Уфимські спогади
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Мовознавство |
|---|---|
| Дата: | 2010 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
2010
|
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/183476 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Уфимські спогади / Ю.Л. Булаховська // Мовознавство. — 2010. — № 4-5. — С. 47-55. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860090940455124992 |
|---|---|
| author | Булаховська, Ю.Л. |
| author_facet | Булаховська, Ю.Л. |
| citation_txt | Уфимські спогади / Ю.Л. Булаховська // Мовознавство. — 2010. — № 4-5. — С. 47-55. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Мовознавство |
| first_indexed | 2025-12-07T17:23:18Z |
| format | Article |
| fulltext |
Ю. Л. БУЛАХОВСЬКА
УФИМСЬКІ СПОГАДИ ________________________
«В Уфі, де сплять аксаковські тополі... »
М. Рильський
І. Уфа кінця 1941 — початку 1942 років була в моєму житті «сценою» дуже дав
ньою, але все одно надзвичайно яскравою в моїй пам’яті: і трагічною, і в чомусь
гумористично-курйозною, бо життя є життя, а воно навіть під час війни і на
«башкирській чужині» було дуже багатогранним. Отже, свої уфимські спогади я
напишу у вигляді різних «сцен — ситуацій», звичайно ж, у розрізі «академіч
них» і «письменницько-артистичних» акцентів щодо самої тематики.
«Потрапляння» до Уфи — столиці Башкирії було не пряме з Харкова кінця
вересня 1941 року, а тривало місяць-півтора у вигляді залізничного ешелону,
котрий іноді, зрідка, зупинявся на маленьких станціях, де мама намагалася на
брати кип’ятку до нашого залізного чайничка і щось купити в збіднілих заліз
ничних буфетах. Головне ж — це був нестримний рух поїзда, що мчить із затем
неної України до передгір’їв Уралу, намагаючись втекти із зони «літакових
німецьких пострілів»: там, зверху, фашистські літаки намагаються так об
стріляти поїзд, щоб він ніколи і нікуди не прибув, як сотні інших поїздів. Отже,
машиністи, змінюючи один одного, мчать і вдень і вночі, а в ешелон, який «мчить»,
влучити важче, ніж у нерухомий. їх не обходить життя пасажирів усередині ва
гонів: ті самі турбуються про себе і про своїх сусідів. Хтось із них хворіє, навіть
помирає; хтось навіть народжується (були й такі випадки); хтось сумує за поки
нутими рідними місцями чи за тим, що тепер нема де одержувати фронтову
пошту; а хтось бадьориться, розповідаючи сусідам по вагону цікаві історії, читає
напам’ять уривки з художніх творів; дехто збирається в хори і співає: «Повій,
вітре, на Вкраїну...», «Ой, Днипро, Днипро! Ты широк-могуч, над тобой летяг
журавли» або «На границе тучи ходят хмуро. Край суровый, тишиной объят. На
высоком берегу Амура часовые Родины стоят...».
Поруч з нами у вагоні їде велика родина наших друзів — академіка Олек
сандра Івановича Білецького (його дружина, двоє синів— Андрій і Платон і дру
жина Андрія Ніна). У цьому ж вагоні їдуть наші друзі — родина професора
Самаріна: Юлія Іванівна— моя хрещена мати, Роман Михайлович і його дружи
на — Галина Іванівна. Дорослі безперервно спілкуються між собою. Я за старою
звичкою спілкуюся більше з Платоном Білецьким: він у Харкові малював мені
гарних ляльок, а тут, у поїзді, за відсутності потрібного матеріалу, щось
«ліпить» із залишків заварки «відпрацьованого» чаю; із старої колоди карт виби
раємо даму пік для «відьми» і все потрібне для «дурня».
Нарешті приїхали до Уфи. Дивно: ніч, а світять ліхтарі на залізничній станції
(в Уфі вже немає затемнення); на довгих тихих вулицях міста тепер — на почат-
© Ю. Л. БУЛАХОВСЬКА, 2010
/5£ЛГ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4—5 47
Ю. Л. Булаховська
ку листопада — міцним холодним шаром лежить сніг; температура виразно
«мінусова», десь градусів 15, не менше.
Білецькі й Самаріни з нами прощаються, бо вони вирішили їхати до Томська,
а наша родина залишається в Уфі (хоча саме мій батько в 1918-1920 роках пра
цював професором у Томському університеті). Чому ж ми залишаємося в Уфі?
Бо немає фізичних сил їхати далі. У мого батька — тяжкий цукровий діабет:
кілька уколів інсуліну на день. Я й так була худенькою, тепер же скидаюся на
привида. В Уфі — Академія наук, отже, для мого батька, а можливо, й для мами
(так воно й сталося) буде робота.
Нас спочатку розмістили на столах (для їжі й спання) у якомусь «офісі» Бу
динку Спиртотресту. Вікна з «офісу» виходять у темний двір, а двері відчиняю
ться в довжелезні пусті коридори (подібні до лабіринту); правда, кажуть, у кінці
«лабіринту» є і туалет, і цілодобовий чан з кип’яченою водою, і якийсь буфет, де
можна купити щось із їжі.
Стою з мамою в черзі за кип’ятком і чую красивий жіночий молодий голос,
звернений до моєї мами: «Таню, ви в Уфі проїздом чи на постійно?». Вияв
ляється, що це мамина приятелька ще з дитячих валківських років. Вони теж пе
ребувають тут, а потім, мабуть, переберуться, як і ми, до готелю «Башкирія» —
жити в номері. Поруч з Галиною — її син Зьозя (я розкажу про нього пізніше),
гарненький чорнявий хлопчик. Я уважно дивлюся на нього і кажу йому: «Ти
схожий на маленького лорда Фаунтлероя на обкладинці книжки Бернетт. Вона
залишилася, як і всі мої улюблені книжки, в Харкові». «Так,— спокійно відпо
відає він.— Мені всі так кажуть, але я не захоплююся художніми книжками, а
тільки — з хімії. Я чув: тебе звуть Юля, і я буду часто жити разом з вами, коли
мама поїде у відрядження. Он твоя мама і моя вже про це домовляються».
Наступний етап «уфимської епопеї» — це маленька кімнатка в готелі «Баш
кирія». Зовні готель новомодний, з великими світлими вікнами, а всередині —
дуже тісний. У нас два ліжечка: одне для батька, друге — для нас із мамою; сто
лик і чорна «тарілка» радіо на стіні. Ніхто його не вимикає о 24-ій, ніхто не вми
кає о 6-ій ранку: воно само говорить, коли хоче і що хоче, іноді щось повідомляє,
іноді навіть «сміється» й «співає». О шостій ранку все одно напружено здри
гаєшся, чи будуть «позивні» Москви? Я й досі не можу спокійно слухати пое
тичних рядків: «Мы закрыты, заперты с четырех сторон. Говорит-прощается
“Молодая гвардия — город Краснодон”». Після «позивних» Москви — найчас
тіше «обвальні» повідомлення з фронтів. «После упорных боев сданы горо
да. ..». І неповторний голос Левітана: «Вечная слава героям...». Здається, що це
говорить якась велика на зріст і міцна людина, з голосом Шаляпіна, а вияв
ляється, він був маленьким худеньким чоловічком із сумним поглядом темних
очей.
Одного ранку я прокинулася пізно. Бачу: батько прикро вражений, а мама
відверто ридає, спершися на столик. Питаю: «Що сталося? Хтось помер, хтось
загинув на фронті?» «Ні, — каже тато (про це ми будемо дізнаватися теж дуже
часто, але пізніше).— Просто .. .здали Харків».
Перебралися ми пізніше, вже на постійно, у Будинок спеціалістів, вулиця Ле
ніна, 3. Це недалеко від центру, від готелю «Башкирія», а головне — від Будинку
Спиртотресту й базару. На той базар найчастіше ходитиму я, адже у школі в ме
не друга зміна. У їдальні Спиртотресту харчуватимусь «за талонами»— у першу
зміну. За нашим столом там закріплені я, мої батьки і ще двоє академічних пра
цівників: зав. канцелярії Президії АН Віра Костянтинівна Янович та її син —
Віктор (на два роки старший за мене). Віктор і зараз живе й працює в Києві, за
фахом — фізик і археолог-любитель, веде «археологічну» секцію в київському
Будинку вчених, по-лицарськи платить за мене там членські внески і буває на
48 ІББМ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4-5
Уфимські спогади
всіх моїх вечорах у Будинку вчених. Тепер він називається Віктор Сергійович
Янович.
Уфа (з природничого погляду) — дуже різна в різні пори року: уся «замер-
зло-біла» взимку (тут мало вітрів, і не буває відлиг); ось чому вона надзвичайно
корисна для хворих на легені. Тут майже видужали такі хворі, як президент Ака
демії наук Олександр Олександрович Богомолець, відомий учений-«технар»
Б. Горбунов і чарівна дівчина-підліток Жанна — дочка академіка Сапєгіна. А от
повернувшись до Києва, всі вони померли— незабаром після закінчення війни.
Весна в Уфі стрімка. Це насправді весна, але з’являється вона тільки на кінець
травня. Сніг не тане, а якось іде в повітря, хоча на вулицях міста— суцільна мок
ра грязюка: будь-яка легкова машина (правда, таких там не було) тут просто б,
як корабель, «сіла на мілину».
Влітку — спека (клімат континентальний), і коні тут мають такий кумедний
для нас вигляд: усі в солом’яних брилях з дірками для вух.
Зелень — досить буйна, а річка Біла Волзького басейну (нанесена на всі кар
ти Європи й Азії) — велично спокійна і, справді, абсолютно білого кольору (ма
буть, у ній багато крейди); можливо, цьому сприяє велика кількість нафти, бо
поряд — славетний Ішимбай. Риби в Білій багато, та до її смаку треба спочатку
звикнути: вона страшенно тхне гасом.
Під Уфою і на менших річках, приміром Дьомі, дуже барвистий пейзаж. Це
видно на малюнках Павла Григоровича Тичини — він прекрасний художник.
На вулицях міста чути різні мови: башкирську, татарську, російську, україн
ську, польську. Ніхто не звертає уваги, хто і як говорить і в чому одягнений. Хто
як може, так і одягається: є й розкішні шуби, є й зношені пальта, є й кожухи та
куртки; одне спільне: у всіх на головах щось тепле, а на ногах — чоботи або ва
лянки (інакше не виживеш).
II. Наукова праця в усіх інститутах Академії наук України (особливо техніч
ного профілю, але й гуманітарного) велася дуже напружена. Мій батько разом з
академіком Михайлом Яковичем Калиновичем беруть участь у роботі всієї
філологічної секції (паралельно з тим Леонід Арсенійович викладає в Башкир
ському об’єднаному педінституті). З тих, кого я пам’ятаю, активно працюють
літературознавці: Арон Абрамович Тростянецький, Степан Андрійович Крижа-
нівський, Дмитро Васильович Чалий (останній тут працював ще до початку
війни, одержавши сюди службове призначення).
Працювали над загальнофілологічними проблемами: не було чіткого поділу
на мовознавців, літературознавців і фольклористів, і, хай на мене не ображаю
ться інші наші співробітники, тоді працювали набагато відданіше, глибше й за-
хопленіше, ніж працюють тепер.
Бачила я й численних науковців з Президії Академії наук: її тодішнього пре
зидента — академіка Олександра Олександровича Богомольця і віце-президен-
тів: Олександра Володимировича Палладіна, Андрія Опанасовича Сапєгіна й
Бориса Сидоровича Чернишова. Академіка Миколу Васильовича Корноухова я
бачила вдома щоденно: його родина — наші сусіди; ще членів-кореспондентів,
скажімо, Веніаміна Михайловича Майзеля — нашого сусіда по будинку, Сергія
Івановича Маслова, так само й Ніну Борисівну Медведєву — фізіолога (вони з
сестрою й зятем жили далеченько від нас, однак на засіданнях в Академії наук
бували регулярно).
Взагалі Академія наук жила спільним науковим і адміністративним життям.
Побут, звичайно, відбирав час, але не стовідсотково. Мама моя була відпо
відальним секретарем Видавничої ради АН. Там готувалися «Резюме» з різних
галузей знань, і публікували їх двома мовами: російською та англійською (ось
/5£ЛГ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4—5 49
Ю. Л. Булаховська
чому ми з мамою почали в Уфі вивчати англійську мову; у школі я вчила німець
ку, французьку ж добре знала ще з раннього дитинства).
Мій батько читав і публічні лекції для шкільних учителів.
Дуже цікаво (в цьому плані) виступав, зокрема, Сергій Іванович Маслов,
який вмів так глибоко й популярно, захоплююче розповідати про давню літера
туру: про літописи, про «Слово о полку Ігоревім», що для мене старовинний
Київ, «Господин Великий Новгород» і старовинна Москва відкривалися «тепли
ми» й яскравими своїми сторонами (про це в Москві 1943 року прекрасно
«додав» ще Микола Каленикович Гудзій). Ці лекції назавжди лишилися для ме
не «живими» сторінками історії української і російської літератур, цікавішими,
ніж її нам подавали потім у школі і навіть на філологічному факультеті Київ
ського державного університету. Так само цікаво, хіба що, на жаль, недовго, чи
тав професор Микола Кузьмович Грунський.
Сергія Івановича Маслова я спочатку уявляла собі іншим — «нейтраль
нішим», а він насправді був дуже «пристрасним»: умів непохитно відстоювати
свою ідейно-моральну точку зору в науці і (про це я дізналася від мого батька)
був, у свої студентські роки, звільнений з університету за участь у революційних
студентських заворушеннях та відданий у солдати.
III. Мені здається, що все-таки найвиразнішими були літературні вечори в
уфимському Спиртотресті. До речі, останню назву вживали всі без винятку (до
рослі й діти), якоюсь мірою причетні до Академії наук, Спілки письменників
України, музично-театрального світу. Це була просто назва будівлі, як, скажімо,
назва театру, готелю «Башкирія», поштамту, Уфторгу тощо або школи: № 1, № 2
чи № 3, без жодного додаткового змісту (поважного чи зневажливого).
Літературні вечори я пам’ятаю добре, бо відвідувала їх систематично з мої
ми родичами. Велике, холодне, напівтемне приміщення, де блимає якась лампа
на високій стелі або щось на столі, за яким сидить ведучий і той з письменників,
котрий виступає персонально. Це, як правило, Микола Бажан (у військовій фор
мі), який приїхав з фронту, Ванда Василевська (теж у військовій формі, з цигар
кою в зубах), Максим Рильський, який мляво, однак сам читає свої нові вірші;
безпристрасний зовні, дуже красивий Юрій Яновський (у пальті, накинутому на
досить елегантний костюм), він тихо, але чітко читає свої нові оповідання-мініа-
тюри. Хтось, артистично обдарований, читає вірші Павла Тичини. Останній
ніколи і нічого не читає сам, хоча, присутній неодмінно, сидить у перших лавах і
напружено слухає свої твори та твори колег по перу.
Отак українська література 40-х років XX ст. входила у читацьке сприйняття.
Відвідувачів у залі повно, слухають уважно; інша справа, хто розуміє краще
(звичайно евакуйовані), а хто— гірше (звичайно місцеві— башкири, татари, ро
сіяни). Художні твори блискучі, та такі ж різні, як і їхні автори: орієнтований на
літературну тематику Максим Рильський читає поему «Мандрівка в моло
дість» — про свою юність у Романівці і вірші про Тараса Шевченка: «Земля, яку
сходив Тарас малими босими ногами, земля, яку укрив Тарас своїми мука-
ми-ділами».
«Трагічний реквієм» Павла Тичини (йдеться про поему «Похорон друга»),
мабуть, узагалі найкращий з його творів, орієнтований і на фольклор, і на кос-
мічність («Усе міняється, оновлюється, рветься, усе в нові на світі форми пере
ходить. ..»), і на конкретні замальовки Уфи («Вже сумно вечір колір свій міняв з
багряного на сизо-фіалковий...»), і на улюблену тичининську «музичність»
(«Над ким ті сурми плакали? Чого тарілки дзвякали? І барабан як в груди бив —
Хто вік свій одробив?»).
Вірші Миколи Бажана — трагічні й героїчні, типу «маршів»: «У небі нічно
му ішли літаки, несучи на крилах червоні зірки», про подвиг капітана Гастелло:
50 /ЗХЛГ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4-5
Уфимські спогади
«Безтрепетні руки стискають штурвал; Літак свій останній бере перевал...»; «Де
згарищем сіл і руїнами міст грабіжницький шлях свій позначив фашист».
Юрій Яновський (без жодного романтичного пафосу, властивого його
«Вершникам»), читає своє оповідання про дітей і сиріт війни, наприклад опо
відання «Г апочка».
Коли я потім вивчала ці твори в старших класах середньої школи або коли їх
вивчали в школі мої доньки, або я чула про них на вузівських екзаменах (як член
екзаменаційної комісії), мені було дивно: це вже «друкована класика», це вже
«історія української літератури»? А я досі сприймаю їх як «живе слово», живих
людей — дуже різних за вдачею, але добре мені особисто з дитинства знайомих:
Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Юрій Яновський, Петро
Панч, Іван Кочерга, Володимир Сосюра.
Найяскравіші уфимські спогади лишилися в мене, мабуть, про творчі зуст
річі в нашій маленькій кімнатці на першому поверсі великого Будинку спеціа
лістів. М’яко кажучи, це не зовсім та чотирикімнатна розкішна оселя — теж у
Будинку спеціалістів і теж на першому поверсі, тільки залишена в Харкові. Тут
тільки 9 квадратних метрів, тільки два ліжечка (одне для тата, одне — спільне
для нас з мамою); вузенький столик — на ньому стоїть гасниця і щось із посуду,
а крізь усю кімнату протягнуто вервечку (для сушіння білизни), бо господарі
квартири дозволяють нам користуватися тільки туалетом і малюсінькою ванною
з льодяною водою, вхід до кухні з плитою суворо заборонений, бо це— лише їх
ня територія. Але, всупереч усім законам фізики, саме в нашій кімнатці збираю
ться майже щодня троє Рильських (Максим Тадейович, Катерина Миколаївна і
Богдан), двоє Калиновичів (Михайло Якович і Маргарита Михайлівна), Сергій
Іванович Маслов, ну й ми, звичайно; ще хлопець, молодший від мене на рік,
Георгій (Зьозя) Дядюша — син маминої приятельки ще з її валківських років,
який майже постійно живе з нами, бо його мати — професор-онколог Галина
Федорівна Дядюша— у постійних відрядженнях, а його батько— на фронті. Дя-
дюші— троюрідні племінники Марії Заньковецької. Зьозя — в майбутньому та
лановитий хімік (на жаль, рано і несподівано померлий). Дивно, однак, що це не
трапилося з ним і зі мною ще в уфимські роки, бо, залишаючись самі й ставлячи
на гасниці в нашій зачиненій кімнатці його «хімічні досліди», ми, напевно, мог
ли б спалити не тільки весь Будинок спеціалістів, а й весь сусідній квартал з його
дерев’яними будиночками. Крім «хімічних дослідів», ми, щоправда, на цій гас
ниці успішно смажили яєчню, варили кашу нам обом і кип’ятили молоко, прине
сене мною з базару у вигляді білого змерзлого кружечка в руках; тільки в кастру
лі через певний час на млявому вогні воно перетворювалося на гарячу білу
рідину.
Так от, далі про творчі зустрічі: як вони проходять? Ідуть запеклі суперечки
про український переклад Рильським «Сірано де Бержерака» Едмона Ростана.
Тут беруть участь усі: і професори, прекрасно орієнтовані у французькій літера
турі в оригіналі, і жінки, зокрема моя мама, Маргарита Михайлівна і Катерина
Миколаївна (вони добре знають французьку мову), і навіть ми з Зьозею, бо вчи
ли її перед війною приватним чином — він у Києві, я у Харкові.
Обговорювали й український переклад Рильським «Каменного гостя»
О. С. Пушкіна — річ дуже специфічну, де дія відбувається в середньовічній
Іспанії, в аристократичному середовищі; висловлювалися думки, що її треба пе
рекладати із збереженням відповідного іспанського й російського мовного ко
лориту для сприйняття сучасним українським читачем (чи то глядачем, якщо її
буде поставлено в театрі).
/5£ЛГ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4—5 51
Ю. Л. Булаховська
Мій батько читає (сам за всіх дійових осіб) п’єси А. П. Чехова — мініатюри
«комічного профілю»: «Медведь», «Предложение» й оповідання «Беззащитное
существо», перероблене самим Чеховим потім у п’єсу «Юбилей», або його ж та
ки «Свадьбу». Читає мій батько вголос і уривки з улюблених ним творів Г. Квіт-
ки-Основ’яненка — теж гумористичного спрямування: це «Сватання на Гонча-
рівці», «Шельменко-денщик» і особливо «Пан Халявский», де «маменька»
хотіла знепритомніти, щоб показати свою «делікатність» перед сусідами-по-
міщиками, та «не знали, як це робиться», а наставник Трушка (оповідача) До-
міне Галушкінський, викладач латини, історії й географії, збираючись їхати з
хлопцями, своїми вихованцями, з Харківщини до Москви, не міг з’ясувати: чи
треба по дорозі перепливати море, чи ні?
Слухачів на такі «читання» збиралося багато. Крім перелічених мною, ще
родина академіка Миколи Васильовича Корноухова, наших сусідів; господарів
квартири — Сахаутдінових (у тому числі й старенька мама господаря кварти
ри — татарка, яка погано знала російську мову, та все одно була захоплена всім
цим «інтелектуальним»; на мою маму, яка щоранку милася у ванній холодною
водою, вона дивилася як на артистку цирку, що виконує «смертельні трюки»).
Під час цих «читань» двері квартири відчиняли на сходи: там натовпом зби
ралися сусіди з інших квартир і намагалися почути те, що відбувається в Сахаут
дінових. Дружина господаря Ольга Опанасівна (родом з Підмосков’я), жінка
жорстко практична, казала, що братиме гроші за слухання Булаховського.
Було в Уфі чимало курйозних випадків, зокрема мовних. Так, на засіданнях
академічних інститутів (це головним чином були об’єднані Інститути літерату
ри й мовознавства Академії наук) за участю, скажімо, Максима Рильського й
Степана Крижанівського як письменника відбувалися гарячі дискусії з приводу
«Українського правопису», мови літературних перекладів, укладання словників
і взагалі довідкової літератури. Ці засідання (в приміщенні будівлі Спиртотрес-
ту, де в сусідніх кімнатах ще лишалися й працівники самої установи) вели вик
лючно українською мовою. Після такого засідання один рядовий співробітник
Спиртотресту (місцевий, російськомовний) питає мого батька, якого вважали
людиною привітною й контактною: чому евакуйовані, зокрема з Академії наук,
такі невдячні? У них є продуктові картки, їм відкрили спеціальну їдальню теж за
талонами, але дуже пристойну, як на ті часи, а вони, як зберуться на свої засідан
ня, то й «товчуть» з ранку до вечора лише про одне: «питание» й «питание», та й
більш нічого?! І мій батько збагнув, у чому річ: в дискусіях на засіданнях часто
фігурувало українське слово «питання», яке місцеві службовці в сусідніх кімна
тах сприймали як «питание».
Другий випадок. Моя мама шукає в центрі Уфи крамницю, де продається
одяг і посуд. У Харкові подібна крамниця називалася «Хаторг». Однак «Хатор-
гу» не видно. Нарешті одна привітна перехожа (з місцевих) пояснює: «Хаторгу»
тут немає, а от «Уфторг» є — на сусідній великій вулиці «Каламакси». І мама
збагнула: «Хаторг» (тобто «харківська торгівля») був тільки в Харкові, а тут, в
Уфі, є лише «Уфторг» («уфимська торгівля»), а про вулицю вона спочатку дума
ла, що її названо за ім’ям якогось башкирського видатного діяча на зразок Сала
вата Юлаєва, насправді виявилося, що це вулиця Карла Маркса.
Певні відтінки мови російської (специфічно місцеві) були в Уфі неповторни
ми. Уфа — місто дуже велике, вулиці не мощені, дуже брудні для пішохідного
руху. З транспорту— тільки трамвай, що возив за місто, куди мій батько, як вик
ладач, майже щоденно добирався з величезними труднощами в Башкирський
об’єднаний педінститут, що його винесено далеко за місто, оскільки в його при
міщенні в центрі Уфи, як і в більшості шкіл, розміщені були шпиталі для поране
них на фронті. Якщо спитаєш перехожого, як кудись проїхати, то він відповість
52 /ЗХЛГ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4-5
Уфимські спогади
не так брутально, як у Москві, або не так привітно, як у Ленінграді (Санкт-Пе
тербурзі), пояснивши обов’язково, куди і як пройти або проїхати, своєрідним ре
ченням: «Не знаю да, не знаю — нет».
У школі моя вчителька російської мови та літератури в 6-ому класі на уроках
говорила правильно класть, а не пожить, ставила правильні наголоси в дієсло
вах «дала», «взяла» і таке інше, та коли під час перерви до класу забіг
учень-бешкетник, маючи намір схопити класний журнал і зошити з неперевіре-
ними диктантами, вона почала кричати «Положь взад! Положь взад! Я тебе ска
зала! Я уже всё тебе дала і сама взяла, шо мне надо!».
Відома польська письменниця Ванда Василевська (тоді полковник Війська
польського і дружина О. Корнійчука) каліченою російською мовою, вже не ка
жучи про українську, дуже гарно й «впливово» виступала перед публікою. У по
буті вона була економною й егоїстичною. Побачивши, як моя мама «широко»
влаштовує в Спиртотресті прийняття для Академії наук, письменників і поляків
з Війська польського (в Уфі не було проблем з м’ясом, вином і овочами, та й з
рибою) і як кладе справжні скатертини на столи, які можуть бути зіпсовані вин
ними плямами, спитала її (французькою мовою): якого вона соціального похо
дження і яким було її дівоче прізвище? «Іванова», — відповіла мама. «А со
ціальне?» — наголошувала польська діячка. «Дочка земського лікаря на
Харківщині». «А ще точніше, а мати? А походження батьків?» Мама відповіла
«точніше», але неохоче (тоді не було модним це афішувати): мама її була дуже
освіченою жінкою, вільно володіла німецькою й французькою мовами, бо закін
чила свого часу московський Інститут для дворянських сиріт; була гарною піа
ністкою і визнаним режисером-аматором місцевого театру (під егідою трупи
Миколи Садовського і Марії Заньковецької). Батьки — троюрідні брат і сестра
(Іванови-Кузьміни) — із дрібних поміщиків Брянського повіту Орловської гу
бернії, сусіди Ф. Тютчева. «А! — сказала Ванда Василевська,— тоді я все розу
мію: і Ваш «розмах» в організації прийняття, і Вашу гарну французьку мову».
«Ну, — ще додала мама, — в мене по лінії матері — бабуся взагалі — францу
женка — Надін Россет». «Прекрасно! — засміялася енергійна полячка.— Мені
зрозуміло, чому Ви не боїтеся винних плям на скатертині і чому Вам не шкода
печені з м’ясом і картоплею для гостей. Це “поміщицька щедрість”».
Курйози траплялися і в колах письменницьких.
У довжелезних чергах доводилося мені стояти, щоб одержати за картками
хліб, крупи, залізні баночки з Америки під назвою «Свиная тушенка» і т. ін.
Одного разу, коли я ставала в чергу, якась жіночка попередила мене, що переді
мною стоїть (вона ще прийде) дружина письменника Сковороди. Я, відверто ка
жучи, здивувалася, бо я з Харкова і знала, що там були Сковородинські курси,
що педінститут, де викладав мій батько, був імені Сковороди, що ми їздили зі
школою на екскурсію в Сковородинівку, де Сковорода похований. Знала ще, що
він був давно і був «мандрівним філософом» без будь-якої родини. А тут він в
Уфі? Через деякий час підійшла до мене симпатична літня жінка з блакитними
очима й спитала, чи мене попереджали, що вона тут стоїть у черзі? Я відповіла,
що так. «Ви — Сковорода?» Вона здивувалася у свою чергу: «Чому Сковорода?
Я — Кочерга...»
Неодноразово приходила до мене в Уфі симпатична літня лікарка з дитячої
поліклініки в супроводі цілої групи студентів-практикантів. Виявилося, що я
хворію «класично виразно» і в тяжкій формі, так, що мене можна показувати як
живий експонат: спочатку — кір, потім, через деякий час, — вітрянка. Ще через
деякий час — краснуха; ще через деякий час — свинка. І все це неодмінно дає
/5£ЛГ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4—5 53
Ю. Л. Булаховська
ускладнення на мої хворі нирки. Крім того, маю вроджену ваду метрального
клапана серця.
Про умови життя в Уфі може свідчити такий випадок. Сиджу я сама в квар
тирі вдень і вчу уроки. Заходить не дуже стара, але виснажена й стомлена жінка,
просить дозволу посидіти й дати їй води (бажано кип’яченої, бо з крана йде над
то погана). Хвилин за 10, однак, вона зняла пальто й теплу хустку й спитала мене
іншим тоном: «А де ж хворий?» «Який?» — уточнила я. Вона прочитала: «Була-
ховський Леонід Арсенійович; викликали “швидку” з приводу цукрової коми,
хворіє на цукровий діабет...». «Так,— відповіла я. Та це ж було днів 10 тому, він
уже ходить на роботу». «Маєш рацію, — сумно прокоментувала жінка.— Я єди
ний лікар “Швидкої”, а машини немає, то я ходжу пішки по Уфі, а викликів без
ліч. Оце сьогодні лише дійшла черга до твого тата».
Бували зі мною події і в плані творчому. Я вже з тих років мріяла бути пись
менницею (поетесою й прозаїком). Мої вірші (російською й українською мова
ми) до певної міри подобалися моєму батькові, зовсім не подобалися Максимові
Тадейовичу Рильському і дуже подобалися Павлові Григоровичу Тичині, який в
Уфі написав мені навіть вірш-присвяту (спочатку він називався «Юльці Була-
ховській», потім — «Юльці Б-ській» і нарешті «Юній поетесі»). Вірш кінчався
дуже приємними для мене рядками: «Українська поетеса будеш, Юльцю, ти ко
лись. ..». Надруковано його тепер у 12-томнику Тичини з розгорнутими комен
тарями співробітників нашого Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН
України.
Трапилася зі мною й інша цікава літературна пригода. Я написала вірш (ро
сійською мовою) про занедбану мечеть, розташовану поблизу нашого будинку й
Центрального парку культури й відпочинку. Цей вірш вмістили у стінній газеті
нашої школи:
Среди заброшенного сада стоит старинная мечеть.
Колышет ветер тихо травы и паутины старой сеть.
Закрыты наглухо ворота, шагов не слышно по коврам,
И ходят тени в полумраке по древним, выцветшим стенам.
А здесь когда-то жизнь кипела, неслись молитвы к Небесам,
На зов муллы народ сходился к ее зеленым воротам.
Теперь безвестно пропадает в тени изменчивых веков,
И стены только оглашают молитвы дряхлых стариков.
Десь після початку занять у школі викликає мене до себе директор школи. Я
злякалася: що таке? Вчусь я добре, може, багато пропускаю, але не ходжу самос
тійно на Білу (це величезна річка) і не палю, як Богдан Рильський та деякі інші
мої однокласники. «Коментарів» щодо Богдана давати не буду, я не ябеда. Ди
ректор школи була зі мною лагідною: «Ти знаєш, що по радіо передавали подяку
російськомовній дівчинці Юлі (відомо, що вона хрещена у православній вірі, та
це в даному разі не має значення) — за вірш, написаний про уфимську мечеть.
Це ти писала?». «Так, я, і він надрукований у нашій стінгазеті. А чия подяка?».
«Великого муфтія» (це була головна особа всього мусульманства в СРСР, з його
резиденцією в Уфі, де, як я казала, багато не тільки башкирів, а й татар).
Додам, забігаючи наперед, що я знов одержала по радіо подяку, але від іншої
видатної духовної особи. Дзвонила до мене подруга моїх шкільних років
Іра К .— жінка трохи екстравагантна: «Юля, я тільки що чула по радіо подяку то
бі від Папи Римського (Іоанна Павла II)». «Іра,— відповіла я,— це що, одне з
твоїх “слухових видінь”?». «Ні,— розсердилася вона.— Те саме тобі підтверди
ть і мій чоловік. Він сказав, що Папа Римський, справді, від’їжджаючи з Украї
ни, просив передати Юлії Булаховській “подяку” за увагу до нього. Ти що, пе
рейшла в католицьку віру?». «Жодною мірою, хоча я й полоністка за фахом». І я
54 /ЗХЛГ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4-5
Уфимські спогади
зрозуміла: у Києві, під час перебування тут Папи Римського (а він досить відо
мий польський поет Кароль Войтила — це справжнє його ім’я й прізвище) вида
ли збірочку українських перекладів його віршів під назвою «Веслуючи в Небо»
(з його портретом на обкладинці), я написала до неї «Передмову», а Понтифік
попросив у засобах масової інформації оголосити мені персонально свою подяку.
Тепер те, що стосується нашого колишнього уфимського шкільного життя.
Вчилися ми в абсолютно холодному приміщенні, без опалення (одягнені «до зу
бів» і в рукавичках: їх знімали і вчителі, і ми тільки тоді, коли щось писали на
дошці або в зошитах). Вчилися в чотири зміни, бо російських шкіл було обмаль
(чимало башкирських), а всі уфимські татари і всі евакуйовані могли вчитися
лише в школі з російською мовою навчання.
Важко було вийти зі школи, коли її штурмували ті, хто йшов на наступну
зміну, або найактивніші — з нашої зміни. Я виходила з жахом: худесенька, як
трісочка, з поламаною рукою, у слизьких чоботях не по моїй нозі; з косами, за
мотаними теплою важкою хусткою, короткозора, та без окулярів. Перед вхідни
ми дверима стоїть кордон з хлопців-підлітків, який б’є по обличчю холодними
кульками зі снігу. Попаде мені щось в очі, — і я зі школи більше не повернуся
додому, та ж у школі вічно не житимеш! Рятує мене тільки те, що «командир»
того «кордону» — мій однокласник і добрий знайомий по сімейних зустрічах —
Богдан Рильський. Ми з ним не дружили (ця творча дружба відбудеться через
багато років, коли Богдан буде в Києві директором Музею М. Т. Рильського, а я,
по лінії Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, видаватиму
переклади Рильським французької літератури). В Уфі моє спілкування з Богда
ном обмежувалося обміном реченнями: «Ти дивись мені, “кисейная барншня”,
не скажи татові й мамі, що я палю й ходжу з хлопцями на Білу (іноді замість уро
ків)». І моя відповідь: «Дуже ти мені потрібен, “сухий грибок”, щоб я щось про
тебе повідомляла. Я взагалі терпіти не можу підлабузників і тих, що доносять».
У цей «критичний момент» перед дверима школи в її зимовому дворі Богдан, по
бачивши мене, щось стиха каже своїй команді, а потім кричить мені: «Юлька,
пробігай, тільки швиденько, поки ми не передумали...». Ніхто в цей момент не
цілить мені в обличчя сніжками, а я, балансуючи, біжу бігом слизьким засніже
ним двором школи, сподіваючись ще раз у житті все-таки потрапити додому.
І останнє. Був в Уфі мандрівний кіт Васька, який харчувався і відігрівався в
сімейному колі різних сусідніх квартир: у нас у кімнаті, у наших сусідів — акаде
міка Миколи Васильовича Корноухова з його матір’ю й сестрою, у Сергія Івано
вича Маслова, у наших господарів Сахаутдінових та ін. Поїсть, погріється, поспи
ть і обов’язково піде. Одного разу прибігла до нас дуже збуджена сусідка
похилого віку й кричить: «Васька Булаховський мав справу з нашою кішкою, те
пер у неї п’ять кошенят. Що я з ними робитиму і як їх утримуватиму?». Мій
батько, який замолоду був привчений до того, що саме він повинен утримувати
всіх своїх родичів (близьких і далеких) і багатьох своїх друзів з родинами, спокій
но спитав: «Скільки?». Вона, не розгубившись, назвала досить велику суму. «Льо
ня,— стала заперечувати моя мама.— За таку суму можна утримувати й декілька
поколінь кошенят! І чому це тільки Васька Булаховський? Чому не Васька Кор-
ноухов, чому не Васька Маслов і чому він — не Васька Сахаутдінов?».
Мій батько не звернув уваги на мамині докори й перепитав сусідку:
«Скільки?». Вона все-таки трохи збавила ціну. «А Ви певні, що саме цей Васька
є батьком ваших кошенят?» — захотів уточнити тато. «Звичайно! — закричала
сусідка.— Хто ж інший? Тільки він сюди “мандрує”, а моя кішечка з хати не ви
ходить». «Ну, добре — погодився Леонід Арсенійович. — Якщо він винен, то я
заплачу».
/5£ЛГ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 4—5 55
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-183476 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0027-2833 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:23:18Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Булаховська, Ю.Л. 2022-03-25T15:26:58Z 2022-03-25T15:26:58Z 2010 Уфимські спогади / Ю.Л. Булаховська // Мовознавство. — 2010. — № 4-5. — С. 47-55. — укр. 0027-2833 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/183476 uk Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України Мовознавство Уфимські спогади Article published earlier |
| spellingShingle | Уфимські спогади Булаховська, Ю.Л. |
| title | Уфимські спогади |
| title_full | Уфимські спогади |
| title_fullStr | Уфимські спогади |
| title_full_unstemmed | Уфимські спогади |
| title_short | Уфимські спогади |
| title_sort | уфимські спогади |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/183476 |
| work_keys_str_mv | AT bulahovsʹkaûl ufimsʹkíspogadi |