Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції

Рецензія на книгу: Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції. К .: ВПЦ «Київський університет», 2010.— 446 с.

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Мовознавство
Date:	2011
Main Author:	Півторак, Г.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України 2011
Subjects:	Рецензії та анотації
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/183564
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції / Г. Півторак // Мовознавство. — 2011. — № 3. — С. 78-83. — Бібліогр.: 5 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860050620574072832
author	Півторак, Г.
author_facet	Півторак, Г.
citation_txt	Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції / Г. Півторак // Мовознавство. — 2011. — № 3. — С. 78-83. — Бібліогр.: 5 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Мовознавство
description	Рецензія на книгу: Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції. К .: ВПЦ «Київський університет», 2010.— 446 с.
first_indexed	2025-12-07T16:59:16Z
format	Article
fulltext	Рецензії та анотації Г н а т ю к Л. П. МОВНИЙ ФЕНОМЕН ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ В КОНТЕКСТІ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ КНИЖНОЇ ТРАДИЦІЇ К .: ВПЦ «Київський університет», 2010.— 446 с. Видатний український філософ, поет і про світник Г. С. Сковорода наприкінці свого життєвого шляху сказав знамениті й потім часто цитовані як афоризм слова: «Світ ло вив мене, та не спіймав». Минуло вже понад два століття відтоді, як великий мислитель відійшов у вічність, а світ у цей час не пере ставав його ловити, уже по-іншому, ловить і досі, намагаючись збагнути його філософ ську мудрість та естетику його поетичної творчості, зрозуміти його мову. Інтерес до особи й творчості Г. Сковороди ніколи не згасав тому, що його філософія й моральні принципи співзвучні загальнолюдським цін ностям, отже, вони були й залишаються по стійно актуальними, свіжими й сучасними, долаючи час і простір. За два з чвертю століття про Сковороду написано сотні статей і монографій філосо фами, філологами, етнографами й культуро логами різних наукових шкіл і напрямів, і лише перелік цих праць становить великий бібліографічний том обсягом понад 500 сто рінок. Таке враження, що про Г. Сковороду вже все сказано і навряд чи можна додати до цього щось нове. Обрання Л. П. Гнатюк ско- вородинознавчої проблематики для велико го монографічного дослідження, а відтак — і для докторської дисертації на перший пог ляд може здатися досить сміливим і навіть ризикованим кроком. Насправді ж це зовсім не так. Річ у тім, що філософська концепція й моральні цінності Г. Сковороди, у своїй ос нові глибоко гуманістичні, були близькими й зрозумілими для всіх наступних поколінь аж до нашого часу, і ця незмінна сучасність ідей видатного філософа й поета, а також хибні методологічні підходи до аналізу його творчості зле пожартували (чи, як сказали б © Г. ШВТОРАК, 2011 росіяни, «сыграли злую шутку») з більшістю дослідників, і вони стали сприймати ніби як свого сучасника й самого Г. Сковороду, че рез що застосовували до нього, і насамперед до його мови, сучасні їм критерії й оцінки. Винятки зводяться лише до окремих, пере важно невеликих статей деяких авторів, яких можна перерахувати на пальцях однієї руки. Рецензована монографія Л. П. Гнатюк, що стала основою докторської дисертації «Мовна свідомість і мовна практика Григо рія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції» (К., 2011,497 с.), успішно захищеної наприкінці березня цього року, є першим великим і ґрунтовним досліджен ням, у якому мова творів Г. Сковороди ана лізується коректно, з адекватним методоло гічним підходом і з застосуванням науково обґрунтованої методики аналізу. Л. П. Гна тюк уперше зробила спробу подивитися на мову видатного українського філософа і пое та не з погляду сьогоднішнього дня, а ніби зсередини, очима його сучасників. Авторка монографії поставила собі за ме ту реконструювати мовну свідомість Г. Ско вороди, яку він реалізовував у своїй мовній практиці, у широкому контексті мовно-куль- турного процесу тієї доби і мовної свідомос ті староукраїнського суспільства протягом досить тривалого часу — від кінця XVI до ХУЛІ ст. і визначити характерні ознаки мов ної практики видатного філософа й поета на тлі книжної традиції цього періоду. Серед цілого кола завдань, які Л. П. Гнатюк визна чила для досягнення поставленої мети, особ ливу увагу привертають ті, що сприймаю ться як новаторські, оскільки ніхто зі сково- родинознавців досі їх не ставив, а саме: ре конструювати староукраїнську мовну свідо мість (індивідуальну та колективну), що ви 78 0027-2833. Мовознавство, 2011, № З Рецензії та анотації значила характер тогочасної мовної практи ки (для цієї реконструкції авторка розробила оригінальну методику дослідження); ви робити критерії оцінювання «українське» / «неукраїнське» щодо мовної практики про відних діячів давньоукраїнської духовної культури і явищ староукраїнської писем но-літературної мови; встановити джерела й чинники формування мовної свідомості та мовної практики Г. Сковороди, а в загальних рисах реконструювати і мовну свідомість староукраїнського суспільства в цілому та книжної еліти зокрема, — і ще низка за вдань, пов’язаних безпосередньо з аналізом мовно-філософських поглядів цього мисли теля, особливостей його мови та індивідуа льної мовотворчості на тлі староукраїнської книжної традиції (с. 64—65). Встановлення визначальних рис мовної свідомості Г. Сковороди в проекції на харак тер мовної свідомості тогочасного староук раїнського суспільства потребувало широкої джерельної бази. У рецензованій монографії вона багата, різнобічна й цілком достатня, охоплює як першоджерела, так і дослідницьку літературу. Л. П. Гнатюк залучила всі відомі твори Г. Сковороди й значну їх частину до слідила не тільки за академічним виданням 1973 р., а й безпосередньо за автографами, що надало її спостереженням та висновкам більшої аргументованості й переконливості. У теоретичному першому розділі, де йдеться про методологічні засади досліджен ня мови Г. Сковороди крізь призму староук раїнської мовної свідомості, порушуються й компетентно розв’язуються важливі пробле ми, що становлять наукове підґрунтя цієї мо нографії, зокрема такі, як «мовна свідомість як об’єкт лінгвістичних досліджень», «мовна свідомість і мовна особистість», «мовна осо бистість і мовна та концептуальна картини світу», «реконструкція мовної свідомості та мовної особистості як проблема лінгвісти ки». При цьому Л. П. Гнатюк виявила повну обізнаність з дотичною до теми вітчизняною та зарубіжною літературою (особливо гли боко — з німецькомовною: відчувається добре знання цієї мови), де зазначені питан ня висвітлюються по-різному, часто досить суб’єктивно й суперечливо, але дослідниця висловлює і свої погляди на всі основні проблеми й має свою чітку позицію. Непересічну наукову цінність становить теоретичний підрозділ про реконструкцію мовної свідомості та мовної особистості як лінгвістичну проблему, оскільки він має не тільки інформативне, але й методологічне спрямування, адже ця проблема все ще зали шається однією з найменш досліджених у су часній історичній лінгвістиці, і на цей час не зроблено вичерпного опису жодної конкрет ної мовної особистості. Тому як програма для самої дослідниці й дороговказ для інших сприймається твердження про «необхідність при оцінці певної архаїчної ситуації виходи ти не з того, як вона уявляється нині чи може бути побачена у призмі якоїсь абстрактної позачасової моделі, а з того, як її бачили учасники цієї ситуації, люди відповідної ар хаїчної культури, критерії яких могли бути і насправді були зовсім іншими» (с. 40). Авторка монографії цілком слушно наго лошує й на тому, що для реконструкції мов ної свідомості надзвичайно важливим є до слідження феномену динаміки літератур- но-мовної норми, яка, як і мовна свідомість, є категорією історично змінною, а тому «до мовної свідомості та мовної норми поперед ніх століть не можна підходити з позицій су часної мовної свідомості, що орієнтується передусім на сучасну мовну норму, адже це призводить до помилок і непорозумінь» (с. 42). Логічним продовженням аналізу наявної наукової літератури про мовну свідомість став підрозділ «Мова Григорія Сковороди як об’єкт дискусії» (с. 46-64). У ньому в хроно логічній послідовності викладено оцінку своєї мови самим філософом та його сучас никами, сприйняття цієї мови культурними діячами XIX ст. і українськими та зарубіж ними дослідниками XX — початку XXI ст. Оскільки про Г. Сковороду та про його епоху написано дуже багато, сучасному до сліднику це створює додаткові труднощі: зігнорувати все це було б нерозумно і навіть неетично, а детальний аналіз усієї сковоро- динознавчої й дотичної до неї спадщини за грожував би потонути в цьому вирі ідей і поглядів. Аналізуючи зроблене своїми попе редниками, Л. П. Гнатюк зуміла знайти най- раціональніший підхід, зосередивши свою увагу переважно на концептуальних працях тих дослідників, які в різний час вносили у сковородинознавство щось нове й залишили помітний слід у науці. Науковий внесок чис ленних дослідників Сковородинової твор чості авторка монографії оцінює об’єктивно, компетентно, професійно; полеміку веде ко ректно, логічно й аргументовано, з повагою до тих, з якими не згідна. А матеріалу для дискусії в літературі про Г. Сковороду навіть більше ніж достатньо. В інтерпретації мови цього видатного філосо фа й поета дослідники ніби змагалися між собою, вигадуючи все нові, занадто супереч ливі, іноді взаємозаперечні або навіть екзо тичні характеристики. Сам Г. Сковорода на зивав мову деяких своїх поетичних творів «малоросійським діалектом», простонарод ною мовою, «здешним наречием», тобто вва жав її українською, але пізніші дослідники, за влучним висловом Л. П. Гнатюк, йому не повірили, не вірять і досі. /5£ЛГ 0027-2833. Мовознавство, 2011, № З 79 Рецензії та анотації Хоч майже всі сходилися на тому, що в мові творів Г. Сковороди наявні різні за складом і походженням мовні елементи, про те щодо самої основи цієї мови демонструва ли дивовижне розмаїття думок та оцінок без глибокої та переконливої аргументації. Най поширенішими в різний час були уявлення про мову Сковороди, що це слов’яноруська, слов’яно-українська, змішана мова, мовний хаос, гарна російська мова, переважно того часна російська, книжна староукраїнська, важка тодішня російсько-церковнослов’ян- сько-українська мова з домішкою інших мов, еклектична суміш церковнослов’янізмів ук раїнізмів, русизмів, а також псевдоукраїніз- мів та псевдорусизмів, важке язичіє, слобо жанський різновид нормативної російської мови на українському субстраті і навіть що це було якісно нове явище, викликане нібито прагненням Г. Сковороди створити на на родній основі єдину східнослов’янську літе ратурну мову. Але чи не найбільш дошкуль но і навіть жорстоко про мову Сковороди сказав галичанин Михайло Возняк у 20-х ро ках минулого століття, назвавши її «страш ною. .., важкою, дивачною, заплутаною, нез розумілою мішаниною московщини й цер- ковщини з чужомовними реченнями й ви словами» хоч він і не сумнівався в тому, що з простим народом видатний філософ розмовляв по-українському не тільки на по бутові, а й на філософські теми. Заради об’єктивності слід сказати, що се ред численних досліджень літературних і філософських творів Г. Сковороди та їх мови були й досить вдалі спроби наблизитися до істини з позицій історизму, що просте жується в деяких працях Олекси Синявсько- го, Дмитра Чижевського, Михайла Лесіва, Миколи Лесюка, Мирослава Поповича, Лео ніда Ушкалова. Але їхні конструктивні дум ки й ідеї не були підтримані переважною більшістю дослідників і фактично розчини лися у хвилях нерозуміння, суб’єктивізму, суперечливості, а часом і некомпетентності. Очевидно, дещо поверховим розумінням істинної природи Сковородинової мови й хисткістю аргументації своїх позицій пояс нюється й те, що навіть деякі найтитулова- ніші дослідники протягом свого наукового життя по декілька разів змінювали погляди на цю мову (наприклад, двічі академік І. К. Білодід, а його антипод — всесвітньо- відомий україніст академік Ю. В. Шеве- льов — аж тричі). Усе це означає, що пробле ма мовного феномену Г. Сковороди так і за лишилася проблематичною, а по суті зайшла в глухий кут. 1 Возняк М. С. Історія української літератури : У 2 кн.— 2-е вид., виправл.— Л., 1994.— Кн. 2.— С. 83-84. Щоб за таких умов і далі досліджувати мову Г. Сковороди, не ризикуючи перепо відати в інших варіантах уже сказане, треба було мати не тільки наукову мужність, але й новий підхід, свіжі ідеї й іншу, науково об ґрунтовану методику ретроспективних до сліджень. Г. С. Сковорода був сином свого часу, за визначенням Л. Ушкалова, «був україн ською людиною, що стояла на зламі двох світів — старої та новітньої України» 2. Для того, щоб зрозуміти Сковороду, слід добре знати його епоху в усіх її вимірах та особли востях — й історичну ситуацію, й тодішнє становище українців та української куль тури, мови, народної творчості, визначальні риси писемно-літературної мови і т. ін. Отже, розглядати мовний феномен Г. Сково роди саме на історичному тлі другої полови ни ХУІП ст. і в контексті староукраїнської книжної традиції — шлях не тільки до цільний, найбільш раціональний і продук тивний, а, мабуть, і єдино можливий. Саме цим шляхом і пішла Л. П. Гнатюк. Мовній свідомості Г. Сковороди на тлі староукраїн ської доби, його мовній практиці і мовотвор чості присвячена основна частина її моног рафії — три наступні розділи (с. 66-369). Не підлягає сумніву логічний постулат про те, що мовну свідомість і мовну практи ку Г. Сковороди можна збагнути, лише ре конструювавши мовну свідомість тогочас ного суспільства і встановивши особливості функціонування тодішньої української літе ратурної мови. Л. П. Гнатюк провела це до слідження ще ширше (може, навіть без край ньої потреби) на тлі аналізу мовної свідомос ті народів Європи, і не лише слов’янських. Спираючись на праці українських і деяких зарубіжних істориків мови та на писемні па м’ятки літературної мови, вона переконливо показала, що в мовній свідомості староук раїнського суспільства не було чіткої межі між церковнослов’янською та простою мо вами, і в середовищі староукраїнських гра матистів жила ідея єдиної міжслов’янської літературної мови, а українська еліта «роз мовляла українською мовою.., яка для її но сіїв у ХУІП ст. була своєю, природною, рід ною, але нині мовною свідомістю сприй мається інакше» (с. 96). Церковнослов’янська мова, зокрема зау чування напам’ять ще з початкової школи текстів цією мовою, накладаючись на при родне володіння рідною мовою, заклала й основи формування мовної свідомості Г. Сковороди, на якій згодом позначилося навчання в Києво-Могилянській академії, вплив культури бароко та прецедентних текс- 2 Ушкалов Л. Сковорода та Україна: варіації на тему Дмитра Чижевського // 36. Харків, істори- ко-філол. т-ва : Нова серія.— X., 2004.— С. 179. 80 ІББИ 0027-2833. Мовознавство, 2011, № З Рецензії та анотації тів з античних джерел і зі Святого Письма. Л. П. Гнатюк підкреслює, що саме «Святе письмо стало невід’ємним складником ду ховного простору мислителя, а його інтер претація — органічною потребою, джерелом радості й сенсом життя», що, на її думку, зумовило перевагу церковнослов’янського компонента в мовній тканині його творів (с. 154). Загальновідомо, що Г. Сковорода ніколи не розлучався з Біблією, навіть у період сво го мандрівного життя. Він постійно мав із со бою дві найбільші для нього цінності — Біб лію та свої твори й носив це досить елегант но — у саквах. Як відомо з народознавчої літератури, сакви — це дві з’єднані між со бою полотняні торби, одну з яких прилашто вували спереду, а другу ззаду за плечима. Це було дуже зручно, бо вантаж розподілявся рівномірно й здавався легшим. Але голов ним було не це, а те, що таким чином свої ре чі можна було поділити за матеріальною й духовною ознаками, тобто відділити високе, святе, божественне від щоденного, мирсько го, буденного. Сакви (як, до речі, й сак вояж) — це предмети не селянського побуту, а інтелектуального середовища (і назви ці, найвірогідніше, походять з народно-латин ської мови — нар.-лат. вассш «мішок»3). Із саквами ходили мандрівні дяки, бурсаки, спудеї, ченці, тобто ті, хто крім звичайних побутових речей носив із собою також бо гослужбову літературу, книги Святого Пи сьма, повчання отців церкви, житія святих тощо. Але найбільше шанованою, звичайно ж, була Біблія. Біблія — це книга особлива. У багатьох народів вона проходить через усе Середньо віччя й потім як джерело мудрості та знань. Такою сприймали її, наприклад, всесвітньо- відомі просвітники Мартін Лютер та Фран циск Скорина. У 1519 р., тобто десь за 250 років до Сковороди, білоруський першодру кар Ф. Скорина в передмові до свого пере кладу Біблії старобілоруською мовою писав просто і ясно, що «в сей книзе все прироже- ное мудрости зачало и конець; в сей книзе вси законы и права, ими же люде на земли справоватися мають, прописаны суть. В сей книзе вси лекарства душевные и телесные, зуполне найдете» і т. п. 4 Отже, бери її й чи тай у його перекладі і все зрозумієш. На відміну від Ф. Скорини, Г. Сковорода вважав Біблію досить складною для сприй няття, оскільки вона «двоестественная», тоб то як і все на світі, має дві натури — видиму і невидиму, істинну. Видима натура Біблії — це буквальне її розуміння. У висловах Г. Ско 3 Див.: Етимологічний словник української мо ви : У 7 т.— К., 2006,— Т. З,— С. 164-165. 4 Скарына Ф. Прадмовы і пасляслоуі.— Мінск, 1966. — С. 62. вороди про цю священну книгу, які Л. П. Гнатюк ретельно зібрала з його творів, ідеться про неприпустимість поверхового, буквального її розуміння, при якому чимало біблійних сюжетів можуть здаватися нере альними, неймовірними і навіть смішними. Характеризуючи видиму натуру Біблії, мис литель використовує метафори ад и змій, и лютый поглощающій лев, седмиглавый змій, седмиглавый дракон, дурна и несложна дуда, горькая и невкусная вода, дурачество Божіе, дрянь, грязь, гной человіческій і т. ін. (с. 161). І навпаки, пізнання невидимої натури Біблії відкриває перед людиною величний духов ний світ. Для тих, хто розкрив її прихований смисл, побачив у ній вічну й нетлінну сут ність, Бога, ця книга, як і для самого Г. Ско вороди,— це «истина, слово Божіе, новый мир и люд божий, земля живых, страна и царство любви, горній Іерусалим, храм вічного славы, великое світило, виноград Господа Саваофа, аптека для уврачевания душевного мира, позлащенная духом труба» і т. ін. (с. 162), а тому пізнати Біблію, на дум ку Сковороди, дуже непросто: щоб її осягну ти, людина спочатку має пізнати саму себе і натуру вічну, істинну, тобто Бога в собі. Не розуміємо Біблії тому, що не знаємо себе,— вважав він. Джерела і чинники, що визначили спе цифіку мовної свідомості Г. Сковороди, а також його мовно-філософські погляди в рецензованій монографії висвітлено глибоко і всебічно. Тому можна погодитися з Л. П. Гнатюк, коли вона робить висновок про те, що Г. Сковорода — один з найосвіче- ніших людей ХУІП ст. — ставився свідомо до своєї мовної практики, про що свідчать, зокрема, його роздуми про слово як явище і як сутність, про умовний характер слова, ос мислення семантики слова і розуміння різни ці між прямим і переносним значеннями, ус відомлення зв’язку між думкою і словом, а також його перекладацькі принципи (с. 154). Мовну практику Г. Сковороди Л. П. Гна тюк розглядає у третьому розділі також із позиції історизму, в контексті літератур но-писемної традиції й суспільної мовної свідомості не лише його доби, а й минулих епох. Це створює чітку історичну перспекти ву, на тлі якої мовна тканина текстів Сково роди постає зрозумілішою й системно зу мовленою, а отже, вже не здається мовним хаосом або сумішшю різних за походженням мовних елементів. На великому фактичному матеріалі з по силанням на першоджерела авторка пере конливо довела, що Г. Сковорода у своїй пи семності спирався переважно на староук раїнську орфографічну традицію, але деякі написання відбивають російську вимову, ін ші є даниною церковнослов’янській тради ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2011, № З 81 Рецензії та анотації ції, яка сприймалася як ознака вченості, а деякі засвідчують і певні уподобання автора, різне його уявлення про мовну норму в різ ний час. Проте не може бути сумнівів у тому, що, користуючись традиційним правописом, він озвучував свої тексти відповідно до ук раїнської вимови (с. 186,197-203). Як показало дослідження, система наго лосів у Сковороди також українська. Вона відбиває давню українську акцентологічну традицію і живе мовлення, поширене у пів денно-східних говорах української мови. Але сутність мовної основи творів Г. Сковороди найпереконливіше визна чається лексикою, і її аналізу в монографії Л. П. Гнатюк приділена особлива увага (с. 211-255). Скрупульозний аналіз цієї лек сики засвідчив, що «практично всі слова з поезій, мову яких Г. Сковорода схарактери зував як українську, мали тривалу літератур но-писемну традицію вживання і були для тогочасних носіїв мови [функціонально] ук раїнськими, хоч сучасною мовною свідоміс тю сприймаються як російські тому, що ви користовуються в російській літературній мові, а не в сучасній українській» (с. 224). Проте вони й донині вживаються в різних ук раїнських говірках, які, як слушно зауважує Л. П. Гнатюк, «містять цінний матеріал для вивчення еволюції української мовної свідо мості, зберігають давні елементи, що переда валися від покоління до покоління. На це необхідно зважати перед тим, як відректися від давніх українських слів, кваліфікуючи їх із позиції сучасної мовної свідомості як ро сійські чи суржикові» (с. 250). Цей останній постулат має привернути увагу не тільки сковородинознавців, а й істориків україн ської мови загалом. Зі свого мовного досвіду можу підтвер дити, що в північних полтавських говірках, зокрема і в рідній Сковороді чорнухинській, та і в моїй, майже сусідній, яка мало чим від різняється від чорнухинської, ще й нині звичними й навіть безваріантними є такі ско- вородинівські слова, як будто, воздух, вре- м 'я, всігда, грязь, дурак, жолудок, каждий, кожа, котрий, краска, красота, кончив, лікарство, обіжає, первий, подарок, пожар, польза, приказав, совітувати, старик, тай на, тишина, туда, хворост, цвіти і багато ін ших. Що це? Суржик? Вплив російської мо ви? Так ні ж, бо так говорили місцеві селяни ще в першій половині XX ст., і в XIX, і ра ніше, причому селяни переважно не письменні, які не читали ні російських газет, ні часописів і навіть зроду-звіку не чули жи вої російської мови. Л. П. Гнатюк не обмежилася лише ана лізом лексичних особливостей мови Г. Ско вороди, але й детально розглянула її грама тичні риси, варіативність майже всіх грама тичних категорій та синтаксичних конструк цій, а також словотвірну варіативність — знову ж таки на тлі староукраїнської грама тичної традиції (с. 255-290). Стосовно російськомовних елементів у мові Г. Сковороди авторка монографії до сить детально й переконливо розкриває при чину їх появи й характеризує основні їхні особливості на орфоепічному, орфографіч ному, морфологічному та лексичному рів нях, але при цьому підкреслює, що «пере важна більшість ужитих мислителем слів, які сучасною мовною свідомістю сприймаю ться як російські, насправді є церковносло в’янізмами (успадкованими й сучасною ро сійською мовою) і становлять надбання ста роукраїнської книжної традиції» (с. 293). Цікавий матеріал знаходимо в заключно му четвертому розділі монографії про баро кову традицію мовотворчості Григорія Ско вороди, з якого серед іншого довідуємося, що видатний поет і філософ досконало опа нував одну з характерних ознак українського мовного бароко — мовну гру, тобто гру слів, наприклад, використання лексико-семантич- них варіантів багатозначних або подібних за звучанням слів типу язик (у роті) і язик «мо ва», лужа «калюжа» і лжа «брехня», ядьіяд, ноево і новое, мука і мука, многая бедность і бедная многость та інші парні кореляти, сконструйовані Сковородою і вживані в ме жах одного або в різних текстах. Як відзна чає Л. П. Гнатюк, застосовані ним прийоми словесної гри, що органічно вписувалися в староукраїнську барокову естетику, не були лише витвором нашого філософа, а мають паралелі в багатьох мовах, і при тому в ши рокому часовому діапазоні. Сковорода, без перечно, був з цим обізнаний, але гра слів у нього — не самоціль, а пошук відповідної форми для вираження неординарного змісту й нових імпульсів для думки, досягнення певних ефектів у мовленні. Цьому сприяла і його словотвірна гра, як, наприклад, амплі фікація (тобто нагромадження) спільнокоре- невих слів із різними афіксами, демінутивни ми суфіксами типу «должно зріть, узріть и прозріть» або «Библіа єсть Пасха, проход, переход, исход и вход» і т. ін. (с. 328-329). Проте найбільшу зацікавленість викли кає авторська словотворчість Г. Сковороди, і Л. П. Гнатюк її ретельно зібрала й компе тентно проаналізувала. Попри новотвори, приписувані дослідниками Г. Сковороді, але знайдені Ю. Шевельовим у старослов’ян ській мові попереднього періоду, зокрема в старослов ’янсько-греко-латинському слов нику Ф. Міклошича, авторка монографії ви явила низку індивідуально-авторських нео логізмів нашого мислителя: бісность, плотомудрствующій, плотомудрствовати, тінить, уціломудриться, самонужний, 82 ІББИ 0027-2833. Мовознавство, 2011, № З Рецензії та анотації сладкополезний, содомо-гоморский, злоуда- ча, високобуйствовати і т. ін. (с. 332-336). Можна погодитися з висновком Л. П. Гна- тюк про те, що, створюючи низку неологіз мів, Г. Сковорода тонко відчував мовну ма терію й експериментував з нею відповідно до своїх філософських та мовних поглядів, шукаючи нові можливості пізнання видимої й невидимої натур крізь призму слова в руслі традицій староукраїнського мовного бароко (с. 337). Як відомо з історичних джерел, Г. Сково рода мав також і музичну освіту, тонкий му зикальний слух і навіть сам писав музику (щоправда, його композиції до нас не дій шли, проте серед рукописів ХУІІ-ХУІІІ ст. зберігся один духовний твір з атрибуцією «Літургія Грицька», і музикознавці спере чаються стосовно цього імені — це таки Ско ворода чи хтось інший?). Але не підлягає сумніву те, що він був досить обізнаний з мистецтвом поліфонії і надавав великого значення ритмомелодиці як віршових, так і прозових своїх творів, що в староукраїнській бароковій поезії було досить поширеним явищем. Л. П. Гнатюк майже вичерпно проана лізувала виняткову мовну майстерність Г. Сковороди у використанні всіх виража льних засобів староукраїнського барокового письменства (алітерації, римування, мінли вої ритміки, анафор та епіфор, порівнянь, тавтологічних сполучень, антитез, лексич них і синтаксичних антонімів, оксиморонів, парадоксів тощо). Але особливою рисою давнього українського літературного бароко була його метафоричність, і Г. Сковорода відзначався унікальним умінням творити ме тафоричну мову. Тому цілком логічно, що дослідженню ролі метафор у творенні сво єрідної мовної картини світу Г. Сковороди й у формуванні симетричного смислового контексту його творів Л. П. Гнатюк приділи ла особливу увагу (с. 352-359). Завершується четвертий розділ деталь ним аналізом символіки (с. 360-368), яка в бароковій мовотворчості Г. Сковороди зай мала поважне місце й була підпорядкована його філософському кредо — пізнати за ви димою натурою світу людини і Біблії натуру невидиму, істинну. Загальні висновки підбивають підсумки всього цього глибокого й багатоаспектного дослідження. Рецензована монографія написана доб рою літературною мовою з логічним і зрозу мілим викладом думок без жодних претензій на модну нині псевдонауковість із жонглю ванням екзотичною іншомовною терміноло гією. Вона професійно оформлена й добре вичитана. Серйозних претензій і принципо вих зауважень до неї я не маю. Є лише деякі міркування й побажання, спрямовані на усу нення неістотних недоглядів та деяких не зовсім вдалих формулювань. Зокрема, вико ристаний авторкою монографії «Малорус- ко-німецький словар» Євгена Желехівського та Софрона Недільського у 2-х томах (Львів, 1886) фактично складається з двох словників різних авторів: 1-й том укладав Є. Желехів- ський, а 2-й — С. Недільський, хоч він і вра хував деякі матеріали Желехівського. Тому, згідно з існуючою традицією, відображеною і в «Етимологічному словнику української мови» в семи томах, при користуванні дру гим томом слід посилатися не на Желехів ського, як у рецензованій монографії (с. 237-239), а на С. Недільського. У монографії на с. 77 зазначено, що 1689 р. українська церква перейшла під вла ду Москви і Московського патріархату. Це можна сприймати так, ніби вона приєднала ся добровільно чи навіть зі своєї ініціативи. Насправді ж приєднання української церкви до Московського патріархату відбулося на сильно й підступно, всупереч волі переваж ної більшості мирян і духовенства, а Кон стантинопольський патріарх Діонисій за твердив це приєднання, взявши від москов ської делегації доброго хабара (200 золотих червінців і 120 чорно-лискучих соболів). За такий неканонічний учинок він був позбав лений патріаршого престолу, але церковну автономію Україні так і не повернули5. У списку літератури, який у цілому справляє дуже добре враження, деякі праці мають уже по кілька видань, і було б бажано в таких випадках посилатися не на перше, а на останнє (найновіше) видання. Зокрема, Л. П. Гнатюк посилається на перше видання підручника акад. В. М. Русанівського «Істо рія української літературної мови» 2001 р., хоч у 2002 р. вийшло доповнене й перероб лене друге видання цієї праці. До використа ної літератури варто було б залучити також і відомі концептуальні монографії І. Матвіяса «Варіанти української літературної мови» (К., 1998,162 с.) та О. Ткаченка «Українська мова і мовне життя світу» (К., 2004,272 с.). Усі висловлені зауваження й побажання зовсім не стосуються досліджуваної пробле матики й жодним чином не знижують дуже високого наукового рівня рецензованої праці. Рецензована монографія Л. П. Гнатюк засвідчила дивовижну працьовитість її ав торки, відданість науці, високий професіона лізм, усебічну ерудицію, компетентність у всіх порушених наукових проблемах і чіт кість методологічних позицій дослідниці, 5 Детальніше про це див.: Никольский Н. Пат риаршество в России // Энциклопедический слова рь о-ва «Бр. А. и И. Гранат и К°».— 7-е изд.— М., [1915].— Т. 31 — С. 376-378; Огієнко І. Україн ська церква.— К., 1993.— С. 157-194. /5£ЛГ 0027-2833. Мовознавство, 2011, № 3 83 Рецензії та анотації для якої, як створюється враження, пріори тетною метою було не стільки здобуття ви сокого наукового ступеня, як розв’язання заплутаної наукової проблеми. Обсяг вико наної роботи показує, що навіть при великій завантаженості викладацькою діяльністю вона попрацювала за цілий колектив дослід ників і домоглася прекрасних результатів. Як загальний підсумок, хочу підкресли ти, що рецензована монографія Л. П. Гна- тюк, як і її докторська дисертація, — це ваго мий внесок насамперед в українське сково- родинознавство. Дослідниця на основі най новіших здобутків когнітології, лінгвокуль- турології й концептології вперше в україн ському мовознавстві зробила успішну спро бу цілісної реконструкції мовної свідомості Г. Сковороди, запропонувала нову інтерпре тацію фонетичних, орфографічних, лексич них і граматичних мовних явищ, зафіксова них у його текстах, на тлі староукраїнської мовної свідомості та літературно-писемної традиції кінця ХУІ-ХУІІІ ст. і переконливо довела великим обсягом різноманітного й багатого фактичного матеріалу, що мова Г. Сковороди становила цілісну систему, в якій поєднувалися різні за походженням еле менти, що для мовної свідомості українця досліджуваної доби були функціонально то тожними, але ця мова у своїй основі була все ж таки українською. Проте наукова цінність монографії Л. П. Гнатюк «Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції» далеко виходить за межі лише сковородинознавства і має ще й загаль- нолінгвістичне значення. Адже в ній розроб лено оригінальну методику реконструкції староукраїнської мовної свідомості й під тверджено плідність послідовного застосу вання основоположного принципу істориз му в діахронічних дослідженнях, зокрема і явищ староукраїнської літературної мови, згідно з яким ці явища слід розглядати з позиції мовної свідомості відповідного істо ричного періоду, а не мовної свідомості до слідника. Після дослідження Л. П. Гнатюк усі інші наявні на цей час гіпотези й погляди на мову Г. Сковороди певною мірою втрачають свою наукову вагу й набувають переважно істо ріографічної ролі як свідчення тривалого й звивистого шляху до істини. Г. ПІВТОРАК Г о р п и н и ч В . О. БОЛГАРСЬКІ ПРІЗВИЩА В СУЧАСНОМУ АНТРОПОНІМІКОНІБЕРДЯНЩИНИ : Монографія // Ономастика і апелятиви. Д .: Нова ідеологія, 2010. — Вип. 35. — 320 с. Сучасна українська антропоніміка розвивала ся нерівномірно. До кінця 50-х років XX ст. вона була панівною у вітчизняній ономастиці, тому під ономастикою розуміли фактично антропоніміку. Після рішення IV Міжнарод ного конгресу славістів у Москві 1958 року про створення Європейського гідронімічно го атласу (керівник В. Шмілауер), відповід них слов’янського (керівник П. Зволінський) та українського (керівник К. К. Цілуйко) ат ласів першочерговим було визнано вивчення регіональної топонімії, насамперед гідро німії, а антропоніміка розвивалася епізодич но. З початку XXI ст. українська антропо німіка переживає нове піднесення, наслід ком чого стало видання низки словників і монографій: «Словник прізвищ: практичний словозмінно-орфографічний (на матеріалі Чернівеччини)» за ред. К. М. Лук’янюка (2002), «Словник українських імен» 1.1. Трій- няка (2005), «Словник сучасних українських прізвищ» у 2-х томах Ю. К. Редька (2007), іс- торико-етимологічний словник П. П. Чучки «Прізвища закарпатських українців» (2005), монографія В. П. Шульгача «Нариси з пра слов’янської антропонімії» (2008), моногра фія «Питання української псевдонімії XX століття» (2009) і «Словник псевдонімів ОУН-УПА» (2007) Н. М. Павликівської та ін. З-поміж цих праць добру половину станов лять індивідуальні або видані в співавторстві словники та монографії з антропонімії відо мого українського ономаста В. О. Г орпинича: «Прізвища степової України» (2000), «Пріз- © В. ЛУЧИК, 2011 84 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2011, № З
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-183564
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0027-2833
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T16:59:16Z
publishDate	2011
publisher	Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
record_format	dspace
spelling	Півторак, Г. 2022-04-01T14:48:24Z 2022-04-01T14:48:24Z 2011 Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції / Г. Півторак // Мовознавство. — 2011. — № 3. — С. 78-83. — Бібліогр.: 5 назв. — укр. 0027-2833 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/183564 Рецензія на книгу: Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції. К .: ВПЦ «Київський університет», 2010.— 446 с. uk Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України Мовознавство Рецензії та анотації Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції Hnatiuk L. P. Hryhorii Skovoroda as a language phenomenon in the Old Ukrainian literary trad itio Article published earlier
spellingShingle	Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції Півторак, Г. Рецензії та анотації
title	Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції
title_alt	Hnatiuk L. P. Hryhorii Skovoroda as a language phenomenon in the Old Ukrainian literary trad itio
title_full	Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції
title_fullStr	Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції
title_full_unstemmed	Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції
title_short	Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції
title_sort	гнатюк л. п. мовний феномен григорія сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції
topic	Рецензії та анотації
topic_facet	Рецензії та анотації
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/183564
work_keys_str_mv	AT pívtorakg gnatûklpmovniifenomengrigoríâskovorodivkontekstístaroukraínsʹkoíknižnoítradicíí AT pívtorakg hnatiuklphryhoriiskovorodaasalanguagephenomenonintheoldukrainianliterarytraditio

Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції

Institution

Similar Items