Інститут попечительства як форма участі громадськості в управлінні гімназіями України (перша половина ХІХ ст.)
На основі аналізу нормативно-правових актів визначено правовий статус почесних попечителів гімназій України у 1828–1864 рр., розкрито принципи їх діяльності, загальне місце в системі освіти Російської імперії. Суттєву увагу акцентовано на специфіці їх компетенції (контроль за розвитком навчальних...
Gespeichert in:
| Datum: | 2018 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2018
|
| Schriftenreihe: | Український історичний збірник |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182104 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Інститут попечительства як форма участі громадськості в управлінні гімназіями України (перша половина ХІХ ст.) / В. Милько // Український історичний збірник. — 2018. — Вип. 20. — С. 101-112. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-182104 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1821042025-02-09T15:57:36Z Інститут попечительства як форма участі громадськості в управлінні гімназіями України (перша половина ХІХ ст.) Institute of honorary trustee as a form of public participation in management of the gymnasiums of Ukraine (1828–1864) Милько, В. Проблеми історії XIX–XXI ст. На основі аналізу нормативно-правових актів визначено правовий статус почесних попечителів гімназій України у 1828–1864 рр., розкрито принципи їх діяльності, загальне місце в системі освіти Російської імперії. Суттєву увагу акцентовано на специфіці їх компетенції (контроль за розвитком навчальних закладів, опікування їх матеріальним становищем, участь у засіданнях гімназійної ради) та доброчинних ініціативах. Визначено основні форми діяльності почесних попечителів, спрямовані на матеріальну підтримку вихованців середніх шкіл: будівництво пансіонів, призначення стипендій, звільнення від плати за навчання та надання фінансової допомоги. Інститут почесних попечителів набув чіткої форми з огляду на ретельну нормативно-правову базу, яка демонструвала прояви децентралізації, заохочення громадської ініціативи, забезпечення певної автономії у навчальному процесі. Legal status honorary trustee of the gymnasium of Ukrainian in 1828–1864, the principles of their organization and activity, their place in the educational system of the Russian Empire are defined on the basis of legislation. Main attention is paid of their competence (control over the educational institutions activities; concern for the material welfare of institution; participation in meetings of gymnasium council) and charitable initiatives. The main forms of the activity of honorary trustee aimed at financial support of the students of secondary schools: building of boarding houses, appointing of scholarships, exemption from tuition fees and providing of financial aids were considered and analyzed. The honorary trustee acquired a definite forms precisely due to a thorough normative and legal base: decentralization, encouragement of public initiative, providing of a certain autonomy in educational process. 2018 Article Інститут попечительства як форма участі громадськості в управлінні гімназіями України (перша половина ХІХ ст.) / В. Милько // Український історичний збірник. — 2018. — Вип. 20. — С. 101-112. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. 2307-5848 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182104 94(477).07:37.014 uk Український історичний збірник application/pdf Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Проблеми історії XIX–XXI ст. Проблеми історії XIX–XXI ст. |
| spellingShingle |
Проблеми історії XIX–XXI ст. Проблеми історії XIX–XXI ст. Милько, В. Інститут попечительства як форма участі громадськості в управлінні гімназіями України (перша половина ХІХ ст.) Український історичний збірник |
| description |
На основі аналізу нормативно-правових актів визначено правовий статус
почесних попечителів гімназій України у 1828–1864 рр., розкрито принципи їх
діяльності, загальне місце в системі освіти Російської імперії. Суттєву увагу
акцентовано на специфіці їх компетенції (контроль за розвитком навчальних
закладів, опікування їх матеріальним становищем, участь у засіданнях гімназійної ради) та доброчинних ініціативах. Визначено основні форми діяльності почесних попечителів, спрямовані на матеріальну підтримку вихованців середніх шкіл: будівництво пансіонів, призначення стипендій, звільнення від плати за навчання та надання фінансової допомоги. Інститут почесних попечителів
набув чіткої форми з огляду на ретельну нормативно-правову базу, яка демонструвала прояви децентралізації, заохочення громадської ініціативи, забезпечення певної автономії у навчальному процесі. |
| format |
Article |
| author |
Милько, В. |
| author_facet |
Милько, В. |
| author_sort |
Милько, В. |
| title |
Інститут попечительства як форма участі громадськості в управлінні гімназіями України (перша половина ХІХ ст.) |
| title_short |
Інститут попечительства як форма участі громадськості в управлінні гімназіями України (перша половина ХІХ ст.) |
| title_full |
Інститут попечительства як форма участі громадськості в управлінні гімназіями України (перша половина ХІХ ст.) |
| title_fullStr |
Інститут попечительства як форма участі громадськості в управлінні гімназіями України (перша половина ХІХ ст.) |
| title_full_unstemmed |
Інститут попечительства як форма участі громадськості в управлінні гімназіями України (перша половина ХІХ ст.) |
| title_sort |
інститут попечительства як форма участі громадськості в управлінні гімназіями україни (перша половина хіх ст.) |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2018 |
| topic_facet |
Проблеми історії XIX–XXI ст. |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182104 |
| citation_txt |
Інститут попечительства як форма участі громадськості в управлінні гімназіями України (перша половина ХІХ ст.) / В. Милько // Український історичний збірник. — 2018. — Вип. 20. — С. 101-112. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. |
| series |
Український історичний збірник |
| work_keys_str_mv |
AT milʹkov ínstitutpopečitelʹstvaâkformaučastígromadsʹkostívupravlínnígímnazíâmiukraíniperšapolovinahíhst AT milʹkov instituteofhonorarytrusteeasaformofpublicparticipationinmanagementofthegymnasiumsofukraine18281864 |
| first_indexed |
2025-11-27T17:21:31Z |
| last_indexed |
2025-11-27T17:21:31Z |
| _version_ |
1849964994609807360 |
| fulltext |
101
Український історичний збірник, Вип. 20, 2018
УДК 94(477).07:37.014
Володимир Милько∗
ІНСТИТУТ ПОЧЕСНИХ ПОПЕЧИТЕЛІВ ЯК ФОРМА УЧАСТІ
ГРОМАДСЬКОСТІ В УПРАВЛІННІ ГІМНАЗІЯМИ УКРАЇНИ
(1828–1864)
На основі аналізу нормативно-правових актів визначено правовий статус
почесних попечителів гімназій України у 1828–1864 рр., розкрито принципи їх
діяльності, загальне місце в системі освіти Російської імперії. Суттєву увагу
акцентовано на специфіці їх компетенції (контроль за розвитком навчальних
закладів, опікування їх матеріальним становищем, участь у засіданнях гімна-
зійної ради) та доброчинних ініціативах. Визначено основні форми діяльності
почесних попечителів, спрямовані на матеріальну підтримку вихованців серед-
ніх шкіл: будівництво пансіонів, призначення стипендій, звільнення від плати за
навчання та надання фінансової допомоги. Інститут почесних попечителів
набув чіткої форми з огляду на ретельну нормативно-правову базу, яка де-
монструвала прояви децентралізації, заохочення громадської ініціативи, забез-
печення певної автономії у навчальному процесі.
Ключові слова: гімназія, попечитель, Міністерство народної освіти, дво-
рянство, навчальний округ.
Mylko Volodymyr
INSTITUTE OF HONORARY TRUSTEE AS A FORM OF PUBLIC
PARTICIPATION IN MANAGEMENT OF THE GYMNASIUMS
OF UKRAINE (1828–1864)
Legal status honorary trustee of the gymnasium of Ukrainian in 1828–1864, the
principles of their organization and activity, their place in the educational system of
the Russian Empire are defined on the basis of legislation. Main attention is paid of
their competence (control over the educational institutions activities; concern for the
material welfare of institution; participation in meetings of gymnasium council) and
charitable initiatives. The main forms of the activity of honorary trustee aimed at
financial support of the students of secondary schools: building of boarding houses,
appointing of scholarships, exemption from tuition fees and providing of financial aids
were considered and analyzed. The honorary trustee acquired a definite forms
precisely due to a thorough normative and legal base: decentralization, encoura-
gement of public initiative, providing of a certain autonomy in educational process.
————————
∗ Володимир Милько — кандидат історичних наук, старший науковий співробітник
відділу історії України ХІХ — початку ХХ ст. Інституту історії України НАН України,
Mylko_v@ukr.net.
102
Key words: gymnasium, trustee, Ministry of National Education, nobility,
Educational District.
В умовах активного формування в Україні громадянського суспіль-
ства та необхідності проведення низки структурних реформ особливої
актуальності набуває завдання залучення до відповідних процесів якнай-
більшої кількості представників різних категорій населення. Таке пред-
ставництво забезпечить дотримання їх інтересів і дозволить більш ефек-
тивно використовувати наявний розумовий та матеріальний потенціал. На
сьогоднішній день, у питанні нагляду й контролю за діяльністю дер-
жавних (і не лише) установ, вироблено механізм, який передбачає фор-
мування наглядових, спостережних і опікунських рад із числа найбільш
авторитетних та фахових спеціалістів. Разом із тим, суспільство з не-
абиякою пошаною ставиться до будь-яких проявів благодійності, яка
досить часто є дієвим засобом вирішення актуальних проблем, особливо
за відсутності належної уваги з боку влади до певної сфери. Однією з
таких є освітня, яка потребує постійного підвищення якості та вдоско-
налення. Досягнення цієї мети повинно здійснюватися за безпосередньої
участі громадськості, тому пропонована стаття, в якій інститут попечи-
тельства в історії гімназій України першої половини ХІХ ст. розгляда-
ється як засіб залучення представників заможних і привілейованих верств
до управління цими закладами та їх матеріальної підтримки, має не лише
наукове, а й суспільне значення.
Таке визначення предмету дослідження не знаходило належної уваги
науковців. Окремі аспекти проблеми в загальноімперському, регіональ-
ному та персонологічному ракурсах розроблялися істориками імперсько-
го (І. Алєшинцев1, Г. Шмід2) та сучасного (Л. Гаєвська3, О. Герасименко4
та ін.) періодів. Використання напрацювань попередників у поєднанні із
різновидовою джерельною базою (нормативно-законодавчі акти, діло-
водна документація, матеріали періодики) дає змогу виконати поставлені
завдання.
————————
1 Алешинцев И. История гимназического образования в России (ХVІІІ и ХІХ век). —
СПб.: Издание О. Богдановой, 1912. — X, 346, VI с.
2 Шмид Е. История средних учебных заведений в России. Пер. з нем. А.Ф. Ней-
лисова с дополнениями по указанию автора. — СПб.: Тип. В.С. Балашева, 1878. — 684 с.
3 Гаєвська Л.А. Державно-громадське управління загальною середньою освітою в
Україні (друга половина XIX — початок XX ст.): монографія. — Умань: Жовтий О.О.,
2008. — 332 с.
4 Герасименко О. Організаційно-педагогічні засади діяльності попечительських рад
у навчальних закладах України (ХІХ — початок ХХ ст.): дис. … канд. пед. наук.:
13.00.01. — Умань, 2017. — 282 с.
103
Вибір нижньої хронологічної межі визначається затвердженням «Ста-
туту гімназій і училищ повітових та парафіяльних» (8 грудня 1828 р.),
який запроваджував у Російській імперії звання «почесного попечителя
гімназії»5. Верхня (1864 р.) — пов’язана із новою редакцією цього доку-
мента, яка істотно змінювала структуру середньої освіти та посилювала
колегіальний принцип в її управлінні.
У 1828 р. доцільність у почесних попечителях гімназій обґрунто-
вувалася головною метою гімназійної освіти — «пристойне виховання
дітей дворян та чиновників». Відтак саме дворянство губернії, в межах
якої знаходився заклад, мало обирати зі свого середовища відповідну
особу на три роки. Кандидат затверджувався безпосередньо імператором
за поданням міністра народної освіти6. На таке звання могло претен-
дувати досить обмежене коло осіб: губернський і повітовий предводитель
дворянства, совісний суддя, депутат дворянського зібрання.
Почесному попечителю належало «наглядати за ходом управління та
станом гімназії» і усно або письмово (але неформально, не у формі роз-
поряджень) повідомляти директора про помічені випадки порушення
статуту чи безладу. Відсутність реакції керівника закладу давала йому
право звертатися із відповідним поданням до університету як управлін-
ського центру навчального округу. Натомість директор був зобов’язаний
періодично інформувати почесного попечителя про стан поточних справ.
«Одним із перших обов’язків» носіїв цього звання визначалася підготовка
відкриття пансіонів при гімназіях. Мова йшла, перш за все, про пошук
коштів для їх утримання та купівлю (або оренду) приміщення. Для цього
їм належало взаємодіяти із місцевим дворянством і владою. Серед
додаткових обов’язків почесних попечителів перераховувалися наступні:
1) присутність на учнівських екзаменах, які відбувалися після літніх
вакацій;
2) засвідчення витрат понад 100 руб. на ремонтні роботи;
3) участь в засіданнях ради гімназії «на першому місці» під час
розгляду питань, які стосувалися пансіону, відносин із предводителями
дворянства, відрахування учнів, екзаменування кандидатів на посаду вчи-
телів повітових училищ, заслуховування звітів про становище закладу;
————————
5 Варто згадати, що перша апробація подібного звання стосувалася повітових
училищ, які у 1811 р. отримали власних «почесних наглядачів». Ними ставали місцеві
поміщики, які «будучи покровителями училищ, здійснювали загальний нагляд і дбали
про вигоди» закладів. Звання «почесний наглядач» затверджувалося міністром народної
освіти, а їхня служба хоч і не оплачувалася, однак вважалася державною (Полное
собрание законов Российской империи (ПСЗРИ), собр 1-е, № 24.754).
6 ПСЗРИ. — Собр. 2-е. — Т. ІІІ (1828). — № 2502. — СПб., 1830. — С. 1110–1111.
104
4) складання, разом із директором, кошторису пансіону і здійснення
за ним «головного нагляду», в тому числі й фінансового та кадрового,
тощо7.
Крім того, їх запрошували на засідання Училищного комітету та Ради
університету, якщо ті розглядали питання, що стосувалися гімназії за
якою наглядали почесні попечителі. На період виконання обов’язків вони
отримували чин 5-го класу, якщо не мали вищого, тобто претендували на
спадкове дворянство. Для порівняння, до 1837 р. директор міг претен-
дувати на чин 7-го класу, далі — на 6-го.
Узагальнюючи формальну роль і значення почесних попечителів в
управлінні гімназіями можна послуговуватися формулюванням «Енци-
клопедичного словника Брокгауза і Єфрона», де вказувалося, що вони
«зобов’язані піклуватися про матеріальне благополуччя навчальних за-
кладів, стежити за їх господарською частиною, а також за управлінням;
можуть бути присутніми на педагогічних радах»8. Втім, порівняння цієї
компетенції зі сферою повноважень інших посадових осіб закладу до-
зволяє дещо розширити таке бачення. Де-факто почесний попечитель
отримав статус контролера над директором, куратора та захисника інте-
ресів гімназії і її пансіону перед місцевою адміністрацією та дворянством.
Очевидно, що виконання таких завдань суттєво полегшувалося у випадку
надання цього звання, наприклад, губернському предводителю.
Почесні попечителі з їх громадським авторитетом та фінансовими
можливостями стали одним із засобів покращення становища гімназій.
Тогочасний профільний міністр О. Шишков у записці Комітету влашту-
вання навчальних закладів пояснював доцільність у запровадження цих
звань наступним чином: «Я дізнався, що деякі попечителі до три і навіть
по шість років не бували у ввірених їм округах, що від більшої частини
університетів візитатори або взагалі не надсилалися у визначені терміни,
або надсилалися погано, що багато губернських директорів не оглядали
училищ своїх дирекцій як це встановлено… Щоб дещо полегшити цей
нагляд та зробити корисним для начальних закладів опікування дворян-
ства, я вважав би корисним встановити звання почесних попечителів
гімназій, надавши його людям, які здобули загальну повагу, і наділивши
їх по службі різними вигодами. Їх обов’язок повинен полягати у по-
кровительстві цих закладів, у взаємодії щодо помноження їх сум по-
жертвами і в нагляді за їх успішним ходом до визначеної цілі, з тим, щоб
про всі відступи від порядку вони повідомляли попечителів [округів],
————————
7 Там же. — С. 1112–1123.
8 Попечители почетные // Энциклопедичный словарь. Изд. Ф.А. Брокгауз, И.А. Еф-
рон. — СПб.: Типо-литография И.А. Ефрона, 1898. — Т. XXIVa: Полярные сияния —
Прая. — С. 545.
105
проте не даючи розпоряджень, право на які надано безпосередньому або
вищому керівництву гімназій…»9. Ця цитата засвідчує, що міністр пла-
нував наділити почесних попечителів, насамперед, наглядовими обов’яз-
ками в якості посередників між директором на керівництвом начальних
округів.
Деякі члени вказаного комітету не поділяли думки міністра. Проти
запровадження нового почесного звання виступило двоє попечителів:
Дерптського (К. Лівен, наступник О. Шишкова на посаді міністра) та Хар-
ківського (О. Перовський) навчальних округів. Втім, імператор Микола І
підтримав позицію більшості. Остаточна редакція «Статуту» 1828 р. та
низка відомчих розпоряджень наступних років доводить, що разом із
управлінськими мотивами, на чільне місце поступово вийшло прагнення
влади залучити найбільш привілейовану та заможну частину суспільства
до фінансової участі в утриманні гімназій та їх пансіонів. Доктор дер-
жавного права Київського університету О. Романович-Славатинський на-
віть вказував, що цей документ зробив із дворянства меценатів, що в
деякій мірі відповідає дійсності10.
Іншими словами, отримання престижного звання почесного попечи-
теля часто-густо ставало можливим за умови надання кандидатом кон-
кретних обіцянок щодо виділення у майбутньому певної суми на освітні
потреби або відкриття за власний рахунок дворянського пансіону чи
училища. Щоправда, далеко не завжди вдавалося їх виконати. Такий
приклад мав місце по відношенню до Б. Потоцького, почесного попе-
чителя Немирівської гімназії у 1839–1866 рр., який у 1840 р. зобов’язався
відкрити у м. Богопіль Балтського повіту Подільської губ. дворянське
повітове училище. Лише в 1851 р., за поданням міністра, імператор
звільнив його від цієї обіцянки в обмін на сплату 10 тис. руб.11 Випадки
невиконання зобов’язань фінансового характеру були набагато більш
поширеними по відношенню до почесних наглядачів повітових училищ,
якими зазвичай були місцеві поміщики. Неодноразово стикаючись з цим,
міністерство у 1838 р. прийняло рішення позбавляти почесних звань
боржників і докладати зусиль для виплати недоїмок. У цьому контексті
варто уточнити, що для почесних попечителів гімназій, які мали значно
більші фінансові можливості, подібні проблеми не були актуальними.
————————
9 Шмид Е. Указ. соч. — С. 226.
10 Романович-Славатинский А.В. Дворянство в России от начала XVIII века до от-
мены крепостного права. — СПб.: Тип. Министерства внутренних дел, 1870. — С. 471.
11 Милько В. Повітові училища України: мережа та система управління (друга поло-
вина ХІХ — початок ХХ ст.) // Український історичний збірник. — 2017. — Вип. 19. —
С. 126; ПСЗРИ. — Собр. 2-е. — Т. ХVІ (1851). — Ч. І. — № 25537. — СПб., 1852. —
С. 646–647.
106
Підсумовуючи наслідки запровадження звання почесного попечителя
варто констатувати, що це дійсно була форма залучення громадськості до
контролю за управлінням навчальними закладами. Щоправда, таке право
отримала лише привілейована частина суспільства — дворянство. На той
час у гімназіях Віленського та Харківського навчальних округів, до
складу яких входили українські губернії, їх діти складали 87,8% і 49,5%
відповідно від загального числа учнів.
Ще під час підготовки «Статуту» редакції 1828 р. деякі члени Комі-
тету влаштування навчальних закладів висловлювали думки щодо більш
широкої участі громадськості. Так, С. Строганов, попечитель Москов-
ського навчального округу у 1835–1847 рр., пропонував долучити до
участі в роботі гімназійних рад не лише керівництво закладу, а й гу-
бернатора, повітового та губернського предводителів дворянства, місько-
го голову і «найповажніших жителів губернії» в якості почесних членів12.
Очевидно, що така позиція, у частині розширення повноважень і складу
вказаного колегіального органу, не відповідала тогочасному міністер-
ському курсу, тому не була підтримана та навіть розкритикована13.
У подальшому траплялися відступи від описаних норм та їх роз’яс-
нення. Наприклад, у 1828 р. дворянство Катеринославської губернії от-
римало право обирати почесного попечителя для гімназії Таганрогу.
Подібне рішення зумовлене тим, що на той час це місто входило до
Області Війська Донського, яка не мала станових дворянських органів
влади. Далі циркуляр 1834 р. роз’яснював, що право надання відпусток
почесним попечителям належить до компетенції керівництва навчальних
округів14. З 1836 р. за наявності у місті декількох гімназій (Київ, Харків та
Одеса) для них призначався один почесний попечитель. Тобто загальна
кількість почесних попечителів була навіть меншою, ніж гімназій, яких в
українських губерніях діяло: 1820 р. — 10, 1840 р. — 14, в 1860 р. — 18;
1864 р. — 21. У 1851 р. вже згадуваний граф Б. Потоцький, зважаючи на
«пожертви на користь навчальних закладів», отримав право носити це
звання невизначений термін, без проведення кожні три роки виборів. Як
результат, він був почесним попечителем Немирівської гімназії протягом
1839–1866 рр.15 Із прийняттям нових нормативно-правових актів, які сто-
сувалися управління освітою, повноваження цих чиновників додатково
————————
12 Шмид Е. Указ. соч. — С. 236, 265–266.
13 Згадувана О. Герасименко у своїй дисертації помилково вказує, що такі ради були
створені та навіть приписує слова С. Строганова імператору Миколі І (Герасименко О.
Вказ. праця. — С. 75).
14 Журнал Министерства народного просвещения. — 1834. — № IV (апрель). —
С. CVI.
15 Романович-Славатинский А.В. Указ. соч. — С. 471; ПСЗРИ, 2-е собр., №№ 9024,
11316, 25268.
107
уточнювалися та деталізовувалися. Зокрема, «Положення про навчальні
округи» від 25 червня 1835 р. визначало право на їх участь, у випадку
присутності в місті, у засіданнях Ради попечителя округу (за його рі-
шенням). Щоправда, у 1860 р. вони його втратити, адже в окремому
«Положенні про Ради при попечителях навчальних округів» про це вза-
галі не згадувалося16.
У 1830–1850-х рр. почесні попечителі різних гімназій неодноразово
виділяли власні кошти на утримання та ремонт ввірених їм закладів,
закупівлю підручників і навчального обладнання. У цьому контексті вар-
то говорити про поєднання двох форм: державної, однак неоплачуваної,
служби та благодійної діяльності. Залежно від регіону та конкретної
особи активність і види другої були досить різними. Гімназії Лівобе-
режжя, Правобережжя та Слобожанщини, за посередництва почесних
попечителів, швидко знаходили фінансову та адміністративну підтримку
серед заможних представників колишньої козацької старшини або поль-
ської шляхти. Підтвердженням цього є звіти попечителів Київського
навчального округу, в яких неодноразово вказувалося на благодійну
діяльність на користь навчальних закладів представників дворянських
родів Браницьких, Васильченків, Галаганів, Потоцьких та ін.17 Саме
завдяки об’єднаним зусиллям директора та почесного попечителя у
1830-х рр. Новгород-Сіверська гімназія уникнула приєднання до Ніжин-
ського ліцею князя Безбородька18.
Гіршою ситуація була в Криму, де російське дворянство мало слабкі
позиції на початку ХІХ ст. У подібних регіонах практикувалося призна-
чення, а не вибори почесних попечителів або надання права на їх про-
ведення дворянству сусідніх губерній. В масштабах всієї Російської імпе-
рії, крім згадуваної Області Війська Донського, варто назвати Архангель-
ську, Іркутську, Олонецьку, Томську губернії. У Сибірі місцеві генерал-
губернатори самостійно обирали почесних попечителів для тутешніх
гімназій серед «місцевих почесних осіб, які виявляли бажання отримати
це звання та виконувати відповідні обов’язки», із подальшим затверд-
женням профільним міністром19.
Досить складно оцінити фінансову користь, яку принесли навчальним
закладам почесні попечителі, у конкретних цифрах, тим більше стосовно
————————
16 ПСЗРИ. — Собр. 2-е. — Т. Х (1835). — Отд. 1-е. — № 8262. — СПб., 1836. —
С. 757; Там же. — Т. XXXV (1860). — Отд. 1-е. — №35578. — СПб., 1862. — С. 262–
263.
17 ЦДІАУК. — Ф. 707. — Оп. 24. — Спр. 24. — Арк. 16–43, 120.
18 Мірошниченко Ю.М., Федірко А.М. Новгород-Сіверська гімназія — alma mater
Сіверського краю (1808–1918). — К.: «Фенікс», 2014. — С. 89–94.
19 ПСЗРИ. — Собр. 2-е. — Т. ХXXV (1861). — Отд. 1-е. — № 37168. — СПб., 1863. —
С. 1011; Там же. — Т. XXXVІІ (1862). — Отд. 2-е. — №39094. — СПб., 1865 — С. 600.
108
суто українських губерній. Офіційна інформація стосується лише за-
гальної суми дворянських пожертв по всій Російській імперії на користь
пансіонів при гімназіях. Як відомо, саме ці заклади були визначені як
головний об’єкт уваги почесних попечителів. У поданій імператору за-
писці міністр народної освіти С. Уваров вказував наступне стосовно
1833–1843 рр.: «Сума цих пожертв, протягом десяти років, складає:
щорічних до 120.445 р.[ублів] ас.[игнаціями] (34.413 р. ср.[іблом]), одно-
разових 1.126.384 руб. ас. (321.824 руб. ср.) і термінових, із яких деякі ще
не внесені, оскільки для того не настали визначені терміни, 9.094.204 руб.
ас. (2.598.344 руб. ср.)»20. Загальна десятирічна сума, з урахуванням від-
сотків, складала понад 3,8 млн руб. сріблом. Для порівняння, загальні
щорічні витрати міністерства у 1833 р. складали 1,6 млн, а у 1842 р. —
2,76 млн рублів сріблом. Ці цифри засвідчують, що така матеріальна
допомога, за посередництва почесних попечителів, відігравала важливу
роль у розвитку середньої освіти. Численні постанови Міністерства на-
родної освіти підтверджують, що дворянство українських губерній брало
активну участь у фінансуванні навчальних закладів, головним чином,
пансіонів при гімназіях21. Відомство всіляко заохочувало таку діяльність.
У 1835 р. міністерство затвердило пропозиції попечителя Харківського
навчального округу Ю. Головкіна, де окремим пунктом значилося: «ви-
знаючи зі свого боку досить корисним створення при гімназіях благо-
родних пансіонів, я вживаю для цього всіх доступних мені заходів; але
оскільки відкриття нових [пансіонів] головним чином залежить від дво-
рянства, то прошу вас закликати почесних попечителів гімназій схиляти
дворянство до таких пожертв»22.
Доцільно навести найбільш характерні приклади плідної діяльності
досліджуваної нами категорії чиновників. Так, складно переоцінити бла-
годійну діяльність вже згадуваного Б. Потоцького, почесного попечителя
Немирівської гімназії. Навіть її створення у 1838 р. на базі колишнього
дворянського училища належить до його заслуг. У 1840 р. Б. Потоцький
надав фінансову допомогу для влаштування учнівських квартир і у по-
дальшому утримував за власний кошт до 30 вихованців. За це його було
————————
20 Уваров С. Десятилетие Министерства народного просвещения, 1833–1843. —
СПб.: Тип. Имп. Акад. наук, 1864. — С. 100.
21 Див.: Сборник постановлений по Министерству народного просвещения. — СПб.:
Тип. Имп. Акад. наук, 1864. — Т. 2: Царствование императора Николая І. 1825–1855. —
Отд. 2: 1840–1855. — Стб. 169–170, 223, 266–267, 849.
22 Сборник распоряжений по Министерству народного просвещения. — СПб., 1866. —
Т. 2: 1835–1849. — Стб. 26–27.
109
удостоєно орденом св. Анни 2-го ступеню, а після 25-річного перебу-
вання у званні почесного попечителя — 1-го ступеню (1866 р.)23.
Не менші заслуги мав Новгород-Сіверський повітовий предводитель
дворянства М. Судієнко, який у 1830–1840-х рр. був почесним попечи-
телем Новгород-Сіверської, Чернігівської та Білоцерківської гімназій.
Серед них: виділення десятків тисяч рублів на пансіони й учнівські
квартири, облаштування і поповнення бібліотек, неодноразові пожертви
на утримання гімназій та ін.24 Серйозну увагу розвитку ввірених їм
навчальних закладів приділяли представники відомого роду Милорадо-
вичів. Серед них: Олександр Григорович — почесний попечитель Чер-
нігівської гімназії у 1833–1842 рр. та Лев Григорович, який мав анало-
гічне звання у Полтавській гімназії в 1855–1857 рр.
Як свідчать джерела, лівобережне дворянство, представники якого в
більшості своїй були нащадками старшинських родів, із особливою від-
повідальністю ставилося до виконання обов’язків, яке передбачало від-
повідне звання. У листі до почесного попечителя Чернігівської гімназії (у
1853–1863 рр.) Г. Галагана відомий громадсько-освітній діяч М. Рігель-
ман наголошував, що «бути корисним» — це головне завдання». У свою
чергу адресат навіть після завершення каденції продовжував певний час
виділяти кошти на навчання декількох учнів, утримання бібліотеки і
жалування наглядачу25. Інший приклад стосується почесного попечителя
Новгород-Сіверської гімназії початку 1860-х рр. В. Кочубея. Після свого
обрання він повідомляв директору закладу: «Я поклав, за прикладом моїх
попередників, принести на його [закладу] користь дещицю матеріальної
пожертви. Прийнята зі щирим старанням, вона співмірна моїм матеріаль-
ним статкам. Я поклав жертвувати на користь Новгород-Сіверської гім-
назії по шістсот рублів сріблом на рік, починаючи з 1-го майбутнього
вересня»26. Такий вчинок привернув увагу попечителя округу, який навіть
проінформував про це міністра.
Натомість до дворян польського походження відомство ставилося із
пересторогою, намагаючись всіляко обмежити їх вплив на виховання
підростаючого покоління. Подібні заходи, які були особливо помітні на
Правобережжі, мали незначний успіх, зважаючи на етнічну та господар-
ську специфіку регіону. Описуючи на початку ХХ ст. становище нав-
————————
23 Стрибульский С. Историческая записка о Немировской гимназии. 1838–1888. —
Немиров: Тип. С.Я. Брантмана, 1888. — С. 4–6.
24 Гринь О. Михайло Судієнко — меценат та дослідник // Скарбниця української
культури: Збірник наукових праць. — Чернігів, 2007. — Вип. 8. — С. 58–59; ЦДІАУК. —
Ф. 707. — Оп. 87. — Спр. 3650. — Арк. 1–2.
25 ІР НБУВ. — Ф. 2. — Спр. 27443. — Арк. 1–3.
26 ЦДІАУК. — Ф. 707. — Оп. 87. — Спр. 4496. — Арк. 1–2.
110
чальних закладів у 1840-х рр. історик О. Левицький зазначав: «із школи
виганяли польський дух і її зобов’язували перевиховати молоде поко-
ління місцевого польського дворянства, загасити у них старі національні
антипатії та поєднати дві національності в одну. Але, покладаючи на
школу настільки непосильне і відповідальне завдання, уряд у той же час
підпорядкував її нагляду не лише навчальному та адміністративному
керівництву, а й місцевому дворянству в особі його предводителів та
почесних наглядачів, ігноруючи той факт, що у краї ці почесні посади
повсюдно знаходилися в руках поляків»27. Із метою посилення впливу на
процес виборів, для відсторонення політично нелояльних осіб, у 1838 р.
було запроваджено норму про обрання дворянством двох претендентів на
звання почесного попечителя. Остаточне рішення приймав Комітет
міністрів (із подальшим затвердженням імператором) на основі подання
профільного відомства28. Найбільше значення це нововведення мало для
тих губерній, які раніше входили до складу Речі Посполитої, зокрема
Київської, Подільської та Волинської.
Побоювання влади щодо нелояльності дворян польського походження
мали певне підґрунтя, особливо після повстання 1830–1831 рр. Втім,
приклади їх корисної діяльності на користь освіти були численними. Крім
згадуваного Б. Потоцького у Немирові доцільно згадати активну меце-
натську діяльність Ю.-І. Крашевського, почесного попечителя Житомир-
ської гімназії у 1853–1860 рр. Зокрема, він переймався покращенням
харчування учнів та забезпечення підручниками, організацією їх дозвілля,
за що отримав подяку від міністерства29. Незважаючи на конфлікт із
директором закладу, Ю.-І. Крашевський тричі обирався почесним попе-
чителем і добровільно відмовився від цього звання, оскільки прийняв
рішення виїхати з Житомира30. Значну користь для розвитку Білоцер-
ківської гімназії приніс В. Браницький, її почесний попечитель у 1857–
1866 рр. тощо.
У 1860-х рр. було здійснено низку реформ у сфері освіти, в тому числі
й середньої, які дещо змінили статус почесних попечителів, розірвавши їх
прямий зв’язок із дворянством на користь інших суспільних груп та
колегіальних органів управління. Зокрема, нова редакція «Статуту гім-
назій та прогімназій» від 19 листопада 1864 р. визначала, що вибір кан-
————————
27 Левицкий О. Из жизни учебных заведений Юго-западного края в 1840-х годах. —
К.: Типо-лит. Т-ва Н.А. Гирич, 1906. — С. 2.
28 Сборник постановлений по МНП. — СПб., 1864. — Т. 2. — Отд. 1: 1825–1840. —
Стб. 1105.
29 ЦДІАУК. — Ф. 707. — Оп. 87. — Спр. 3788. — Арк. 1–5.
30 Єршов В.О. Юзеф Ігнаци Крашевський в Житомирі. Нові дані // Юзеф Ігнаци
Крашевський як явище світової культури: наук. зб. «Велика Волинь». — Житомир:
Волинь, 2002. — Т. 28. — С. 102–104.
111
дидата на це звання належить до компетенції того «стану чи громади, яка
утримує» навчальний заклад. У приватних школах це право належало
конкретній особі — засновнику гімназії чи прогімназії. Практична по-
треба у таких змінах визначалася зацікавленістю заможних міщан та
підприємців у чинах, вислузі та державних нагородах31. Крім того,
відтепер для остаточного затвердження звання почесного попечителя
було достатньо рішення місцевої навчальної адміністрації — попечителя
округу32. Ці зміни були частиною загального міністерського курсу, спря-
мованого на децентралізацію управління, розширення повноважень міс-
цевих органів влади, в тому числі й новостворених земств.
Таким чином, створення інституту почесних попечителів стало для
держави дієвим механізмом покращення фінансового становища гімназій,
особливо їхніх пансіонів. Зі свого боку міністерство делегувало цим
чиновникам деякі владні повноваження, які дозволяли наглядати за роз-
витком навчальних закладів. Крім того, особи, які удостоювалися по-
чесного звання, не маючи матеріального зиску, отримували можливість
підвищити власний соціальний статус, право на високі державні чини та
нагороди. Щедрі пожертвування почесних попечителів не залишалися без
уваги керівництва навчальних округів, міністерства і навіть імператора.
Крім того, вони виконували роль посередника між адміністрацією закладу
та місцевим дворянством як найбільш заможною і впливовою частиною
громадськості. Тому варто говорити про взаємозв’язок, який приносив
користь обом сторонам. Однак, коли у середині ХІХ ст. стало очевидним
послаблення фінансових можливостей дворянства, воно було позбавлене
виключного права на це звання внаслідок реформи 1864 р. на користь, у
першу чергу, фінансово-промислової буржуазії.
REFERENCES
1. Aleshintsev, I. (1912). Istoriya gimnazicheskogo obrazovaniya v Rossii (ХVІІІ i
ХІХ vek). Sankt-pererburg: Izdanie O. Bogdanovoy [in Russian].
2. Haievska, L.A. (2008). Derzhavno-hromadske upravlinnia zahalnoiu serednoiu
osvitoiu v Ukraini (druha polovyna XIX — pochatok XX st.): monohrafiia. Uman:
Zhovtyi O.O. [in Ukrainian].
3. Herasymenko, O. (2017). Orhanizatsiino-pedahohichni zasady diialnosti
popechytelskykh rad u navchalnykh zakladakh Ukrainy (XIX — pochatok XX st.)
[Organizational and pedagogical principles of the activity of boards of trustees in
————————
31 Щоправда, у 1856 р. статські радники (цей чин присвоювався почесним попе-
чителям) були позбавлені права на спадкове дворянство.
32 Сборник постановлений по МНП. — СПб., 1865. — Т. 3: Царствование импе-
ратора Александра ІІ. 1855–1864. — Стб. 1317–1318.
112
educational institutions of Ukraine (the 19th — beginning of the 20th century)]
(Candidate’s thesis). Uman [in Ukrainian].
4. Hryn, O. (2007). Mykhailo Sudiienko — metsenat ta doslidnyk. Skarbnytsia
ukrainskoi kultury: Zbirnyk naukovykh prats [Treasury of Ukrainian culture:
Collection of scientific works] (8), 58–63 [in Ukrainian].
5. Levickij, O. (1906). Iz zhizni uchebnyh zavedenij YUgo-zapadnogo kraya v
1840-h godah. K.: Tipo-lit. T-va N.A. Girich [in Ukrainian].
6. Miroshnychenko, Yu.M., Fedirko, A.M. (2014). Novhorod-Siverska himnaziia —
alma mater Siverskoho kraiu (1808–1918). K.: Feniks [in Ukrainian].
7. Mylko, V. (2017). Povitovi uchylyshcha Ukrainy: merezha ta systema uprav-
linnia (druha polovyna XIX — pochatok XX st.). Ukrainskyi istorychnyi zbirnyk
[Ukrainian Historical Collection], 19, 124–135 [in Ukrainian].
8. Romanovich-Slavatinskij, A.V. (1870). Dvoryanstvo v Rossii ot nachala
XVIII veka do otmeny krepostnogo prava. SPb.: Tip. Ministerstva vnutrennih del [in
Russian].
9. Shmid, E. (1878). Istoriya srednish uchebnysh zavedenij v Rossii. Sankt-
Peterburg: Tip. V.S. Balasheva [in Russian].
10. Stribul’skij, S. (1888). Istoricheskaya zapiska o Nemirovskoj gimnazii. 1838–
1888. Nemirov: Tip. S.Ya. Brantmana [in Ukrainian].
11. Uvarov, S. (1864). Desyatiletie Ministerstva narodnogo prosveshcheniya,
1833–1843. SPb.: Tip. Imp. Akad. nauk [in Russian].
12. Yershov, V.O. (2002). Yuzef Ihnatsy Krashevskyi v Zhytomyri. Novi dani.
Yuzef Ihnatsy Krashevskyi yak yavyshche svitovoi kultury: nauk. zb. «Velyka Volyn»
(Vol. 28). Zhytomyr: Volyn [in Ukrainian].
Дата надходження до редакції: 01.12.2017.
|