«Небо над Богом»: руські парафії Вінниці у XVIII столітті

Рецензія на книгу: Зінченко А. Руські парафії міста Вінниці у XVIII ст. / Центр історії Вінниці. Вінниця: ТВОРИ, 2020. 492 с.

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Сiверянський літопис
Date:	2021
Main Author:	Василенко, В.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2021
Subjects:	Рецензії. Огляди. Анотації
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182694
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	«Небо над Богом»: руські парафії Вінниці у XVIII столітті / В. Василенко // Сіверянський літопис. — 2021. — № 6. — С. 144-150. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-182694
record_format	dspace
spelling	Василенко, В. 2022-01-14T20:22:54Z 2022-01-14T20:22:54Z 2021 «Небо над Богом»: руські парафії Вінниці у XVIII столітті / В. Василенко // Сіверянський літопис. — 2021. — № 6. — С. 144-150. — укр. 2518-7430 DOI: 10.5281/zenodo.5799582 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182694 Рецензія на книгу: Зінченко А. Руські парафії міста Вінниці у XVIII ст. / Центр історії Вінниці. Вінниця: ТВОРИ, 2020. 492 с. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський літопис Рецензії. Огляди. Анотації «Небо над Богом»: руські парафії Вінниці у XVIII столітті Article published earlier
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
title	«Небо над Богом»: руські парафії Вінниці у XVIII столітті
spellingShingle	«Небо над Богом»: руські парафії Вінниці у XVIII столітті Василенко, В. Рецензії. Огляди. Анотації
title_short	«Небо над Богом»: руські парафії Вінниці у XVIII столітті
title_full	«Небо над Богом»: руські парафії Вінниці у XVIII столітті
title_fullStr	«Небо над Богом»: руські парафії Вінниці у XVIII столітті
title_full_unstemmed	«Небо над Богом»: руські парафії Вінниці у XVIII столітті
title_sort	«небо над богом»: руські парафії вінниці у xviii столітті
author	Василенко, В.
author_facet	Василенко, В.
topic	Рецензії. Огляди. Анотації
topic_facet	Рецензії. Огляди. Анотації
publishDate	2021
language	Ukrainian
container_title	Сiверянський літопис
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
format	Article
description	Рецензія на книгу: Зінченко А. Руські парафії міста Вінниці у XVIII ст. / Центр історії Вінниці. Вінниця: ТВОРИ, 2020. 492 с.
issn	2518-7430
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182694
citation_txt	«Небо над Богом»: руські парафії Вінниці у XVIII столітті / В. Василенко // Сіверянський літопис. — 2021. — № 6. — С. 144-150. — укр.
work_keys_str_mv	AT vasilenkov nebonadbogomrusʹkíparafíívínnicíuxviiistolíttí
first_indexed	2025-11-24T19:08:30Z
last_indexed	2025-11-24T19:08:30Z
_version_	1850493362376802304
fulltext	Сіверянський літопис. 2021. № 6 144 РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ. АНОТАЦІЇ Вадим Василенко • «НЕБО НАД БОГОМ»: РУСЬКІ ПАРАФІЇ ВІННИЦІ У XVIII СТОЛІТТІ • Зінченко А. Руські парафії міста Вінниці у XVIII ст. / Центр історії Вінниці. Вінниця: ТВОРИ, 2020. 492 с. DOI: 10.5281/zenodo.5799582 © В. Василенко, 2021. CC BY 4.0 Книга Арсена Зінченка «Руські парафії міста Вінниці у XVIII столітті» (Вінниця, 2020) – це, безперечно, подія в українському інтелектуальному житті: за складом дже- рельної бази, значущістю проблем і способами їхнього розв’язання, насиченістю фактами та виваженістю аргументації ця праця – нове й вагоме слово в сучасній історичній науці. Вона вперше в українській історіографії виводить руські парафії як самодостатніх істо- ричних акторів на сцену національної історії, робить їх символічними репрезентантами руської (української) людності XVIII ст., а церковне життя (зокрема, його вінницький сю- жет) – однією з важливих тем наукового дискурсу. Розгортаючи масштабну панораму церковно-релігійного життя Вінниці XVIII ст., А. Зінченко висвітлює історико-географіч- не, соціокультурне, державно-політичне тло проблеми, доводячи, що без знання та розу- міння історії Церкви (зокрема, її регіонального виміру) неможливо вповні осягнути й пов- ноцінно реконструювати національну історію. Історія руської (української) Церкви, а ві- рогідніше – динаміка змін, що мали вирішальне, іноді фатальне значення для її майбут- нього (як і для уявлень про її минуле), стає для автора синонімом національної історії (чи історій: політичної, соціальної, культурної), а топос Вінниці – символом цієї історії: дина- міка й масштаби загальноісторичних процесів українського Правобережжя відображають- ся тут в усій їхній складності й суперечності. XVIII ст. – час надзвичайно цікавий і складний – особливо імпонує А. Зінченку як белетристу й історику (цьому періоду присвячено декілька його історичних і художніх книг, зокрема: «Храми Якима Погрібняка» 2016 р., «Цвіт півонії» 2016 р., «Данте в Гума- ню» 2019 р., «Роздоріжжя» 2020 р.). Загалом зв’язок деяких наукових сюжетів А. Зінченка з художніми (почерпнутими здебільшогоз архівних документів), як-от у «Роздоріжжі», – тема окремої розмови. Хоча в певних розділах А. Зінченко звертається до XVII ст. (яке за- клало початок багатьом політичним і культурним подіям і процесам, що розвивалися зго- дом), хронологічні межі його дослідження охоплюють XVIII ст. (передусім його другу по- ловину). Очевидно, цей період привабливий і тим, що, на відміну від не менш складних (і більш драматичних) XVI і XVII ст., краще репрезентований документально. А. Зінченко показує XVIII ст. як час перехідний в ідеологічному, культурно-політичному смислах, а тому важливий для розуміння української колективної ідентичності; зокрема витворення її проміжного (серединного) становища між польсько-республіканською (європейською) і російсько-імперською (азіатською) традиціями. Становлення української ідентичності (зокрема, церковно-релігійної) супроводжувалося болісними (нерідко трагічними) проце- сами асиміляції (національної, культурної, мовної – їхню глибину та незворотність нині важко недооцінити) так само, як і політично-адміністративного підпорядкування: ідеться про польську, а згодом і російську колонізації (полонізацію і росіянізацію), які, попри за- гальні відмінності, були однаково масштабними й усеохопними, пронизували всі виміри суспільного життя, усі рівні соціальної ієрархії. А. Зінченко показує, як ці довготривалі колонізаційні процеси політично й культурно відобразилися на найуразливішій – духов- ній сфері національного життя, призвівши до занепаду, а згодом і втрати українцями своєї Церкви або її розполовинення в межах двох антагоністичних – католицької (у формі унії) Siverian chronicle. 2021. № 6 145 й московської (російсько-синодальної) Церков. Існування, а вірогідніше – виживання української (руської) Церкви в межах різних держав (польської та російської), за різних політичних режимів (шляхетської республіки й самодержавства), і пов’язані з ними зміни, що відбулися в її структурі, – це основний дослідницький сюжет «Руських парафій». Фактично А. Зінченку йдеться про три суттєві зміни (чи зміщення), що відобразили- ся на різних рівнях соціального й духовного життя Вінниці й вінничан: занепад і животін- ня української Церкви (а вірогідніше – її уламків, збережених із давньокиївського часу), її витіснення унійною й католицькою, а згодом російсько-синодальною (московською) Церквами: конфлікт цих трьох церковних моделей, який був частиною значно глибших – політичних (державних) і, що важливіше, світоглядних, цивілізаційних протистоянь, ціка- вить дослідника як визначальний для всієї української історії (а отже, такий, що має зна- чення для української сучасності). Історії руських парафій у праці А. Зінченка репрезен- товані як цілісна, наділена власними, унікальними й водночас типовими рисами, складова соціокультурної історії Вінниці й усього українського Правобережжя XVIII ст. Ця особ- ливість виводить його працю за рамки історичного краєзнавства і вводить її в загальнона- ціональний наратив, опертий на перервану, однак суттєву за обсягом і змістом, українську історіографічну традицію. Книга тематично, проблемно і хронологічно структурована: крім Передмови та об’- ємного Вступу (який охоплює Історіографію і Джерельну базу дослідження), вона поді- лена на чотири концептуально завершені розділи, кожен із яких – на частини та парагра- фи, що розкривають різні аспекти досліджуваної теми й містять аргументовані відповіді на питання, порушені у Вступі. Крім Висновків, Списку джерел і літератури, іменного й географічного покажчиків, привертають увагу Додатки (упорядковані реєстри парафіян вінницьких церков Святих Покрови, Козьми і Дем’яна другої половини XVIII ст., числен- ні таблиці з різними соціально-економічними, демографічними та ін. відомостями), а та- кож низка ретельно й фахово підібраних ілюстрацій (здебільшого документів і мап, від- найдених автором і його колегами-істориками в українських і польських архівах). Методологічний, історичний, культурологічний, біо- й бібліографічний контексти праці А. Зінченка доволі різноманітні – у ній запропоновано чимало нового, а також пере- глянуто дещо зі, здавалось би, добре відомого. Загалом висновки вченого ґрунтуються на об’ємній історіографії (здебільшого це праці класиків української історичної думки, до- слідженнях польських істориків), величезному джерельному матеріалі, зокрема й архівно- му (маловідомі імена, події, факти), який він уперше вводитьу науковий ужиток. Аналіз української та зарубіжної історіографії засвідчує глибоку обізнаність А. Зінченка з темою і матеріалом дослідження, а також – із низкою проблемних місць у висвітленні тих або тих сюжетів з історії української Церкви XVIII та попередніх століть. Так, він указує на потребу багатоаспектного підходу, який би подавав історію (зокрема, церковну) як ціліс- ність (замість її фрагментизації), виявляє деяку залежність позицій істориків (єпархіаль- них або академічних) від їхніх політичних поглядів, ідеологічних або конфесійних уста- новок, які впливають на форму і зміст творених ними наративів. Власну позицію А. Зін- ченко маніфестує через дискусію зі своїми сучасниками, підважуючи їхні аргументи, ви- являючи підміну – невідповідне висвітлення фактів (як-от твердження про Житомирський Собор 1715 р. у праці І. Скочиляса, перебільшений ним статус унійної Церкви як «третьо- го рівноцінного партнера Речі Посполитої», яким вона, законодавчо не репрезентована, звісно, не була, чи його узагальнення про те, що «унійна церква стала чи не єдиною вираз- ницею духовності руських мешканців Речі Посполитої» та ін.). Важливим є і наголошу- вання А. Зінченком на відмінних, загалом неспівмірних ролях самої унійної Церкви в українському політичному, культурному житті XVII–XVIII ст. і другої половини ХІХ ст. Із притаманною йому скрупульозністю, розглядаючи різні за обсягом і змістом праці (від статей до монографій), А. Зінченко встановлює низку невідповідностей (аберацій) (напри- клад, думку про ненасильницький характер поширення унії чи спробу подати її як єдналь- ний чинник у бутті руської спільноти), прагнучи з’ясовувати природу цих аберацій: полі- тичну чи конфесійну заангажованість, правило групової консолідації та ін. Заслугою А. Зінченка є те, що, критикуючи проконфесійну чи ідеологічну спрямованість своїх опо- нентів, він зумів абстрагуватися від спокуси протиставлення унії православ’ю чи навпаки: загалом опозиції, які він вибудовує, мають не релігійне (православ’я – католицизм, різні течії православ’я: києво-руське – московське) або національне (українсько-польське, українсько-московське), а політичне (імперське – колоніальне) підґрунтя. Джерельна база дослідження складається з люстрацій, у яких описується Вінницьке староство, актів візитацій унійних парафій (візитаційних протоколів), які почали викорис- товувати вже в ХІХ – на початку ХХ ст. єпархіальні історики, метричних книг, докумен- тів різних за часом і походженням, що проливають світло на ті чи ті події і процеси по- дільського церковного життя XVIII ст. (серед найважливіших – літопис Вінницького Сіверянський літопис. 2021. № 6 146 капуцинського монастиря, який охоплює події з вересня 1746 до початку листопада 1859 рр.). На основі цих та інших джерел (написаних переважно церковнослов’янською, давньоукраїнською та старопольською мовами) А. Зінченко відтворює стан і особливості української культури XVIII ст. (зокрема, її подільського варіанту). У першому розділі «Мережа руських парафій та їхній статус» А. Зінченко охоплює низку проблем, пов’язаних із формуванням мережі парафій і монастирів у Вінниці, місцем і статусом латинських костьолів і руських церков, чисельністю вірян і межами вінницьких парафій, місцем руських церков у міському краєвиді Вінниці, їхнім зовнішнім і внутріш- нім виглядом тощо. Саме поняття парафії, винесене в центральну позицію, у праці А. Зін- ченка виходить за межі власне конфесійного потрактування та набуває значення спільно- ти, об’єднаної не лише релігійними (визнаннєвими), а й соціальними, культурними, націо- нальними та іншими зв’язками: таким способом руські парафії постають репрезентантами української людності в межах Речі Посполитої, а після її поділу – Російської імперії. Жит- тя парафіян у Вінниці XVIII ст. зображене в праці А. Зінченка доволі різноманітним (і не безконфліктним): співіснування в одному просторово-часовому континуумі різних віро- визнань (із відмінністю їхніх історій і традицій), їхнє протиборство, яке було частиною за- гальних соціально-політичних, культурно-національних конфліктів, демонструє зарод- ження і розвиток історичних процесів доби, сам хід історичного часу. Звертаючись до джерел, першу згадку про присутність руської Церкви у Вінниці автор виводить із записів середини XVI ст. (церкви Покрови, Святих Козьми і Дем’яна та ін.). Розростання руських парафій, зміну їхніх топографічних меж і соціального складу парафіян автор пов’язує з динамікою заселення Вінниці та її передмість, іншими суспіль- но-політичними, демографічними процесами в житті міста й краю. Відносини руських (православної та унійної) і католицької (латинської) Церков – один із центральних кон- фліктів доби – автор трактує як несиметричні, заперечуючи, зокрема, думку А. Гіля та І. Скочиляса про структурне домінування обох католицьких обрядів: «насправді ж панів- ною була Церква латинська», – наголошує він, а в іншому місці супроводжує свої мірку- вання цитатою польського вченого Л. Беньковського: «у думці вищого латинського духо- венства Унійна Церква була, попри все, Церквою другого класу» (с. 101). Це домінування А. Зінченко пояснює привілейованим (закріпленим сеймовими конституціями й королів- ськими привілеями) статусом і підтримкою латинської Церкви вищою знаттю. Руські ж Церкви, наголошує він, мали статус нижчий (унійна), а православна опинилася поза зако- ном. Значно складніші відносини між унійною (все ж толерованою владою) і православ- ною (нелегальною) Церквами в XVII й XVIII ст., які, на думку А. Зінченка, стали «драма- тичною складовою і внутрішньої політики Речі Посполитої, і міжнаціональних протисто- янь, і життя самої руської спільноти» (с. 95). Ця драма мала різні соціальні та політичні виміри, а її витоки крилися в поступовому, проте неухильному вигасанні української (руської) шляхти, її занепаді й асиміляції (латинізації й полонізації), внаслідок чого русь- ка (зокрема, православна) Церква (як і спільнота) виявилася Церквою політично безправ- них і соціально упосліджених (незаможних міщан, різночинців, селян), Церквою «без го- лови», а її члени – парафіяни руських церков Вінниці – «мовчазним елементом релігійно- громадського життя міста» (с. 189). Безправність і упослідженість стосувалися умов жит- тя, освітньо-культурного рівня (низької грамотності чи загалом безграмотності парафіян і священників), зовнішнього вигляду церков (демонстративний факт – закриття в 1778 р. вінницької братської школи – чи не єдиної, в якій навчання було руською мовою). Відомості про чисельність, соціальний склад, демографію, інші кількісні (статистич- ні) показники А. Зінченко черпає з метричних книг церков Покрови Богородиці та Святих Козьми і Дем’яна, детально розглядаючи ці історичні пам’ятки в різних аспектах: соціаль- ному, віковому, мовному та ін. Здійснюючи історично вірогідну реконструкцію зовніш- нього вигляду (міського краєвиду) Вінниці XVIII ст., автор з’ясовує місце (топографічне й символічне) і вигляд (зовнішній і внутрішній) руських церков у ньому: «характер місько- го краєвиду формувався не лише під впливом містобудівничих традицій місцевої спільно- ти, але й залежав від статусу цієї спільноти, – стверджує він і додає: – Панівний статус польської спільноти визначав відповідне місце її храмових споруд у міській панорамі» (с. 117). Серед джерел, що дозволяють автору правдоподібно описати загальну панораму Вінниці кінця XVIII ст. і з’ясувати місце в ній руських Церков, а відповідно і статус їхніх громад, – об’ємна «Люстрація староств і королівщин у Брацлавському воєводстві» за 1789 р. (зокрема, люстрація Вінницького староства, у якій описано Вінницю), і «План міс- та Вінниці Брацлавської губернії» за 1793 р. На основі цих двох документів, складених приблизно в один і той самий час, але різними людьми (з різним підданством – польським і російським), А. Зінченко подає масштабну міську панораму Вінниці – розташування бу- дівель, їхню кількість, призначення, характер забудови тощо. До свого аналізу він залучає й інші, дещо пізніші документи, як-от: «Топографічний опис Подільської губернії» за Siverian chronicle. 2021. № 6 147 1799 р. тощо. У цьому й інших розділах своєї праці А. Зінченко підходить до вивчення руських парафій і пов’язаних із ними Церков на інституційному рівні, з’ясовуючи їхню територіально-адміністративну й організаційну структури: діяльність православних і унійних митрополій, єпархій, деканатів, парафіяльної мережі, системи братств і шкіл то- що. У другому розділі «Духовенство вінницьких парафій» А. Зінченко досліджує імена (особистості) й ролі вінницького руського духовенства, рівень його освіченості, служіння й переступи, духовну мобілізацію вірян (характер їхньої побожності), процеси хрещення, одруження, погребання в родинах вінницьких священників і парафіян, ведення священни- ками господарства тощо. Автор нагадує про певною мірою демократичну процедуру обрання громадою (парафіянами) священика (пароха), яка в кожній із парафій мала свої особливості, й участь у ній (як дорадчого чи вирішального голосу) влади (старости). На основі зібраних (і відповідно систематизованих) документів (передусім метричних книг, актів візитацій XVIII ст.) А. Зінченко відтворює реєстр імен (із елементами біографій, да- тами їхнього висвячення, основними етапами служіння, отже – здійснюючи певну іденти- фікацію) парохів деяких вінницьких церков, як-от: церкви Пресвятої Богородиці, Святого Миколая, Святого Великомученика Юрія, Святих Козьми і Дем’яна, Благовіщення Діви Марії та ін. Як очевидно і з цитованих автором документів, і з його висновків, парохи ви- ступали певними посередниками між владою й громадою, а в обранні того чи іншого кан- дидата були однаково зацікавлені старости й містяни. Також автор з’ясовує парафіяльні й церковні обов’язки різного рівня духовенства (парохів, дяків та ін.), участь громад (зокре- ма, братств) у побудові й облаштуванні церков, шкільництві тощо. Рівень освіченості вінницького духовенства А. Зінченко оцінює як досить низький (хоча і визнає, що ця оцінка не підкріплена належною кількістю джерел), а також вказує на перешкоди в здобутті освіти (мізерність доходів священиків і податків парафіян), при- чиною й наслідком чого було те, що «статусне становище руської спільноти, а відтак і руських парафій і священників було помітно нижчим від панівної польської спільноти та духовенства державної Римо-католицької Церкви» (с. 165–166). Свої знання про рівень освіченості, місця навчання, освітні програми тощо А. Зінченко черпає і з документів (за- писів у клірових відомостях), і з досліджень, переважно праць польських істориків (Я. Би- строня, П. Станішевського, І. Водзяновської та ін.). У статистичному співвідношенні рівні освіченості духівництва Вінниці та її околиць виглядають так: академічний (вихідці з Ки- ївської академії, знавці класичних, польської і руської мов, священної історії, філософії, теології – 13,3%), високий (навчені латини й руської мови – 10%), середній (латина і русь- ка з курсом риторики – 23,3%), задовільний (латина і руська – 16,7%), низький (домашня освіта чи навчання в прицерковній школі – 36,7%). Окрему увагу в праці присвячено пи- танням служіння й переступів вінницького духовенства, фактам виконання ним настав- ницької ролі щодо своєї пастви або, як те виявляли візитатори, недбалого ставлення до своїх пастирських обов’язків, грубості в спілкуванні з вірянами, пияцтва, бійок, відбуван- ня священиками реколекцій (виправних покарань) тощо. У параграфі про духовну мобілі- зацію вірян А. Зінченко досліджує способи поширення унії у XVIII ст., зокрема діяльність одного з чільних представників духовенства того часу – унійного єпископа, а згодом мит- рополита Леона Кишки. Водночас автор погоджується з думкою єпархіальних істориків, які зазначали, що успішне просування унії було пов’язане не лише з її підтримкою дер- жавними інституціями Речі Посполитої та польською шляхетською верствою, а й із тим, що «унійна ієрархія зуміла розгорнути систему організаційних, навчальних і пропаган- дивних заходів, які охоплювали значну частину вірян» (с. 183). Окрему увагу приділено ролі вінницьких братств і їхньої діяльності в розбудові церков, шкіл тощо. Третій розділ «Вінницькі парафії в соціокультурному помежів’ї Правобережної України» присвячений комплексу історико-культурних питань про Брацлавщину як прос- тір конкурентності, унійну ієрархію й статус руської спільноти, релігійно-політичні особ- ливості русько-польського помежів’я, болісної трансформації руської Церкви в Церкву російську. Історичну Брацлавщину з її осередковим містом Вінницею XVIII ст. А. Зінчен- ко розглядає як географічно-культурний фронтир або, за його визначенням, помежів’я – «зону конкурентності спільнот, розмежування та протистояння, конфлікту і водночас взаємодії та культурних запозичень, відносного розмивання граней, у результаті чого від- буваються складні трансформації соціокультурних орієнтирів і соціально-рольових ста- тусів спільнот» (с. 248). У випадку Брацлавщини, як і всієї Правобережної України XVIII ст., поняття помежів’я потребує певних уточнень, бо внутрішні відносини між на- ціонально-визнаннєвими спільнотами в Речі Посполитій (зокрема, українсько-польські), окрім соціальних, містили низку інших диспропорцій (культурних, мовних, релігійних та інших) і базувалися на імперсько-колоніальній моделі (як і згодом українсько-російські). «У багатонаціональній і багатовизнаннєвій Речі Посполитій панівною релігією був рим- Сіверянський літопис. 2021. № 6 148 ський католицизм, а домінуючою культурою – польська культура» (с. 248), – цитує А. Зін- ченко польську історикиню Д. Вереду. Утвердження панівної релігії й домінуючої культу- ри, окрім адміністративного тиску, а вірогідніше – витіснення (включно із задіянням ре- пресивних механізмів) релігії й культури підпорядкованої, відбувалося через дискриміна- ції за різними ознаками: мовною, культурною, етнічною та ін. (на дискримінаційні еле- менти релігійної політики Речі Посполитої А. Зінченко вказує в різних розділах). Дослід- ження А. Зінченка значною мірою руйнує усталене – у згоді з «політикою коректності» (насправді ж підчищення та підміни фактів і понять) – міф про гармонійне співжиття різ- них культур, націй і станів – і наголошує на його внутрішніх протиріччях не лише між спільнотами, а й усередині самих спільнот (наприклад, унійної). Зокрема, він зауважує глибоку неоднорідність унійної спільноти, її соціальну й культурну підпорядкованість, світоглядну роздвоєність і загалом говорить не про абстрактну «унійну церкву», а про різ- ні соціальні прошарки всередині унійного духовенства. Хоча реальний соціальний статус вищого унійного духовенства й визначали його належністю до шляхти (переважно споло- нізованої), а отже, польської спільноти, всередині цієї спільноти воно мало статус друго- рядний. Авторитет унійних ієрархів не виходив за межі місцевих середовищ (шляхти й мі- щан), жоден із них не був наближений до королівського двору, не брав участі в його жит- ті, а унійний митрополит як оборонець інтересів цієї Церкви перед державою й королем не мав місця (а отже, й голосу) в сенаті. У контексті політики зросійщення кінця XVIII ст., яка несла «розчинення, поглинен- ня, асиміляцію русько (українсько)-православної етноконфесійної самобутності росій- сько-православним обрядовірством» (с. 294), А. Зінченко вказує на суттєві відмінності руського (українського) православ’я від московського й говорить про Руську православну Церкву як про традиційну історичну Церкву руського (українського) народу: «православ- ні віряни Правобережної України орієнтувалися на традиційну ідейно-обрядову систему Руської православної церкви, до якої належали їхні предки. Але організаційна та ідейно- обрядова системи Російської синодально-православної церкви були іншими» (с. 293), – стверджує він. Серед істотних відмінностей цих систем А. Зінченко вказує на мову бого- служіння (у руській Церкві це грецька, церковнослов’янська, себто староболгарська з украпленнями «живої» розмовної мови), ідеї Христа-Спасителя і Матері Божої як Матері Руського краю (які суттєво відрізняються від московської ідеї православного Царя-бого- носця і Москви як Христового царства), культ Богородиці і Святого Миколая, традицію іконопису та ін. Зокрема, щодо останнього він зазначає: «Українській іконі не властиві надмірні аскетизм і символізм, типові для грецького та московського іконописань. Похму- рий образ московського іконописання своєю суворістю нагадує щораз про необхідність скоритися вищій волі, втіленій в ідеї Царя-богоносця. Ця символіка помітно відрізняється від світлого, сповненого євангельської молитовності руського іконописання, у кращих зразках якого втілено ідею сердечної молитви до Христа і Матері Божої» (с. 293). Розділ четвертий «Руські парафії Брацлавщини у протистоянні церковних імперій» найбільший за обсягом і змістом: тут розглядаються комплекс проблем, пов’язаних зі складністю і своєрідністю міжвизнаннєвих відносин на Правобережжі наприкінці XVII – на початку XVIII ст., досліджуються характерні риси діяльності церковно-адміністратив- них структур, участь Російської імперії в міжрелігійних конфліктах Речі Посполитої, акції Барської конфедерації у Вінниці, наслідки російської анексії міста і краю і, відповідно, поглинення вінницьких руських парафій Російською синодально-православною Церквою, долі організаторів приєднання і «тих, що не перейшли». Аналізуючи міжвизнаннєві відно- сини Брацлавщини, А. Зінченко розглядає їх у широкому історичному контексті XVII– XVIІI ст., коли вся Правобережна Україна була ареною військово-політичних змагань ро- сійської, польської, турецької держав, а також внутрішніх – міжрелігійних і міжстанових конфліктів, які спалахували з неймовірною швидкістю й охоплювали значні території та групи населення. Зокрема, він характеризує діяльність козацьких полковників Семена Па- лія та Самійла Самуся, волинського шляхтича Данила Братковського – останнього шлях- тича-патріота Руського краю, за визначенням В. Антоновича; гетьмана Пилипа Орлика та ін. Перше десятиліття XVIІI ст. А. Зінченко трактує як період нетривалої, однак суттєвої консолідації руської людності краю, коли «політична думка пасіонарної частини руського люду Правобережної України демонструвала низку радикальних ідей, спрямованих на ліквідацію польського панування в краї, відновлення козацького політичного устрою, лік- відацію шляхетського свавілля та релігійних утисків, а найрішучіша частина козацтва на чолі з полковником Самусем зрештою підтримала антимосковський визвольний похід гетьмана Пилипа Орлика» (с. 304). Згортання козацьких політичних проєктів, розгром по- встань Палія й Самуся силами російського й польського військ, поразка походу Орлика та масові страти козацької старшини «створили нову соціально-політичну ситуацію в краї й уможливили реставрацію тут шляхетської маєткової системи, польського адміністрування Siverian chronicle. 2021. № 6 149 в різних царинах життя» (с. 306). Щоб пояснити низку подій, які відбулися наприкінці XVIIІ ст., А. Зінченко розглядає роль руської Церкви в загальних історичних процесах від 1620 р. (висвячення патріархом Теофаном православних єпископів), реформ Петра Моги- ли до її поглинання Російською синодальною Церквою після російської анексії Речі Пос- политої. Окремий сюжет його дослідження – процеси запровадження, а згодом – ліквіда- ції унії, які він розглядає в рамках «культового імперіалізму», а також діяльність унійних єпископів (Анастасія Шептицького, Флоріяна Гребницького, Філіпа Володковича та ін.). Загалом А. Зінченко говорить про дискримінаційний характер релігійної політики Речі Посполитої, а про діяльність унійної Церкви – як про одну зі складових польського коло- ніального проєкту – «імперського панування над широкими східними теренами, їхніми зе- мельними, людськими та природними ресурсами» (с. 322), пояснюючи, як і чому переслі- дування і дискримінації використовували як приводи для російської інтервенції, а ідея «захисту православ’я» стала чільною ідеологемою та політичним інструментом Російської імперії. Автор простежує ґенезу цієї ідеологеми, висвітлює низку втручань російських ца- рів, від Петра Першого, у внутрішнє життя Речі Посполитої під егідою «захисту право- слав’я», указуючи на низьку внутрішню опірність руської спільноти цій і подібним ідео- логемам: «руська спільнота Брацлавщини, як і всієї Правобережної України, не була здат- ною до самостійно організованої далекосяжної дії, хоча подеколи й брала участь у хао- тичних чи навіть вибухових протестних акціях», – підсумовує він. І додає: «Так і не сфор- мувавши відповідних часові власних орієнтирів, вона перебувала у стані спільнотної ембріональності, в якому перетравлювала давні квазіполітичні видіння, й тому дедалі більше потрапляла від уплив російської імперської пропаганди» (с. 341). «Культовий ім- періалізм» польської релігійної політики й породжена ним система соціального й релігій- ного принижень стали значними психологічними стимулами до насильства в добу Коліїв- щини, і це насильство, наголошує автор, мало потрійну природу (релігійну, соціальну, на- ціональну) і зворотний зв’язок. Прикінцеві підрозділи дослідження присвячені участі духовенства Брацлавщини в релігійно-політичних протистояннях (польсько-українських, польсько-російських) 60– 80-х рр. XVIIІ ст., що спричинили зміну релігійно-визнаннєвої панорами всього україн- ського Правобережжя. Зокрема, автор з’ясовує ролі чільних агентів православної й уній- ної Церков, як-от: переяславського єпископа Мельхиседека Значко-Яворського, київсько- го митрополита Феліціяна Володковича, офіціяла Григорія Мокрицького та ін., пов’язую- чи релігійно-політичні процеси з індивідуально-біографічними чинниками (до того ж у ді- ях і вчинках цих ієрархів, стверджує А. Зінченко, було багато нерозгаданого та супереч- ливого, а це завжди викликатиме зацікавлення й породжуватиме контраверсійні інтерпре- тації). Форми й методи боротьби між церковними ієрархами, як показує А. Зінченко, мало чим різнилися від феодальних війн, а сама боротьба, у якій були задіяні різні механізми (церковні, шляхетські, королівські інституції, військові підрозділи, суди різних інстанцій тощо), вирізнялася надзвичайною жорстокістю. Перекроювання, а згодом і остаточна змі- на релігійно-визнаннєвої мапи Правобережжя відбулися після залучення до релігійних війн російських військ і їхньої участі в переведенні унійних парафій на православ’я (зокрема, через низку адміністративно-поліційних заходів). Це переведення, підсумовує автор, «не було поверненням до давньої Руської православної Церкви, а включенням до державної церковної структури, яка мала найпершим завданням утвердження лояльності до імперії та загальне зросійщення» (с. 413). Аргументований і різнобічний аналіз історичних документів, явищ, подій і процесів із увагою до найменших, здавалось би, непомітних деталей, поданий у порівнянні, проти- чи зіставленні з висновками інших учених (попередників або сучасників) або через диску- сію з ними, вигідно вирізняє працю А. Зінченка серед сучасних досліджень із історії Цер- кви. Як підсумок напрацювань у галузі церковної історії, багаторічної праці історика й ар- хівіста, ця праця – одне з досягнень української історичної науки, що проливає світло на низку подій і процесів минулого та наближає нас до розуміння власної національно-куль- турної ідентичності. Дата подання: 29 вересня 2021 р. Дата затвердження до друку: 6 жовтня 2021 р. Цитування за ДСТУ 8302:2015 Василенко, В. Рецензія : «Небо над Богом»: руські парафії Вінниці у XVIII столітті. Зінчен- ко А. Руські парафії міста Вінниці в XVIII ст./ Центр історії Вінниці. Вінниця: ТВОРИ, 2020. 492 с. Сіверянський літопис. 2021. № 6. C. 144–150. DOI: 10.5281/zenodo.5799582. Сіверянський літопис. 2021. № 6 150 Цитування за стандартом APA Vasylenko, V. (2021). Retsenziia : «Nebo nad Bohom»: ruski parafii Vinnytsi u XVIII stolitti. Zin- chenko A. Ruski parafii mista Vinnytsi v XVIII st./ Tsentr istorii Vinnytsi. Vinnytsia: TVORY, 2020. 492 s. ["Heaven over God": Russian parishes of Vinnytsia in the XVIII century. Zinchenko A. Russian parishes of Vinnytsia in the XVIII century. / Center of the Vinnytsia History. Vinnytsia: WORKS, 2020. 492 p.]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 6. Р. 144–150. DOI: 10.5281/zenodo.5799582.

«Небо над Богом»: руські парафії Вінниці у XVIII столітті

Institution

Similar Items