"Падіння Голіафа": розформування українських володінь князя Меншикова в 1727 – 1765 рр.
Статтю присвячено дослідженню розформування володінь князя Олександра Меншикова на теренах Стародубського та Ніжинського полків. Цей процес розпочався восени 1727 р. після політичної поразки временщика й завершився конфіскацією майна на користь Російської держави та засланням його самого до Сибіру....
Saved in:
| Published in: | Сiверянський літопис |
|---|---|
| Date: | 2021 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2021
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/181521 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | "Падіння Голіафа": розформування українських володінь князя Меншикова в 1727 – 1765 рр. / Г.В. Філіпова // Сіверянський літопис. — 2021. — № 1. — С. 26-40. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859958873881837568 |
|---|---|
| author | Філіпова, Г.В. |
| author_facet | Філіпова, Г.В. |
| citation_txt | "Падіння Голіафа": розформування українських володінь князя Меншикова в 1727 – 1765 рр. / Г.В. Філіпова // Сіверянський літопис. — 2021. — № 1. — С. 26-40. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сiверянський літопис |
| description | Статтю присвячено дослідженню розформування володінь князя Олександра Меншикова на теренах Стародубського та Ніжинського полків. Цей
процес розпочався восени 1727 р. після політичної поразки временщика й завершився конфіскацією майна на користь Російської держави та засланням його самого до Сибіру. Увагу автора сконцентровано на кількох вимірах зазначених
подій: регулюванні процесу із Санкт-Петербурга, яке провадилося Верховною
Таємною радою на чолі з князями Долгоруковими; реалізації указів імператора
Петра ІІ та розпоряджень «верховників» на місцях; довгострокових наслідків,
якими й зумовлюються хронологічні рамки дослідження. Для змалювання якомога більш повної картини наведено низку приватних випадків реакції на докорінні
зміни, пов’язані з черговим двірцевим переворотом1 у російській столиці, адже
це внесло значні корективи в розстановку сил у середовищі стародубської полково-сотенної старшини, рядового козацтва та міщанства. Метою розвідки є
різнобічне висвітлення та аналіз розпаду «держави» князя Меншикова на території Гетьманщини. Методологія дослідження спирається на принципи історизму й науковості. Застосовано історико-генетичний (у простеженні становлення і згодом – розпаду князівської вотчинної системи), історико-порівняльний
(у співвіднесенні різних площин провадження зазначених процесів) методи. Із загальнофілософських методів застосовано діалектичний, із загальнологічних –
методи синтезу та аналізу. Наукова новизна полягає в актуалізації дослідження російсько-українських взаємин ранньомодерної доби, зумовленій подіями
сучасності. Автор вперше зводить та аналізує архівні дані, що стосуються фінального етапу існування земельних володінь Меншикова на території гетьманських полків; поряд із наведенням пов’язаних із зазначеними процесами приватних випадків сформовано загальну «фабулу» подій; виділено саме український контекст експансивної діяльності Меншикова як імперського адміністратора
та впливового землевласника. Пропонована публікація продовжує серію статей
автора, у яких йде мова про українські вотчини Меншикова, їх формування,
управління, взаємини адміністрації князя із полково-сотенними урядами, політико-економічне тло різноманітних процесів, зумовлених протіканням так званої Почепської справи. Студіюючи зазначену тему, дійшли таких висновків. Історія
складання та розпаду вотчинних систем, які належали представникам російського нобілітету з оточення Петра І, є характерним етапом існування передовсім Стародубського полку в першій чверті XVIII ст. та симптоматичною
ознакою масштабного процесу інтеграції Гетьманщини до складу Російської імперії. Чільну роль у подіях, досліджених у статті, відігравав князь Олександр Меншиков. Користуючись своїм привілейованим становищем при російському
дворі, він удався до загарбницької політики, що мала на меті формування своєрідного вотчинного утворення з умовною назвою «князівська держава». Можливо навіть поставити питання щодо потенційної (часткової?) сепарації управлінського апарату «держави» Меншикова від загальноімперської владної вертикалі, хоча цей напрям розробки теми потребує додаткової джерельної бази.
Утім, ці плани, навіть якщо вони й були, зазнали краху в результаті політичної
поразки князя у боротьбі за владу. Через складність та багаторівневість проблеми, процес розформування залишків колишніх меншиківських вотчин на території Гетьманщини затягнувся аж до часів правління Катерини ІІ. Його характеризує надмірна бюрократизованість, документальна плутанина, залучення значної кількості дійових осіб, постійне дублювання аналогічних розпоряджень влади.
The article is devoted to the study of the domains’ dissolution of Knyaz
Alexander Menshikov on the territory of the Starodub and Nizhyn regiments (polks).
This process began in spring of 1727 after the political collapse of the temporary
worker and ended by confiscation of his property for the benefit of the Russian state
and he was exiled to Siberia. The author's attention is focused on several plans of
these events. The first is regulation the process from St. Petersburg, which was carried
out by the Supreme Privy Council, headed by the Dolgorukovs. The second is the
implementation of the decrees of Emperor Peter II and the orders of local senators.
Third, the long-term implications of the broad chronological scope of the research. To
describe as complete a picture as possible, a number of private cases of reactions to
important changes associated with the next palace coup in the Russian capital were
given. This made significant adjustments to the alignment of forces among the
Starodub regimental-centenary foreman, ordinary сossacks and the townsfolk.
The purpose of the study is a versatile disclosure and analysis of the
disintegration of Menshikov's "state" on the territory of the Hetman State.
The research methodology is based on the principles of historicism and
scientific character. Historical-genetic (in tracing the formation and disintegration of
the princely patrimonial system), historical-comparative (in correlating various planes
of the processes) methods were applied. From the general philosophical methods, the
dialectical was used, from the general logical – synthesis and analysis.
The scientific novelty is in the actualization of the study of Russian-Ukrainian
relations in the early modern period, due to the events of our time. The author brought
together and analyzed archival data concerning the final existence of Menshikov's
land holdings on the territory of the hetman regiments (polks) for the first time. Along
with the presentation of particular cases, a general "plot" of events was formed; it is
the Ukrainian context of Menshikov's expansive activities as an imperial administrator
and influential landowner that is highlighted.
The proposed publication continues a series of author’s articles, which deals
with the Ukrainian estates of Alexander Menshikov and problems with their formation,
management, relations between the knyaz'es administration and the regimentalcentenary
administrations, the political and economic background of various
processes due to the so-called Pochep Case.
Studying this topic, it is possible to come to such conclusions. The history of the
formation and disintegration of domains belonging to Russian statesmen from Peter's
The First entourage is a characteristic stage in the existence of the Starodub regiment
(polk) at the beginning of the 18th century. It is also a symptomatic sign of the largescale
process of integration of the Hetman State into the Russian Empire. The main
role in the events studied in the article was played by Knyaz Alexander Menshikov.
He, taking advantage of his privileged position at the Russian court, launched an
aggressive activity, the purpose of which was to form a kind of patrimonial formation
with the conventional name "princely state". It is even possible to raise the question of
the potential (partial?) separation of the administrative apparatus of Menshikov's
"state" from the general imperial vertical of authority. Although, this line of solving
the problem requires an additional historical source base. But these plans, if even its
were, collapsed as a result of the political defeat of the knyaz in the struggle for
power. Due to the complexity of the problem, the process of dissolving the remnants of
the former Menshikov domains in the territory of the Hetman State dragged on until
the reign of Catherine II. This process is characterized by excessive bureaucracy,
documentary confusion, the involvement of a great number of actors and the constant
duplication of similar government orders.
|
| first_indexed | 2025-12-07T16:21:16Z |
| format | Article |
| fulltext |
Сіверянський літопис. 2021. № 1
26
УДК 9(477)«17»003.5«Меншиков»
Ганна Філіпова
•
«ПАДІННЯ ГОЛІАФА»:
РОЗФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ВОЛОДІНЬ
КНЯЗЯ МЕНШИКОВА В 1727–1765 рр.
DOI: 10.5281/zenodo.4655982
© Г. Філіпова, 2021. CC BY 4.0
Статтю присвячено дослідженню розформування володінь князя Олек-
сандра Меншикова на теренах Стародубського та Ніжинського полків. Цей
процес розпочався восени 1727 р. після політичної поразки временщика й завер-
шився конфіскацією майна на користь Російської держави та засланням його
самого до Сибіру. Увагу автора сконцентровано на кількох вимірах зазначених
подій: регулюванні процесу із Санкт-Петербурга, яке провадилося Верховною
Таємною радою на чолі з князями Долгоруковими; реалізації указів імператора
Петра ІІ та розпоряджень «верховників» на місцях; довгострокових наслідків,
якими й зумовлюються хронологічні рамки дослідження. Для змалювання якомо-
га більш повної картини наведено низку приватних випадків реакції на докорінні
зміни, пов’язані з черговим двірцевим переворотом1 у російській столиці, адже
це внесло значні корективи в розстановку сил у середовищі стародубської полко-
во-сотенної старшини, рядового козацтва та міщанства. Метою розвідки є
різнобічне висвітлення та аналіз розпаду «держави» князя Меншикова на тери-
торії Гетьманщини. Методологія дослідження спирається на принципи істо-
ризму й науковості. Застосовано історико-генетичний (у простеженні станов-
лення і згодом – розпаду князівської вотчинної системи), історико-порівняльний
(у співвіднесенні різних площин провадження зазначених процесів) методи. Із за-
гальнофілософських методів застосовано діалектичний, із загальнологічних –
методи синтезу та аналізу. Наукова новизна полягає в актуалізації досліджен-
ня російсько-українських взаємин ранньомодерної доби, зумовленій подіями
сучасності. Автор вперше зводить та аналізує архівні дані, що стосуються фі-
нального етапу існування земельних володінь Меншикова на території гетьман-
ських полків; поряд із наведенням пов’язаних із зазначеними процесами приват-
них випадків сформовано загальну «фабулу» подій; виділено саме український
контекст експансивної діяльності Меншикова як імперського адміністратора
та впливового землевласника. Пропонована публікація продовжує серію статей
автора, у яких йде мова про українські вотчини Меншикова, їх формування,
управління, взаємини адміністрації князя із полково-сотенними урядами, політи-
ко-економічне тло різноманітних процесів, зумовлених протіканням так званої
Почепської справи. Студіюючи зазначену тему, дійшли таких висновків. Історія
складання та розпаду вотчинних систем, які належали представникам росій-
ського нобілітету з оточення Петра І, є характерним етапом існування передо-
всім Стародубського полку в першій чверті XVIII ст. та симптоматичною
ознакою масштабного процесу інтеграції Гетьманщини до складу Російської ім-
перії. Чільну роль у подіях, досліджених у статті, відігравав князь Олександр
Меншиков. Користуючись своїм привілейованим становищем при російському
дворі, він удався до загарбницької політики, що мала на меті формування своє-
1 Автор розглядає падіння Меншикова саме як один з низки двірцевих переворотів.
Siverian chronicle. 2021. № 1
27
рідного вотчинного утворення з умовною назвою «князівська держава». Можли-
во навіть поставити питання щодо потенційної (часткової?) сепарації управ-
лінського апарату «держави» Меншикова від загальноімперської владної верти-
калі, хоча цей напрям розробки теми потребує додаткової джерельної бази.
Утім, ці плани, навіть якщо вони й були, зазнали краху в результаті політичної
поразки князя у боротьбі за владу. Через складність та багаторівневість проб-
леми, процес розформування залишків колишніх меншиківських вотчин на тери-
торії Гетьманщини затягнувся аж до часів правління Катерини ІІ. Його харак-
теризує надмірна бюрократизованість, документальна плутанина, залучення
значної кількості дійових осіб, постійне дублювання аналогічних розпоряджень
влади.
Ключові слова: Гетьманщина, Стародубський полк, князь Олександр Мен-
шиков, Почепська справа, вотчини, двірцеві перевороти.
Починаючи з 1704 р. помічаємо спорадичні спалахи інтересу Олександра
Меншикова до придбання земельних володінь на території Гетьманщини. Улітку
1709 р., після Полтавської битви, він суттєво активізував експансивні дії з метою
складання грандіозної системи вотчин, яку Пилип Орлик назвав «черниговским
княжением», а сучасники йменували «княжеской державой». Значного суспіль-
ного резонансу набув процес незаконного примежування до володінь, наданих
О. Меншикову царем Петром І та гетьманом І. Скоропадським, нових територій,
який отримав умовну назву Почепська справа2. Однак амбітні плани князя
О. Меншикова на панування в Україні так і не здійснилися повною мірою. У ре-
зультаті зіткнення із кланом Долгорукових він зазнав політичної поразки в бо-
ротьбі за прихильність царя Петра ІІ. 8 вересня3 1727 р. Верховна Таємна рада
постановила посадити колишнього временщика під домашній арешт у його пала-
ці на Василівському острові в Петербурзі. Тоді ж було видано указ «О нечине-
нии исполнения ни по каким словесно или письменно объявляемым повелениям,
кроме указов за подписанием Государя Императора и Верховного Тайного сове-
та», який позбавив юридичної сили будь-які адміністративні розпорядження кня-
зя4. 9 вересня прийнято рішення про позбавлення Меншикова «всех чинов и ка-
валерий» та поставлено питання щодо місця його заслання. Спочатку серед варі-
антів розглядали Гуслицьку волость під Москвою та нижегородські вотчини кня-
зя, – мабуть, у той час Меншиков міг запропонувати варіант власного заслання
до Стародубського полку, що й сталося, якщо вірити повідомленню Йоганна Ле-
форта5. Відомо, що він дійсно через брата своєї дружини Василя Арсеньєва по-
давав до Верховної Таємної ради пропозиції щодо місця подальшого перебуван-
ня, і зрештою обрав свою резиденцію у Раненбурзі. Цікаво, що наступні його дії
свідчили про намір надовго залишитися в одній із вотчин – палати в Раненбурзі
було заздалегідь підготовано для такого плану, зокрема, там розпочався ремонт.
Також О. Меншиков видавав численні розпорядження щодо скуповування при-
пасів, столових приборів, меблів та інших речей, необхідних для тривалого пере-
бування у резиденції6. Окрім того, князь подав прохання про те, щоб йому нада-
ли 8 діб на збори, але верховники відмовили. 11 вересня О. Меншиков разом зі
своєю родиною назавжди полишив Петербург7.
10 вересня почалося розслідування зловживань опального князя. Його речі,
зокрема документацію Похідної та Домашньої канцелярій, арештували і 23 ве-
2 Про ці події докладніше йшлося у попередніх статтях автора, тож тут ми не зупинятимемося на них
детально.
3 Тут і далі дати подано за старим стилем.
4 Андреева Е. А. Следственное дело и ссылка А. Д. Меншикова 1727–1729 гг.: Исследование и доку-
менты. Санкт-Петербург: Историческая иллюстрация, 2013. С. 24.
5 Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол та його доба. Авґсбурґ: Українська Вільна академія наук,
1948. С. 52.
6 Андреева Е. А. Следственное дело... С. 32–33.
7 Там же. С. 25–26.
Сіверянський літопис. 2021. № 1
28
ресня розпочався розгляд документів. Основним завданням комісарів, які мали
переглянути та скопіювати всі важливі для слідства документи, було виявлення
слідів державної зради, зокрема – таємних зносин зі Швецією за часів Північної
війни. Комісія, що опрацьовувала папери Меншикова, діяла до січня 1738 р.8
Зрештою, князеві висунули серйозні звинувачення у «неумеренной омби-
ции и владений еще при жизни Его Императорского Величества Государя [Пет-
ра І]». Основні позиції звинувачень опубліковано в документі під назвою «Фор-
ма публикации о винах князя Меншикова», де згадували такі пункти, як: неза-
конне насильницьке утримання царя Петра ІІ у княжому домі; численні образи
честі та погрози цариці Євдокії Лопухіній; самовільне видавання указів від імені
Петра ІІ та Верховної Таємної ради; корупція; незаконна купівля маєтностей,
підробка «кріпосних» документів тощо. У всіх редакціях цього документу згада-
но про те, що князь заслуговує на смертну кару, і тільки з огляду на милосердя
монарха її було замінено на довічне заслання.
Долю Меншикова та його родини після Раненбурга багато в чому вирішив
випадок. Під час коронаційного в’їзду царя Петра ІІ до Москви до Спаських во-
ріт московського Кремля було підкинуто анонімного листа, у якому містилися
жорсткі дорікання, адресовані владі, за арешт та заслання князя. Припускаємо,
що це була акція, спланована однією з партій його супротивників – так, Петро
Долгоруков зафіксував чутки, нібито автором листа був духівник цариці Євдокії
Лопухіної, зацікавленої в повному політичному знищенні свого давнього ворога.
У цей саме час у Верховної Таємної ради виникли претензії до очільника варти
Степана Пирського. Виявилося, що під час його перебування разом із О. Менши-
ковим у Раненбурзі опальний можновладець зміг передати своїм союзникам пев-
ну кількість листів, а також фінансову допомогу своячениці Варварі Арсеньєвій,
яку утримували в Александровому монастирі9.
У результаті верховникам стало зрозуміло, що тримати О. Меншикова не-
далеко від Москви та Петербурга небезпечно. Було очевидно, що далеко не всі
налаштовані щодо князя вороже, і в певної частини суспільства його раптове па-
діння викликало співчуття, чим і могла скористатися партія цариці Євдокії, вдав-
шись до провокації. Першим варіантом більш віддаленого місця, куди Долгору-
кови запропонували заслати свого ворога, був Пустозерський остріг – містечко
на р. Печорі. Усім відомий остріг Гнилий Березов був другим варіантом, який
з’явився в чорнових документах 27 березня 1728 р. Саме тоді, поряд із загальним
погіршенням умов заслання, почалася активна конфіскація в О. Меншикова його
земельних володінь, хоча їх описи були складені набагато раніше10.
Ще 7 листопада 1727 р. було видано указ про початок конфіскації на ко-
ристь казни всіх дворів Меншикова в Петербурзі, Копор’ї та всій Інгрії. Почало-
ся складання описів помешкань, що належали князю. Перший із них був складе-
ний «палатним майстром» Йоганом Готфрідом Шеделем 3 червня 1728 р. Усім
людям, які служили в петербурзьких, московських та раненбурзьких резиденціях
О. Меншикова, було дозволено шукати собі інші місця для служби. Військові,
які несли службу при цих резиденціях, переходили в підпорядкування Крігс-
Колегії, президентом якої колись був опальний князь11.
О. Меншиков помер у Березові 12 листопада 1729 р. Причину його смерті
досі не з’ясовано, хоча щодо цього питання існує багато міфів та конспірологіч-
них теорій. На нашу думку, найбільш вірогідний варіант загибелі князя – від
хронічної хвороби, загострення якої згадувалося в документах протягом бага-
тьох років до заслання (сучасники й сам О. Меншиков характеризували її симп-
томи як гарячку з кровохарканням). Звістка про його смерть дійшла до Петер-
бурга лише через місяць.
8 Андреева Е. А. Следственное дело... С. 28–29.
9 Там же. С. 34.
10 Там же. С. 35.
11 Там же. С. 51.
Siverian chronicle. 2021. № 1
29
Повертаючись до питання, як описані вище події відобразилися на україн-
ських вотчинах князя, передусім зазначимо, що процес звільнення козаків із мен-
шиківської «кабали» розпочався, у сутності, задовго до його опали та смерті. Ще
в 1719 р. дяк Іван Лосєв провів перепис вільних козаків, не пояснюючи, для чого
цей опис було призначено. О. Лазаревський уважав, що його складали за нака-
зом царя Петра І, який хотів розпочати процес звільнення козаків Стародубсько-
го полку з незаконного закріпачення. Учений убачав сенс такого кроку Петра й у
тому, що в царя на той час вже визріла думка щодо організації Малоросійської
колегії, серед основних задач котрої він вбачав формальний захист козацтва від
свавілля старшини. Тому Петру було невигідно, щоб подібні насильства асоцію-
валися із його власними сподвижниками, які виявилися куди більш жадібними
та жорстокими землевласниками, ніж представники полкової еліти. Аналогічне
розпорядження Петро І видав ще раз у 1721 р. – характерне для нього повторен-
ня наказів, котрі не виконувалися або виконувалися з обмовками. Однак реальні
кроки щодо фіксації земель постраждалих та їх звільнення з-під влади О. Мен-
шикова все ж варто виводити з рішення, яке цар прийняв у Преображенському
18 квітня 1722 р.12
Полковник Давидов привіз царський наказ до Стародуба восени 1722 р.
Звісно, це відразу викликало протидію з боку прикажчиків О. Меншикова, а
особливо – Андрія Гудовича. Розпочалася характерна для Почепської справи
хвиля арештів. Одним із дієвих методів для арешту козаків та відправки їх до
в’язниць у Почепі був такий: А. Гудович звинувачував конкретних осіб у тому,
що вони йому винні гроші чи хліб, і забирав до канцелярії до виплати боргу. Та-
ких «боржників» для закріплення результату відправляли на «перевиховання»,
катуючи та кожного дня б’ючи батогами13.
До того ж, почепські прикажчики відмовлялися повернути козацькій сотні її
клейноди, вилучені під час закріпачення козаків князем О. Меншиковим. До
клейнод додавалася полкова артилерія й купчі на рухоме та нерухоме майно, та-
кож конфісковані до почепської сотенної канцелярії. Попри численні офіційні
вимоги полковника Давидова, почепські управлінці навідріз відмовлялися повер-
тати козакам майно.
Одночасно з цим А. Гудович намагався неофіційно закріпачувати місцевих
мешканців, відрядивши з цією метою почепських козаків Якова Булашевича та
Семена Ходкевича, щоб ті всілякими способами переконували козацтво повер-
нутися до підданства О. Меншикову. Декого вони поїли «до изумления», деко-
го – залякували, і час від часу це діяло14.
Після розжалування О. Меншикова та позбавлення його всіх посад та на-
город ситуація на територіях, що колись належали до його вотчин, не тільки не
покращилася, а й надміру ускладнилася. На місцях залишилися адміністрато-
ри (управителі, прикажчики, потім – піддячі), котрі зайняли свої посади ще за
князя, адже він був їх патроном і сам сформував управлінський апарат. Розумі-
ючи, що в будь-який момент нова влада може змістити їх та позбавити гарних
посад, люди Меншикова, думається, тільки збільшили масштаби власних зло-
вживань, намагаючись дограбувати те, що досі не було пограбовано.
У жовтні 1727 р., через місяць після відправлення О. Меншикова в заслання до
Раненбурга, цар Петро ІІ наказав зробити докладний опис вотчин розореного вель-
можі задля ведення казенного обліку прибутків із них. На початку 1728 р. земельні
володіння князя почали відписувати на ім’я самого царя. «Малоросійські» маєтності
відійшли до казни одночасно з ліфляндськими та естляндськими15. До того ж заува-
жимо, що нерухомість, яка належала О. Меншикову, переходила в різні руки, і ча-
сом цей процес відбувався досить хаотично. Так, палаци на Яузі (Лефортівський) та
12 Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. Киев: Тип-я К. Н. Милевского, 1888. Т. І. Полк
Стародубский. С. 289–290.
13 Там же. С. 292.
14 Там же. С. 293.
15 Андреева Е. А. Следственное дело… С. 53.
Сіверянський літопис. 2021. № 1
30
в Семенівському навесні 1728 р. перейшли до відомства Двірцевої канцелярії; палац
на М’ясницькій отримала царівна Прасковія Іоаннівна; Олексіївський палац згодом
забрала цариця Анна Іоанівна; палац у Кронштадті перейшов до генерала Бурк-
харда-Крістофа Мініха; палац у Ліфляндії було передано віце-канцлеру Андрію
Остерману; пруські маєтності отримав фаворит курляндської герцогині Анни Іоан-
нівни Ернст-Йоганн Бірон16.
Узимку–навесні 1728 р. за участі новообраного гетьмана Д. Апостола (який
на той час перебував у Москві, бажаючи не тільки владнати питання, пов’язані з
власним обранням, але й запевнити Верховну Таємну раду, де все ще домінував
клан Долгорукових, у своїй лояльності) було укладено так звану «Специфіка-
цію», тобто список колишніх вотчин Меншикова на території Гетьманщини.
«Того ж числа 15 [березня] другое ведение одправлено до его ж превосходител-
ства господина министра [Наумова] з именною спецефекациею о городах Поче-
пе Ямполе и Батурине с принадлежащими к ним селами и деревнями куда оние
до отдачи князю Меншикову належали; в том же ведении писано о зборах з тих
городов… что об оних зборах в Енералной войсковой канцелярии неизвестно»17.
Деякі списки «Специфікації» зберігаються у ЦДІАК України та ІР НБУВ18.
Загалом за розпорядженням Петра ІІ та Верховної Таємної ради міста та се-
ла, котрими володів Меншиков, були розділені на декілька груп:
– розташовані на території нещодавно завойованих провінцій;
– розташовані на території Малоросії.
Ці дві групи поділялися на дрібніші:
– подаровані;
– придбані;
– міські;
– двірцеві;
– монастирські;
– ті, що раніше належали до гетьманських володінь.
Отже, після опали О. Меншикова його українські вотчини було відразу пе-
редано до державної казни. Керування ними перейшло до таємного радника
Федора Наумова. Він мав тимчасово управляти всіма колишніми вотчинами
О. Меншикова, окрім монастирських земель, котрі поступово поверталися у во-
лодіння монастирів19. Згодом ці землі були передано до міністерської канцелярії,
і вони управлялися її чиновниками20.
Передусім, із колишніх володінь О. Меншикова до Петербургу потрібно було
перевести необхідні суми затверджених у 1725 р. індуктових зборів, котрі не спла-
чувалися за часів найвищої могутності князя21. Згідно з донесенням графа Савви
Владиславича-Рагузинського, який посилався на дані, надані підполковником Іса-
єм Сухарєвим, перш за все до Адміралтейства та державної скарбниці почали над-
ходити кошти та товари з Почепської волості22. Тоді ж вийшов царський указ, згід-
но з яким чолобитні та супліки українських козаків і міщан, котрі скаржились на
О. Меншикова, варто було розглядати в першу чергу та надсилати прямо до вищих
органів влади23.
Відомо, що такі питання намагався розв’язувати й сам Д. Апостол, постійно
консультуючись з Долгоруковим та канцлером Гаврилом Головкіним у Москві.
Журнал перебування гетьмана в Росії містить безліч записів про розгляд справ
16 Див. більш докладний перелік: Там само. С. 53–55.
17 Інститут рукопису національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі – ІР НБУВ).
Ф. VIII. Спр. 162/82. Арк. 10.
18 ІР НБУВ. Ф. VIII. Спр. 231. Арк. 174–185; Центральний державний історичний архів України,
м. Київ (далі – ЦДІАК України). Ф. 53. Оп. 2. Спр. 810. Арк. 1–15.
19 ІР НБУВ. Ф. І. Спр. 55259–55390 (41). Арк. 289–290 зв.; Андреева Е. А. Следственное дело… С. 53.
20 Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. Полк Стародубский… С. 293.
21 Андреева Е. А. Следственное дело… С. 124.
22 ІР НБУВ. Ф. І. Спр. 55259–55390 (41). Арк. 293–295.
23 ІР НБУВ. Ф. І. Спр. 57015–57197 (41). Арк. 342 зв.
Siverian chronicle. 2021. № 1
31
такого кшталту: «О прикажчиках Ивановских Ямполских Почеповских и прот-
чих которие в Малой России незносние людем починили обыди отнятем мает-
ностей мелниц и грунтов и протчего разними способами, и ослободе прозивае-
мой Млинци которую осадили недалеко от Стародубова навеликую людям
окрестним обыду приказчики Почеповские…»24
Ф. Наумов мав розбирати численні скарги почепських козаків на управите-
лів колишнього князя, котрі з відставкою свого патрона не зменшили обсяги кра-
діжок та утисків місцевого населення. До цих пір, починаючи з квітня 1722 р.,
тривав суд, за результатами якого О. Меншиков, а потім і його адміністратори
мали сплатити козакам грошові компенсації за грабунок та розорення, але князь
так і не виплатив усю вказану Петром І суму в 60000 рублів25.
Так, 27 травня 1728 р. до Колегії іноземних справ надійшла скарга бунчуко-
вого товариша Козьми Заруцького, котрий мешкав у Ямпільській сотні Ніжин-
ського полку, а також представників стародубської старшини Василя Жураков-
ського, Івана Чарниша, Івана Зубрицького, козака Стародубського полку Федора
Матановського на ямпольських та почепських управителів. Вони, не зважаючи
на певні зміни в Петербурзі, продовжували конфісковувати в козаків орні землі,
сінокоси, млини, ліси, а також наказували розорювати козацькі двори та за непо-
кору забирати козаків до в’язниці, стягуючи з них непомірні побори. Чолобитну
було переслано Ф. Наумову з наказом влаштувати суд. Таємний радник мав ро-
зібратися у скаргах та представити своє рішення Верховній Таємній раді, а та-
кож надати до Колегії іноземних справ розлогі виписки та екстракти з протоко-
лів допиту26. Розглядали в цей час і справу козака Якова Білецького, котрий слу-
жив у Стародубському полку27. Власне, подібних справ було безліч і далеко не
всі вони дійшли до розгляду.
У 1729 р. Д. Апостол послав до Москви офіційне посольство на чолі з по-
чепським сотником Іваном Губчицем. І. Губчиць мав прослідкувати, щоб судо-
вий процес щодо Почепської справи був вирішений Верховною Таємною радою
та Колегією іноземних справ на користь козаків, та завадити традиційним для
російської бюрократичної машини зволіканням, котрі дуже гальмували розгляд
справи. Для успішного подолання дороги Д. Апостол особисто видав своєму екс-
педитору проїзного листа28.
І. Губчиць передав до Верховної Таємної ради чолобитні від наказного по-
чепського сотника Дмитра Рославця, отамана Юхима Карновича, хорунжого, пи-
саря, місцевого коваля, козаків та багатьох інших. Також він вручив чиновникам
усі потрібні відомості, котрі було «милостиво прийнято». Сотник писав: «Сия-
тельневшие князья Долгорукіе обнадеживали високою милостію; однако за не-
поспехом выписки по делам… почепским пришли мало в забвеніе…»29
У червні того ж 1729 р. сотник писав гетьманові про те, що, незважаючи на
його старання, справа просувається вкрай повільно. Він згадував про образи,
яких довелося зазнати від чиновників, а також про той факт, що постійна тягани-
на з документами розорила його – проживання в Москві виявилося вкрай доро-
гим. На початку 1730 р. І. Губчиць надіслав Д. Апостолу супліку про те, що
«увільняючи сотню Почеповскую от подданства бывшего князя Меншикова
много стратили имения оставшогося от грабителства прикащиков Почеповских,
многократно ездили в Москву и Питербурх за указами». Сотник прожив у Моск-
ві близько року, городовий отаман Юхим Карнович із козаком Ісаком Щербою –
півроку. Потім І. Губчиць ще рік перебував у Петербурзі, І. Щерба теж жив там
півроку, відправлений до столиці капітаном Єпішковим30.
24 ІР НБУВ. Ф. VIII. Спр. 162/82. Арк. 13.
25 Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. Полк Стародубский... С. 293.
26 ІР НБУВ. Ф. І. Спр. 57015–57197 (41). Арк. 342.
27 Там само. Арк. 344 зв.
28 Там само. Арк. 350–356 зв.
29 Там само. Арк. 116.
30 Там само. Арк. 115–116.
Сіверянський літопис. 2021. № 1
32
Нарешті, І. Губчиць попросився додому, апелюючи до того, що його поки-
нутий дім потребує господарського нагляду. Він запропонував гетьману хоча б
тимчасово призначити на його місце когось іншого – і обов’язково відповідаль-
ну, старанну людину31. Приїхавши до Почепа під час перебування там полковни-
ка Давидова, Губчиць витратив надзвичайно багато грошей на папір для ведення
справ та на сургуч. На подібні витрати з Почепської сотні було видано «корона-
ційні» гроші (45 рублів золотом), зібрані для відзначення зішестя на престол ца-
ря Петра ІІ. Це дало сотенній старшині привід закидати І. Губчицю те, що в від-
рядженнях він жив не стільки на власні кошти, скільки на гроші, зібрані з ко-
зацького товариства32.
Попри бюрократичну тяганину справа все ж таки просувалася. Улітку
1729 р. лубенський полковник, колишній канцелярист та фаворит О. Меншикова
Петро Апостол зробив виписки відносно «кріпостей» та привілеїв Почепа, почи-
наючи від польського часу. Ці екстракти П. Апостол надіослав до Петербурга.
Розпочалося чергове слідство під орудою капітана Єпішкова33.
У 1729 р. цар Петро ІІ через голову Колегії іноземних справ Головкіна нака-
зав сенатору генерал-майору князю Олексію Шаховському, який у цей час перебу-
вав при гетьмані, «Малороссийскія Меншикова городы и маетности иметь в доб-
ром смотрении». Ф. Наумов Почепською справою у 1729 р. вже не займався, і
О. Шаховський мав узяти на облік усі результати роботи Наумова, а також грошо-
ві, хлібні та інші прибутки, котрі надходили з волості в цей час. Цар розпорядився
продовжити утримання заводів на території Почепа та волості, не ображати місце-
ве населення й не обкладати його надмірними податками, «чтобы излишней тяготи
не имели». О. Шаховський мав зібрати документи, які б свідчили про попередню
історію міста, його колишніх власників, економічний бік їх управління та перебу-
вання Почепа під владою колишнього «світлішого князя», а також дізнатися, чи
українським селянам живеться не набагато важче, ніж російським34.
Землі О. Меншикова почали остаточно переводитися до державної власнос-
ті та повертатися попереднім власникам тільки наприкінці 1730 р. Тоді ж стала
збільшуватися чисельність козаків у Почепській сотні, адже новоприбулих жите-
лів знову записували до цього стану. Однак у грудні 1730 р. усе ще не було вирі-
шено питання відносно подальшої долі княжих управителів та піддячих. Щоб
прискорити розгляд цієї проблеми, Д. Апостол посилав до Петербурга та Москви
наказного почепського сотника Івана Івановича Губчиця, який продовжив вико-
нання дипломатичних завдань, раніше покладених на його покійного батька –
про це окремо попрохала козацька адміністрація сотні35.
Про проведення слідства просили власноруч жителі Почепа. Проте слідство
велося повільно, оскільки ревізори та голови комісій надовго не затримувалися.
Слідство мало вестися у Глухові, у міністерській канцелярії, куди матеріали
справи на початку 1730 р. надіслали з Москви. Та й у цьому випадку винесення
рішення затягнулося на декілька років. У колективних чолобитних Д. Апостолу
козаки скаржилися, що причиною цього є дії місцевих піддячих, котрі всіма спо-
собами гальмували прогрес у судовій справі, паралельно продовжуючи обклада-
ти місцевих жителів неправомірними податками36.
І. Губчиць поїхав до Петербургу в січні 1733 р., бажаючи звернутися безпо-
середньо до імператриці Анни («откуду будет можно просить Ея Императорс-
кого Величества особливого Почепу Розыщика»). На прохання почепських коза-
31 ІР НБУВ. Ф. І. Спр. 57015–57197 (41). Арк. 346, 350.
32 ЦДІАК України. Ф. 51. Оп. 3. Спр. 2908. Арк. 100, 116 зв.–117.
33 ІР НБУВ. Ф. І. Спр. 57015–57197 (41). Арк. 356.
34 Там само. Арк. 368.
35 Там само. Арк. 358.
36 Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии. Полк Стародубский… С. 293.
Siverian chronicle. 2021. № 1
33
ків посольство знову отримало проїзні грамоти й паспорти, а також підписані
Д. Апостолом рекомендаційні листи до цариці37.
Посольство повезло до імператорського двору чергову чолобитну. У ній
йшлося про те, що Почепу потрібен новий ревізор з огляду на одну головну при-
чину – скарг за останні роки назбиралося стільки, що їх просто неможливо роз-
глянути швидко та ефективно. Про це почепські жителі просили канцлера, віце-
канцлера, а також членів Колегії іноземних справ. Охоплені відчаєм козаки, по-
збавлені земель чи грошей, були змушені їхати чи навіть іти пішки до Глухова
(адже не кожен міг собі дозволити дальню поїздку до Москви чи столиці), і че-
рез це розорювалися остаточно. Та в Глухові їх завертали назад – гетьманська
столиця не надто хотіла втручатися у справи, які стосувалися Почепської сотні38.
І. Губчиць просив перевести почепську справу на розгляд до Вищого суду
та доручити слідство капітану лейб-гвардії Єпішкову. Він зазначав, що багато
аспектів справи є дуже серйозними, а тому підлягають виключно резолюції са-
мої цариці Анни Іоанівни. Наприклад, до них належали кумівство та кругові по-
руки, які дуже гальмували розгляд ряду проблемних питань. У чолобитній окре-
мим пунктом значилося – міністерський канцелярист Юрій Симонов, який був
причетний до відповідних проваджень, користувався широкими зв’язками. При-
міром, його племінник Роман Кучуков служив писарем у міністра Семена На-
ришкіна. Також Симонов доводився тестем почепському секретареві Якову Де-
нисову та почепському канцеляристові Івану Аксьонову. У свою чергу, останній
мав брата Олексія, котрий служив міністерським підканцеляристом39.
Решта проблем видається досить звичними та навіть типовими для Почеп-
ської сотні: наїзди управителів на двори козаків, грабунки, насильницьке при-
вернення на службу, тюремне ув’язнення. Козаки, котрі після опали О. Менши-
кова змогли отримати свободу від княжого закабалення, часто потрапляли на
службу вже до його адміністраторів і все одно були змушені сплачувати величез-
ні податки на їх користь. Прикажчики та піддячі так само, як і їх колишній гос-
подар, конфісковували або змушували продавати за невигідною ціною ґрунти та
вітряки, не дозволяли приїздити новим поселенцям. Забороняючи розселення
місцевих жителів, прикажчики самі купували та привозили великоросійських се-
лян, використовуючи їх як безкоштовну робочу силу. Окремого розгляду потре-
бувало питання привласнення управителями О. Меншикова грошей, які громада
збирала для ремонту та побудови церков. Жителі Почепа просили, щоб деякі
сплачені ними податки замість офіційної казни знову направили на побудову
церкви Всемилостивого Спаса40.
Із документів випливає, що й через багато років після смерті О. Меншикова
та розформування його земельних маєтностей певна кількість місцевих мешкан-
ців намагалася звільнитися від залежності. Часто вони зверталися до гетьмана
К. Розумовського, який із милості імператриці Єлизавети «успадкував» низку
володінь від О. Меншикова і протягом кількох років намагався розбирати спра-
ви, пов’язані зі зловживаннями свого попередника, аби навести лад тепер уже на
власних землях.
Так, у 1758 р. селяни Іван та Никифор Збітньови, Філімон Симонов, Єрофей
та Яків Машкаронінови, Григорій та Іван Вариненкови й Фома Макухін скаржили-
ся, що їхні поміщики їх О. Меншикову продали (імовірно, примусово), а в доку-
ментах записали як селян-утікачів, котрих, буцімто, повернули господарю. Ці роз-
повіді під час слідства підтвердили старожили, земляки постраждалих. Селяни
звинувачували прикажчика Меншикова Богдана Радконовського в тому, що їх, ко-
ли здійснювали переписи населення, яке проживало навколо Почепа, навмисно бу-
ло внесено в місцеві реєстри. Тож імператриця дозволила чолобитникам поверну-
37 ІР НБУВ. Ф. І. Спр. 57015–57197 (41). Арк. 358.
38 Там само. Арк. 359.
39 Там само. Арк. 360.
40 Там само. Арк. 360 зв.
Сіверянський літопис. 2021. № 1
34
тися в Росію: «з женами и детьми выслать без задержания на их собственных под-
водах»41.
Ще восени 1727 р. військовий товариш Стародубського полку Андрій Яков-
лєв скаржився раднику Колегії іноземних справ Ф. Наумову на князя Меншикова
«в завладении у них деревнях или земель»42. Чиновник ніяк не зреагував на чоло-
битну й справі був даний хід тільки за правління імператриці Анни Іоанівни. Чо-
лобитник скаржився цариці, що почепський комендант Михайло Павлович кон-
фіскував, приєднавши до міста Почепа, його слобідку Млинки з угіддями. Цю сло-
бідку подарував Яковлєву сотенний отаман Млинський у 1712 р., а конфіскована
вона була вже в 1714 р. До Млинків прилягали сінокоси гетьманів І. Мазепи та
І. Скоропадського43. Слуги О. Меншикова, утримуючи козака під вартою, шляхом
побиття та знущань змусили його написати на цю землю купчу на 2 тисячі рублів,
«неволею» поставити на ній свій підпис. Так само діяли вони по відношенню до
свідків. А. Яковлєв до останнього відмовлявся підписувати, і комендант йому по-
грожував. Відтак козак отримав 300 рублів замість 2 тисяч – місцевий дяк швидко
підробив купчу, скопіювавши його підпис. Добитися правди було нелегко – у
1720 р., коли А. Яковлєв черговий раз намагався повернути свої землі, Гудович та
Лукін визнали його купчу справжньою та відхилили будь-які претензії. Справу бу-
ло вирішено тільки після 1730 р., коли знайшлися свідки, які підтвердили, що до-
кумент дійсно сфальсифіковано44.
Ф. Наумов розбирав ще й іншу доволі цікаву справу, слідство щодо якої
тривало в 1728–1738 рр. Розпочав її бунчуковий товариш і колишній ямпіль-
ський староста Кузьма Заруцький, а завершив його син Семен. К. Заруцький за
свій кошт придбав землі та «ґрунти» в Ямполі. Згодом його дворами, лісами,
землями та покосами заволодів О. Меншиков. К. Заруцький, на відміну від бага-
тьох таких само скривджених місцевих жителів, протягом багатьох років не зда-
вався та шукав правди. Спочатку він писав гетьману Д. Апостолу, потім – Ф. На-
умову. За наказом Д. Апостола в Ямпіль було направлено капітана Чарторий-
ського та воронізького сотника Івана Холодовича. Після слідства вони звітували
перед Колегією іноземних справ, та це нічим К. Заруцькому не допомогло, хоча
Малоросійська колегія й видала наказ про охорону його ґрунтів від спустошен-
ня45. Нічого не досягши, козак вирішив поїхати до Москви, де якраз у цей час
(наприкінці 1728 – на початку 1729 рр.) перебував двір царя Петра ІІ. Судячи з
усього, йому вдалося чогось добитися, та після прийому в царя дорогою до Ям-
поля козак захворів на віспу («заразную хворь») і помер, тільки-но діставшись
дому. Знаменно, що сам Петро ІІ теж загинув від цієї ж хвороби через певний
час після цих подій, при тому, що як такої епідемії в Москві не було. Землі під
Ямполем отримав назад уже син покійного, котрий продовжив справу батька в
1734–1738 рр.46
Характерні проблеми з підтвердженням прав на земельні володіння на По-
чепщині виникли і в козацької родини Козлів (які в польських та російських до-
кументах іменувалися відповідно Козловськими та Козловими)47. Так, ще король
Владислав IV у 1641 р надав їм право на володіння селом Зевяки (Зевак, Зева-
ки)48. Це право підтверджувалося для військового (пізніше – значкового) товари-
ша Стародубського полку Федора Козла гетьманами І. Мазепою та І. Скоропад-
ським і стародубськими полковниками Григорієм Карновським, Михайлом Мик-
лашевським та ін.49 Утім, коли колишні володіння О. Меншикова були передані
41 ЦДІАК України. Ф. 51. Оп. 3. Спр. 9879. Арк. 8 зв., 11–11 зв.
42 ЦДІАК України. Ф. 51. Оп. 3. Спр. 11792. Арк. 2.
43 Там само. Арк. 2 зв.
44 Там само. Арк. 3.
45 ІР НБУВ. Ф. І. Спр. 53762 (13). Арк. 294; ЦДІАК України. Ф. 51. Оп. 3. Спр. 4958. Арк. 4.
46 ЦДІАК України. Ф. 51. Оп. 3. Спр. 4958. Арк. 4–5.
47 ІР НБУВ. Ф. І. Спр. 57602–57802 (51). Арк. 136 зв.–137.
48 Там само. Арк. 131–132.
49 Там само. Арк. 134–135 зв.
Siverian chronicle. 2021. № 1
35
з державних до складу гетьманських земель К. Розумовського, за описом, здійс-
неним статським радником Шишкіним та підполковником Семеновим, їх внесли
до тих, що були розкозачені та передані опальному князю50. Онукові Федора Іва-
ну Козлу довелося доводити, що за часів формування «княженія чернігівського»
їх село не було виписане зі складу козацьких земель: «И оной деревни Зевак во-
владеніе ему Меншикову никто не отдавал и он Меншиков крепостей на оную
деревню Зеваки неимел, что же он Меншиков вовремя владения своего городом
Почепом по тогдашней его власти поработил было и козаков и движимое и не-
движимое их имение разграбливали его почеповские прикащики, то все именны-
ми высочайшими Государя Імператора Петра Великаго указами и решеніем пра-
вительствующаго Сената отрешено, очем поделу явствует»51.
Найпізніший час, котрим датуються нині відомі документи відповідної те-
матики – кінець 1750-х рр. Можливо, розгляд окремих «партикулярних» справ
тривав і довше – як бачимо, проблеми своїх предків вирішували вже діти або на-
віть онуки тих козаків, котрі безпосередньо потрапили в майнову залежність до
О. Меншикова.
Улітку 1742 р. імператриця Єлизавета Петрівна вирішила навести лад у
Стародубському полку. Вона наказала Генеральній військовій канцелярії зроби-
ти новий опис Почепської волості, включивши до неї усі наявні міста, села, ху-
тори, слободи, і зазначивши їх власників. Цю місію доручили почепському ко-
мендантові Федору Павлову. Після складання опису позначені в ньому вотчини,
що колись належали О. Меншикову, перейшли до казни, куди тепер із них зби-
рали податки52.
Адміністративні зміни, надання компенсацій та звільнення козаків із при-
низливого підданства продовжувалися у червні 1757 р. за наказом гетьмана
К. Розумовського, який спочатку отримав Почеп з околицями в своє володіння, а
потім зміг зробити його своєю вотчиною. Він звелів іще раз уточнити дані від-
носно землевласників, що їх розорив свого часу О. Меншиков (за переписом
1715 р.), а також повністю повернути та записати за гетьманським двором землі,
на які князь колись претендував. Таким чином, Почепська волость теоретично
мала повернутися до того стану, у якому перебувала в 1709 р., до початку По-
чепської справи53. У 1760 р., коли на Почепщині в якості землевласника закрі-
пився К. Розумовський, Катерина ІІ видала наказ остаточно «уничтожить владе-
ние Меншикова»54.
У 1763 р. гетьман створив іще одну комісію, мабуть, не вдовольнившись ре-
зультатами роботи попередньої55. З 1764 р., будучи позбавленим гетьманства за
наказом імператриці Катерини ІІ, він упритул зайнявся питаннями розбудови
своїх володінь. Торкнулися ці процеси й Почепа та його околиць56. Тоді ж мали
місце чергові суди за землю, також спричинені захопленням козацьких володінь
Меншиковим.
Наприклад, саме в 1764 р. родина Губчиців намагалася відсудити в Розу-
мовських (користуючись послабленням їх впливу при дворі) села Ігрушине та
Анохове разом із Шершневою дібровою. Універсал на Ігрушине дав Губчицям у
1701 р. І. Мазепа. Аноховим з 1708 р. володів ропський староста Євстафій Пан-
кевич, а після його смерті Іван Губчиць подав до Генеральної військової канце-
лярії прохання про викуп села і приєднання до своїх вотчин, та його встиг випе-
редити О. Меншиков. Анохове ввійшло до реєстру Сулими та за його ініціати-
вою було передане до княжих володінь, і сотник І. Губчиць не встиг звернутися
50 ІР НБУВ. Ф. І. Спр. 57602–57802 (51). Арк. 136 зв.
51 Там само. Арк. 136.
52 ІР НБУВ. Ф. І. Спр. 55962–56060 (41). Арк. 97.
53 ІР НБУВ. Ф. І. Спр. 58145 (55). Арк. 1–1 зв.; Лазаревский А. М. Описание Старой Малороссии.
Полк Стародубский… С. 294.
54 ІР НБУВ. Ф. І. Спр. 55962–56060 (41). Арк. 100 зв.
55 Там само. Арк. 99.
56 Цапенко М. П. Земля Брянская. Москва: Искусство, 1972. С. 38–39.
Сіверянський літопис. 2021. № 1
36
до Скоропадського з цього приводу. Пізніше Губчиці намагалися повернути села
під час слідства капітана Єпішкова, але безуспішно57.
Щоб розібратися, кому ж насправді мали належати вищезгадані села, Кате-
рина ІІ наказала зібрати всі можливі документи, які стосувалися землеволодіння
у Стародубському полку та Почепської справи. Передусім, канцеляристи пере-
глянули зшитки «партикулярних» листів О. Меншикова, які залишалися в архіві
його канцелярії (мова йшла про приватне листування князя). У зшитку 1723 р.
знайшли незасвідчену юридично копію документу про передання Почепа гене-
ральним хорунжим Іваном Сулимою та стародубським полковником Лук’яном
Журавкою комісару Ксенофонту Алимову. Про те ж свідчив лист, датований
1724 р. Також було вивчено «столпові» книги князя О. Меншикова, копії геть-
манських універсалів, зроблені в 1722 р., коли Петро І порушив перед Сенатом
питання щодо звільнення козаків з-під влади свого улюбленця (оригінали доку-
ментів, нібито, зберігалися у Богдана Радіонова). Окремо прискіпливому розгля-
ду підлягали зошити комісара Алимова, де містилися розписні списки почеп-
ських володінь О. Меншикова, та власне листування управлінця із князем. Такий
само список свого часу склав й Іван Сулима58. Сутність проблеми полягала в то-
му, що розписні списки Алимова та Сулими не співпадали: передусім, різнилися
дані щодо козацьких земель, та тих, на які, згідно з першим універсалом І. Ско-
ропадського, мав право претендувати О. Меншиков. Згідно з описом комісії Да-
видова, у 1723 р. землі Губчиців не були позначені серед козацьких, таким чи-
ном залишаючись за О. Меншиковим, адже Петро І наказав забрати в нього тіль-
ки незаконно відмежовані землі, що належали козацтву. Після розформування
земельних володінь «світлішого князя» ці маєтності були вписані підполковни-
ком Сухарєвим до складу ратушних. Спочатку (за наказом Єлизавети Петрівни)
вони ввійшли до казенних володінь і стояли «никому не в раздаче», потім ді-
сталися гетьману К. Розумовському59.
Описані вище процеси в головних своїх рисах були характерними не тільки
для українських вотчин О. Меншикова – таким чином розформування його зе-
мельних володінь відбувалося загалом. Аналогічні тривалі бюрократизовані про-
цеси стосувалися і тих земель, що належали йому на територіях Польщі та Литви
(сучасні Брестьска, Вітебська, Могилевська області Білорусі)60.
Наостанок зазначимо, що далеко не всім жителям Стародубщини претензії
Меншикова на владу видавалися обурливими. На Почепщині в князя сформува-
лася не тільки опозиція, а й стан прихильників, які лишалися при своїй думці
щодо чеснот Меншикова навіть після його опали й заслання.
Так, 11 грудня 1727 р. гетьману Д. Апостолу надійшло інтригуюче послан-
ня від таємного радника Ф. Наумова. Він повідомляв, що стародубський полков-
ник Ілля Пашков відрапортував гетьману, «корда де печатной указ онеслушании
партикулярних писем Князя Меншикова и протчих встародубовском полку в
бакланской сотни чрезтамошнего писара Точицкого публиковани тогдаде той
сотни казак Іван Мовчан61 оного писаря бранив ипохвалялся бить». У канцелярії
Малоросійської колегії І. Пашков засвідчив, що про це йому розповів сотник
Бакланської сотні Василь Косач. Бакланського сотенного писаря Захарія Точиць-
кого допитали в стародубській ратуші, а сотника В. Косача відправили до геть-
мана62. У результаті розслідування виявився досить примітний сюжет.
57 ІР НБУВ. Ф. І. Спр. 55962–56060 (41). Арк. 92 зв., 93, 94 зв., 99 зв.
58 Там само. Арк. 89–90 зв.
59 Там само. Арк. 97 зв., 100.
60 Сидякина А. Б. «Меншиковы маетности» в российско-польских отношениях первой трети
XVIII века. Евразийский союз ученых: Международный научно-исследовательский журнал. Истори-
ческие науки. 2015. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/menshikovy-maetnosti-v-rossiysko-polskih-
otnosheniyah-pervoy-treti-xviii-veka/viewer.
61 Можливо, родич осавула Прилуцького полку Михайла Мовчана.
62 ІР НБУВ. Ф. І. Спр. 57015–57197. Арк. 325.
Siverian chronicle. 2021. № 1
37
У жовтні 1727 р. до Бакланської сотні з Петербурга надійшов уже згаданий
указ імператора Петра ІІ, згідно якому ніхто з колишніх підданих опального кня-
зя О. Меншикова не мав права дослухатися до його розпоряджень чи приватних
листів, якщо той захотів би їх надіслати. Захарій Точицький, як сотенний писар,
мав опублікувати текст указу й публічно виголосити його перед місцевими жи-
телями в міській церкві. Виконавши свою місію, він відправився на хрестини до
дому матері значкового товариша Стародубського полку Івана Мовчана. Під час
застілля, імовірно, почалося обговорення останніх подій у полку, і З. Точицький
знову зачитав указ, про що пізніше свідчив бакланський комісар Леонтій Клопо-
товський. І тоді «спросил его он Мовчан, чи уже можно вам и кому нибудь Свет-
лейшим Князем Его неименовать и натое он Точицкий уответ ему Мовчану ска-
зал так як онем написано так и ми должни писать… И Мовчан увидел на оном
указе Точицкого рукою написаное получение где не написав светлейшим Князем
толко прописав Князем Меншиковим тогда указ Точицкого… отнял… хочь де
Точицкого (sic!) за то бранил его, Мовчана, и билися»63. Тож І. Мовчана обурило
те, що в указі колишній власник Баклані йменувався без своєї звичної пишної
титулатури, і козак, не бажаючи вірити в те, що таке може трапитися в царській
грамоті, пояснив ці зміни некоректністю писаря. У результаті сварки З. Точиць-
кий, злякавшись побиття киями, якими йому почали погрожувати, утік із двору
Мовчанів через садок64.
Наступного дня І. Мовчан написав З. Точицькому дещо дивного листа, спи-
сок із якого було наведено в судовій справі. У посланні говорилося про те, що в
домі Мовчанів нещодавно збиралися «наши неприятеле изломислиники», щоб
обговорити все той само указ. І. Мовчан переконував адресата у тому, що непос-
луху щодо князя вимагає тільки «сам» (гетьман?), а в Глухові з цим не погод-
жуються. Панство, що завітало до І. Мовчана, багато сперечалося із цього приво-
ду, і господар дому залишився при власному переконанні, що прихильники нової
політики «говорят чого ненадобно». Наприкінці листа І. Мовчан пообіцяв вик-
рити змову, і додав, що всі ці події «на погибель мне коли неправда»65. Важко
судити з такого уривчастого тексту, сповненого недомовок, про дійсне тло по-
дій. Гадаємо, що «неприятели» – це все ті ж представники опозиції на чолі з ро-
диною Губчиців, які, дізнавшись про падіння ненависного О. Меншикова, акти-
візували свою діяльність. Яку ж саме роль у цих інтригах відігравав З. То-
чицький, невідомо.
20 листопада 1727 р. Д. Апостол наказав привезти І. Мовчана до Глухова66.
30 листопада стародубський полковник повідомив гетьманові, що він надав ко-
місарам спеціальні інструкції та відповідне розпорядження «за рукою» Д. Апос-
тола, «а жеби такіи фурініти и противовласники впредь не токмо… в полку, но и
во всем Рейменте за щасливого панованні велможности вашой не плодилися»67.
Та заарештувати звинуваченого виявилося не так просто. Про це дізнаємося із
листа бакланського отамана Івана Ширяя до полковника; І. Ширяй описує сце-
ну настільки яскраво, що є сенс навести цитату повністю: «Сего ноеврія 25 дня
727 року прибывши з Стародуба от вашой велможности нарочний козак сотне
полковой стародубовской Павло Горуховский в Баклань без битности Пана Сот-
ника нашего Василя Косача, обявлял мне інструкцию з прописанием указу Іасне
велможного Добродея Его Милости Пана Гетмана о взятии Івана Мовчана в Ста-
родубе и отсилки его в Глухов и потому ходил іа вдвор до его Мовчана взявши з
собою козаков з десяток и обявивши ему інструкцию велел чтоб ехал он зпри-
сланним козаком в Стародуб, и когда іа в светлицу вишол и обявил ему Мовчану
Інструкцию, мати его Мовчана неразсудне прискочивши до мене вырвала з рук
моих инструкцію которую знову іа вирвавши в неи отдал оную козаку при мне
63 ІР НБУВ. Ф. І. Спр. 57015–57197. Арк. 327 зв.
64 Там само. Арк. 327.
65 Там само. Арк. 329.
66 Там само. Арк. 331.
67 Там само. Арк. 332–332 зв.
Сіверянський літопис. 2021. № 1
38
будучому Тихону Каребину, она Мовчанова мать бросившись до того козака би-
ла по щеках и розбила нос до криви и говорила іа сего указа и полковника ваше-
го не слушаю обяви мне указ Іасне Велможного Пана Гетмана и мы видя такую
упрямость хотели были и насилно взять сина Ей Івана Мовчана котортий вихва-
тя нож и виделки кричал напеню великим голосом разбой, на який голос набег-
ши Мовчанов брат з челядю дворовою, били мене и козака которій з инструкци-
ею от вашой велможнеости прислан, також и другого козака мать Его Мовчана
била до полусмерти и окривавила и вибила нас з хати из сеней в шию сякой про-
тивности и дерзостних словах Его Івана Мовчана и матери Его також и побои
протестовали мы там же в дворе Мовчана стоящему на квартери капитану Гос-
подину Сонцову…»68
Все ж таки І. Мовчана привезли до Глухова, де він постав перед судом.
20 січня 1728 р. Ф. Наумов повідомляв Д. Апостолу про обставини допитів:
«Іван Мовчан Ево не бранивал и бить не хотел указ по публике оного указу был
он Точицкой с протчими упомянутого казака в гостях тогда он Мовчан спраши-
вал ево Точицкого что о чем в то… указу у церкви публиковал… Точицкой ска-
зал ему что публиковал указ о князе Меншикове дабы писем его не слушали, и
он де Мовчан вступя в ссору называл ево Точицкого безделником, и требовал то-
го указу видеть подлинного так во оном указе написано ибо он во время публики
того указу в церкви не был и того указу не слыхал…»69 З. Точицький «указ обя-
вил тогда он Мовчан тот указ вычитав и писав снего копію отдал ему по прежне-
му и больше того он Мовчан ево Точицкого не бранивал и боем не уграживал»70.
Результати суду досить несподівані. Ф. Наумов пропонував гетьману
оштрафувати І. Мовчана та на певний час посадити до в’язниці «затем чтоб
впред не видав указу за публики в соры не вступал». Писаря звинуватили в тому,
що він приховав від слідства факт того, що І. Мовчан тексту указу не бачив (це
було виявлено завдяки свідченням бакланського комісара). Ф. Наумов наказав,
щоб З. Точицького допитали ще раз, і якщо це підтвердиться, він заслуговує на
«жестокое наказание». Наприкінці документу міститься приписка про те, щоб
для реалізації покарань і З. Точицького, й І. Мовчана вислали у Глухів до гетьма-
на71.
Зрозумілою видається позиція гетьмана в цій справі та їй подібних. Завдя-
чуючи О. Меншикову булавою, та не знаючи, чим саме обернеться зміна полі-
тичної картини в Російській імперії у період опали князя, Д. Апостол мав вирі-
шувати такі питання максимально обережно, оминаючи провокації та надто по-
літизовані нюанси. До того ж, один із його синів, уже згаданий Петро Апостол, у
той час перебував під арештом спочатку в Петербурзі, а потім у Москві, що зай-
вий раз нагадувало гетьманові, що він змушений бути лояльним до російської
влади, якою б вона не була в цей момент.
References
Andreeva, E. (2013). Sledstvennoe delo i ssylka A. D. Menshikova 1727–
1729 gg.: Issledovanie i dokumenty [Investigative case and exile of A. D. Menshikov
1727–1729: Research and documents]. Saint-Petersburg, Russia.
Instytut rukopysu natsionalnoi biblioteky Ukrainy im. V. I. Vernadskoho (IR
NBUV). Spr. 53762 (13).
IR NBUV. F. I. Spr. 55259–55390 (41).
IR NBUV. F. I. Spr. 55962–56060 (41).
IR NBUV. F. I. Spr. 57015–57197 (41).
IR NBUV. F. I. Spr. 57602–57802 (51).
IR NBUV. F. I. Spr. 58145 (55).
68 ІР НБУВ. Ф. І. Спр. 57015–57197. Арк. 334–334 зв.
69 Там само. Арк. 340–340 зв.
70 Там само. Арк. 340 зв.
71 Там само. Арк. 341.
Siverian chronicle. 2021. № 1
39
IR NBUV. F. VIII. Spr. 162/82.
IR NBUV. F. VIII. Spr. 231.
Sidyakina, A. (2015). «Menshikovy maetnosti» v rossijsko-polskih otnosheniyah
pervoj treti XVIII veka ["Menshikov estates" in Russian-Polish relations in the first
third of the 18th century]. Evrazijskij Soyuz Ucheny`kh – Eurasian Union of Scientists.
Moscow, Russia.
Tsentralnyi derzhavnyi istorychnyi arkhiv Ukrainy, m. Kyiv (TsDIAK Ukrainy).
F. 51. Op. 3. Spr. 2908.
TsDIAK Ukrainy. F. 51. Op. 3. Spr. 4958.
TsDIAK Ukrainy. F. 51. Op. 3. Spr. 9879.
TsDIAK Ukrainy. F. 51. Op. 3. Spr. 11792.
TsDIAK Ukrainy. F. 53. Op. 2. Spr. 810.
Філіпова Ганна Володимирівна – кандидат історичних наук, старший на-
уковий співробітник Національного Києво-Печерського історико-культурного
заповідника (вул. Лаврська, 9, м. Київ, 01015, Україна).
Filipova Hanna V. – Ph. d. History, Senior Researcher in National Kyiv-
Pechersk Historical and Cultural Reserve (9 Lavrska Street, Kyiv, 01015, Ukraine).
E-mail: lille_prinsen@ukr.net
"THE FALL OF GOLIATH": THE DISSOLUTION OF THE KNYAZ
MENSHIKOV'S UKRAINIAN DOMAINS IN 1721–1765
The article is devoted to the study of the domains’ dissolution of Knyaz
Alexander Menshikov on the territory of the Starodub and Nizhyn regiments (polks).
This process began in spring of 1727 after the political collapse of the temporary
worker and ended by confiscation of his property for the benefit of the Russian state
and he was exiled to Siberia. The author's attention is focused on several plans of
these events. The first is regulation the process from St. Petersburg, which was carried
out by the Supreme Privy Council, headed by the Dolgorukovs. The second is the
implementation of the decrees of Emperor Peter II and the orders of local senators.
Third, the long-term implications of the broad chronological scope of the research. To
describe as complete a picture as possible, a number of private cases of reactions to
important changes associated with the next palace coup in the Russian capital were
given. This made significant adjustments to the alignment of forces among the
Starodub regimental-centenary foreman, ordinary сossacks and the townsfolk.
The purpose of the study is a versatile disclosure and analysis of the
disintegration of Menshikov's "state" on the territory of the Hetman State.
The research methodology is based on the principles of historicism and
scientific character. Historical-genetic (in tracing the formation and disintegration of
the princely patrimonial system), historical-comparative (in correlating various planes
of the processes) methods were applied. From the general philosophical methods, the
dialectical was used, from the general logical – synthesis and analysis.
The scientific novelty is in the actualization of the study of Russian-Ukrainian
relations in the early modern period, due to the events of our time. The author brought
together and analyzed archival data concerning the final existence of Menshikov's
land holdings on the territory of the hetman regiments (polks) for the first time. Along
with the presentation of particular cases, a general "plot" of events was formed; it is
the Ukrainian context of Menshikov's expansive activities as an imperial administrator
and influential landowner that is highlighted.
The proposed publication continues a series of author’s articles, which deals
with the Ukrainian estates of Alexander Menshikov and problems with their formation,
management, relations between the knyaz'es administration and the regimental-
centenary administrations, the political and economic background of various
processes due to the so-called Pochep Case.
Сіверянський літопис. 2021. № 1
40
Studying this topic, it is possible to come to such conclusions. The history of the
formation and disintegration of domains belonging to Russian statesmen from Peter's
The First entourage is a characteristic stage in the existence of the Starodub regiment
(polk) at the beginning of the 18th century. It is also a symptomatic sign of the large-
scale process of integration of the Hetman State into the Russian Empire. The main
role in the events studied in the article was played by Knyaz Alexander Menshikov.
He, taking advantage of his privileged position at the Russian court, launched an
aggressive activity, the purpose of which was to form a kind of patrimonial formation
with the conventional name "princely state". It is even possible to raise the question of
the potential (partial?) separation of the administrative apparatus of Menshikov's
"state" from the general imperial vertical of authority. Although, this line of solving
the problem requires an additional historical source base. But these plans, if even its
were, collapsed as a result of the political defeat of the knyaz in the struggle for
power. Due to the complexity of the problem, the process of dissolving the remnants of
the former Menshikov domains in the territory of the Hetman State dragged on until
the reign of Catherine II. This process is characterized by excessive bureaucracy,
documentary confusion, the involvement of a great number of actors and the constant
duplication of similar government orders.
Key words: Hetman State, Starodub regiment (polk), Knyaz Alexander
Menshikov, Pochep Case, patrimonies, palace coups.
Дата подання: 16 грудня 2020 р.
Дата затвердження до друку: 18 січня 2021 р.
Цитування за ДСТУ 8302:2015
Філіпова Г. «Падіння Голіафа»: розформування українських володінь князя
Меншикова в 1727–1765 рр. Сіверянський літопис. 2021. № 1. С. 26–40. DOI:
10.5281/zenodo.4655982.
Цитування за стандартом APA
Filipova, H. (2021). «Padinnya Goliafa»: rozformuvannya ukrayinskih volodin
knyazya Menshikova v 1727–1765 rr. ["The fall of Goliath": the dissolution of the
prince Menshikov's ukrainian estates in 1721–1765]. Siverianskyi litopys – Siverian
chronicle, 1, 26–40. DOI: 10.5281/zenodo.4655982.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-181521 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2518-7430 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:21:16Z |
| publishDate | 2021 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Філіпова, Г.В. 2021-11-20T15:35:27Z 2021-11-20T15:35:27Z 2021 "Падіння Голіафа": розформування українських володінь князя Меншикова в 1727 – 1765 рр. / Г.В. Філіпова // Сіверянський літопис. — 2021. — № 1. — С. 26-40. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. 2518-7430 DOI: 10.5281/zenodo.4655982 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/181521 9(477)«17»003.5«Меншиков» Статтю присвячено дослідженню розформування володінь князя Олександра Меншикова на теренах Стародубського та Ніжинського полків. Цей процес розпочався восени 1727 р. після політичної поразки временщика й завершився конфіскацією майна на користь Російської держави та засланням його самого до Сибіру. Увагу автора сконцентровано на кількох вимірах зазначених подій: регулюванні процесу із Санкт-Петербурга, яке провадилося Верховною Таємною радою на чолі з князями Долгоруковими; реалізації указів імператора Петра ІІ та розпоряджень «верховників» на місцях; довгострокових наслідків, якими й зумовлюються хронологічні рамки дослідження. Для змалювання якомога більш повної картини наведено низку приватних випадків реакції на докорінні зміни, пов’язані з черговим двірцевим переворотом1 у російській столиці, адже це внесло значні корективи в розстановку сил у середовищі стародубської полково-сотенної старшини, рядового козацтва та міщанства. Метою розвідки є різнобічне висвітлення та аналіз розпаду «держави» князя Меншикова на території Гетьманщини. Методологія дослідження спирається на принципи історизму й науковості. Застосовано історико-генетичний (у простеженні становлення і згодом – розпаду князівської вотчинної системи), історико-порівняльний (у співвіднесенні різних площин провадження зазначених процесів) методи. Із загальнофілософських методів застосовано діалектичний, із загальнологічних – методи синтезу та аналізу. Наукова новизна полягає в актуалізації дослідження російсько-українських взаємин ранньомодерної доби, зумовленій подіями сучасності. Автор вперше зводить та аналізує архівні дані, що стосуються фінального етапу існування земельних володінь Меншикова на території гетьманських полків; поряд із наведенням пов’язаних із зазначеними процесами приватних випадків сформовано загальну «фабулу» подій; виділено саме український контекст експансивної діяльності Меншикова як імперського адміністратора та впливового землевласника. Пропонована публікація продовжує серію статей автора, у яких йде мова про українські вотчини Меншикова, їх формування, управління, взаємини адміністрації князя із полково-сотенними урядами, політико-економічне тло різноманітних процесів, зумовлених протіканням так званої Почепської справи. Студіюючи зазначену тему, дійшли таких висновків. Історія складання та розпаду вотчинних систем, які належали представникам російського нобілітету з оточення Петра І, є характерним етапом існування передовсім Стародубського полку в першій чверті XVIII ст. та симптоматичною ознакою масштабного процесу інтеграції Гетьманщини до складу Російської імперії. Чільну роль у подіях, досліджених у статті, відігравав князь Олександр Меншиков. Користуючись своїм привілейованим становищем при російському дворі, він удався до загарбницької політики, що мала на меті формування своєрідного вотчинного утворення з умовною назвою «князівська держава». Можливо навіть поставити питання щодо потенційної (часткової?) сепарації управлінського апарату «держави» Меншикова від загальноімперської владної вертикалі, хоча цей напрям розробки теми потребує додаткової джерельної бази. Утім, ці плани, навіть якщо вони й були, зазнали краху в результаті політичної поразки князя у боротьбі за владу. Через складність та багаторівневість проблеми, процес розформування залишків колишніх меншиківських вотчин на території Гетьманщини затягнувся аж до часів правління Катерини ІІ. Його характеризує надмірна бюрократизованість, документальна плутанина, залучення значної кількості дійових осіб, постійне дублювання аналогічних розпоряджень влади. The article is devoted to the study of the domains’ dissolution of Knyaz Alexander Menshikov on the territory of the Starodub and Nizhyn regiments (polks). This process began in spring of 1727 after the political collapse of the temporary worker and ended by confiscation of his property for the benefit of the Russian state and he was exiled to Siberia. The author's attention is focused on several plans of these events. The first is regulation the process from St. Petersburg, which was carried out by the Supreme Privy Council, headed by the Dolgorukovs. The second is the implementation of the decrees of Emperor Peter II and the orders of local senators. Third, the long-term implications of the broad chronological scope of the research. To describe as complete a picture as possible, a number of private cases of reactions to important changes associated with the next palace coup in the Russian capital were given. This made significant adjustments to the alignment of forces among the Starodub regimental-centenary foreman, ordinary сossacks and the townsfolk. The purpose of the study is a versatile disclosure and analysis of the disintegration of Menshikov's "state" on the territory of the Hetman State. The research methodology is based on the principles of historicism and scientific character. Historical-genetic (in tracing the formation and disintegration of the princely patrimonial system), historical-comparative (in correlating various planes of the processes) methods were applied. From the general philosophical methods, the dialectical was used, from the general logical – synthesis and analysis. The scientific novelty is in the actualization of the study of Russian-Ukrainian relations in the early modern period, due to the events of our time. The author brought together and analyzed archival data concerning the final existence of Menshikov's land holdings on the territory of the hetman regiments (polks) for the first time. Along with the presentation of particular cases, a general "plot" of events was formed; it is the Ukrainian context of Menshikov's expansive activities as an imperial administrator and influential landowner that is highlighted. The proposed publication continues a series of author’s articles, which deals with the Ukrainian estates of Alexander Menshikov and problems with their formation, management, relations between the knyaz'es administration and the regimentalcentenary administrations, the political and economic background of various processes due to the so-called Pochep Case. Studying this topic, it is possible to come to such conclusions. The history of the formation and disintegration of domains belonging to Russian statesmen from Peter's The First entourage is a characteristic stage in the existence of the Starodub regiment (polk) at the beginning of the 18th century. It is also a symptomatic sign of the largescale process of integration of the Hetman State into the Russian Empire. The main role in the events studied in the article was played by Knyaz Alexander Menshikov. He, taking advantage of his privileged position at the Russian court, launched an aggressive activity, the purpose of which was to form a kind of patrimonial formation with the conventional name "princely state". It is even possible to raise the question of the potential (partial?) separation of the administrative apparatus of Menshikov's "state" from the general imperial vertical of authority. Although, this line of solving the problem requires an additional historical source base. But these plans, if even its were, collapsed as a result of the political defeat of the knyaz in the struggle for power. Due to the complexity of the problem, the process of dissolving the remnants of the former Menshikov domains in the territory of the Hetman State dragged on until the reign of Catherine II. This process is characterized by excessive bureaucracy, documentary confusion, the involvement of a great number of actors and the constant duplication of similar government orders. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський літопис У глиб віків "Падіння Голіафа": розформування українських володінь князя Меншикова в 1727 – 1765 рр. "The fall of Goliath": the dissolution of the Knyaz Menshikov's Ukrainian domains in 1721–1765 Article published earlier |
| spellingShingle | "Падіння Голіафа": розформування українських володінь князя Меншикова в 1727 – 1765 рр. Філіпова, Г.В. У глиб віків |
| title | "Падіння Голіафа": розформування українських володінь князя Меншикова в 1727 – 1765 рр. |
| title_alt | "The fall of Goliath": the dissolution of the Knyaz Menshikov's Ukrainian domains in 1721–1765 |
| title_full | "Падіння Голіафа": розформування українських володінь князя Меншикова в 1727 – 1765 рр. |
| title_fullStr | "Падіння Голіафа": розформування українських володінь князя Меншикова в 1727 – 1765 рр. |
| title_full_unstemmed | "Падіння Голіафа": розформування українських володінь князя Меншикова в 1727 – 1765 рр. |
| title_short | "Падіння Голіафа": розформування українських володінь князя Меншикова в 1727 – 1765 рр. |
| title_sort | "падіння голіафа": розформування українських володінь князя меншикова в 1727 – 1765 рр. |
| topic | У глиб віків |
| topic_facet | У глиб віків |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/181521 |
| work_keys_str_mv | AT fílípovagv padínnâgolíafarozformuvannâukraínsʹkihvolodínʹknâzâmenšikovav17271765rr AT fílípovagv thefallofgoliaththedissolutionoftheknyazmenshikovsukrainiandomainsin17211765 |