Революційний тероризм початку ХХ ст.: пострадянська історіографія
У статті проаналізовано розвиток російської та української пострадянської історіографії революційного тероризму. Виділено основні напрямки досліджень, розглянуто подолання спадщини радянської історичної науки в контексті даної тематики. Показаний вплив сучасної політичної кон’юнктури на інтерпрета...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний збірник |
|---|---|
| Дата: | 2018 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2018
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182115 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Революційний тероризм початку ХХ ст.: пострадянська історіографія / В. Гула // Український історичний збірник. — 2018. — Вип. 20. — С. 270-284. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859741352312438784 |
|---|---|
| author | Гула, В. |
| author_facet | Гула, В. |
| citation_txt | Революційний тероризм початку ХХ ст.: пострадянська історіографія / В. Гула // Український історичний збірник. — 2018. — Вип. 20. — С. 270-284. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний збірник |
| description | У статті проаналізовано розвиток російської та української пострадянської історіографії революційного тероризму. Виділено основні напрямки досліджень, розглянуто подолання спадщини радянської історичної науки в
контексті даної тематики. Показаний вплив сучасної політичної кон’юнктури
на інтерпретацію революційного тероризму початку ХХ ст.
In the article, the development of Russian and Ukrainian historiography of
revolutionary terrorism is analyzed. The main directions of research are highlighted,
the overcoming of the legacy of Soviet historical science in the context of this topic is
considered. The influence of the current political situation on the interpretation of
revolutionary terrorism at the beginning of the twentieth century is shown.
A new stage in the development of historiographic research of this issue began
after the collapse of the Soviet Union. Its characteristic feature is the coexistence of
all interpretations of revolutionary terrorism that have developed in various
historiographic traditions during the study of this topic. This situation is conditioned
not only by scientific pluralism, but also by the presence in the modern political space
ideological heirs of political forces of the early twentieth century. Another dominant
feature is the widespread involvement of the Police Department’s documents that
increasingly dictate the interpretation of revolutionary terrorism through the eyes of
the political police.
|
| first_indexed | 2025-12-01T17:08:57Z |
| format | Article |
| fulltext |
270
Український історичний збірник, Вип. 20, 2018
УДК 323.28(477)«1900/1914»
Володимир Гула∗
РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ТЕРОРИЗМ ПОЧАТКУ ХХ ст.:
ПОСТРАДЯНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ
У статті проаналізовано розвиток російської та української пост-
радянської історіографії революційного тероризму. Виділено основні напрямки
досліджень, розглянуто подолання спадщини радянської історичної науки в
контексті даної тематики. Показаний вплив сучасної політичної кон’юнктури
на інтерпретацію революційного тероризму початку ХХ ст.
Ключові слова: історіографія, революційний тероризм, есери, анархісти,
більшовики.
Volodymyr Gula
REVOLUTIONARY TERRORISM IN EARLY XX CENTURY:
POST-SOVIET HISTORIOGRAPHY
In the article, the development of Russian and Ukrainian historiography of
revolutionary terrorism is analyzed. The main directions of research are highlighted,
the overcoming of the legacy of Soviet historical science in the context of this topic is
considered. The influence of the current political situation on the interpretation of
revolutionary terrorism at the beginning of the twentieth century is shown.
A new stage in the development of historiographic research of this issue began
after the collapse of the Soviet Union. Its characteristic feature is the coexistence of
all interpretations of revolutionary terrorism that have developed in various
historiographic traditions during the study of this topic. This situation is conditioned
not only by scientific pluralism, but also by the presence in the modern political space
ideological heirs of political forces of the early twentieth century. Another dominant
feature is the widespread involvement of the Police Department’s documents that
increasingly dictate the interpretation of revolutionary terrorism through the eyes of
the political police.
Key words: historiography, revolutionary terrorism, Socialists-Revolutionaries,
anarchists, Bolsheviks.
Нині дослідження історіографії російського революційного тероризму
набувають все більшої наукової та суспільної актуальності. Це пов’язано
насамперед із викликами сучасності: тероризм становить загрозу існую-
чій системі міжнародних відносин; боротьба із цим явищем є основним
завданням провідних держав світу. В науковому плані актуальність обу-
————————
∗ Володимир Гула — кандидат історичних наук, vdgula1989@gmail.com
271
мовлена спробами переосмислення причин та наслідків російської рево-
люції 1917 р.: аналіз терористичної практики революційних організацій,
їхнього ставлення до використання терористичних методів у політичній
боротьбі допомагає повніше пояснити дії цих партій після повалення
самодержавства.
У даній статті маємо намір зупинитися на сучасній російській та
українській історіографії даної проблеми: від розпаду Радянського Союзу
по теперішній час. Вибір саме цього історіографічного етапу пояснюється
тими парадигмальними змінами, що в історичній науці були спричинені
демонтажем радянської ідеології, що, в свою чергу, уможливило залу-
чення до наукового обігу потужної джерельної бази російських архівів. Ці
обставини обумовлюють домінування російської історіографії у дослід-
женні проблем революційного тероризму початку ХХ ст. Осягнувши
основні напрямки російської історіографії революційного тероризму по-
чатку ХХ ст. ми зможемо структурувати світовий історіографічний про-
цес у вказаній царині. Зауважимо, що сучасна російська історіографія
зосереджена на розкритті причин, соціальної бази та ходу терористичної
боротьби у загальноімперському контексті. Регіональні особливості теро-
ристичної діяльності в українських губерніях визнаються здебільшого
стосовно Одеси та Катеринославської губернії, однак на даний момент
спеціальні дослідження щодо вказаних територій відсутні. У той же час,
українська історіографія фокусується саме на регіональних особливостях
терористичних практик. Тому ці два історіографічні напрямки формують
нові інтерпретації причин та ґенези тероризму в Російській імперії на
початку ХХ ст.
У зазначений період тема тероризму була вкрай актуальна для росій-
ського суспільства, тому всі політичні сили у програмах, або в пуб-
ліцистиці висловлювали своє ставлення до цього методу політичної бо-
ротьби. У даній статті ми маємо намір здійснити аналіз наукових робіт на
збірників документів, що присвячені терористичній діяльності лівих рево-
люційних організацій та боротьбі державних силових структур проти неї.
Хронологічні межі терористичної активності для даної роботи окреслимо
1901–1911 рр. Нижня межа обумовлена створенням Бойової організації
партії соціалістів-революціонерів (есерів), верхня — здійсненням остан-
нього перед Першою світовою війною терористичного акту проти круп-
ного державного діяча (вбивство прем’єр-міністра П. Столипіна). Остан-
ній акт має власну історіографічну традицію, розгляд якої потребує
окремої праці, тому в даній статті торкатися цієї проблеми не будемо.
Радянська ідеологія була легітимізована подіями революцій 1905–
1907 рр. та 1917 р. В цих подіях РСДРП(б) вдавалася до використання
методів терористичної боротьби, сам В. Ленін у своїх творах визнавав
тактичну необхідність таких дій. Саме тому в радянський історіографії до
272
середини 1930-х рр. даний аспект досліджувався виключно в рамках
загального процесу боротьби за повалення царської влади. Після вбивства
С. Кірова розробки даної проблематики були призупинені: приклад доре-
волюційних «борців із тиранами» міг надихнути на аналогічні дії сто-
совно радянських вождів. Радянська історіографія 1950 — середини
1980-х рр. визначалась ідеологемою про дрібнобуржуазну сутність інди-
відуального терору. Соціалістичні партії, що активного використовували
терористичні методи, характеризувалися як «кадети з бомбами».
Із розпадом Радянського Союзу розпочинається принципово новий
етап дослідження російського революційного тероризму початку ХХ ст.
Розширення доступу до архівних фондів, а також суттєвий суспільний
інтерес, підбурюваний пошуком історичних альтернатив невдалого соціа-
лістичного експерименту спонукали до дослідження історії революцій-
ного тероризму в кількох напрямках: біографії відомих терористів, діяль-
ність політичної поліції, історія політичних партій, що пропагували теро-
ристичні методи досягнення політичної мети. Варто також зауважити, що
в сучасній російській історіографії революційного тероризму майже
відсутні роботи, присвячені власне українським губерніям. Дослідження в
основному торкаються або загальноімперської ситуації (при цьому, звіс-
но, окрема увага приділяється українським землям), або територіям, що
нині входять до складу Російської федерації. Російська пострадянська
історіографія даного питання тісно пов’язана із полемікою довкола пи-
тання про об’єктивну обумовленість, невідворотність революції. Так звані
«оптимісти» стверджують про насамперед політичні причини повалення
самодержавства, в той час як економіка Російської імперії свідчила про її
щасливе майбутнє, з чого випливає теза про можливість політичними
засобами запобігти революції. «Песимісти» стверджують про наявність
комплексу соціально-економічних проблем, що могли бути розв’язані
виключно революційним шляхом.
Якщо спроектувати дану класифікацію на проблематику революцій-
ного тероризму, отримуємо три напрямки історіографії революційного
тероризму: прореволюційний, державницький та синтезуючий. Для пер-
шого із них характерна героїзація терористичних актів та особистостей їх
виконавців, нищівна критика дій поліції. З-поміж праць даного напрямку
слід виділити роботи Г. Касарова1, К. Гусєва, Ф. Лур’є. Так, останній
вбачає витоки революційного тероризму у діях уряду: «Замість того, аби
дозволити студентам влаштовувати каси взаємодопомоги, бібліотеки та
клуби, де без побоювань репресій можна було би обговорювати будь-які
політичні та економічні проблеми, уряд заборонив усе, що могло би
————————
1 Касаров Г.Г. Партия социалистов-революционеров (конец XIX в. — февраль
1917 г.). — М.: МАДИ (ТУ), 1995. — 234 с.
273
посприяти розвитку справжнього патріотизму, вміння самостійно мисли-
ти ти аналізувати. … У незгодних із владою був відсутній вибір, їм зали-
шили лише один шлях, шлях у конспірацію»2. Втім, редакція збірника
«Індивідуальний політичний терор у Росії XIX — початок XX ст.», у
якому була надрукована дана робота, повідомляла про свою незгоду з
інтерпретацією автора, що спрощувала соціокультурний контекст роз-
витку Росії з початку XX в. Але з те, що аргументація, наведена у статті,
популярний у сучасної історіографії, редакторський колектив визнав за
потрібне включити роботу Ф. Лур’є у визначений збірник. К. Гусєв у
монографії «Лицарі терору» писав про Бойову організацію есерів як про
лицарський орден, члени якого відзначались самопожертвою та особис-
тою відданістю революції3. При цьому автор залишає поза увагою чис-
ленні випадки шахрайств з боку революціонерів, що були спрямовані
виключно на особисте збагачення.
Взагалі, прореволюційний напрямок історіографії даного питання
концентрує увагу на партії есерів. Це пояснюється тим, що есери ста-
новили демократичну альтернативу більшовизму у 1917 р., а тому в
умовах декомунізації історичної науки були висунуті на перший план.
Стосовно того самого анархістського тероризму відсутні визначення його
учасників як «лицарів». Так, А. Литвин писав про есерів як про «без-
компромісних демократів», готових захищати демократичні ідеали, але
приречених на поразку через свою прихильність демократичному соціа-
лізму, соціалізму без насильства4. Про есерівський тероризм при цьому не
було сказано жодного слова.
Спробу перейти до цивілізаційного підходу в інтерпретації історії
есерівського руху зробив М. Леонов. Внутрішній конфлікт Росії з початку
XX ст. полягав у несумісності двох культурологічних моделей: агре-
сивного технологічного буття європейські освіченою частині суспільства
і космологічного буття традиціоналістських низів. З погляду М. Леонова,
есери, на відміну соціал-демократів, пропонували шлях розвитку з ураху-
ванням традиційної, східнохристиянської землеробської моделі5. Даний
напрямок російської історіографії приблизно від початку 2000-х рр. по-
ступається місцем іншим двом напрямкам, про які йтиметься нижче.
————————
2 Лурье Ф.М. Индивидуальный политический террор: что это? // Индивидуальный
политический террор в России. ХІХ — начало XX в. — М., 1996. — С. 127–130.
3 Гусев К.В. Рыцари террора. — М.: Луч, 1992. — 144 с.
4 Литвин А. «В борьбе обретешь ты право свое!» Судьба самой многочисленной
партии России // Наука и жизнь. — 1991. — № 3 — С. 66–74.
5 Леонов М.И. Партия социалистов-революционеров в 1905–1907 гг. — М.:
РОССПЄН, 1997. — 512 с.
274
Інший напрямок, державницький, характеризується тим, що в основу
джерельної бази досліджень покладаються документи поліції. Представ-
ники історіографії цього напрямку не вбачають в діях революціонерів не
тільки героїчної, а й прогресивної складової. Яскравим представником
державницького напрямку є О. Щербаков, який у роботі «1905 рік.
Прелюдія катастрофи» значну увагу приділив тероризму в українських
губерніях6.
Цей напрямок був започаткований дослідженням А. Гейфман. Силь-
ною стороною праці є спроби максимально розкрити мотивацію теро-
ристів при обранні ними насильницького шляху політичної боротьби. На
основі матеріалів Департаменту поліції, особистих свідчень самих учас-
ників терористичної боротьби та їх опонентів бойові організації були
досліджені з соціологічної точки зору, в тому числі й стосовно території
України. Недоліком цього напрямку є ідеологічна упередженість: усі
учасники подібних формувань інтерпретуються як люди з суттєвими пси-
хологічними відхиленнями та переважаючим прагненням до підвищення
власного матеріального та соціального статусу. В той же час ігноруються
дані, що свідчать про щире прагнення домогтися процвітання широких
верств суспільства, що йде з часів «ходіння в народ».
В тісному зв’язку із цим історіографічним напрямком знаходяться
праці та збірки документів, присвячені діяльності політичної поліції по
боротьбі з революційним тероризмом. У збірнику документів «Агентурна
робота політичної поліції Російської імперії 1880–1917 рр.» містяться
циркуляри стосовно організації роботи проти революціонерів, внутрішнє
листування поліцейських чиновників7.
Третій напрямок, ситезуючий, також набуває останнім часом впливу в
історіографічному процесі. Його розвиток обумовлений комплексом
суспільно-політичних та наукових чинників. З одного боку, надзвичайне
поширення тероризму як методу політичної боротьби у світовому мас-
штабі змушує до чіткого відмежування навіть від компромісних та умов-
них варіантів прийняття, виправдання терористичної практики. З іншого
боку, процес переосмислення історії російської революції веде до пошуку
та постійного введення до наукового обігу раніше невідомих матеріалів.
Здебільшого, це документи Департаменту поліції (дані, що висвітлюють
діячів революції з позитивного боку вже були залучені або радянською,
або емігрантською історіографією даного питання). До праць такого на-
————————
6 Щербаков А. 1905 год. Прелюдия катастрофы. — М.: ЗАО «ОЛМА Медиа Групп»,
2011. — 512 с.
7 Агентурная работа политической полиции Российской империи. Сборник доку-
ментов. 1880–1917 / под ред. Г.А. Бордюгова. — М.: АИРО ХХІ; СП6.: «Дмитрий
Буланин», 2006. — 384 с.
275
прямку належать роботи О. Будницького, а також різноманітні збірки
документів, присвячені есерам та анархістам.
О. Будницький першим з-поміж російських істориків розпочав роз-
робку проблем революційного тероризму як самостійної теми, не у
зв’язку з вивченням певної партії. Його увагу привернули, переважно, не
стільки опис терактів, скільки ідеологічні, психологічні і етичні аспекти
терористичної боротьби. О. Будницький переконливо доводить, що на
рівні ідеології жодна з революційних партій зовсім не відхиляла теро-
ристичної тактики у принципі. «Проблема політичного вбивства, — писав
він у главі, присвяченій ставленню до тероризму російської соціал-
демократії, — була для Леніна лише питанням доцільності. У цьому плані
він був законним спадкоємцем революційної традиції, гідний внесок у яку
зробили і фанатик Нечаєв, і рафінований «європеєць» Плєханов»8.
У своїх дослідженнях О. Будницький розвиває популярну серед захід-
них істориків теорію про суїцидальну мотивацію поведінки терористів.
Багато з них брали участь у терористичній боротьбі, відчуваючи потяг до
смерті. Тут варто додати також своєрідну проекцію християнських ідей
на сьогодення, що була властива есерівським бойовикам: вони вважали,
що своїми діями несуть звільнення народу, віддають свої душі за своїх
ближніх.
До терористичної діяльності виявляли підвищену схильність особи,
вичавлені на периферію правового поля існуючою владою. О. Будницкий
ілюструє це положення на прикладах широкого представництва у теро-
ристичних організаціях жінок та євреїв. Жінки становили третину учасни-
ків Бойовий організації есерів; деякі максималістські чи анархістські
терористичні групи повністю складалися з євреїв. Цей феномен автор
характеризує як крайню форму боротьби за емансипацію жіноцтва і
єврейського населення при існування вузького простору для легальної
діяльності в цьому напрямку9.
Есерівському тероризму присвячено чимало робіт у сучасній росій-
ській історіографії. Пояснюється це тим, що саме есери являли собою
реальну історичну альтернативу більшовизму, що в світлі переоцінки
історії призводило до ідеалізації цієї політичної сили. М. Леонов вбачає
причиною широкого використання насильства у політичній практиці
есерів відчуження від влади частини суспільства, яка не тільки вітає дії
терористів, а й підтримує їх матеріально. На підтримку цього твердження
————————
8 Будницкий О.В. Терроризм в российском освободительном движении: идеология,
этика, психология (вторая половина XIX — начало XX в.). — М.: РОССПЄН, 2000. —
С. 335.
9 Будницкий О.В. Женщины-террористки: политики, психология, патология // Жен-
щины-террористки в России. — Ростов н/Д.: Феникс, 1996. — С. 3–28.
276
дослідник наводить факт, що вбивство П. Карповичем міністра освіти
М. Боголєпова було прихильно сприйняте у ліберальних колах, після чого
лідери есерів перейшли до систематичного терору10.
Широкий пласт закритих колись архівних джерел з історії есерів-
ського тероризму вводиться у науковий обіг в працях Р. Городницького і
К. Морозова11. Тероризм став у Р. Городницького предметом статистич-
ного аналізу. Бойова організація була проаналізована у віковому, ста-
новому, освітньому аспектах. При цьому дослідник спростував ряд хиб-
них тверджень, що встигли сформуватись про Бойову організацію із
початку 1990-х рр. Тезі про її сектантський характер суперечили дані про
значний відтік з організації. Членство в есерівській БО залишили з різних
причин 23 людини, що становило чверть повного складу. Оспіваний у
революційній традиції героїзм терористів сполучився практично із будь-
якими проявами малодушності. П’ята частина всіх заарештованих бойо-
виків або надавала відверті показання поліції, або подавала прохання про
помилування. У суперечності з популярною теорією про психопато-
логічні джерела тероризму Р. Городницький зазначав, жоден з учасників
БО психічними хворобами не страждав. Лише в ув’язненні втратили
розум троє бойовиків12. Стосовно ефективності діяльності БО дослідник
дотримується думки, що вона визначалася не так числом терактів, скільки
самим чинником загрози уряду (за десять років існування БО було
здійснено лише шість терористичних актів проти вищих державних
посадовців). Також Р. Городницький обстоював думку про тісний зв’язок
ЦК ПСР та БО, спростовуючи тезу про надпартійний характер останньої.
Сильним аргументом в цьому відношенні є членство Г. Гершуні в ЦК та
обізнаність Є. Азефа у внутрішньопартійному житті13.
Стосовно розпуску БО і відходу есерів від терористичної практики в
історіографії існують різні судження. Так, Р. Городницький вважає, що
основна причина криється у викритті Азефа. О. Будницький дотримується
думки, що реформування політичної системи після маніфесту 17 жовтня
1905 р. відкрило нові легальні шляхи до відстоювання опозиційної
політичної позиції і, як наслідок, підтримка тероризму з боку ліберально
налаштованих кіл почала згасати14.
————————
10 Леонов М.И. Партия социалистов-революционеров… — С. 127.
11 Морозов К.Н. Партия социалистов-революционеров 1907–1914 гг. — М.:
РОССПЄН, 1998. — 624 с.
12 Городницкий Р.А. Боевая организация партии социалистов-революционеров в
1901–1911 гг. — М.: РОССПЄН, 1998. — С. 235–239.
13 Там же. — С. 57.
14 Будницкий О.В. Терроризм в российском освободительном движении…. — С. 356.
277
Підсумовуючи дослідження есерівського тероризму, варто погоди-
тися з думкою Н. Єрофєєва про природу російського революційного руху
початку ХХ ст.: «В умовах зміни етапів у російському визвольному русі,
переходу пріоритету від різночинців до пролетаріату, популярність на-
родництва, що орієнтувалося переважно на терористичну боротьбу оди-
наків і змови інтелігентських організацій, швидко танула. Усе менш
привабливою ставала і сама назва «народоволець». За таких обставин
революційні народницькі елементи звернулися до назви «соціаліст-рево-
люціонер». Новою назвою вони, по-перше, хотіли дистанціювати себе, з
одного боку, від народовольців і ліберальних народників зі своїми тео-
ріями «малих справ», з другого — від соціал-демократів, які, на їхню
думку, у своєму захопленні пролетаріатом забували про селянство.... По-
друге, вони мали намір продовжувати традиції революційного народ-
ництва 1870-х років, для якого була характерна ідея масового революцій-
ного руху, і соціальної народної революції»15.
У вказаний період розповсюдження набув так званий «аграрний теро-
ризм» — стихійні насильницькі акти, здійснені селянами проти помі-
щиків, місцевої адміністрації, викликані економічними причинами: висо-
кою ціною оренди землі, низькою оплатою праці найманих робітників.
Дана тематика досліджувалась в радянській історіографії як один з видів
боротьби проти ненависного самодержавства; при цьому абсолютна пра-
вота визнавалась за селянами. Переоцінка подій революції торкнулась і
цього аспекту: 1998 р. була видана збірка документів Російського держав-
ного історичного архіву та Державного архіву Російської федерації
«Селянський рух у Росії в 1901–1904 рр.»16. Дана збірка стала складовою
серії документальних збірок «Селянський рух в Росії в ХІХ — на початку
ХХ ст.», що була започаткована за ініціативою академіка Н. Дружиніна.
Вона має ряд концептуальних відмінностей порівняно з аналогічними
працями, що вийшли в радянський період (наприклад «Селянський рух у
Росії в 1907–1914 рр.»17). У зазначеній роботі селянський рух розгля-
дається як самостійна складова революційного процесу, а не як допов-
нення до робітничого руху. Збірка побудована на основі звітів та рапор-
тів, підготовлених працівниками поліції, завдяки чому видання позбав-
лене апологетичного ставлення до учасників аграрних заворушень.
————————
15 История политических партий России / под ред. А.И. Зевелева. — М.: Наука,
1994. — С. 144.
16 Крестьянское движение в России в 1901–1904 гг. Сборник документов. — М.:
Наука, 1998. — 368 с.
17 Крестьянское движение в России. Июнь 1907 — июль 1914. Сборник документов. —
М.: Наука, 1966. — 677 с.
278
Відновити соціальний портрет анархістського терориста вдалося
В. Єрмакову. За основу своїх розрахунків він узяв формальні біографічні
дані 300 анархістів у складі політкаторжан і ссильно-переселенців.
Підсумковий висновок автора полягав в наступній характеристиці:
«Людина, що вважала себе представником анархізму в 1905–1907 рр.,
виглядала приблизно так: чоловік, некваліфікований робітник, єврей за
національністю, з нижчою чи домашньою освітою, у віці приблизно
18 років із досить нестійкими політичними поглядами»18.
Провідним фахівцем щодо вивчення анархістського тероризму є
В. Кривенький. Терористичним формам боротьби, експропріаціям, за
його оцінкою, віддавали перевагу всі напрямки анархізму. Саме анархіст-
ський тероризм найбільше вирізняла тенденція трансформації в кримінал.
«Поруч із окремими героїчними епізодами боротьби, — стверджував
В. Кривенький, — дедалі більше процвітали потворні відхилення — без-
мотивні вбивства, пограбування з метою особистої наживи. Значна частка
анархістів робили подібні акції з особистої ініціативи, не узгоджуючи їх з
рішеннями організацій чи з’їздів»19. Тільки між анархістами, зазначає
В. Кривенький, всупереч властивій для революціонерів етиці партійної
солідарності, мали місце збройні конфлікти, причому виникали вони на
ґрунті розподілу отриманих від грабежів коштів.
Специфіку анархістського тероризму В. Трубачов бачить у його спря-
мованості не на окремих представників влади, а на капіталістичний лад
загалом. Анархісти робили напади на поліцейські патрулі, влаштовували
вибухи у кав’ярнях і театрах (виходячи з думки, що пролетарі такі уста-
нови не відвідують), нападали на родини підприємців, кидали бомби в
трамваї та потяги, які продовжували працювати під час страйків, тощо.
Жертвою анархістських терактів ставав переважно обиватель, а не вели-
кий сановник, стовп реакції. У цьому плані вивчення феномена анар-
хістського тероризму актуальніше для сучасної епохи, ніж, приміром,
есерівського. Для терористів новітнього часу, як і для анархістів на по-
чатку XX в., немає персоніфікованої мети, їхні дії спрямовані проти
знеособлених мас20.
Іншу специфічну особливість анархістських терактів В. Трубачов вба-
чає у їх спонтанності. Запобігти ж безмотивним актам охоронним служ-
бам набагато складніше, ніж розробленим операціям. «Оскільки анархісти
————————
18 Ермаков В.Д. Портрет российского анархиста начала века // Социс. — 1992. —
№ 3. — С. 98–99.
19 Политические партии России: история и современность / под ред. А.И. Зевелева,
Ю.П. Свириденко, В.В. Шелохаева. — М.: РОССПЭН, 2000. — С. 219.
20 Бакаев А.А. Историография российского революционного терроризма конца
ХIХ — начала ХХ века / Дис. ... д-ра ист. наук: 07.00.09. — М., 2006. — С. 290.
279
не визнавали організовані політичні об’єднання й у центр ставили віль-
ний розвиток особистості, всі вони частіше, ніж прихильники інших
революційних напрямів, робили теракти з власної ініціативи, спонтанно,
використовуючи будь-який слушний випадок, не радячись і не звітуючи
перед певними місцевими анархістськими лідерами».
Одним із напрямків дослідження революційного тероризму є біогра-
фії окремих теоретиків та практиків анархізму. З-поміж осіб, чия діяль-
ність тісно пов’язана з територією України варто виділити Я. Махай-
ського, теоретика одного з напрямків анархізму, що набув поширення
напередодні революції 1905 р. в Одесі та в Катеринославській губернії.
Збірка «Політична історія Росії в партіях та особистостях» містить нарис,
присвячений цьому діячеві. Це перший та найповніший у пострадянській
історіографії огляд діяльності та аналіз основних ідей Я. Махайського.
Найбільшу увагу автори приділили аналізу його основної праці — «Розу-
мовий робітник» та протистоянню із марксизмом. В той же час, побіжно
згадуються організації, що діяли під впливом ідей Я. Махайського. Однак
ці гуртки були мало чисельними та об’єднували здебільшого не робіт-
ників, а єврейську ремісничу молодь та студентів. Основною ідеєю була
боротьба, в тому числі й насильницька, не лише проти капіталістів та
держави, а й проти інтелігенції, яка мала намір за допомогою революції
стати панівним класом. На думку авторів нарису, ідеї Я. Махайського не
набули суттєвого впливу через превалювання у них деструктивного ас-
пекту у практичній сфері; в теоретичній же площині вони випередили
свій час: автори справедливо проводять паралелі між думками Я. Махай-
ського про бюрократизацію революції та теорією «нового класу»
М. Джиласа21.
Визначним здобутком у вивченні анархістського тероризму є збірка
документів «Анархісти. Документи і матеріали. 1883–1935 рр.»22. У ній
містяться агітаційні матеріали анархістських груп різної направленості.
Так, яскраво простежується тенденція до поступового переважання теро-
ристичних методів в анархістських акціях. При цьому лідер російських
анархістів П. Кропоткін намагався переломити цю тенденцію, приді-
ляючи основну увагу агітаційній роботі, однак не мав у цьому успіху.
У працях С. Тютюкина, В. Шелохаєва, М. Леонова та інших. було
переглянуто співвідношення ролі більшовиків і есерів у збройних пов-
станнях революції 1905–1907 рр.23. На основі поглибленого вивчення
————————
21 Политическая история России в партиях и лицах. — М., 1994. — С. 291–304.
22 Анархисты. Документы и материалы. 1883–1935 гг. В 2 тт. / Т. 1. 1883–1916 гг. —
М.: РОССПЭН, 1998. — 704 с.
23 Тютюкин С.В. Марксисты и русская революция. — М.: РОССПЭН, 1996. —
С. 96–97; Леонов М.И. Партия социалистов-революционеров… — С. 211.
280
поліцейських звітів вдалося переглянути тезу радянської історіографії про
провідну роль більшовиків в цих подіях. Зокрема, повстання в Москві, на
Донбасі (Горлівський бій), числені акти аграрного тероризму були здійс-
нені під проводом членів, або адептів партії есерів, більшовики ж брали в
цьому участь як тактичні союзники есерів.
У праці «Дійсна історія РСДРП–РКП(б)–ВКП(б)» автори детально
розглянули питання про ставлення соціал-демократів до тероризму.
Зокрема, автори переконливо довели прихильність більшовиків до теро-
ристичних акцій24. Так, існувала лабораторія Л. Красіна, що займалась
виготовленням вибухівки та надавала послуги есерівським організаціям
під час революції 1905–1907 рр. В. Ленін принципово не відкидав засто-
сування тероризму в політичній боротьбі; більшовики періодично вхо-
дили в тактичні союзи з есерами та анархістами. Також широко вико-
ристовувались експропріації для поповнення партійної казни, навіть після
спільної з меншовиками резолюції про недопустимість таких актів.
Українська історіографія з даної тематики розвивалась дещо іншим
шляхом, адже в центрі уваги для українських дослідників стояли зовсім
інші питання. По-перше, це дослідження біографій окремих діячів рево-
люційного руху, що в своїй практиці застосовували терористичні методи
та діяли на території України. Так, В. Савченко опублікував роботи,
присвячені життєвому шляху Г. Котовського, Н. Махна, тощо. Концеп-
туальні засади даних робіт визначаються специфікою жанру: біографічне
дослідження передбачає героїзацію та почасти виправдання об’єкта до-
слідження. В той же час, відсутні висновки про причини появи та попу-
лярності саме таких, «героїчних», методів революційної боротьби.
З-поміж ідеологій, що приймали терористичну практику, в україн-
ській історіографії найкраще досліджено анархізм. Це пояснюється вели-
кою популярністю цієї ідеології в українських губерніях Російської імпе-
рії. Лебеденко у роботі «Історія анархізму в Україні» дослідив еволюцію
анархістського вчення на території українських губерній, віддавши на-
лежну оцінку послідовникам Я. Махайського: на думку дослідника, про-
пагандистська діяльність останніх сприяла розповсюдженню анархіст-
ських ідей в масах, формуванню концепції єдиного анархізму. Також,
автор виділяє з-поміж причин розповсюдження та популярності анархізму
національне питання: «На нашу думку, сприйняттю ідей бездержавного
суспільства сприяла ненависть українського народу до російської дер-
————————
24 Измозик В. Подлинная история РСДРП–РКП(б)–ВКП(б). Краткий курс. Без умол-
чаний и фальсификаций. — СПб.: Питер, 2009. — 492 с.
281
жави, як інституту придушення національної гідності, свавілля поліції,
корумпованого чиновництва»25.
В. Савченку належать численні статті, присвячені анархізму в Оде-
ському регіоні, і єдина на цю тему книга «Анархісти-терористи в Одесі
1903–1913». У цій праці автор дійшов висновку про визначну роль
Я. Махайського у зародженні анархізму в Одесі, а також, спираючись на
документи Департаменту поліції, спростував думку про перевагу в анар-
хістських організаціях Одеси дрібних ремісників26. Регіональними дослід-
женнями анархістського тероризму займалися також А. Дубовик (Катери-
нославська губернія) та О. Кривобок27. О. Шляхов присвятив окрему
працю дослідженню ролі анархістів-синдикалістів у формуванні неле-
гальних профспілок чорноморських моряків28.
Варто також відмітити поширення в українській історіографії прин-
ципу україноцентризму у дослідженнях революційного тероризму.
Яскравим прикладом у даному випадку виступає праця В. Волковин-
ського. Автор приділив значну увагу розкриттю історії есерівського теро-
ризму на теренах України. Також він зробив спробу довести поширення
терористичної практики політичної боротьби в Російській імперії саме з
території України. При цьому аргументом слугувало місце народження,
або походження окремих революціонерів, а не еволюція самої ідеї на-
сильницького повалення самодержавства через терористичні акти проти
державних діячів29.
Найповніший виклад історії політичного тероризму початку ХХ ст. в
українській історіографії подано у праці «Політичний терор і тероризм в
Україні». Автори провели детальний аналіз причин та наслідків попу-
лярності терористичних практик в російській політиці і дійшли висновку
про визначну роль державного насильства у моральному виправданні
————————
25 Лебеденко А. История анархизма в Украине (кон. ХІХ — нач. ХХ вв.). — К.,
1995. — С. 70
26 Cавченко В. Махаевцы в Екатеринославе: «Партия борьбы с мелкой собствен-
ностью и всякой властью» (1904 г.) // Юго-Запад. Одессика. — 2013. — № 16. — С. 76–
86.
27 Дубовик А.В. Деятельность «Группы Екатеринославских рабочих анархистов-
коммунистов» в 1905–1906 гг. [Електронний ресурс] // Индивидуальный политический
террор в России XIX — начало XX века: материалы конф. — М.: «МЕМОРИАЛ»,
1996. — Режим доступу: http://www.memo.ru/history/terror/index.htm.; Кривобок О.П.
Анархісти на Північному Лівобережжі України на початку ХХ століття // Література та
культура Полісся. — Ніжин, 2008. — Вип. 41. — С. 226–235.
28 Шляхов О.Б. Діяльність політичних партій серед моряків торгівельного флоту
Азово-Чорноморського басейну на поч. ХХ ст. // Наукові праці іст. факультету ЗДУ. —
Запоріжжя, — 2003. — Вип. XVI. — С. 125–130.
29 Волковинський В. Революційний тероризм в Російській імперії і Україна (Друга
половина ХІХ — початок ХХ ст.). — К.: Старий світ, 2006. — 416 с.
282
терористів. Стосовно наслідків, на думку авторів: «Мораль терору і
насилля як засобів дезорганізації існуючого суспільного устрою, стверд-
ження влади меншості над більшістю за допомогою революційної орга-
нізації була однією з причин поразки в Росії західноєвропейської моделі
соціалістичної трансформації суспільства»30. Недоліком праці є відсут-
ність звернення до питання про тероризм у більшовицькій практиці, хоча
й відмічається схожість теоретичних та практичних основ діяльності між
організаціями В. Леніна та С. Нечаєва.
Отже, на сьогоднішній день російська історіографія революційного
тероризму початку ХХ ст. розвивається у рамках двох напрямків: дер-
жавницького та синтезуючого. Перший з них перебуває в контексті су-
часної російської державної ідеології. Дана обставина, як будь-який ідео-
логічний вплив у науці, призводить до обмеженості, спрощення інтер-
претацій історичного минулого. Натомість синтезуючий напрямок прагне
подолати цю обмеженість, враховуючи також надбання попередньої істо-
ріографічної традиції, а не лише розвиваючи погляди правих опонентів
революційного тероризму початку ХХ ст.
Українська історіографія даного питання розвивалась дещо іншим
шляхом: у центрі уваги дослідників перебували питання регіональної
історії терористичних організацій. Разом з тим, українські історики ство-
рили декілька узагальнюючих робіт на цю тему, а також, спираючись на
поліцейські документи з українських губерній, деталізували, доповнили
виклад причин зародження тероризму та його соціальної бази.
REFERENCES
1. Bakaev, A. (2006). Istoriografiya rossiyskogo revoliucionnogo terrorizma
konca ХIХ — nachala ХХ veka [Historiography of Russian revolutionary terrorism in
the late XIX–early XX century] Dissertaciya na soiskanie uchenoi stepeni doktora
istoricheskih nauk. Specialnost 07.00.09. Historiography. [Dissertation of doctor of
history]. M. 387 p. [in Russian].
2. Budnickiy, O. (1996). Zhenshiny-terroristki: politiki, psihologiya, patologiya
[Women-terrorists: politicians, psychology, pathology] Zhenshiny-terroristki v Rossii
[Women-terrorists in Russia]. Rostov on Don: Feniks. p. 3–28 [in Russian].
3. Budnickiy, O. (2000). Terrorizm v rossiyskom osvoboditelnom dvizhenii:
ideologiya, etika, psihologiya (vtoraya polovina XIX — nachalo XX v.) [Terrorism in
the Russian liberation movement:ideology, ethics, psychology (second half of the
XIX — early XX century.)]. M.: ROSSPEN. 396 p. [in Russian].
————————
30 Політичний терор і тероризм в Україні. XIX–XX ст.: Історичні нариси / Відп. ред.
В.А. Смолій; НАН України. Інститут історії України. — К.: Наукова думка, 2002. —
952 с.
283
4. Dubovik, A. (1996). Deyatelnost «Gruppy Ekaterinoslavskih rabochih anar-
histov-kommunistov» v 1905–1906 gg. [Activities of the «Group of Ekaterinoslav
Workers Anarchists-Communists» in 1905–1906] Individualnyi politicheskiy terror v
Rossii XIX — nachalo XX veka: materialy konf. [Individual political terror in Russia in
XIX — early XX century: materials of conf.]. M.: «MEMORIAL» [in Russian] URL:
http://www.memo.ru/history/terror/index.htm
5. Ermakov, V. (1992). Portret rossiyskogo anarhista nachala veka [Portrait of
Russian anarchist in the beginning of thecentury]. Socis. № 3. p. 98–99 [in Russian].
6. Gorodnickiy, R. (1998). Boevaya organizaciya partii socialistov-revoliu-
cionerov v 1901–1911 gg. [The Combat Organization of the Party of Socialist-
Revolutionaries in 1901–1911]. M.: ROSSPEN. 239 p. [in Russian].
7. Gusev, K. (1992). Rycari terrora [The Knights of Terror]. M.: Luch. 144 p. [in
Russian].
8. Izmozik, V., Starkov, B., Pavlov, B., Rudnik, S. (2009). Podlinnaya istoriya
RSDRP–RKP(b)–VKP(b). Kratkiy kurs. Bez umolchaniy i falsifikaciy [The true history
of the RSDLP–RCP(b)–VKP(b). Short course. Without defaults and falsifications].
SPb: Piter. 492 p. [in Russian].
9. Kasarov, G. (1995). Partiya socialistov-revoliucionerov. (konec XIX v. —
fevral 1917 g.) [Party of Socialist-Revolutionaries (end of XIX century — february
1917)]. M. 234 p. [in Russian].
10. Krivobok, O. (2008). Anarhіsty na Pіvnіchnomu Lіvoberezhzhі Ukraїny na
pochatku XX stolіttya [Anarchists on northern left bank of Ukraine in early XX
century] Lіteratura ta kultura Polіssya [Literature and culture of Polissya]. № 41. p.
226–235. [in Ukrainian].
11. Lebedenko, A. (1995). Istoriya anarhizma v Ukraine (kon. ХІХ — nach.
ХХ vv.) [The history of anarchism in Ukraine (late XIX — early XX centuries)]. K.
192 p. [in Russian].
12. Leonov, M. (1997). Partiya socialistov-revoliucionerov v 1905–1907 gg.
[Party of Socialist-Revolutionaries in 1905–1907]. M.: ROSSPEN. 512 p. [in
Russian].
13. Litvin, A. (1991) «V borbe obretesh ty pravo svoe!» Sudba samoy mno-
gochislennoy partii Rossii [«In the struggle you will find your right!» The fate of the
most numerous party in Russia]. Nauka i zhizn [Science and Life]. № 3. p. 66–74 [in
Russian].
14. Lurie, F. (1996). Individualniy politicheskiy terror: chto eto? [Individual
political terror: what is it?]. Individualniy politicheskiy terror v Rossii. ХІХ — nachalo
XX v. [Individual political terror in Russia. ХІХ — the beginning of XX century]. M.
p. 127–130 [in Russian].
15. Morozov, K. (1998). Partiya socialistov-revoliucionerov 1907–1914 gg.
[Party of Socialist-Revolutionaries in 1907–1914]. M.: ROSSPEN. 624 p. [in
Russian].
16. Savchenko, V. (2013). Mahaevcy v Ekaterinoslave: «Partiya borby s melkoy
sobstvennostiu i vsiakoy vlastiu» (1904 g.) [Makhaevtsy in Yekaterinoslav: «The Party
of Struggle against small property and all power» (1904)]. Yugo-Zapad. Odessika.
№ 16. p. 76–86 [in Russian].
284
17. Tiutiukin, S., Shelohaev, V. (1996). Marksisty i russkaya revoljuciya
[Marxists and the Russian Revolution]. M.: ROSSPEN, 1996. 240 p. [in Russian].
18. Shliahov, O. (2003). Dіyalnіst polіtychnih partіy sered moriakіv torgіvelnogo
flotu Azovo-Chornomorskogo baseinu na poch. ХХ st. [The activity of the political
parties among sailors of the merchant fleet of the Azov-Black Sea basin in early XX
century] Naukovі pracі іst. fakultetu ZDU [Scientific works of the Faculty of History
ZSU]. № 16. p. 125–130 [in Ukrainian].
19. Sherbakov, A. (2011). 1905 god. Preliudiya katastrofy [1905 year. Prelude to
the disaster]. M.: ZAO «OLMA Media Grupp». 512 p. [in Russian].
20. Volkovinskiy, V. Nіkonova, I. (2006). Revoliucіyniy terorizm v Rosіyskіy
іmperії і Ukraїna (druga polovyna XIX — pochatok XX st.) [The Revolutionary
Terrorism in the Russian Empire and Ukraine (the second half of the XIX — the
beginning of the XX century)]. K.: Stariy svіt. 416 p. [in Ukrainian].
Дата надходження до редакції: 10.12.2017.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-182115 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2307-5848 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-01T17:08:57Z |
| publishDate | 2018 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Гула, В. 2021-12-13T16:41:44Z 2021-12-13T16:41:44Z 2018 Революційний тероризм початку ХХ ст.: пострадянська історіографія / В. Гула // Український історичний збірник. — 2018. — Вип. 20. — С. 270-284. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. 2307-5848 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182115 323.28(477)«1900/1914» У статті проаналізовано розвиток російської та української пострадянської історіографії революційного тероризму. Виділено основні напрямки досліджень, розглянуто подолання спадщини радянської історичної науки в контексті даної тематики. Показаний вплив сучасної політичної кон’юнктури на інтерпретацію революційного тероризму початку ХХ ст. In the article, the development of Russian and Ukrainian historiography of revolutionary terrorism is analyzed. The main directions of research are highlighted, the overcoming of the legacy of Soviet historical science in the context of this topic is considered. The influence of the current political situation on the interpretation of revolutionary terrorism at the beginning of the twentieth century is shown. A new stage in the development of historiographic research of this issue began after the collapse of the Soviet Union. Its characteristic feature is the coexistence of all interpretations of revolutionary terrorism that have developed in various historiographic traditions during the study of this topic. This situation is conditioned not only by scientific pluralism, but also by the presence in the modern political space ideological heirs of political forces of the early twentieth century. Another dominant feature is the widespread involvement of the Police Department’s documents that increasingly dictate the interpretation of revolutionary terrorism through the eyes of the political police. uk Інститут історії України НАН України Український історичний збірник Джерелознавство та історіографія Революційний тероризм початку ХХ ст.: пострадянська історіографія Revolutionary terrorism in early XX century: post-soviet historiography Article published earlier |
| spellingShingle | Революційний тероризм початку ХХ ст.: пострадянська історіографія Гула, В. Джерелознавство та історіографія |
| title | Революційний тероризм початку ХХ ст.: пострадянська історіографія |
| title_alt | Revolutionary terrorism in early XX century: post-soviet historiography |
| title_full | Революційний тероризм початку ХХ ст.: пострадянська історіографія |
| title_fullStr | Революційний тероризм початку ХХ ст.: пострадянська історіографія |
| title_full_unstemmed | Революційний тероризм початку ХХ ст.: пострадянська історіографія |
| title_short | Революційний тероризм початку ХХ ст.: пострадянська історіографія |
| title_sort | революційний тероризм початку хх ст.: пострадянська історіографія |
| topic | Джерелознавство та історіографія |
| topic_facet | Джерелознавство та історіографія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182115 |
| work_keys_str_mv | AT gulav revolûcíiniiterorizmpočatkuhhstpostradânsʹkaístoríografíâ AT gulav revolutionaryterrorisminearlyxxcenturypostsoviethistoriography |