Скляренко В. Г. Русь і варяги: історико-етимологічне дослідження
Рецензія на книгу: Скляренко В. Г. Русь і варяги: історико-етимологічне дослідження. К. : Довіра, 2006.— 119 с.
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Мовознавство |
|---|---|
| Дата: | 2007 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
2007
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182909 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Скляренко В. Г. Русь і варяги: історико-етимологічне дослідження / Ю. Карпенко // Мовознавство. — 2007. — № 2. — С. 83-87. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-182909 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Карпенко, Ю. 2022-01-23T17:39:22Z 2022-01-23T17:39:22Z 2007 Скляренко В. Г. Русь і варяги: історико-етимологічне дослідження / Ю. Карпенко // Мовознавство. — 2007. — № 2. — С. 83-87. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. 0027-2833 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182909 Рецензія на книгу: Скляренко В. Г. Русь і варяги: історико-етимологічне дослідження. К. : Довіра, 2006.— 119 с. uk Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України Мовознавство Рецензії та анотації Скляренко В. Г. Русь і варяги: історико-етимологічне дослідження Skliarenko V. H. Rus’ and the Varangians: a Historical and Etymological Study Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Скляренко В. Г. Русь і варяги: історико-етимологічне дослідження |
| spellingShingle |
Скляренко В. Г. Русь і варяги: історико-етимологічне дослідження Карпенко, Ю. Рецензії та анотації |
| title_short |
Скляренко В. Г. Русь і варяги: історико-етимологічне дослідження |
| title_full |
Скляренко В. Г. Русь і варяги: історико-етимологічне дослідження |
| title_fullStr |
Скляренко В. Г. Русь і варяги: історико-етимологічне дослідження |
| title_full_unstemmed |
Скляренко В. Г. Русь і варяги: історико-етимологічне дослідження |
| title_sort |
скляренко в. г. русь і варяги: історико-етимологічне дослідження |
| author |
Карпенко, Ю. |
| author_facet |
Карпенко, Ю. |
| topic |
Рецензії та анотації |
| topic_facet |
Рецензії та анотації |
| publishDate |
2007 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Мовознавство |
| publisher |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Skliarenko V. H. Rus’ and the Varangians: a Historical and Etymological Study |
| description |
Рецензія на книгу: Скляренко В. Г. Русь і варяги: історико-етимологічне дослідження. К. : Довіра, 2006.— 119 с.
|
| issn |
0027-2833 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/182909 |
| citation_txt |
Скляренко В. Г. Русь і варяги: історико-етимологічне дослідження / Ю. Карпенко // Мовознавство. — 2007. — № 2. — С. 83-87. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT karpenkoû sklârenkovgrusʹívarâgiístorikoetimologíčnedoslídžennâ AT karpenkoû skliarenkovhrusandthevarangiansahistoricalandetymologicalstudy |
| first_indexed |
2025-11-24T16:27:44Z |
| last_indexed |
2025-11-24T16:27:44Z |
| _version_ |
1850484099844669440 |
| fulltext |
Рецензії та анотації
С к л я р е н к о В . Г .
РУСЬ І ВАРЯГИ: ІСТОРИКО-ЕТИМОЛОГІЧНЕ
ДОСЛІДЖЕННЯ
К. : Довіра, 2006.— 119 с.
В. Г. Скляренко сформулював і надійно об
ґрунтував нову концепцію походження назв
Русь, а також варяги. Основна увага вченого
зосереджена на Русі — важкій до тлумачен
ня назві, над якою вже кілька сот років б’ю
ться дослідники, переважно без особливих
успіхів. Скільки інтерпретацій тут уже вис
ловлено! І цілком фантастичних, і ймовір
них, але надто приблизних, і більш-менш
наукових. Нині в колі серйозно обговорюва
них залишається три — скандинавська (нор
манська), індоарійська й кельтська. У своїй
концепції В. Г. Скляренко спирається на ос
танню. Але спирається по-новому, не уточ
нюючи дрібниць, а висуваючи принципово
нові ідеї, нову сутність. Ці ідеї, ця сутність
мають велику силу доказовості й переконли
вості.
Кельтську інтерпретацію досить доклад
но обґрунтовували С. Шелухін, Б. О. Унбе-
гаун, О. И. Пріцак, Г. К. Василенко. Першо-
поштовхом думки, що назва Русь прийшла
від кельтів, стали дві обставини: 1) серед
кельтських племен у Галлії було й досить
сильне плем’я rutheni, назва якого нагадує
ім’я Русь (до того ж у часи Австро-Угорщи
ни українців Галичини офіційно називали
рутенами)·, 2) енергійний рух кельтів із за
ходу на схід (причому— не лише на Римську
імперію) добре відомий, він залишив чимало
археологічних та топонімічних слідів —
Бельгія, Баварія, Богемія, Волощина, в
Україні — Галич, бойки тощо.
Рухливість і водночас схильність до тор
гівлі привели кельтів-рутенів на вже заселе
ний поморськими (західними) слов’янами
острів Рюген у Балтійському морі, де вони
стали, завдяки своїм видатним бойовим здіб
ностям, охоронцями, професійним військом
поморян. Поступово тут рутени, одружую
чись зі слов’янками, перейшли на слов’ян
ську мову, а їх імення фонетично закономір
но змінилося в rutsi й далі руси. Ім’я це
перейшло на всіх мешканців Рюгена. І саме
до них, до кельтослов’ян (русів) острова Рю
ген звернулися 862 р. новгородці за допомо
гою: «Да поидЬте княжить и володіти на
ми». Ну й троє братів, Рюрик, Синеус і
© Ю. КАРПЕНКО, 2007
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, Ns 2
Трувор «с роды своими, пояша по соб і всю
русь, и поидоша».
Друге чимале відгалуження кельтів-ру
тенів осіло поміж слов’ян-антів на Дунаї,
звідки анти разом з рутенами були витіснені
франками й подалися аж на Дон, створивши
там Азовсько-Чорноморську Русь. До антів,
на думку В. Г. Скляренка, належали тільки
племена полян і сіверян (с. 36). Перше займа
ло понизів’я Д ніпра, а друге — понизів’я До
ну. Кельти-рутени, як і на Рюгені, стали тут
професійним військом, поступово слов’я-
нізуючись і передаючи свою назву {Rutheni >
руси) цим племенам. З часом «назварусь ви
тіснила назву анти» (с. 37). Це сталося приб
лизно у VII ст., бо назва анти після 602 р.
зникла зі сторінок історії.
Поляни піднялися згодом вище по Дніп
ру, відтіснивши деревлян і пересунувшись із
поля (пор. назву поляни) в ліс, а сіверяни
вийшли на лівобережжя Дніпра. В. Г. Скля
ренко пояснює цей міграційний рух дружніх
русам племен тим, що азовсько-чорномор
ські руси освоїли Дніпровський шлях «з ва
ряг у греки», через що втратилося значення
Балтійсько-волзько-донського шляху (з по
низів’я Дону його притоками до Волги і далі
до Балтійського моря та острова Рюген, де
азовсько-чорноморські руси-кельти контак
тували з балтійськими русами-кельтами).
Інші дослідники цю міграцію східних
слов’ян на північ пояснюють тиском «кочо
вих імперій» (вираз О. И. Пріцака). В усяко
му разі самі азовсько-чорноморські руси, що
базувалися спочатку біля моря, в районі Тенд-
рівської коси — Ахіллового Бугу у греків
{Αχίλλειος Δρόμος), і тому іноді іменувались
у греків дромітами, через навалу печенігів
перемістилися на острів Хортицю, ставши
історичним початком Запорозької Січі.
Зазначена міграція полян і сіверян
(колишніх антів, що стали руссю) нібито го
ворить за те, що ім’я Русь прийшло в Київ з
півдня, від Азовсько-Чорноморської Русі.
Однак учений дотримується думки, що
«Русь отримала свою назву від варягів-русів,
яких словени, кривичі, чудь і весь запросили
на княжіння... (за новгородськими землями
83
назва Русь не закріпилася тому, що вся
варягорусь пішла в Київ)» (с. 40). Утім,
В. Г. Скляренко звертає увагу і на наявність
вузького та широкого значення назви Русь.
Вузьке — це Київська, Чернігівська та Пе
реяславська землі (тобто землі полян і сіве
рян), які довго зберігали особливу спільність,
а широка — це вся Київська Русь в усіх її ме
жах. Може, вузьке значення Русь прийшло з
півдня, а широке — з півночі, від варягору-
сів? Але прямої відповіді на це питання вче
ний не дає. У наступних виданнях цієї цін
ної, важливої монографії варто таку
відповідь чітко аргументувати. Якщо анти
стали Руссю у VII ст., то Олег, який прибув з
півночі у IX ст. до Києва, будучи варягору-
сом, зустрівся там теж з русами, поляна-
ми-русами. Проте вчений, пишучи про напад
азовсько-чорноморських русів на кораблях
на Візантію в 860 р., зазначає, що цей напад
відбувся «ще до прикликання варягів-русів у
Новгород і до появи київських русів» (с. 55).
Принагідно, обгрунтувавши думку, що
існувало три Русі: на острові Рюген західно
слов’янсько-кельтська, на півдні — східно
слов’янсько-кельтська Азовсько-Чорномор
ська і, нарешті, Київська, В. Г. Скляренко
цілком переконливо, гадаємо, розв’язує
проблему трьох груп русів, які називаються
арабськими авторами Х-ХІІ ст. і які завдава
ли й завдають слов’янським ученим багато
клопотів: 1) група з центром Куябою — то
київські руси з центром Києвом; 2) найвід-
даленіша, найвища група— Славія, що скла
дається з новгородських русів (словен);
3) третя група Артанія «є нічим іншим, як ви
дозміною на арабському ґрунті назви
Ruthenia (назви країни кельтів-рутенів)»
(с. 38), отже, це Азовська (Таманська) Русь,
яка згодом стала Тмутороканським князів
ством Київської Русі і яка становила частину
Азовсько-Чорноморської Русі.
Учений пропонує також своє дуже цікаве
бачення історії Запорозької Січі, пов’язане з
Азовсько-Чорноморською Руссю, з русами-
кельтами (дромітами), що переселилися, як
згадувалося, на Хортицю, віддаючи перевагу
водному оточенню (Рюген, Тендрівська ко
са, Хортиця). Запорозькі козаки успадкували
від азовсько-чорноморських русів-кельтів
«не лише мужність і відчайдушну хоробрість,
а й одяг (широкі штани) і зачіску (оселедець)»
(с. 46), що доводиться свідченнями давніх
авторів. За тими ж свідченнями оселедець
мав і князь Святослав.
Перші документальні згадки про козаків
датуються 1492 роком. Однак їм у ХП-ХШ ст.
передували бродники, назву яких В. Г. Скля
ренко пояснює як переклад уже згадуваного
давнього наймення азовсько-чорноморських
русів дроміти, причому це позначення, ут
ворене від грецького топоніма, почали розу
Рецензії та анотації_________________
84
міти як похідне від гр. δρομάς «той, що манд
рує». Спілкування, а іноді й союз із тюрками
дали бродникам і деякі військові навики
(особливо — оволодіння кінним способом
бою, чим дроміти не володіли), і чимало за
позичених термінів, зокрема й назву козак,
яка в свою чергу з’явилась як тюркський пе
реклад назви бродник, пор. крим.-тат. козак
«вільна, незалежна людина, бродяга».
Рівно половину (с. 50-97) основної час
тини своєї монографії— «Походження назви
Русь» — В. Г. Скляренко присвятив доклад
ному, дуже глибокому й аргументованому
критичному аналізові норманської гіпотези.
По суті не оминається жодний факт, вико
ристаний норманістами для доказу своєї
гіпотези. Усі ці факти отримують цілком за
довільну антинорманську інтерпретацію.
Так, єпископ Кремонський Ліудпранд
згадує як близьких сусідів Візантії з півночі,
серед інших, і «русів, яких ми звемо іншим
іменем — нормани». Але той же Ліудпранд
пояснює: «У мові тевтонів nord означає “пів
ніч”, man означає “людина”, через що норма
нами можна назвати людей Півночі» (с. 53).
Тобто термін нормани тут (і в інших розгля
дуваних давніх джерелах) має давнє геогра
фічне значення, а не пізніше етнічне, як того
хочуть норманісти. Нормани в давніх тек
стах — «люди, що мешкають на Півночі», а
не «скандинави» чи «норвежці», пор. друс.
нурмане «норвежці». Це могли бути й азов
сько-чорноморські руси, що в 860 р. напали
на Константинополь на 360 кораблях (по
відомлення Іоанна Диякона), і варяги-руси з
острова Рюген, що напали на Севілью у 844 р.
(повідомлення ал-Якубі), але це не могли бу
ти скандинави, воїни яких у той час мали ус
талену назву «вікінги».
Особливо докладно В. Г. Скляренко роз
глядає імена русів, згаданих у договорах
Олега та Ігоря з греками та взагалі в перші 50
років існування Руської держави, а також
назви дніпровських порогів. Ці два онімінні
комплекси вважаються основним аргумен
том норманістів, а вчений, докладно проана
лізувавши кожний онім, довів, що вони та
ким аргументом не є. Тут слід зазначити, що
антропоніми не визначають своїм походжен
ням етнічної належності носіїв, оскільки лег
ко переходять з мови в мову. Ще М. В. Ломо
носов зауважив, що майже всі росіяни мають
грецькі або єврейські імена, проте вони не є
ні греками, ні євреями (с. 58). А найголов
ніше, В. Г. Скляренко аргументовано пока
зав, що чимало руських імен з договорів та
інших джерел значно надійніше етимоло
гізуються не зі скандинавських, а з кельт
ських мов. Так, кельтськими, а не скандинав
ськими, є імена трьох прославлених братів —
Рюрик (від гідроніма Раура, нині Рур). Си
неус і Трувор. Тому зрозуміло, що ці варя
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 2
ги-руси прийшли не зі Швеції, а з острова
Рюген, уже в слов’янізованому вигляді.
Усього ж кельтськими визнаються 24 іме
ні, у тому числі Игорь, Дирь, Боричь, є ще 6
імен з французькими паралелями, тому вони
також є найімовірніше кельтськими, а не
скандинавськими. Утім, деякі кельтські іме
на можна, на нашу думку, так само розгляда
ти і як скандинавські. Наприклад, антропо-
нім Стирь виводиться від кельтського імені
Stirr, але пояснення В. Томсена — від дав-
ньоскандинавського імені Styrr — не гірше.
Це саме можна сказати про імена Коль та
Моны.
Цікаво, що в кількох кельтських іменах
виділяються слов’янські впливи — слово
твірні (суфікс -ко в іменах Синко, Тудко) та
фонетичні (Велъмудъ з кельтського Веремуд
під впливом слов’янського Вельмудрь).
Скандинавськими В. Г. Скляренко визнає 25
імен, згаданих у найдавніших джерелах Ру
ської держави. При цьому, зазначимо, одне з
них, мабуть, найвідоміше — Асколдь — має
розгорнуту й розумну слов’янську інтерпре
тацію, розроблену кваліфікованим ономас-
том P. М. Козловою *. П’ять імен етимоло
гізуються як іранські. Можна припустити,
що це є свідченням участі азовсько-чорно
морських русів. Знаходилися (щодо Рюгена і
тим паче Києва) на півдні і тому могли запо
зичити в скіфів іранські імена саме вони.
Також шляхом запозичення до рюгенських
варягів-русів потрапили й чотири чудських
(естонських) імені і ще раніше, у їх кельт
ський, рутенський період, — кілька венет-
ських та іллірійських імен. Зрештою, імовір
ніше, що скандинавські імена, бодай почасти,
належали також рюгенським русам-варягам,
а не скандинавам.
Загалом учений має всі підстави висно
вувати, що наявність імен кельтського по
ходження у значної частини руських князів,
послів та купців «є вагомим підтвердженням
викладеної нами концепції походження наз
ви Русь (і Руської держави), а розглянуті іме
на скандинавського походження аж ніяк не
суперечать нашій концепції, оскільки варя-
ги-руси острова Рюген, живучи в одному ре
гіоні (Балтійському) із скандинавами... не
могли не переймати скандинавських... імен»
(с. 75).
Видається сумнівним заперечення скан
динавського джерела імен Олег і Ольга. Вба
чати тут іранське, тим паче тюркське ім’я ва-
ряга-руса досить дивно. Як відомо, те, що
потрапило в Старшу Едду в XIII ст. (а ім’я
Helgi фігурує там), було створено раніше, до
XIII ст. Зокрема, О. Пріцак зазначає, що пісні
1 Козлова P. М. До етимології імені Асколдь (Ас-
кольдь, Осколдь) // Ономастика України першого
тисячоліття нашої ери.— К., 1992.— С. 102-113.
з циклу про Гельті сягають джерел ІХ-Х ст. 2
І зовсім не обов’язково пов’язувати імена
Helgi, Helga саме з християнством. Син кня
гині Ольги Святослав був язичником, але
мав у своєму імені компонент Свято-. Чи
не є цей компонент перекладом імені його
матері?
Дуже докладно аналізує В. Г. Скляренко
всі назви семи Дніпровських порогів, які вка
зані Константином Багрянородним у руській
та слов’янській формах з поясненням змісту
цих назв. Хоч про ці пороги написано багато,
учений знайшов і нове. Зокрема, він по-но
вому блискуче етимологізував руську назву
шостого порога Леанті, яку В. Томсен виво
див з дісл. hlæjandi з недоречним значенням
«який сміється». В. Г. Скляренко показав, що
це слов’янська назва, точніше західносло
в’янська (старополабська) — Ibjanfi «який
ллється», а руську назву сьомого порога
Струкун, варіант Струбун, пояснює як
Стрибун «той, що стрибає», хоч і визнає її
неясною. Між тим пояснення Стрибун <
стрибати є цілком задовільним і фонетично,
і семантично. І до того ж воно становить хо
рошу пару до слов’янського наймення бога
вітру Стрибог, що має структуру не
Стри-бог, як її переважно розуміють, а
Стриб-ог, з суфіксом -ог, як у Свар-ог.
В усякому разі неупереджене вивчення
назв порогів також відкидає норманську
гіпотезу. Серед руських назв порогів,
включаючи й назву Стрибун, три слов’ян
ські (з них одна виразно західнослов’янська і
одна, Стрибун,— не менш виразно україн
ська; ще одна, Ессупи < Нессупи «Не спи», є
одночасно руською й слов’янською) і чотири
скандинавські. Усе це дозволяє авторові
стверджувати: «руська мова також є слов’ян
ською» (с. 78), з конкретизацією: «Ми твердо
переконані, що руські назви порогів — це
назви, які вживали варяги-руси з острова
Рюген, і відповідно руська мова — це мова
варягів-русів з острова Рюген. Мова слов’ян
з острова Рюген була західнослов’янською,
точніше старополабською» (с. 90).
Як поглиблення цієї теми вчений сис
тематизує існуючі погляди на пояснення
змісту етноніма rutheni, від якого й пішла
назватись. Отже, К. М. Тищенко: rhuthr« на
пад, навала»; С. Шелухін: route, rood «до
рога, шлях»; А. Г. Кузьмін: roudos «черво
ний», mad «рудий» (це останнє тлумачення
В. Г. Скляренко й приймає). Але тут бракує
думки О. С. Стрижака, який, нагадавши наз
ву Rutheni, завершив свою монографію про
етнонімію Птолемеєвої Сарматії так: «хочеть
ся звернути увагу на можливість пояснити
_________________ Рецензії та анотації
2 Пріцак О. Походження Русі // Стародавні скан
динавські джерела (крім ісландських саг).— К.,
1997, — Т. 1, — С. 171.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 2 85
корінь Рус- із галльського Ruth-ΙΊReuth- (пор.
кельт, reuth “поле”, а також д.-р. літописне
“поляне, яже ньпгЬ зовомая Русь”) » 3.
Поставивши на завершення викладу
своєї нової в науці і, можна сказати, виріша
льної за своїм змістом концепції походження
назви Русь десять запитань, на які норманіс-
ти ніколи не могли дати відповіді (наприк
лад, «Як могли шведи поклонятися Перуну,
“богу своєму”, якщо скандинавам не відомо
було навіть його ім’я?»), В. Г. Скляренко за
вершує свою побудову словами Яна Отремб-
ського, які О. Трубачов назвав «пророчим
вироком» норманізму: «Ця концепція є од
нією з найбільших помилок, які коли-небудь
робилися наукою» (с. 97).
Розгляд і обґрунтування нової концепції
В. Г. Скляренко побудував притаманним йо
му шляхом, що вимагає каторжної праці й
великої ерудиції. Кожне питання, найдріб-
ніша деталь, кожне без винятку розглядува
не слово обростає історією, викладом існую
чих наукових поглядів, серед яких авторові
часто запишається лише приєднатися до най
доречнішого, найпереконливішого. При цьо
му вчений у більшості випадків долучає свої
уточнення, переакцентовує інтерпретації,
доповнює існуюче своїм власним. Це по суті
метод золотодобувача: перемивається вся
порода, що містить (може містити) золото,
непотріб відкидається — залишається чисте
золото. Добувши чимало такого наукового
золота, автор перевірив на ньому свої ідеї та
спостереження, поєднав одне з одним — на
родилася нова концепція походження назви
Русь. Про кельтів як джерело цієї назви гово
рять давно. І про острів Рюген говорять дав
но. Але так не говорив ніхто й ніколи. Ідея
Рюгенської, Азовсько-Чорноморської і лише
потім — Київської Русі є ідеєю В. Г. Скля-
ренка, яку він не знайшов у прочитаних
книжках, а вибудував у своєму мозку.
Але для цього й книжок спочатку треба
було дуже багато опрацювати. Тільки в роз
ділі монографії, присвяченому Русі, маємо
610 посилань, причому одне посилання може
включати 5-8 праць. А ще 80 посилань — у
невеликому (15, а якщо порахувати рядки —
14 сторінок) розділі, де викладено нову ети
мологію назви варяги. Тут принагідно висло
вимо жаль, що посилання оформлені строго
за всіма існуючими правилами і є підрядко
вими — здавалося б найзручнішими. Однак
читач мусить переважно задовольнятися по
силаннями на зразок «Шелухин С. Зазнач,
праця. — С. 28-29». А не всі знають (пам’я
тають) що то за праця «зазначена». Щоб
одержати відповідь, треба перегорнути на
зад понад 60 сторінок, від с. 95 до с. 33, зус
тріти ще п’ять «зазнач.» і лише тоді побачи
3 Стрижок О. С. Етнонімія Птолемеєвої Сарма-
тії : У пошуках Русі.— К., 1991.— С. 201.
Рецензії та анотації_________________
86
ти назву праці С. Шелухіна, видану в Празі в
1929 р. Для віднайдення назви праці С. Ге
деонова треба переглянути ще більше — 70
сторінок, від с. 90 до с. 20, по дорозі 14 разів
зустрівши її як «зазнач.» Щось подібне з по
шуками книжки В. Томсена, праць А. Г. Ку-
зьміна й [А. Г. Кузьміна] (у квадратних дуж
ках). Куди зручнішими були б цифри, що
відсилають до пронумерованого алфавітно
го списку, в якому зібрано всю літературу.
Утім, це суто технічне зауваження фак
тично залишається в рецензії єдиним, бо
решта висловлених вище міркувань є диску
сійними чи побажальними.
Книжки такої якості й такої глибини з ’яв
ляються рідко. І при тому ясна, прозора мо
ва, чіткий виклад без термінологічних вихи
лясів, залізна логіка роблять цю цінну працю
приступною широкому колу читачів.
Концепція, вичерпно викладена при роз
критті походження назви Русь, зробила пояс
нення назви варяг досить легким і коротким:
залишилося тільки розставити крапки над і.
Ці крапки, проте, виявилися й імпозантними,
й по-своєму революційними. Назва варяг є
суто слов’янським утворенням, а не давньо-
скандинавським чи давньоісландським.
В. Г. Скляренко надійно це довів новими
фактами і логічними міркуваннями. Пот
рібен лише час, щоб це докорінно нове розу
міння етноніма варяг, поламавши наукові
стереотипи, стало загальнонауковим здобут
ком. До поглядів В. Г. Скляренка найближче
підійшов ще в 1858 р. П. Я. Черних, але його
виведення назви варяг з друс. варити «боро
нити, захищати» було недостатньо обґрунто
ване історично і не прищепилось. Побудова
ж В. Г. Скляренка, який показав, як кель-
ти-рутени прийшли на острів Рюген і стали
там професійними воїнами-охоронцями міс
цевого західнослов’янського населення, пос
тупово слов’янізуючись і змінюючи свою ет
нічну назву рутени на руси, русь, стала
ґрунтом, дала аргументи слов’янської інтер
претації назви варяг. Учений виводить цю
назву не з дієслова варити (пор. укр. діал. ва
рувати «берегти»), а з іменника warb «охо
рона, захист» праслов’янського походження.
Ідеться про те, що варягами називали не ли
ше кельтів-русів, охоронців острова Рюген, а
взагалі всіх охоронців слов’янського півден
ного узбережжя Балтійського моря, яке в той
час і називалося часто Варяжським морем
(як Чорне море називалося Руським завдяки
морській діяльності Азовсько-Чорномор
ської Русі). Не випадково поряд із назвою ва
ряги в деяких документах фігурує й назва
колбяги, як називали охоронців міста
Kolobregb (п. Kolobrzeg, згодом нім. Коль-
берг) — найважливішого торгового центру
слов’янського Помор’я.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, № 2
Можна, до речі, припустити, що назва ва
ряги виникла взагалі не на острові Рюген і ще
до приходу кельтів-рутенів, а на поморсько
му узбережжі, яке гостро потребувало захис
ту від данців та інших нападників, незалеж
но від кельтів-рутенів, а на них як хоробрих і
вправних воїнів була тільки перенесена.
Більше того, сам прихід кельтів-рутенів на
Рюген, можливо, був викликаний інформа
цією про потребу в охоронцях.
А вже кельти-руси, ставши русоваряга-
ми, були як найкращі охоронці запрошені й
до охорони візантійського імператора. Вони
потрапляли до Візантії шляхом з варяг у гре
ки, привізши туди й своє ім’я Βάραγγοι чи
Ρως Βάραγγοι, Ρασοβαράγγοι. Уже з Візантії
назва варяги прийшла й до скандинавів, на
що вказує семантика дісл. vœringjar «норма
ни на службі у візантійського імператора».
Запозичений характер цього слова доводи
ться граматичною та етимологічною його
ізольованістю в скандинавських мовах, від
сутністю в пам’ятках давньошведської мови,
хоч норманісти вважають саме Швецію ба
тьківщиною варягів.
Загальний висновок, завдяки слушним
семантичним спостереженням та з ’ясуванню
реальної ситуації постання назви, звучить
цілком переконливо: «Таким чином, ми вва
жаємо, що назва варяги виникла в середови
щі прибалтійських слов’ян і первісно означа
ла “воїни-охоронці прибалтійських слов’ян”
(назва варяги-руси — “воїни-охоронці ос
трова Рюген”). Візантійці, наймаючи варя-
гів-русів (воїнів-охоронців острова Рюген) в
імператорську охорону (як найкращих у
світі воїнів-охоронців), перейняли їхню сло
в’янську назву, але в них ця назва (Βάραγγοι
Ρως, частіше просто Βάραγγοι або Ρως) озна
чала вже “охоронці візантійського імперато
ра”. З часом в охороні візантійського імпера
тора почали служити й інші нормани (жителі
Півночі, півничани), а не тільки варяги-руси,
і на них також поширилася назва Βάραγγοι,
яку вони зберігали, повертаючись на бать
ківщину» (с. 109).
Говорячи ж у цілому про фундаменталь
ну не за обсягом, а за змістом монографію
В. Г. Скляренка «Русь і варяги», не можна
тверділи, що вона повністю, стовідсотково
розв’язала проблему. Але зате цілком упев
нено можемо сказати, що вона містить най
кращу на сьогоднішній день, найгрунтов-
нішу з існуючих концепцію постання назви
Русь і назви варяги. А ще можемо твердити,
що монографія концептуально, остаточно
вивела норманську гіпотезу за межі сучасної
науки.
Ю. КАРПЕНКО
(Одеса)
_________________ Рецензії та анотації
Г о р п и н и ч В . А .
АНТРОПОНИМИЯ ДРЕВНЕГРЕЧЕСКОГО ЯЗЫКА
Монография // Ономастика и апеллятивы.
Днепропетровск : ДНУ, 2006. — Вып. 27. — 332 с.
В. О. Горпинич, глибокий знавець похідних
утворень від українських топонімів, вклю
чив у коло своїх інтересів антропонімію —
спочатку українську, потім узагалі слов’ян
ську. А після серії статей з тієї ж теми видав
солідну монографію «Антропонімія дав
ньогрецької мови». Монографія видана ро
сійською мовою — «з надією на те, що її бу
де легше прочитати читачам Греції, Італії,
Франції» (с. 15). Уважно опрацювавши відо
мий двотомний словник И. X. Дворецького
(1958) з долученням даних словника Бензе-
лера (1881),В .О.Г орпинич зібрав з цих дже
рел 1100 чоловічих імен і 250 жіночих. Від
Гомера (за сучасними даними — УПІ ст. до
н. е.) та пародії на його «Іліаду» — «Батрахо-
міомахії» (нині датується щонайдавніше VI ст.
до н. е.) до Секста Емпірика (II ст. н. е.) нако-
© Ю. КАРПЕНКО, 2007
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2007, Ns 2
пичені в зазначених словниках імена за
тисячоліття добре фіксованого існування
давньогрецької мови стали предметом уваги,
дослідження й знахідок В. О. Горпинича.
До знахідок ученого передусім хочеться
віднести досить послідовне історико-гене-
тичне й типологічне зіставлення розмаїтих
онімійних даних давньогрецької мови з
українською, російською та іншими слов’ян
ськими, а з їх допомогою — і з праслов’ян
ською мовою, що була сучасницею давньог
рецької, але писемної фіксації не одержала.
Так, говорячи про давньогрецькі композитні
антропоніми, вчений виділяє: 1) тільки пре
позитивні корені (Mega-: Megabates),
2) тільки постпозитивні корені (-font-os:
KsenofÔntos), 3) корені гермафродитного ха
рактеру, що могли займати позицію і дери-
87
|