Історики проти фейків
Рецензія на книгу: Проценко В. Домени Згурівської провінції : дослідження, історико-краєзнавчі нариси. Київ : СМО «Просвіта» ВУТ ім. Тараса Шевченка, 2019. – 192 с.
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Краєзнавство |
|---|---|
| Дата: | 2021 |
| Автори: | , |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2021
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182746 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Історики проти фейків / Л. Іванченко, І. Зіборова // Краєзнавство. — 2021. — № 1-2. — С. 132-144. — Бібліогр.: 67 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-182746 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Іванченко, Л. Зіборова, І. 2022-01-17T14:18:50Z 2022-01-17T14:18:50Z 2021 Історики проти фейків / Л. Іванченко, І. Зіборова // Краєзнавство. — 2021. — № 1-2. — С. 132-144. — Бібліогр.: 67 назв. — укр. 2222-5250 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182746 Рецензія на книгу: Проценко В. Домени Згурівської провінції : дослідження, історико-краєзнавчі нариси. Київ : СМО «Просвіта» ВУТ ім. Тараса Шевченка, 2019. – 192 с. uk Інститут історії України НАН України Краєзнавство Огляди Історики проти фейків Historians against fakes Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Історики проти фейків |
| spellingShingle |
Історики проти фейків Іванченко, Л. Зіборова, І. Огляди |
| title_short |
Історики проти фейків |
| title_full |
Історики проти фейків |
| title_fullStr |
Історики проти фейків |
| title_full_unstemmed |
Історики проти фейків |
| title_sort |
історики проти фейків |
| author |
Іванченко, Л. Зіборова, І. |
| author_facet |
Іванченко, Л. Зіборова, І. |
| topic |
Огляди |
| topic_facet |
Огляди |
| publishDate |
2021 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Краєзнавство |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Historians against fakes |
| description |
Рецензія на книгу: Проценко В. Домени Згурівської провінції : дослідження, історико-краєзнавчі нариси.
Київ : СМО «Просвіта» ВУТ ім. Тараса Шевченка, 2019. – 192 с.
|
| issn |
2222-5250 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182746 |
| citation_txt |
Історики проти фейків / Л. Іванченко, І. Зіборова // Краєзнавство. — 2021. — № 1-2. — С. 132-144. — Бібліогр.: 67 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT ívančenkol ístorikiprotifeikív AT zíborovaí ístorikiprotifeikív AT ívančenkol historiansagainstfakes AT zíborovaí historiansagainstfakes |
| first_indexed |
2025-11-25T21:04:22Z |
| last_indexed |
2025-11-25T21:04:22Z |
| _version_ |
1850543811786178560 |
| fulltext |
132
Нині українське суспільство опанувало такі різноманітні
джерела здобування інформації, що потерпає від масивних
сплесків її фальшування. Фейкові новини зустрічаються не
тільки в дописах Інтернет-спільнот у онлайнових соціальних ме-
режах, а й на сторінках газет, журналів, книг. Особливо це сто-
сується історичних подій. Внаслідок ігнорування перевіркою від-
повідності фактичного та медійного матеріалу подається
підроблена інформація реальних явищ історії.
Одним із варіантів набору різноманітних фейків є книга
В. Проценка «Домени Згурівської провінції», спрямована на
внутрішнього споживача. Опублікована робота має широкий
спектр трактувань, які не витримують жодних, навіть поверхне-
вих, перевірок на достовірність, але, незважаючи на це, вона по-
ширена автором серед жителів Згурівки й інших зацікавлених
читачів. З метою протидії розповсюдженню неправдивої інфор-
мації дана стаття є докладною рецензією на вказані нариси.
Леся Іванченко (м. Київ),
кандидат історичних наук,
завідувачка науково-дослідного відділу
Музею книги і друкарства України,
E-mail: ivanch2008@gmail.com
ORCID:https://orcid.org/0000-0002-5635-2772
Ірина Зіборова (м. Київ),
кандидат історичних наук,
бібліотекар Національної наукової
сільськогосподарської бібліотеки НААН,
E-mail: i.ziborova@ukr.net
ORCID:https://orcid.org/0000-0003-3276-1827
Історики проти фейків
Рец. на: Проценко В. Домени Згурівської провінції : дослідження, історико-краєзнавчі нариси.
Київ : СМО «Просвіта» ВУТ ім. Тараса Шевченка, 2019. – 192 с.
1 Проценко В. Домени Згурівської провінції : дослідження, історико-краєзнавчі нариси. - Київ :
СМО «Просвіта» ВУТ ім. Тараса Шевченка, 2019. - С. 3.
2 Іванченко Л. А., Зіборова І. В., Проценко Л. Г. Суспільна та культурна діяльність родини Кочубеїв у
с. Дубовичі (кінець ХVІІ – початок ХХ ст.) : історико-краєзнавчий нарис. 2-е вид., виправ. і доп. - Київ: НУБіП
України, 2017. - С. 124–134.
Прозовий твір українського письменника
В. М. Проценка «Домени Згурівської провінції»
(далі – «Домени») репрезентовано як науково-по-
пулярне видання власних досліджень з історії Згу-
рівського краю, оформлених у вигляді краєзнав-
чих нарисів. Особисту працю з інформативним
матеріалом автор стверджує в передмові до книги:
«Перегляньте список джерел, які стали основою
нових досліджень, висвітлили нові факти історич-
них подій і вистроїли їх в логічний ряд на сторін-
ках книги. …У списку, за невеликим винятком, –
радянські видання, але з кожного з них довелося
брати… істини», що «об’єднались у нариси»1.
Ознайомившись зі списком джерел нарисів
«Домени», рецензенти встановили, що перелік лі-
тератури складено лише з 87 назв, з яких – 82 взя -
то з розділу «Список джерел та літератури» кни -
ги, написаної колективом авторів Л.А. Іванченко,
І.В. Зіборової, Л.Г. Проценка «Суспільна та куль-
турна діяльність родини Кочубеїв у с. Дубовичі
(кінець ХVІІ – початок ХХ ст.) : історико-крає -
знавчий нарис»2 (далі – «Діяльність родини
133
Історики проти фейків
3 Зіборова І.В., Іванченко Л.А. Рецензія на науково-популярне видання «Проценко В. Домени Згурівської
провінції : дослідження, історико-краєзнавчі нариси. - Київ : СМО «Просвіта» ВУТ ім. Тараса Шевченка,
2019. - 192 с.». Історія науки і біографістика: електронне наукове фахове видання – міжвідомчий тематичний
збірник. URL :http://inb.dnsgb.com.ua/2019-3/. – 9 с. (дата звернення : 18.01.2020).
4 Проценко В. Вказ. праця. - С. 14.
5 Там само. - С. 16.
Кочубеїв»). Також визначено, що джерела та лі-
тературу в «Домени» дублювали скануванням за
допомогою спеціальної програми; збереглася,
навіть, черговість запозиченихнайменувань. Але
в результаті комп’ютерної обробки тексту утво-
рилася значна кількість незрозумілих ієрогліфів,
прізвищ і назві з помилками, які опоненти зафік-
сували в створеному В. Проценком переліку
першоджерел. Очевидно, що автор вважав зай-
вою справою виписувати чи вибирати потрібну
літературу для своїх нарисів.
Проаналізувавши зміст примірника «Доме -
ни», ми з’ясували, що посилань на книгу «Діяль-
ність родини Кочубеїв» у текстовій частині
немає. Знайдено єдине посилання (106, с. 11) на
с. 165 твору «Домени», яке збереглося неприб-
ране після копіювання відповідної сторінки з
книги «Діяльність родини Кочубеїв». Крім того,
автором зро блено компіляцію фраз з книги
«Діяльність родини Кочубеїв» (с. 10–11, 15–18,
49–59) у розділ «Знатні будівники осад. Родина
Кочубеїв» нарисів «Домени». Це теж підтвер-
джує факти вжиття змісту окремих сторінок з
книги «Діяльність родини Кочубеїв» без належ-
ного цитування джерел.
Попри невідповідність тематики та хроно-
логічних меж між рецензованою роботою «До-
мени» та книгою «Діяльність родини Кочубеїв»,
письменник офіційно подає документальну базу
періоду кінця ХVІІ – початку ХХ ст., афілійо-
вану тільки з книгою «Діяльність родини Кочу-
беїв», як застосовану ним для повноцінного роз-
криття теми нарисів «Домени» та публікації
«відомих подій і фактів утворення поселень
Згурівського краю та його людності з часів па-
нування Київської Русі до жовтневого перево-
роту», анотованих автором на титульному листі.
Висновки оцінювачів надрукованої праці
В. Проценка стосовно маніпулятивного викорис-
тання джерельного наповнення та певної кіль-
кості тез, що окреслювали сільськогосподарську
діяльність Кочубеїв, сімейні зв’язки, побутові
події з життєвого шляху окремих представників
роду Кочубеїв, а також виявлені при цьому поши-
рення хибних думок, кривотлумачення запозиче-
них авторських ідей і висновків, що не мають під
собою підґрунтя, висвітлено в спеціальній статті
в міжвідомчому тематичному збірнику ННСБ
НААН «Історія науки і біографістика»3.
Дослідження іншої частини нарисів «До-
мени», об’єднаної краєзнавчою тематикою, про-
понуються в даній рецензії, оскільки ми, як іс-
торики, зобов’язані з’ясувати загальні масштаби
застосування інформаційних фейків. Уважно
прочитавши 184 сторінки представленого твору
В. Проценка «Домени», ми виявили багато від-
хилень та невідповідностей. Основні з них кла-
сифікували за кількома категоріями й аргумен-
туємо, надаючи пояснення та коментарі. Для
кращої демонстрації наявних протиріч, ключові
фрази виділені підкресленням.
І. Аграрні науки
1. «Згурівщина за фізико-географічним
районуванням входить до Лісостепової зони Лі-
вобережно-Дніпровської лісостепової провінції
Північно-Дніпровської терасової низовини…
Досліджуючи у ХІХ ст. цю територію В.В. До-
кучаєв прийшов до важливих висновків…, що
тут у попередні епохи до кінця ХІІІ ст. були ве-
ликі масиви лісу, а на чорноземах, що знаходи-
лись на вододільних ділянках і луках, пророс-
тала трав’яниста рослинність»4.
2. «Дубово-соснові ліси тягнулися вздовж
правого берега ріки Супій і берегів ріки Перевід.
Великий лісовий масив існував у заплавно-бо-
ровій зоні від Галиці до Згурівки і нижче по
течії, який місцеве населення здавна називало
«Зелена діброва»… Постійними представни-
ками межиріччя Переводу–Супою були ховрахи,
тушканчики великі…, хом’яки, рідкісні таран-
тули та махаони, що дотепер водяться»5.
Коментар рецензентів: Територія сучасної
Згурівщини, по якій протікають річки Перевід і
Супій, впродовж 1802–1923 рр. частинами під-
порядковувалась Пирятинському, Прилуцькому
та Переяславському повітам Полтавської губер-
нії. Докучаєв, дійсно, вивчав ґрунти Полтав-
щини з метою практичного обґрунтування своєї
наукової концепції про чорнозем. При цьому в
своїй праці «Наші степи колись і тепер» він під-
сумував:«Прадавніх лісів, ні в історичні, ні в
1-2’2021К Р А Є З Н А В С Т В О
134
доісторичні часи, ніколи не існувало в придніп-
ровських повітах, таких як... Пирятинський…,
західній половині... Прилуцького і двох півден-
них третинах Переяславського повіту, – інакше
кажучи, ніколи не було лісів в тих степах Пол тав -
ської губернії, які нижче (приблизно) 65 сажнів
[138 м] над рівнем моря, незважаючи на безпо-
середнє сусідство... з заплавами Дніпра, і де яких
інших більш-менш значних річок, можна сказати,
від віку лісистих. Давні ліси... Полтавської губер-
нії, і тоді утворили не одну суцільну смугу або
велику ділянку, що прилягали, приміром, до Ки-
ївського Полісся..., а були розкидані, як і тепер,
окремими пасмами і острівцями по високим сте-
повим прибережним нагір’ям Ворскли, Сули,
Псла, Хорола, Удаю, Лохвиці та інших річок, де,
з одного боку, зливалися з заплавними лісами, а з
іншого, за 1–10 верст… від ріки, змінювалися не-
скінченними чорноземними степами»6.
Таким чином, в заплавах степових річок
Супою та Переводу Згурівського краю, розташо-
ваних у Північно-Дніпровській низовині, не
росли великі масиви дубово-соснового лісу. На-
томість рівнинні ділянки були вкриті сінокіс-
ними травами: «Густий рослинний килим по-
кривав колись і всю Полтавську губернію; тоді,
за словами старожилів, як дерева стояли – тирса,
бурунчук, горошок і ковила; «трави такі, що аж
по груди хватають, а то що і більше, а роса по
траві, як вода»7. В опонентів є питання щодо
фауни межиріччя – звідки В. Проценко взяв фей-
кове повідомлення про існування місцевих та-
рантулів? Посилання на вихідне джерело немає.
3. «Розкопки навколишніх скіфських похо-
вань свідчать, що для повного благополуччя по-
мерлого біля нього клали до 100 літрів виног-
радного вина. Тож слово Згурівка може походити
від назви місцевого винограду гурівка…»8.
4. «Наші предки постійно покращували
якість місцевого винограду і успішно його куль-
тивували по узбережжям річок. Найбільші його
плантації в часи Київської Русі знаходились в Пе-
реяславському князівстві, особливо обабіч Супою
і Переводу. Про це згадано у письмових джерелах
датованих Х ст. Серед них, наприклад літопис
Никона (1151 р.): «…торки волост (союзники
Ізяслава) і села пожгоша виногради присекоша».
…Про виноградники згадував мандрівник Миха-
лон Литвин, що прибув до Києва у 1544 році. Він
відмічав: «в Київщині «ростуть...виноградні лози
з великими гронами, попід берегами річок»»9.
Коментар рецензентів: У даному випадку лі-
тератор вдався до маніпулювання цитатами для
створення потрібного змісту. Так, у літописі Ни-
кона автор згадує монаха Антонія, який у 1051 р.
заклав у лаврі «яблонный сад». Збереглися свід-
чення, що крім плодових дерев, у лаврі на по-
чатку ХІ ст. були виноградники, які давали непо-
гане вино. А Михалон Литвин писав (дослівно):
«в Києві ростуть... виноградні лози з великими
гронами, попід берегами річок зустрічається
дикий виноград». Зазначені цитати взято з науко-
вої статті О. П. Анікіної «Північне виноградар-
ство в Україні: історичний аспект становлення
та розвитку»10, але про це В. Проценко не вка-
зав.У даній публікації дослідниця повідомляє,
що багато свідчень знайдено в інших джерелах
ХVІ ст., де згадується про успішні спроби куль-
тивування винограду в монастирських садах
Києва. Однак наголошує, що, попри всі досяг-
нення минулого, виноградарство в ті часи все ж
не було ефективним – виноград визрівав не за-
вжди, часто завдавали збитків морози.
Отже, констатуємо, що на заболочених бере-
гах річок Супою і Переводу виноград в Х ст. не
вирощували, тим паче в проміжку IV ст. до н. е. –
початку І тис. н. е., коли у Степовому Подніпров’ї
стали масовими скіфські поховання11. В курган-
них могильниках Лівобережжя зафіксовані сліди
місцевої металургії та металообробки і артефак ти,
що свідчать про активні торгові контакти з грець-
кими колоніями Північного Причорномор’я –
Леся Іванченко, Ірина Зіборова
6 Докучаев В.В. Наши степи прежде и теперь. Издание в пользу пострадавших от неурожая. - Москва:
Госиздат сельхозлитературы, 1953. - С. 59.
7 Там само. - С. 54.
8 Проценко В.Вказ. праця. - С. 37.
9 Там само. - С. 38.
10 Анікіна О.П. Північне виноградарство в Україні : історичний аспект становлення та розвитку. Історія
науки і біографістика : електронне наукове фахове видання – міжвідомчий тематичний збірник.
URL :http://inb.dnsgb.com.ua/2008-3/08aopasr.pdf С. 2. (дата звернення : 28.09.2019).
11 Ольговський С.Я. Скіфи. Енциклопедія історії України: електронна бібліотека. URL : http://www.his-
tory.org.ua/?termin=Skify (дата звернення : 28.09.2019).
135
завезена кераміка, зокрема амфори. Хоча земле-
робські племена скіфів-орачів вели осілий спосіб
жит тя, займалися землеробством, скотарством і
садівництвом, але навряд чи вони могли заготови -
ти до сотні літрів вина, розлити його в спеціально
привезені здалеку амфори, щоб потім захоронити
з покійником. Вважаємо, що прозаїк спо тво рив
факти з метою підтвердження власних ідей та
ігнорував інформацію, яка цим ідеям супе речить.
Тобто походження назви поселення Згурівка від
сорту місцевого винограду гурівка – шахрайська
підробка усталеної думки, імітація новизни.
ІІ. Археологія
У цю категорію об’єднані фейкові повідом-
лення, що мають обмежену доступність до науко-
вих джерел для їх спростування. Втім, досвідчені
краєзнавці можуть запідозрити неправдивість
інформації за наявністю поняттєвих помилок в ар-
хеологічних термінах і географічною дезорієнта-
цією автора нарисів у розташуванні археологіч-
них пам’яток.
5. «На землях Переяславщини археологи
нині досліджують найбільше місто світу того пе-
ріоду – Галон, яке було спалене під час походу
персидського царя Дарія І Великого на Скіфію в
512 р. до н. е.»12.
Коментар рецензентів: Звичайна стаття з Ві-
кіпедії дає пояснення де знайдена археологічна
пам’ятка: «Сучасні українські вчені ототожню-
ють Гелон з Більським городищем (велике три-
кутне городище скіфських часів, площею 4400 га;
біля села Більськ, на річці Ворскла, на межі По-
лтавської та Сумської областей)». Сучасна Пере-
яславщина, як адміністративно-територіальна
одиниця, входить до складу Київської області.
6. «Пам’ятка археології, що розташована між
Згурівкою і Новим Биковом свідчить про те, що
по близу цих поселень знаходилось городище з ча -
сів Київської Русі. Збереглися рештки фортеці на
острові, площею близько 15 гектарів, обнесеного
земляним валом та обгородженого стовпами»13.
Коментар рецензентів: Автор плутається в
поняттях «городище» і «фортеця». Тож до відома:
городищем вважають залишки стародавнього по-
селення, обгородженогоземляними оборонними
валами, ровами, дерев’янимчастоколом, а фор-
теця – укріплений пункт з міцними капітальними
спорудами, призначений для тривалої кругової
оборони. В цитатійдеться про Петрівське горо-
дище, що знаходиться між с. Красне Згурівського
району Київської області та с. Петрівка Бобро-
вицького району Чернігівської області.У матеріа-
лах наукової конференції «Шлях із Булгара до
Києва», проведеної вченими Казані та Києва 26–
27 лютого 1991 р., є відомості про кругле горо-
дище біля села Петрівка на р. Супій, розташоване
на острові в заболоченій заплаві верхньої течії
річки14. В наш час земляні вали оточують округлу
площадку 160х170 м і збереглися висотою до 3,7–
4 м. Навколо – залишки неукріпленого посаду, на
якому, окрім звичайного битого посуду, уламків
жорен та інших решток господарської діяльності
ХІ–ХІІІ ст., траплялися уламки амфор; знайдено
бойову сокиру. Цей пункт, крім виконання фун-
кцій манзіля (зупинки), міг використовуватися і
як місце збору княжих дружин перед походами в
Степ. На нашу думку, на городищі постійне насе-
ленняне проживало, тому загороджувальні укріп-
лення були непотрібні.
Зараз доступ на територію Петрівського го-
родища вільний в будь-яку пору року, завдяки
низькому рівню ґрунтових вод. Однак дослідник
В. Проценко сюди не заходив, бо пише про заго-
рожу зі стовпів, яку засновники посаду не буду-
вали. Крім того, письменник точно не знає міс-
цевість, на якій збереглося городище, оскільки
орієнтовні межі його розташування завеликі – за-
мість радіусу 6,5 км (Красне–Петрівка) вказано
відстань 15 км (Згурівка–Новий Биків). Проблему
з визначенням географічних координат підкрес-
лює наступна цитата (7): «Петрівка має свою
давню історію. На околицях села, ближче до Но-
вого Бикова, на правому березі Супою виявлено
городище епохи бронзи (ІІ тис. до н. е.), яке під-
тверджує, що сюди сягала кінна арійська цивілі-
зація (кіммерійці) – попередники і прапращури
козацтва. На території села виявлено городище
часів Київської Русі (ХІІ–ХІІІ ст.)»15. Насправді
село засноване на лівому березі р. Супій. Про
місце знаходження Петрівського городища йш-
лося попередньо. А щодо наявності пам’яток ар-
хеологіїі в Петрівці, і в інших поселеннях, про-
понуємо прочитати у наступній таблиці.
Історики проти фейків
12 Проценко В. Вказ. праця. - С. 24.
13 Там само. - С. 58.
14 Иевлев М. М., Моця А. П. Русский» участок пути Булгар – Киев (особенности поселений и маршрута).
Путь из Булгара в Киев. - Казань, 1992. - С. 23–30.
15 Проценко В. Вказ. праця. - С. 140.
1-2’2021К Р А Є З Н А В С Т В О
136
Таблиця 1
Відповідність пам’яток археології реєстрам наукових фондів
Леся Іванченко, Ірина Зіборова
Повідомлення в тексті нарисів Каталог наукових фондів Інституту археології НАН України
8. «Петрівка [Бобровицького р-ну Чернігів-
ської обл. –Авт.]… На околицях села,
ближче до Нового Бикова, виявлено горо-
дище епохи бронзи (ІІ тис. до н. е.)16.
У реєстрі «Колекції новобудовних експедицій» під
№ 956 вказано пам’ятки з курганного могильника доби
бронзи, заліза, середньовіччя (Петрівка І) і кургану
доби бронзи (Петрівка ІІ), досліджені С. Н. Братченком
(1980) на території с. Петрівка, Станично-Луганського
р-ну, Луганської обл.17, а також під № 1006 – пам’ятки
з кургану скіфського часу поблизу с. Петрівське, Тара-
щанського р-ну, Київської області, розкопаного
Г. Т. Ковпаненко (1982)18.
9. «Скіфське і чорноліське поселення було
досліджено під час проведення археологіч-
них розвідок В.А. Круцем в 1964 році по-
близу села Войтове» [Згурівський р-н Київ-
ської обл.; Лівобережне Подніпров’я – Авт.]19.
У реєстрі «Колекції новобудовних експедицій» під
№ 956 вказано пам’ятки з розкопок С. Н. Братченка на
правому березі р. Євсуг (1980) курганних могильників:
сарматського часу; доби бронзи; доби бронзи, заліза,
середньовіччя) c. Войтове, Станично-Луганського р-ну,
Луганської обл.20.
9. Коментар рецензентів: На сьогодні досліджена Чорноліська культура поширена в межах кількох
локальних варіантів: ворсклинський (басейн р. Ворскла), лівобережний (Самара, Оріль, Сіверський
Дінець), правобережний (Правобережне Подніпров’я від Києва до Дніпропетровська) та дністровський
(басейн Бугу та Дністра).
10. «…Поряд з Усівкою, на околицях села Со-
фіївки [Згурівський район– Авт.]…, розташо-
ване городище пізньої трипільської культури
назване вченими «софіївська культура»21.
11. «Біля Софіївки два кургани скіфського пе-
ріоду др. пол. V – поч. ІV віків до н. е., розві-
дані завідувачем археологічного відділу при-
родно-історичного Полтавського губ. земства
В. М. Щербаківським у 1915 році. …Поряд із
селом Софіївка знаходиться поселення пізньої
трипільської культури, датоване не раніше
2650 року до н. е. Про це свідчать матеріали
експедиції 1963 року Інституту археології під
керівництвом Ю. М. Захарука»22.
У реєстрі «Колекції новобудовних експедицій» під № 56
вказані окремі пам’ятки з тілопального могильника біля
с. Софіївка Броварського р-ну (нині Бориспільський р-н
Київської обл.), виявлені в 1947 р. І. М. Самой ловським
під час археологічних розвідок23; під № 91 – пам’ятки
доби міді-бронзи з тілоспального могильника, дослід-
жені Ю. М. Захаруком (1948) поблизу с. Софіївка Бо-
риспільського району24; під № 187 – колекція пам’яток
доби енеоліту, трипільської культури з поселення Софіїв -
ського типу, знайдених на околиці с. Софіївка Борис-
пільського району та вивчених експедицією Ю. М. Заха -
рука в 1950 р.25.
16 Проценко В. Вказ. праця. С. – 140.
17 Блажевич Н.В., Бурдо Н.Б., Вітрик І.С., Денисова А.О., Карашевич І.В., Карнаух Є.Г., Корпусова В.М.,
Павленко Л.В., Сон Н.О. Колекції Наукових фондів Інституту археології НАН України. Каталог. - Київ : Ака-
демперіодика, 2007. - С. 234.
18 Там само. С. 262.
19 Проценко В. Вказ. праця. - С. 8.
20 Блажевич Н.В., Бурдо Н.Б., Вітрик І.С. та ін. Вказ. праця. - С. 234.
21 Проценко В. Вказ. праця. - С. 96.
22 Там само. - С. 117.
23 Блажевич Н.В., Бурдо Н.Б., Вітрик І.С. та ін. Вказ. праця. - С. 293.
24 Там само. - С. 296.
25 Блажевич Н.В., Бурдо Н.Б., Вітрик І.С. та ін. Вказ. праця. - С. 305.
137
ІІІ. Щодо історії
держави Київська Русь
14. «Поряд з назвою народу анти вживалася
назва слов’яни, які населяли Волинь, Поділля,
Переяславщину і Чернігівщину… «Повість
врем’яних літ» перераховує слов’янські пле-
мена, які жили в ХІ столітті: «Се бо токмо
СловЂнескъязыкъвъ Русі: Поляне, Деревляне,
Новъгородьци, Полочане, Дьрьговичи, СЂверо,
Бужане, заньсЂдять по Бугу, послЂ же Волы-
няне». Всі вони розмовляли однією мовою, яка
до цього часу панує серед сільського населення
українців»30.
Коментар рецензентів: Вважаємо помилкою
ототожнення антів і слов’ян. Візантійці називали
антами ту частину східних слов’ян, що в IV–
VII ст. були об’єднані в міцному міжплемінному
Антському союзі. Анти склали, переважну (за
Грушевським) чи меншу в порівнянні зі склави-
нами (за Залізняком), частину людності в етнічно -
му формуванні українського народу. Слов’яни –
велика група європейських народів, об’єднаних
близькістю мов і спільним походженням, що
створили (за географічним критерієм) три скла-
дові гілки: східнослов’янську (українці, русини,
білоруси, росіяни), західнослов’янську (поляки,
кашуби, чехи, словаки, лужичани) і південнос-
лов’янську (серби, хорвати, словенці, боснійці,
болгари, македонці, чорногорці). Слов’яни
розмовляють слов’янськими мовами. Опоненти
мають до В. Проценка запитання: «А що, слов’ян -
ська мова панує тільки серед сільського насе-
лення України? В містах всюди говорять інозем-
ною?». В тексті відповіді немає.
15. «В ХІ ст. н. е., коли Київ, об’єднавши
полян, древлян, сіверян, уличів та тиверців, а
згодом торків і половців, став політичним цен-
тром східних слов’янських племен, утворивши
Київську Русь»31.
Коментар рецензентів: Дійсно, Русь вперше
об’єднала східнослов’янські племена в одну
державу. Однак, половці й торки (гузи) це – пле-
мена тюркомовних кочівників, які були ініціато-
рами низки набігів на русинів32. Іноді вони
Історики проти фейків
Повідомлення в тексті нарисів Каталог наукових фондів Інституту археології НАН України
12. «Підтвердженням факту проживання
людей на верхньому Переводі є виявлені мо-
гильники поблизу Турівки [Згурівський
район – Авт.] епохи Київської Русі. Одержані
результати дослідження цих могильників
дають підстави стверджувати, що вони відно-
сяться до типу слов’янських і супроводжу-
вали поселення та городища ХІІ–ХІІІ сто-
літь»26.
У реєстрі «Колекції новобудовних експедицій» під
№ 978 вказано колекцію пам’яток доби неоліту, енеоліту,
брон зи, ДРЗ, слов’ян, Київської Русі, зібрану в 1980 р.
у селах Київської області, серед яких названо с. Турівку
Яготинського р-ну (тепер Згурівського р-ну), експеди-
цією «Славутич» під керівництвом Д. Я. Телегіна27.
В каталозі не конкретизовано що саме досліджували в
с. Турів ка, але попередньо це міг бути скіфський курган
або давньоруський курганний могильник VII–VIII ст.
13. «Підтвердженням факту постійного прожи-
вання людей виявлені могильники поблизу…
Красного і Турівки [Згурівський район – Авт.].
Одержані результати дослідження цих могиль-
ників дають підстави стверджувати, що вони
відносяться до типу слов’янських і супровод-
жували поселення та городища ХІІ–ХІІІ ст., які
виявлені поряд цих сіл»28.
У реєстрі «Колекції новобудовних експедицій» під
№ 549 вказано пам’ятки курганного могильника доби
бронзи, середньовіччя біля с. Красне, Скадовського
р-ну Херсонської обл., розкопані О. М. Лєсковим
(1963)29. Немає відомостей про відкриття поселень
ХІІ–ХІІІ ст. поблизу сіл Красне і Турівка.Як повідом-
лено в п. 6, поблизу с. Красне Згурівського району до-
сліджено Петрівське городище.
26 Проценко В. Вказ. праця. - С. 100.
27 Блажевич Н.В., Бурдо Н.Б., Вітрик І.С. та ін. Вказ. праця. - С. 335.
28 Проценко В. Вказ. праця. - С. 125.
29 Блажевич Н.В., Бурдо Н.Б., Вітрик І. С. та ін.Вказ. праця. - С. 276.
30 Проценко В. Вказ. праця. - С. 10–11.
31 Там само. - С. 125.
32 Квітницький М.В. Половці. Енциклопедія історії України: електронна бібліотека. URL : http://www.his-
tory.org.ua/?termin=Polovtsi (дата звернення : 28.09.2019).
Закінчення таблиці 1
1-2’2021К Р А Є З Н А В С Т В О
138
брали участь у міжусобицях руських князів як
союзники протилежних сторін, у спільних похо-
дах на сусідні держави, але ніколи не входили до
складу Русі. На початку XI ст., після нищівної
поразки від печенігів, невелика частина торків
попросила притулку в київського князя. Ставши
васалами руських князів, торки охороняли пів-
денні кордони Русі, здійснювали за відповідну
платню походи проти степовиків, зокрема охоче
проти половців. Вони осіли на Пороссі, де, ство-
рили військовий союз «чорних клобуків». На-
прикінці ХІІ ст. інтенсивність набігів половців
на Русь значно зменшилась. Монголо-татарська
навала (1236–1240) призвела до повного завою-
вання Половецької землі, яка стала частиною те-
риторії Золотої Орди, а в IV ст. назва «половці»
зникла з давньоруських джерел.
16. «Для захисту держави від степовиків він
[Володимир Святославович– Авт.] будує низку
укріплень і переводить до них кривичів, в’яти-
чів, словен, торків; створює порубіжну дру-
жину»33.
17. «[у 1015 р.– Авт.] Тут князь Володимир
вперше заснував південні міста на Десні, Тру-
бежі і Сулі. В міста були поселені «кращі мужі
від Словен і від Кривич – і від Чуді і від Вятич».
Це явне підтвердження, що місцеве сіверське на-
селення було тоді занадто слабе, або ж його зов-
сім не було на цьому порубіжжі, або воно було
витіснено чи відступило у безпечніші місця від
нападів печенігів»34.
Коментар рецензентів: Цитати 16 і 17 супе-
речать одна одній: вказані племена поселені на
кордон для укріплення оборони чи в порожні
міста замість місцевого населення? Ми вва-
жаємо, що такими тезами автор висловлює своє
бачення історії в кращих традиціях норманської
теорії, поширеної російською цензурованою іс-
торіографією, на кшталт східнослов’янські пле-
мена були нездатні без допомоги запрошених ва-
рягів заснувати могутню Давньоруську державу.
Все відбувалось з точністю навпаки. З середини
ІХ ст. «йшла безперервна велика війна» з пече-
нігами. Щоб протистояти постійній загрозі
князь Володимир почав створювати розгалу-
жену оборонну систему. Було побудовано низку
городів (в значенні обгороджених територій,
прикордонних фортець, а не міст) на південь від
Києва (над річкою Стугною) і на Лівобережжі
(над Десною, Трубежем, Сулою). В результаті
військової реформи замість найманців-варягів
князю стали служити «мужі кращі» з різних пле-
меннихоб’єднань Руської землі: Слов’ян (з При-
дніпров’я), Кривичів (з Двіни, Волги та Німану),
Чуді (угро-фіни з Західного Сибіру), В’ятичів (з-
за Оки та Москви-ріки). Південні кордони зміц-
нили величезною за розмірами системою укріп-
лень, відомою як «Змієві Вали». З них легше
було відбивати напади кочовиків.
18. «Назву місто Переяслав отримало від
колишньої назви царства Славія… і включає
нинішню назву міста Пере-я-слав дослівний
зміст – перед цим я Славія»35.
Коментар рецензентів: На наше переконан -
ня, під впливом аматорської творчості С. Пла-
чинди, прозаїк пропонує нові тлумачення окремих
назв міст і сіл, зокрема: Русанова (літописний
Русотин), Пирятина, Яготина, київської Руса-
нівки, Переяслава-Хмельницького, Гури (вино -
град і назва містечка) тощо. Книгу Плачинди
«Словник давньоукраїнської міфології» вияв-
лено в переліку використаної літератури нарисів
«Домени». Значить для автора – це визнаний
вчений, попри те, що його твори містять маргі-
нальні, з точки зору історичної науки, ідеї. Від-
повідно до них історія українського народу почи-
нається від часів Мізинської стоянки (20–15 тис.
років до н. е.), а пращурами українців є трипільці.
Недарма ж на цьому тлі В. Проценку майже в
кожному селі Згурівського району ввижаються
залишки городищ, відкриті могильники чи роз-
копані старовинні поселення.Тут доречно буде
згадати фіктивні пам’ятки археології (Порів-
няльна таблиця відповідності реєстрам наукових
фондів), до яких можна додати ще кілька.
19. «Давнє поселення в межах нинішнього
села [Усівка – Авт.] могло виникнути ще в часи
Київської Русі. Адже в центрі села знаходиться
острівець-городище, яке в свій час оточувала з
усіх сторін вода. Місцеві жителі називають ко-
лишній острівець – місто»36.
Коментар рецензентів: За інформацією міс-
цевих краєзнавців відомо, що вперше в історич-
них джерелах с. Усівка згадується у другій чверті
Леся Іванченко, Ірина Зіборова
33 Проценко В. Вказ. праця. - С. 13.
34 Там само. - С. 49.
35 Проценко В. Вказ. праця. - С. 25.
36 Там само. - С. 95.
139
XVII ст. Перші поселенці осіли в різних місцях
села. Таких кутків було п’ять, серед них куток
Город (а не місто!), зусібіч оточений водою. До-
тепер інше значення назви неприйнятне.
20. «Створення комплексу укріплень Биків,
Красне, Турівка, Серединка і Держикрай більше
всього відноситься до 1125 року, коли Володи-
мир Мономах наділив цими порубіжними зем-
лями свого зятя і половецького князя Сквир-Ро-
жиновського»37.
Коментар рецензентів: Бракує відомостей
про будівництво вказаних оборонних споруд, як
і не вистачає інформації про дати заснування од-
нойменних сіл. Авторська думка потребує під-
твердження першоджерелами, а посилань немає.
Втім, акцентуємо увагу на назві Серединка. Саме
так письменник перейменував село Середівку
Згурівського району. На підставі чого це зроб-
лено – невідомо.
IV. Історія Згурівського краю
Оскільки, на переконання В. Проценка, на
степовій території Згурівщини в давнину шу-
міли непрохідні ліси (п. 1, 2), то до ХVІ–ХVІІ ст.
їх повинен був хтось знищити. Таким екологіч-
ним порушником автор «призначив» політич-
ного і культурного діяча Великого Князівства
Литовського, мецената Костянтина Острозького.
Висновок підтверджується наступними цита-
тами.
21. «Найбагатший магнат [князь Костянтин-
Василь Острозький – Авт.] поклав під сокиру не
тільки Присупоївські ліси для виробництва по-
ташу, але розкопав на Супою десятки городищ
Київської Русі, використовуючи перетлівші укріп -
лення для виробництва селітри»38.
22. «Острозький … в 1585 році… заснував
нові поселення на межі «Вишневеччини». …На
території Присупоївських лісових масивів в ра -
йоні нинішньої Згурівки виник присілок, де
прижилися наймані майстри, робітники і пере-
селенці з Поділля та Волині. Вони займалися ма-
нуфактурним виробництвом поташу і дьогтю»39.
Коментар рецензентів: Посилання В. Про-
ценка на першоджерела не вказані. У відомих
нам дослідженнях науковців задокументований
початок розробки селітри в Лівобережжі на
землях Речі Посполитої припадає на 1613 р. (за-
хоплення Вишневецькими земель Проскур-Су-
щинських та Криників над Ворсклою, а також
розкопування на селітру могили Скоробір).
Здогадно, що перші розробки могил на селітру
на теренах польсько-литовського Лівобережжя
розпочато дещо раніше. Потенційними місцями
для промислу називали «поля дикі Білгород-
ські, Очаківські, Путивльські, … біля Мурав-
ських шляхів і поблизу річок Псла, Ворскли і
Орелі…». Території, де «на городищах і моги-
лах» на початку 1620-х рр. вже існували селіт-
роварні майдани в руках Вишневецьких: «са-
летри біля рр. Хорола, Псла, Груні Великої,
Груні Черкаської, Груні Ташанської і Груні
Сухої, і теж біля городища Більського, і біля
рр. Ворксли, Орелі, Мерчика, Орчика, Говтви і
Сули і по іншим диковинкам»40.У реєстрі уря-
дової «Адміністрації селітряних маєтків»
1636 р. зазначено населені пункти, які їй підпо-
рядковувалися: міста Березань (р. Недра), Биків
(на р. Супій), Яблунів, Миргород, а також ма-
єтки Полтава, Зигмунтів, Краснопіль, Крукпіль
(р. Недра) і Чумгак. Серед них, як бачимо, лише
Биків, Березань і Крукпіль можна географічно
віднести до Присупоївських земель. Про інші-
поселення на Супої з виробництва селітри до-
стовірної інформації немає.
23. «…Острозький, маючи дозвіл короля на
освоєння земель…, виробництво поташу і се-
літри, пустив майже усю «Зелену діброву» під
сокиру. Лишився невеликий гай «Дубинка» до
8 гектарів в районі нинішньої Згурівки, з якого і
виріс в майбутньому дендропарк»41.
Коментар рецензентів: Спростування хибної
новини є в «Нарисі діяльності П. А. Кочубея з
лісорозведення в Полтавській губернії»: «До 60-
х років [1860-х– Авт.] садиба Кочубея, поді-
ляючи спільну долю степових місцевостей, не
виділялася рослинністю. Єдиним притулком від
літньої спеки міг слугувати дубовий гай («Ду-
бина»), площею близько 8 десятин, насаджений
ще предком г. Кочубея графом Розумовським.
Історики проти фейків
37 Проценко В. Вказ. праця. - С. 54.
38 Там само. С. 3–4.
39 Проценко В. Вказ. праця. - С. 34.
40 Шерстюк В.В. Хронологія та етапи розвитку селітроваріння в Лівобережному Подніпров’ї. Сіверщина
в історії України : зб. наук. пр. - Глухів, 2013. - Вип. 6. - С. 204.
41 Проценко В. Вказ. праця. - С. 18.
1-2’2021К Р А Є З Н А В С Т В О
140
Увесь простір, зайнятий тепер парком, був або
під оранкою, або використовувався під пасо-
вище»42.
24. «…Найбільше поташно-селітряне ви-
робництво, організоване Острозьким у Згурівці,
належало до прямої юрисдикції короля. …Ли-
шилась назва одного з кутків Згурівки, де знахо-
дилось поташне виробниче поселення – Бай-
раки»43.
Коментар рецензентів: Висновки про вига-
дані селітряні промисли обґрунтовано в п. 22,
23. Щодо походження назви кутка «Байраки», то
місцеві старожили розповідають: «В період Пер-
шої світової війни на околиці с. Згурівка, якнай-
далі від території цукрового заводу, родина Ко-
чубеїв побудувала 3 приміщення шпиталю для
хворих на тиф. При лікувальному закладі був-
цвинтар для померлих від цієї інфекційної хво-
роби. У 1920-х роках колишні тифозні бараки
радянська влада віддала багатодітним сім’ям під
тимчасове житло. Тому цю територію місцеві
жителі спочатку називали Бараки. Згодом ця
назва трансформувалась у Байраки, як місце на
околиці, поросле чагарником, віддалік від села».
25. «З березня 1654 р. тут стояла велика за-
лога Московського війська і Биків опинився в
полі бойових дій. Результатом цієї інтервенції
був вщент зруйнований Держикрай, а Биків і на-
вколишні села значно порідшали. …22 липня
1654 р. Павло Халепський… залишив письмову
згадку: «Ми прибули до міста з трьома укріплен-
нями, яке зветься Биків. Мешканців у ньому ли-
шилось дуже мало через моренну пошесть…»44.
Коментар рецензентів: В одній невеликій
цитаті є кілька подій з перекрученим змістом.
По-перше, залоги московського війська з’яви-
лися на Лівобережжі в період московсько-ко-
зацької війни 1658–1659 рр. під проводом геть-
мана І. Виговського. Зокрема, 30-тисячний
корпус на чолі з окольничим князем Г.Г. Ромода-
новським перебував на Лівобережжі в районі
Переяслава, Чорнух і Пирятина з кінця серпня
1657 р. до початку лютого 1658 р.45 Але підтвер-
джених фактів, що на території с. Биків [по тек-
сту – смт Новий Биків Бобровицького р-ну Чер-
нігівської обл.] з навколишніми селами були
бойові дії, нема. Навпаки, «Дочекавшись вістей,
що війська Мухаммед-Гірея на підході, Вигов-
ський вирушив з с. Бикова, де він стояв обозом,
прямо під Конотоп»46. По-друге, Павло Халеб-
ський (Алепський) відвідав Биків задовго до во-
єнних протистоянь, коли супроводжував антіо-
хійського патріарха Макарія III у поїздці по
Україні. Він вів подорожній щоденник. Пред-
ставляємо потрібний запис: «33-й день подо-
рожі.12 липня літа Божого 1654-го. Прибули у
велике місто на ймення Бихів, також із трьома
фортецями і ставом. Це вельми велике місто, як-
от Васильків з його спорожнілими будівлями, та
сильна моровиця, спіткавши його, винищила
всіх мешканців, тепер місто занедбано, людей
мало, і вони дуже нещасні»47. Отже,зменшення
населення сталося не через воєнні сутички, а
внаслідок інфекційної епідемії.
V. Історія започаткування
населених пунктів
26. «Він [військовий інженер Гійом де Боп-
лан– Авт.] десь між 1620 і 1630 роками обсте-
жував Присупоївські поселення і позначив на-
селений пункт Згурівку на побережжі Супою
вище Усівки, десь в районі нинішнього села Че-
ревки. Тому багато дослідників не звертають
увагу на надпис Сґуronka – Згиронка з іншого
боку ріки»48.
Коментар рецензентів: На Спеціальній мапі
України Г. Боплана («Спеціальний і докладний
план України разом з належними до неї воє -
водствами, округами та провінціями»в мас-
штабі 1:450 000), виґравійованій і надрукованій
Леся Іванченко, Ірина Зіборова
42 К – нъ. Очерк деятельности П.А. Кочубея по лесоразведению въ Полтавской губернии. - Киевъ: тип.
С. В. Кульженко, 1892. - С. 5.
43 Проценко В. Вказ. праця. - С. 61–62.
44 Там само. - С. 127.
45 Бульвінський А. Українсько-російська війна 1658–1659 рр. : основні битви, стратегія, чисельність та
склад військ. Україна та Росія : проблеми політичних і соціокультурних відносин : зб. наук. праць. - Київ :
Ін-т історії України НАН України, 2003. - С. 174.
46 Там само. - С. 212.
47 Халебський Павло. Україна – земля козаків: подорожній щоденник / Упор. М. Рябий. Київ : Ярославів
Вал, 2009. - С. 190–191.
48 Проценко В. Вказ. праця. - С. 40.
141
В. Гондіусом (1650), фактично написано «Czy-
renki» – польською «Чіренкі», тобто це і є давнє
поселення Черевки, яке розташоване на правому
(протилежному від Згурівки) березі Супою.
Саме село Згурівка на топографічній мапі Боп-
лана тих часів не позначене.
27. «…Згурівку у 1708 р. отримав в оренду
грек Тимофій Стеглієв (Згура). Молодий Тимо-
фій Стеглієв навчався в Краківському універси-
теті, вивчав, за звичаями тих часів, історію, фі ло -
софію і риторику. В одній групі з ним здобував
освіту юний український дворянин Іван Мазепа.
Молоді люди подружилися»49.
Коментар рецензентів: Вказана новина не-
обґрунтована посиланням на першоджерела.
Немає підтвердження, що ніжинський грек
Згура і покозачений поляк Мазепа разом навча-
лися в Кракові й товаришували.Найбільш повна
інформація про даних історичних постатей по-
дана С. Павленком50: «Невідомо, коли Т. Згура
з’явився в Україні. Швидче за все він належав
до греків, які переселилися до Ніжина. Він мав
там двір, в якому, очевидно, й мешкав. [У 1708 р.
– Авт.] Згура користувався особливим довір’ям
в І. Мазепи, …гетьман наказав греку доглядати
за ним. Також він доручав йому проводити фі-
нансові операції». Тимофій Гречанін був пред-
ставником таємної дипломатії за гетьманства
І. Мазепи.Юнацькі роки вказаних осіб не до-
сліджували.
28. «Мальовниче село Красне Згурівського
району Київської області виникло за часів Київ-
ської Русі. Найдавніша згадка про село заното-
вана за 1085 рік у «Повчанні Володимира Моно-
маха синам своїм»…: «И на весну посади мя
отець в Переяславли перед братьею, и ходихом
за Супой. И едучи к Прилуку городу, и срето-
шаны внезапу половечьскые князи, 8 тысячь, и
хоте хом с ними ради битися, но оружье бяхом
услали наперед на повозах…, а наши онех боле
избиша и изьимаша, и не смеша ни коня пояти в
руце, и бежаша на Сулу тое ночи. И заутра, на
Госпожин день, идохом к Беле Вежи, и Бог ны
поможе и святая Богородица: избихом 900 поло-
вець, и два князя яхом, …а два мужа толко уте-
коста. И потомь на Святослав ль гонихом по по-
ловцих, и потомь на Торческый город, и потомь
на Гюргев по половцих. И пакына той же сто-
роне у Красна половци победихом; и потомь с
Ростиславом же у Варина веже взяхом…»51.
Коментар рецензентів: Для встановлення іс-
тини надаємо адаптований переклад з науковими
поясненнями Л. Махновця: «А на весну посадив
мене отець у Переяславлі, попереду братів-[кня-
зів], і ходили ми за [ріку] Супій. […] А назавтра,
в день владичиці (день Успіння (15 серпня) або
Різдва Богородиці (8 вересня)), пішли ми до [го-
рода] Білої Вежі (місто Біла Вежа на ріці Остер).
[…] А потім на [город] Святославль гонили ми
вслід за половцями, а потім на Торчський город,
а потім на Юр’єв (Гюргевъ (Юріїв) – місто на
річці Рось, правій притоці Дніпра) услід за по-
ловцями. І знову на тій же [правій] стороні
[Дніпра] поблизу [города] Красна половців ми
побідили…»52. Отже, мова йде про стародавнє
руське місто Красн (Красне Перше) на річці
Красній в Обухівському районі Київської об-
ласті, яке заснував київський князь Володимир
Великий на «змієвих валах» південніше Києва.
А село Красне Згурівського району знаходиться
на річці Супій – лівій притоці Дніпра, тобто на
його лівому березі. У такий спосіб замість сен-
саційного повідомлення встановлено сфабрико-
ваний історичний факт.
29. «…На картах XVII ст. французького ін-
женера Гійома де Боплана, виданих в Амстер-
дамі 1657 р., є нанесені села Биків і Галиця, а
між ними на місці сучасної Макіївки розташо-
вана SualanDabrova Зелена діброва. Трохи пів-
денніше від Зеленої Діброви нанесене поселен-
няDerzzekrai (Держикрай). Можливо це старіша
назва села»53.
Коментар рецензентів: Знову констатуємо
незнання місцевості та маніпуляції географіч-
ними координатами. На мапі Г. Боплана (1650)
між селами Биків і Галиця зображено лісовий
осередок Szalan Dabrova (польською Шалан
Даброва). З нього бере початок річка Перевід, на
якій вище за течією (на південний схід) нанесено
Держикрай (Derzykray), а ще вище с. Турівку
Історики проти фейків
49 Там само. - С. 64.
50 Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи : соратники та прибічники. - Київ : Вид дім «КМ Академія»,
2004. - С. 144–145.
51 Проценко В. Вказ. праця. - С. 48–49.
52 Іпатіївський літопис (Лаврентіївський список) під 1087 р.
53 Проценко В. Вказ. праця. - С. 183.
1-2’2021К Р А Є З Н А В С Т В О
142
(нині Згурівського району). Про цю місцевість є
повідомлення в історичних джерелах XVIII ст.:
«В Пирятинському повіті… протікає 2-а середня
ріка Перевід. Вершина її знаходиться в Козе-
лецькому повіті, в селі Мокіївці. Протікаючи Ко-
зелецьким повітом ріка проходить майже весь
Пирятинський повіт, у якому впадає біля міста
Пирятина в ріку Удай»54. Відтак, на мапі 1650 р.
позначено лише місце, на якому в 1770–1780 рр.
зафіксовано с. Макіївка (тепер Носівського р-ну
Чернігівської обл.).
Про поселення Держикрай доступні відо-
мості в «Описі Старої Малоросії»55: «...кордо-
ном степу, відмежованого Карпекою для При-
луки від Погребів.., було вказано те місце на
березі Переводу, де з цією річкою
зливалася«рудка»Гнилиця, при чомувказівником
кордону зазначений кам’яний міст. ...Поряд з
цим кам’яним мостом, вже раніше існувало по-
селення.., ймовірно, що це і був, згаданий у куп-
чій Касяненка, Держикрай, поселений кн. Ос-
трозьким... Потім Держикрай зник, напевно
розорений одночасно з [селом– Авт.] Перево-
дом. …Галаган... осадив тут хутір, але при
цьому вказав не Гнилицю, а урочище Свидо-
вець...». Таким чином, можна припустити, що на
місці Держикраю було започатковане село Гни-
лиця (після 1961 р. перейменоване в с. Знам’ян -
ка Прилуцького р-ну Чернігівської обл.).
30. «На околиці Петрівки [Бобровицького р-
ну Чернігівської обл. – Авт.] височить мурова-
ний стовп. Такі стовпи ставили кімерійці на кор-
донах своєї держави…»56.
Коментар рецензентів: Зміст цитати є своє-
рідним тестом на уважність, знання місцевості
та логічне мислення. Насамперед те, що кімме-
рійці – найдавніший із народів, який кочував на
території сучасної України від початку залізного
віку до VІІ ст. до н. е. Вони контролювали при-
чорноморські степи від Керченської протоки до
Дністра. Навіть якщо кіммерійці ставили стовп
мурований, чи він зберігся до ХХІ ст.? Наос-
таннє – по факту: на околиці села, обабіч дороги,
«здіймається» конусоподібний стовп, споруд-
жений з сучасної цегли, на якому вмурована
табличка з написом «Село Петрівка. Пам’ятка
архітектури ХVІІ ст.»! Очевидно В. Проценко
сподівався, що перевіряти його інформацію все
одно ніхто б не поїхав.
31. «14 листопада 1708 р. на Биків, Петрівку
і Красне отримав царську грамоту полковник пе-
реяславський Степан Томара. Ревізія Переяслав-
ського полку 1750 року засвідчує, що Горленко
Петро – бунчуковий товариш мав у Яготинській
сотні і на хуторі Петрівці посполитих…»57.
32. «Син генерального судді Горленко Петро
Якимович…у 1755 р. вів суперечку за ґрунти із
полковим осавулом київським Йосипом Закрев-
ським за… служителів у Яготинській сотні в
Петрівці у 1750 році»58.
Коментар рецензентів: Надаємо оригінал
документу до 31-ї цитати: «Степан Іванович То-
мара 14 листопада 1708 р. отримав царську гра-
моту на сс. Биків, Вороньки, Веприк, Білоцер-
ківку, Козацьке, Красне, Усівку та Кулажинці»59
[села Басанської сотні Переяславського полку –
Авт.]. Як бачимо, в переліку немає с. Петрівки.
Сюди ж В. Проценко додав с. Петрівку козака
П. Горленка, розташовану в Яготинській сотні
Переяславського полку, що територіально знахо-
диться набагато південніше с. Басані. В оригіналі
документу до 32-ї цитати написано: «Горленко
Петро Якимович… У 1755 р. вів суперечку за
ґрунти із полковим осавулом київським Йоси-
пом Закревським… Володів… у Яготинській
сотні в хут. Петрівці… всього 2 двори 8 хат,
7 піших, 5 дворів служителів (1750)»60. Тож-бо
володіння П.Я. Горленка в Яготинській сотні
Леся Іванченко, Ірина Зіборова
54 Описи Київського намісництва 70–80-х років XVIII cт. Описово-статистичні джерела ІАН
УРСР / упоряд. : Г. В. Болотова [та ін.] ; редкол. : Н. С. Сохань (відп. ред.) [та ін.] ; Археогр. комісія [та ін.].
Київ : Наукова думка, 1989. С. 67.
55 Лазаревский А.Описание Старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и
управления. - Киевъ : тип. Имп. Ун-та Св. Владимира, 1902. Т. 3 : Полкъ Прилуцкий. - С. 191–192.
56 Проценко В. Вказ. праця. - С. 141.
57 Там само. - С. 142.
58 Там само. - С. 43.
59 Модзалевський В.Л. Малоросійський родословник / упоряд. : C. В. Шурляков ; ред. кол. : В.В. Криво-
шея, В.В. Томазов, C.В. Шурляков. - Київ : НАН України, 1996. - Т. 5. - Вип. 1 (Танські–Турковські). - 59 с.
60 Кривошея В.В., Кривошея І.І., Кривошея О.В. Неурядова старшина Гетьманщини. - Київ : «Стилос»,
2009. - С. 88–89.
143
автор намагався приховати, щоб менше було за-
питань щодо географії цього місця, а посилання
на джерела цитування не позначив.
33. «Пов’язаний з Петрівкою був Глоба Іван
Андрійович рядових козаків 1-ї Переяславської
полкової сотні 28 листопада 1736 р. полковни-
ком Кочубеєм включений в п’ятдесяте число то-
вариства значкового»61.
Коментар рецензентів: Письменник напо-
легливо не вказує справжню місцевість. Ци-
туємо оригінал: «Глоба Андрій… разом з Дани-
лом Глобою мав 4 сім’ї підданих у 1-й полковій
Полтавській сотні (с. Петрівці). …Данило, Іван
та Яків Глоби були обрані значковими товари-
шами з рядових першої Полтавської полкової
сотні Полтавського полку «За службы предко-
вих, по усмотрению згодности их в пятидесятое
число товарищества», про що одержали 28 лис-
топада (9 грудня) 1736 року універсал від по-
лтавського полковника В.В. Кочубея»62.
34. «Серединська слобода і козак Середа. У
давнину річка Перевід була суднохідною, а її
притока Мийка – рухливою і прозорою. …Тому
не випадково на серединці Мийки з’явився ру-
котворний острівець, як і багато інших штучно
створених водних форпостів Засупоївщини для
захисту кордонів Київської Русі…»63.
Коментар рецензентів: Про стан суднохід-
ності річок Полтавської губернії (Стугни, Тру-
бежу, Оржиці, Альти, Супою, Переводу тощо) є
підсумки досліджень В. В. Докучаєва, узагаль-
нені істориком Л. В. Падалкою:«Полтавська екс-
педиція проф. Докучаєва виявила..., що... за-
лишки великих старовинних річкових суден
опинились в долинах малих річок не тому, що
такі судна тут плавали, а тому, що вони по цим
річкам сплавлялися в більші ріки (Дніпро для
Полтавської території) під час весняної повені,
сплавлялися з сусідніх підвищених місць, вкри-
тих лісом, де з достатнього лісового матеріалу
взимку виробляли різної величини судна…»64.
Притока Мийка була штучно викопаним озером
для напування та мийки овець, яких розводили
місцеві поміщики.
35. «Середа заснував свою слобідку, яка от-
римала назву – Серединська. …Серединка зазна-
чена і в Рум’янцевському описі 1765–1769 року
уже в складі Басанської сотні, яку складали ко-
заки Бикова і навколишніх поселень. В хуторі
Серединському, який став належати графу Ки-
рилу Григоровичу Розумовському в 1781 році
проживало 197 жителів»65.
36. «…Серединська слобода від невеликого
поселення козака Середи зросла на протязі
трьох тисячоліть до великого села Середовки»66.
Коментар рецензентів: Демонструємо текст
оригіналу до 35 цитати: «1787 року до Козелець-
кого повіту Київського намісництва відносився
хутір Середівський, який населяли 197 душ його
величності графа Кирила Григоровича Розумов-
ського»67. Навряд чи село засноване до н. е.,
ймовірніше – близько 300 років тому (п. 36). Опо-
ненти категорично проти необґрунтованих транс-
формацій назви села Середівка Згурівського
району: Серединка, Серединська слобода, хутір
Серединський. Поза тим, скрізь у тексті В. Про-
ценко використовує російську назву села – Сере-
довка, яка,мабуть, йому більше до вподоби.
Необхідно відзначити, що під час обгово-
рення нарисів «Домени Згурівської провінції»
ми прийшли до висновку, що опублікована ін-
формація здебільшого запозичена з Інтернет-ре-
сурсів і Вікіпедії, які містять величезну кількість
статей про населені пункти України, але не за-
вжди мають достатньо перевірені першодже-
рела. Конкретні факти копіювання дописів з Ін-
тернету залишились у тексті «Домени», а саме:
щодо Лаврентіївського списку (с. 24, 50, 151);
щодо «Повчання Мономаха» (с. 33); про посе-
лення Держикрай (с. 54, 55); цитування «Історії
України-Руси» М. Грушевського (с. 127); поси-
лання польською мовою на справи невідомого
Історики проти фейків
61 Проценко В. Вказ. праця. - С. 142.
62 Кривошея В.В., Кривошея І.І., Кривошея О.В. Вказ. праця. - С. 82.
63 Проценко В. Вказ. праця. - С. 88.
64 Падалка Л.В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение :исслед. и материалы с картами [3 при-
лож.]. Репр. изд. 1914 г. Харьков : САГА, 2009. - С. 130.
65 Проценко В.Вказ. праця. - С. 90.
66 Там само. - С. 93.
67 Описи Київського намісництва 70–80-х років XVIII cт. Описово-статистичні джерела ІАН
УРСР / упоряд. : Г. В. Болотова [та ін.] ; редкол. : Н. С. Сохань (відп. ред.) [та ін.] ; Археогр. комісія [та ін.].
- Київ : Наук. думка, 1989. - С. 271.
1-2’2021К Р А Є З Н А В С Т В О
144
Валентин Лазуренко (м.Черкаси)
доктор історичних наук, професор,
заслужений працівник освіти України,
професор кафедри історії та права
Черкаського державного технологічного університету
Е-mail: v.lazurenko76@gmail.com
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-4907-9966
Усипальниця Гетьмана України Богдана Хмельницького
в Суботові має свою написану історію
Рец. на: Кукса Н. В. Церква Святого Пророка Іллі в Субо -
тові: минуле і сьогодення усипальниці Богдана Хмельницького. –
Черкаси: Вертикаль, видавець Кандич С. Г., 2020. – 380 с., фото.
Одна із святинь України – церква Святого Пророка Іллі в
Суботові, що на Чигиринщині, має на сьогодні свою вперше
ґрунтовно і фахово написану історію. Невтомна і патріотична
дослідниця історії Чигиринщини, почесний краєзнавець
України, лауреат Черкаської обласної краєзнавчої премії імені
Михайла Максимовича, завідувачка відділу «Cуботівський іс-
торичний музей» Національного історико-культурного заповід-
ника «Чигирин» Надія Кукса видала науково-популярне ви-
дання «Церква святого Пророка Іллі в Суботові: минуле і
сьогодення усипальниці Богдана Хмельницького». Це перша
комплексно досліджена історія унікальної пам’ятки архітек-
тури XVII ст. – церкви Святого Пророка Іллі в Суботові, яка без
перебільшення, на сьогодні є однієї з візитівок нашої українсь-
кої державності. Історія церкви подається окремими історико-
краєзнавчими статтями за різними тематичними напрямками.
архіву щодо Биківської та Басанської сотень
(с. 142); історія села Галиця (с. 182); історія села
Макіївка (з посиланнями на книжку Баклан М. М.
Історія села Макіївки Носівського району Черні-
гівської області. Київ, 1995. 52 с.) (с. 183).
Прикро, що, без погодження місцевих істо-
риків і краєзнавців, В. Проценко переробив ві-
кіпедійні статті про смт Згурівку та село Красне,
а можливо й інших сіл, на які не звернули увагу
рецензенти. Додамо до цього й те, що в тексті
нарисів «Домени» виявлено 480 помилок (гра-
матичних, стилістичних, русизмів). Тепер маємо
розуміння зауваги редакції видавництва: «Збе-
режена стилістика авторського оригіналу».
Отже, письменник цілеспрямовано намага-
ється переписати історію Згурівського краю, по-
силаючись на власні гіпотези щодо історичних
дат і подій, що подаються як доконані факти. За-
лучення підтасованої інформації, вводить в
оману читачів відносно справжньої історії та
створює викривлену реальність. Нариси мають
всі ознаки фейковості змісту: 1) Повідомлення,
які позиціонуються як сенсаційні, користуються
підвищеною увагою читацької аудиторії. Мета
автора: «Чим скандальніша новина, тим менше
її перевірятимуть, аби ніхто не спростував».
2) Багаторазове повторення сфальшованих тез
сприяє формуванню думки щодо їх істинності
та правдивості, навіть коли людина напевно знає
реальну історію. Особливо це вдається зробити
за відсутності часу (можливості) чи обмежених
знань критично та детально розглянути підозрілі
питання. 3) Доступність багатьом зацікавленим
громадянам покращує розповсюдження психо-
логічного впливу застосованої дезінформації.
Підсумовуючи, неупереджено обґрунтовано
зроблену аналітичну роботу над книгою В. Про-
ценка «Домени Згурівської провінції», переко-
нані, що є сенс ще раз наголосити на псевдонау-
ковості видання.
Леся Іванченко, Ірина Зіборова
|