Острів Ахілла у Гостинному морі
Saved in:
| Published in: | Надчорномор'я: студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.) |
|---|---|
| Date: | 2008 |
| Main Authors: | , |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2008
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18404 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Острів Ахілла у Гостинному морі / А.С. Островерхов, С.Б. Охотников // Надчорномор'я: студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.). — К.: Інститут історії України НАН України, 2008. — Вип. 1. — С. 26-59. — Бібліогр.: 145 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860101901679329280 |
|---|---|
| author | Островерхов, А.С. Охотников, С.Б. |
| author_facet | Островерхов, А.С. Охотников, С.Б. |
| citation_txt | Острів Ахілла у Гостинному морі / А.С. Островерхов, С.Б. Охотников // Надчорномор'я: студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.). — К.: Інститут історії України НАН України, 2008. — Вип. 1. — С. 26-59. — Бібліогр.: 145 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Надчорномор'я: студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.) |
| first_indexed | 2025-12-07T17:29:14Z |
| format | Article |
| fulltext |
26 А.С. Островерхов, С.Б. Охотніков
А. С. Островерхов, С.Б. Охотніков
ÎÑÒв ÀÕ²ËËÀ Ó ÃÎÑÒÈÍÍÎÌÓ ÌÎв
„Taceat de Achillo, qui non est Homerus”
I. Äîñë³äæåííÿ òà íàóêîâ³ ïðàö³
Вплив гомерівського епосу на життя давніх греків був значним. Особливою
повагою користувався Ахілл, який після смерті став богом. Святкування
на його честь проводилися не тільки у Середземномор’ї, а й на північних бере-
гах Чорного моря, де також було багато місць, пов’язаних з іменем героя.
Найбільш значним є святилище на острові Левке. Найдавніша згадка про нього
відноситься до VII ст. до н. е. (Arctin. Aethiop, ap Procl Chrest. II). На початку
грецької колонізації ствердилася думка, що Ахілл є володарем Північного При-
чорномор’я (Alc. Fr. 48B). Після виникнення святилища на Білому острові, скла-
далася велика кількість місцевих варіантів міфів про Ахілла. Не всі вони дійшли
до наших днів, але уривки із цих переказів збереглися у творах багатьох антич-
них авторів.
Перша згадка про острів у середні віки відноситься до ХIII ст. У портолані
„Compasso de Navigare” його названо Filoxia1. Відтак острів позначається прак-
тично на всіх мапах XIII–XVII ст., де він має назви Fidonixi, Fidinisi, Fidonis,
Fudnis, Fudonis, Fidonisi2. У перекладі з середньогрецької мови це означає
„Зміїний острів”. Етимологія назви перейшла й до турків – Ilan-adasi3.
Початком історії наукового вивчення Зміїного потрібно вважати 1784 р., коли
Ян Потоцький звернув увагу на Зміїний як на можливе місцеперебування хра-
му Ахілла. 1801 року І. М. Будіщев відзняв план острова, помітивши на ньому
„руїни давньої будови”. 1823 року Н. Д. Крітський зробив топозйомку „Фідон-
ісія”, на якій знайшлося місце й для залишків храму. Він провів розкопки, зібрав
декілька античних архітектурних деталей. 1837 року на Зміїному почали спо-
руджувати маяк і для цього використовували каміння від храму. Фундамент,
зафіксований Крітським, було розібрано. Цього ж року на острові засновано
карантинний пост, його службовці проводили „розкопки”, а знайдені артефак-
ти їх зобов’язали передавати до Одеського музею історії та старожитностей.
Одеське товариство історії та старожитностей організувало експедицію на
Зміїний. У закладеному шурфі виявили кераміку, граффіті, монети, геми, фраг-
мент давньогрецького напису тощо4.
1856 року Спраттом та Міллардом відзнято план острова, де вони відзначи-
ли залишки старожитностей та два написи5. Е.Р. Штерн проаналізував граффіті6,
а Б.В. Фармаковський дав характеристику двом фрагментам червонофігурних
ваз7. Г. Попа-Лісяну присвятив Sеrpilor узагальнюючу статтю. Про Левке
писали Е. Міннз, І. І. Толстой, М. І. Ростовцев, Р. Калінеску та інші. Стаття
О.М. Зографа про склад монетних знахідок із святилища на Білому острові на
довгі роки залишалася останньою працею про острів8.
Острів Ахілла у гостинному морі 27
1964 року відбулася друга після 1841 р. експедиція на Зміїний. Було закла-
дено кілька шурфів, уперше проведено підводні дослідження. 1968 року на
острів відправлено експедицію, організовану Одеським археологічним музеєм9.
Починаючи з 70-х років ХХ ст., інтерес до матеріалів, знайдених на Зміїному,
підвищився10. 80-ті роки відзначаються появою праць узагальнюючого та се-
мантознавчого характеру11. Пізніше з’явилися довідкові та науково-популярні
роботи12. 1993 року вийшло монографічне дослідження про Білий острів, де
узагальнено й опубліковано всі відомі на той час писемні та археологічні дже-
рела13. Фонд останніх постійно поповнюється14.
II. Ðîçòàøóâàííÿ òà ïðèðîäí³ óìîâè îñòðîâà
Незвичайність острова відзначалася ще античними авторами: „його підня-
ла... Фетида для свого сина” (Arr. 32); „Фетида звернулася до Посейдона з про-
ханням підняти з глибин моря... острів, на якому вони (Ахілл та Єлена. – Авт.)
змогли б поселитися... Посейдон запруднив мул, який несуть ріки Скіфії у море,
й створив згаданий острів, міцно закріпивши його у глибинах Понту” (Philostr.
Herioc, XIX, 16). Геологічним особливостям Зміїного відповідає опис Руфія
Феста Авієна: „Левке сивий горами... де увігнута скеля утворює печери вели-
кою дугою, де скелі розгортаються поточеними масами й висять викривленим
склепінням” (Descript. orb., 720–733).
Зміїний – єдиний „справжній” острів у Чорному морі. Він відноситься до
корінних шельфових островів – залишинець девон-юрського періоду. Масив
острова складається з блоків, а верхня частина покрита шаром бурих глин та
дельвіальних відкладень завтовшки до 1 м. Протягом мільйонів років структу-
ра руйнувалася процесами вивітрювання, ерозії та денудації, а наприкінці плей-
стоцену мала вигляд відносно невеликого пагорба на приморській низовині в
суто континентальних умовах, не більше 100 м над оточоючою місцевістю. У
новоевксінський час, близько 15–20 тис. років тому, рівень Чорного моря був
десь на 45–50 м нижче від сучасного. Тому місцевість, що оточувала сучасний
Зміїний, була суходолом, приморською рівниною, по якій текли річки. Те-
перішнім островом він став, коли протягом післяльодникової (постпліоцено-
вої) трансгресії рівень Чорного моря піднявся, а поверхня сучасного шельфу
зазнала тектонічного пониження, внаслідок чого море затопило навколишній
суходіл. Близько 5000 років тому денудаційний залишинець зробився остро-
вом. Сучасних обрисів Зміїний набув десь 3500 років тому15.
Географічні свідчення. Клавдій Птолемей (III, 10, 8), подаючи координати
Березані та острова Ахілла, розрізняв їх, але розташовував невиправдано близько
один до одного. Сучасні гідрографічні мапи розташовують найвищу точку
Зміїного – маяк, побудований на місці храму, у координатах 450 15` 30`` п.ш. та
300 12` 23`` с.д. Капелла, Солін, Приісціан, Діонісій розташовують його „проти
Борисфена”, у морі (Dionis. 541–543). Повідомлення географів та периплів про
розташування острова Ахілла мають більш конкретний характер: „Ахілл живе
на острові, який лежить... проти Істра” (Мax. Tyr., XV), чи „навпроти гирл Істра”
(Paus. III, 19). Арріан (§ 32) детальніше: „Майже проти цього гирла (Вузьке
гирло Істра. – Авт.)”, якщо плисти у море за вітром апарктієм, лежить острів,
який деякі називають островом Ахілла, а інші бігом Ахілла, а треті – за кольо-
28 А.С. Островерхов, С.Б. Охотніков
ром – Білим”. Пс.-Арріан (§ 90) пише, що острів лежить „майже навпроти Го-
лого гирла Істра... з нього не можна бачити землі”. Пс.-Скімн (§ 785–796) по-
відомляє, що „... проти острова Певке на морі лежить острів Ахілла... З нього
не можна бачити ніякої землі”.
Лінійні відстані місцезнаходження Левке, що є у джерелах, не завжди пра-
вильні. Це пов’язано з палеогеографічною ситуацією у гирлі Істра, що порівня-
но з античним часом зазнала значних змін16. Свідчення Деметрія, що дійшли до
нас завдяки пс.-Арріану (§ 90) та пс.-Скімну (§ 785-796), „від острова до берега
400 стадій”, не збігаються із сучасними даними майже у 1,5 раза (якщо брати за
середню величину стадія у 180 м, то це становитиме 72 км; у наші ж дні від
Зміїного до Сулінського гирла – 45 км). На подібну ситуацію вказував й Скілак
(§ 68), який розташовував Білий острів у затоці, вдвічі збільшуючи відстань від
Істра до миса Баранячий Лоб. Пліній (NH, IV, 83, 93) росташовував острів Ахілла
перед гирлом Борисфена. Тим не менш, відстані, вирахувані ним між островом
й цим гирлом (140 миль – 207 км) та Ахілловим бігом (125 миль – 185 км),
вказують скоріше на Левке, аніж на Березань. У повідомленні Філострата (XIX,
19) згадується гирло Термодонта, від якого до Левке близько 2000 стадій (360
км). Від острова Зміїного до р. Терме-Чай – давнього Термодонта – по прямій
760 км. Пліній вираховує окружність острова у 10 миль (15 км). Павсаній (III,
19, 11) вважав, що Левке має окружність у 20 стадій. Філострат Молодший
(ХIХ, 16) указує довжину острова у 30 стадій, ширину не більше, аніж 4 стадія.
У плані острів має форму неправильного чотирикутника з виступом у
північно-східній частині, який з’єднується з головним масивом перешийком.
Його площа становить 18 га, висота берегів сягає 4–5 м у північно-східній час-
тині та 25 м у південно-західній. Максимальна висота – 40 м над рівнем моря
(Рис. 1; фото 1–3) 17. На острові є розщелини та гроти, що йдуть від моря у
глибини материкової скелі, але це природні розлами, зумовлені заляганням порід.
Гіпотеза про існування на Зміїному карстових печер18 є помилковою.
Флора та фауна. Античні автори повідомляють, що острів покритий „гус-
тим лісом” (Paus. III, 19, 11), на ньому ростуть тополі та в’язи, навколо храму
упорядковано, а інші як прийдеться (Philost. XIX, 16, 19). У наш час на Зміїно-
му дерев немає. Інша наземна флора також є дуже обмеженою19. Говорячи про
тваринний світ Зміїного, потрібно відзначити багатство його підводної фауни:
риб багатьох видів, дельфінів, крабів тощо. До початку освоєння острова тут
водилися тюлені, а також водяні вужі. „Він... населений дикими та домашніми
тваринами” (Paus. III, 19, 11). Більш близькими до істини є повідомлення (Arr.
PPE, 832) та (Anonim. § 92). Автори згадують „небагатьох кіз”, принесених у
подарунок Ахіллу. У наші дні, окрім собак та кішок, на Зміїному зареєстровано
4 види ссавців. Це два види летючих мишей, миша домашня та сіра, щури20.
Острів розташовується у зоні арістотелівського міграційного шляху, який зв’я-
зував Західний Сибір та північ Європи із зимовочними ареалами, що розташо-
вуються на півдні Західної Європи та Африки, частково Близькому Сході.21 Уні-
кальність острова в орнітологічному відношенні було помічено ще у довоєн-
ний час, коли на Зміїному побував німецький вчений Р. Дрост. „У міграційному
відношенні, – писав він, – подібного місця у Європі немає”. Одеські дослідни-
ки зареєстрували на Зміїному 229 видів птахів, що мігрують22. Античні автори
повідомляють про наявність на острові птахів (ps.-Scymn. 785–796; Anom.
Острів Ахілла у гостинному морі 29
§ 90). Коментарі Арріана є більш докладними: „Багато птахів гніздиться на
острові: чайки, нирки, морські гави у великій кількості” (Arr. PPE, § 32). Згаду-
ються також „білі птахи, подібні до зимородків” (Amm. Marc. Res gestaе XXII,
8, 35), чаплі (Schol. Ad Pind. Nem., IV, 79). Птахи на острові згадуються голов-
ним чином у сакральному контексті. Саме вони дали назву острову – ΛΕΥΚΕ –
„Білий”. Про це пише Філострат. Подібний мотив звучить у схоліях до Піндара
(Schol. ad Pind. Nem. IV, 79): „Білим острів називають за велику кількістю птахів,
що гніздяться тут...”. У Діонісія та схоліях до нього: „Його іменують Білим,
через те що птахи, що проживають тут, мають білий колір” (Dion. Perieg., 541-
553), в схоліях Євстафія (Eustath. Schol. ad Dion. Porieg., 541), й: „Острів має
назву Левке тому, що годує багато білосніжних птахів” (Prisc. Hom.,VI, XXII).
III. Ìàòåð³àëüíà êóëüòóðà
Артефактів, які можна було б віднести до доантичного часу, на острові не
знайдено. Від розкопок, що проводилися на острові у XIX ст. аматорами, прак-
тично ніякої документації не залишилося. Усі інші експедиції робили тільки
шурфовки у різних частинах Зміїного. Культурний шар у перевідкладеному
стані зберігся у центральній частині острова, там, де розташовувався храм, та
у низинній, звідки походить найбільша частина артефактів. Тут його товщина
сягає 0,5 м. В останні роки колекція поповнилася великою кількістю гідроархе-
ологічних знахідок, що походять головним чином із північної гавані.
Архітектурні залишки. Головним об’єктом на острові є храм. Його згаду-
вали багато авторів. Єврипід у „Андромасі” (1260–1262) говорив про „острів-
ний будинок”. Антигон Каристський (CXXII, 134) писав про храм Ахілла, вище
за який не підіймається жоден птах. Гай Юлій Солін (XIX, I) стверджував, що
птахи до цього храму не залітають, „а який випадково залетить, терміново
відлітає”. Про храм на острові згадує Діон Хрисостом (XXXVI). Павсаній (III,
19, II) повідомляв: „На ньому (острові) є храм Ахілла зі статуєю”. Подібну інфор-
мацію отримуємо й від Арріана (§ 32): „У храмі багато й інших офір – чаші,
каблучки, дорогоцінне каміння, а також написи, одні латинською, інші грець-
кою мовами, складені різними метрами на честь Ахілла”. Про храм та подарун-
ки, присвячені герою, згадував Амміан Марцеллін (XXII, 8, 35). Максим
Тірський (ХV) окрім храму згадував про наявність на острові „вівтарів”. Філо-
страт (XIX, 16) писав: його (храм) „побудовано з боку Меотійського озера”, й
прикрашено „зображенням Ахілла та Єлени, з’єднаних Мойрами”.
Небагато збереглося й археологічних свідоцтв про храм. Цікавим є план
Крітського (Фото 2), на якому в центрі острова показано залишки фундаменту
храму, орієнтованого за країнами світу. Внутрішній простір поділявся попе-
речною стіною на дві частини, західна поділялася ще на три приміщення, а
східна на дві. З північного боку будівлі розташовувалося ще одне приміщення
із цистерною. Частина стін у головному східному приміщенні знаходилася на
рівні денної поверхні, а у західній частині висота стін сягала 1,07 м. Їх було
складено насухо із брил тесаного вапняка. М. М. Мурзакевичу після розборки
залишків храму вдалося знайти у купі каміння фрагменти карнизів та інших
будівельних залишків, що свідчили про „витонченість” храму. У каталозі Штерна
описано 6 плит, що походять з Левке. Є дані про знахідки на острові фраг-
30 А.С. Островерхов, С.Б. Охотніков
ментів колон. До них можна віднести барабан іонічного ордеру. Найбільш досто-
вірними деталями, що відносяться до храму чи вівтаря, є знайдений у дворі
маяка блок (Рис. 2) та частина рельєфу піднятого зі дна Південної бухти. Блок
– косинець виготовлено із мармуру. У плиті є отвір, який призначався для
кріплення свинцевими штифтами. На одній із граней нанесено знак Λ – ΛΕΥΚΗ.
У профілі рельєфа, піднятого з дна моря, простежується курватура діаметром
близько 1 м. Рельєф міг належати фризу вівтаря II–III ст. н. е.23.
Знахідки архітектурної террактоти та черепиці мали місце ще у ХIХ ст.
„Дах складався із черепиці, частково пласкої чотирьохкутної, з одного боку
частково увігнутої, частково напівокруглої”24. Відкриття останніх років дали
можливість уточнити типи й хронологію черепиці. До найбільш давніх зразків
відносяться фрагменти керамід й каліптерів – округлих та гранчастих, покри-
тих червоним лаком. На деяких з них простежено знаки у вигляді кілець, ліній,
букв А, Λ і зображень ойонохої. Більша частина черепиць відноситься до IV–
III ст. до н.е., сінопського виробництва (Рис. 3). Черепицю римського часу репре-
зентовано уламками керамід з клеймами легіонів та цілих каліптерів, знайде-
них під водою у Північній бухті. У XIX ст. було знайдено долівку будівлі, викла-
дену із пласкої цегли. Подібні зразки зустрічалися й під час наших розкопок.
Фрагменти акротеріїв, сім та антефіксів виконано в іонійському стилі, їм
знаходять аналогії в Ольвії та Істрії, де вони датуються у межах середини –
останньої чверті VI ст. до н. е.25 Деталі дають можливість реконструювати
найбільш загальні варіанти об’ємно-просторового вирішення храму Ахілла. Дах
був викладений із пофарбованих лаком черепиць у корінфській чи сицілійській
системах. Найдавніша споруда мала дерев’яну стояково-балкову конструкцію,
в якій використовувалася накладна облицювальна терракота. Споруду було ви-
рішено в іонійському ордері. Однотипність прикрас фронтона храму на Левке,
храму Аполлона Дельфінія в Ольвії та храму Афіни у Мілеті дає можливість
припустити близькість їх архітектурного вигляду. У подальшому храм було пе-
ребудовано. Левкейський храм мав мало спільного з відомими плануваннями
античних храмів. Однак, спираючись на план Крітського, можна визначити де-
які історичні реалії. Східну частину стіни показано на рівні сучасної поверхні.
Можливим варіантом вирішення може бути наявність стої.
З храмовим комплексом А. С. Русяєва пов’язує цистерну, зафіксовану на
північ від храму. На її думку, колодязь міг використовуватися як джерело ліку-
вальної води, яку завозили з континенту26. Насправді, на Зміїному є невеликі
джерела прісної води. Керівник будівництва маяка у 1838–1839 рр. М. Бухтєєв
повідомляв, що у „кам’яному урвищі” острова знайдено два джерельця. Вода
має солонуватий присмак, але є придатною для вживання. В останні роки на
острові пробурено артезіанку. Вода у ній є цілком придатною для вживання.
Означені дані дають можливість інакше подивитись на проблему забезпечення
питною водою служителів святилища. Значна її частина поповнювалась за ра-
хунок збору дощової і талої води у цистерни. Вода в них не псується протягом
тривалого часу27.
Цікавими є спомини мешканця м. Суліни Іваниці, який 1837 року брав участь
у будівництві маяка на Зміїному. Він згадував про наявність на острові й іншої
споруди, залишки якої нагадували „род кургана, обросшего травой”. При його
розчищенні з’ясувалося, що “верхняя часть кургана была засыпана землёю; по
Острів Ахілла у гостинному морі 31
снятии оной оказались большие дикие камни, по разобрании же оных… опять
насыпанная земля, по расчищении которой открылись… обделанные, род белого
мрамора, камни, бывшие в строении, но все они лежали в беспорядке…”28. Не
виключено, що на залишки саме цього комплексу вийшов П. Ситніков. Недале-
ко від маяка, на глибині біля 2,1 м він знайшов „выложенный местным камнем
склеп с истлевшим человеческим скелетом”. Розкопки він не довів до кінця
через твердий ґрунт. Можливо, залишками „кургану” є „засипаний давній склеп”
поблизу маяка, позначений на плані Зміїного, складеного Н. В. П’ятишевою29.
Про те, що на Білому острові крім храму, функціонував ще й курганний
вівтар, свідчать повідомлення античних авторів (Arist. Peplos, 5; Mart. Cap. VI,
661). Пліній Старший (NH, IV, 83) писав: „Острів Ахілла славетний могильним
курганом героя”. На нашу думку, це був героон просто неба у вигляді земляно-
го пагорба. Із повідомлення Павсанія (VIII, 38, 7) відомо, що подібні земляні
споруди будувалися й в Елладі. Можна припустити, що за своєю конструкцією
даний склеп подібний до відомого Зевсового кургану, склепа Еврисивія і Арети
в Ольвії, а також жертовника на Тендрівській косі29а.
Святилище на Левке мало водяний жертовник, який знаходився у Північній
бухті. Місце й форма жертовника фіксуються за скупченнями кераміки та якорів.
Ця площадка, виходячи із досить ретельної фіксації знахідок під час проведен-
ня підводних досліджень, у плані мала форму корабля. Мабуть, храмове майно,
що вийшло з ужитку, з огляду на обмежені розміри острова, частково приноси-
ли як водяну офіру (Рис. 7)30.
На острові знайдено дві бази від статуй з написами. Одна з них – прямокут-
ний постамент, на верхній площині якої збереглися сліди кріплення статуї у
вигляді людських стоп та якогось атрибуту. Інша база має прямокутну форму.
На її верхній площині було встановлено зображення вершника. На лицьовому
боці вирізьблено напис. Обидві скульптури були бронзовими, й датуються
IV ст. до н. е. 31.
IV. Ðå÷îâèé ìàòåð³àë
Найбільшу кількість знахідок становлять керамічні вироби. Практично не
знайдено ліпного посуду. Найдавніші зразки розписної кераміки відносяться
до східного виробництва. Кілька зразків ідентифікуються зі стилем Камір та
Middle Wild Goats. Декілька уламків належать до стилю Власто першої полови-
ни VI ст. до н. е. У другій чверті VI ст. до н. е. випускалися кратери, прикрашені
„палицевим” орнаментом. Найбільша кількість фрагментів відноситься до сти-
лю Фікелура другої чверті VI ст. до н. е. Зустрілося кілька уламків хіоських
кубків кінця VII – першої половини VI ст. до н. е. Значною групою репрезенто-
вана кераміка іонійського кола, що розписана смугами. На особливу увагу заслу-
говує верхня частина кришки посудини, виконана у вигляді шишки. Подібна
продукція датується кінцем VI – початком V ст. до н. е. Корінфську кераміку
представлено декількома формами: арибалами середини – третьої чверті VI ст.
до н. е. та скіфосами другої половини VI ст. до н. е.
Одне із важливих місць займає продукція Аттіки. Переважаючими формами
були кіліки, скіфоси, чаші. Одним із найбільш ранніх є лекіф, що належить до
кола майстра Амазіса, 560–530 років до н. е. Відомі кіліки типу Lip-cup 550–
32 А.С. Островерхов, С.Б. Охотніков
540 років до н. е., „кассельського типу” 540–530 років до н. е., „дрібнофігурні”
кіліки 40–30 років VI ст. до н. е. Знайдено фрагменти кіліків майстра Лідоса
520 р. до н.е. та близькі до нього із зображенням апотропеїв у вигляді ока. Заслу-
говує на увагу частина вінця із зображенням Діоніса й граффіті, що датується
530–520 роками до н.е., можливо, майстра Мастоса. Фрагмент ольпи із зобра-
женням вершника та чоловіка, який стоїть, відноситься до останньої чверті
VI ст. до н.е. групи Торонто 305. Кілік із сиренами та менадами, можливо, май-
стра Ексекія, датується 510 р. до н. е. Зустрічаються уламки кратерів, лекан та
кіліків початку V ст. до н. е.
Червонофігурний посуд представлено у меншій кількості, але його фрагменти
становлять інтерес. Це відноситься де верхньої частини канфара із зображен-
ням Діоніса. Центральний персонаж тримає два канфари – один виконано у
чорнофігурній, інший – у червонофігурній техніках. На поверхні посудини фар-
бою нанесено імена майстрів – Епіктета та Нікосфена (Рис. 4, 10). Стилістичні
особливості дають підстави віднести його до 520 р. до н.е. Близьким до нього є
фрагмент із зображенням пальмети, який також може належати Епіктету чи
Ольтосу. Відзначимо ще уламок із зображенням Панів V ст. до н. е. (Рис. 9, 7)32.
Зустрілося кілька фрагментів червонофігурного стилю кінця V – початку IV ст.
до н. е.
Чорнолаковий посуд нечисленний. Про його типи можна гадати за фрагмента-
ми із граффіті. Одним із винятків є лекіф IV ст. до н. е. До часу від 375 до 325 рр.
до н. е. відноситься кілька зразків кераміки, що знаходить аналогії у матерілах
Афінської агори. До III ст. до н. е. належать два вінця чорнолакових кратерів з
написами. Поширеним типом кераміки цього часу є канфари і тарілки вироб-
ництва Пергаму із розписом білою фарбою. Від чаші з рельєфом походить наліп
у вигляді голови Силена. Його покрито лаком. Відомі фрагменти „мегарських”
чаш, частина з яких походить з Делосу (Рис. 5).
Гончарного посуду доримського періоду знайдено небагато, але є цілі екзем-
пляри 520–490 років до н. е. Зустрілися уламки синопських лутеріїв IV–III ст.
до н. е., частина мармурового лутерія з написом, мармурова чаша-мортарій.
У значній кількості зустрічається червонолакова кераміка римського періо-
ду. Найбільш ранні зразки відносяться до I ст. до н. е., виробництва Пергаму:
чаші зі штампованим орнаментом, тарілі. Посуд I–II ст. репрезентовано чаша-
ми і мисками. Особливо цікавими є фрагменти фігурного посуду у вигляді бара-
на, який лежить, і голови коня II ст. н. е. Від кубка циліндричної форми збереглася
частина із зображенням ноги. Подібна кераміка датується II–III ст. Зустрілися
також фрагменти світильників, скляного посуду I–IV ст. тощо.
Хронологічний діапазон амфор охоплює весь період існування святилища.
Типологічно вони включають у себе практично всю продукцію, що відома у
містах Причорномор’я, починаючи з кінця VII – початку VI ст. до н. е. Значну
частину матеріалу знайдено при підводних дослідженнях на акваторії острова.
Знайдено 55 амфорних клейм. Найбільш раннім є фасоське клеймо IV ст. до н. е.;
найбільш пізнім – родоське клеймо 200–165 рр. до н. е. Особливу категорію
становлять клейма на черепицях. Усі вони належать римським військовим
підрозділам.
Предмети озброєння. До числа найбільш цікавих знахідок відноситься брон-
зова бутероль меча, оформлена у вигляді голови орлиноголового грифона.
Острів Ахілла у гостинному морі 33
Подібні бутеролі датуються VII – першою половиною V ст. до н. е. Вони відомі
за знахідками у Скіфії та на Кавказі. Наявність на території Ольвійського полі-
су майстерень, що спеціалізувалися на виробництві подібної продукції, дає
можливість віднести знахідку до продукції ольвійських майстерень (Рис. 6, 1)33.
До рідкісних речей належить і залізна бойова сокира. Вона відноситься до
одного з ранніх варіантів і датується VI–V ст. до н. е.34. Про знахідки бронзових
стріл на острові повідомляв М. М. Мурзакевич та чиновники карантину. Усьо-
го враховано близько 40 екз. Про їх типи нічого певного сказати не можна. На
одному із примітивних малюнків зображено тригранний втальчатий наконеч-
ник IV–III ст. до н. е. У повідомленнях з острова XIX ст. є згадки про знахідки
свинцевих пращевих снарядів.
Предмети побуту і туалету. Серед таких предметів знайдено: кам’яну зер-
нотерку, цвяхи, намисто, гачки, пряжки, свинцеву гирю вагою 289 гр, що відпо-
відає 1/3 статера евбейсько-аттічної системи, стандарту 105. Відомі бронзові
браслети перших століть н. е., фібули. Знайдені кістяні тесера із зображенням
голови Медузи Горгони (Рис. 6, 4), накладка від шкатулки з різним орнаментом
(Рис. 6, 3), гральні кості (Рис. 6, 2), шашки, за відбитками та в оригіналах відомі
геми (Рис. 10-11), терракоти (Фото 3) тощо.
Монети становлять найбільш масову категорію матеріалу. Їх кількість не
піддається підрахунку. М. М. Мурзакевич писав про 2000 екз. У рукописних
документах він говорив про 3000 монет, із яких після очистки придатними для
ідентифікації виявилося близько 1000. Далеко не всі монети були передані до
музейної збірки. Список міст і правителів античного світу, чиї монети потрапили
до святилища, склав М. М. Мурзакевич, обробив та доповнив О. М. Зограф, і в
кінцевому варіанті завершила С. А. Булатович. Найбільш давні монети – це
кізікін перших десятиліть V ст. до н. е. та афінське срібло того ж століття. Перши-
ми десятиліттями V ст. до н. е. датується ольвійський асс із зображенням Афі-
ни. До рубежа V–IV ст. до н. е. відноситься асс із зображенням Горгони та
міської емблеми.
Переважна кількість знахідок припадає на IV–III ст. до н. е. Серед міст, мо-
нети яких знайдені на Левке: Бруттій, Неаполь, Мессана, Сіракузи, Епір, Сіми,
Лакедемон, Афіни, Мегари Істмійські, Делос, Кітнос, Фери, Менде, Лісімахія,
Месембрія, Енос, Істрія (у т. ч. надзвичайно рідкісна карбована монета із зобра-
женням колеса й написом ΙΣΤΡΙ), Одес, Томіс, Тіра, Ольвія, Херсонес, Пантіка-
пей (його монети, що зустрілися на Зміїному, випускалися з початку останньої
третини IV ст. до н. е. по 80–65 роки до н. е.), Фанагорія, Феодосія, Кій, Абідос,
Кізік, Пергам, Гераклея, Прієна, Ефес, Хіос, Кос, Родос, Діонісополь, Патара,
Фазеліда. Відомі емісії таких правителей, як-от: Філіпп II; Олександр; Філіпп
III; Лісімах – Фракія; Гелій – Мала Скіфія; Левкон II – Боспор; Філітер – Пер-
гам. До I ст. до н. е. відносяться випуски монет Меліти, Сіфноса, Томіса, Тіри,
Фанагорії, Діоскуріди, Аміса та Синопи. До списку необхідно додати центри,
монети яких хоч і зафіксовані на Зміїному, але конкретне визначення часу їх
випуску не встановлюється. Це – Аполлонія, Пілос, Сікіон, Локри Опунтські,
Танагра, Іос, Наксос, Тенос, Ітан, Кнос, Сест, Енос, Фасос, Амастрида, Пруса,
Адраматій, Олександрія (Мізія та Троада), Парій, Тенетос, Ерес, Гераклея (Іонія),
Клазомени, Теос, Еріфри, Антіохія, Кнід, Патара, Фазеліда, Кесарія, царі Сирії
та Єгипту.
34 А.С. Островерхов, С.Б. Охотніков
У I–III ст. н. е. на острів потрапляли монети з таких центрів, як-от: Фессало-
ніки, Адріанополь, Анхіал, Аполлонія, Візантій, Месебрія, Перінф, Вімінакій,
Діонисополь, Істрія, Каллатіс, Марціанополь, Нікополь, Одес, Томіс, Ольвія,
Тіра, Херсонес, Амасія, Гераклея Понтійська, Нікея, Нікомедія, Прусіада, Тій,
Абідос, Адраматій, Кізік, Лампсак, Пергам, Куми, Мітилена, Смірна, Ефес, Са-
мос, Хіос, Аполлония (Карія), Аракса, Пергаму, Тіана, Олександрія (Єгипет).
Відомі випуски правителів Фракії Котіса та Реметалка, сарматського царя
Інісмея, царів Боспору Савромата I, Савромата II, Савромата III, Інінфімея,
Рескупорида V, Савромата IV, Радампсадія, Рескупорида VI, царів Віфінії –
Прусія I та Прусія II35.
Монети Римської імперії. Налічується 163 монети від 27 р. до н. е. до
423 р. н. е. За періодами правління імператорів вони розподіляються таким чи-
ном. До періоду династії Юліїв-Клавдіїв (Август, Тіберій, Калігула, Клавдій,
Нерон) належать 16 екземплярів монет. Період правління династії Флавіїв (Вес-
пасіан, Тіт, Доміціан) репрезентований 15 монетами. До часів династії Антонінів
(Нерва, Траян, Плотін, Марціан, Адріан, Антонін Пій, Фаустіна Старша, Марк
Аврелій, Фаустіна Молодша, Луцілла, Коммод) – 52 монети. Від часів династії
Северів (Септимій Север, Юлія Домна, Каракала, Плавтіла, Гета, Макрін, Діа-
думеніан, Елагабал, Олександр Север) дійшло 44 монети. З часів правління
імператорів Максиміана, Гордіана, Філіппа Араба, Валеріана, Галлієна дійшло
18 екземплярів монет. Пізньоримську епоху представлено емісіями таких імпе-
раторів: Клавдія II, Авреліана, Флоріана, Проба, Кара, Діоклетіана, Констанція
II, Константина, Кріспа, Прокопія, Феодосія, Аркадія, Непотіана, Євгенія, Го-
норія – 18 екземплярів35.
Якорі. На акваторії Зміїного з морського дна піднято 9 кам’яних, 35 свинце-
вих штоків, 6 свинцевих кріплень для лап якорів (Рис. 6, 7–10; 8). Два із кам’я-
них штоків збереглися частково, а ще один екземпляр дає уявлення про тип,
який датується VI–V ст. до н. е.36. Кам’яні штоки другого типу з ледь загнутими
догори рогами відносяться до V ст. до н. е.37. До найдавніших якорів зі свинце-
вим штоком відносяться декілька екземплярів. Вони мають багато спільного з
прямокутними кам’яними штоками. Останні також прямокутної форми, у розрізі
мають форму трапеції, датуються VII–V ст. до н. е, але продовжують існувати і
в V ст. до н. е.38. Близькі за формою штоки, але з виїмкою у центральній части-
ні, репрезентовані трьома типами. Перший, найбільш архаїчний – VI–V ст. до
н. е., мав невеликі розміри39. Ще один тип відрізняється від попереднього
більшими розмірами. Він складається немовби із двох штоків попереднього
типу, з’єднаних між собою тонкою перетинкою. Подібні штоки є у збірці
м. Созополя в Болгарії. Вони датуються VI–V ст. до н. е.40. Ще один тип свинце-
вих якірних штоків репрезентовано пя’тьма екземплярами. Вони поєднується
за однією загальною рисою – усі вони мають отвір у центральній частині, але
відрізняються один від одного деталями. Один із варіантів має дугоподібну
форму. Інші більш прямі, хоча за розмірами вони близькі. Якорі з подібними
штоками були розповсюджені у Східному Середземномор’ї та Західному При-
чорномор’ї, де побутували у V–IV ст. до н.е.41. Інші штоки подібного типу до-
датково мають поперечний валик, розташований поблизу центрального отвору.
За одними даними штоки з поперековим упором набули розповсюдження у
V–II ст. до н. е.42, в інших публікаціях подібні якорі відносяться до III ст. до н. е. –
Острів Ахілла у гостинному морі 35
IV ст. н. е. Найбільш розповсюдженими із штоків є свинцеві вироби, централь-
ну частину яких виконано у вигляді прямокутного отвору, від якого в обидва
боки розбігаються прямокутні у розрізі роги. У деяких із них роги розташову-
ються під кутом щодо центру, інші мали роги, розташовані горизонтально.
Подібний тип якорів існував від III ст. до н. е. до IV ст. н. е. Найближчі до
левкейських штоки відносяться до III – початку I ст. до н. е.43. Є також зразки зі
свинцевим стрижнем, що проходить усередині штока. Подібні якорі викорис-
товувались у II ст. до н. е. – I ст., але побутували й пізніше44. Унікальним, навіть
з точки зору світової античної корабельної археології, є свинцевий конусоподіб-
ний лот для вимірювання глибин, знайдений у Північній бухті (Рис. 6, 6; 8, 3).
V. Êóëüò Àõ³ëëà òà àðõåîëîã³÷í³ ðåà볿 îñòðîâà Ç쳿íîãî
Співставлення писемних джерел з археологічними матеріалами дало мож-
ливісь встановити давність культу Ахілла. На глиняних табличках із Кносу,
Мікен та Пілоса зафіксовані імена грецьких героїв, у тому числі й Ахілла. Це
дало привід говорити про мікенську основу гомерівського епосу й культу ге-
роїв45. У середині II – на початку I тис. до н. е. існував культ „пра-Ахілла”, який
пізніше було прив’язано до конкретної історичної події – облоги та взяття Трої.
У цих текстах давній Ахілл діє як бог мертвих, природи, води, світла, син змії
тощо46.
З приводу походження культу Ахілла у Північному Причорномор’ї є дві точки
зору. Одна група вчених вважає, що він виник на місцевій основі. М. І. Ростов-
цев вважав, що на Левке міг існувати культ володаря Білого острова фракійсь-
кого походження. Близьку до цієї концепцію запропонувала Н. В. П’ятишева.
Гіпотезу про зв’язок Ахілла зі скіфською міфологією обстоював М. Ф. Болтен-
ко, який спирався на коментарі Євстафія до „Землеопису” Діонісія Періегета.
Євстафій наводить традиційний переказ про походження назви Ахіллового Біга,
а потім додає іншу версію: „Інші ж говорять, що це – інший Ахілл, скіфський
цар цих земель, який закохався у відіслану туди Іфігению й зупинявся тут під
час її переслідування... Ті, котрі говорять, посилаються на слова Алкея: „Ахіл-
ле, ти, який володарює над скіфською землею!”. Дослідник також вбачав у бо-
жестві, яке побувало у Гілеї й вступило у шлюб зі змієногою богинею, скіфського
Ахілла. Поширення культа Ахілла в античних містах на північних берегах Понту
він пояснював близькістю культів еллінського героя з місцевим божеством –
Тагімасадом – скіфським Посейдоном47.
Подібні погляди відображені й Левом Діаконом, який, аналізуючи перипл
Арріана, зауважив: „Арріан говорить у своїх морських мандрах, що син Пелея
Ахілл був родом скіф із невеликого містечка Мірмекія, розташованого поблизу
озера Меотіди, який після того, як був вигнаний скіфами за нестриманість, жор-
стокість та зверхність духу, оселився у Фессалії. Яскравим доказом цьому є
крій плаща з його пряжкою, звичка битися пішим, світлорусе волосся, блакитні
очі, безумна відвага, неврівноваженість та жорстокість, за що його осуджував
Агамемнон...” (Leo. Diak. IX, 6).
Окремі елементи концепції М. Ф. Болтенка підтримав В. В. Лапін. Спираю-
чись на знахідки керамічних вотивів VI ст. до н.е. на Бейкушському поселенні,
він дійшов наступного висновку: „З огляду на знахідки остраконів, не Геракл, а
36 А.С. Островерхов, С.Б. Охотніков
саме Ахілл є героєм цієї легенди (на вотивах представлено сцену пересліду-
вання змії Гераклом). Ті ж остракони дають можливість вважати, що Геродот з
великими викривленнями та недостатньою повнотою переказав у легенді зміст
культу Ахілла, притаманого архаїчним грекам Побужжя”48.
Більшість дослідників культу Ахілла не мають сумнівів у його еллінському
походженні. З приводу ж повідомлення Алкея, вважають, що під „скіфською
землею” поет мав на увазі землі Ольвійського полісу49. Міфи про Ахілла кори-
стувалися широкою популярністю у ольвіополітів. Діон Хрисостом (XXXVI)
зауважував, що всі мешканці Ольвії поважають Гомера й знають на пам’ять
„Іліаду”. При розкопках міста знаходять граффіті з виписками із кіклічних
поем50. У Філострата (XIX, 16) є повідомлення про пісню, яку склав сам Ахілл.
Піндар (Nem. IV, 49) називав його володарем „світлосяючого острова на Понті
Евксінському”. Ця ж епіклеза зустрічається і в IOSPE I2, № 326, 672. У назві
відбивалася віра у потойбічне життя на острові блаженних, відома за „Оди-
сеєю” (IV, 561–569). У „Роботах та днях” Гесіода (вірш 170–171) так описуєть-
ся життя героїв: „Серцем ні дум, ні турбот не знаючи, вони безтурботно побли-
зу океанських глибин острови населяють Блаженних”. Для греків таким „океа-
ном” на півночі було Чорне море, сама назва якого ΕΥΞΕΝΟΣ мала відношення
до підземного царства, й означала море, що „гостинно зустрічає померлих”51.
Пізніше „острів блаженних” ототожнювали з Левке. Пліній Старший відзна-
чав: „Перед гирлом Борисфена лежить згаданий острів Ахілла, його також на-
зивають Білим чи островом Блаженних” (IV, 93). У другій половині IV ст. н. е.
Руфій Фест Авієн зауважував: „Бо, говорять, там вічно проживають після смерті
цнотливі душі... Такою є нагорода благочестивим, так Юпітер вийняв із моро-
ку пекла, так лицарство не пізнає Ереба” (720–733). Відголоски подібних уяв-
лень знаходимо у Євстафія (§ 541): „Там за переказами рухаються по пустель-
ним долинам душі Ахілла та інших героїв, так що цей Білий острів має назву
острова героїв, на кшталт того, як острова, що оспівуються поетами... мають
назву островів блаженних...”
Зв’язок Ахілла із хтонічним світом простежується у генеалогії. Матір’ю ге-
роя була Фетіда – богиня моря й дочка Нерея. Про зв’язок Ахілла зі світом
морських глибин свідчить Філострат (XIX, 16): „Тут вперше побачили і обійня-
ли один одного Ахілл та Єлена, й тут відсвяткували їхнє весілля сам Посейдон
з Амфітрітою, усі нереїди та боги, покровителі рік, що впадають до Меотіди та
в Понт”. Те, що Ахілл – дитина Фетіди, підтверджує й напис з Березані52. На
гемах зі Зміїного є підбірка зображень морських тварин і риб. Про зв’язок Ахілла
з водою, свідчать її часті зображення у вигляді хвилястих ліній на бейкушських
вотивах53.
Однією з характерних рис хтонічного образу Ахілла є його зв’язок зі змія-
ми. Ці якості він також запозичив у своїх батьків. Так, у змію перетворювалася
Фетіда. Є вагомі засади говорити про можливий зв’язок імені Ахілла та Ахелоя
як архаїчного символу змії54. Про тісний зв’язок культу Ахілла на Білому ост-
рові зі зміями, опосередковано свідчать майже всі більш пізні назви цього ост-
рова. Н.В. П’ятишева вважала, що у місцевого населення існували міфи, в яких
герой діяв в образі якогось велетенського змія, і що на острові було його житло.
Зображення змія у наосі відоме на перстні, знайденому на Левке (Рис. 8, 6).
Аналогічну прикрасу знайдено і у Тірі, що підтверджує зв’язок цих центрів.
Острів Ахілла у гостинному морі 37
Поряд з Тірою функціонувала башта Неоптолема (Strabo VII, 3, 16) – маяк,
названий на честь сина Ахілла. У Тірі знайдені граффіті з присвяченням Ахіл-
лу та культова посудина з ретроградним написом ΑΧΙΛΛΕΩ, тобто власність
Ахілла55.
Зв’язок із хтонічним світом простежується й за батьківською лінією Ахілла.
На прохання його батька Еака Зевс заселив острів Егіну, перетворивши людей
у мурашок, утворивши плем’я мірмідонян. Їх зверхником був „мурашковий”
Ахілл56. Саме у цьому контексті потрібно розглядати знахідку на Зміїному геми
із зображенням мурашки (Рис. 10, 3). У підбірці гем та фібул, що походять з
Левке, зустрілися зображення зайця (Рис. 10, 2). Тварина пов’язувалася з ідеєю
плодючості та символикою пір року. Їй же приписувалося магічне значення у
царині любовних чар. У зооморфному коді заєць відповідав водній стихії, був
утіленням нижнього світу57.
Хтонічну суть культу Ахілла на Левке підкреслюють терракоти із зображен-
ням „храмового хлопчика” (Фото 3), який був пов’язаний з культом кабірів58.
Про це ж свідчить і статуетка півня. Птах був атрибутом Мена-Аттіса, якому
також присвячувалася соснова шишка59. Шишка згадується як посвячення Ахіл-
лу у напису із Кінбурнської коси (IOSPE I2., № 327). Керамічну шишку знайде-
но і на Зміїному. Не тільки шишки, а й хвойні дерева взагалі, присвячувалися
хтонічним богам. У цьому зв’язку не випадковою є наявність у гирлі Дунаю
острова Певке – „Соснового”. Певке, який локалізують на місці гряди Серету-
ріле, як і вся дельта Дунаю, перебував у безпосередньому зв’язку з культом
Ахілла та божествами його кола60. Разом з Білим островом, вони входили до
складу великої сакральної ландшафтної зони61 типу Придніпровської Гілеї,
разом з Кінбурном та Тендрою, зі святилищем Ахілла на Ахілловому Бігу62.
З точки зору ролі та місця Левке у місцевій міфологічній традиції, на цікаві
висновки наводить уже згадувана бутероль меча. Грифон був одним із атри-
бутів Аполлона Гіперборейського, культ якого в архаїчний час займав важливе
місце у пантеоні борисфенітів та мешканців Істрії63. Оскільки острів Ахілла
вважався островом блаженних, то не виключено, що він був одним із місць
„перебування” гіперборейців. За Страбоном (XI, 6, 2), давні греки називали
гіперборейцями всіх, хто проживав вище Понта Евксінського. Гіперборейсь-
ким було й населення, яке проживало на берегах Істру (Pind. O. III, 10-35).
Одне з русел Дунаю мало назву „Священного”. Антична традиція цю назву
пояснювала сусідством зі „священною Левкою” (Apoll. Rhod. IV, 309–325;
Ps.-Scymn. 785–789; Strabo. VII, 3, 8–15; Plin. IV, 79; Arr. I, 2–3). На нашу думку,
Нижнє Подунав’я було тісно пов’язане з циклом міфів про гіперборейські по-
дарунки, причорноморська серія яких виникла не пізніше VII–VI ст. до н. е.64.
Як відомо, ріки та суходольні дороги, по яким у давнину велася торгівля, нази-
валися божими, священними дорогами. Про зв’язок храму Ахілла на Білому
острові з Делосом, свідчать граффіти65. Чи не було Священне русло Істра час-
тиною „найбільш довгого священного шляху в Давній Греції”? 66.
Міфологічна традиція Левке пов’язувалася із сакральним значенням птахів.
У Арріана (§ 32) читаємо: „Ці птахи чистять храм Ахілла, кожного дня вранці
летять вони до моря, потім, змочивши крила, швидко летять до храму й окроп-
ляють його, а коли цього буде достатньо, вони підмітають крилами долівку
храму”. Філострат (XIX, 16) додає до їх обов’язків ще й догляд за гаєм. Особ-
38 А.С. Островерхов, С.Б. Охотніков
ливе значення мали білі птахи. У носіїв традиційних культур кольори мали етич-
ну, естетичну та релігійну цінність. Білий колір у давніх греків сприймався як
вселенська субстанція. Він утілював у собі щастя та благополуччя, лицарство,
чесність, добро та високий соціальний стан. Цей колір був символом цнотли-
вих душ померлих. Білі птахи на острові Ахілла сприймалися віруючими як
душі померлих, котрі стали служниками храму свого патрона67.
На Зміїному знайдено геми із зображенням журавля (Рис. 9, 5). Подібні арте-
факти свідчать про зв’язок культу Ахілла на Левке з циклом міфів про геранто-
махію – боротьбу пігмеїв із журавлями. У подібних оповідках відбилися уявлен-
ня про боротьбу живих з душами покійників, котрі прийняли вигляд журавлів.
Багато античних авторів (Еліан, Афіней, Пліній Старший, Антонін Лібер та
інші) локалізували пігмеїв у Фракії та Скіфії68. Білий острів, який знаходився
на шляху сезонних міграцій журавлів, про що свідчать один із коментаторів
Піндара (Hem. IV, 79), Євстафій (§ 541), Лікофон у „Олександрі” (§ 188) та
інші, не міг опинитися поза циклом міфів про причорноморських пігмеїв –
вихідців із потойбічного світу.
У зв’язку із хтонічними уявленнями знаходяться й повідомлення античних
авторів про те, що Ахілл правив на Білому острові з паредрою. Це асоціювало-
ся з уявленнями про природу, що вмирає, а потім оживає69. Серед дружин Ахіл-
ла були Єлена, Медея, Іфігенія, Поліксена, Діомеда, Пентеселія... На Зміїному
знайдені геми із зображенням символів весільного обряду. Це артефакти із зобра-
женням рукостискання, маку, колоса, рогу достатку тощо. Подібні геми вважа-
лися весільними дарами. У цьому ж зв’язку потрібно згадати й левкейську гему
із зображенням Ерота – символу шлюбних, любовних зв’язків „по той бік бут-
тя”. У давньогрецьких народних віруваннях Ерот вважався божком, який був
безпосередньо зв’язаний із потойбічним світом.
Докладно зв’язок Ахілла та Єлени описано у Філострата (XIX, 16): „На ньому
(острові. – Авт.) є зображення Ахілла та Єлени, поєднаних Мойрами”, „Ахілл
та Єлена вперше покохали один одного...”. „Ахілл та Єлена... займаються співа-
ми, оспівуючи взаємне кохання...”. Єлена була мінойською богинею рослинно-
го світу, тісно пов’язаного зі світом мертвих. У ній вбачають доеллінське боже-
ство, найдавнішу паредру бога мертвих пра-Ахілла70. Згідно з традицією, Ахілл
ще юнаком розглядався як один із наречених Єлени (Ges. fr. 204, 7–10).
У Аполлодора в „Міфологічній бібліотеці” (V, 5) читаємо: „Говорять, що
Ахілл після смерті, знаходячись на островах блаженних, одружився з Медеєю”.
У схоліях до „Аргонавтики” Аполлона Родоського (IV, 809) Івіка, який жив у
VI ст. до н.е., названо першим поетом, який змалював шлюб Ахілла та Медеї.
Вважається, що супутницею Ахілла Медея стала лише в античну епоху. Про це
говорять її грецьке ім’я, а також те, що основна кількість переказів про Медею
пов’язується з Причорномор’ям71.
Традиція пов’язує ім’я Ахілла також з Поліксеною, яку принесли герою в
офіру. Її ще за життя Ахілл бажав узяти за дружину. Про це є згадка у Арктина
Мілетського у „Руйнуванні Іліона”, Евріпіда у „Гекубі” (40 й далі, 195 далі),
„Троаді” (260 далі) та Сенеки „Троада” (203, 370). Поліксена була дочкою При-
іма, яку офірували на могилі Ахілла. Ім’я „поліксена” знаходить етимологічні
паралелі в одному із епітетів Аїда – „поліксен” – „багатогостинний”, той, хто
приймає померлих у своє царство. Флострат (XIX, 18, 19) розповів історію, за
Острів Ахілла у гостинному морі 39
якою одному купцеві, який часто бував на Левке, у сні з’явився Ахілл і наказав
відправитися до Іліону та привезти звідтіля троянську дівчину, рідню Гектора.
Купець виконав цей наказ: „І не встигли вони відплисти й стадія від острова, як
до них донісся крик дівчини, яку Ахілл розривав на частини”.
Більш численними є свідоцтва про Іфігенію. Це хтонічна богиня, богиня
померлих. Спершу її називали Іфіанасою – „тією, яка володарює за допомогою
сили”. Пізніше стали називати Іфігенію з іпостассю „богині, яка допомагає при
родах”72. Про те, що греки вбачали у Іфігенії божество, свідчать Геродот
(IV, 103) та Павсаній (II, 35, 1). Значну роль у формуванні міфа про Іфігенію
відіграли „Кіпрії” – одна із поем Троянського циклу, створена у VII–VI ст. до н. е.
Прикінцеве його формування припадає на кінець V ст. до н.е., й знайшло відобра-
ження у трагедіях Евріпіда „Іфігенія в Авліді” та „Іфігенія в Тавриді”. У них
героїня залишається суто земною істотою. За Нікандром (Мetamorph., IV, 58)
Артеміда перенесла Іфігенію на Понт, до Тоанта, сина Борисфена, а потім відпра-
вила до Ахілла на Білий острів. У Лікофрона в „Олександрі” (186–201)
повідомлялося, що Ахілл переслідував Іфігенію у Скіфії, по Ахілловому дромо-
сі, а потім оселився на острові. Антонін Ліберал (Мetamorph., 27) писав, що
Артеміда власноруч, „коли прийшов час, відпустила Іфігенію зі свого оточен-
ня, зробила її богинею й дала ім’я Орхілоя, віддавши Ахіллу”. Павсаній (II, 35,
1) повідомляв, що в Арголіді існувало святилище Артеміди з епіклезою Іфігенії.
Амміан Марцеллін (XXII, 8, 34) стверджував, що Орсілоха – це назва Артеміди
у країні таврів.
Алегорична композиція, що підсумовує всі ці повідомлення, викарбувана на
гемі римського часу із зображенням лані, триніжника, двох рогів достатку та
рукостискання73. У даному випадку маємо справу з причорноморською вер-
сією міфу: офірування дівчини, перетворення її на лань на вівтарі, перенесення
на Понт, укладання шлюбу з Ахіллом та їхнє вічне щасливе життя на Білому
острові. Не виключено, що з культом Іфігенії потрібно пов’язувати й повідом-
лення Арріана (§ 32–34) про те, що моряки приносили у подарунок Ахіллу кіз.
Іфігенія була тісно пов’язана з Гекатою. Згадка про це є в одному із фраг-
ментів утраченого тексту Гесіода (Paus. 1, 43, 1), який писав, що Іфігенія волею
Артеміди не загинула, а перетворилася у Гекату. Про це говорить й Стесіхор в
„Орестейї”. У цьому творі Іфігенія нагороджується вічним життям у вигляді
Гекати74.
З культом Артеміди потрібно пов’язувати левкейський міф про амазонок.
Войовничі жінки пов’язувалися з поховальною символікою. Вони вважалися
служительками Артеміди – господарки нижнього світу75. К. Шефольд з цього
приводу писав: „Як слуги божества переслідують грецьких жінок, так грецькі
чоловіки на вазових малюнках ведуть боротьбу проти амазонок, служительок
Артеміди, які несуть смерть”76. Міфи про войовничих жінок мають давнє кор-
іння. Головними грецькими героями, які воювали проти амазонок, були Ахілл,
Геракл та Тесей. У поемі Арктіна Мілетського „Ефіопіда” розповідається про
те, що цариця амазонок Пентесілія загинула під Троєю саме від руки Ахілла77.
У Філострата (XIX, 20) є опис перебування войовничих жінок на Левке.
Моряки, захоплені у полон амазонками, згадали про багатства храму Ахілла.
Ті вирішили пограбувати святилище, але були розбиті вщент героєм. У міфі
простежується кілька шарів. Одним із архаїзуючих моментів слід вважати роз-
40 А.С. Островерхов, С.Б. Охотніков
ташування амазонок у Малій Азії, тобто до їхнього „переселення” на береги
Меотіди. Стилістика викладу й близькість деяких деталей до легенди про сав-
роматів (Herod. IV, 110–116), як і невміння жінок керувати кораблями, інтим-
ний зв’язок з іноземцями тощо, дають можливість віднести твір до фольклор-
ного жанру, й датувати початок формування міфу VII–VI ст. до н.е.78. Однак
особливою популярністю переказ користувався в елліністичний час. У цей пе-
ріод він був відомий далеко за межами Причорномор’я, про що свідчить його
виклад Філостратом, й поява сцен із цього циклу на „мегарських” чашах79.
Не менш симптоматичним є й зв’язок Ахілла та Медузи Горгони, що підтвер-
джується знахідкою на Зміїному тесери із зображенням голови потвори. Попу-
лярність Горгоні приносили її апотропеїчні функції (Apollod. II, 7, 3; Paus. II,
20, 5; VIII, 47, 4). Елліни вважали цей тип зображень найбільш дієвим із апот-
ропеїв, прикрашали горгонейонами перстні, сережки, вінки, бойові панцирі
тощо80. Саме у такій ролі вона діє на панцирі Ахілла, зображеного на одній із
грецьких ваз81.
Ахілл вшановувався на Левке і як герой. Про це свідчить епітафія „Пеплос”
(5), що приписується Арістотелю: „Над Ахіллом, якому поклоняються на Біло-
му острові, сина богині Фетиди, Пелеєве сім’я Ахілла, острів цей Понту Свя-
тий у череві своєму береже”. Арріан (§ 34): „Я вважаю Ахілла героєм, віддаю-
чи перевагу перед іншими, ґрунтуючись на шляхетності його походження, красі,
душевній силі, відході від тутешнього світу у молоді роки, поезії Гомера, що
прославляє його, і постійності в коханні та дружбі, що досягла того, що він
вирішив навіть померти після смерті свого улюбленця”.
На Білому острові „поселилися” й друзі Ахілла по Троянській війні „Аянт
Оїлід та Аянт Теламонід, Патрокл та Антілох” (Paus. III, 19, 11). Кесарій (IV
ст.) у „Діалозі”, (Відповідь 112, XXXIII, 939) зауважував: „Мешканці острова
Білого вважали Ахілла богом...”. Аполлодор (Epitom., V, 5) додавав: „Смерть
Ахілла спантеличила усе військо. Поховали його на Білому острові разом з
Патроклом, змішавши їхні кістки”. Арріан (§ 32): “… Всі, хто хотів догодити
Ахіллу разом з ним поклоняються й Патроклу”.
„Перенесення” праху Ахілла на Левке мало чітку ідеологічну спрямованість,
зумовлену необхідністю мати покровителя території, на яку претендувала Оль-
вія. Як бог і як герой Ахілл був охоронцем Ольвійського поліса82. Знахідка брон-
зового кільця з написом ΟΛΒΙΟ83 може розглядатися не тільки як етнікон, а й
як один із епітетів Зевса. Однією із функцій Зевса Олімпійського був захист
кордонів та межевих стовпів поліса84. Знаходження перстня на Зміїному було
викликане близькістю функцій Ахілла та Зевса як охоронців кордонів Ольв-
ійського поліса. До того ж, по лінії батька Ахілл був правнуком глави Олімпу.
Однією з рис культу героїв було заснування агонів. З початком поклоніння
Ахіллу вони проводилися на Тендрі та Березані85. Ольвійські агони „заснував”
сам Ахілл, святкуючи перемогу у Троянській війні (Pomp. Melа. Сhron., II, 52).
З декрета на честь Нікерата відомо, що кінні змагання на Ахілловому Дромосі
були засновані за порадою Піфії (IOSPE, I2. № 34). Не виключено, що подібні
перегони проводилися й на Левке. Відгомін їх можна вбачати у повідомленні
Філострата (XIX, 16): „Ті, хто пристав до острова, стверджують, що чули і
кінський топіт, і звук зброї, який підіймають на війні”. Максим Тірський (XV,
7) стверджував, що ті, хто побували на острові, бачили там Ахілла – „юнака з
Острів Ахілла у гостинному морі 41
білим волоссям, який стрибає в обладунку, а обладунок, говорять вони,
золотий”.
Симптоматичною у цьому зв’язку є знахідка на Білому острові бойової зал-
ізної сокири архаїчного часу86. В індоєвропейських міфоритуальних системах
зброя є атрибутом богів та героїв. Сокира також вважалася сакральною зброєю87.
„Залізо”, тобто сокири, фігурують як подарунки переможцям на поховальних
іграх на честь Патрокла (Hom. Il., XXIII, 850–855).
Подарунками Ахіллу були бронзові бойові наконечники стріл та свинцеве
пращеве каміння. М. М. Мурзакевич зауважував, що подібні артефакти зосе-
реджувалися на культовій площадці в низинній частині острова. З огляду на те,
що на храм неодноразово нападали пірати, частина подібних знахідок на острові
могла використовуватися і за беспосереднім призначенням. Однак достемен-
ним свідоцтвом перебування на острові скіфів, як це вважала Н. В. П’ятише-
ва88, вони бути не можуть. Елліни на північних берегах Понту використовували
ті ж типи стріл, що і варвари. Наконечники стріл та їх імітації у давніх греків
досить часто використувалися як апотропеї89. Міфологема стріли співвідноси-
лася з ідеєю світової вісі та культом померлих. В архаїчній свідомості стріла
асоціювалася також зі змією та фалосом. Поранення стрілою розглядалося і як
укус змії, і як еротична дія. Важливе значення мала і ритуальна стрільба з лука.
Змагання з цього виду спорту засвідчені в Ольвії (ІOSPE, I2. № 460) 90.
Ахілл на Левке виконував і астральні функції. Про це може свідчити по-
рівняння його з Діоскурами (Arr. PPE., § 34). Не випадковими у цьому плані є й
знахідки на Зміїному гем із зображенням Геліоса, знаків Зодіака – Лева, Краба
(Рака) та Козерога (Рис. 9, 4, 7–9).
Ще однією функцією Ахілла на Білому острові було лікування людей. У
Павсанія (III, 19) та Конона (XVIII, 18) є сюжет, в якому йдеться про воїна
(Леоніма чи Автокла), що під час війни між Кротоном та Локрами в Італії був
поранений у груди. Він відправився у Дельфи. Отримавши пораду від Дельфій-
ського оракула, воїн вирушив на Левке, де і вилікувався. Виходячи із того, що
Ахілл „з’являвся уві сні” (Arr. PPE., § 34), тут скоріш за все використовувався
метод інкубації91.
На острові функціонував оракул. Про це в першу чергу свідчать повідом-
лення античних авторів: „у храмі є оракул” (Arr. PPE., § 33). Арріан конкрети-
зував і характер дій, що тут відбувалися. Як офіру використовували кіз. Части-
ну тварин відпускали живими на честь бога, інших офірували, запитуючи в
оракула, чи достатньою є жертва. Якщо відповідь була негативною, додавали
ще срібла.
Ще один аспект, пов’язаний з існуванням оракула, можна угледіти у знахід-
ках на Зміїному кістяних шашок та гральних кісток з маркуванням від 1 до 692.
Появу гри у кості традиція пов’язує з часами Троянської війни (Paus. II, 20, 3;
X, 31, 1). В античному вазопису популярним був сюжет гри Ахілла та Аякса у
кості. Шашки та гральні кості широко використовувалися для ворожінь і пе-
редбачень долі93.
Ахілл був покровителем моря та моряків. Арріан (PPE, § 33) писав: „…Існу-
ють такі розповіді: із числа тих, хто бува на острові, деякі з тих, хто приїжджає
сюди спеціально, привозять з собою офірних тварин... інші пристають через
бурю... Ахілл, як розповідають, з’являється уві сні після того, як вони приста-
42 А.С. Островерхов, С.Б. Охотніков
нуть до острова, а іншим ще під час плавання, коли вони опиняться недалеко
від нього, й вказує, де краще пристати до острова, і де стати на якір”. Філострат
(XIX) доповнював: „Якщо хто пристане до північного чи південного боку остро-
ва й почне здійматися вітер, небезпечний для стоянки, то Ахілл повідомляє про
це біля корми й пропонує заховатися від вітру, змінивши місце стоянки”.
Місцерозташування Зміїного визначило важливість морських функцій ге-
роя. Висновок підтверджують монети та значна підбірка якорів. Є й свідоцтва
підношень Ахіллу як покровителю моря, мореплавства та спасителя від катас-
троф. Одне з них – граффіто з двома написами: „Главк, остерігайся впливати”,
за іншим читанням „Главк потурбуйся, як тобі заплисти”, чи „Прохаю я Главк,
вплисти”. Інший напис перекладається наступним чином: „Главк, син Посідея
присвятив Ахіллу, який володарює на Левке”. Ще одне граффіто можна тракту-
вати як епіклезу: „той, хто сприяє у плаванні”. Інший напис звучить наступним
чином: „той, хто прихильно спливає, хай попередить усяку біду”94.
Під покровительством Ахілла були й маяки. Повідомлення Страбона (VII,
3, 16) про „башту Неоптолема” у низинах Дністра не є випадковим. Неоптолем
був сином, помічником та супутником Ахілла. Неоптолема поважали там, де
поклонялися Ахіллу. Його головними функціями були протекція маякам та
військово-морській справі95. Не випадково, що башту в античного автора визна-
чено як ΠΥΡΣΟΣ. Це слово у давньогрецькій мові використовувалося для виз-
начення укріплених маяків типу Олександрійського та Фароського96. Мабуть,
саме такі башти-маяки розташовувалися на Левке, Ахілловому Бігу, в Ольвії та
інших важливих у навігаційному відношенні місцях. Нещодавно залишки башти
розкопано на античному поселенні Затока-1, при вході до Дністровського ли-
ману. Дослідники дійшли висновку, що це і є башта Неоптолема. Подібні спо-
руди виконували подвійну функцію: були маяками й схованками одночасно97.
Особливу загрозу для мореплавства на Понті складали пірати98. Тому од-
нією з найбільш важливих функцій Ахілла на Чорному морі була боротьба про-
ти морських грабіжників. Про цю функцію володаря Білого острова свідчать
як традиція, так і епіграфічні документи (Phill. Her., XIX, 20; IOSPE I2, № 325).
Інші граффіті, знайдені на острові, мають одну або кілька букв імені героя,
чи назви острова – Λ, Α, зображення трикутників, прямокутників, кіл, стилізо-
ваних змій, птахів тощо. Особливо потрібно зупинитися на фрагментах каліп-
терів V ст. до н.е. На багатьох із них є знаки та надпили, зроблені після того, як
вони вийшли з ужитку. Подібні вотиви зустрічаються в Ольвії. А. С. Русяєва
вважає, що вони імітували дах, й підносилися у подарунок божеству перед по-
будовою храму, або ж під час святкувань на честь його закінчення. Не виклю-
чено, що подібна форма підношень була викликана загибеллю храма99.
Іншою поширеною формою присвячень на Левке є дієслово „присвячую” –
ΑΝΕΘΕΚΕΝ. На деяких написах присутні імена дедікантів – Гормофая, Гера-
гора. Інколи мова йде й про етнікон тих, хто робив присвячення – якогось хіос-
ця; мешканця Делоса; теофорного імені, утвореного від імені Аполлона тощо
(Рис. 8, 1-5). Одне з граффіті перекладається як „священний посуд, що нале-
жить Ахіллу”. Близькими до нього є й інші фрагменти з формулою
ΧΑΡΙΣΤΗΡΙΟΝ – „посуд, принесений у подарунок”. Знахідка у Тірі посудини
з клеймом та зображенням голови Ахілла, свідчить, що у деяких містах Понту
виготовлявся спеціальний посуд, який призначався для офірування божеству.
Острів Ахілла у гостинному морі 43
Посуд та його символи були однією із головних категорій артефактів, що заво-
зилися до храму. В індоєвропейській традиції посуд був символом жрецького
стану, багатства та процвітання100.
У святилище також офірувалися й статуї із зображенням Ахілла. Постамент
однієї із них з написом, замовлений ольвіополітом, дійшов до наших днів:
...ΜΟΣΤΡΑΤΟ ΑΧΙΛΛΕΙ
...ΜΕ∆ΟΝΤΙ ΟΛΒΙΟΠΟΛΙΤΙ
„такий-то син (Ді, Ти)мострата, олівіополіт, присвятив Ахіллу, володарю Лев-
ке” (IOSPE I2, № 325).
VI. Ãîëîâí³ åòàïè ³ñòîð³¿
Історію виникнення й функціонування храма на Левке у писемній традиції
відображено фрагментарно. Відомі лише окремі епізоди, котрі у сукупності з
археологічним матеріалом дають можливість накреслити лише канву історич-
ного розвитку святилища.
Головним контингентом, який бував на Білому острові у доримський час,
були іонійці. В їхньому середовищі зародилися перші уявлення про можливість
ототожнення острова з житлом Ахілла. Такий висновок випливає, по-перше, з
аналізу ранньої кераміки, серед якої домінують типи Камір й Middle Wild Goat101
іонійського походження102. По-друге, з іменем Ахілла та топонімом „левке” по-
в’язуються кілька географічних назв в околицях Мілета103, про що свідчить
Алкей (Фр. 48 B). Формула звернення, де героя названо „володарем”, перегу-
кується з пізнішими написами (граффіті Главка), вказує на давню традицію
його шанування у Північному Причорномор’ї104.
Певна інформація про те, що саме у цей час ідея поклоніння Ахіллу отри-
мує втілення, є у Павсанія (III, 19, 11) та Конона (XVIII, 18). У з’вязку з Білим
островом вони згадують поета Стесіхора з Гімери, який жив в останній третині
VII – першій половині VI ст. до н. е. У своїх віршах він згадував про перших
людей, які побували на священному острові. Павсаній писав про Леоніма із
Кротона, а Конон – про кротонця на ймення Автолеонт. Однак сюжет в обох
авторів є ідентичним. Йдеться про їх перебування на острові під час війни між
Кротоном та Локрами, яка відбувалася десь у середині VI ст. до н. е., або навіть
близько 600 р. до н. е. Обидва воїни тоді отримали „наказ” від Єлени передати
для Стесіхора доручення, щоб той склав на її честь палінодію, якщо турбується
про свій зір. Поет склав гімни на честь дружини Ахілла, й знову отримав мож-
ливість бачити, оскільки до цього він був нею осліплений через непослух105.
Зміцнення віри у те, що острів Левке на Понті і є житлом героя Троянської
війни, сприяло офіційному заснуванню його культу. Воно виявлялося у
будівництві героонів та храмів, приурочених до конкретних місць. Подібними
діями легалізувалося політичне та ідеологічне право держави на конкретну тери-
торію106.
За археологічними даними в історії святилища було щонайменше два хра-
ми. Перший споруджено десь у третій чверті VI ст. до н. е. за стандартами
храму Аполлона Ієтроса, що на Західному теменосі Ольвіі, можливо, з вівта-
рем. Його засновником був Ольвійський поліс. Аналіз кераміки свідчить, що
кінець VI – початок V ст. до н. е був часом розквіту храму. Водночас, нумізма-
44 А.С. Островерхов, С.Б. Охотніков
тичного матеріалу цього періоду надзвичайно мало, а ольвійські монети ста-
новлять лише 1,5 % від усієї кількості знахідок. Це дало привід П. Й. Кариш-
ковському засумніватися в ефективності контролю Ольвії над храмом у першій
половині V ст. до н. е.107. На нашу думку, подібний феномен потрібно поясню-
вати іншими обставинами. У цей час традиція приношення грошей у храми
тільки зароджувалася. Такий звичай набув поширення дещо пізніше.
У V ст. до н. е. популярність храму була настільки широкою, що Левке фігу-
рує у творах Піндара (Nem., IV, 48–50) та Еврипіда (Аndr., 1260–1262). Вивчен-
ня монетних знахідок показує, що пік їх надходжень припадає на IV–III ст. до
н.е. Серед міст, монети яких зустрічаються на острові, переважають причорно-
морські поліси, а Ольвію репрезентують близько 20% усього зібрання108.
В останній чверті IV ст. до н. е. храм розібрали, і поряд збудували інший, на
більш міцному фундаменті. На думку А. С. Русяєвої, перебудову було зроблено
для захисту храму від штормів та підтоплень109. У наш час залишки храму ви-
сочать над рівнем моря десь на позначці +40 м. Нам доводилося бувати на о.
Зміїному у різні пори року. В осінньо-весняні негоди хвилі інколи перекида-
ються лише через низинну частину острова. З огляду на Фанагорійську регре-
сію110, у VI–I ст. до н. е. перевищення острова над рівнем води мало бути знач-
но більшим. Тому загрози періодичного затоплення храму тоді не існувало. На
нашу думку, значно більшу загрозу для храмового комплексу становили земле-
труси. Як свідчать античні автори (Dion. Cass. XXXVII, II, 4; P. Oros. VI, 5, 4), й
підтверджують археологічні дослідження, останні у Північному Надчорномор’ї,
особливо в Нижньому Подунав’ї, були звичайним явищем111.
Висновок про розквіт святилища у цей час витікає і з декрету 30–20 років
IV ст. до н. е., знайденого на острові. Його зміст – нагородження якоїсь особи,
котра звільнила Левке від пограбувань і зробила великі послуги Ольвії, звучить
однаково в усіх дослідників. Онак у трактовці деяких місць є розбіжності. Ка-
нонічний переклад, запропонований В.В. Латишевим й доповнений Ю.Г. Вино-
градовим, має такий вигляд: „... у Ольвіополі (?)... й еллінів, які захопили (свя-
щенний острів) для грабежу, перебив і тих, хто був з ними, вигнав з острова, й
прибувши до міста зробив багато важливих послуг народу ольвіополітів, й за
це народ і за життя нагородив його подарунком і поховав за громадський раху-
нок. Постановив народ ольвіополітів (поставити) йому статую, щоб і діяння
(його) залишилися у пам’яті, й місто (зробило) очевидним еллінам, що він і
про острів має велику (турботу) за заповітами батьків, й тих, хто служить йому,
й живих шанує й померлим віддає відповідну (пошану)”112.
Ім’я нагородженого не дійшло до наших днів, але факт встановлення кінної
статуї свідчить як про його приналежність до шляхетного роду, так і про дійсно
великі заслуги перед Ольвією. М. І. Ростовцев вважав, що декрет видано на
честь відомого за іншими написами Посідея, сина Посідея, який жив у II ст. до
н. е. В. В. Латишев вважав цю особу служителем храму (IOSPE I2, № 270), з
чим не погодився І. І. Толстой112а. На його думку, це був мешканець Ольвії,
який зумів визволити острів, захоплений піратами, або ж, як вважав В.П. Яйлен-
ко, поблизу острова діяли противники ольвіополітів, до яких приєдналися якісь
люди, що осіли на Білому острові113. Така ситуація могла скластися під час обло-
ги Ольвії військами Зопіріона. Зовнішньополітичні проблеми поглибилися, з
огляду на синхронний напис на честь Каллініка, через соціальну нестабільність
Острів Ахілла у гостинному морі 45
усередині міста114. Відбивши облогу і розв’язавши внутрішні конфлікти, гро-
мадяни Ольвії зуміли направити на острів необхідну військову силу на чолі з
цією видатною людиною.
Про протекторат Ольвії над Левкою у цей та пізніший час – у III ст. до н. е.
свідчить й інший документ (IOSPE I2, № 26): „... Рада та народ постановили за
пропозицією архонтів й Семи: оскільки отримуються звістки, що... робить по-
слуги тим із народу ольвіополітів, котрі приїжджають на священний острів Лев-
ке, то нехай постановить Рада й народ увінчає його”. М. І. Ростовцев вважав,
що ця людина на острові не проживала, а громадянином якого міста він був –
невідомо115. Н. О. Лейпунська116 вбачає в герої декрету мешканця острова*.
Вплив Ольвії на святилище в цей час підтверджують й нумізматичні матеріали.
На період між 250–150 роками до н.е. припадає 30% монет Ольвії, знайдених
на Зміїному117.
Утримувати свій вплив Ольвії доводилося у все більш складних умовах.
Міжнародна обстановка близько середини III ст. до н. е. вирізнялася нестабіль-
ністю. У цей час Ольвію було втягнуто у конфлікт між Візантієм та Істрією.
Ольвія виступила на боці Візантія й контакти з Істрією, що розташовувалася
поблизу від Левке, порушилися118. Відгомін якихось військових дій, що відбу-
валися у часи, що описуються, простежується у декреті на честь Антестерия119.
Йдеться про перемогу, яку Ольвія отримала за допомогою морського флоту. Це
свідчить, що ольвійській ескадрі було під силу тримати під контролем і Білий
острів. Побічну інформацію про необхідність такого контролю можна отрима-
ти і з інших місць декрету, де йдеться про вівтарі, що зруйнувалися з плином
часу та через військові дії. Святині, які потрібно було охороняти за допомогою
флоту, розташовувалися передусім на Левке.
До середини II ст. до н. е. Ольвія підпадає під владу скіфів, що засвідчено
чеканкою монет з титулом та портретом Скілура. Подібні емісії відомі й на
Білому острові. Не пізніше II ст. до н. е. у Добруджі утворилася Мала Скіфія,
царі якої випускали у західнопонтійських містах монети, частина яких з імена-
ми Каніта та Гелія потрапила на острів Ахілла.
Посилення варварського натиску не лише на суходолі, а й на морі підтвер-
джує напис Посідея, сина Посідея, відомого і за іншими епіграфічними докумен-
тами. У напису йдеться про те, що Посідей присвятив його Ахіллу на честь
перемоги над сатархеями120. І. І. Толстой залучив цей документ для трактуван-
* Функціонування храму вимагало наявності контингенту обслуги. Тим не менш, античні
автори повідомляють, що „людей на острові немає” (Аrr. PPE, § 32). „У цій Тавриці присвя-
чений Ахіллу острів Білий, на якому людей немає, там ніхто не може переночувати без
небезпеки для життя” (Аmm. Marc. ХХII, 8, 35). „Людям, які плавають по широкому про-
стору моря, не забороняється вступати на цей острів (адже він лежить як гостинний приту-
лок для кораблів), але будувати на ньому житла заборонено усім мореплавцям й еллінам та
варварам, які проживають на берегах Понту” (Philostr. ХIХ, 16). На нашу думку, якесь насе-
лення на острові Ахілла все ж було. У храмі проводилася служба, яку виконували постійні,
чи сезонні жреці. Побічним свідоцтвом про це може бути повідомлення Арріана про лев-
кейський оракул. Для охорони храмового майна і проведення календарних служб в осінньо-
зимовий період міг залишатися спеціальний контингент служителів культу та охоронців.
Наявність певного контингенту людей на острові витікає також із повідомлення Філострата
про гай біля храму, за яким був необхідний постійний догляд. У періоди будівництва та
перебудов храму на Левке певно перебували значні загони будівельників.
46 А.С. Островерхов, С.Б. Охотніков
ня декрета, в якому йшлося про грабіж острова (IOSPE I2, № 325) 121, а М. І.
Ростовцев вважав, що невідомою особою, згаданою у декреті, міг бути Посідей.
Однак, враховуючи датування написів, де перший із них (IOSPE I2, № 672) від-
носиться до кінця III – II ст. до н. е., а другий (IOSPE I2, № 325) – на сто років
раніше, стверджувати те, що у них йдеться про одну і ту ж особу, не доводиться.
Інша спірна проблема інтерпретації напису Посідея – місце, де проводили
піратські рейди сатархеї. М. І. Ростовцев та Е. І. Соломонік вважали, що сатар-
хеї діяли біля берегів Криму, хоча сам М. І. Ростовцев пізніше писав про По-
сідея як визволителя Левке. На нашу ж думку, найбільш доказовою є точка
зору, за якою у напису йдеться саме про Білий острів. Що ж до особи Посідея,
то він, мабуть, був одним із військовоначальників чи судновласників при Скілурі,
і міг очолювати його флот122.
Відлуння якихось подій II ст. до н. е., що відбувалися на півночі Понту, знай-
шли відбиття у повідомленні Філострата (XIX, 19) про напад на Левке амазо-
нок. Автор говорить, що подія відбулася тоді, коли Леонід Родоський отримав
першу перемогу на стадіоні – 154 Олімпіаді123.
Стан Левке за часи Митрідата Євпатора, коли Херсонес та Ольвія були його
союзниками124, майже не відомий. Монет Ольвії цього періоду на острові знай-
дено всього дві. Також мало – 3 екз. – монет із Понту та Пафлагонії. І це при
тому, що проникнення до Ольвії монет митрідатівської чеканки є досить
значним125.
Подібні спостереження перегукуються зі словами Овідія у поемі „Ібіс” (329–
330), де він бажає своєму ворогові залишитися голим на Ахілловій землі, як
колись Леней із амастрійських берегів. Більш розгорнуту інформацію можна
отримати із схолій до поеми. З приводу цих коментарів є значна література126. У
схоліях, по-перше, згадується декілька варіантів імені людини, яка залишилася
на землі Ахілла (Леней, Лемпней, Лепней, Ленней). По-друге, ревізується саме
місце перебування цього героя – чи це дійсно Левке, чи то Біг Ахілла, є ще
варіанти – на острові Есхіні, Андугенесі, Анхигенесі, Армигенесі. Існують та-
кож різні версії ототожнення Ленея з історичними особами чи міфічними пер-
сонажами (Діонісом). З нашого погляду, найбільш доказовою є думка О.В. По-
досінова, який побачив за плутаними коментарями реальні факти, як це подано
у тексті Овідія. За якусь провину правитель Амастрії, що входила до складу
Понтійського царства, був зісланий своїм тестем Митридатом на острів Ахіл-
ла, де й загинув. Мабуть, за цим сюжетом криється реальний факт – занепад
святилища у I ст. до н. е., хоч повністю храм не припинив свого існування. На
острові знайдено матеріал цього часу, у тому числі й гема із зображенням зірки
та півмісяця – емблема Митрідата Євпатора127.
Друга половина I ст. до н. е. була складним періодом для міст Північно-
Західного Причорномор’я. Тоді „гети взяли і її (Ольвію), й інші міста на лівому
березі Понту аж до Аполлонії. Унаслідок цього справи місцевих греків повністю
занепали: одні міста були відновлені, інші у поганому стані, й при цьому наїха-
ла до них маса варварів” (Dio.Chris. ХХХVI, II, 4). Яскраві картини зовнішньої
загрози, що висіла над грецькими містами на початку I ст. н. е. змальовує Овідій,
який проживав у Томісі з 9 до 18 роки н. е.
Негаразди не могли не відбитися на долі Левке, який поступово втрачав своє
значення центру поклоніння Ахіллу, хоча сам культ героя продовжував зали-
шатись одним із головних в Ольвії. Діон Хрисостом, який побував у місті на-
Острів Ахілла у гостинному морі 47
прикінці I ст. н. е., писав, що Ольвія вже відбудувалася. Її мешканці цікавилися
поезією, особливо творами Гомера, а Ахілла „вони надзвичайно поважають...,
побудували йому один храм на так званому Ахілловому острові, а інший у са-
мому місті” (Dio.Chris. ХХХVI, II, 48).
До кінця I ст. н.е. головний центр поклоніння Ахіллу на Білому острові все
ще залишався під протекторатом Ольвії. Згадування ритором храму, побудова-
ного мешканцями Ольвії, відноситься до часу більш раннього, аніж той, який
він описував. Після гетського погрому Ольвія не могла перейматися великими
будівельними роботами. Вона лише намагалася підтримувати старе святили-
ще. Висновок знаходить підтвердження у відповідних монетних знахідках128.
Стабілізації обстановки у Північно-Західному Причорномор’ї сприяло по-
силення впливу Римської імперії у цьому регіоні. Ідея підкорити його виникла
ще за правління Цезаря у зв’язку з підготовкою наступу на Парфію, а пізніше –
створенням по Дунаю лінії оборони від навал варварських племен. Закріплен-
ня тут римлян відбувалося у кілька етапів. У I ст. до н. е. експедиції Гая Скри-
бонія Куріона, Марка Лукулла, походи Марка Ліцінія Красса, Корнелія Ленту-
ла сприяли поширенню влади Рима аж до західного берега Чорного моря. Вод-
ночас під вплив римлян потрапляє і Білий острів129.
На початку I ст. н. е. у грецьких містах римських гарнізонів ще не було, хоча
поліси вже виплачували Риму податки. Остаточне закріплення римлян у регі-
оні відбулося на початку 60-х років I ст., після походу Плавтія Сільвана проти
скіфів, які захопили Херсонес. У ньому, а також деяких містах на північно-
західних берегах Чорного моря були залишені гарнізони, частина військ могла
дислокуватися у Тірі130. Створенням опорних баз римляни закінчили встанов-
лення свого контролю на Чорному морі. За свідченням Йосипа Флавія (Іудейська
війна II, 16, 4), 66-го року порядок на Понті підтримували 3000 легіонерів і 40
військових суден. На початку 70 років у Мезії базувалися I Італійський, VII
Клавдієвий, V Alaude (легіон Жайворонка), V Македонський легіони. Після
поділу провінції на Верхню та Нижню Мезії в останній дислокувалися I Італій-
ський, V Македонський, XI Клавдієв легіони та кілька допоміжних загонів.
Морську службу несла Мезійська ескадра, що базувалася у Новіодунумі. Відомі
й інші її стоянки – Тіра та Тавріка131. На початку правління Траяна Новіодунум
став великим військовим центром. Звідси окремі військові підрозділи як флоту,
так і легіонів направлялися у різні райони дунайського132 та північнопричорно-
морського133 лімесів.
Частини V Македонського легіону та Мезійської ескадри розташовувалися і
на Зміїному. Це знаходить підтвердження у знахідках на острові їх клейм
CLASSIS FLAVIA MOESINA та LEGIO V MACEDONICA (Рис. 12), гем з
легіонними значками (Рис. 10, 1). З кінця I – початку II ст. значно зростає
кількість червонолакової кераміки та монет, що походять з острова134. Левке
став одним із форпостів Рима, замикаючи лінію нижньодунайського лімесу.
У цей час на острові продовжувало функціонувати і святилище. Не виклю-
чено, що у цей час воно ще раз зазнало значної перебудови. Про це свідчать
знахідки черепиць з клеймами. Привертає увагу значне зменшення кількості
(до 3% від загальної кількості) ольвійських монет періоду Антонінів, тобто у
96–192 рр.135, у той час, коли кількість монет західнопонтійських міст у цей та
наступні періоди є досить значною136. З цього факту можна зробити висновок,
що у пізньоелліністичний і римський періоди патронат над Білим островом
48 А.С. Островерхов, С.Б. Охотніков
перейшов до міст Західного Понту, швидше за все Томіса137. Дані, що є у нашо-
му розпорядженні, дають можливість скоригувати цей висновок, і віднести поча-
ток встановлення влади західнопонтійських міст над священним островом десь
до рубежу I–II ст. н. е. Цьому сприяло кілька обставин. У II ст. союз західноп-
ричорноморських міст уже закінчив оформлення своєї організації, на чолі якої
був Томіс – „метрополія Понту”. Голова союзу отримав титул „понтарха”138.
Посилення присутності римлян у регіоні співпало зі створенням пента- чи
гексаполісу грецьких центрів Нижньої Мезії. Велику роль у відправленні релі-
гійних культів у ньому відігравала герусія139. Не виключено, що в цей час кон-
троль над святилищем Ахілла виконував Томіс, як столиця Понту. Ольвія ж
вимушена була заснувати новий центр поклоніння Ахіллу, який мав відповіда-
ти кільком вимогам. По-перше, це мав бути острів; по-друге, – мати відношен-
ня до Ахілла. Таке місце було знайдене зовсім близько – Борисфен, який мав
давню традицію поклоніння Ахіллу140. Підтвердження факту переносу святи-
лища з Левке знайдено й на самій Березані. Серед написів римського часу, в
яких згадується Ахілл (в іпостасі Понтарха чи Героя), найбільша їх кількість
зосереджена саме у цьому місці, а також на морському узбережжі, поблизу
острова141.
Втрата влади Ольвії над Білим островом та оформлення культу Ахілла, але
вже як Понтарха на противагу Понтарху західнопонтійських полісів, припадає
на рубіж I–II ст. Саме з цією обставиною пов’язані протиріччя в локалізації
острова в авторів римського часу. Про те, що Левке продовжував залишатися
важливим релігійним та військово-стратегічним пунктом, свідчить і третій ла-
підарний напис з острова. Він датується II–III ст., але зберігся у дуже фрагмен-
тованому вигляді. За ним, перебування на острові загонів V Македонського
легіону тривало до 166 р142.
Стоянка флоту на Зміїному могла існувати до середини III ст., коли варвари
почали здійснювати тиск не тільки на суходолі, а й на морі143. 269 року коаліція
„скіфів”, герулів, певків та готів зібралася біля ріки Тіри... й побудувала 6000
суден й... рушила по Понту. Напад на укріплене місто Томіс було відбито... вони
напали на Марціанополь... й пішли далі (Zoc. I, 42). Обминути Білий острів
кораблі, якщо навіть їх кількість значно завищена Зосімою, не могли.
За Діоклетіана (284–305 рр.) нижньодунайський лімес було реорганізовано
й додатково укріплено. Хоч за Константина I збільшився монетний обіг у
Нижньому Подунав’ї144, на Зміїному спостерігається зворотна картина. Після
імператора Галієна (кінець правління 268 р.) кількість монетних знахідок тут
значно зменшується. Найбільш пізня монета Гонорія датується 423 р145. Відго-
міном давніх вірувань є знахідки на острові монет Анастасія та Юстіна. Саме
за часів правління останнього імператора залишки язичництва були викорінені
остаточно.
Наступ християнства на язичництво відбувався поступово. Ще у II ст. Кли-
мент Римський писав: „Нерозумні люди поклоняються тим, хто за власним їхнім
визнанням, померли чи навіть більше того – були вбиті як, наприклад, сирійці
поклоняються Адонісу, єгиптяни – Осірісу, іліонці – Гектору, на Білому острові
– Ахіллу” (Recogn. X, 25). Той же мотив простежується в одній із його бесід:
„Дивуйтесь, що були обмануті ті, хто жили у часи Астелая чи Геракла, чи су-
часники Діоніса, чи когось іншого із тих, кому тоді поклонятися, чи Гектору в
Іліоні, і Ахіллу на острові Білому місцеві мешканці поколоняються” (VI, XXII).
Острів Ахілла у гостинному морі 49
1
Todorova E. More about VICINA and the Black Sea Coast // Etudes Balcaniques, 1978. – № 2;
Димитров Б. Българските пристанища в XII–XIV вв. според два средновекове порталана //
Археология. – София, 1979. – № 1.
2
Todorova E. Op. cit. – P. 138; Ronciere M.La, Jordin M.M.du, M.M.Azard Mitarbeit von, J.
Raynaud-Nquen und Vannerean M. A. Portulane. Seekarten vom 13. bis zum 17. Jahrhundert, –
Munchen, 1984.
3
Боплан Г. Л. де. Опис України. – K., 1990. – C. 49.
4
Мурзакевич Н. Н. Поездка на остров Левке или Фидониси в 1841 г. // ЗООИД. – 1844. – Т. 1;
Его же. Эллинские памятники, найденные в Новороссийском крае // ЗООИД. – 1850. – T. II;
Его же. Монеты, отысканные на острове Левке или Фидониси // ЗООИД. – 1853. – T. III; Его
же. О некоторых малоизвестных монетах // ЗООИД. – 1867. – Т. 6.
5
IOSPE. I
2
, 325; Латышев В. В. Исследования об истории и государственном строе города
Ольвии. – СПб., 1887. – С. 52-53; Его же. Дополнения и поправки к собранию древних
греческих и латинских надписей северного побережья Черного моря // ЗРАО. – 1890. – Н.с.
–Т. 4. – С. 61.
6
Штерн. Э. Р. Граффити на античных южнорусских сосудах // ЗООИД. – 1897. – T. 20.
7
Фармаковский. Б. В. Три керамических фрагмента Одесского музея Императорского Одес-
ского общества истории и древностей // ЗООИД. – 1899. – T. 16; Его же. Вазовая живопись
и ее отношение к монументальному искусству в эпоху непосредственно после Греко-пер-
сидских войн // ЗРАО. – Вып. 3–4. (Н.c.). – СПб., 1901.
8
Popa-Lisseanu G. LEUKH. Insula Šerpilor // Romanica. Studii istorice, filologie si archeologie. –
Partea III. – București, 1925; Minns E. H. Scythians and Greeks: a survey of ancient history and
archaeologiy on the North coast of the Euxine. – Cambridge, 1913; Толстой И. И. Остров Белый
и Таврика на Евксинском Понте. – Пг., 1918; Ростовцев М. И. Новая книга о Белом острове
и Таврике // ИАК. – 1918. – Вып. 65; Calinescu R.I. Insula Šerpilor // Analele Dobrogei. Revista
Societatii Culturale Dоbrogene, Fasc 1–12, Cernauti, 1931; Зограф А.Н. Находки монет в мес-
тах предполагаемых античных святилищ // СА. – 1941. – Т. VII.
9
Пятышева Н. В. Археологическое обследование острова Левке (о-ва Змеиного) осенью 1964
г. // Тр. ГИМ. – 1966. – Вып. 40; Булатович С. А. Отчет о разведке на острове Змеином в 1968
г. / Архив OAM № 83361; Ее же. Монетные находки на острове Левке // MАСП. – 1971. –
№ 7; Ее же. Античные находки на острове Змеиный // ПАСП. – Херсон, 1990.
10
Лейпунська Н. О. Про культ Ахілла в Північному Причорномор’ї // Археологія. – 1970. – Т.
13; Клейман И. Б. Терракоты с о. Левке (Белого острова) и святилища Ахилла Понтарха //
Терракоты Северного Причерноморья. – САИ. – 1970. – Вып. Г1 – II. Ч. 1–2; Русяева А. С.
Вопросы развития культа Ахилла в Северном Причерноморье // Скифский мир. – К., 1975;
Отрешко В. М. Посвящения Ахиллу Понтарху как один из критериев определения границ
Ольвийского государства // ПДКСП. – К., 1979; Яйленко В. П. Граффити Левки, Березани,
Ольвии // ВДИ. – 1980. – № 2; Его же. Ольвия и Боспор в эллинистическую эпоху // Элли-
низм: экономика, политика, культура. – М., 1990; Карышковский П. О. Ольвийские монеты,
найденные на острове Левке // МАСП. – К., 1983 та інші праці.
11
Хоммель Х. Ахилл-бог // ВДИ. – 1981. – № 1; Курбатов А. А. Культ Ахилла в Северном
Причерноморье. Автореф… диссерт. канд. истор. наук. – М., 1983; Топоров В. Н. Об архаи-
ческом слое в образе Ахилла (проблемы реконструкции элементов прототекста) // Образ-
смысл в античной культуре. – М., 1990.
12
Русяева А. С. Oстров Левка // Археология Украинской ССР. – К., 1986. – Т. 2; Rusyaeva A. S.
The Temple Achilles on the Issland of Leuke in the Black Sea // Ancient Civilisations from Scythia
to Siberia. – Leiden, 2003. – Vol. 9. – 1–2; Русяева А. С. Религия понтийских эллинов в антич-
ную эпоху. – К., 2005; Островерхов А. С., Охотников С. Б. Ахилл переселяется на Понт //
Есть город у моря. – Одесса, 1990; Они же. Таємниці острова Ахілла // КС. – 1993. – № 1;
Они же. Храмовый комплекс Ахилла на острове Левке (Змеином) // ПЕБ. – 2006. – № 3–4. –
Ч. 2; Островерхов А. С., Сапожников И. В. (Рец. на:) И. В. Тункина. Русская наука о классиче-
ских древностях Юга России (XVIII – середина XIX в.). – СПб., 2002 // ССПК. – 2002. –
T. Х; Шелов-Коведяев Ф. В. Березанский гимн острову и Ахиллу // ВДИ. – 1990. – № 3;
Скржинская М. В. Древнегреческий фольклор и литература о Северном Причерноморье. –
К., 1991; Тункина И. В. Русская наука о классических древностях юга России (XVIII – сере-
дина XIX в.). – СПб., 2002; Буйских С. Б. Святилище Ахилла на ольвийской хоре архаичес-
50 А.С. Островерхов, С.Б. Охотніков
кого времени // Международные отношения в бассейне Черного моря в древности и сред-
ние века. – Ростов-на-Дону, 1996; Его же. К началам сакральной истории Ольвийского по-
лиса // Боспорский феномен: проблемы хронологии и датировки памятников. – СПб., 2004.
– Т. 2; Cucu V., Lasceanu G. Insula Šerpilop. – Bucurest, 1991; Самойлова Т. Л., Kожокару В.
Новые данные о культовых античных постройках в Тире // Северное Причерноморье в ан-
тичное время. – К., 2002.
13
Охотников С. Б., Островерхов А. С. Святилище Ахилла на острове Левке (Змеином). – К.,
1993.
14
Охотников С. Б., Островерхов А. С. Подводные археологические исследования в Северо-
Западной части Черного моря // Изучение памятников истории и культуры в гидросфере. –
М., 1991. – Вып. 2; Они же. Остров Змеиный – проблемы исследований и охраны // Охрана
и исследование памятников археологии в Одесской области. – Одесса, 1999; Охотников С. Б.,
Островерхов А. С. Якірна стоянка святилища Ахілла на острові Левке (Зміїному) // Архео-
логія. – 2002. – № 2.
15
Шуйський Ю. Д. Провідні ознаки генетичного поняття „острів” та їх визначення у о. Зміїного
на Чорному морі // ПЕБ. – 2006. – № 3–4. – Ч. 1.
16
Зенкович В. П. Загадка Дунайской дельты // Природа. – 1956. – № 3; Петреску И. Г. Дельта
Дуная. – М., 1963; Агбунов М.В. Сопоставление некоторых устьев Дуная, упомянутых ан-
тичными авторами // АИСЗП. – K., 1978; Михайлеску К. Д. Происхождение лиманов дельты
Дуная. – Кишинев, 1990.
17
Баландин Ю. Г., Мельник В. И. События голоцена на северо-западном побережье Чёрного
моря по радиоуглеродным данным. – К., 1987.
18
Пятышева Н. В. Указ. Соч. – С. 62–63, 68.
19
Васильєва Т. В., Корзюков А.І., Коваленко С.Г. Наземна флора острова Зміїний // ПЕБ. –
2006. – № 3–4. – Ч. 2.
20
Корзюков А. И., Кинганов Д. А., Яковлев М., Омельчук И. Наземная фауна острова Змеи-
ный // ПЕБ. – 2006. – № 3–4. – Ч. 2.
21
Черное море. – Л., 1983. – С. 268.
22
Корзюков А.И. и др. Указ. соч.
23
Пичикян И.Р. Малая Азия – Северное Причерноморьe. Античные традиции и влияния. – М.,
1984. – С. 169. – Рис. 62; Буйских А. В. Ордерные архитектурные детали из Ольвии // АДСП.
– К., 1988. – Рис.5, 1, 2, 7.
24
Мурзакевич Н. Н. Поездка на остров Левке... – С. 549.
25
Пичикян И. Р. Указ. соч. – С. 180. – Рис. 69; Русяева А.С. Архаическая архитектурная терра-
кота из Ольвии // АДСП. – К., 1988. – С. 35–36, 44–46. – Рис. 3; 12; Охотников С.Б., Остро-
верхов А. С. Святилище Ахилла... – С. 23–24. – Фото 4, 2–4.
26
Русяева А. С. Религия понтийских эллинов в античную эпоху. – К., 2005.
27
Пятышева Н. В. Указ. соч. – С. 68. – Прим. 16.
28
Цит. за: Тункина И. В. Русская наука о классических древностях... – С. 406–408.
29
Пятышева Н. В. Указ. соч. – С. 61. – Рис. 1.
29а
Фармаковский Б. В. Склеп Еврисивия и Ареты в Ольвии // ИАК. – 1902. – Вып. 3; Его же.
Раскопки в Ольвии в 1902–1903 гг. // ИАК – 1906. – Вып. 13; Тункина И. В. Раскопки 1824 г.
святилища Ахилла на Тендровской косе // V Доватуровские чтения. – ТДК. – Л., 1987.
30
Охотников С. Б., Островерхов А. С. Якірна стоянка... – Рис. 1; Островерхов А. С., Охотни-
ков С. Б. Храмовый комплекс Ахилла... – С. 401. Дзиговский А. Н., Островерхов А. С. Ладья
в погребальных обрядах древнего и средневекового населения Восточной Европы //
STRATUM +. – 2001–2002. – С. 272. – Прим. 82. – Рис. 1.
31
Treister M. Ju. Bronze Statuary in the Antigue Towns of North Pontic Area // Griechische und
Römische Statten und Grossbronzen. Akten der 9. Tagung über antike Bronzen. 21-25 April 1986.
– Wien, 1988.
32
Фармаковский. Б. В. Вазовая живопись... – С. 147, 355. – Рис. 43.
33
Островерхов А. С., Охотников С. Б. О некоторых мотивах звериного стиля на памятниках из
собрания Одесского археологического музея // ВДИ. – 1989. – № 2. – С. 55. – Рис. 3, 6.
34
Охотников С. Б., Островерхов А. С. Святилище Ахилла на острове Левке (Змеином). – К.,
1993. – С. 46. – Рис. 12, 12.
35
Зограф А. Н. Находки монет...; Булатович С. А. Монетные находки...; Карышковский П. О.
Ольвийские монеты...; Загинайло А. Г. К вопросу о некоторых медных монетах Истрии //
КС ОАМ за 1963 г. – Одесса, 1965. – С. 167–173.
Острів Ахілла у гостинному морі 51
36
Kapitan G. On stone-stocked Greec anchors as found in Thracia Pontica: Suggested Reconstruction
of their Wooden Parts // Thracia Pontica. – Sofia, 1982. – Т. I. – Р. 292. – Fig. 2a,b; Gianfrotta F.
A., Pomey P. Archeologia subaqua. Storia, technice, scoperetre e relitti. – Milan, 1980. – Р. 304.
37
Орачев А., Орачева И. Реконструкции на камени и оловни котви от Шабленската музейна
сбирка // Археология (София). – 1989. – № 1. – С. 99. – Рис. 20, 2; Frost H. The Birth of the
Stocked Anchors and the Maximum Size of Early Ships. Thoughts Prompted by Discoveries at
Riton Bamboula, Cyprus // Marineras Mirror. – 1982. – № 68. – Р. 268. – Fig. 4.
38
Haldane D. Recent Discoveries about the Dating and Construction of Wooden Anchors // Tracia
Pontica. – Sofia, 1986. – Т. III. – P. 416-427. – Tab. I, 11; Окороков А. В. Якоря корабельные.
Методические рекомендации. – М., 1986. – C. 14. – Рис. 11.
39
Окороков А. В. Указ. соч. – С. 16. – Рис. 11.
40
Орачев А., Орачева И. Указ. соч. – С. 20. – № 5.
41
Kapitan G. Graeco-thracian Wood Anchors // Thracia Pontica. – Sofia, 1986. – Т. III. – Р. 384–
385. – Fig. 10–12a.
42
Окороков А. В. Указ. соч. – С. 18. – Рис. 16.
43
Haldane D. Op. cit. – P. 421–422. – Tab. III, 11.
44
Орачев А., Орачева И. Указ. соч. – С. 26.
45
Page D. I. History and Homerric Iliad. – Bercley – Los-Angeles, 1958. – Р. 198.
46
Roscher W. H. Ausfürlicher Lexikon der Griechischen und Römischen Mythologie. – Leipzig,
1886. – S. 64–66; Топоров В. Н. Указ. соч.
47
Ростовцев М. И. Новая книга... – С. 182; Пятышева Н.В. Указ. соч. – С. 68; Болтенко М. Ф.
HERODOTONEA // MАПП. – 1962. – № 4.
48
Лапин В. В. Березань и проблемы генезиса античной северопричерноморской цивилизации
// НА ІА НАНУ. – 1978. – Ф. 24. – С. 223.
49
Хоммель Х. Ахилл-бог. – С. 55.
50
Виноградов Ю.Г. Киклические поэмы из Ольвии // ВДИ. – 1969. - № 3.
51
Хоммель Х. Ахилл-бог. – С. 75–76.
52
Шелов-Коведяев Ф. В. Березанский гимн... – С. 56.
53
Русяева А. С. Земледельческие культы в Ольвии догетского времени. – К., 1979.
54
Топоров В. Н. Указ. соч. – С. 70, 80. – Прим. 24.
55
Самойлова Т. Л., Kожокару В. Новые данные о культовых античных постройках в Тире //
Северное Причерноморье в античное время. – К., 2002. – С. 112. – Рис. 5.
56
Топоров В. Н. Указ. соч. – С. 70.
57
Раевский Д. С. Модель мира скифской культуры. – М., 1985. – С. 60–63; Шталь И. В. Эпи-
ческие предания Древней Греции. – М., 1989. – С. 126.
58
Русяева А. С. Античные терракоты Северо-Западного Причерноморья. – К., 1982. –
С. 103–107.
59
Шталь И. В. Указ. соч. – С. 91.
60
Петреску И. Г. Дельта Дуная. – С. 157; Агбунов М. В. Античная лоция Чёрного моря. – М.,
1987; Коршунков В. А. Культ Ахилла в Северном Причерноморье и хвойные растения //
Скифия и Боспор. Археологические материалы конференции памяти М. И. Ростовцева. –
Новочеркасск, 1989.
61
Островерхов А. С. Гідроархеологія та гідроісторична географія Нижнього Подунав’я: до-
сягнення, проблеми, перспективи // ПЕБ. – 2006. – № 3–4. – Ч. 2. – С. 356.
62
Пор.: Русяева А. С. Древнегреческие ландшафтные святилища в Северном Причерноморье
// Боспорский феномен. Погребальные памятники и святилища. – СПб., 2002. – Ч. 2; Буйсь-
ких С. Б. Святилища extra-urban епохи грецької колонізації Нижнього Побужжя // Археоло-
гія. – 2004. – № 3;
63
Русяева А. С. Милет-Дидимы-Борисфен-Ольвия (Проблемы колонизации Нижнего Побу-
жья) // ВДИ. – 1986. – № 2.
64
Ельницкий Д. А. Легенда о „гиперборейских дарах” Аполлону и пути её распространения /
/ MAСП. – 1962. – № 4.
65
Охотников С. Б., Островерхов А. С. Святилище Ахилла... – С. 58. – Рис. 13, 9.
66
Пор.: Рicаrd Сh. La route de procession hyperboreenne en Grèce // Revue d’histoire de religion.
– Paris, 1946. – Vol. 132. – Р. 109.
67
Хоммель Х. Ахилл-бог. – С. 62. – Прим. 16.
68
Трубачёв О. Н. Indoiranica в Северном Причерноморье // Античная балканистика. – М., 1987;
Шталь И.В. Указ. соч. – С. 80–98.
52 А.С. Островерхов, С.Б. Охотніков
69
Русяева А.С. Вопросы развития культа Ахилла... – С. 183.
70
Хоммель Х. Ахилл-бог. – С. 66.
71
Хоммель Х. Указ. соч. – С. 66–67; Скржинская М. В. Древнегреческий фольклор и литера-
тура о Северном Причерноморье. – К., 1991. – С. 25.
72
Хоммель Х. Указ. соч. – С. 69–70. – Прим. 189; Скржинская М. В. Указ. соч. – С. 32.
73
Охотников С. Б., Островерхов А. С. Святилище Ахилла... – С. 63–64.
74
Скржинская М. В. Указ. соч. – С. 32.
75
Шталь И. В. Указ. соч. – С. 147.
76
Schefold K. Die Untersuchungen zu den Kertscher Vasen. – Berlin; Leipzig, 1934. – S. 150.
77
Скржинская М. В. Указ. соч. – С. 39–40.
78
Пор.: Скржинская М. В. Указ. соч. – С. 43–44.
79
Самойлова Т. Л., Батизат Г. В. Рельефные сосуды из Ольвии с изображением кораблей // ДП.
КС ОАО. – Одесса, 1994. – С. 164–168.
80
Веселовский Н.И. Бронзовый панцирный нагрудник с изображением головы Медузы // ИАК.
– 1918. – Вып. 65. – С. 4.
81
Скржинская М. В. Указ. соч. – Рис. 2.
82
Русяева А. С. Вопросы развития культа Ахилла... – С. 175–176, 181; Русяева А. С. Идеоло-
гические представления древних греков Нижнего Побужья в период колонизации // Обряды
и верования древнего населения Украины. – К., 1990; Отрешко В. М. Указ. соч.
83
Охотников С. Б., Островерхов А. С. Святилище Ахилла... – С. 94.
8
Латышев В. В. Очерк греческих древностей. Богослужебные и сценические древности. –
СПб., 1899. – С. 19.
85
Кубланов М. М. Легенды о ристалище Ахилла и Ольвийские агонистические праздники //
ЕМИРА. – М.; Л. – Т. 1; Шелов-Коведяев Ф. В. Березанский гимн острову и Ахиллу // ВДИ.
– 1990. – № 3.
86
Охотников С. Б., Островерхов А. С. Святилище Ахилла... – С. 66. – Рис. 12, 12.
87
Папанова В. А. О символике оружия в античной мифологии // Актуальні питання слов’ян-
ської міфології. – К., 2000. – Вип. 5; Папанова В. А. Символика оружия в античных погребе-
ниях // Боспорский феномен. Погребальные памятники и святилища. – СПб., 2002; Лосев
А. Ф. Античная мифология в ее историческом развитии. – М., 1957. – С. 114–121; Иванов
Вяч. Вс., Топоров В. Н. Исследования в области славянских древностей. – М., 1974. – С. 45,
62; Ардзимба В. Г. Ритуалы и мифы древней Анатолии. – М., 1982. – С. 99–100; Раевский Д.
С. Модель мира... – С. 94.
88
Пятышева Н. В. Указ. соч. – С. 67.
89
Лосев А. Ф. Указ. соч. – С. 410; Анохин В. А. Монеты-стрелки // Ольвия и ее округа. – К.,
1986.
90
Иванов Вяч. Вс., Топоров В. Н. Указ. соч.; Бессонова С. С. О культе оружия у скифов //
Вооружение скифов и сарматов. – K., 1984. – С. 11; Раевский Д. С. Модель мира... – С. 66–
67; Андреев В. Н., Саенко В. Н. О семантике стрел в скифском погребальном обряде //
ДСПК. – 1992. Вып. 3. – С. 158.
91
Пор.: Блаватская Т.В. Из истории греческой интеллигенции эллинистического времени. M.,
1983. – С. 97–98.
92
Охотников С. Б., Островерхов А. С. Святилище Ахилла... – С. 48. – Фото 18, 2, 5.
93
Ростовцев М. И. Древние костяные шашки с юга России // ИАК. – 1904. – Вып. 10.
94
Штерн. Э. Р. Граффити на античных южнорусских сосудах // ЗООИД. – 1897. – T. 20; Minns
E. H. Scythians and Greeks... – Р. 361; Ростовцев М. И. Новая книга... – С. 189; Яйленко В. П.
Граффити... – С. 84–86.
95
Ярхо В. Н. Неоптолем // MНM. – М., 1992. Т. 2.
96
Агбунов М. В. Загадки Понта Эвксинского. – М., 1985. – С. 67.
97
Малюкевич А. Е. К вопросу о локализации Гермонактовой деревни // Мир Ольвии. – К.,
1996.
98
Брашинский И. Б., Понтийское пиратство // ВДИ. – 1973. – № 3; Островерхов А. С., Охотни-
ков С. Б. Пірати Гостинного моря // КС. – 1995. – № 2.
99
Русяева А. С. Архаическая архитектурная терракота из Ольвии // АДСП. – К., 1988. –
С. 168–169. – Рис. 1.
100
Антонова Е. В. Очерки культуры древних земледельцев Передней и Средней Азии. – М.,
1984. – С. 121–134; Байбурин А. К. Семиотические аспекты функционирования вещей //
Этнографическое изучение знаковых средств культуры. М., 1989. – С. 73.
Острів Ахілла у гостинному морі 53
101
Охотников С. Б., Островерхов А. С. Святилище Ахилла... – С. 28. – Фото 7, 5; 8, 3–4).
102
Копейкина Л. В. Родосско-ионийская керамика VII в. до н. э. с острова Березань // Художе-
ственные изделия античных мастеров. – Л., 1982. – С. 31–33; Виноградов Ю. Г. Политичес-
кая история Ольвийского полиса. VII–I вв. до н.э. – M., 1989. – С. 37.
103
Хоммель Х. Ахилл-бог. – С. 66. – С. 63.
104
Хоммель Х. Указ. соч. – С. 54–55.
105
RE. – XIII. – Т. 2. – S. 1326 – 1328.
106
Русяева А. С. Идеологические представления древних греков... – С. 45.
107
Карышковский П. О. Ольвийские монеты... – С. 165–166.
108
Карышковский П. О. Ольвийские монеты... – С. 166.
109
Rusyaeva A. S. The Temple Achilles...; Русяева А. С. Религия понтийских эллинов...
110
Shilic K. K. Oscillations of the Black Sea and Ancient Landscapes // Landscapes in Flux Central
and Eastern Europe in Antiquity. Colloquia Pontica. – Vol. 3. – Oxford, 1997.
111
Блаватский В. Д. Природа и античное общество. – М., 1976. – С. 6–16; Блаватский В. Д.
Землетрясение 63 года до н. э. на Керченском полуострове // Природа. – 1977. – № 8; Руся-
ева А. С. Религия понтийских эллинов... – С. 142; Скржинская М. В. Северное Причерномо-
рье в описании Плиния Старшего. – К., 1977. – С. 69, 109.
112
IOSPE I
2
, N 325; Латышев В. В. Дополнения и поправки к собранию древних греческих и
латинских надписей северного побережья Черного моря // ЗРАО. – 1890. – Н.с. – Т. 4. – С.
146–147.
112а
Толстой И. И. Указ. соч. – С. 43.
113
Ростовцев М. И. Новая книга… – С. 190; Толстой И. И. Остров Белый… – С. 43; Яйленко В. П.
Ольвия и Боспор... – С. 267.
114
Виноградов Ю. Г. Политическая история Ольвийского полиса. VII–I вв. до н. э. – M., 1989.
– С. 153–168.
115
Ростовцев М. И. Указ. соч. – С. 191.
116
Лейпунська Н. О. Про культ Ахілла... – С. 70.
117
Карышковский П. О. Ольвийские монеты... – С. 166.
118
Виноградов Ю. Г. Политическая история... – С. 179–180.
119
Виноградов Ю. Г. Декрет в честь Антестерия и кризис Ольвийского полиса в эпоху элли-
низма // ВДИ. – 1984. – № 1. – С. 64–71.
120
IOSРE, I
2
, № 672; Соломоник Э. И., Эпиграфические памятники Неаполя Скифского // НЭ.
– 1962. – № 3. – С. 37–39.
121
Толстой И. И. Указ. соч. – С. 41.
122
Брашинский И. Б., Понтийское пиратство. – С. 131; Виноградов Ю. Г. Политическая исто-
рия... – С. 246.
123
RE. – XII. – S. 2020–2021.
124
Молев Е. А. Властитель Понта. – Нижний Новгород, 1995. – С. 31–53.
125
Карышковский П. О. Ольвийские монеты... – С. 103–104, 164; Булатович С. А. Монетные
находки на острове Левке. – С. 122.
126
Огляд літератури див.: Подосинов А. В. Овидий и Причерноморье: Опыт источниковедчес-
кого анализа поэтического текста // Древние государства на территории СССР. – М., 1983. –
С. 163–165.
127
Охотников С. Б., Островерхов А. С. Святилище Ахилла... – С. 68–69. – Рис. 16, 16.
128
Карышковский П. О. Ольвийские монеты... – С. 116.
129
Булатович С. А. Монетные находки... – С. 224; Булатович С. А. Находки римских республи-
канских монет в Северо-Западном Причерноморье // НАИО. – K., 1984. – С. 124–126.
130
Карышковский П. О. Клейман И. Б. Древний город Тира. – К., 1985. – С. 98.
131
Карышковский П. О. Клейман И. Б. Указ. соч. – С. 54; Зубарь В. М. Херсонес Таврический
и Римская империя. – K., 1994. – С. 54–60.
132
Бондарь Р. Д. Некоторые проблемы истории нижнедунайского лимеса // ВДИ.– 1973. – № 3;
Dorutiu-Boilă E. Despre caramizele cu ctampila ale legiunelor V Macedonica si XI Claudia la
Dunarea de Jos _ip e litoralur Nordic al Marii Negre // SCIVA. – 1990. – T. 41, № 3/4.
133
Ростовцев М. И. Римские гарнизоны на Таврическом полуострове и Ай-Тодорская крепость
// ЖМНП. – 1900. – № 3; Ростовцев М. И. Военная оккупация Ольвии римлянами // ИАК. –
1915. – Вып. 58; Шелов Д. Б. Римляне в Северном Причерноморье во II в. н. э. // ВДИ. –
1981. – № 4; Виноградов Ю. Г. Ольвия и Траян // Восточная Европа в древности и в средне-
54 А.С. Островерхов, С.Б. Охотніков
вековье. Проблемы источниковедения. – М., 1990; Bujskih S. B. Zum Limes im nordlichen
Schwarzmeerraum // BJ. – 1994. № 194; Krapivina V. V. Olbia Pontica and Roman Trups in the 3
rd
– 4
th
centuries // Studia Danubia. – Pars Romaniae series symposia. – Vol. 1. – The Roman Frontier
at the Lower Danube 4
th
– 6
th
centuries. – The second International Symposium. – Bucharest,
1998.
134
Булатович С. А. Монетные находки... – С. 223.
135
Карышковский П. О. Ольвийские монеты... – С. 116.
136
Булатович С. А. Монетные находки... – С. 223.
137
Ростовцев М. И. Указ. соч. – С. 223.
138
Златковская Т. Д. Мезия в I–II веках нашей эры (к истории Нижнего Дуная в римское вре-
мя). – M., 1951. – С. 113.
139
Златковская Т. Д. Указ. соч. – С. 116–117.
140
Русяева А. С. Земледельческие культы... – С. 137.
141
Шелов-Коведяев Ф. В. Березанский гимн... – С. 58–60.
142
Vulpe R.., Barnea I. Romanii la Dunarea de Jos // Dinistoria Dobrogei, Vol. II, Bucuresti, 1968. –
Р. 155.
143
Карышковский. П. О. Клейман И. Б. Указ. соч. – С. 134.
144
Stolyarik E. Essays on Monetary Circulation in the North-Western Black Sea Region. – Odessa,
1993. – Р. 14–27.
145
Stolyarik E. Op. cit. – P. 128–129.
Острів Ахілла у гостинному морі 55
Фото 1. Вигляд острова Зміїного з боку моря
Фото 2. План острова Зміїного, відзнятий Н. Д. Критським у 1824 р.
56 А.С. Островерхов, С.Б. Охотніков
Рис. 1. Вигляд острова Левке (Зміїного) за античної доби
(реконструкція С.Б. Охотнікова).
Фото 3. “Храмовий хлопчик”.
Теракота.
Одеський археологічний музей
Рис. 2. Мармуровий блок від храму,
знайдений при розкопках
у дворі маяка
Острів Ахілла у гостинному морі 57
Рис. 3. Архітектурна теракота
та фрагменти черепиць
Рис. 4. Червонофігурна кераміка
Рис. 5. “Мегарські” чаші та
червонолакова кераміка
римського часу
Рис. 6. Вироби із металу та кістки
58 А.С. Островерхов, С.Б. Охотніков
Рис. 7. План Північної бухти із зазначенням “амфорного поля” та
місць знахідок якорів: 1 – знахідки якорів; 2 – скупчення кераміки
Рис. 8. Зразки античних якорів,
знайдених в акваторії острова Левке
Рис. 9. Зразки граффіті (1–5),
бронзова каблучка (6)
й фрагмент розписаної посудини
із зображенням Панів (7)
Острів Ахілла у гостинному морі 59
Рис. 10–11. Зразки відбитків гем та перстнів із Зміїного
Рис. 12. Клейма римських легіонів та Мезійської ескадри на черепиці,
знайденій на острові Зміїному
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-18404 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0057 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:29:14Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Островерхов, А.С. Охотников, С.Б. 2011-03-26T22:41:41Z 2011-03-26T22:41:41Z 2008 Острів Ахілла у Гостинному морі / А.С. Островерхов, С.Б. Охотников // Надчорномор'я: студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.). — К.: Інститут історії України НАН України, 2008. — Вип. 1. — С. 26-59. — Бібліогр.: 145 назв. — укр. XXXX-0057 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18404 uk Інститут історії України НАН України Надчорномор'я: студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.) Культурно-релігійні процеси Острів Ахілла у Гостинному морі Article published earlier |
| spellingShingle | Острів Ахілла у Гостинному морі Островерхов, А.С. Охотников, С.Б. Культурно-релігійні процеси |
| title | Острів Ахілла у Гостинному морі |
| title_full | Острів Ахілла у Гостинному морі |
| title_fullStr | Острів Ахілла у Гостинному морі |
| title_full_unstemmed | Острів Ахілла у Гостинному морі |
| title_short | Острів Ахілла у Гостинному морі |
| title_sort | острів ахілла у гостинному морі |
| topic | Культурно-релігійні процеси |
| topic_facet | Культурно-релігійні процеси |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18404 |
| work_keys_str_mv | AT ostroverhovas ostrívahíllaugostinnomumorí AT ohotnikovsb ostrívahíllaugostinnomumorí |