Українська мова як державна у труднощах її становлення
10 грудня 2010 р. виповнюється 85 років визначному українському мовознавцеві члену- кореспонденту НАН України, докторові філологічних наук, професору, завідувачеві відділу загального мовознавства Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України Орестові Борисовичу Ткаченкові. Орест Борисович...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Мовознавство |
|---|---|
| Datum: | 2010 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
2010
|
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/183501 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Українська мова як державна у труднощах її становлення / О.Б. Ткаченко // Мовознавство. — 2010. — № 6. — С. 3-10. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-183501 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Ткаченко, О.Б. 2022-03-28T14:32:02Z 2022-03-28T14:32:02Z 2010 Українська мова як державна у труднощах її становлення / О.Б. Ткаченко // Мовознавство. — 2010. — № 6. — С. 3-10. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. 0027-2833 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/183501 10 грудня 2010 р. виповнюється 85 років визначному українському мовознавцеві члену- кореспонденту НАН України, докторові філологічних наук, професору, завідувачеві відділу загального мовознавства Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України Орестові Борисовичу Ткаченкові. Орест Борисович є автором близько 250 праць, у тому числі шести індивідуальних і низки колективних монографій, з різних питань мовознавства — порівняльно-історичного і типологічного дослідження слов’янських мов, історії фіно-угорських мов, міжмовних контактів, зокрема мовного субстрату, інтерлінгвістики, соціолінгвістики, історії і сучасного стану української мови та ін., є одним з авторів і редакторів «Етимологічного словника української мови» в семи томах. Редколегія журналу щиро вітає О. Б. Ткаченка з ювілеєм і пропонує увазі читачів нову розвідку вченого. Стаття, присвячена труднощам становлення української мови як державної, що випливають з низки різних позамовних (політичних, соціально-економічних, психологічних та культурних) обставин, важливих у їхньому зв’язку з мовними явищами. The article is devoted to difficulties of the formation of Ukrainian as official language which results from the number of different non-linguistic (political, social-economic, psychological and cultural) circumstances, important in their connection with linguistic phenomena. uk Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України Мовознавство Українська мова як державна у труднощах її становлення Ukrainian as a state language in the difficulties of its formation Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Українська мова як державна у труднощах її становлення |
| spellingShingle |
Українська мова як державна у труднощах її становлення Ткаченко, О.Б. |
| title_short |
Українська мова як державна у труднощах її становлення |
| title_full |
Українська мова як державна у труднощах її становлення |
| title_fullStr |
Українська мова як державна у труднощах її становлення |
| title_full_unstemmed |
Українська мова як державна у труднощах її становлення |
| title_sort |
українська мова як державна у труднощах її становлення |
| author |
Ткаченко, О.Б. |
| author_facet |
Ткаченко, О.Б. |
| publishDate |
2010 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Мовознавство |
| publisher |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Ukrainian as a state language in the difficulties of its formation |
| description |
10 грудня 2010 р. виповнюється 85 років визначному українському мовознавцеві члену-
кореспонденту НАН України, докторові філологічних наук, професору, завідувачеві відділу
загального мовознавства Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України Орестові
Борисовичу Ткаченкові. Орест Борисович є автором близько 250 праць, у тому числі шести
індивідуальних і низки колективних монографій, з різних питань мовознавства — порівняльно-історичного і типологічного дослідження слов’янських мов, історії фіно-угорських мов,
міжмовних контактів, зокрема мовного субстрату, інтерлінгвістики, соціолінгвістики,
історії і сучасного стану української мови та ін., є одним з авторів і редакторів «Етимологічного
словника української мови» в семи томах. Редколегія журналу щиро вітає
О. Б. Ткаченка з ювілеєм і пропонує увазі читачів нову розвідку вченого.
Стаття, присвячена труднощам становлення української мови як державної, що випливають з низки різних позамовних (політичних, соціально-економічних, психологічних та культурних) обставин, важливих у їхньому зв’язку з мовними явищами.
The article is devoted to difficulties of the formation of Ukrainian as official language which results from the number of different non-linguistic (political, social-economic, psychological and cultural) circumstances, important in their connection with linguistic phenomena.
|
| issn |
0027-2833 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/183501 |
| citation_txt |
Українська мова як державна у труднощах її становлення / О.Б. Ткаченко // Мовознавство. — 2010. — № 6. — С. 3-10. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT tkačenkoob ukraínsʹkamovaâkderžavnautrudnoŝahíístanovlennâ AT tkačenkoob ukrainianasastatelanguageinthedifficultiesofitsformation |
| first_indexed |
2025-11-24T11:40:24Z |
| last_indexed |
2025-11-24T11:40:24Z |
| _version_ |
1850845946051559424 |
| fulltext |
О. Б. ТКАЧЕНКО
УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК ДЕРЖАВНА
У ТРУДНОЩАХ ї ї СТАНОВЛЕННЯ _
10 грудня 2010 р. виповнюється 85 років визначному українському мовознавцеві члену-
кореспонденту НАН України, докторові філологічних наук, професору, завідувачеві відділу
загального мовознавства Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України Орестові
Борисовичу Ткаченкові. Орест Борисович є автором близько 250 праць, у тому числі шести
індивідуальних і низки колективних монографій, з різних питань мовознавства — порівняль-
но-історичного і типологічного дослідження слов ’янських мов, історії фіно-угорських мов,
міжмовних контактів, зокрема мовного субстрату, інтерлінгвістики, соціолінгвістики,
історії і сучасного стану української мови та ін., є одним з авторів і редакторів «Ети
мологічного словника української мови» в семи томах. Редколегія журналу щиро вітає
О. Б. Ткаченка з ювілеєм і пропонує увазі читачів нову розвідку вченого.
Стаття, присвячена труднощам становлення української мови як державної, що випли
вають з низки різних позамовних (політичних, соціально-економічних, психологічних та ку
льтурних) обставин, важливих у їхньому зв’язку з мовними явищами.
К л ю ч о в і слова: українська мова, державна мова, сьогочасна мовна ситуація в Україні.
Доля української мови, в тім числі і як державної, залежить насамперед від долі
України як держави.
Для найближчого майбутнього тут можливі два основні сценарії: песиміс
тичний і оптимістичний.
Песимістичний (відбитий у цілком приступній і багатотиражній літературі
з відповідними проектами). Демонтаж України як держави. Поступовий: шля
хом її подрібнення з початковим оточенням центаральної частини узалежнени-
ми від суміжних держав нібито-державами, створеними з частин сучасної укра
їнської державної території за зразком хоч би теперішньої Придністровської
Молдавської Республіки, де можливими кандидатами можуть бути «Донбасская
Русь» (або «Донецко-Криворожская республика»), «Новороссия» (очевидно, з
Кримом — у разі його неприєднання безпосередньо до Росії), Закарпаття як дер
жава «карпато-рус(инс)ької нації», Галичина тощо. Одноразовий: шляхом пе
ретворення всієї «укронационалистической т. наз. Украины» на «Малороссию»,
частину держави «триєдиного русского народа» під назвою «Русский Союз».
Зрозуміло, що за такого сценарію про жодну українську мову, тим більше її дер
жавність, не може йтися. Тут можливий тільки «малороссийский диалект», без
писемний або обмежено писемний, з більш або менш камуфльованим, трива
лішим або коротшим переходом до нього. Отже, по суті, демонтаж України як
держави буде супроводжуватися демонтажем української мови, її поступовим
запланованим деградуванням до рівня діалекту, сукупності говірок (у найкра-
© О. Б. ТКАЧЕНКО, 2010
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 6 З
О. Б. Ткаченко
щому випадку— до рівня мікромови), що робилося, по суті, і в радянські часи, з
тією відмінністю, що це не проголошувалося так одверто '.Так званих «свидо-
митов» («свідомих українців», інакше — «укронационалистов»), згідно з цим
сценарієм, будуть ліквідовувати 2.
Оптимістичний. Поступове зміцнення Української держави, разом із яким
відбуватиметься й зміцнення позицій української мови, у тім числі і як державної.
Усю, тепер уже мало не двадцятирічну історію незалежної України можна
стисло схарактеризувати як безперервне хитання між обома згаданими сцена
ріями. І оскільки другий, оптимістичний, сценарій не став, на жаль, абсолютно
певним, що недвозначно, зокрема, засвідчує прихід до влади Партії регіонів,
схильної радше до розвитку України за першим, песимістичним, сценарієм, вик
лючити більш чи менш уповільнене або прискорене сповзання до нього аж ніяк
не можна. З огляду ж на те, що в історії України вже було принаймні два випадки
подібних сповзань: розвиток подій після козацької революції (1648-1654 рр.),
очоленої Богданом Хмельницьким, або після поразки національної революції
(1917-1920/21 рр.) з антрактом так званої українізації (1925-1932 рр.) — то й
цього разу може відбутися те саме з усіма наслідками, що звідси випливають.
Автор пропонованої розвідки, однак, стосовно України належить до неви
правних оптимістів. Саме тому навіть у випадку розвитку подій за поданим пе
симістичним сценарієм, — причому, як він глибоко переконаний, песимістич
ним у такім разі не тільки для України, а кінець кінцем, і для Росії3,— він убачає
все-таки його наслідком оптимістичний фінал, що стане результатом, удаючися
до мови математики, доведенням від протилежного для тих, хто початково не
розумітиме згубності іти цим запроектованим для України ( > «*Малоросії»?)
шляхом. Проте цей шлях (сценарій), звичайно, зажадає багатьох жертв з боку
тих, хто боротиметься проти його здійснення, ставши для них типовою оптиміс
тичною трагедією. А тому, пам’ятаючи попередній досвід української історії,
його слід би було будь-що уникнути.
Для цього, однак, треба перш за все усвідомити причини неуспіху дотепе
рішніх спроб одержавлення української мови: адже від проголошення україн
ської мови державною минуло вже майже (або й понад 4) 20 років, а до фактич
ної державності української мови ще так далеко.
Серед негативних чинників, що цей фактичний неуспіх викликали і викли
кають надалі, слід виокремити кілька найголовніших обставин, які не нумерува
тимемо, хоч би з тих міркувань, що їх перелік, напевне, для багатьох залишиться
відкритим, здатним бути доповненим або деталізованим з боку тих, хто замислю
вався над обговорюваною темою. Назвімо тут те, що видається найістотнішим.
На відміну від інших європейських націй, початково неповних, тобто по
збавлених мовно-національно відчужених від них власних вищих верств (таких,
як чехи, словаки, болгари, македонці, серби, хорвати, словенці, литовці, латиші,
естонці, фіни, до яких приєднуються й українці Західної України5) або хоч і
повних, але тимчасово поневолених (таких, як поляки, угорці, частково
1 Цікавих ознайомитися з наведеним сценарієм відсилаємо, зокрема, до кн.: Калашни-
ков М., Бунтовский С. Независимая Украйна. Крах проекта : Книга-расследование (тираж —
10 тис. примірників).— М., 2008.— 414 с.
2 Там же.— С. 263.
3 Див. у зв’язку з цим: Ткаченко О. Б. До політичних підсумків подальшого розвитку
української мови // Українське мовознавство : Міжвідом. наук. зб.— К., 2002.— Вип. 24.—
С. 87, 91.
4 Якщо брати до уваги, що це сталося ще за існування СРСР і Конституцією незалежної
України тільки підтверджено.
5 Ткаченко О. Б. Типологія й перспектива українського мовно-національного розвитку //
Мовознавство.— 2008.— № 1.— С. 3-6.
4 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 6
Українська мова як державна у труднощах ї ї становлення
італійціб), де стану поширення національної мови, близького до стану її поши
реності як державної, досягнуто ще в додержавний період і лишилося тільки de
jure закріпити те, що вже (майже) склалося de facto, в українців Східної України,
тобто найбільшої частини Української держави, існувало зовсім інше станови
ще. Тут до проголошення державної незалежності зберігався стан мовно-націо-
нальної неповноти навіть української етнічної нації, за якого українська мова
була поширена головно в селах, почасти в невеликих слабко індустріалізованих
містах і містечках. Що стосується великих міст і навіть усуціль індустріалізова
них селищ (наприклад, Донбасу), то тут панувала російська мова. Виняток ста
новили лише представники найнижчих за соціально-економічним і культур
но-освітнім рівнем верств як носії «суржикізованої» української мови і як носії
української літературної мови — нечисленні представники «українських профе
сій», для виконання яких була конче потрібна українська мова (мовознавець-
україніст, літературознавець-україніст, український (українськомовний) пи
сьменник або журналіст, учитель (ка) української мови та літератури або взагалі
учитель(ка) нечисленних шкіл з українською мовою викладання, актор україн
ського театру, кіноактор в українськомовному фільмі (серіалі), український дик
тор радіо або телебачення, працівник українськомовного видавництва). У зв’яз
ку з цим на відміну від згаданих вище націй, де закон про державність
національної мови лише констатував і закріплював юридично те, що вже існува
ло (або було близьке до здійснення) фактично, у Східній Україні відповідний за
кон лише санкціонував потребу надання українській мові статусу і функцій дер
жавної мови. Це передбачало проведення цілої низки політичних, юридичних,
соціальних, економічних, культурно-освітніх реформ і заходів, які б сприяли пе
ретворенню українців на повну націю, тобто охопленню етнічних українців ук
раїнською мовою як мовою національною, а українців політичних, тобто пред
ставників інших етносів,— практичним знанням української мови як мови
державної міжетнічної, що використовується поряд із внутрішньоетнічною мо
вою, призначеною для внутрішньоетнічного спілкування, для потреб спілкуван
ня міжетнічного, загальнодержавного. Як відомо, зазначених серйозних реформ
і заходів, у тім числі скерованих на піднесення соціально-економічного й куль
турно-освітнього рівня носіїв української мови як стрижня української політич
ної нації, не проведено, і через це, хоч певні, утім, незначні зрушення з поширен
ням української мови є, в загальному становищі української мови в Східній
Україні жодних докорінних змін не сталося і не могло статися.
Не могла і не може бути поки що подолана ще одна гальмівна для загального
поширення української мови обставина, а саме поділ східних етнічних українців
на три виразні групи, кожна з характерною для них мовою (або різновидом мови) і
відповідною мовно-національною (або середовшцно-соціальною) свідомістю.
1. (Свідомі) українці (за місцевою узвичаєною російською назвою «(щи-
рые) украинцы», за новомодною — «свидомиты»), які користуються україн
ською літературною мовою, причому переважно не тільки службово, а й для
«хатнього вжитку» і часто за будь-яких інших обставин, принаймні перебуваю
чи в Україні.
2. Етнографічні (або «стихійні») українці, які користуються українською
мовою не через переконання, а завдяки тому, що народилися й виросли в україн
ськомовному (як правило, сільському або містечковому) середовищі. У велико
му місті вони за умов соціально-економічного і / або культурно-освітнього під
несення або — частіше — переходять на російську мову, або — рідше (при
6 Ткаченко О. Б. Проблеми захисту мов і мовного відродження // Мова і мовознавство в
духовному житті суспільства (монографія).— К., 2007.— С. 79-85.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 6 5
О. Б. Ткаченко
засвоєнні «української професії») — на українську (літературну) мову, позбу-
ваючися своєї української говірки. За умови збереження ними низького соціаль
но-економічного й культурно-освітнього рівня стають носіями мішаної україн-
сько-російської мови («суржику»). Отже, разом із малоукраїнською свідомістю,
їм властива й малоукраїнська мова. Узалежнені головно від матеріальних обста
вин, вони керуються, як правило, «шлунковими» чинниками. їхні місцеві росій
ськомовні позначення «жлобы», «кугуты», «дэрэвня», українськомовні — «хох
ли», «дядьки».
3. Малоросіяни (самоназва — «русские»); російське позначення — «мало
россы», українське — «малороси», «міщани», «перевертні». Це — городяни,
мешканці великих міст або малих, але високоіндустріалізованих селищ і місте
чок (крайнього сходу й півдня Східної України), що виросли в атмосфері росій
ської мови й культури і в російськомовному (велико)міському оточенні. Від ет
нічних росіян їх відрізняє специфічна російська мова, піддана українським
впливам, і залишкові риси української ментальності. Відірваності цієї групи від
української мови й літератури сприяла факультативність їхнього вивчення в
СРСР (після смерті Сталіна). Останнім часом, особливо серед філологів, у зв’яз
ку з потребою знати українську мову, хоч би з огляду на її необхідність при за
хисті дисертацій, серед цієї групи поширюється знання української мови, але це,
по-перше, аж ніяк не пов’язано з обов’язковим сприйняттям української націо
нальної свідомості, а по-друге, українська мова залишається для цієї групи чи
мось на зразок новітньої ученої «латини», не увіходячи в її побут.
Отже, і в буквальному, і в переносному розумінні ці три групи не мають поки
що спільної мови, і інерція взаємного відчуження між ними зберігається. Що
правда, події так званої Помаранчевої революції вйкликали певну надію на їхнє
поступове зближення і зрощення, спочатку на підставі державної, а згодом,
можливо, й національної свідомості, що могло в перспективі стати основою для
української мовної переорієнтації російсько- й суржикомовців. Але тоді народ
явно переріс тих, хто його мав очолити. Як уже не раз бувало в українській істо
рії, зоряну годину, яка не триває довго і не звикла повторюватися, згаяно.
Існує і досі відчутна розбіжність, ментальна й світоглядна, між українцями
Східної і Західної України (особливо Галичини й Західної Волині), де в перших
у великій масі зберігається ностальгія за відмерлим Радянським Союзом, під
силена соціальними й економічними негараздами України, спричиненими її
обкраданням занадто жвавими «прихватизаторами», а в других, світоглядно
більше пов’язаних із Західною Європою і західною українською діаспорою, цієї
ностальгії нема. Західні українці, більше пройняті українською національною
свідомістю і непримиренністю до сталінського і постсталінського радянського
(совєтського, або совітського) режиму. Ця розбіжність, часто діаметрально про
тилежна в поглядах на новітню українську історію, підсилюється належністю
українців до різних віровизнаннєвих конфесій, де навіть тільки в християнських
репрезентовано велике їх розмаїття (кілька напрямів православ’я, греко-католи
ки, римо-католики, різні протестантські течії і секти), увіходженням до різних
партій (як проукраїнських, так і протиукраїнських). Водночас при розмаїтості
цих ідеологічних течій українці й досі не мають спільноукраїнського ідеологіч
ного знаменника, який би їх об’єднував як націю, того, що завжди мають розви
нені нації, хоч би найближчі сусіди — росіяни й поляки.
Слабкістю тих партій, що декларують свій український патріотизм, на від
міну від супротивної їм Партії регіонів як потужної монолітної сили, є їхня ро
з’єднаність, невміння підпорядкувати себе єдиному загальновизнаному вожде
ві, протиставляючи цій конструктивній ідеї дрібне деструктивне вождиківство,
нездатність поєднати мовно-національні, культурницькі завдання із завданнями
6 1ББЫ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 6
Українська мова як державна у труднощах ї ї становлення
соціально-економічними, надзвичайно важливими для тих самих носіїв україн
ської мови, за інтереси яких ці партії нібито борються. А тому їм не властива
здатність створити українську національну партію лівого спрямування, і со
ціально-економічні питання в Україні, як відомо, віддано на відкуп комуністам і
соціалістам, що й досі більшою або меншою мірою становлять, по суті, відгалу
ження Комуністичної партії Росії. Тому в своєму впливі на народ у Східній
Україні ці партії здебільшого програють партіям проросійським і антиукраїн
ським, що також, як і згадані попередньо причини, не сприяє розвиткові ані на
ціонально-державної, ані мовної свідомості українців, а тим самим дезактуа-
лізує програму поширення української мови як державної, бо вона виступає як
«голомовна», не пов’язана з безліччю інших найгостріших проблем України,
розв’язати б які допомогла солідарність українців на мовно-національній осно
ві, але водночас із її тісною пов’язаністю з іншими українськими проблемами. І
через це по-старому, на жаль, залишається актуальним іронічно-глузливе питан
ня ворожих українству російськомовних кіл: «Вы это серьезно или по-укра-
ински?», тобто замість того, щоб у якнайтіснішій зв’язці ішли питання
(1) мовно-національні і (2) політичні, соціально-економічні (у тім числі земель
но-аграрні, важливі для села) і культурно-освітні, бачимо їх постійну роз’єдна
ність. З одного боку найгостріше, найістотніше соціально-економічне, медичне,
фінансове, науково-технічне, матеріальне пов’язується з будь-якою мовою, крім
української, найбільше із російською й англійською. А українська мова існує
тільки для пишномовних розбалакувань про її «солов’їність» і «калиновість» і
вболівань з приводу її занепаду. Треба, нарешті, усвідомити, що головна потуга
мови, у тім числі української, міститься передовсім у її інформативній важли
вості. І саме тому тепер перше й друге місце серед європейських мов займають
англійська й німецька, дуже сумнівні щодо своєї милозвучності, а французькій і
наймилозвучнішій італійській належить тільки третє й четверте місце1.
У новопосталій незалежній Україні через обставини попереднього історич
ного розвитку (знищення заможного селянства як зародка в основному націона
льної буржуазії і переважної частини українськомовної і українськосвідомої ін
телігенції як мозку нації) на її сході по-старому,— а, мабуть, ще більшою мірою,
ніж до революції, — багатство і освіченість є переважно рисою носіїв російської
мови, а убозтво й неосвіченість (або освіченість при бідності) є здебільшого ха
рактерною ознакою носіїв мови української. Тому й до влади в Україні прихо
дять або люди, далекі від української мови й культури (і в цілому байдужі до
українських справ),— найбільше їх цікавлять справи власної кишені, що їх вони
вважають можливими до облаштування в будь-якій країні світу,— або особи, за
лежні від попередньо згаданих людей. Тим-то в сучасній Україні немає достат
нього простору й перспектив як для розвитку української мови й культури, так і
для розвитку національної економіки й розв’язання найгостріших соціальних
проблем, що поки що робить Україну неуспішною, неефективно функціоную
чою державою, а разом з тим обнижує авторитет української мови як мови дер
жави, що перебуває в занепаді. Між державою-бо і мовою титульної нації, що
цю державу репрезентує, існує нерозривний і обопільний зв’язок: з одного боку,
міцну і впливову державу може побудувати тільки нація, натхненна потужною
національною ідеєю, горда своєю історією і своєю мовою, а, з другого боку, сво
го найвищого авторитету і в народу — носія мови, і серед народів світу може
здобути тільки мова народу, який створив міцну, багату і впливову державу,
символом якої стає її державна мова.
7 Див. численні російськомовні рекламні написи в Києві, де іноземні мови, що їх
запрошують вивчати, розташовані саме в такому порядку.
/5£ЛГ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 6 7
О. Б. Ткаченко
У Східній Україні чималим психологічним, а відтак і психолінгвістичним
бар’єром для поширення української мови є й досі те, що її переважно сприй
мають,— якщо не йдеться про Західну Україну, де здавна виробилася власна
міська, а часом і салонна, українська мова, — як мову села, селянську мову
(окремі винятки з цього правила, як кажуть, «не роблять погоди»), несумісну з
містом. Адже навіть у Києві, столиці України, мовою міського побуту,— якщо
не зважати на суто декораційні українськомовні написи,— і досі залишається
місцева російська мова. Це мова ділового світу, переважної частини міської мо
лоді, мова спортсменів, більшості науково-технічної інтелігенції, робітників і
майстрів найвищої кваліфікації, медиків, представників різноманітних профе
сій, що обслуговують городян (кравців, перукарів, косметологів, більшості про
давців і зв’язківців). Носії української мови серед переважної більшості, на
приклад, київського населення почали поступово з’являтися, але все-таки вони
становлять радше винятки, ніж правило. І зовсім незатишно українській мові в
так званому східноукраїнському вищому світі. Характерним щодо цього було
одне з телевисилань «Світських хронік» з телеведучою пані Осадчою. На її пи
тання українською мовою представники світської молоді відповідали виключно
російською мовою. Очевидно, світською для цієї молоді українська мова ще не
стала, як свого часу для російської аристократії дуже довго (десь із середини
XVIII аж до половини XIX ст.) справжньою світською мовою могла бути лише
французька. Різниця, однак, полягає в тім, що якщо французька (або англійська)
мова вимагає напруженого вивчення й тренування, то російська як близькоспо-
ріднена (та ще й не обов’язково в її московсько-петербурзькій подобі) за
своюється відносно легко і, маючи на собі відбиток типової панської мови, бо її
не вживають українські селяни, наче виокремлює людину, що нею користується,
з-поміж українськомовного «простолюду». Російська мова як типова кастова
мова східноукраїнського «вищого» світу є поки що, на жаль, майже безконку-
рентною, бо, з одного боку, її підживлюють у Східній Україні численні україн
ські російськомовні газети й журнали, нерідко до того ж українофобські, серед
яких буквально тонуть рідкісні українськомовні видання, і порівняно дешеві ро
сійські книжки з Росії. З другого ж боку, сучасні східноукраїнські письменники,
на відміну від своїх попередників, живучи роками й десятками років у місті, пе
реважно пишуть... про село. Ці їхні писання, пов’язані з ностальгійними спога
дами дитинства, не є і здебільшого не можуть бути глибокими й цікавими ані для
селян, ані для городян, але вони мимохіть створюють враження, що про міське
життя в Україні,— якщо не йдеться про Західну Україну,— можна писати лише
російською мовою. Тим самим,— хочуть вони цього чи не хочуть ,— східноук
раїнські письменники працюють на ідею Партії регіонів, яка вимагає для Украї
ни двох державних мов, української і російської. Адже якщо українською мо
вою можна писати тільки про Західну Україну і східноукраїнське село, то,
природна річ, прогалину, яку становить для української літератури велике схід
ноукраїнське місто, має заповнити російська мова, і це при тому, що ще за цар
ської Росії і в перші десятиріччя після української національної революції ук
раїнська література висунула цілу низку письменників-урбаністів, що почали
освоювати міську тему, тему великого східноукраїнського міста. Тут можна зга
дати і тих, хто порушував цю тему принагідно, і тих, хто більшою мірою віддав
їй данину (таких прозаїків і поетів, як В. Винниченко, М. Коцюбинський, В. Ел-
лан-Блакитний, В. Сосюра, М. Йогансен, М. Семенко, М. Хвильовий, І. Мики-
тенко, В. Підмогильний, М. Рильський та ін.).
Українська література, якщо вона має далі існувати й розвиватися, не може в
Східній Україні обмежуватися змалюванням самого села, а мусить дати широку
панораму України,— і сільської, і міської,— в цілому, і цьому на перешкоді не
8 ІББИ 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 6
Українська мова як державна у труднощах ї ї становлення
може стати російськомовність міст, бо за часів В. Винниченка й М. Хвильового
їхня зрусифікованість не була меншою, ніж тепер (скоріше навпаки), і все-таки
вони наважились узятися за міські теми. Сучасна українська література має не
тікати на село, а переходити в наступ на місто. Інакше це буде зрадою і поперед
ніх культурно-національних традицій, і самої української мови, яка, щоб жити,
має поширюватися всією Україною — як сільською, так і міською.
Не може розвиватися і зміцнювати свої позиції українська мова й без культу
ри, зокрема кінематографії і телебачення. Якщо в перші роки незалежності були
спроби екранізації і класичної, і новітньої української літератури (творів
І. Франка, В. Винниченка, О. Кобилянської, М. Куліша), то останнім часом і
українська література, і українська історія, і сучасне українське життя для
українського телебачення й кінематографії перестали існувати, і вони живлять
ся виключно недоїдками з панського столу інших літератур, особливо росій
ської, де про українськість того чи іншого фільму свідчать тільки українські тит
ри. Навіть сюжети з української історії освоюють не українці, а наші слов’янські
сусіди, поляки (« О ^ іет і тіес2ет») або росіяни («Тарас Бульба»), Українська
мова, якщо за нею не стоятиме потужна культура, якщо вона не буде подібну
культуру представляти, ледве чи здобуде собі особливий авторитет, надто якщо
українська мова буде використовуватися лише для реклами пива, горілки й
прального порошку, нецікавих новин і метеозведень або для дублювання іно
земних фільмів. Мова-дублер, за якою не стоїть багата й оригінальна націо
нальна культура, сама себе прирікатиме на непопулярність.
Треба пам’ятати, що кожна нація, претендуючи на побудову власної держа
ви, повинна ще довести потребу її існування в світі її особливим призначенням,
важливою і неповторною місією, покладеною на неї. Свою місію, що в стислому
формулюванні має звучати так: «Україна — наріжний камінь вільної Європи 8,
Україна, зрозуміла річ, може виконати як справді незалежна, багата, міцна і
впливова держава, а такою вона може стати, маючи своєю душею сконсолідова
ну українську етнічну й політичну націю, що неможливо без набуття україн
ською мовою фактичного становища державної мови. Проте цього не станеться
доти, доки українська мова не набуде належного їй для цього високого престижу
й авторитету, які в свою чергу стануть можливими завдяки піднесенню держав
но-політичного, соціально-економічного й культурно-освітнього рівня її носіїв.
Це має відбутися в подвійний спосіб: як тим, що дедалі більшої соціальної, еко
номічної й культурної ваги завдяки своєму збагаченню і піднесенню освіченості
здобудуть уже наявні носії української мови, так і тим, що приваблені перспек
тивністю розвитку України до носіїв української мови, повертаючись до неї,
почнуть приєднуватися початково русифіковані українці великих міст Східної
України, як це свого часу сталося з іншими спочатку неповними націями Євро
пи. Поверненню цих зрусифікованих верств до української мови має, однак, пе
редувати набуття ними мовної свідомості, тобто потреби подібної мовної перео
рієнтації, що неможливо без попереднього набуття ними української державної
і національної свідомості. І тут великою мірю може прислужитися досвід руси
фікації України, якій сприяли далеко не самі адміністративні заходи царської
адміністрації, а й авторитет твореної російською мовою культури, науки, освіти,
літератури на всі смаки, театру й інших здобутків цивілізації. Усе це тепер має
створюватися і поширюватися, ставати приступним українською мовою, якою
має творитися і власна оригінальна культура в усіх її виявах і перекладатися все
найкраще і найважливіше з усіх мов світу. Саме цим, а не якимись заборонними
заходами (наприклад, забороною вживання російської мови в позалекційний час
8 Ткаченко О. Б. Українська мова і мовне життя світу.— К., 2004. — С. 53.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 6 9
О. Б. Ткаченко
в українських навчально-освітніх закладах) українська мова здобуватиме най
більшою мірю своїх нових прихильників, користувачів і носіїв.
Перелік уже відзначених перепон на шляху поширення української мови,
який легко було б значно подовжити, не може не звернути на себе увагу важли
вою особливістю: серед них абсолютно переважають, як правило, позамовні
чинники, де власне мовні обставини (наприклад, брак остаточно прийнятного
для всіх правопису) займають мізерно мале місце. І так, насправді, є, бо мова за
всієї її важливості для життя нації становить, образно кажучи, тільки верхівку
айсберга, основна маса якого, уся сукупність політичних, соціальних, економіч
них, культурних проблем, які визначають життя мови, перебуває під водою,
прихована від ока. Отже, щоб знайти правильне розв’язання мовних проблем, у
цьому випадку — проблеми поширення і становлення української мови як дер
жавної, треба весь час знаходити зв’язки мови з іншими явищами життя і розв’я
зувати мовні питання не у відриві від них, а в найщільнішому зв’язку з ними.
І, мабуть, чи не найголовніше, що лежить в основі перелічених негараздів,— до
яких, напевно, неважко додати ще не одну з хвороб української державності і ук
раїнської мови,— це те, що при несподіваному для багатьох проголошенні неза
лежності ніхто навіть із найсерйозніших українських політичних або громадських
діячів і взагалі тих, кого відносять до національно-патріотичної еліти, не мав (і ма
буть, і досі не має) чіткого плану побудови держави, вироблення національно-дер-
жавної ідеології 9. Тобто немає плану побудови державного корабля і вироблення
курсу, яким він повинен прямувати, разом із чим слід би було мати й плани держав
но-політичного, соціально-економічного й культурно-освітнього розвитку Украї
ни, а також, що не менш важливо,— мати уявлення про те, ж усі ці плани згармо-
нізувати з мовно-національним розвитком української етнічної і політичної нації.
Власне кажучи, і досі, займаючись вирішенням конкретних часткових питань,
Україна в особі тих, хто її очолює, ще не розв’язала і навіть не підійшла до початку
розв’язання цих найдоленосніших проблем, від розв’язки яких залежить її існуван
ня ж держави, а отже, й існування української мови ж державної.
Перелік зазначених труднощів («хвороб») на шляху становлення української
мови як державної, звичайно, аж ніж не мав не меті знеохотити тих, хто в той чи
інший спосіб цьому становленню сприяє, навпаки, його завданням було показа
ти, що в цьому сприянні важлива роль належить не самим тільки мовознавцям
або близьким до них діячам гуманітарної сфери. Зміцнюючи Українську держа
ву, кожен із нас об’єктивно створює й умови для зміцнення позицій української
мови. А завдання тих, хто безпосередньо займається проблемою поширення
української мови як мови державної, полягає тільки в тому, щоб раціонально ви
користати наші зусилля і скерувати їх у бік вирішення мовних питань у їхньому
зв’язку з іншими питаннями нашого життя. Тут було перелічено найголовніші
«больові точки», і зроблено це не для того, щоб з цього приводу впадати в роз
пач, а для того, щоб своєчасно і ефективно їх лікувати.
О. В. TKACHENKO
UKRAINIAN AS A STATE LANGUAGE IN THE DIFFICULTIES OF ITS FORMATION
The article is devoted to difficulties of the formation of Ukrainian as official language which re
sults from the number of different non-linguistic (political, social-economic, psychological and cul
tural) circumstances, important in their connection with linguistic phenomena.
K e y w o r d s : the Ukrainian language, official language, present-day language situation in
Ukraine.
9 Спробу наблизитися до цієї проблеми зроблено в праці: Ткаченко О. Б. До ідеологічних
основ української нації і української мови // Мовознавство.— 2010.— № 2-3.— С. 49-54.
10 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2010, № 6
|