясненням блискавки існує й інше. Блис-
кавка падає швидко. З живих істот людині відома лише одна, здатна
до такої швидкості, саме птах, особливо, орел, сокіл. Тому блискавка
– це орел чи сокіл. Таке уявлення поєднується з попереднім: сокіл
гніздиться на небесному дереві, і коли воно загориться, відносить
палаючу гілку на землю. Ці уявлення преплелись із третім: гроза
* Так і в кремені. За висловлюванням загадки, вогонь спить у камені (Даль, 1065).
179
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
– це бороть ба сили благотворної й ворожої. Коли сокіл зноситъ на
землю вогонь*, то ворожа істота стрілою відбиває в нього кіготь
чи вибиває перо з крила. Людині відомі рослини, зобов’язані своїм
існуванням птахові, тобто ті, які виросли з занесеного ним зерна.
Частково ті ж рослини, частково інші, формою листя нагадують
перо чи крило, кольором соку чи яскравими барвами квіту – кров,
випущену пораненим птахом, шипами – кіготь хижого птаха. Все
разом узяте змушувало думати, що відомі рослини походять від
небесного вогню, який огорнув гілку небесного дерева, та з пера,
крила, крові, кігтя птаха, який приніс цей вогонь на землю. Так, за
індійським віруванням, дерево парна (властиво листок і крило)
народилось із соколиного крила чи пера, яке впало на землю и ста-
ло листком. Квіти і сік цієї рослини червоні, тому що червоне
м’ясо. (Кuhn, Неrаbkunft des Feuers еtс 192). Так рослини, з яких до-
бувався вогонь, сами (асасіа suma – дерево з перистим листям) і ви-
росле на ньому асваттhа (ficus religiosa) походять: перше, яке слугує
посудиною для другого – з посудини, в якій Гандhарви при несли на
землю небесний вогонь, а друге – з самого цього вогню (там само.
193). Детальніші підтвердження вище викладених положень мож-
на знайти в Куна. Я наведу лише докази того, що явні сліди міфів і
зв’язку відомих рослин з небесним вогнем залишились і у слов’ян.
Омела, польське jemiola, чеське jmeli, jmel, cерб, име ла, мела,
vіsсum album (= санскритському а мала, без плям, чистий, світлий).
«На коjoj би се лijесци нашла мела, под оном лijеском има гуjа с
драгим каменом на глави, или joш Бог зна каково друго благо по-
ред нье. Тако прииовиjедаjу: jер се мела риjетко налази на лиjесци».
(Кар. Рjечн. мела). Існує й подібне німецьке повір’я: під ліщиною,
на якій росте омела (аsагum еuropaeum), лежитъ біла змія, яка сте-
реже скарб. Змію цю, вважає Кун, можна зблизити зі змієм, який
лежить під одним із коренів світового ясена(Неrаbk. 228). В такому
разі ліщина з вирослою на ній омелою буде зображенням світового
дерева, яке, варто гадати, уявлялось обвитим чужоїдними рослина-
ми. Більше того, скарб під ліщиною з омелою вказує на те, що оби-
дві ці рослини були втіленням небесного вогню, громо вої стріли.
Скарб, як відомо, це вогонь, тому що горитъ полум’ям білим, чер-
воним, жовтим, залежно від металу. За польською оповідкою, кожна
спроба однієї пані взяти жменю золота зі скарбу провокує пожежу в
* І небесний напій, про який зараз говорити не будемо.
180
Олександр Потебня. ПРО КУПАЛЬСЬКІ ВОГНИЩА ТА СПОРІДНЕНІ З НИМИ УЯВЛЕННЯ
одному з її сіл. (Siemień. Роd. 69). Cкарб – це саме небесний вогонь.
Як скарби появляються на поверхні землі тільки в певний час,
наприклад раз у сім років, так і громова стріла (strzała, pioruno-
wa, kulička hromowά), убивши чорта, іде в землю й залишається
там три роки (рос.) чи сім років (поль., чеськ.). Її можна знайти
лише тоді, коли вона вийде на поверхню землі, як вийде цей час.
(Абевега 172, Ноnška III, 182; Gołębiowski; Lud Polski, 151). Сама по
собі омела – це втілення громової стріли, у всякому разі в герман-
ських повір’ях. У Швейцарії омела називається donner-besen.
У Швеції її тримають по хатах як засіб збереження від усяких
бід, особливо від пожежі, як у Чехії – громову стрілу. У різних гер-
манських племен і в давніх римлян омелі приписувалися цілющі
властивості, подібно як у слов’ян – громовій стрілі, воді, якою вона
омита, дощеві, який випав під час грому чи в день громового боже-
ства Іллі. (Абев. 162: Ноuškа III, 332; Сах. Ск. Р. Н. II, 7, 45; Терещ.
V, 14). Що германці приписували омелі і руйнівну силу громової
стріли, видно з міфу про смерть Бальдера від гілки омели (Киhn,
Негаbk. 231 і наступ.).
Ліщина (див. Кuhn Herabk. hasel i wǘnschelrute). Чеське повір’я: в
першу неділю від народження місяця (о nowou neděli), до схід сонця ,
во ім’я О. і С. і Св. Д. з трьох раз відрізати новим ножем гілку лі-
щини (bílé lisky), при чому братися за неї рукою, обгорнутою білою
хусткою. Якщо таку гілку охрестити, давши їй ім’я першого з трьох
царів (волхвів), Каспара, то вона служить для копання золота; дру-
га, з ім’ям Балтазара – для срібла; третя з ім’ям Меліхара–для від-
найдення водяних джерел (Ноuškа Роvěrу, Іb. II, 533). Чарівна гілка
вказує на скарб, нахиляючись у той бік, де він лежить (Ilić, 125. Іліч
знав у Пожегу шукача скарбів, у якого було дві такі гілки). Пояс-
нюється це так. У германських племен чарівна гілка (wünschelruthe)
робиться з рослин, у які втілився небесний вогонь: з горобини, яка
виросла на іншому дереві з занесеної птахом зернини, омели, тере-
ну, ліщини. Вона не лише вказує на скарби, а й виконує всі бажання
володаря, але, що особливо важливо, подібно до розрив-трави (див.
нижче), ламає двері й замки, розриває скелі, в яких заховані скарби.
Остання з ознак ототожнює її з громовою стрілою. З індоєвропей-
ського уявлення хмари горою й скелею, а сонячного світла золотом,
виникло уявлення, що гілка як утілення й заміна Перуна, що розсікає
хмару, ламає скелі й відкриває скарби. З іншого уявлення хмари ко-
181
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
лодязем чи джерелом виникло повір’я, що чарівна гілка, як Перун,
який звільняє з полону небесні води, вказує на приховані джерела. За
німецьким повір’ям, ліщина (hasel) відганяє змій, тому що хмара, з
якою бореться громове божество, це змій, а земні дрібні змії походять
від великого небесного. З цим пов’язано те, що в хорватів у середу,
четвер і п’ятницю на страсному тижні діти ходять на вечірню з гілка-
ми ліщини «Ируда тући» чи «коризму ћерати», тобто проганяти піст
(Ilić, 121). Баба коризма (Quadragesima) – істота, тотожна з мареною
і ворожа грому, подібно до змія. Як усі заміни Перуна, гілка ліщини
(за нім. повір’ям) захищає від громового удару. В малор. оповіданні
(Siemień. Pod. i Leg. 118, Пор. Зап. о Ю. Р. II, 40) гілка ліщини в руках
знахаря постає символом його влади над градом, град замінив тут
грозу (Кuhn Herabk. 215), на що вказує як те, що ліщина спочатку має
стосунок до небесного вогню, а не до граду, так і те, що в згаданому
оповіданні знахар дорікає вершникові на сірому коні – представни-
кові грізного божества, яке посилає град: «Чому ти не прийшов до
мене в гості на Купала?» Звісно, він не став би запрошувати до себе в
гості град, а от провідини людей з боку вогню (Агни, Индра) – явище
дуже звичне. Хрещення чарівної гілки в чеському повір’ї свідчить,
що в слов’ян, як і в германців, божеству, яке втілювалось у ній, на-
давалось людиноподібної форми. Так, у Відах, тотожні з чарівною
гілкою за походженням, кавалки дерева, з яких добувався вогонь,
уявляються чоловіком і жінкою, від яких народжується вогонь.
Підстава зближення ліщини з небесним вогнем полягає не лише
в тому, що на ній росте омела, але і в її плодах, горіхах, що нагаду-
ють громовий камінь (чеську hromovou kuličku) і в слов’янських та
германських повір’ях мають явне відношення до грому.
Дуб вважався втіленням Перуна і в греків, римлян, германців
використовувався для добування вогню з тих же причин: і на ньому
росте омела; жолуді нагадують громовий камінь і повір’ями пов’я-
зуються з громом; більше того міг братися до уваги й червоний ко-
лір дубової кори. (Кuhn Herabk. 47). Слов’янських свідчень про від-
ношення дуба до грому мало. За Сахаровим, в Тульській губернії
на Іллін день шукали старих дубів, з-під яких би витікали джерела.
З таких дубів здирали кору, вимочували її в джерельній воді, потім
підвішували собі на ладанки, як оберіг від зубного болю (Сах. Ск.
Р. Н. II, 7, 45). Можливо, що сербське Г р м, вид дуба й кущ, одного
походження з г р і м. Миклошич зближує старослов’янське Гръмъ,
кущ, з литовським krúmas, кущ, чагарник, заросль; але це останнє
182
Олександр Потебня. ПРО КУПАЛЬСЬКІ ВОГНИЩА ТА СПОРІДНЕНІ З НИМИ УЯВЛЕННЯ
слово = польському krzew, чеському кřоv (де в замість м, як в черв
= литовському kirmis), які неможливо відділити від польського ki-
erz, кущ, російського кор, корінь; між тим приголосні звуки слова
г р о м залишаються незмінними і в литовському gromti, gruměnti
– гриміти. Можливо, що сербське г р м і литовське k r u m a s і не
мають нічого спільного. В російській загадці світове дерево – саме
дуб, а на ньому сонце всілося птахом: «стоїть дуб-стародуб, на тому
дубі-стародубі сидитъ птиця-ве ретениця, ніхто її не піймає: ні цар,
ні цариця, ні красна дівиця» (Даль, Посл. 1060).
Папороть (див. Кuhn Herabk. farnkraut, farnsamen). Найближче до
основної форми слов’янського слова литовське – papartís (чол. р.) із
тим же значенням; слов’янське п а п о р о т ь містить у собі подвоєння
того ж кореня, від якого п е р о, а значить власне перо, крило, судячи
з російського обласного п а п о р о т о к, – пташине крило. Те ж осно-
вне значення і в словацькому p e r a č e n a – папороть, мадярському
(запозиченому від слов’ян) p e r j e, ідентичне німецькому farn, іден-
тичне санскритському п а р н а – перо, крило і назві вищезгаданого
дерева. Грецьке πτέρυς, ідентичне (за Куном, це старовинна жіно-
ча форма при πτερόν«крило). «За дуже поширеним повір’ям, каже
Кун, у горизонтальному розрізі стебла однієї з порід папороті (pteris
aquilina, adlerfarnkraut) проглядається фігура орла. Це й насправді не
позбавлено деякого сенсу. Вигляд всієї цієї рослини при двох вели-
ких перистих листках повинен був нагадувати птаха, більше того,
що паростки цієї рослини, які щойно витикалися з землі, були вкри-
ті пухом, схожі до пташенят, які недавно вилупилися. Такі реальні
підстави повір’я, що папороть – втілення птаха, який приніс вогонь,
а звідти – й самого небесного вогню, повір’я, яким пояснюються всі
міфічні властивості папороті. В деяких, так би мовити, вогнених чи
громових рослинах квітка кольором нагадувала вогонь; того ж очіку-
вали й від папороті. Людина не могла примиритися з думкою, що ця
рослина не цвіте, подібно до того, як вона, під впливом упередженої
думки, не вірила в те, що в змії нема ніг. У змії, гадала вона, є ноги,
але вона їх ховає*): у папороті є розкішна квітка, але її важко по-
*) Серб. «Крyjе као ruja ноге». Приповиjеда се, да rуja има ноге, koje само онда покаже, кадсе
у проциjeny (forceps liguens, розколота на кінці палиця) припече к ватри; али ко ихъ roћ види,
онай мора одмахъ умријети (Кар. Посл. 161). Помітна схожість початку сербської казки «Не-
мушти jезик» з наступними пригодами Нала: він знаходить царя змій, на ймення Карко така-с
(Пор. Це ім’я зі санскритським карката – рак і заміну змія раком у казках. Мій твір «О миф.
зн. некот. обр». 207–9), оточеного вогнем. Змій цей, внаслідок прокляття пустельника Наради
(Нарада–с), позбавлений можливості застосування ніг, а тому змушений залишатися в вогні, поки
не виручитъ його Нал. Налъ виноситъ його з вогню, а змій відслужує йому за це.
183
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
бачити. Так, вочевидь, слід розуміти малоросійське « папороть цвіте
без усякого цвіту» та ін. подібні вирази пісенъ і загадок. Папороть
цвіте опівночі перед Івановим днем. З широколистої папороті під-
німається світла квіткова брунька; вона рухається й стрибає, як, за
німецьким повір’ям, жовта квітка розрив-трави, яка росте поміж па-
пороттю і цвіте цієї ж ночі (Кuhn, Herabk. 218). Дехто чує при цьому
щебіт, що пояснюється спорідненістю папороті з птахом. Опівночі
брунька з тріском лопає і розпускається вогняна квітка; нестерпне
сяйво її освітлює далеко все навкруги (Тер. V, 88–9). За Войцицьким,
цвітіння папороті супроводжується землетрусом, громовими удара-
ми, сліпучими блискавками. Все це, як і тріск, з яким розпускається
квітка папороті, пояснюється тотожністю папороті з Перуном. Вна-
слідок цієї тотожності папороть оберігає від громового удару (Кuhn,
Die Herabk. 222), подібно до того, як, за чеським повір’ям, рослина
netřesk = hromotřes (без к вкінці) (hauslaub) і hromové koření (Ноuška
II, 547). Навпаки, ця тотожність може давати рослині силу накликати
грозу. На лугах є такі рослини, що якщо скосити їх, то неминуче піде
дощ і буря (Wojc. Ріеś. II, 217)
Нечиста сила в різних видах і різними голосами намагається
налякати сміливця, який взявся добувати квітку папороті. Якщо він
злякається, квітка для нього втрачена. Чорти тут замінюють ворогів
громового божества, зміїв. В одній казці чорт каже: «Я напустив
сімдесят чортенят на царську дочку. Вони ссутъ її груди. А вилікує
її той, хто зірве жар-цвіт» (=цвіт папороті). Це така квітка, що
коли цвіте, море колишеться і ніч буває ясніша за день. Чорти її
бояться. (Аф. Ск. V, 55–6). Ссання грудей приписується зміям, а
володар жар-цвіту, звичного в германців образу громо вої стріли
і є громове божество. Про властивість папо роті проганяти земних
змій див. Кuhn, Herabk. 220. На ту ж властивість вказують дві русь-
кі назви рослин: звіробой. Цю назву має чимало рослин, з най-
більш відомих серед яких, між іншим, – «желтоголовник», Ма-
лоросійське г о р и ц в і т (здається, caltha palustris), коров’як
чи «царский скипетр», «царская свеча» ( verbasсum thapsus), і
особливо купальська рослина hupericum perforatum, (польське
swiętojańskie zielie, яке збирають ополудні на Івана Купала, нім.
johanniskraut). Воно нагадує вогонь не лише жовтими квітками
(як і дві перші рослини), але й темно-оранжевим кольором соку
квіткових пелюсток, від яких ця рослина отримала назву. Чеське
184
Олександр Потебня. ПРО КУПАЛЬСЬКІ ВОГНИЩА ТА СПОРІДНЕНІ З НИМИ УЯВЛЕННЯ
krevniček (flores hyperici), малоросійське заяча крівця (чому за-
яча?). Звіробій значить той, що б’є вовка, а вовк (переважно звір)
в міфічному значенні – синонім змія. Чортополох (той, що чортів
полохає) відноситься до того ж розряду рослин, імовірно, за широке
листя (як інд. парна) і за червоні квіти. Сила його така, що людина
рятується від переслідуваня чортів, ставши на місці, порослому
чортополохом і кидаючи в чортів шишками з цієї рослини. За іншим
повір’ям, вилочками пришпилюють чортополох до землі, примовля-
ючи: якщо зженеш хробаків з моєї худоби, відпущу тебе. (Тер. V, 93).
Хробаки теж ворожа сила, оскільки хвороби загалом споріднені з
темними силами, і, як можна припустити, більшість купальських
рослин мають одне й те ж міфічне значення, то зрозуміло, чому
зелам, зібраним на Купала, приписуються цілющі властивості.
Цвіт папороті показує своєму володареві, як світяться в землі
скарби. Після мовленого вище про чарівну гілку це не потребує
пояснення. Додам ще чеське повір’я: хто дістане квітку мочерака
(kvĕt byliny močeraka), яка цвіте синім раз на сім років (як громова
стріла і скарб, що виходить на поверхню землі черезъ сім років),
той може перетворювати прості метали в золото (Houška III, 331).
Вірогідно, така ж чудодійна сила і в міфічної золотої метлиці (slatá
metlice), що виростає раз на рік, але невідомо, коли саме, на ба-
гатьох горах, наприклад, у Доможлиці, у Плезні, і швидко потім
зникає (Houška III, 328).
Цвіту папорті приписуються властивості розрив-трави (Тер.
V, 88). За німецькими повір’ями, ця остання springwurzel, johannis
wurzel, є ні чим іншим, ніж коренем рапороті (filix mas). Тотожність
папороті і розрив-трави помітна між іншим і з російського повір’я,
що розрив-трава дістається лише тому, в кого вже є квітка папороті
і корінь плакуни (Сах. Ск. Р. Н, і, 2, 43, 4). Розрив-трава розриває
замки, через що її шукають злодії і шукачі скарбів.
Коса, натрапивши на неї, ламається (Тер. V, 92), якщо кінь в
залізних путах набреде на неї, пута відпадуть (Абевега, разрывъ-
), те саме подейкують і в сербів про траву р о з к о в н и к. Один
земунський купець надягнув на бабу залізні пута (вочевидь, при-
пускаючи, що вона знахарка) і пустив її полем, де відпадуть пута,
там розковник (Рjечн.). За повір’ям, досить поширеним у Захід-
ній Європі, у дятла, одного з птахів, який підпалює хати, тобто
з тих, котрі приносять з неба вогонь, є камінь із властивостя-
185
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
ми розрив-трави (Кuhn, Herabk. 219). За чеським повір’ям, Sojka
(рос. «кедровка», сіро-червонувате пір’я на тілі й голубе на крилах),
помітивши людину, кричить і веде її до свого гнізда, в якому є
камінець (sojći kamínek), з допомогою якого можна знаходити
заховані у землі скарби. По-іншому: хто знайде гніздо сойки з
яйцями і пташенятами, тому слід мовчки обв’язати його новою
білою хусткою, так, щоб обидва вузли знаходилися навпро-
ти отвору. Сойка, прилетівши, випустить із рота свій камінь, щоб
розв’язати вузли (Sumlork I, 111– 112). Варто було б очікувати, що
камінь ( тобто громовий, який приносить птах і тотожний за своїм
значенням з розрив-травою) своїм доторком розриває вузли.
Назви розрив-трави: скакун і «прыгун»(Абев. Сах.) поясню-
ються німецьким повір’ям, що вогненна квітка розрив-трави, яка
розквітає в ніч на Купала, не стоїть на місці, а скаче.
Інша трава, необхідна для заволодіння розрив-травою, – плакун.
Корінь її копаютъ вдосвіта на Іванів день, без заліза (те саме і в
германців про омелу й горобину); він відганяє нечисту силу, як
і папороть і т.п. За назвою, яка походить від того, що він плаче, і виє
(коли його виривають із землі. Як мандрагора, (Gr. Муth. 1053 пор.
Кuhn, Herabk. Mandragora) чи в інший час?), плакун тотожний із
рослиною, що називається р е в е н ь к а. Вона росте біля води і
в воді, заввишки від пів- до трьох чвертей аршина, цвіте черво-
нувато, стогне й реве по ночах. Хто хоче добре плавати й ніколи
не втонути, той тримає при собі «ревеньки» (Тер. V, 91). З цим
останнім порівняй наступне: коли зламається коса, натрапивши на
розрив-траву, то щоб дізнатися, яка саме трава розрив, варто кинути
все скошене за останнім помахом на воду: яка трава спливе, та і є
розрив-трава. (Там само. 92–3). Міфічні основи цього можуть бути
ті самі, за якими відьма не тоне. За українським (в оригіналі – Мр.–
В. Д.) повір’ям в і х, болотна ядовита трава (здається – сicuta) «як
сонце пригріє, то й застогне». Стогін цих рослин – звичайно грім,
тим більше, що стогін мандрагори вбиває людину. Гроза стогне:
«Нощь стонущи ему грозою птичь убуди» (Сл. о П.); Сам корінь
слова с т о г н а т и має значення грому: санскритське стáн-ати сте-
нати, грецьке στένω, стан-аjа-ти гриміти, латинське tonare; звідси
ж tonitra і thunar. Стосовно ж зв’язку плакуна з іншими громо-
вими рослинами, то помітна обставина, що луго вий з в і р о б і й
(hiperikum arcyron) по-іншому також називається плакуном.
186
Олександр Потебня. ПРО КУПАЛЬСЬКІ ВОГНИЩА ТА СПОРІДНЕНІ З НИМИ УЯВЛЕННЯ
Цвіт (Сах. Терещ.), а в німців насіння папорті, робить
невидимкою, що Кун пояснює таким чином: як у шапці-невидимці
( nebеlkappe) можна явно розпізнати хмарину, яка приховує Бога і його
супутників, так і рослині, що походить від хмарини, приписуються
властивості цього останнього (222). До сказаного вище про схожість
папороті й чортополоху у здатності проганяти чортів тут додамо, що
породам чортополоху приписуються і властивості шапки-невидим-
ки: хто хоче красти вночі, щоб навіть собаки не брехали, той повинен
носити з собою лопушок (Тер. V, 93). Як вище розрив-траві відпові-
дав sojčí kamínek, так тут квітці, яка робить невидимкою, – камінь-
невидимка. Чиж в’є гніздо під водою. Хто хоче знайти це гніздо,
хай дивиться в воду: інакше його не побачить, тому що в ньому є
камінь (čižkův kamínek), який робить його невидимим. І хто носить
цей камінь при собі, той стає невидимкою. (Sumlork. I, 112).
Є хорватське повір’я, яке трапляється і в українців (в оригіналі
– у Мр. – В. Д.) і в інших слов’ян, що в кого є насіння папоро-
ті, той знає все і розуміє мову всякої тварини (там само, 167– 8).
Пояснення можна шукати в тому, що першопочатковий володар па-
пороті, тобто Перуна, є божество, чи в зв’язку уявлень про грім,
мову й мудрість.
Оскільки вогонь блискавки запалюється згідно з вищесказаним
так само, що й вогонь сонця, то а рrіоrі можна очікувати зв’язку
між громовими рослинами й сонцем. І дійсно, є чіткі, хоча й доволі
бідні вказівки на цей зв’язок. У лужичан папороть цвіте опівдні
на Купала (Hanuš, Kalend. 183). У хорутан папороть називається
Sunčec і розцвітає, коли сонце переможе чорного вовка (Срезнев. Об
обож, солнца 45). За німецьким повір’ям, якщо в соцеворот, в сам
полудень вистрелити в сонце, то кануть три краплі крові, і вони й
будуть тим насінням папороті. (farnsamen, Кuhn, Herabk. 221).
Верба. Що верба належить до одного розряду з папороттю й
т.п. видно по тому, що у хорватів зелені гілки (вербові), освячені в
вербну неділю, зберігаються і хатах як захист від громового удару
(Іlіč, 121), а в чехів koćičku (укр. бруньки; обл. котики – В. Д.) і гіл-
ки свяченої верби кидають в вогонь під час грози (Hanuš, Kalend .
106). Те ж основ не значення (Перуна) має верба і в наступних об-
рядах:
В українців (в оригіналі – Мр. – В. Д.), хто проспить заутренню
в вербну неділю, того б’ютъ свяченою вербою примовляючи: «Не я
187
Фольклористичні зошити. – 2008. – Випуск 11
б’ю, верба б’є, за тиждень Великдень, будь висок, як верба, а здо-
ров, як вода, а богат, як земля».
В білорусів замість 3-х останніх віршів примовляють: «Хіра
(= хвороба) в лес, здаровье в косци» (Тер. VI, 85). Немає жодних під-
став бажати всякого добра особливо тим, хто проспав заутренню; це
пізніше доповнення, яке стало можливим тільки тоді, коли на стьо-
бання вербою почали дивитися, як на кару. В чехів той же звичай мав
місце на 2-й і 3-й день Великодня, коли хлопці й дівчатка ходять по
хатах «s pomlázkou». Pomlázka – це вербова гілка чи гарапа, сплете-
на з кількох вербових гілок, виноградних лоз (звідки й vinovačka),
місцями навіть з ременя або жил, прикрашена яскравими стрічками
й т.п. Помлазкою б’ють один одного – на щастя, хлопці дівчат – на
знак – любові; ті ж, хто ходить по хатах «s pomlázkou» – господарів
– щоб у них велася худоба. Господарям при цьому обіцяють: «budete
mít cо vyhánĕt ze dvora: z maštale – hřibátka, a z hclívu – telátka, a z
toho najmeńsího chlívka – jehňatka» (Sumlork II, 12 вип. 33–43; Еrb.
písnĕ 61 сл.; Hanuš, Kalend. 123). В росіян (в оригіналі – Вр. – В. Д.)
день Св. Георгія (23 квітня; 6 травня за н. ст. – В. Д.) вважається
загальноприйнятим часом, коли вперше виганяють худобу в поле,
саме свяченою вербою, збереженою з вербної неділі. Іноді виганя-
ють худобу й раніше, але цього дня служать молебни. Св. Георгію
(відомій заміні громового божества) і просять його пасти худобу й
оберігати «го от зверя (Тер. VI, 38. Діев, в И. Об. И. и Др. 1846, кн.
2). Звичай виганяти на Юр’я худобу свяченою вербою є і в українців
(в оригіналі – Мр. – В. Д.). Там же в деяких місцевостях цього дня
втикаютъ в хлівах гілки свяченої верби і страсні свічки, щоб відігна-
ти нечисту силу і відьом (Тер. VI 29, 30). У всій південній і західній
Русі пригощають цього дня пастухів (там само). У сербів і хорватів
на Юр’їв день багато хто з господинь намагається вдарити мітлою по
вим’ю спочатку сусідських корів, потім своїх, для того, щоб молоко
від перших перейшло останнім. Добра господиня цього дня сама ви-
ганяє своїх корів за село, щоб сусідка не відібрала в них молока (Ilič,
127). У чехів пастуше свято (Кravské hody, коров’яче свято) раніше
справлялося всюди 1 травня (14 за н.ст.), а тепер місцями перенесене
на після Трійці. Зрівнюють гній на гноївні і натикують його зеле-
ними гілками; роги й шиї корів прикрашають зеленню. На світанні
годують корів різними травами, серед яких – netřesk, обкурюють їх і
виганяють у череду мітлою (помелом), свяченою вербою чи зеленою
188
Олександр Потебня. ПРО КУПАЛЬСЬКІ ВОГНИЩА ТА СПОРІДНЕНІ З НИМИ УЯВЛЕННЯ
гілкою з тих, якими було обтикане гноїще. Вже біля 9-ої години ді-
вчата женуть корів додому, при цьому співають тих же пісень і так
само б’ють гілкою зустрічних чоловіків, особливо своїх милих, як і
на Великдень (о pomlázce velkonocní). Після полудня, коровниці й
діти, які виганяли худобу, влаштовують гостину з припасів, зібра-
них від господинь перед тим. На цьому балю коровниці граютъ голо-
вну роль; цього разу вони обирають собі танцюристів, а не навпаки
(Sumlork ІІ, 393). Історія цих обрядів полягає в наступному: Слово
pomlázkа (пор. Сербське м л а з – струмінь молока, яке видоюється за
раз, від кореня м л з, санскритське м а р д ж зі значенням доїти) озна-
чає, мабуть, те, що робить корів дійними. У всякому разі це слово
показує, що гілкою першопочатково били корів. Первообразом цього
слугувало вірування, що громове божество (в індусів Індра, названий
через це gôhan – дояр) своїм знаряддям доїть небесних ко рів, від чого
на землі йде дощ. Дощ постає небесним напоєм, а тому про помлазку
співають: «рroutek se otoči, korbel piva natoči», з чим порівняй слова з
пісні «na smrtnoj nedĕlí» : «Svatý Petr hřimá, natoči năm vina». Цілком
можливо, що слідом за тим, як гілка, втілення Перуна, стала засобом
для того, щоб да вати «багатство» землі, яка, як і хмара, уявляється
коровою (порівняй санскритське гщ, ила). Звідси думка швидко пере-
кинулась на плодючість жінок, чим пояснюється любовне стьобання
гілкою і задоволення, щастя загалом. Індійский обряд, відповідний
помлазці й, опосередковано, українському звичаю бити вербою, по-
лягає в тому, що жрець, щоб отримати молоко, придатне для жертви,
відлучає від корів телят, виганяючи їх на пашу гілкою сами чи парна
(див. вище), зрізаною з відомими обрядами. Тією ж гілкою б’є він
одну з корів замість усіх, примовляючи при цьому між іншим: «При-
множуйте долю» (тобто частку молока, яке слід принести Індрі). За
традиційним поясненням ця гілка і є божеством, оскільки вона – вті-
лення того віршового розміру гâjатрû, який під виглядом сокола зніс
на землю боже ственний напій. В Німеччині й Швеції, даючи імена
коровам, б’ютъ їх гілкою горобини чи інших огненних рослин, що
має місце тоді, коли починають доїти корів тричі на день. Цей обряд
у Вестфалії називається quiken, тобто робити (корів) дужими, свіжи-
ми, давати їм нове життя (Кuhn Herabk. 181).
2 січня 1866.
З російської переклав Віктор Давидюк
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-18151 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0053 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-27T08:50:07Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут культурної антропології НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Потебня, О. 2011-03-18T08:54:55Z 2011-03-18T08:54:55Z 2008 Про купальські вогні та споріднені з ними уявлення / О. Потебня // Фольклористичні зошити: Зб. наук. пр. — Луцьк, 2008. — Вип. 11. — С. 167-188. — укр. XXXX-0053 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18151 392: 398. 332. 2 З російської переклав Віктор Давидюк uk Інститут культурної антропології НАН України Фольклористичні зошити Публікації Про купальські вогні та споріднені з ними уявлення Article published earlier |
| spellingShingle | Про купальські вогні та споріднені з ними уявлення Потебня, О. Публікації |
| title | Про купальські вогні та споріднені з ними уявлення |
| title_full | Про купальські вогні та споріднені з ними уявлення |
| title_fullStr | Про купальські вогні та споріднені з ними уявлення |
| title_full_unstemmed | Про купальські вогні та споріднені з ними уявлення |
| title_short | Про купальські вогні та споріднені з ними уявлення |
| title_sort | про купальські вогні та споріднені з ними уявлення |
| topic | Публікації |
| topic_facet | Публікації |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18151 |
| work_keys_str_mv | AT potebnâo prokupalʹsʹkívognítasporídneníznimiuâvlennâ |