Пантелеймон Куліш у публіцистичних і літературно-критичних працях Сергія Єфремова (1900-ті – 1920-ті роки)

У центрі уваги запропонованої студії перебувають два представники різних поколінь українського руху: Пантелеймон Куліш (1819–1897) і Сергій Єфремов (1876–1939). Мета статті: з’ясувати механізм конструювання в публіцистичних і літературно-критичних працях С. Єфремова образів старшої генерації українс...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2021
Автор:	Іваницька, С.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2021
Назва видання:	Сiверянський літопис
Теми:	Дослідницькі нотатки
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182666
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Пантелеймон Куліш у публіцистичних і літературно-критичних працях Сергія Єфремова (1900-ті – 1920-ті роки) / С. Іваницька // Сіверянський літопис. — 2021. — № 5. — С. 122-136. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-182666
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1826662025-02-23T20:09:46Z Пантелеймон Куліш у публіцистичних і літературно-критичних працях Сергія Єфремова (1900-ті – 1920-ті роки) Panteleimon Kulish in publicistic and literary-critical works of Serhiy Yefremov (1900s – 1920s) Іваницька, С. Дослідницькі нотатки У центрі уваги запропонованої студії перебувають два представники різних поколінь українського руху: Пантелеймон Куліш (1819–1897) і Сергій Єфремов (1876–1939). Мета статті: з’ясувати механізм конструювання в публіцистичних і літературно-критичних працях С. Єфремова образів старшої генерації українства, «людей 1840-х років», простежити головні щаблі еволюції в ставленні Єфремова до постаті й спадщини Куліша. Джерелами послугували передусім праці С. Єфремова 1900–1920-х рр., найважливішими з яких є «Без синтезу. Пам’яті Куліша» (1912; нова редакція – 1924), «Новий похорон Куліша» (1908), «Біля початків української критики (Куліш як літературний критик)» (1919), «Провіяний Куліш. Характер і завдання дослідів про Куліша» (1927), мемуари й щоденники, громадсько-політична й культурологічна публіцистика С. Єфремова. У 1900-ті рр. у своїх спостереженнях критик тяжів здебільшого до соціально-психологічного трактування постаті П. Куліша. Суттєвим у контексті розглянутої проблеми є поняття «комунікативної дії», запозичене з методологічного арсеналу феноменологічної соціології (А. Шюц, Ю. Габермас), яке вимагає, щоб дійові особи були розглянуті як суб’єкти, які говорять і слухають, тісно пов’язані з об’єктивним, соціальним або суб’єктивним світом; щоб висували певні претензії на значущість того, про що вони говорять і думають, у чому переконані. Вільна та відкрита комунікація, прибічником якої був у публіцистиці та громадському житті С. Єфремов, підтверджує актуальність цих ключових понять для історико-біографічних досліджень. У публіцистичних текстах С. Єфремова, присвячених представникам старшої генерації українського руху, наявні інтерпретація і репрезентація минулого як складові колективної пам’яті. The proposed study is focused on the two heroes, two actors, two prominent representatives of different generations of the Ukrainian movement, such as Panteleimon Kulish (1819–1897) and Serhiy Yefremov (1876–1939). The purpose of the article is to find out the mechanism of constructing images of figures of the older generation of Ukrainians, “people of the 1840s” in Yefremov’s publicistic and literary-critical works, to trace the main evolutions in Yefremov’s attitude to the figure and heritage of Kulish. The sources were primarily the Yefremov’s works of the 1900s – 1920s, the most important of which are “Without synthesis. In Memory of Kulish” (1912; new edition – 1924), “New Funeral of Kulish” (1908), “Near the beginning of Ukrainian Criticism (Kulish as a Literary Critic)” (1919), “Filtered Kulish. The nature and tasks of researchers about Kulish” (1927), memoirs and diaries, socio-political and cultural publicistic works of S. Yefremov. In the 1900s in his observations critic tended mostly to the socio-psychological interpretation of the Kulish figure. A significant thing in the context of this problem is the concept of “communicative action” borrowed from the methodological arsenal of the phenomenological sociology (A. Schutz, J. Habermas) which requires that actors are considered as subjects who speak and listen, closely related to the objective, social or subjective world. Also, this concept requires to make certain claims to the significance of what they say and think, what they are convinced in. Free and open communication which was supported by S. Yefremov in journalism and public life, confirms the relevance for historical and biographical research of these key concepts. In Yefremov’s publicistic texts devoted to the representatives of the older generation of the Ukrainian movement, there is an interpretation and representation of the past as component of the collective memory. 2021 Article Пантелеймон Куліш у публіцистичних і літературно-критичних працях Сергія Єфремова (1900-ті – 1920-ті роки) / С. Іваницька // Сіверянський літопис. — 2021. — № 5. — С. 122-136. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. 2518-7430 DOI: 10.5281/zenodo.5089623 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182666 94:929(477)«1900/1920»Єфремов С. uk Сiверянський літопис application/pdf Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Дослідницькі нотатки Дослідницькі нотатки
spellingShingle	Дослідницькі нотатки Дослідницькі нотатки Іваницька, С. Пантелеймон Куліш у публіцистичних і літературно-критичних працях Сергія Єфремова (1900-ті – 1920-ті роки) Сiверянський літопис
description	У центрі уваги запропонованої студії перебувають два представники різних поколінь українського руху: Пантелеймон Куліш (1819–1897) і Сергій Єфремов (1876–1939). Мета статті: з’ясувати механізм конструювання в публіцистичних і літературно-критичних працях С. Єфремова образів старшої генерації українства, «людей 1840-х років», простежити головні щаблі еволюції в ставленні Єфремова до постаті й спадщини Куліша. Джерелами послугували передусім праці С. Єфремова 1900–1920-х рр., найважливішими з яких є «Без синтезу. Пам’яті Куліша» (1912; нова редакція – 1924), «Новий похорон Куліша» (1908), «Біля початків української критики (Куліш як літературний критик)» (1919), «Провіяний Куліш. Характер і завдання дослідів про Куліша» (1927), мемуари й щоденники, громадсько-політична й культурологічна публіцистика С. Єфремова. У 1900-ті рр. у своїх спостереженнях критик тяжів здебільшого до соціально-психологічного трактування постаті П. Куліша. Суттєвим у контексті розглянутої проблеми є поняття «комунікативної дії», запозичене з методологічного арсеналу феноменологічної соціології (А. Шюц, Ю. Габермас), яке вимагає, щоб дійові особи були розглянуті як суб’єкти, які говорять і слухають, тісно пов’язані з об’єктивним, соціальним або суб’єктивним світом; щоб висували певні претензії на значущість того, про що вони говорять і думають, у чому переконані. Вільна та відкрита комунікація, прибічником якої був у публіцистиці та громадському житті С. Єфремов, підтверджує актуальність цих ключових понять для історико-біографічних досліджень. У публіцистичних текстах С. Єфремова, присвячених представникам старшої генерації українського руху, наявні інтерпретація і репрезентація минулого як складові колективної пам’яті.
format	Article
author	Іваницька, С.
author_facet	Іваницька, С.
author_sort	Іваницька, С.
title	Пантелеймон Куліш у публіцистичних і літературно-критичних працях Сергія Єфремова (1900-ті – 1920-ті роки)
title_short	Пантелеймон Куліш у публіцистичних і літературно-критичних працях Сергія Єфремова (1900-ті – 1920-ті роки)
title_full	Пантелеймон Куліш у публіцистичних і літературно-критичних працях Сергія Єфремова (1900-ті – 1920-ті роки)
title_fullStr	Пантелеймон Куліш у публіцистичних і літературно-критичних працях Сергія Єфремова (1900-ті – 1920-ті роки)
title_full_unstemmed	Пантелеймон Куліш у публіцистичних і літературно-критичних працях Сергія Єфремова (1900-ті – 1920-ті роки)
title_sort	пантелеймон куліш у публіцистичних і літературно-критичних працях сергія єфремова (1900-ті – 1920-ті роки)
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2021
topic_facet	Дослідницькі нотатки
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182666
citation_txt	Пантелеймон Куліш у публіцистичних і літературно-критичних працях Сергія Єфремова (1900-ті – 1920-ті роки) / С. Іваницька // Сіверянський літопис. — 2021. — № 5. — С. 122-136. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT ívanicʹkas pantelejmonkulíšupublícističnihílíteraturnokritičnihpracâhsergíâêfremova1900tí1920tíroki AT ívanicʹkas panteleimonkulishinpublicisticandliterarycriticalworksofserhiyyefremov1900s1920s
first_indexed	2025-11-25T00:14:35Z
last_indexed	2025-11-25T00:14:35Z
_version_	1849719180936347648
fulltext	Сіверянський літопис. 2021. № 5 122 УДК 94:929(477)«1900/1920»Єфремов С. Світлана Іваницька • ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ У ПУБЛІЦИСТИЧНИХ І ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНИХ ПРАЦЯХ СЕРГІЯ ЄФРЕМОВА (1900-ті – 1920-ті роки) DOI: 10.5281/zenodo.5089623 © С. Іваницька, 2021. CC BY 4.0 У центрі уваги запропонованої студії перебувають два представники різних поколінь україн- ського руху: Пантелеймон Куліш (1819–1897) і Сергій Єфремов (1876–1939). Мета статті: з’ясу- вати механізм конструювання в публіцистичних і літературно-критичних працях С. Єфремова об- разів старшої генерації українства, «людей 1840-х років», простежити головні щаблі еволюції в ставленні Єфремова до постаті й спадщини Куліша. Джерелами послугували передусім праці С. Єфремова 1900–1920-х рр., найважливішими з яких є «Без синтезу. Пам’яті Куліша» (1912; нова редакція – 1924), «Новий похорон Куліша» (1908), «Біля початків української критики (Куліш як лі- тературний критик)» (1919), «Провіяний Куліш. Характер і завдання дослідів про Куліша» (1927), мемуари й щоденники, громадсько-політична й культурологічна публіцистика С. Єфремова. У 1900-ті рр. у своїх спостереженнях критик тяжів здебільшого до соціально-психологічного трак- тування постаті П. Куліша. Суттєвим у контексті розглянутої проблеми є поняття «комуніка- тивної дії», запозичене з методологічного арсеналу феноменологічної соціології (А. Шюц, Ю. Габер- мас), яке вимагає, щоб дійові особи були розглянуті як суб’єкти, які говорять і слухають, тісно по- в’язані з об’єктивним, соціальним або суб’єктивним світом; щоб висували певні претензії на значу- щість того, про що вони говорять і думають, у чому переконані. Вільна та відкрита комунікація, прибічником якої був у публіцистиці та громадському житті С. Єфремов, підтверджує акту- альність цих ключових понять для історико-біографічних досліджень. У публіцистичних текстах С. Єфремова, присвячених представникам старшої генерації українського руху, наявні інтерпрета- ція і репрезентація минулого як складові колективної пам’яті. Ключові слова: Пантелеймон Куліш, Сергій Єфремов, публіцистика, комунікативна дія, поко- ління. Минуло 200 років із дня народження «гарячого Куліша», але його своєрідна особис- тість і творчий доробок продовжують приваблювати увагу дослідників. Не менш вагомим є питання щодо рецепції його праць представниками покоління «Молодої України», до якого належав Сергій Олександрович Єфремов (1876–1939)1. Видатний історик літерату- ри, критик, фундатор новітньої української журналістики, громадсько-політичний діяч за- собами публіцистики майстерно «конструював» образи відомих діячів, артикулював їхні наміри та ідеї в «тканину» сучасності та сприяв фіксації їхніх заслуг у пам’яті наступних поколінь. У публіцистичних текстах С. Єфремова, присвячених представникам старшої генерації українського руху, наявні інтерпретація і репрезентація минулого як складові колективної пам’яті. Але, друкуючись на шпальтах періодичних видань, Сергій Олександ- рович був не просто журналістом. У цьому випадку він виконував соціально сконструйо- вану й історично обумовлену роль «інтелектуала», бо виступав посередником між куль- турними й політичними сферами, представляючи власні ідеї та мотиви й водночас вико- нуючи «соціальне замовлення». На прохання редакцій газет «Рада», «Киевская мысль», журналів «Літературно-науковий вістник» (далі – «ЛНВ»), «Киевская старина», «Русское богатство», «Голос минувшего» та деяких інших періодичних видань С. Єфремов писав ювілейні статті, некрологи, пропам’ятні нариси, есеї, виконуючи функцію посередника (медіатора) й «перекладача» (інтерпретатора) між різноманітними сферами діяльності та соціальними групами. Усі соціальні й національні рухи модерної доби продукували «сво- 1 Докладніше див.: Іваницька С.Г., Демченко Т.П. Сергій Єфремов: «Це життя було одним суцільним подвигом неустанної праці» / НАН України. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса. Київ: Парламентське вид-во, 2020. 568 с. – (Політичні портрети); Іваницька С. Публіцистична спадщина Сергія Єфре- мова в контексті суспільних трансформацій: Історико-біографічні аспекти (кінець XIX ст. – 1920 рік): моногра- фія. Херсон: Гельветика, 2018. 596 с. Siverian chronicle. 2021. № 5 123 їх» інтелектуалів, у яких формально могло не бути спеціальної освіти (дійсно, у Єфремова не було фахової історичної або філологічної освіти, але була базова юридична освіта та широка самоосвіта у царині літературознавства, історії, економічної теорії). Ці інтелекту- али формулювали стратегію й цінності руху, творили образи колективної пам’яті, забезпе- чували неперервність культурної традиції. У цьому полягала їхня важлива й незамінна функція у процесах націєтворення. Мета статті – виокремивши серед «людей 1840-х років» постать Пантелеймона Кулі- ша, який посів унікальне місце серед представників українофільсько-романтичної доби «збирання спадщини», простежити в публіцистичних і літературно-критичних працях С. Єфремова еволюцію в ставленні до його особи й доробку, показати особливості конст- руювання «образів» діячів старшої генерації українства. У методологічному сенсі суттєвим у контексті розглянутої проблеми є поняття «ко- мунікативної дії», запозичене з арсеналу феноменологічної соціології (А. Шюц, Ю. Габер- мас), яке вимагає, щоб дійові особи були розглянуті як суб’єкти, що говорять і слухають; щоб були пов’язані тісними відносинами з об’єктивним, соціальним або суб’єктивним сві- том, висували певні претензії на значущість того, про що вони говорять і думають, у чому вони переконані. Вільна та відкрита комунікація, прибічником якої в публіцистиці та гро- мадському житті був С. Єфремов, підтверджує актуальність цих ключових понять для іс- торико-біографічних досліджень. Ставлення окремих суб’єктів до світу завжди опосеред- коване та релятивоване можливостями комунікації з іншими людьми, їхніми суперечками й здатністю прийти до згоди. Таким чином, «життєсвіт» та «комунікативна дія» станов- лять взаємодоповнюючі поняття: комунікативна дія відбувається всередині життєсвіту, він стає тим трансцендентальним місцем, де стикаються той, що говорить, та той, що слу- хає. Вони критикують один одного та вирішують конфлікти, що утворює «контекстно- утворюючий фон процесів досягнення взаєморозуміння»2. Джерелами дослідження послугували передусім праці С. Єфремова 1900–1920-х рр., найважливішими з яких є «Без синтезу. Пам’яти Куліша» (1912; нова редакція – 1924), «Новий похорон Куліша» (1908), «Біля початків української критики (Куліш як літератур- ний критик)» (1919), «Провіяний Куліш. Характер і завдання дослідів про Куліша» (1927). У нагоді стали також мемуари й щоденники С. Єфремова, його громадсько-політична й культурологічна публіцистика. Значна частина відповідних текстів критика нещодавно оприлюднена нами в ґрунтовному археографічному виданні3. Пантелеймон Олександрович Куліш (26 липня (7 серпня) 1819, містечко Вороніж, Глухівський повіт, Чернігівська губернія – 2 (14) лютого 1897, хутір Мотронівка, Борз- нянський повіт, Чернігівська губернія) – письменник, історик, публіцист, етнограф, літе- ратурний критик, перекладач, редактор, видавець, громадський діяч, одна з найяскраві- ших, і водночас найбільш складних для розуміння постатей українського ХІХ ст. За оцін- кою Ю. Луцького, як за життя, так і після смерті П. Куліш був суперечливою фігурою. Його акцент на розвитку окремої локальної української високої культури, за одночасного відстоювання політичного союзу з Росією, не знайшов симпатій серед українських народ- ників. Після 1850 р. під час інтенсивної письменницької та видавничої діяльності він за- лишався осторонь організованого українського громадського життя. Безкомпромісність та егоцентризм П. Куліша часто бували каменем спотикання в його стосунках з іншими. Проте навіть опоненти визнавали його досягнення 4 . Довгий час вивченню колосального інтелектуального надбання П. Куліша перешкоджали відсутність систематизації та повно- цінного опрацювання доробку (зокрема, архівних джерел). На думку І. Гирича, із відстані часу помітно, що «він був одним з творців модерної України, закладав ті фундаментальні основи світовідчуття українця, які згодом розвива- лися, модифікувалися й, зрештою, стали невід’ємною частиною української філософії іс- торії»5. Узагальнюючи в своєму новітньому дослідженні «особливий шлях» П. Куліша, І. Гирич пише, що «потрійний зрадник» насправді намагався послідовно вибудувати кон- сервативну візію української історії, бо вважав, що лише майновиті верстви суспільства 2 Див.: Габермас Ю. Комунікативна дія і дискурс – дві форми повсякденної комунікації. Першоджерела комуні- кативної філософії / Пер. з нім. Л. Ситниченко. Київ: Либідь, 1996. С. 84–91. 3 Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899–1917 років («Значущі Інші»: статті, посвяти, сильветки, некрологи, рецензії, полеміка): В 2-х томах. Т. 1 / Упорядник – С.Г. Іваницька. Запоріжжя–Херсон: Грінь Д. С., 2016. 468 с.; Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899–1917 років («Значущі Інші»: статті, посвяти, сильветки, некрологи, рецензії, полеміка): В 2-х томах / Упорядник С. Г. Іваницька. Т. 2. Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2018. 488 с. 4 Luckyj G. Kulish, Panteleimon. Internet Encyclopedia of Ukraine. URL: http://www.encyclopediaofukraine.com/ display.asp?linkpath=pages%5CK%5CU%5CKulishPanteleimon.htm. Також див.: Luckyj G. Panteleimon Kulish: A Sketch of His Life and Times. Boulder, Colo 1983. 176 p. 5 Гирич І. [Рецензія]: Пантелеймон Куліш. Повне зібрання творів. Листи. Український археографічний щорічник. Київ, 2006. Вип. 10/11. С. 799–802. Сіверянський літопис. 2021. № 5 124 здатні стати матеріальною підпорою та стрижнем національного відродження у другій по- ловині ХІХ ст. «Його заносило на крайнощі, він не зміг втримати до рівноваги. На заваді успіхові серед широкого загалу були амбітний характер і непогамовані лідерські претен- зії. Він відмовлявся від того, до чого ще недавно закликав… Його орієнтації на проросій- ську, пропольську моделі політичного буття України були спробами вироблення україн- ського шляху, що спирався не на містичні особливості, а на суспільні форми, що розквіт- нули в сусідів»6. Осмислюючи історіософські основи Кулішевого наукового спадку, О. Ясь зазначає, що взагалі Куліш привертає увагу «своїми незвичайними інтелектуальними поворотами думки, дивовижною як на ті часи світоглядною еволюцією, здатністю до інтуїтивного проникнення в сутність історичного руху, егоцентричною вдачею та масштабною і розма- їтою творчою спадщиною». Дослідник підкреслює, що історичні студії П. Куліша цікаві як мінімум з кількох перспектив: з одного боку, вони репрезентують в особі молодого Ку- ліша чільного представника романтичної історичної думки 1840–1850-х рр.; з іншого – у постаті зрілого Куліша спостерігаємо конфронтацію пізнього романтизму, що спирається на позитивістські та цивілізаційно-культурницькі мотиви, з козакофільською візією укра- їнської історії раннього Куліша. О. Ясь зауважує, що «ця самобутня інтелектуальна мета- морфоза й до сьогодні перебуває у сфері зацікавлень багатьох науковців, які пропонують різноманітні тлумачення» та доходить висновку, що «погляди та світогляд П. Куліша фор- мувалися спершу в руслі традиційної апології козаччини з виключною увагою до її твор- чої та конструктивної ролі в українській історії», що «творча натура Куліша вирізняється загостреним мистецьким відчуттям як навколишнього світу, так і минувшини», і що «іс- торія народу сприймалася Кулішем як своєрідна морально-естетична система, у межах якої й складалися взаємовідносини між різними етносоціальними спільнотами»7. Основи сучасного кулішезнавства було закладено у 1917–1920-і рр., коли поряд із науковцями старшої генерації почало працювати нове покоління дослідників. На думку філолога О. Федорука, історико-літературний аспект вивчення П. Куліша започаткував С. Єфремов у праці «Історія українського письменства» (1911) 8 . У програмовій статті «Провіяний Куліш: Характер і завдання дослідів про Куліша» (1920; окреме видання – Київ, 1927) С. Єфремов сформулював завдання, які постали перед кулішезнавцями. Тоді ж було підготовлено два видання, які не вийшли друком і матеріали до яких було втраче- но: 1919 р. – спецвипуск журналу «Наше минуле», присвячений Кулішеві і 1923 р. – «П. О. Куліш: Збірник статей і матеріялів» у бібліотеці «Нашого минулого» (ч. 2) видав- ництва «Друкарь». До обох видань концептуальні статті написав С. Єфремов, відповідно «Провіяний Куліш» (1920; опубліковано 1927) і «Без синтезу. (До життьової драми Кулі- ша)» (опубліковано 1924). У 1927 р. з’явилися три видання до 30-х роковин Кулішевої смерті, одне з них за редакцією С. Єфремова й О. Дорошкевича «Пантелеймон Куліш: Збірник праць Комісії для видавання пам’яток новітнього письменства» зі статтями С. Єфремова, О. Дорошкевича, М. Могилянського (під псевдонімом Петро Чубський), Б. Неймана, В. Петрова. У цей час визріло декілька проєктів, які через майбутні репресії так і не були реалізовані, зокрема «Архів Куліша», до якого мали ввійти Кулішеві спогади «Около полустолетия назад» (упорядник П. Рулін), ймовірно, «Щоденник» (упорядник С. Єфремов або М. Могилянський), а також листування. Порушуючи гострі проблеми, пов’язані з опрацюванням й ментальним осягненням зробленого П. Кулішем у ювілейний для нього 2019 рік, О. Федорук акцентує, що остання проблема, яка насправді, може, є першою – це те, що «існує великий розрив, як оцінює постать Куліша українська наука, як осмислюється його внесок – багато в чому визна- чальний – в українську модерну культуру, і як він прописаний у сучасному просторі України як держави, як його сприймає суспільна і громадська думка»9. В іншій праці до- слідник підсумовує: «Кулішеві з пам’яттю про нього не пощастило, як не пощастило усім нам, його нащадкам. … Не те, щоб нині ми не знали про Куліша. Ні. Йдеться про те, що він досі належно не осмислений і не введений в новітній канон наших героїв. І навіть як слід не виданий. Кулішів доробок – колосальний. … За приблизними підрахунками, Кулі- шів доробок мав би становити близько 40 грубих томів. Натомість найповніше видання його поезій було здійснено ще 1908 року. … Ситуація з Кулішем, коли він, за влучним і, 6 Гирич І. Українська історія: Через ідентичність до держави. Київ: Українські пропілеї, 2021. С. 121. 7 Див.: Ясь О. Історичні погляди Пантелеймона Куліша в світлі інтелектуальних метаморфоз 1870–1880-х років. Історіографічні дослідження в Україні: зб. наук. пр., 2007. Вип. 17. С. 78–105. 8 Див.: Федорук О. Кулішезнавство. Енциклопедія сучасної України. Київ, 2016. Т. 16. 81‒86. URL: http://esu.com. ua/search_articles.php?id=51403. 9 Федорук О. Кулішезнавство сьогодні: Стан, проблеми і перспектива. Бюлетень Наукового товариства ім. Шевченка в Америці. Нью-Йорк, 2019. № 48 (64). С. 6–9. Siverian chronicle. 2021. № 5 125 на жаль, досі актуальним означенням Віктора Петрова, залишається “архівним письмен- ником” (мовляв його доробок значною мірою не введений у публічний простір), не є якась особлива. Практично вся наша класична літературна спадщина – це видання сорока, п’ятдесяти і навіть 60-літньої давності з усіма прикметами, притаманними тій епосі, коли вони були здійснені. І найсумніше, що тепер немає сил зробити краще. Прірва між потре- бами й забезпеченням тих потреб збільшується» 10 . Публікуючи в 1993 р. щоденник П. Куліша, С. Кіржаєв виокремлює внесок С. Єфре- мова в текстологічне опрацювання й критичне осмислення доробку одного з духовних батьків «Нової України»: «Дослідження і публікація архівних джерел у галузі кулішезнав- ства тісно пов’язані з ім’ям С.О. Єфремова. Особа П.О. Куліша була однією з централь- них у літературознавчих дослідженнях С.О. Єфремова, навколо якого в 1920-ті рр. гурту- валася нова генерація кулішезнавців. Виходячи з того, що “правда не може бути образли- вою”, С.О. Єфремов зачинав нові підходи у вивченні літературної спадщини і соціально- політичних поглядів П.О. Куліша, розширював джерельну базу досліджень»11. В архіві С. Єфремова зберігся неповний за обсягом рукопис збірника статей і матеріалів «П.О. Куліш», який готувався, згідно з окремим титулом, як число 2 «Бібліотеки “Нашого минулого”». У рукописі збірника, на титульній сторінці якого вказано дату 1923 р., збе- реглися начисто переписані рукою історика й літературознавця В. В. Міяковського кілька сторінок статті С. Єфремова «Без синтезу» та останні сторінки Кулішевого щоденника, включно із записами 1855 р. Археограф висловлює припущення, що наприкінці 1920-х рр. С. Єфремов підготував щоденник до друку 12 . Оцінюючи історіографічну ситуацію у царині актуалізації Кулішевого інтелектуаль- ного доробку, слід визнати, що рефлексії С. Єфремова над постаттю П. Куліша не є наразі достатньо вивченою проблемою. Окремі аспекти були розглянуті у виступах на Всеукра- їнських Єфремовських читаннях у Черкасах А. Градовським13 і В. Пономарьовою14. Ціка- вою є стаття Ольги Меленчук про взаємини Т. Шевченка та П. Куліша15. Перші замітки, присвячені П. Кулішу, С. Єфремов друкує наприкінці 1890-х рр. Це повідомлення на сторінках «ЛНВ» 1899 р. (кн. 11, с. 117–118) про реєстр недрукованих творів, які лишилися після П. Куліша. У 1900 р. (кн. 3, с. 213) там само він публікує но- татки «Щедрованнє на могилі П.О. Куліша». У ролі властивого інтерпретатора Кулішевої літературної спадщини С. Єфремов уперше виступає на шпальтах журналу «Киевская старина». У рецензії на видання поеми «Хуторні недогарки» (Харків, 1902) він намагаєть- ся збагнути недвозначність постаті свого героя: «Ім’я Куліша перейшло в історію україн- ського національного руху з подвійною репутацією: з одного боку – це один із видатних діячів, можна сказати – апостолів українського відродження, невтомний працівник на ко- ристь рідного народу, який у своїх ранніх творах змалював багато симпатичних образів із середовища цього народу в його минулому та сьогоденні; з іншого боку – фанатичний не- нависник історичного минулого своєї батьківщини, що дійшов у своїй ненависті практич- но до якоїсь манії козакофобства; противник простого народу (“черні”), що не зупиняєть- ся ні перед якими крайнощами; людина, яка спалила без оглядки все, чому вклонялася, складаючи в буквальному сенсі оди і гімни особам, про яких народ зберіг не дуже добру пам’ять... Шанувальник і друг Шевченка в ранню пору своєї діяльності – і непримирен- ний ворог його в останні часи; словом, натура, зіткана з непримиримих протиріч, у своєму роді – дволикий Янус, фігура, перед якою з подивом зупиняється критика і читачі»16. Пре- паруючи ключові моменти «Хуторних недогарків», С. Єфремов із обуренням зазначає, що «козакофобство у Куліша приймає розміри справжньої манії; немає таких самих огидних вад і злочинів, якими б він не наділив представників козацтва; для зображення його він не шкодує чорних фарб, густими мазками обробляючи небувалі риси». Він підкреслює, що зазначені суперечності досі не отримали пояснення, і тому «майбутньому історикові 10 Федорук О. Пантелеймон Куліш – 200 років: Неювілейні думки з приводу ювілею. Радіо Свобода. 2019. 7 сер- пня. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/30096373.html. 11 Від упорядника / Куліш П. Щоденник / Упорядкування тексту, примітки С. М. Кіржаєва. Київ: Ін-т укр. Архео- графії НАНУ, 1993. С. 5–9. 12 Від упорядника. С. 5–9. 13 Градовський А.В. С. Єфремов про дезидерати в кулішезнавстві / Матеріали Всеукр. Єфремівських читань. Черкаси, 1996. [Черкаси, 26–27 вересня 1996 р.; 17–18 жовтня 2001 р.] / М-во освіти і науки України, КНУ ім. Т. Шевченка; Черкаський держ. ун-т ім. Б. Хмельницького. Черкаси: Відлуння-плюс, 2002. С. 66–68. 14 Пономарьова В. Життєва драма Пантелеймона Куліша в інтерпретації Сергія Єфремова / Матеріали Четвер- тих Всеукраїнських Єфремовських читань: до 130-річчя з дня народж. Сергія Олександровича Єфремова, 5– 6 жовт. 2006 р. / Черкас. нац. ун-т ім. Б. Хмельницького. Черкаси: Брама-Україна, 2007. С. 121–126. 15 Меленчук О. В. С. Єфремов про взаємини Т. Шевченка і П. Куліша. Науковий вісник Миколаївського дер- жавного університету імені В.О. Сухомлинського. Сер.: Філологічні науки. 2013. Вип. 4.11. С. 136–139. 16 [Ефремов С.]. [Рецензия]: П.А. Кулиш. Хуторни недогаркы. Стр. 111 in 16. Харькив, 1902 г. Киевская старина. 1902. Т. 76. Кн. 3. С. 210–216. Сіверянський літопис. 2021. № 5 126 українського руху доведеться вирішувати вкрай важку в психологічному відношенні, май- же нерозв’язну задачу: висвітлити цю загадкову натуру, дати ключ до розуміння і вирі- шення цієї втіленої загадки»17. С. Єфремов зізнавався, що йому страшно ставало за люди- ну, яка «носила в душі своїй такий тягар ненависті» і боляче за поета, який не зумів вчас- но зупинитися і зробив свою музу знаряддям цієї ненависті. На думку С. Єфремова, «Ху- торні Недогарки» – це «темне підземелля, де немає жодного променя світла; в них гірші сторони людської природи, помилки видатної людини виявилися у всій своїй жахливій, неприкровенной наготі. Безсумнівно, що “Хуторні Недогарки” і всі подібні їм плоди нена- висті приречені на забуття, і чим швидше це трапиться, тим краще, краще для пам’яті то- го – іншого Куліша...»18 Цікаво, що молодший сучасник С. Єфремова, лідер неокласиків літературознавець М. Зеров у дослідженні поетичної творчості П. Куліша в 1920-ті рр. вже по-іншому сприймав цю збірку. Принаймні щодо одного з творів – «Уляна-ключниця», він пише, що тут П. Куліш розгортає «улюблену тему хутора, уявляючи його то великою скарбницею національного духу в найкращих його виявах, то чимось на зразок пушкінської “Дерев- ни”… протиставляє українські громади міст своєму хуторові»19. Щодо чинників, які детермінували специфічний характер ставлення С. Єфремова до особи П. Куліша, то уявляємо, що такими могли бути міркування І. Франка й В. Антоно- вича щодо осягнення цієї складної постаті, ігнорування П. Кулішем ролі й значення Київ- ської (Старої) громади в українському русі, розповіді О. Кониського про поводження й мінливі переконання П. Куліша, які зафіксував Сергій Олександрович у своєму юнацько- му щоденнику 27 травня 1895 р. Зокрема, він писав про те, що в салоні О. Кониського за- йшла між іншим розмова з приводу останньої праці П. Куліша в «Русском обозрении», де той негативно висловився про козацтво. «Погляди Куліша в сім разі діаметрально супро- тилежні тому, що він говорив в своїх попередніх працях, наприклад, в історії України. Ку- ліш давно вже вславився тим, що часто суперечить собі, що топче в болото те, чому пер- ше воскурив фіміами, і навіть Олександр Яковлевич оповів декілька фактів, що свідчать про те моральне убожество, про відсутність сталих принципів, якими визначується Ку- ліш»20. Коментуючи слова О. Кониського, С. Єфремов доходив висновку, що «звичайно, тяжке се для нас, українців, що талановиті люде працюють на згубу своєї народности. Ще важче се тоді, коли такими шкодливими людьми суть свідомі українці, як, наприклад, Ку- ліш». Що цікаво, занотовуючи ці факти, молодий С. Єфремов формулює свій моральний імператив, від якого не відступав у подальшому протягом життя: «… здається мені, чоло- вік переконаний, свідомий не може робити таких вчинків, не може зрадити свою вітчизну тоді, коли він міг би зробити користь для неї. Люде, що кажуть одно, а роблять друге, бре- шуть тільки язиками і ділами своїми показують, що брешуть. Вчинки Куліша свідчать про те, оскільки було в йому щирости»21. Згодом, у статусі академіка ВУАН, С. Єфремов пригадає час, коли він брав участь у праці Київської семінарської громади, намагаючись додати нові нюанси щодо сприйняття Куліша як патріарха українського руху: «Я добре пам’ятаю, як ми, зелена молодь початку 90-х років, навчаючись українства на творах Куліша, не раз згадували його ім’я, дізнав- шись, що він ще живий, та дивувалися, чому він мовчить і не озветься з своєї Мотронівки. І навіть загальний голос тодішнього старшого громадянства, що Куліш себе пережив, не міг того інтересу вбити. Для нас він все ж був немов живим ланцюгом, що єднав нас із славними часами українського відродження 40-х та 60-х років, був наочним свідком того- часних подій і людей, був активним борцем за українські ідеали, прегарним мітом з пое- тизованої давнини-бувальщини. В особі Куліша була отут десь близько нас не сама істо- рія, а й жива ще сучасність, до того ж значною мірою неясна, не розгадана, загадкова»22. 1908 р. у газеті «Рада» С. Єфремов подає відгук на «Дневник Веры Сергеевны Акса- ковой», який вийшов із-під пера доньки відомого письменника й сестри ватажків старого московського слов’янофільства – Костянтина та Івана Аксакових, звертає увагу на суттєві для осягнення образу свого «героя» деталі. На думку рецензента, авторка повідомила ці- каві подробиці щодо візиту П. Куліша, який приїхав на село до Аксакових 30 листопада 1854 р., пробув там декілька тижнів, збираючи матеріал до свого другого видання «Опыта биографии Гоголя» (вийшло в світ 1856 р. під назвою «Записки о жизни Гоголя»). П. Ку- 17 Там само. С. 210. 18 Там само. С. 216. 19 Зеров М. Від Куліша до Винниченка / Зеров М. Вибрані твори / Упорядник В. Панченко. Київ: Смолоскип, 2015. С. 401–402. 20 Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі (спогади) / Упор., вступ. стаття І. Гирича. Київ: Темпора, 2011. С. 108. 21 Єфремов С. Там само. С. 109. 22 Єфремов С. Провіяний Куліш / Єфремов С. Літературно-критичні статті / Упор., передм. і примітки Е. С. Соловей. Київ: Дніпро, 1993. С. 288. Siverian chronicle. 2021. № 5 127 ліш запопадливо працював над листами М. Гоголя до С. Аксакова та рукописами Гоголя, використовував їх і спомини Аксакова для своєї праці; а скінчивши біографію, читав її вголос Аксаковим. Під час цього читання йому «роблено деякі уваги, він залюбки прий- мав поради, що йому давали». «Чудний це чоловік, – свідчила В. Аксакова, – здатний так вірно, так тонко бачити й судити, але так само здатний і помилятись, а – головна річ – по- пасти в фальшиву ноту! Найчастіше вживає він якихось фігуральних, квітчастих виразів, як от літературна мантія і т. і., і це дуже шкодить його часом надзвичайно вірним та гли- боким увагам, завжде повним щирої любові й навіть побожности до Гоголя. З Куліша чо- ловік дуже розумний, спостережливий, але якась чудна плутанина в його поглядах на ко- хання вразила нас найперше в його повістях, а тепер і в романі “Чорна Рада”, а надто в од- ній повісті, яку він нам почав був читати, але дочитати до краю не міг23. Він сам почув її хиби, її фальшивий тон краще, ніж ми йому могли це висловити. Він схопився з стільця і промовив: “ні, не можу читати: я сам почув, як це не гарно, фальшиво. Ось що значить го- лосно перед великою громадою читати, та ще з людей не дуже знайомих”» Цитуючи цей та деякі інші фрагменти мемуарів, С. Єфремов зауважував, що вони мають «чималу вагу для характеристики нашого письменника»; водночас застерігав, що, може, вражіння Акса- кової не всі вірні, можливо, вона не скрізь добре зрозуміла Куліша, але видно, що вона «силкувалась зрозуміти й розгадати цю складну натуру, пояснити її для самої себе і через те в її характеристиці маємо цінні думки. А вже фактичні відомості, які в Записках знахо- димо, безперечно, великої ваги, бо новими рисами збагачують те, що ми досі знали про Куліша. Ось через те біографи Куліша не повинні обминати “Дневника” В. Аксакової в тій частині, що говорить про нашого письменника»24. Характерними були критичні зауваги С. Єфремова щодо 20-томного видання творів П. Куліша, яке почав лагодити на прохання вдови письменника Ганни Барвінок директор Київського центрального архіву давніх актів, історик і палеограф І. Каманін 25 . Видання мало назву «Сочинения и письма П. А. Кулиша. Издание А. М. Кулиш, под редакцией И. Каманина». С. Єфремов ставив на карб упоряднику й редактору «хаотичність» й без- системність плану видання, докоряв за те, що «нам дають у цьому виданні не тільки не до ладу зредактованого, або краще – механічно зліпленого Куліша», що в збірнику Куліше- вих творів «маємо писання, що, скажу так, і не пахнуть Кулішем, зате не знаходимо того, що конче повинно б бути в такому виданні», картав редактора, що «передмова д. Камани- на та його редакторські уваги – бліді, тривіяльні, нецікаві – ясно показують, що сили та знання у д. Каманина занадто мало, щоб братись за таку відповідальну працю, як редакту- вання Кулішевих творів», а це безперечно стоїть на заваді оцінці ідейної сторони Куліше- вих творів та розвитку його літературного хисту. Отже, на погляд С. Єфремова, у підсум- ку репрезентоване зібрання творів є по суті не що інше, як «механічно навергана купа суперечностей, що одна одну побивають». Критик твердив, що «Куліш, очевидна річ, не належав до таких велетнів людськості, у яких кожний рядок, кожне слово великої ціни і через те його треба занотувати й зберегти. Як відомо, Куліш не належав до таких людей, що можуть прикласти до себе чудово-гарні слова: “течение скончах, веру соблюдох”, – дуже часто він палив те, чому вклонявся, і вклонявся тому, що палив; кидався од однієї крайності до другої, нігде міри не знаючи, розбивав старих богів, а потім знову збирав од їх трісочки й скалочки і кадив перед ними... Причиною цьому була не поривчастість нату- ри, або принаймні не сама вона, як, напр., у “неистоваго Виссариона”, що не давала йому довго засижуватись на раз здобутій “істині”, а кликала все до нових і нових перспектив, до нового шукання правди. У Куліша домішувалось сюди ще дещо, що саме – досі напев- не невідомо, принаймні Кулішеві біографи не розгадали тієї загадки, яку їм ставить ця складна і непроста натура». Дбаючи про адекватне сприйняття П. Куліша майбутніми по- коліннями читачів, С. Єфремов застерігав потенційних інтерпретаторів його творчості: «Як-не-як, а коло таких людей треба ходити надто обережно, щоб зрозуміти оту з пер- шого погляду страшну безодню, яка ділить одні їхні вчинки від других; треба вмілою, скажу навіть: люблячою рукою – не засипати оту безодню, ні, бо її нічим усе одно й не за- сиплеш – а перекинути кладку з одного краю до другого, щоб хоч видко було, що це таки 23 Йдеться про повість П. Куліша «Ульяна Терентьевна» (прим. С. Єфремова). 24 [Єфремов С.]. До біографії Куліша. Рада. 1908. № 224. 1 октября (14 листопада). C. 1. 25 Зі змісту листів Івана Каманіна видно, що в грудні 1902 р. вчений дав згоду стати редактором багатотомника і накидав проект майбутнього видання. Зразком послугувало 50-томне зібрання творів М. Гоголя, надруковане са- мим П. Кулішем. І. Каманін консультувався із власником типографії Тимофієм Мейнандером, який визначив орієнтовну ціну у 10 крб. за том. У жовтні того ж року І. Каманін склав програмну структуру та зміст видання. У 1909 р. перед упорядниками постали фінансові труднощі: з’ясувалося, що грошей на видання усіх 20 томів може не вистачити. Інтерес до видання зростав серед громадськості, але число передплатників залишалося невеликим (близько 60 осіб), що призводило до збільшення собівартості друку (докладніше: Якобчук Н. Історія видання повного зібрання творів та листів Пантелеймона Куліша у листуванні Івана Каманіна до Ганни Барвінок. Літе- ратурознавчі обрії. Праці молодих учених. 2010. Вип. 18. С. 202–208). Сіверянський літопис. 2021. № 5 128 однієї безодні краї. Підбирати й упорядковувати матеріял у таких письменників треба вмі- ючи, інакше читач бачитиме тільки механічно навергану купу суперечностей і не загля- дить ніякого органічного зв’язку між поодинокими творами». Показово, що вже тоді С. Єфремов недвозначно висловив свою методологічну настанову стосовно відповідаль- ного й вдумливого підходу редакторів до упорядкування корпусу спадщини видатних мислителів: «Я серйозно думаю, що отій самій “Славі”, як і всяким сумної пам’яті “Ху- торним недогаркам” та іншим виплодам страшного запаморочення й занепаду письмен- ницького інтелекту, чи не краще було б спочивати по шухлядах, не з’являючись на світ божий, а тим паче у виданнях для широкої публіки. Не підмальовувати я раджу Куліша, або приховувати його темні сторони від читачів: “що написано пером, того не виволочиш і волом”, – але думаю, що такі річі без відповідного редакторського коментарія та без доб- рого освітлення з літературного, громадського та психологічного боку, поставлені, скажу так, сторч і без зв’язку з іншими писаннями – можуть тільки нашкодити пам’яті все ж та- ки вельми заслуженого письменника і невтомного трудовника»26. Прагнучи інструментулізувати концепт «покоління» у контексті інтелектуального надбання модерного українства, С. Єфремов окреслює роль й місце П. Куліша в історич- ній перспективі й формулює свого роду програму дій на майбутнє: «Почасти доля (бо не тільки книги свою долю мають, а й творці книг), почасти цензурні умови поховали були Куліша – того Куліша, якого, знов кажу, варто читати, – і справжня його вага і як україн- ського письменника, і як нещасливої людини, що не завжде вдержувала себе в межах раз узятого напряму, серед теперішнього покоління не вияснена так, як би слід було, зважаю- чи на великі все ж таки заслуги цього чоловіка перед рідним краєм. Час би вже поставити справжнього Куліша з його заслугами і помилками, з його ясними ділами і темними пля- мами на цілий зріст перед тими людьми, що служать тій самій ідеї, якій і небіжчик вели- кою мірою служив. Пора поміркувати про таку його біографію, що змалювала б нам люд- ську душу з її ясними й темними сторонами, зазирнувши глибоко до неї й оцінивши ті спружини, що її вчинками керували. Пора й видання його творів зробити таке, щоб тій ме- ті допомагало»27. У 1912 р., у п’ятнадцяті роковини смерті П. Куліша, в статті «Без синтезу. Пам’яти Куліша» Сергій Олександрович висловив категоричне судження, із яким навряд чи пого- дилися б сучасні шанувальники творчої спадщини письменника. А саме, думку про те, що «невважаючи на всі заходи близьких по плоті й по духу людей, щоб підігріти ентузіазм до його, невважаючи на те, що тільки торік склепила очі вірна дружина його – Куліш для нас увесь у минулому; його думки, слова і вчинки належать історії і тільки історії. Сучасній людині нічого робить з тією величезною спадщиною, що лишив по собі Куліш, опріч не- величкого числа його поезій та белетристичних творів і етнографічних праць»28. Щоправ- да, одночасно С. Єфремов визнавав із перспективи наступних генерацій українських інте- лектуалів, що «сама постать Куліша ще довго вабитиме до себе допитливе око й багато дослідникам доведеться попрацювати, щоб правдиво освітлити ту психологічну загадку, що завдав нам Куліш. Біографічний матеріял, який досі з’явився в світ, ще не зовсім пояс- няє її, лишаючи багато темних закутків у цій надзвичайно складній душі. Може бути, що нові матеріяли, які ще дожидають своєї черги, кинуть промінь світла в ті закутки; може, й не знайдеться такого матеріялу, і майбутнім дослідникам по-старому доведетеся на самих догадках та гіпотезах обмежитися. В усякому разі, чи так, чи інакше, історикові новітньої України треба буде не раз, не два ще спинитися коло цієї визначної, ніби навмисне затем- неної постати»29. Наприкінці С. Єфремов висловив зауваги, важливі для більш адекватного розуміння стилю мислення й цінностей покоління 1890-х, яке прагнуло до гармонійного поєднання традицій та інновацій, виказувало толерантність і повагу до поглядів супротивників і опо- нентів. А от П. Куліш не такий, він – «інший», він належить до когорти яскравих і непов- торних «людей 1840-х». С. Єфремов підкреслював, що саме «ідейний максималізм був го- ловною рисою живого, справжнього, неіконописного чи з боку прихильників, чи з боку ворогів Куліша. І мені здається, що ця риса була завжди тим регулятором, що накеровува- ла Куліша в той чи інший бік, позбавляла його рівноваги й заводила в нетрі суперечнос- тей з самим собою. Іншим він хоч би й хотів бути – не міг. Не міг, навіть бачучи свої по- милки, поправити їх; він з реакції просто кидався в протилежний бік, з реакції вигадував антитези й задовольнявся, коли старе “або” витіснялось і нищилось новим до нової пере- міни поглядів. Тоді починався той самий процес, часто навпаки, до покинутих і проклятих 26 Див.: Єфремов С. Новий похорон Куліша. Рада. 1908. № 236. 16 октября (29 листопада). С. 2–3. 27 Там само. С. 2–3. 28 Єфремов С. Без синтезу. Пам’яти Куліша. Рада. 1912. № 27. 2 февраля (15 лютого). С. 1. 29 Там само. С. 1. Siverian chronicle. 2021. № 5 129 тез. Синтезу не знала ця максималістська натура, хоч і тужила за ним, і в цьому власне бу- ло її найбільше нещастя, ввесь трагизм великого розуму й таланту. Він, мов спіймана пташка в сільці, бився безпорадно серед своїх “або – або”, – і не здужав знайти ту серед- ню лінію, яку дає тільки синтетичний спосіб думки. Сільця свого максималізму не розір- вав ніколи Куліш і вічно ставав його безпорадною жертвою»30. С. Єфремов як цілісна осо- бистість намагався зрозуміти, усвідомити справжні мотиви, якими керувався П. Куліш у нескінчених пошуках універсальної «істини», правди, любові... Але, вірогідно, він так і не спромігся тоді до кінця збагнути екзистенційний сенс максималізму П. Куліша. Принайм- ні, зважаючи на власну послідовність і принциповість, С. Єфремов особисто для себе не виправдовував Кулішеву «лінію життя», хоча, безперечно, визнавав «великий розум», та- лант, унікальну працездатність, жертовність Пантелеймона Олександровича. Та все ж та- ки це був не «його» герой, принаймні, на початку 1900-х рр. Не вплинув навіть авторитет Б. Грінченка, який майже побожно ставився до П. Куліша. Показово, що згодом М. Зеров не погодився з оцінкою Сергієм Олександровичем поезії зрілого П. Куліша, зауваживши щодо перевидання єфремовської праці «Без синтезу» 1924 р.: «Навряд чи справедливо бу- де характеризувати цю поезію як тільки літературну вправу холодної і черствої, замкнутої в собі, вибагливої до інших, людини»31. У поминальних згадках про уродженця Чернігівщини Івана Хильчевського С. Єфре- мов проаналізував взаємини небіжчика з давнім приятелем молодих літ П. Кулішем32, звернув увагу на той факт, що до українства Куліша значною мірою навернув саме Хиль- чевський – скромний працівник на освітянській ниві 33 – не випадково саме йому присвя- тив П. Куліш поему «Настуся». С. Єфремов прослідкував еволюцію їхніх відносин, що за- вершилася з вини П. Куліша практично розривом стосунків (І. Хильчевський не схвалив його праці останніх літ, П. Кулішу ж це було не до вподоби). Характерними є останні ряд- ки єфремовського тексту: «Хто знає – може, якби Куліш зостався назавсіди тим Кулішем, яким він приятелював з Хильчевським, то Україна не зазнала б від його жадної кривди, а саму лише користь…» 34 С. Єфремов приділив значну увагу постаті П. Куліша у своєму гранд-наративі – «Іс- торії українського письменства» (перше видання: СПб., 1911) і декілька сторінок у попу- лярному викладі, яким стала «Коротка історія українського письменства» (перше видан- ня: Київ, «Криниця», 1918; друге прижиттєве видання: Берлін, «Дніпрові пороги», 1924). У період Української революції ім’я П. Куліша декілька разів зринало на шпальтах єфремовської публіцистики. Віддаючи шану діячам Кирило-Мефодіївського товариства, які «роками заслання й неволі відпокутували свої благородні заміри…»35, він згадав його в промові 25 березня 1917 р. на з’їзді Товариства українських поступовців (ТУП), прига- дав у вересні 1919 р. у статті «Фенікс (1769–1819)» до 150-тих роковин зі дня народження Івана Котляревського («Той самий Куліш, що пробував зухвалою рукою поборювати з го- лови Котляревського літературні лаври, з глибокою пошаною схилявся перед його гро- мадською заслугою»36). Змальовуючи картину народження нової України, С. Єфремов ци- тував слова П. Куліша про те, що «з малої і одрубаної собі речі величезне повстало діло невмирущої національної свідомості»37. На авторитет П. Куліша він покликався в листопаді 1919 р., нагадуючи читачам про «непомічений» ювілей із історії освіти на Україні, коли двісті п’ятдесят років тому, у 30 Єфремов С. Без синтезу. Пам’яти Куліша. С. 1. 31 Зеров М. Від Куліша до Винниченка. С. 411. 32 Єфремов С. Іван Пилипович Хильчевський (посмертна згадка). Літературно-науковий вістник. 1899. Т. ІІ. Кн. 5. С. 130–132. Републікація і коментарі: Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899–1917 років. («Значущі Ін- ші»: статті, посвяти, сильветки, некрологи, рецензії, полеміка): В 2-х томах / Упорядник С. Г. Іваницька. Т. 2. Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2018. С. 332–335. 33 Іван Хильчевський (1809–1899), уродженець містечка Воронежа Чернігівської губ.; на початку 1840-х бібліо- текар Луцького повітового дворянського училища, згодом учитель географії у Фундуклеївській жіночій гімназії в Києві; близький приятель П. Куліша. Опубліковане листування Хильчевського з Кулішем – див.: «Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані», що їх підготував Юрій Луцький (Нью-Йорк, Торонто, 1984). 34 Єфремов С. Іван Пилипович Хильчевський (посмертна згадка) / Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899– 1917 років... Т. 2. С. 335. 35 Промова секретаря Ради Товариства українських поступовців С. Єфремова, на з’їзді 25 березня / Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917–1920 pp.). У 2 т. Т 1: 9 березня 1917 р. – 28 квітня 1918 р. / Упоряд.: В. Верстюк (керівник), Г. Басара-Тиліщак, В. Бойко, В. Скальський. НАН України. Інститут історії України; Сі- верський інститут регіональних досліджень; Державна наукова архівна бібліотека. Київ: Дух і Літера, 2013. – (Бібліотека спротиву, бібліотека надії). С. 44. 36 Єфремов С. Фенікс (1769–1819) / Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917–1920 pp.). У 2 т. Т. 2: 9 травня 1918 р. – 30 травня 1920 р. / Упоряд.: В. Верстюк (керівник), Г. Басара-Тиліщак, В. Бойко, В. Скаль- ський. НАН України. Інститут історії України; Сіверський інститут регіональних досліджень; Державна наукова архівна бібліотека. Київ: Дух і Літера, 2014. – (Бібліотека спротиву, бібліотека надії). С. 354. 37 Єфремов С. Фенікс (1769–1819). С. 355. Сіверянський літопис. 2021. № 5 130 1669 р. постала Могилянська колегія, згодом «славна академія Київська, з приватної шко- ли стала нарешті державною». С. Єфремов вважав слушною думку Панька Олельковича, що братська школа стала притулком дітям небагатих батьків, а «люди солідного стану» намагались помістити своїх дітей у якийсь ліцей (по суті – на полонізацію) 38 . Він інтер- претував цей сюжет у реаліях військової диктатури генерала А. Денікіна в Україні з її від- верто антиукраїнською політикою у питаннях культури, зазначав, що «стосунки тодіш- ньої української школи до її привілейованої польської товаришки так нагадують стосунки теперішньої української школи в нашому краї до російської», висловлював надію, що ли- ше «справжня демократія творить свою культуру» 39 . Оригінальною щодо трактування внеску П. Куліша в українське літературознавство є студія С. Єфремова в журналі «Книгарь» 1919 р., де він розгорнув тезу про те, що «Куліш був першим українським критиком в правдивому того слова розумінні»40. У статті «Небу- денний пам’ятник», присвяченій 60-річчю появи «Народних оповідань» Марка Вовчка, він згадав про заслугу П. Куліша в появі друком цих творів молодої здібної авторки 41 . В академічний період діяльності С. Єфремов знову повертається до П. Куліша, подає оновлене концептуальне осмислення його місця й ролі в поступі модерного українства. Доказом є стаття «Без синтезу (до життьової драми Куліша)» («Записки Історично-Філо- логічного Відділу», Всеукраїнська Академія Наук, 1924, кн. IV, с. 58–79), участь у колек- тивному виданні «Пантелеймон Куліш: Збірник праць комісії для видавання пам’яток но- вітнього письменства» (1927)42, розгорнута довідкова стаття про П. Куліша у т. 4 «Пов- ного зібрання творів Тараса Шевченка» (1927)43. Історіографічне узагальнення всіх суттєвих праць про П. Куліша С. Єфремов здійс- нив 1926 р. у студії «Провіяний Куліш. Характер і завдання дослідів про Куліша». На його думку, в сенсі життєписання Кулішеві пощастило, як нікому може з «визначних діячів українства давнішого часу, насамперед із знаменитої трійці 40–60-х років». Навіть Шев- ченко першої докладнішої книжки про себе – відомої праці М. Чалого – діждався лише за 20 років по своїй смерті та й то були це тільки матеріали, а справжня біографія наспіла тільки на 37-мі роковини (відома книга О. Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя»). Костомарову пощастило ще менше: окрім популярної книжки Д. Дорошенка, що вийшла 1920 p., досі не було праці, яка б охоплювала життя й діяль- ність цього «визначного привідці й теоретика української ідеї повно і всіма сторонами»44. Щодо літератури про П. Куліша, С. Єфремов очікувано згадав першим біографічний на- рис, виданий у Чернігові 1899 р., – «цікаву і змістовну книжку» Б. Грінченка, назвав праці О. Маковея, В. Шенрока й Д. Дорошенка («П. О. Куліш, його життя і літературно-громад- ська діяльність», Київ, 1918, друге видання в Лейпцигу 1923 p.). Він зазначив, що вже перше п’ятиріччя по смерті письменника дало не одну, а кілька спроб синтезувати його життя та діяльність, не кажучи вже про масив документального матеріалу (листи, споми- ни і т. ін.), що появився протягом доволі стислого часу. С. Єфремов кваліфікував це як явище «мало не єдине й виключне у всенькій історії нашого письменства»45. Не проминув увагою Сергій Олександрович намагання створити своєрідний «культ Куліша», який ініці- ювала Ганна Барвінок; типовим прикладом апокрифічної праці вважав книжку Кулішево- го приятеля, російського письменника В. Шенрока46. Водночас С. Єфремов зазначив пара- 38 Єфремов С. З історичних паралелів / Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917–1920 pp.). У 2 т. Т. 2. С. 427. 39 Єфремов С. З історичних паралелів. С. 427–428. 40 Див: Єфремов С. Біля початків української критики (Куліш як літературний критик). Книгарь. 1919. Липень– серпень. Ч. 23–24. стовп. 1529–1538. Републікація з коментарями: Єфремов С. Публіцистика в «Книгарі» доби війни та революції (1917–1920). Херсон: Гельветика, 2018. С. 206–216. 41 Докладніше: Іваницька С., Демченко Т. публіцистика Сергія Єфремова на шпальтах «Книгаря» (1917–1920 ро- ки) / Єфремов С. Публіцистика в «Книгарі» доби війни та революції (1917–1920). Херсон: Гельветика, 2018. С. 61–63; Іваницька С. Публіцистична спадщина Сергія Єфремова в контексті суспільних трансформацій: істо- рико-біографічні аспекти (кінець XIX ст. – 1920 рік): монографія. Херсон: Гельветика, 2018. С. 465–466. 42 Єфремов С. Провіяний Куліш. Характер і завдання дослідів про Куліша. Пантелеймон Куліш: збірник праць Комісії для видавання пам’яток новітнього письменства / За редакцією акад. С. Єфремова та Ол. Дорошкевича. Українська Акад. Наук, збірник Історично-Філологічного Відділу, № 53, у Київі, 1927. С. 5–11. Перевидано: Єфремов С. Провіяний Куліш / Єфремов С. Літературно-критичні статті / Упор., передм. і примітки Е. С. Со- ловей. Київ: Дніпро, 1993. С. 287–293. 43 Єфремов С. Куліш Пантелеймон Олександрович (Панько Олелькович) / Повне зібрання творів Тараса Шев- ченка / Під загальною редакцією акад. Сергія Єфремова. Т. 4. Щоденні записки (журнал) текст, первістні варіян- ти, коментарій. Українська Академія Наук, Комісія для видавання пам’яток новітнього українського письменст- ва, Державне Видавництво України, 1927. С. 275–285. 44 Єфремов С. Провіяний Куліш / Єфремов С. Літературно-критичні статті / Упор., передмова і примітки Е. С. Соловей. Київ: Дніпро, 1993. С. 287. 45 Там само. С. 287. 46 Там само. С. 287–288. Про ставлення Ганни Барвінок до пам’яті свого чоловіка докладніше: Іваницька С. «Я своєму божеству – дружині вічно поклонялась» [рецензія на видання]: Листи Ганни Барвінок до Іллі Шрага. Siverian chronicle. 2021. № 5 131 доксальність спроб увічнення пам’яті П. Куліша, пригадуючи останній період життя Кулі- шевого, коли «письменник, хоч не забутий, то замовчуваний, у хуторській самотині дожи- вав віку тільки вдвох з подругою-товаришем цілого життя, Ганною Барвінок. Не випадок тому, що той культ Куліша, який силкувалася була створити Ганна Барвінок, рішуче не прищепився в ширших кругах, і самітня могила письменника тільки далі провадила ху- торську самотину живого Куліша»47. С. Єфремов виділяв два головні мотиви, що спонукали до зацікавлення постаттю Ку- ліша у 1920-ті рр.: 1) об’єктивні причини, що «цю постать ставили і ставлять у центрі до- слідчої уваги, притягають до неї інтерес нащадків, як колись такий самий інтерес сучасни- ків, не завжди висловлюваний і зафіксований, але раз-у-раз живий і великий. Ці об’єктив- ні причини коріняться насамперед у діяльності Куліша, в тому величезному слідові, який він залишає за собою в нашій новітній історії – в письменстві, в науці, в громадському житті»; 2) суб’єктивні причини – «сама особа Кулішева, що, як і все незрозуміле та загад- кове, навертала до себе зацікавлення, бажання зрозуміти, збагнути, висвітлити й поясни- ти, нарешті оцінити те, що довгий час було не виясненим і неоціненим...» С. Єфремов на- голошував на особливому місці П. Куліша в реалізації «українського проєкту»: «Не треба широко тепер розводитись, чим був для України Куліш. Досить буде тільки нагадати, що він же належав до знаменитої трійці 40–60-х років, яка – Шевченко, Костомаров, Куліш – стояла на чолі всього тодішнього життя українського; що по смерти Шевченка стає він признаним загально головою й привідцею в нашому письменстві. Правда, після служби в Польщі, а надто після нещасливих літературних виступів (“Исторія возсоединенія Руси” та ин.) його розвінчано і скинуто з того високого громадського становища; проте попу- лярність його все ж не зменшується. Навіть і розвінчаний, не згадуваний – він не став за- бутим. Мотронівський одлюдько, як колись Фернейський патріярх чи Яснополянський мудрець, все ж притягав до себе увагу всього, що тоді було свідомого на Україні». С. Єфремов сказав у своїй студії і про появу Кулішевих перекладів з Шекспіра, і про «біблійну працю» (тобто переклад Біблії), про інші за життя незнані твори, знову прига- дав розпочате в 1910-ті рр. повне видання творів та листів («Сочинения и письма», під ре- дакцією І. Каманіна), «правда, з великими редакційними дефектами і до того ж припине- не на 5-му томі», а також видання львівської «Просвіти» (в серії «Руської письменності» під редакцією Ю. Романчука), що у своїх 6-х компактних томах подає все головніше з Ку- лішевої творчості, окрім перекладів. Але, на думку С. Єфремова, саме друга половина 1920-х рр. на 30-ліття від смерті письменника ознаменувала новий етап у дослідженні йо- го спадщини, а тому «власне саме тепер надходить час, щоб оці дезидерати повною мірою справдити і тим новий розпочати період Кулішезнавства»48. До Української Академії Наук (УАН) перейшов по смерті І. Каманіна рукописний фонд матеріалів для того не скінченого видання, що складається з автографів П. Куліша, його листування, згадок про нього та інших матеріалів, «любовно зібраних дбайливою рукою дружини Кулішевої», матеріали поліцейських архівів, документальні фонди архівів Ленінграду (Петербургу) й Тули. І все це становить «сущий скарб і щодо біографії письменника, і щодо пізнання йо- го творчості»49. Як уявляємо, міркування С. Єфремова, висловлені наприкінці цієї концептуальної праці, свідчать про переоцінку його колишніх суворих, подекуди безапеляційних, прису- дів щодо П. Куліша. Учений переконливо формулює чіткі вимоги щодо потреби репрезен- тативності джерельної бази для осягнення цієї «незрозумілої та загадкової» особистості, розмірковує, якими мають бути завдання й методи пошуку «істини» новими поколіннями істориків літератури й громадських рухів. Він пише про це так: «Але коли змінивсь об’єкт досліду, то мусить змінитися й спосіб його. Сучасному дослідникові не доводиться вже полемізувати, як це робили, та й не могли не робити, ті, хто писав про Куліша за його життя. Нема так само потреби в реабілітації, в апології Куліша, що силою самої реакції на попередні писання, входили до певної міри в завдання перших авторів, шо пробували ро- бити оцінку Кулішеві незабаром по його смерти: тепер не знайдеться вже людини, що на- важилася б відкидати історичні заслуги Куліша. Перед сучасним дослідником стоїть інше завдання. Він мусить насамперед поширити і розробляти поле фактів для досліду, пови- шукувати й упорядкувати документальні дані, визначити їхню ціну, вагу та вірогідність і на підставі їх приступити вже до загальних висновків, до синтеза, що має охопити всю особу і всю творчість письменника. ... Оці инші, нові сторінки з новим, може бути, й Том 1 / Упорядник та редактор Г. Степанець; передмова Т. Демченко. Чернігів: Чернігівський літературно-мемо- ріальний музей-заповідник ім. М. Коцюбинського, 2019. 444 с. Літературний Чернігів. 2020. № 2 (90). С. 179– 184. 47 Єфремов С. Провіяний Куліш. С. 287. 48 Там само. С. 291. 49 Там само. Сіверянський літопис. 2021. № 5 132 освітленням і прийшли на чергу дня, становлять завдання нашого часу, – і тепер, здається мені, не може вже ніяких перешкод бути, щоб ті сторінки були написані»50. Це можна роз- глядати як кредо С. Єфремова – проникливого історика й літературного критика. Урешті-решт академік питав: «Але чи не потерпить на тому пам’ять Куліша, чи не буде це вмаленням його заслуг і розвінчанням його особи?» Він зізнавався з приводу власної спроби накреслити життєву драму П. Куліша (аналізована вище стаття «Без син- тезу»), що йому не один раз довелося почути такий закид – усно й листовно. Відповідь бу- ла характерною для С. Єфремова: «Правда не може бути образлива. А тим більше для лю- дей, що вже вийшли з зони особистих рахунків, з тієї смуги, де владно панують пристрас- ті. “Нас возвышающий обман” тут просто нікого вже не височить, не підіймає вгору, як – з другого боку – нема вже і не може тут бути й “низких истин”. Тут повинна говорити са- ма правда та на ній засновані висновки, нею обґрунтована оцінка. Інша річ, що можуть бути висновки випадкові, недоладная оцінка, але це вже справа логіки, такту, вміння опе- рувати з фактичними даними; тулити сюди образу чи особисті рахунки принаймні недо- речно, та й недоцільно. І може якраз на Кулішеві це видніше, ніж на кому иншому». Отже, С. Єфремов визнавав неминучу варіативність інтерпретацій Кулішевої постаті, те, що його ім’я було то центром майже побожної пошани, то непримиренної зненависті, а тому необхідно якнайшвидше одвіяти «ваговите зерно його справжніх, непропащих за- слуг од легкої полови скороминущого захоплення, порожнього маріння, особистих вад». Він не вживав поняття «об’єктивність», але закликав послідовно шукати «істину» й ціл- ком справедливо висловлював впевненість, що такий «провіяний … Куліш безперечно для нас дорожчий і кращий, ніж сухозліткою вимережаний візантійський лик, або на чор- не помальований образ усякої скверни». Для зрілого С. Єфремова важливим був «правди- вий образ людини, що шукала і помилялась, підносилась і падала й знову зводилась». Академік закликав фахівців поставити «дезидерати кулішезнавства» відповідно до вимог наукового неупередженого досліду, акцентував на потребі реалізації таких постулатів, як «правда, пильне студіювання фактів і документів, критичне зважування та перевіряння їх, а решта... решта приложиться, само прийде наслідком твердого шукання тверезої правди, овіяного до того ж бодай крихіткою любови до нашого минулого»51. Ці зовні позитивіст- ські принципи історико-біографічного дослідження не втрачають, здається, своєї ваги й у ХХІ ст., у шуканнях і блуканнях гуманітаріїв між «змієвими валами» модерну й постмо- дерну. Дотичними до проблеми, що розглядаємо, є зауваження С. Єфремова в передмові «Кулішів щоденник (1845–1848 рр.)». Намагаючись якомога глибше збагнути психологію героя, академік писав: «Кулішів щоденник – на жаль, він обіймає лиш невеличкий період його життя, 1845–1848 роки, та й то з великими прогалинами – це першорядне джерело не тільки до його зовнішньої біографії. Він дає більше. Це, як сказав я на иншому місці, “ключ до вдачі автора, а разом і до того, що я назвав його життьовою драмою” (Без син- тезу [До життєвої драми Куліша) // Записки Істор.-Філол. Відділу Укр. Академії Наук. Кн. IV. К., 1924. С. 63)». Для С. Єфремова діаріуш не тільки сповідь, що показує, яким був автор; «це документ про те, яким він хотів бути, яким хотілося йому здаватись. І не тільки перед иншими людьми, а й перед самими собою. З такого погляду це певна супротилеж- ність Шевченковому щоденникові, що абсолютно не має і в собі елементу літературщини, це сама щирість і безпосередність. Дуже спокуслива думка зробити порівняння цих двох щоденників таких близьких і таких далеких, абсолютно ріжних і чужих собі людей, але це лишаю на потім. Тепер же спинюся тільки на історії цього надзвичайно цінного докумен- та, бо загальну його характеристику я вже був дав у згаданій статті»52. Сучасна дослідниця плідно реалізувала ідею С. Єфремова, осмисливши в порівняль- ному аспекті жанрові особливості щоденників П. Куліша й Т. Шевченка – доволі інтим- них текстів двох митців. На погляд Є. Лебідь-Гребенюк, легше відстежити відмінності між текстами Куліша й Шевченка: впадає в око різний вік авторів, несхожість характерів, інший життєвий досвід. На момент написання щоденників П. Кулішеві було 26 років, а Т. Шевченкові – 43, до того ж він пережив найстрашніші роки заслання. Для характеру П. Куліша були властиві «ідейний максималізм», різка зміна настроїв і поглядів, непослі- довність у деяких судженнях 53 . Однак авторка вважає твердження С. Єфремова про те, що щоденник П. Куліша – «певна супротилежність Шевченковому щоденникові», занадто ка- тегоричним, наголошуючи, що обидва діаріуші мають більше спільних, ніж відмінних 50 Єфремов С. Провіяний Куліш. С. 291–292. 51 Там само. С. 292. 52 Єфремов С. Кулішів щоденник (1845–1848 рр.) / Куліш П. Щоденник / Упорядкування тексту, примітки С. М. Кіржаєва. Київ: Ін-т української археографії НАНУ, 1993. С. 10. 53 Лебідь-Гребенюк Є. Жанр щоденника у творчості П. Куліша і Т. Шевченка. Слово і Час. 2017. № 3. С. 16–25. Siverian chronicle. 2021. № 5 133 ознак, до яких належать: російська мова творів (з позицій психолінгвістики це пояснюєть- ся поширенням другої після рідної мови в колективі – «колективний білінгвізм»); обидва автори знали, що текст обов’язково буде прочитано, а може, й опубліковано, отже, були орієнтовані на майбутнього читача-реципієнта; обидва писали свої щоденники в межові (за термінологією К. Ясперса) періоди життя, переживши життєві трагедії і виявляючи схильність до самоаналізу; для обох текстів є спільною «атмосфера очікування»; обидва в окремих уривках мають ознаки травелогу – опису подорожі із замальовками, враженнями й рефлексіями54. У 1920-ті роки С. Єфремов у різних за тематикою й жанрами працях звертається до діянь незбагненного П. Куліша. Його формулювання стають більш виваженими й сутніс- ними. Ось, наприклад, з’ясовуючи народження історіографії українського письменства, у статті «Дорогою синтезу» (1923) він зауважує, що «усі автори цих початкових огля- дів більш або менш негативно ставляться до Котляревського – бурлацьке, мовляв, юрод- ство, – вище за його ставлять Артемовського-Гулака і, власне, аж Квітку мають за правди- вого батька українського письменства, а тоді найвизначнішу в йому постать одводять Шевченкові, спиняються докладніше на творах Марка Вовчка, ледве по дорозі згадуючи таких письменників, як Боровиковський, Гребінка, Метлинський поруч з поодинокими книгами, як “Чари” Кирила Тополі або “Наські українські казки” Іська Материнки (Бодян- ського). Ця схема найвиразніше проступає у найпізнішого зі згаданих авторів, у Куліша, і він же, мабуть, найвлучніше й висловив думки свого покоління на процес зароду пись- менства на Україні – цього “нового слова між народами” – та на справжнього його бать- ка, Котляревського» 55 . С. Єфремов цитує розлогий вступ із розправи Куліша «Переднє слово до громади. Погляд на українську словесність» (Хата. СПб., 1860, с. XVII–XVIII), зауважує, що «чується тут швидше стурбованого критика голос про дошкульну злобу дня, аніж спокійного та об’єктивного історика. Бачимо в цьому загальному тоді погляді на перший твір відродженого письменства нашого насамперед нехтування історичної перс- пективи…» 56 На думку С. Єфремова, тоді «ще не прийшов-бо час історії, а критичний аналіз гальмувався од недовершеної свідомості національної – і люди йшли навпомацки, певних критеріїв не здобувши, ясної путі не добачаючи» 57 . Він уважав, що під впливом початкових оглядів Куліша перебували П. Петраченко, автор «Краткого исторического очерка украинской литературы» (Варшава, 1861) й відомий російський дослідник О. Пипін (1833–1904) 58 . Останній завдяки праці «История славянских литератур» (1865; 1874–1881 – друге видання у 2-х томах), підготовленій разом із В. Спасовичем, здобув міжнародне визнання як учений. В історичному нарисі (1926) про буття української книги з кінця XVIII ст. й до Першої світової війни С. Єфремов послідовно висвітлює внесок П. Куліша у видавничий рух, згадує видану ним у Києві 1843 р. збірку «Україна», зауважує, що початок нового пе- ріоду в книжковій справі можна датувати 1856 р. – роком видання першого тому Куліше- вих «Записок о Южной Руси». Єфремов говорить про «досить-таки інтенсивний петербур- зький період українського друкованого слова», коли найбільш енергійним діячем, «ду- шею видавничою справи» стає П. Куліш. «Допіру він дістав змогу, по десятилітньому мовчанні, виступати в літературі вже під власним ім’ям і розгортає кипучу, як на одну людину, і – що найголовніше – систематичну вже до певної міри працю в сфері україн- ського видавництва»59. С. Єфремов пригадує власну друкарню П. Куліша, високо оцінює репертуар виданих ним книжок, зокрема «цікаву спробу» серії книжок для народного чи- тання «Сільська бібліотека», яка складалася з творів кращих українських письменників («це була перша спроба систематичного видавництва для народу, а коли не лічити листів Квітчиних, то й перша взагалі спроба цілком популярної книги», тип народної книжки – так званих «метеликів»)60. Учений відзначає в позитивному сенсі поліграфічні якості Ку- лішевих видань: «досить чепурні, хоч і простенькі, охайненько видані, з гарною раз у раз коректою», почувалось на них «дбайливе око … видавця» 61 . Він визнає незамінну роль Куліша в журналі «Основа», де той був «найдіяльнішим співробітником» 62 , підкреслює, 54 Див.: Лебідь-Гребенюк Є. Жанр щоденника... С. 17–19. 55 Єфремов С. Дорогою синтезу. Огляд історіографії українського письменства / Єфремов С. Вибране. Статті. Наукові розвідки. Монографії / Упорядкування, передмова та примітки Е. Соловей. Київ: Наукова думка, 2002. С. 136–137. 56 Там само. С. 137. 57 Див.: Єфремов С. Дорогою синтезу… С. 137–138. 58 Там само. С. 137–139. 59 Єфремов С. В тісних рямцях. Українська книга в 1798–1916 рр. / Єфремов С. Вибране… С. 157. 60 Там само. С. 157–158. 61 Там само. С. 158. 62 Там само. С. 158. Сіверянський літопис. 2021. № 5 134 що серед письменників, твори яких друкувало видавництво «Вік» на межі ХІХ–ХХ ст., наявні були між іншими й праці П. Куліша. До того ж, «Вік» продовжив традицію виходу в світ серії народних книжок (70 назв до 1918 р.) 63 . У монографічних студіях про І. Карпенка-Карого (1924), І. Нечуя-Левицького (1924), П. Мирного (1928) академік С. Єфремов інтерпретує постать П. Куліша виключно у пози- тивному сенсі. У розвідці про І. Нечуя-Левицького він говорить про «голосне в нашому письменстві подружжя Кулішів», до котрих у Варшаву молодий автор здійснив 1867 р. «літературне паломництво» 64 ; іменує П. Куліша «хрещеним батьком Левицького в пись- менстві» 65 . С. Єфремов зазначає як суттєвий факт, що І. Нечуй-Левицький після смерті П. Куліша 1897 р. на прохання Британського Біблійного товариства продовжив переклад Біблії, на який небіжчик витратив скільки сил і натхнення66. У заключній частині моно- графії С. Єфремов подає таке формулювання: «Квітка, Куліш, Марко Вовчок – і Левиць- кий… Він безпосередньо йде за тими трьома кращими нашими повістярами і знаменує со- бою дальший ступінь в розробці нашої повісті»67, недвозначно позначаючи місце пись- менника в еволюції української прози. У студії про Панаса Мирного академік зауважує, що початкуючий автор у своєму стилі «вже тоді пішов далі за досягнення таких заслужених попередників, як Квітка чи на- віть Куліш»68, ставить Куліша поруч з такими «визнаними майстрами художньої прози», як Квітка, Стороженко, Марко Вовчок, Нечуй-Левицький, Свидницький, Кониський 69 . У вилученому радянською цензурою підрозділі «Історії українського письменства» вчений із гіркотою згадував про непоправну культурну втрату, спричинену 1919 р. кому- ністичним режимом в Україні. «Загинула отак ціла, присвячена Кулішеві, книжка “Нашо- го минулого”, у якій надруковано було – Кулішів щоденник, його ж листування з М. Мар- ковичкою, листи Драгоманова до Куліша і т. ін. – усе першорядної ваги історично-літера- турний матеріял. А як разом пропали й оригінали, то, можете зрозуміти, якою для історії нашого письменства втратою був цей переможний монополізації друкованого слова трі- умф…»70 Але в приватному архіві С. Єфремова лишилося кілька порізнених аркушів із єдиного примірника тієї книги, і, як він писав, «своїм пошматованим виглядом цей нещас- ний унікум ще більшого завдає жалю за втраченим так нерозумно і вже навіки матеріялом із життя наших творців і майстрів слова» 71 . Таким чином, на підставі розглянутих матеріалів слід визнати недвозначний зміст поглядів С. Єфремова щодо особи й творчості П. Куліша. Вірогідно, у 1900-ті рр. С. Єфремов тяжів здебільшого до соціально-психологічного потрактування постаті П. Ку- ліша. В ідеологічній палітрі він виокремлював у світогляді письменника такі маркери, як романтизм, етнографізм, традиціоналізм, ірраціоналізм, націоналізм (зі властивим П. Ку- лішу химерним поєднанням українського патріотизму та імперської лояльності). Учений постійно акцентував на мотивах комунікативної дії, життєвої й творчої активності П. Ку- ліша, аргументовано аналізував претензії героя на значущість того, про що він говорив і думав, у чому він був переконаний. У різножанрових працях С. Єфремова простежується складна еволюція сприйнят- тя внеску Куліша в модерну українську культуру. Можливо, своєрідною межею в цих інтелектуальних рефлексіях була «новорадівська» публіцистика революційної доби 1917– 1921 рр. й співробітництво в критико-бібліографічному місячнику «Книгарь». Суттє- вим кроком стало розширення поля наукових зацікавлень у стінах ВУАН із середини 1920-х рр., історіографічні й джерелознавчі студії, присвячені П. Кулішу. Не випадково саме в праці «Провіяний Куліш» С. Єфремов формулює методологічні настанови, своєрід- ний академічний «заповіт», що так контрастує з парадоксальними викликами завзятого полеміста 1900–1910-х рр. Не виключено, що коли б не обірвалася так хутко внаслідок злочинних репресій сталінського режиму блискуча діяльність Сергія Єфремова – зрілого вченого, він неодмінно долучився б до проєкту повного видання Кулішевої спадщини. 63 Єфремов С. В тісних рямцях... С. 171–172. 64 Єфремов С. Іван Левицький-Нечуй / Єфремов С. Вибране... С. 411–412. 65 Там само. С. 412. 66 Там само. С. 417. 67 Там само. С. 466. 68 Єфремов С. Панас Мирний / Єфремов С. Вибране... С. 575. 69 Там само. С. 661. 70 Єфремов С. [Вилучений] підрозділ 1 з розділу XVII (додаткового) «Історії українського письменства» / Єфре- мов С. Вибране... С. 680. 71 Там само. С. 681. Siverian chronicle. 2021. № 5 135 References Fedoruk, O. (2016). Kulisheznavstvo [Kulisheznavstvo]. Entsyklopediya suchasnoyi Ukrayiny. T. 16. Kyiv, Ukraine. Fedoruk, O. (2019). Kulisheznavstvo sʹohodni: stan, problemy i perspektyva [Kulisheznavstvo today: state, problems and prospects]. Byuletenʹ Naukovoho tovarystva im. Shevchenka v Amerytsi – Bulletin of the Shevchenko Scientific Society in America, 48 (64). New York, USA. Hradovsʹkyy, A. (1996). S. Yefremov pro dezyderaty v kulisheznavstvi [Yefremov on desideraty in kulisheznavstva] / Materialy Vseukrvyinsʹkykh Yefremivsʹkykh chytanʹ. Cherkasy, Ukraine. Hyrych, I. (2006). [Retsenziya]: Panteleymon Kulish [Review: Panteleimon Kulish. Complete collec- tion of works. Leaves]. Povne zibrannya tvoriv. Lysty. Ukrayinsʹkyy arkheohrafichnyy shchorichnyk – Ukrainian archeographic yearbook. Kyiv, Ukraine. Hyrych, I. (2021). Ukrayinsʹka istoriya: cherez identychnistʹ do derzhavy [Ukrainian history: through identity to the state]. Kyiv, Ukraine. Ivanytsʹka, S. (2018). Publitsystychna spadshchyna Serhiya Yefremova v konteksti suspilʹnykh trans- formatsiy: istoryko-biohrafichni aspekty (kinetsʹ XIX st. – 1920 rik): monohrafiya [Sergiy Yefremov’s journalistic legacy in the context of social transformations: historical and biographical aspects (end of 19 century – 1920)]. Kherson, Ukraine. Ivanytsʹka, S. (2020). «Ya svoyemu bozhestvu – druzhyni vichno poklonyalasʹ» [retsenziya na vy- dannya]: Lysty Hanny Barvinok do Illi Shraha. Tom 1 / Chernihiv: Chernihivsʹkyy literaturno-memori- alʹnyy muzey-zapovidnyk im. M. Kotsyubynsʹkoho, 2019. 444 s. [“I worshiped my deity – my wife fore- ver” [review of the publication]: Letters of Anna Barvinok to Ilya Shraha. Vol. 1]. Literaturnyy Chernihiv – Literary Chernihiv, 2. Ivanytsʹka, S., Demchenko, T. (2018). Publitsystyka Serhiya Yefremova na shpalʹtakh «Knyharya» (1917–1920 roky) [Serhiy Yefremov's journalism on the pages of Knygar (1917–1920)] / Yefremov, S. Publitsystyka v «Knyhari» doby viyny ta revolyutsiyi (1917–1920). Kherson, Ukraine. Ivanytsʹka, S., Demchenko, T. (2020). Serhiy Yefremov: «Tse zhyttya bulo odnym sutsilʹnym podvy- hom neustannoyi pratsi» [Serhiy Yefremov: «This life was one continuous feat of tireless work»]. Kyiv, Ukraine. Kirzhaev, S. (1993). Vid uporyadnyka / Kulish, P. Shchodennyk / Uporyadkuvannya tekstu, prymit- ky: S. Kirzhayev [From the compiler / P. Kulish. Diary / Arranging the text, notes by]. Kyiv, Ukraine. Lebid-Hrebenyuk, Y. (2017). Zhanr shchodennyka u tvorchosti P. Kulisha i T. Shevchenka [The genre of the diary in the works of P. Kulish and T. Shevchenko]. Slovo y Chas – Word and Time, 3. Melenchuk, O. (2013). S. Yefremov pro vzayemyny T. Shevchenka i P. Kulisha [S. Yefremov about the relationship between T. Shevchenko and P. Kulish]. Naukovyy visnyk Mykolayivsʹkoho derzhavnoho universytetu imeni V. O. Sukhomlynsʹkoho. Ser.: Filolohichni nauky – Scientific Bulletin. Philological sci- ences. Issue 4.11. Ponomarʹova, V. (2007). Zhyttyeva drama Panteleymona Kulisha v interpretatsiyi Serhiya Yefre- mova [Life drama of Panteleimon Kulish in the interpretation of Sergei Yefremov]. Materialy Vse- ukrvyinsʹkykh Yefremivsʹkykh chytanʹ. Cherkasy, Ukraine. Yakobchuk, N. (2010). Istoriya vydannya povnoho zibrannya tvoriv ta lystiv Panteleymona Kulisha u lystuvanni Ivana Kamanina do Hanny Barvinok [History of publishing a complete collection of works and letters of Panteleimon Kulish in Ivan Kamanin's correspondence to Anna Barvinok]. Literaturoznavchi obriyi. Pratsi molodykh uchenykh – Literary horizons. Works of young scientists, 18. Kyiv, Ukraine. Yasʹ, O. (2007). Istorychni pohlyady Panteleymona Kulisha v svitli intelektualʹnykh metamorfoz 1870–1880-kh rokiv [Historical views of Panteleimon Kulish in the light of intellectual metamorphoses of 1870–1880]. Istoriohrafichni doslidzhennya v Ukrayini: zb. nauk. pr. – Historiographical research in Ukraine: collection of scientific works, 17. Kyiv, Ukraine. Іваницька Світлана Григорівна – доктор історичних наук, доцент, викладач со- ціогуманітарних дисциплін, Хортицька національна навчально-реабілітаційна академія (вул. Кіяшка, 9, Запоріжжя, Україна). Ivanytska Svetlana G. – Doctor of Historical Sciences, Associate Professor (9 Kyashko Street, Zaporizhzhya, Ukraine). E-mail: isvetlana@hotmail.com PANTELEIMON KULISH IN PUBLICISTIC AND LITERARY-CRITICAL WORKS OF SERHIY YEFREMOV (1900s – 1920s) The proposed study is focused on the two heroes, two actors, two prominent representatives of diffe- rent generations of the Ukrainian movement, such as Panteleimon Kulish (1819–1897) and Serhiy Yefre- mov (1876–1939). The purpose of the article is to find out the mechanism of constructing images of figures of the older generation of Ukrainians, “people of the 1840s” in Yefremov’s publicistic and literary-critical works, to trace the main evolutions in Yefremov’s attitude to the figure and heritage of Kulish. The sources were primarily the Yefremov’s works of the 1900s – 1920s, the most important of which are “Without syn- thesis. In Memory of Kulish” (1912; new edition – 1924), “New Funeral of Kulish” (1908), “Near the be- ginning of Ukrainian Criticism (Kulish as a Literary Critic)” (1919), “Filtered Kulish. The nature and tasks of researchers about Kulish” (1927), memoirs and diaries, socio-political and cultural publicistic Сіверянський літопис. 2021. № 5 136 works of S. Yefremov. In the 1900s in his observations critic tended mostly to the socio-psychological inter- pretation of the Kulish figure. A significant thing in the context of this problem is the concept of “communi- cative action” borrowed from the methodological arsenal of the phenomenological sociology (A. Schutz, J. Habermas) which requires that actors are considered as subjects who speak and listen, closely related to the objective, social or subjective world. Also, this concept requires to make certain claims to the signifi- cance of what they say and think, what they are convinced in. Free and open communication which was supported by S. Yefremov in journalism and public life, confirms the relevance for historical and biogra- phical research of these key concepts. In Yefremov’s publicistic texts devoted to the representatives of the older generation of the Ukrainian movement, there is an interpretation and representation of the past as component of the collective memory. Keywords: Panteleimon Kulish, Serhiy Yefremov, journalism, communicative action, generation. Дата подання: 28 травня 2021 р. Дата затвердження до друку: 10 червня 2021 р. Цитування за ДСТУ 8302:2015 Іваницька, С. Пантелеймон Куліш у публіцистичних і літературно-критичних працях Сергія Єфремова (1900-ті – 1920-ті роки). Сіверянський літопис. 2021. № 5. С. 122–136. DOI: 10.5281/zenodo.5089623. Цитування за стандартом APA Ivanytska, S. Panteleimon Kulish u publitsystychnykh i literaturno-krytychnykh pratsiakh Ser- hiia Yefremova (1900-ti – 1920-ti roky) [Panteleimon Kulish in publicistic and literary-critical works of Serhiy Yefremov (1900s – 1920s)]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 5. Р. 122–136. DOI: 10.5281/zenodo.5089623.

Пантелеймон Куліш у публіцистичних і літературно-критичних працях Сергія Єфремова (1900-ті – 1920-ті роки)

Репозитарії

Схожі ресурси