Ювілеї як форма комеморативних практик у середовищі української ліберально-демократичної еліти на початку ХХ ст.: внесок Сергія Єфремова
Метою статті є аналіз публіцистичних, мемуарних і наукових
 текстів Сергія Олександровича Єфремова (1876–1939) – фундатора
 національної журналістики, видатного історика літератури й громадських рухів, академіка ВУАН – як важливого джерела щодо відтворення процесу підготовки ювілейни...
Saved in:
| Published in: | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Date: | 2019 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2019
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182248 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Ювілеї як форма комеморативних практик у середовищі української ліберально-демократичної еліти на початку ХХ ст.: внесок Сергія Єфремова / С. Іваницька // Історіографічні дослідження в Україні. — 2019. — Вип. 30. — С. 110-134. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860257323088347136 |
|---|---|
| author | Іваницька, С. |
| author_facet | Іваницька, С. |
| citation_txt | Ювілеї як форма комеморативних практик у середовищі української ліберально-демократичної еліти на початку ХХ ст.: внесок Сергія Єфремова / С. Іваницька // Історіографічні дослідження в Україні. — 2019. — Вип. 30. — С. 110-134. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Історіографічні дослідження в Україні |
| description | Метою статті є аналіз публіцистичних, мемуарних і наукових
текстів Сергія Олександровича Єфремова (1876–1939) – фундатора
національної журналістики, видатного історика літератури й громадських рухів, академіка ВУАН – як важливого джерела щодо відтворення процесу підготовки ювілейних свят і реакції українського
суспільства на подібну форму комеморації. Авторка статті доводить, що у фокусі уваги С. Єфремова як суспільного діяча й публіциста повсякчас перебували явища й події, які розглядались провідниками українського руху як засоби національної маніфестації й
демонстрації здобутків української культури перед “світом імперій”
(ювілей Д. Мордовця, “свято Котляревського в Полтаві”, ювілей М. Лисенка, ювілей І. Нечуя-Левицького). Свята й ювілеї трактуються
в даному контексті як елементи “винайдення традиції” та творення
“місць пам’яті”, необхідні складові «українського проекту» на перетині ХІХ–ХХ ст. Зазначається, що однією з форм ушанування видатних діячів та вікопомних подій, у яких брав участь С. Єфремов, було
видання колективних праць (так, із нагоди ювілею “Енеїди” І. Котляревського було видано антологію “Вік” та альманах “На вічну пам’ять
Котляревському”). Аналіз публіцистичних текстів С. Єфремова здійснено на підставі методології історичної й колективної пам’яті.
In the nineteenth century – the “century of nationalism” – Europe
celebrated the historical anniversaries. For the peoples (ethnic groups),
who underwent a transformation “from peasant to nation” into a new era,
the anniversary became an instrument of national self-identification and
became a means of forming collective and historical memory. An important
source for the reproduction of the process of preparation of anniversary
celebrations and the reaction of Ukrainian society to this form of
commemoration are the texts of Sergіі Yefremov (1876–1939) – the founder
of national journalism, a prominent historian of literature and public
movements, academician of the VUAN. The author of the article argues that
the focus of S. Yefremov's attention as a public figure and publicist were
always the phenomena and events that were considered by the Ukrainian
movement as a means of national manifestation and demonstration of the
achievements of Ukrainian culture before the “world of empires” (anniversary of D. Mordovets, “Kotliarevsky’s anniversary” in Poltava, the anniversary of M. Lysenko, the anniversary of I. Nechui-Levitskyi).
Holidays and anniversaries are interpreted in this context as elements of the
“invention of tradition” and the creation of “places of memory” as necessary components of the “Ukrainian project” at the turn of the
nineteenth and twentieth centuries. It is noted that one of the forms of
commemoration of prominent figures and digging events, in which S. Yefremov participated, was the publication of collective works. For
example, on the occasion of the anniversary of Kotliarevsky’s “Aeneid”, an
anthology “Vik” (“Age”) and almanac “In everlasting memory Kotliarevsky” was published. The analysis of S. Yefremov’s journalistic texts is based on the methodology of historical and collective memory and allows to trace the growing interest of the Ukrainian liberal-democratic elite to the construction of “places of memory” at the turning points of history.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:51:02Z |
| format | Article |
| fulltext |
110
УДК 94:929(477)“1900/1920”Єфремов С.
Світлана Іваницька
доктор історичних наук, завідувач кафедри права
та соціально-гуманітарних дисциплін,
Запорізький інститут економіки та інформаційних технологій
(Запоріжжя, Україна), isvetlana@hotmail.com
ORCID: https://orcid.org/0000-0003-1677-1013
ЮВІЛЕЇ ЯК ФОРМА КОМЕМОРАТИВНИХ ПРАКТИК
У СЕРЕДОВИЩІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІБЕРАЛЬНО
ДЕМОКРАТИЧНОЇ ЕЛІТИ НА ПОЧАТКУ ХХ ст.:
ВНЕСОК СЕРГІЯ ЄФРЕМОВА
Метою статті є аналіз публіцистичних, мемуарних і наукових
текстів Сергія Олександровича Єфремова (1876–1939) – фундатора
національної журналістики, видатного історика літератури й гро-
мадських рухів, академіка ВУАН – як важливого джерела щодо від-
творення процесу підготовки ювілейних свят і реакції українського
суспільства на подібну форму комеморації. Авторка статті дово-
дить, що у фокусі уваги С. Єфремова як суспільного діяча й пуб-
ліциста повсякчас перебували явища й події, які розглядались провід-
никами українського руху як засоби національної маніфестації й
демонстрації здобутків української культури перед “світом імперій”
(ювілей Д. Мордовця, “свято Котляревського в Полтаві”, ювілей
М. Лисенка, ювілей І. Нечуя-Левицького). Свята й ювілеї трактуються
в даному контексті як елементи “винайдення традиції” та творення
“місць пам’яті”, необхідні складові «українського проекту» на пере-
тині ХІХ–ХХ ст. Зазначається, що однією з форм ушанування видат-
них діячів та вікопомних подій, у яких брав участь С. Єфремов, було
видання колективних праць (так, із нагоди ювілею “Енеїди” І. Котля-
ревського було видано антологію “Вік” та альманах “На вічну пам’ять
Котляревському”). Аналіз публіцистичних текстів С. Єфремова здійс-
нено на підставі методології історичної й колективної пам’яті.
Ключові слова: Сергій Єфремов, комеморація, ювілей, “місця
пам’яті», публіцистика, покоління, “століття націоналізму”.
У XIX ст. – “столітті націоналізму” – в Європі поширилося
святкування історичних ювілеїв. Їхня кількість та масштабність
дозволяє науковцям іменувати цю добу “віком ювілеїв”, роз-
© С. Іваницька, 2019
111
глядаючи подібні акції як засоби інтеграції й самоідентифікації
різних за соціально-економічним і освітнім рівнем спільнот.
Стосовно народів, що у нову добу переживали трансфор-
мацію “із селян – в націю”, ювілей набував значення інстру-
менту національної самоідентифікації, ставав засобом форму-
вання колективної й історичної пам’яті. Досвід української
історії кінця ХІХ – початку ХХ ст. доводить, що комеморативні
(поминальні й пошанувальні) практики сприяли формуванню
української національної ідентичності, встановленню тривких
зв’язків між Наддніпрянською та Наддністрянською Україною,
налагодженню комунікації інтелектуалів та “мас”. Ювілей до-
зволяв підсумовувати професійні, творчі, особові здобутки юві-
ляра, репрезентувати публічно його досягнення, піднести значу-
щість “героя” свята в соціокультурному просторі “українства”,
проголосити (у разі необхідності) його новий соціальний статус,
сприяти адаптації в цьому статусі. Інколи ювілей допомагав
визначити плани на майбутнє. Ювілей поєднував здобутки
минулого з проектами майбутнього, був відбиттям культурного
і морального стану суспільства, демонстрував, що це явище,
особа або історична подія є вже зафіксованими в культурному
контексті нації. Віддаючи данину тому чи іншому діячеві, пред-
ставники конкретної корпоративної, соціальної чи етнічної гру-
пи демонстрували свою прихильність певним ідеалам, мораль-
ним цінностям, кристалізували власний “культурний код”. Увага
громадськості до ювіляра демонструвала значущість його спад-
щини для сучасників. Проте доба лихоліття, політична кон’юнк-
тура, зміни в політичному режимі, репресивно-дискримінаційні
дії влади ставали чинниками, що провокували зниження уваги
до постаті та спадщини ювіляра або до певної події.
Важливим джерелом щодо відтворення підготовки ювілей-
них свят і реакції українського суспільства на таку форму ко-
меморації є тексти Сергія Олександровича Єфремова (1876–
1939) – фундатора національної журналістики, видатного істо-
рика літератури й громадських рухів, академіка ВУАН1. У пуб-
———————
1 Біографічний нарис про С. Єфремова й критичний огляд спеціа-
лізованої літератури див.: Іваницька С. Публіцистична спадщина Сер-
112
ліцистичному дискурсі С. Єфремова повсякчас перебували яви-
ща й події, що розглядались провідниками українського руху як
засоби національної маніфестації й демонстрації здобутків укра-
їнської культури перед “світом імперій” (ювілей Д. Мордовця,
“свято Котляревського в Полтаві”, ювілеї М. Лисенка, І. Нечуя-
Левицького, М. Шашкевича, І. Франка). Свята й ювілеї можна
розглядати як елементи “винайдення традиції” та творення
“місць пам’яті” – невід’ємні складові “українського проекту” на
перетині ХІХ–ХХ ст.
Публіцистичні тексти С. Єфремова дозволяють простежити
механізм конструювання пам’яті української ліберально-демо-
кратичної еліти, демонструють інтерес до творення “місць
пам’яті”, місць, де пам’ять кристалізується і знаходить свій
притулок у поворотні моменти історії. “Це поворотний пункт,
коли усвідомлення розриву з минулим зливається з відчуттям
розірваної пам’яті, і призводить до того, що почуття безпе-
рервності знаходить свій притулок в місцях пам’яті”2. Ця теза
П. Нора доречна і щодо осмислення феномену “українського
проекту”, коли періоди тяглості та розквіту української куль-
тури переривалися дискримінаційними заходами влади (за сло-
вами С. Єфремова, “антрактами”), а “притулком” пам’яті ста-
вали ювілейні вшанування, церемонії поховання та могили ви-
датних діячів української культури, пропам’ятні збірки, посвяти
в пресових виданнях3. Творення національних “місць пам’яті”
відбувалось у межах імперського географічного та ментального
просторів, інколи химерним чином переплітаючись у долях ок-
ремих діячів українства. Колективна пам’ять такої корпора-
———————
гія Єфремова в контексті суспільних трансформацій: історико-біо-
графічні аспекти (кінець XIX ст. – 1920 рік): монографія. Херсон:
Гельветика, 2018. С. 37–119.
2 Нора П. Проблематика мест памяти. Франция-память. Санкт-
Петербург: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1999. С. 17.
3 Див.: Іваницька С. Роль Сергія Єфремова в творенні комемора-
тивних практик української спільноти (на матеріалах ушанування
пам’яті Бориса Грінченка): 1910–1913 роки // Історіографічні дослід-
ження в Україні. 2018. Вип. 29. С. 19–49.
113
тивної групи, як українська ліберально-демократична еліта,
формувалась як альтернатива “імперській пам’яті”.
Як доводить історичний досвід, активна апеляція до мину-
лого розпочинається тоді, коли “конструктори” або “будителі”
нації переходять від академічного до організаційного етапу, а
далі до етапу політичного. Найбільша потреба в такій апеляції
виникає у кризові періоди, коли усталені образи й міфологеми
втрачають переконливість і суспільство (чи корпоративна група)
потребують нових. Публічне “згадування” минулого значною
мірою діє за логікою календаря. Це особливо очевидно у ви-
падку таких форм, як свята і ювілеї. Свята на честь найбільш
важливих історичних подій, набуваючи практик публічних
і приватних, служать щорічними нагадуваннями про них4.
Найбільш стійкі з них стають ритуалами (згідно з Девідом
Кертцером, такими слід вважати соціально стандартизовані і
повторювані символічні дії).
Найбільш важливими приводами для комеморації є зазвичай
“круглі дати” – десятиліття, фази, кратні чверті / половини віку,
століття. Символізуючи дистанцію, яка відокремлює соціум від
історичної події, ювілеї «запрошують» до підтвердження зв’язку
з нею. Німецький дослідник Ян Ассман вважає, що сорок років –
це своєрідна межа між різними епохами в колективному спогаді,
“це термін, після закінчення якого живий спогад опиняється під
загрозою зникнення і як нагальна проблема постають форми
культурної пам’яті про минуле”5.
Наскільки ця культурна пам’ять поєднується з реальною
подією? А. Мегілл зазначає, що коли йде з життя покоління –
———————
4 Див.: Ефремова В. Н. Государственные праздники как инстру-
менты символической политики: Возможности теоретического описа-
ния. Символическая политика: Сб. науч. тр. / РАН. ИНИОН. Центр со-
циал. науч.-информ. исслед. отд. полит. науки; Ред. кол.: Малинова О. Ю.,
гл. ред., и др. Москва, 2014. Вып. 2: Споры о прошлом как проек-
тирование будущего. С. 66–79.
5 Ассман Я. Культурная память: письмо, память о прошлом и поли-
тическая идентичность в высоких культурах древности. Москва:
Языки славянской культуры, 2004. С. 11.
114
безпосередній учасник якої-небудь історичної події, пам’ять про
цей період історії залишається, але часто разюче відрізняється
від конкретних історичних реалій самого об’єкта спогадів.
Більш того, історична пам’ять може стати потужним знаряддям
у справі пропаганди будь-яких ідеалів, способу мислення і
ставлення до минулого. Індивідуальний спогад проходить через
інституалізовані процеси, стаючи колективною пам’яттю.
А. Мегілл вважає, що відтоді спогади перетворюються на само-
цінні об’єкти: “Коли виникає поклоніння, пам’ять в її голов-
ному, емпіричному сенсі перетворюється на дещо інше: пам’ять
стає комеморацією”6. У політичному дискурсі, як і в історіо-
графії, основним форматом репрезентації минулого є наратив –
сюжетна оповідь, яка описує ланцюг імовірно причинно-пов’я-
заних історичних подій7.
Свій погляд на значення ювілеїв щодо фіксації й трансляції у
пам’яті поколінь вікопомних подій С. Єфремов виклав в “Історії
українського письменства” (1911 р.): “Бувають в історії народів
дати, які немовби розривають на двоє їхнє життя і кладуть межу
високу посеред рівного шляху історичних подій. Минувшина
осталась по той бік межі, майбутність стелиться по цей, і хоча
генетичні зв’язки між ними очевидні для кожної людини, проте
зразу ж видно, що історія тут круто звертає з свого поперед-
нього шляху й починає якусь нову путь, дає початок новому
напряму. Немов у фокусі збираються тут, на цьому повороті,
тенденції довгих віків, потайна виявляється робота багатьох
поколінь. Ті самі тенденції, що не зовсім ясно стояли навіть
перед своїми творцями, та сама робота, яка йшла, здавалось,
тільки по інерції – враз виступають у зовсім новому світлі від
однієї якоїсь події, що за одним разом робить немов підрахунок
попередньому й надає глибокої ваги тому, в чому сучасники
бачили свою звичайну буденщину. Такі історичні дати вічно
стоять живим «указующимъ перстомъ» на дорозі поступу, не-
зломним нагадуванням про те, що назад до старого нема
———————
6 Мегилл А. Историческая эпистемиология. Москва: Канон+, 2007.
С. 110.
7 Ефремова В. Н. Назв. праця. С. 17.
115
вороття, що народ мусить іти все вперед од критичної події і в
той бік, у який вона показує”8. Сергій Олександрович добре
усвідомлював значення комеморативних заходів, й насамперед
Шевченкових роковин, а тому зазначав, що під тиском заборони
1876 р., “міцно сповита, Україна все ж зростала на свідомих
силах, всередині безупинно йшло формування національних
сил, виявляючись то загально-національними маніфестаціями з
приводу ювілею й смерті Драгоманова (1895 р.), то першим
народним видавництвом Грінченка в Чернігові, то українською
белетристикою в «Киевской Старине» (з 1897 р.), то прилюдним
святкуванням столітнього ювілею «Енеїди» (1898 р.), то новими
видавництвами («Вік» у Києві, «Видавнича спілка» у Львові,
«Добродійне товариство» в Петербурзі), то нарешті відомими
інцидентами під час археологічного з’їзду в Києві (1899 р.)...”9.
Зазначив, що вже перші роки ХХ ст. ознаменувались загальним
розворушенням навіть на підросійській Україні, припливом но-
вого інтересу до українського письменства. Репресії вичерпали
себе до краю й почали під тиском життя послаблюватися.
“Концентрація українських громадських сил” дала змогу висту-
пити з такими “показними, як на свій час, національними мані-
фестаціями”, як ті, що відбулись р. 1903 в Полтаві (відкриття
пам’ятника І. Котляревському) або ювілею М. Лисенка в Гали-
чині та Києві10.
Важливі факти щодо задуму, планування й фінансування
ювілеїв зустрічаємо в листовній спадщині провідників укра-
їнського руху. Так, із листів Є. Чикаленка до М. Аркаса, М. Гру-
шевського, І. Липи, М. Комарова, П. Стебницького, Б. Познан-
ського, С. Єфремова дізнаємося про відзначення ювілеїв Олени
Пчілки (1901), М. Лисенка (1903) й І. Нечуя-Левицького (1904).
Організаційний комітет із відзначення ювілею 35-літньої праці
на музичній ниві М. Лисенка уповноважив Євгена Харлам-
пійовича збирати кошти на подарунок. У листах до М. Аркаса й
———————
8 Єфремов С. Історія українського письменства. Київ: Femina, 1995.
С. 276.
9 Там само. С. 565.
10 Там само. С. 567–568.
116
Д. Яворницького Чикаленко звертався до кореспондентів із про-
позицією долучитися до громадського заходу: популяризувати
на Миколаївщині та Катеринославщині ідею збору коштів на
пенсію М. Лисенкові. Водночас Є. Чикаленко запропонував
М. Аркасові, композитору і музикознавцю, написати музично-
критичну статтю про М. Лисенка для “Киевской старины”.
У листах він описував програму святкових заходів. Б. Познан-
ському й М. Комарову коротко розповідав про їхнє проведення
у Львові 20–21 грудня 1903 р. С. Єфремову Євген Харлампі-
йович повідомляв про відзначення ювілею І. Нечуя-Левицького,
а І. Липі – про ювілей Олени Пчілки11.
Особливого значення лідери організації надавали святку-
ванню 100-літнього ювілею “українського літературного відрод-
ження”, вихідною датою якого стала поява у 1798 р. “Енеїди”
Івана Петровича Котляревського (29 серпня (9 вересня) 1769,
Полтава – 29 жовтня (10 листопада) 1838, Полтава) – пись-
менника, театрального і громадського діяча. Столітній ювілей
“Енеїди” було урочисто відсвятковано наприкінці 1898 р. у
Львові. Переймалися підготовкою свята й діячі Петербурзької
громади. Так, П. Стебницький у листі до Б. Грінченка повідом-
ляв, що 29 жовтня 1898 р. “петербурзькі українці святкують
пам’ять Котляревського і століття української літератури” і
просив висловити колективною телеграмою здалека, з Черні-
гова, “спочуття нашому святу”. Текст телеграми до листа дода-
вався. В ньому привертають увагу рядки зі сподіваннями на те,
щоб “сей рік стався початком кращих часів для нашого пись-
менства, зв’язаного від неприхильників, занедбаного від своїх”12.
“Вічно пам’ятний, навіки незабутній в історії України рік
1798, – рік, яким датується народження на світ нової української
літератури. Того-бо року в Петербурзі з’явилась на світ неве-
———————
11 Старовойтенко І. М. Епістолярна спадщина Євгена Чикаленка //
Український історичний журнал. 2007. № 1. С. 110.
12 Листування П. Я. Стебницького / упоряд., вступ. ст. і комент.
І. О. Демуз. ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний
університет імені Григорія Сковороди». Корсунь-Шевченківський:
ФОП Гавришенко В. Москва, 2011. С. 36.
117
личка книжечка, що виразно починає собою потужний рух до
відродження українського народу, що на довгі часи позначила
шлях розбурканій думці українській, дала зміст, напрям і форму
українському письменству і вперше загадала українському гро-
мадянству – та не тільки загадала, а й порішила – велику
загадку: кудою йому йти і де ідеалів народного визволення
шукати. […] Не бувши, як справедливо завважають, генієм,
коли міряти світовим масштабом, Котляревський зробив, проте,
величезної ваги, просто-таки геніальне діло, давши свідомий
почин молодому свіжому письменству і громадському рухові
наново відродженого народу. А такі заслуги не забуваються, і
коли український народ кладе й свого щось в загальносвітову
скарбницю духового надбання, то треба пам’ятати, що почалось
у нас це з Котляревського”, – писав 1909 р. про дату народження
нової української літератури С. Єфремов13. У своїй “Історії...”
трактував значення цього ювілею як переломного моменту в
історії “національного пробудження” (по суті, “конструювання”
модерної ідентичності)14. У Києві святкування відбулось 1898 р.
на “спільній” публічній російсько-українській території – в
помешканні “Літературно-артистичного товариства”. Як свідчив
С. Єфремов, цей захід, як і щорічні Шевченкові роковини, обер-
нувся в “гучну національну маніфестацію”15.
Журнал “Киевская старина” (том 62, кн. 7–8 за липень–
серпень) був присвячений пам’яті І. Котляревського. Число від-
кривалося меморіальною посвятою (с. ІІІ–ХІ), далі йшли дві
великі розвідки І. Стешенка (“И. П. Котляревский и Осипов в их
взаимоотношениях” та “И. П. Котляревский в свете критики”),
нотатки “Домик И. П. Котляревского в Полтаве” (пояснення до
малюнка Т. Шевченка). У відділі “Документы, известия и за-
метки” вміщено матеріал Г. Вашкевича “Два письма о Котля-
———————
13 Єфремов С. Котляревський // Єфремов С. Літературно-критичні
статті [упоряд., передм. і прим. Е. С. Соловей]. Київ: Дніпро, 1993.
С. 121–141.
14 Єфремов С. Історія українського письменства. С. 276.
15 Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі (спогади). (1.01.1895–
4.02.1896) / Упоряд., вступ. ст. І. Гирича. Київ: Темпора, 2011. С. 436.
118
ревском”. Праця Івана Стешенка “И. П. Котляревский в свете
критики” друкувалась в наступних числах журналу (кн. 9–12).
У кн. 9–12 вміщена у додатках “Енеїда” Котляревського. У томі
64 (кн. 1) (1899 р.) у розділі “Летучие заметки” оприлюднено
звіт “Празднование столетия возрождения украинской литера-
туры” (відділ 2, с. 20–23).
Однією з форм ушанування видатних діячів та вікопомних
подій було видання колективних праць. З приводу ювілею
“Енеїди” зусиллями старшого й молодшого поколінь україн-
ського руху було видано антологію “Вік”. С. Єфремов, безпо-
середньо причетний до її появи, розповів про це у споминах і
публіцистичних працях. Фактичний бік справи виглядав наступ-
ним чином. Напередодні ювілею, 1897 р. О. Кониський, у салоні
якого повсякчас гуртувалась молодь, запропонував видати
збірку зразків української поезії за 100 літ. За рік збірник було
виготовлено і С. Єфремов “сам, ні з ким не радившись, бо члени
гуртка пороз’їздились тоді на Різдвяні свята, дав йому назву
«Вік» і з сокрушенним серцем послав його в кінці грудня 1898
року до петербурзької цензури. Надій, проте, що цей наш «Вік»
перейде через цензуру, не було у мене ніяких”. Але місяців зо
три громада дістала від Стебницького звістку, що “Вік” дозво-
лено; незабаром прийшов до Києва і цензурований рукопис16.
“Поки митарствував додаток, ми тим часом клопоталися про
технічні заходи для друкування «Віку». А справа була з цим
важкенька, якої нам досі ще не доводилось підіймати на свої
плечі: це вже була не брошура в аркуш–два друку, а солідна
книга, та й видати її нам хотілось як справжнє «ювілейне», хоч
і не зазначаючи про те страха ради цензурного, видання”.
Єфремов детально оповідає про доопрацювання видання, під-
креслює колективний характер роботи, креативну роль О. Ло-
тоцького, згадує про субсидію у 200 крб., яку надала Всеук-
раїнська організація (“але це була, певна річ, крапля в морі”),
розсилку оповісток майбутнім читачам, жвавий інтерес, який
викликала книжка, настрій очікування серед українського гро-
———————
16 Там само. С. 447.
119
мадянства, несподівано гучний успіх, комерційний зокрема (на
осінь 1900 р. в книгарні не було жодного примірника)17.
С. Єфремов, що прочитав “Енеїду” ще в уманській бурсі і був
вражений неймовірними пригодами Енея, згодом знову й знову
повертався до аналізу творчості І. Котляревського, визначення
його місця в українській культурі. Виступав у початковий
період своєї журналістської діяльності переважно на сторінках
львівського “Літературно-наукового вістника” і “Киевской ста-
рины”. У 1900 р. С. Єфремов вмістив у “Літературно-науковому
вістнику” невеличку замітку про виступ у Полтаві історика
Олександри Єфименко з лекцією про Котляревського “в його
історичних обставинах”18. Наскільки нам відомо, це була його
перша публікація про письменника. Далі він уважно відстежував
усе, що писали про І. Котляревського як “першого діяча укра-
їнського письменства”19, пропагував потребу публічного ушану-
вання його пам’яті (В справі пам’ятника Котляревському.
Літературно-науковий вістник. 1900. Т. ХІІ. Кн. 11. [Хроніка і
бібліографія]. С. 182; Чи буде коли поставлено пам’ятник Кот-
ляревському? Літературно-науковий вістник. 1902. Т. XVII.
Кн. 2. [Хроніка і бібліографія]. [І. З літератури і науки]. С. 23;
До історії пам’ятника Котляревському. Літературно-науковий
вістник. 1902. Т. ХVІІІ. Кн. 6. [Хроніка і бібліографія]. С. 37).
С. Єфремов порушив у пресі питання про встановлення погруд-
дя І. Котляревському в Полтаві. У листопаді 1900 р. говорив про
те, що “треба подякувати Полтавському земству за його добрі
заходи коло упорядковання могили першого українського поета,
———————
17 Там само. С. 448–455.
18 Див.: Єфремов С. Відчит д-ки Єфименко про Котляревського //
Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899–1917 років (“Значущі Інші”:
статті, посвяти, сильветки, некрологи, рецензії, полеміка): в 2-х томах.
Т. 1 / Упоряд. С. Г. Іваницька. Запоріжжя–Херсон: Грінь Д. С., 2016.
С. 369–370.
19 Єфремов С. Нова стаття про Котляревського // Єфремов С.
Personalia… Т. 1. С. 370.
120
бо старий надгробок, поставлений р. 1869, був напів уже зруй-
нований і розвалений”20.
Щодо передісторії важливої події, у споминах Сергій Олек-
сандрович зазначав, що з’їзд Всеукраїнської організації в серпні
1903 р. найбільш уваги звернув на свято відкриття пам’ятника
Котляревському в Полтаві, призначене на 29 серпня (ст. ст.)
того ж року. З’їзд ухвалив “зробити це свято національною
маніфестацією, доручивши Раді і всім громадам на місцях, а
надто Полтавській, використати це свято українського письмен-
ства для якнайбільшого заманіфестування українства. Почалася
жвава робота, всюди давано знати про подію, запрохувано до
Полтави, де мав бути великий з’їзд українських сил і в образі
делегацій од усяких установ та громад, і як поодиноких людей.
Звичайно, Київ вів перед”. Єфремов згадував про значну кіль-
кість гостей із Галичини (К. Паньківський, Ю. Романчук,
К. Студинський, Є. Левицький, В. Стефаник, М. Кордуба та ін.),
з ними він здебільшого вже зустрічався під час свого двомі-
сячного перебування в Галичині на початку 1903 р.21. С. Єфре-
мов дав у мемуарах узагальнену оцінку вікопомної події:
“Розмах, якого придбав український виступ у Полтаві, набув
просто історичного значіння, бо вперше появив на сцені укра-
їнське громадянство, з’єднане, дисципліноване й дуже своєю
дисциплінованістю. Воно зробило величезне вражіння на людей
сторонніх і декого з них перевело в табір український. Ще
більше було вражіння в українських кругах, які й самі такого не
сподівалися розмаху і, злічивши свої сили, знайшли їх далеко
більшими, ніж думали доти. Це надавало певности дальшим
виступам, а деякі з них там і створили. До таких виступів нале-
жить другій по черзі, голосний з того часу, – святкування Лисен-
кового ювілею”22.
Хроніка подій виглядала наступним чином. 30 серпня 1903 р.
у Полтаві відбулося урочисте відкриття пам’ятника письмен-
———————
20 Єфремов С. В справі пам’ятника Котляревському // Єфремов С.
Personalia… Т. 1. С. 371.
21 Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі (спогади). С. 543.
22 Там само. С. 543–544.
121
никові. Це була перша публічна національна маніфестація, на
яку прибуло багато представників української інтелігенції, зо-
крема з Галичини й Буковини. У відповідь на заборону місцевої
адміністрації читати вітальні адреси українською мовою відбу-
лась публічна демонстрація протеста – потенційні оратори від-
мовились оголосити свої тексти23. Від Всеукраїнської організації
були присутніми М. Дмитрієв, Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Ко-
маров, Олена Пчілка, Леся Українка та інші відомі письмен-
ники. Під свіжим враженням яскравої події С. Єфремов опублі-
кував в “Киевской старине” (1903, кн. 10) статтю “Свято укра-
їнської інтелігенції”, датовану 21–22 вересня 1903 р.24. Щодо
історії створення та відкриття пам’ятника, то Єфремов, не за-
глиблюючись у деталі, одсилав читача до статті полтавського
адвоката й діяча місцевої громади М. Дмитрієва25. Сергій Олек-
сандрович окреслив значення святкування та висловив погляд
на роль і місце ювілейних заходів у “національному будів-
ництві”. Публікація Єфремова отримала широкий розголос.
Єфремовські оцінки відображали не лише його точку зору, але й
настрої однодумців із Всеукраїнської організації в цілому.
Безумовно, вони вплинули на фіксацію “образу” події в колек-
тивній та історичній пам’яті українців. Принаймні, визначення
полтавських серпневих днів як “свята української інтелігенції”
знайшло широкий вжиток у мемуарній та науково-популярній
літературі. Видавництво “Вік”, одним із активних діячів якого
був С. Єфремов, у 1904 р. випустило альманах “На вічну
пам’ять Котляревському”.
Згадки про “свято Котляревського” Єфремов вмістив також у
літературно-науковому збірнику “Привіт Ів. Франкови в сорок-
———————
23 Дорошенко Д. Нарис історії України: в 2-х томах. Т. 2. (Від
половини XVII ст.). Київ: Глобус, 1991. С. 319; ЦДІА України в Києві.
Ф. 275. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 390.
24 Див.: Єфремов С. Personalia… Т. 1. С. 372–376.
25 Дмитриев Н. К истории открытия памятника И. П. Котлярев-
скому в г. Полтаве // Киевская старина. 1903. Т. 83. Кн. 10. Отд. 1.
С. 153–167.
122
літтє його письменської праці” (Львів, 1916)26. У статті, напи-
саній з нагоди 150-річчя від дня народження І. Котляревського
(1919 р.), він згадував “пам’ятні дні” 1898 і 1903 років, “коли
літературні дати стали ніби джерелом громадського розвору-
шення й приводом для підрахунку сил, що стоять «на сторожі
коло їх, малих отих рабів німих», людського їм життя шу-
каючи”27.
Отже, на початку 1900-х років і надалі “дні Котляревського
в Полтаві” трактувалися як своєрідна політична демонстрація,
симптом пробудження української громадськості та її консолі-
дації.
Одним із перших у перехідну для організованого українства
добу було відзначено ювілей 40-річної літературної діяльності
письменника Данила Лукича Мордовцева (Мордовця) (1830–
1905). С. Єфремов сприяв підготовці цих ювілейних заходів, про
що свідчить лист О. Лотоцького до нього за січень 1905 р.:
“Ювілей діда [йдеться про Д. Мордовця – С. І.] буде 22 січня.
Лаштується він купно з росийськими представниками, з яких до
ювілейного комітету входять: Вейнберг, Ламанський, Тагинцев,
Глінський. Треба, щоб з Київа було кілька привітань. Друковані
оповістки про ювілей розішлю сими днями на ріжні адреси до
Київа, а Ви там підганяйте”28.
Коли С. Єфремов приїздив у березні 1905 р. на нараду жур-
налістів у Петербурзі, то завдяки О. Лотоцькому (який мав до
Д. Мордовця якусь справу й хотів показати гостю популярного
“діда”), мав нагоду поспілкуватися з письменником. Згодом
зафіксував цей факт у своїх мемуарах: “Ми на хвилинку, по
дорозі, хапаючись, забігли на Столярний переулок. Ми привіта-
———————
26 Републікація: Єфремов С. На святі Котляревського (З згадок
самовидця) // Київська старовина. 1998. № 5. С. 150–159.
27 Єфремов С. Фенікс (1769–1919) // С. Єфремов С. Публіцистика
революційної доби (1917–1920 рр.): У двох т. / Упоряд.: В. Верстюк
(керівник), Г. Басара-Тиліщак, В. Бойко, В. Скальський. Київ: Дух і
Літера; KMBS, 2014. Т. 2: 9 травня 1918 р. – 30 травня 1920 р. С. 354.
28 Відділ рукописів та текстології ІЛ НАНУ. Ф. 120. № 259. Авто-
граф. Арк. 1–2.
123
лись, перекинулись кількома звичайнісенькими словами – і
побігли далі. Побігли од цього минулого, перейденого в укра-
їнстві, до невідомого майбутнього, назустріч, може, ясному
сонцю, а може, й темряві тяжких-тяжких пригод. Тоді вірилось,
що – ясному сонцю”29.
Прижиттєві ювілеї видатних діячів національної культури
розглядалися Єфремовим та його однодумцями по федеративній
спілці громад – Загальній українській безпартійній демокра-
тичній організації (ЗУБДО) (1897–1904 рр.) – не лише як привід
для демонстрації “української ідеї” і залучення до своїх лав
нових прибічників, але й засіб підтримки її “патріархів”.
Одночасно це був елемент “винайдення традиції”, шанс ство-
рити міцний ланцюжок поколінь. Розглянемо більш детально
цей сюжет на прикладі святкування ювілею Миколи Лисенка у
1903 р. Ціну праці Лисенка й значення його як митця розуміли
добре всі українські громадяни. Свою любов виявили вони під
час двох ювілеїв творчої діяльності М. Лисенка: 25-літньому
1893 р. і 35-літньому 1903 р., а також на його похороні30.
Підготовча робота до святкування розпочалась заздалегідь, про
що свідчать епістолярні джерела. Так, Є. Чикаленко в червні
1902 р. у листі до Д. Яворницького з приводу наближення
35-річного ювілею творчої діяльності М. Лисенка пропонував
зробити композиторові колективний грошовий подарунок:
На сторінках “Літературно-наукового вістника” С. Єфремов
подавав інформацію про початок організаційної роботи україн-
ської громади: “На сей рік припадає 35-літній ювілей артис-
тичної діяльности славного нашого композитора Миколи Ли-
сенка: перша його праця, «Збірник українських пісень», вийшла
р. 1868 в Липську. З того часу він невтомно працював над
збиранням, обробленням та виданням українських народних мо-
тивів, уділяючи також досить часу й сил і на власну самостійну
———————
29 Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі (спогади). С. 573.
30 Перший ювілей випав на часи царювання Олександра III, добу
реакції, коли на всіх “язиках” усе мовчало. Про нього написав
А. Кримський у журналі “Этнографическое обозрение” за 1893 р. Але
другий ювілей було відсвятковано надзвичайно бучно.
124
творчість. Заслуги його для української штуки загально відомі,
ім’я його занадто популярне й поважане, щоб про їх тут гово-
рити. Згадаємо тільки, що ювілей святкуватиметься в Київі
восени сього року. Є певна чутка, що прихильники славної
діяльности нашого Бояна мають замір зробити йому націо-
нальний дарунок, жертви на який приймає редакція місячника
«Киевская Старина» (у Київі). Отже, треба сподіватися, що
свідомі Українці і по той і по сей бік кордону щиро пристануть
до такого заміру і зуміють достойно вшанувати заслуги невтом-
ного працьовника на користь рідного краю”31. Згодом С. Єфре-
мов засвідчить у мемуарах, що “до ювілею готувалися, збирали,
наприклад, кошти на «національний дарунок» славному музиці.
Стара Громада – себто найближчі товариші Лисенкові – вже
заздалегідь заходилася коло того, щоб одсвяткувати ювілей
якнайбучніше; про те ж дбала Рада організації. Але до свята
Котляревського ніхто не уявляв собі, якого розмаху може на-
бути національне свято, і те піднесення, що виявилось в Пол-
таві, ухвалено було використати й на святі Лисенковому, щоб не
дати охолонути національному ентузіязмові. Галичане, з якими
говорено про недалекий ювілей, вперше запропонували в Пол-
таві, щоб ювілят завітав до Галичини, обіцяючи упорядкувати
«королівську» зустріч”32. Сергій Олександрович увиразнював
такий істотний момент, що після Полтавського свята ювілей
Лисенка розглядали вже як майбутню “національну маніфес-
тацію”33. У листопаді 1903 р. київський та львівський ювілейні
комітети узгодили план дій та подорожі до Галичини. Від Київ-
ської громади ювіляру призначили супровід – Є. Чикаленка та
С. Єфремова. У дорогу вирушили 21 грудня (за н. ст.) через
Волочиськ. С. Єфремов детально відтворив хід подій, зафік-
сував зустрічі з М. Грушевським, Ф. Вовком та І. Франком.
———————
31 Єфремов С. Ювілей Миколи Лисенка // Єфремов С. Personalia:
Публіцистика 1899–1917 років: “Значущі Інші”: статті, посвяти, силь-
ветки, некрологи, рецензії, полеміка): в 2-х томах / Упоряд. С. Г. Іва-
ницька. Т. 2. Херсон: Видавничий дім “Гельветика”, 2018. С. 42.
32 Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі (спогади). С. 544.
33 Там само.
125
Святкування розпочалося 22–29 листопада 1903 р. у Галичині
та на Буковині, продовжилося 17–20 грудня 1903 р. в Києві, на
початку 1904 р. – у Баку, Вінниці, Кременчуці, Полтаві, Черні-
гові, Лубнах, Тифлісі. 17 лютого 1904 р. ювілейний вечір від-
бувся у Петербурзі. У Львові та Києві – обох українських сто-
лицях – ювілей набув характеру всеукраїнського свята-мані-
фестації. На свято до Львова запрошено й самого ювілянта, який
те запрошення прийняв і прибув у Галичину в супроводі Євгена
Чикаленка та Сергія Єфремова. Приїзд Лисенка на Галичину
перетворився на всенародне свято. На вокзалах Львова, Стані-
славова, Коломиї, Чернівців М. Лисенка зустрічали, як народ-
ного композитора, поряд із Шевченком його називали другим
Кобзарем всієї України, у музиці якого вбачали один із най-
дієвіших засобів пробудження національної свідомості й духов-
ного розвитку. Дорога ювілянта за кордоном, як тільки він всту-
пив на галицьку землю, стала безперервною низкою овацій,
щирих привітань та виявів масового народного захоплення.
Є. Чикаленко про цю подію писав: “1903 року, коли у Львові
організовано було святкування ювілею М. Лисенка і запрошено
його на те свято, то Лисенко запропонував мені і Єфремову, як
людям незайнятим службою, поїхати разом з ним, і ми охоче
згодилися ... На кордоні у Волочиську Лисенка стріла делеґація,
в Тернополі вже великий натовп інтеліґенції, а ввечорі, у Львові,
Лисенка на вокзалі стріли делеґації від ріжних інституцій і сила
народу, що вітав його голосними вигуками – «слава». З вокзалу
Лисенка повіз Вол. Шухевич до себе, а ми з Єфремовим поїхали
до готелю. Не буду описувати тих ґрандіозних концертів, які
впоряджені були у великому театрі та в інших помешканнях в
честь Лисенка, в ложу якого запрошувано було й нас. [...] На
бенкеті в честь Лисенка була величезна кількість народу, без-
конечне число промов, на які врешті відповідав і Лисенко дуже
коротенько, бо промовець з його був слабенький. Після одвітної
промови Лисенка почалися промови в честь нас, представників з
України, що сиділи всі троє коло Лисенка. [...] Єфремов теж
відмовився, бо тоді він ще не звик публічно говорити; зоста-
валося відповідати мені, але я промовець ще слабший за Ли-
сенка і ніколи не промовляв прилюдно [...] Нічого було робити, і
126
я мусів встати і сказати кілька слів про те, що як колись Січ
давала захист у себе всім, незадоволеним порядками на Україні,
так тепер Галичина дає притулок нашому письменству, яке
колись послужить до відродження нашої нації, і закінчив сло-
вами, що ми виховалися в країні, де «від молдаванина аж до
фіна, на всіх язиках все мовчить», а тому я не звик говорити
публічно”34.
Стосовно значення цієї події у піднесенні статусу української
культури в Австро-Угорщині, С. Єфремов уважав, що “ювілей
підігрів громадські настрої в Галичині і притяг деяку вагу навіть
польських, взагалі холодно-ворожих та байдужих, кругів...”35 На
Різдво святкували ювілей Лисенка у Києві, і це знову був
“тріумф в инших, менш, може, блискучих, але глибших фор-
мах”, і ця подія прикувала “загальну увагу до українства. Це був
немов дальший протяг полтавського свята, але без адмініст-
ративного вже втручання. Говорили сміливо про відродження
українського народу, висловлювали надії, що не за горами вже
ясне сонце для нього. Другий за такий короткий час перегляд
українських сил вдався якнайкраще і бадьорі тільки міг збудити
думки”36. Велику роль відігравала особа самого ювіляра, що в
силу особливостей своєї чарівної вдачі був улюбленцем гро-
мадянства і природнім чином ставав об’єднуючим центром “усіх
українців”. Отже, у даному випадку “особисте тут щасливо
поєдналось з громадським, і в цілому Лисенків ювілей значно
підняв духа й полегшив тяжку російську атмосферу – єднанням
з Галичиною та ознаками прокиду серед громадянства”37.
У Києві ювілейні свята розпочалися 19 грудня 1903 (за
ст. ст.) (1 січня 1904 за н. ст.) у театрі Берґоньє. Трупа Сак-
саганського і Садовського поставила оперу “Чорноморці”. Після
вистави було виконано кантату “Б’ють пороги”, а далі вся трупа
вітала ювіляра й піднесла йому срібний вінок. 20 грудня у
———————
34 Чикаленко Є. Спогади 1861–1907). Нью-Йорк: УВАН, 1955.
С. 331–335.
35 Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі (спогади). С. 546.
36 Там само. С. 547.
37 Там само.
127
великій розкішній залі “Купеческого собрания” відбулася цент-
ральна частина київських свят, яких улаштування взяло на себе
“Київське Літературно-Артистичне Товариство”, членом якого
був і сам ювіляр та й багато київських українців. Перед
8-ю годиною вечора велика зала була переповнена гостями,
зібраними з усіх кінців України. Особливу увагу звертали на
себе селянські делегати з Галичини та Буковини у своєму
мальовничому народному одязі.
“В чарівному вбранні, в яке зодягла її твоя мистецька рука, –
констатувалось в адресі від київського видавництва «Вік», –
українська пісня народня розійшлася поміж усіма слов’ян-
ськими народами й навіть по-за межами Слов’янщини, всіх
чаруючи своєю красою, у всіх викликаючи симпатії до України,
усім розповідаючи про народ, який під сірою вбогою свитиною
викохав-виносив ту голосну та правдиву, як господа слово
мелодію... «Пісня до правди доходить», як промовляє наш на-
род, а твоя пісня тим і велика, що в кожній непокаліченій душі
будить любов до рідного краю та його безталанного народу”38.
С. Єфремов докладно описав перебіг лисенківського свята у
статті “Торжество украинской песни” (Киевская старина. 1904.
Т. 84. Кн. 1): “Очевидно – «не бездарна та природа, не загинув
ще той край», які висувають з-поміж себе таких діячів, як
І. П. Котляревський й М. В. Лисенко, і якщо перший є батьком
української літератури, то другого по справедливості можна
назвати батьком української музики”39.
Чому такий широкий розголос мав 35-річний ювілей творчої
діяльності М. Лисенка, яким було його дійсне місце в розгор-
танні “українського проекту”? Чому так детально висвітлив його
в пресі С. Єфремов та неодноразово згадували у розповідях про
———————
38 Цит. за: Новицький О. М. В. Лисенко в світлі відносин до нього
сучасників на Україні / Збірник Музею діячів науки та мистецтва
України. Том І, присвячений Миколі Лисенкові. (Збірник Історично-
філологічного відділу Всеукр[аїнської] академії наук № 94). Київ,
1930. С. 117–122.
39 Ефремов С. Торжество украинской песни // Єфремов С. Perso-
nalia… Т. 2. С. 42–51.
128
недавнє минуле діячі різних спрямувань? Концептуальне пояс-
нення “культурного коду” такого роду подій знаходимо в пра-
цях сучасних теоретиків націй та націоналізму. Як зауважує
Ентоні Сміт, у добу “масової націоналістичної мобілізації”
відбувається так зване “перепривласнення своєї культури”.
Процес народнокультурної мобілізації, розпочавшись із повер-
нення “стародавньої етноісторії”, плекання самобутності, почут-
тя власної гідності, шанування мови як “самобутнього симво-
лічного коду”, поширюється й на інші сфери – музичне мис-
тецтво, танець, кіно, малярство, скульптуру й архітектуру,
національне “привласнення” краєвидів, історичні монументи й
музеї, конструювання національної політичної символіки й
міфології. Теоретик націй і націоналізму акцентує, що “візуальні
мистецтва й музика мали особливе значення в кристалізації
самобутніх національних образів і їхньому поширенні на більшу
аудиторію”40. Не був винятком і український випадок націє-
творення.
Подією, що отримала помітний громадський резонанс, став
також ювілей видатного українського письменника Івана Семе-
новича Нечуя-Левицького (грудень 1904 р.). У його життєвому
світі виразно простежується зв’язок і протидія поколінь. Сам
він – представник покоління “українських шістдесятників”.
“Людина 1840-х” П. Куліш сприяв його першим публікаціям і
одним із перших привітав талант письменника (“Слівце од
видавництва” до львівського видання “Повістей” Нечуя 1872 р.).
Так само високо десять років потому оцінив його й М. Кос-
томаров.
Згідно зі свідченнями П. Куліша, М. Костомарова, В. Анто-
новича, М. Драгоманова, Є. Чикаленка, М. Грушевського, О. Ло-
тоцького, С. Єфремова до кола творів літератури та публі-
цистики, які спричинилися до української самоідентифікації
зазначених осіб, входили “Енеїда” І. Котляревського, поезії
Т. Шевченка, статті М. Костомарова, журнали “Основа” та
———————
40 Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху. Київ: Ніка-
Центр, 2013. С. 97.
129
“Киевская старина”, повісті І. Нечуя-Левицького, передусім
його “Хмари”41. В уманській бурсі Єфремов прочитав “Кайда-
шеву сім’ю», “Дві московки”, “Бабу Параску та бабу Палажку”,
у семінарські роки, на початку 1890-х, “Хмари” та інші повісті
Нечуя.
У споминах “Про дні минулі” Єфремов згадує про першу
зустріч із улюбленим письменником – було це орієнтовно
наприкінці 1892 р. Левицький “з усіх письменників, що я знав,
найменш скидавсь на оракула чи глашатая неземних істин”, а
мова господаря його просто вразила – “вперше почув я чисту,
образну, бездоганну українську мову в Київі. І я полюбив цього
маленького симпатичного дідуся з першого ж побачення і
завжди почував до його якусь інтимну близкість – і тоді, коли
він вітав мене з першим моїм дебютом на літературному полі, і
тоді навіть, коли він добродушно, але уперто обстоював свою
фантастичну граматику. Серце не держало зла проти його. Але
особисто він не підійшов до того ідеалу образу письменника,
який я був намалював у своєму юнацькому серці”, – свідчив
Єфремов42. Він пригадує ще два візити – один з гуртом коляд-
ників 1903-го, другий – після ювілею Нечуя 1904 р. Єфремов не
був у Києві під час святкування (перебуваючи у громадських
справах у Петербурзі) й привітав письменника вже на квартирі, і
той сам розповів йому подробиці ювілею. Єфремов вважав, що
ювілей Нечуя розглядався як привід для публічного виставлення
українських домагань, передусім свободи слова та преси, отже
його й було одсвятковано “прилюдно великим – першим чисто
українським – бенькетом... Мені оповідали потім, що бенькет
вийшов дуже гарним та імпозантним, а сам ювілят, мов дитина,
радів численним привітанням”43.
Але, зауважував Єфремов, “видко було, що вже не його час
наставав – час, який инших вимагав борців, а йому особисто міг
———————
41 Див.: Гирич І. Українські інтелектуали і політична окремішність
(середина ХІХ – початок ХХ ст.): монографія. Київ: Український
письменник, 2014. С. 196–197.
42 Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі (спогади). С. 371–372.
43 Там само. С. 569.
130
саму гризоту принести та розчарування. І майже не цілих
останніх тридцять років його життя вага була вся в минулому, а
він цього не розумів і акуратно писав нові речі, вже нікому не
потрібні, так само акуратно поправляв на гірше старі й був
живим образом боротьби поколіннів”44.
У літературно-критичному нарисі “Бытописатель порефор-
менной Украины (К 35-летнему юбилею литературной деятель-
ности И. С. Нечуя-Левицкого)” (Киевская старина. 1905. Т. 88.
Кн. 1) Єфремов подав характеристику його творчості та про-
інформував громадськість про святкування, яке відбулося в дні
так званої “весни” кн. П. Д. Святополка-Мирського, нового мі-
ністра внутрішніх справ, який намагався проводити ліберально-
консервативну політику “довіри” між владою та громадськими
виборними інституціями. “У грудні минулого року українське
суспільство святкувало 35-річний ювілей одного з видатних
своїх письменників – Івана Семеновича Левицького. Рідкісна
особа серед сучасних українських діячів користується такою
широкою і цілком заслуженою популярністю на Україні, як
автор безсмертних «баби Параски та баби Палажки», «Кайда-
шевої сім’ї», «Старосвітськіх батюшок и матушок» і багатьох
інших творів, і тому ювілей його об’єднав всіх представників
українського суспільства, які зійшлися на ювілейному торжестві
в Києві, щоб «єдиними устами і єдиним серцем» вшановувати
улюбленого письменника. Але і крім суто літературних заслуг,
м’яка, симпатична, чуйна особистість його, що стоїть поза
всякими партійних суперечок і особистих рахунків, багато спри-
яла цій одностайності, що проявилася на ювілейному вшану-
ванні”45. Ця “відлига” виявилася швидкоплинною, але україн-
ське громадянство зуміло скористатися нею як “вікном мож-
———————
44 Там само. С. 373. Також див. с. 569–570. Ці думки С. Єфремов
докладніше розвинув у монографії “Іван Левицький-Нечуй” (Київ:
Слово, 1924).
45 Ефремов С. Бытописатель пореформенной Украины (К 35-лет-
нему юбилею литературной деятельности И. С. Нечуя-Левицкого) //
Єфремов С. Personalia… Т. 2. С. 92.
131
ливостей” і репрезентувати вимоги щодо зняття цензурних
кайданів із українського друкованого слова.
Показово, що згодом у мемуарах, щоденниках, есеїстиці,
меморіальних збірках відбувався процес ретрансляції та мульти-
плікації згаданих подій, а самі події поступово ставали міфом.
Міфи і символи забезпечували тяглість українського руху. “Десь
у когось з відомих авторів, – писала Л. Старицька-Черняхівська, –
не пам’ятаю тільки в кого, натрапила я на надзвичайно влучну
думку: «Щасливий той нарід, в кого не переривається традиція».
Традиція – живець нації, вона зростає, набирає нових форм, але
як зародок в’яже новий організм з попереднім і дає йому силу
життя. Тоді, в наші часи традиція не переривалась. Старі гро-
мадяне, як старші товариші, раділи за нас, а ми прислухалися до
їх голосу – праця була спільною”46. Переконливим свідченням
спільної праці по “винайденню” та збереженню традиції було
впродовж “довгого ХІХ-го століття” творення “місць пам’яті” та
святкування ювілеїв діячів “українського відродження”, про що
свідчить аналіз публіцистичних і мемуарних текстів Сергія
Єфремова – одного з найбільш активних і талановитих пред-
ставників генерації 1890-х рр.
REFERENCES
1. Assman, Ya. (2004). Kulturnaya pamyat: pismo, pamyat o proshlom i
politicheskaya identichnost v visokih kulturah drevnosti. Moskva: Yaziki
slavyanskoi kulturi. [in Russian].
2. Chykalenko, Ye. (1955). Spohady (1861–1907). New-York. [in
Ukrainian].
3. Demuz, I. O. (Ed.). (2011). Lystuvannja P. Ya. Stebnytskoho. Korsun-
Shevchenkivskyi: FOP Havryshenko V. M. [in Ukrainian].
4. Dmitriev, N. K. (1903). K istorii otkritiya pamyatnika I. P. Kot-
lyarevskomu v g. Poltave. Kievskaya starina, (10), 153–167. [in Russian].
———————
46 Старицька-Черняхівська Л. В. І. Самійленко (Пам’яті товариша) //
Старицька-Черняхівська Л. М. Драматичні твори. Проза. Поезія. Ме-
муари. Київ: Наукова думка, 2000. С. 805.
132
5. Dorochenko, D. (1991). Narys istorii Ukrainy (Vol. 2: Vid polovyny
XVII st.). Kyiv: Hlobus. [in Ukrainian].
6. Efremova, V. N. (2014). Gosudarstvennie prazdniki kak instrumenti
simvolicheskoi politiki. Vozmojnosti teoreticheskogo opisaniya. In Mali-
nova O. Yu. (Ed.). Simvolicheskaya politika (Vol. 2: Spori o proshlom kak
proektirovat, pp. 66–79). Moskva. [in Russian].
7. Hyrych, I. (2014). Ukrayinski intelektualy i politychna okremishnist
(seredyna XIX – pochatok XX st.): monohrafiia. Kyiv: Ukrajinskyi
pysmennyk. [in Ukrainian].
8. Hyrych, I. (Comp.) (2011). Jefremov S. Shchodennyk. Pro dni mynuli
(spohady). (1.01.1895–4.02.1896). Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].
9. Ivanytska, S. (2018). Publicystychna spadshchyna Serhiia Yefremova
v konteksti suspilnykh transformacii: istoryko-biohrafichni aspekty (kinets
XIX st. – 1920 rik): monohrafiia. Kherson: "Helvetyka". [in Ukrainian].
10. Ivanytska, S. (2018). Rol Serhiia Yefremova v tvorenni komemo-
ratyvnykh praktyk ukrainskoi spilnoty (na materialakh ushanuvannia pa-
miati Borysa Hrinchenka): 1910–1913 roky. Istoriohrafični doslidžennja v
Ukraini, (29), 19–49. [in Ukrainian].
11. Ivanytska, S. H. (Comp.). (2016). Yefremov S. Personalia: Pub-
litsystyka 1899–1917 rokiv ("Znachushchi Inshi": statti, posviaty, sylvetky,
nekrolohy, retsenzii, polemika) (Vol. 1). Zaporizhzhia– Kherson: Hrin D. S.
[in Ukrainian].
12. Ivanytska, S. H. (Comp.). (2018). Yefremov S. Personalia: Pub-
litsystyka 1899–1917 rokiv ("Znachushchi Inshi": statti, posviaty, sylvetky,
nekrolohy, retsenzii, polemika) (Vol. 2). Kherson: Vydavnychyi dim "Hel-
vetyka". [in Ukrainian].
13. Megill, A. (2007). Istoricheskaya epistemiologiya. Moskva:
Kanon+. [in Russian].
14. Nora, P. (1999). Problematika mest pamyati. In Nora P., Ozuf M.,
Pyuimej J. de, Vinok M. Franciya: pamyat (pp. 17–50). Sankt-Peterburg.
[in Russian].
15. Novytskyi, O. M. (1930). V. Lysenko v svitli vidnosyn do noho
suchasnykiv na Ukraini. Zbirnyk Muzeiu diiachiv nauky ta mystetstva
Ukrainy (Vol. 1: prysviachenyi Mykoli Lysenkovi, p. 117–122). Kyiv. [in
Ukrainian].
16. Smit, E. (2013). Nacii ta natsionalizm u hlobalnu epokhu. Kyiv:
Nika-Centr. [in Ukrainian].
17. Starovoitenko, I. M. (2007). Epistoliarna spadshchyna Yevhena
Chykalenka. Ukrajinskyi istorychnyi zhurnal – Ukrainian Historical Jour-
nal, 1, 104–117. [in Ukrainian].
133
18. Starytska-Cherniakhivska, L. M. (2000). Dramatychni tvory. Proza.
Poezija. Memuary. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].
19. Yefremov, S. (1925). Ivan Levytskyi-Nechui. Leiptscyh: Holovna
ukrajinska nakladnia. [in Ukrainian].
20. Yefremov, S. (1993). Kotlіarevskyі. In Solovei E. S. (Comp).
Jefremov S. Literaturno-krytychni statti (pp. 121–141). Kyiv: Dnipro. [in
Ukrainian].
21. Yefremov, S. (1995). Istoriіa ukraіnskoho pysmenstva. Kyiv:
Femina. [in Ukrainian].
22. Yefremov, S. (1998). Na svіati Kotlіarevskoho (Z zhadok
samovydcіa). Kyjivska starovyna, (5), 150–159. [in Ukrainian].
23. Yefremov, S. (2014). Feniks (1769–1919) In Verstiuk V. (Ed.)
Jefremov S. Publicystyka revoliucinoi doby (1917–1920 rr.) (Vols. 1–2).
Kyiv: Dukh i Litera. [in Ukrainian].
Svіtlana Ivanytska
Doctor of Historical Sciences, Head of the Department of Law
and Social and Humanitarian Sciences of the Zaporizhzhya Institute
of Economics and Information Technologies (Zaporizhzhya, Ukraine),
isvetlana@hotmail.com
ORCID: https://orcid.org/0000-0003-1677-1013
ANNIVERSARY AS A FORM OF COMMEMORATIVE
PRACTICES OF THE UKRAINIAN LIBERAL DEMOCRATIC
ELITE: CONTRIBUTION BY SERGІІ YEFREMOV
In the nineteenth century – the “century of nationalism” – Europe
celebrated the historical anniversaries. For the peoples (ethnic groups),
who underwent a transformation “from peasant to nation” into a new era,
the anniversary became an instrument of national self-identification and
became a means of forming collective and historical memory. An important
source for the reproduction of the process of preparation of anniversary
celebrations and the reaction of Ukrainian society to this form of
commemoration are the texts of Sergіі Yefremov (1876–1939) – the founder
of national journalism, a prominent historian of literature and public
movements, academician of the VUAN. The author of the article argues that
the focus of S. Yefremov's attention as a public figure and publicist were
always the phenomena and events that were considered by the Ukrainian
movement as a means of national manifestation and demonstration of the
134
achievements of Ukrainian culture before the “world of empires”
(anniversary of D. Mordovets, “Kotliarevsky’s anniversary” in Poltava, the
anniversary of M. Lysenko, the anniversary of I. Nechui-Levitskyi).
Holidays and anniversaries are interpreted in this context as elements of the
“invention of tradition” and the creation of “places of memory” as
necessary components of the “Ukrainian project” at the turn of the
nineteenth and twentieth centuries. It is noted that one of the forms of
commemoration of prominent figures and digging events, in which S.
Yefremov participated, was the publication of collective works. For
example, on the occasion of the anniversary of Kotliarevsky’s “Aeneid”, an
anthology “Vik” (“Age”) and almanac “In everlasting memory Kotlia-
revsky” was published. The analysis of S. Yefremov’s journalistic texts is
based on the methodology of historical and collective memory and allows to
trace the growing interest of the Ukrainian liberal-democratic elite to the
construction of “places of memory” at the turning points of history.
Key words: Sergіі Yefremov, commemoration, anniversary, “places of
memory”, journalism, generation, “centuries of nationalism”.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-182248 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2415-8003 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:51:02Z |
| publishDate | 2019 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Іваницька, С. 2021-12-22T18:15:30Z 2021-12-22T18:15:30Z 2019 Ювілеї як форма комеморативних практик у середовищі української ліберально-демократичної еліти на початку ХХ ст.: внесок Сергія Єфремова / С. Іваницька // Історіографічні дослідження в Україні. — 2019. — Вип. 30. — С. 110-134. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. 2415-8003 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182248 94:929(477)“1900/1920”Єфремов С. Метою статті є аналіз публіцистичних, мемуарних і наукових
 текстів Сергія Олександровича Єфремова (1876–1939) – фундатора
 національної журналістики, видатного історика літератури й громадських рухів, академіка ВУАН – як важливого джерела щодо відтворення процесу підготовки ювілейних свят і реакції українського
 суспільства на подібну форму комеморації. Авторка статті доводить, що у фокусі уваги С. Єфремова як суспільного діяча й публіциста повсякчас перебували явища й події, які розглядались провідниками українського руху як засоби національної маніфестації й
 демонстрації здобутків української культури перед “світом імперій”
 (ювілей Д. Мордовця, “свято Котляревського в Полтаві”, ювілей М. Лисенка, ювілей І. Нечуя-Левицького). Свята й ювілеї трактуються
 в даному контексті як елементи “винайдення традиції” та творення
 “місць пам’яті”, необхідні складові «українського проекту» на перетині ХІХ–ХХ ст. Зазначається, що однією з форм ушанування видатних діячів та вікопомних подій, у яких брав участь С. Єфремов, було
 видання колективних праць (так, із нагоди ювілею “Енеїди” І. Котляревського було видано антологію “Вік” та альманах “На вічну пам’ять
 Котляревському”). Аналіз публіцистичних текстів С. Єфремова здійснено на підставі методології історичної й колективної пам’яті. In the nineteenth century – the “century of nationalism” – Europe
 celebrated the historical anniversaries. For the peoples (ethnic groups),
 who underwent a transformation “from peasant to nation” into a new era,
 the anniversary became an instrument of national self-identification and
 became a means of forming collective and historical memory. An important
 source for the reproduction of the process of preparation of anniversary
 celebrations and the reaction of Ukrainian society to this form of
 commemoration are the texts of Sergіі Yefremov (1876–1939) – the founder
 of national journalism, a prominent historian of literature and public
 movements, academician of the VUAN. The author of the article argues that
 the focus of S. Yefremov's attention as a public figure and publicist were
 always the phenomena and events that were considered by the Ukrainian
 movement as a means of national manifestation and demonstration of the
 achievements of Ukrainian culture before the “world of empires” (anniversary of D. Mordovets, “Kotliarevsky’s anniversary” in Poltava, the anniversary of M. Lysenko, the anniversary of I. Nechui-Levitskyi).
 Holidays and anniversaries are interpreted in this context as elements of the
 “invention of tradition” and the creation of “places of memory” as necessary components of the “Ukrainian project” at the turn of the
 nineteenth and twentieth centuries. It is noted that one of the forms of
 commemoration of prominent figures and digging events, in which S. Yefremov participated, was the publication of collective works. For
 example, on the occasion of the anniversary of Kotliarevsky’s “Aeneid”, an
 anthology “Vik” (“Age”) and almanac “In everlasting memory Kotliarevsky” was published. The analysis of S. Yefremov’s journalistic texts is based on the methodology of historical and collective memory and allows to trace the growing interest of the Ukrainian liberal-democratic elite to the construction of “places of memory” at the turning points of history. uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Біоісторіографія Ювілеї як форма комеморативних практик у середовищі української ліберально-демократичної еліти на початку ХХ ст.: внесок Сергія Єфремова Anniversary as a form of commemorative practices of the Ukrainian liberal democratic elite: contribution by Sergіі Yefremov Article published earlier |
| spellingShingle | Ювілеї як форма комеморативних практик у середовищі української ліберально-демократичної еліти на початку ХХ ст.: внесок Сергія Єфремова Іваницька, С. Біоісторіографія |
| title | Ювілеї як форма комеморативних практик у середовищі української ліберально-демократичної еліти на початку ХХ ст.: внесок Сергія Єфремова |
| title_alt | Anniversary as a form of commemorative practices of the Ukrainian liberal democratic elite: contribution by Sergіі Yefremov |
| title_full | Ювілеї як форма комеморативних практик у середовищі української ліберально-демократичної еліти на початку ХХ ст.: внесок Сергія Єфремова |
| title_fullStr | Ювілеї як форма комеморативних практик у середовищі української ліберально-демократичної еліти на початку ХХ ст.: внесок Сергія Єфремова |
| title_full_unstemmed | Ювілеї як форма комеморативних практик у середовищі української ліберально-демократичної еліти на початку ХХ ст.: внесок Сергія Єфремова |
| title_short | Ювілеї як форма комеморативних практик у середовищі української ліберально-демократичної еліти на початку ХХ ст.: внесок Сергія Єфремова |
| title_sort | ювілеї як форма комеморативних практик у середовищі української ліберально-демократичної еліти на початку хх ст.: внесок сергія єфремова |
| topic | Біоісторіографія |
| topic_facet | Біоісторіографія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182248 |
| work_keys_str_mv | AT ívanicʹkas ûvíleíâkformakomemorativnihpraktikuseredoviŝíukraínsʹkoílíberalʹnodemokratičnoíelítinapočatkuhhstvnesoksergíâêfremova AT ívanicʹkas anniversaryasaformofcommemorativepracticesoftheukrainianliberaldemocraticelitecontributionbysergííyefremov |