Таври у писемних джерелах про Крим і Таврику
Saved in:
| Published in: | Надчорномор'я: студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.) |
|---|---|
| Date: | 2008 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2008
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18408 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Таври у писемних джерелах про Крим і Таврику / Е.А. Кравченко // Надчорномор'я: студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.). — К.: Інститут історії України НАН України, 2008. — Вип. 1. — С. 99-106. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859683606541107200 |
|---|---|
| author | Кравченко, Е.А. |
| author_facet | Кравченко, Е.А. |
| citation_txt | Таври у писемних джерелах про Крим і Таврику / Е.А. Кравченко // Надчорномор'я: студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.). — К.: Інститут історії України НАН України, 2008. — Вип. 1. — С. 99-106. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Надчорномор'я: студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.) |
| first_indexed | 2025-11-30T21:14:18Z |
| format | Article |
| fulltext |
Таври у писемних джерелах про Крим і Таврику 99
Е. А. Кравченко
ÒÀÂÐÈ Ó ÏÈÑÅÌÍÈÕ ÄÆÅÐÅËÀÕ ÏÐÎ ÊÐÈÌ ² ÒÀÂÐÈÊÓ
Антична літературна традиція, що зародилася задовго до знайомства греків
із місцевим варварським населенням Криму, на засадах давніх міфологіч-
них уявлень створила у суспільній думці еллінів стереотипне уявлення про
жителів Таврики, як про дикі жорстокі племена (що, можливо, відповідає рівню
їхнього суспільного розвитку), пов’язавши з ними свій суто грецький міф про
Іфігенію1 . Таке перенесення алегоричного смислу на реально існуючий народ
не було випадковим. З кінця VI ст. до н. е. античні філософи почали науково
адаптувати і пояснювати давні поеми, епоси і міфи у пошуках захованого але-
горичного, морального і фізичного смислів2 . На таке поєднання міфу з об’єктив-
ною реальністю вказував ще Страбон, кажучи, що еллінські історики не могли
сповістити нічого цілком певного через свою наївність і любов до міфів. „Вони
вирішили зробити свої твори приємними, розповідаючи як історію те, чого ніко-
ли не бачили і про що не чули, або, принаймні, чули не від людей обізнаних,
прагнучи до того, щоб утішити або викликати подив” (Strabo, XI, 6: 2, 3)3 . Под-
ібної думки тримався і Фукідід, критикуючи логографів, які „нагромаджували
свої розповіді опікуючись не стільки істиною, скільки приємним враженням
для слуху” (Thuc., I, 21, 1). Як писав А. І. Немировський, античний історик
відрізнявся від міфографа тим, що він не просто викладав оповідки, а вислов-
лював власний погляд на події, що збереглися у формі міфів4 . Проте це лише
частково допомагає відокремити історичні події від історичного міфу. Інакше
кажучи, твори античних авторів насамперед є джерелами з історії суспільної
думки давніх греків та римлян; дані ж, що надаються стосовно варварських
народів окраїни ойкумени мусять бути перевіреними іншим видом історичних
джерел, найдостовірнішими з яких є археологічні. Таке специфічне джерело,
як давні тексти, потребує дуже уважного підходу до літературної традиції, яка
базується на сталих стереотипах, сформованих у суспільстві. Не позбавлено
цих стереотипів як певних аксіомарних понять і бачення античних авторів. Проте
ті крихти інформації, що дійшли до нас із глибин віків і дивом збереглися, ні в
якому разі не можна ігнорувати: це безцінний матеріал, аналіз якого надає змо-
гу доповнити археологічні дані свідченнями сучасників і врахувати їхній по-
гляд на перебіг сучасних їм подій.
Давні тексти є невід’ємною частиною і породженням свого культурного се-
редовища. Цікаву думку з приводу функціонування культури висловив Г. Гада-
мер5 . Ґрунтуючись на твердженні Ф. Ніцше про те, що культура може розвива-
тися лише в окресленому міфом горизонті6 , він убачає життєву умову будь-
якої культури в міфі. Так, сократівське раціоналістичне новаторство невіддільне
від його моралістичної консервативності, а тому його думка безупинно мала
традиційний міцний зв’язок з міфологією, „мудрістю народу”7 . Міфологічна
основа наукових постулатів чи то, як метафора, присутня у текстах античних
100 Е.А. Кравченко
філософів, що особливо проявилося за Сократа. Діяльність софістів і згодом
Сократа призвели до формування сталої стрункої ідеології, абсолютно не при-
мітивної, сформованої не лише емпірично, а й вивіреної реальним історичним
моментом і аналізом досягнутих результатів, яка отримала форму вже у пост-
сократівський час. Поява різних філософських течій основним чинником мала
саме символічність грецької міфології. За твердженням Г. Г. Шпета, „Гомер…
на все життя грека, як про це свідчить Платон, лишався джерелом його мораль-
них і політичних принципів, застосування яких потребувало не лише простого
відтворення віршів, а й тлумачення їх”8 . І у софістів, і у Платона питання про
значення слів і про їх товкмачення пов’язується з проблемами пізнання і логі-
ки. Для Платона і Аристотеля питання про слова, думки і речі було одним зв’я-
заним питанням9 . Ф. Ф. Зелінський, характеризуючи давньогрецьку релігію,
писав, що на відміну від канонічних книг світових релігій, які вийшли завдяки
наявності засновника релігії і могутнього духівництва, яке оберігало її чистоту
від вторгнень, давньогрецька релігія цього не мала: „у цьому її сила і в цьому її
слабкість. Саме поняття „канону” було в цій області органічно противно воле-
любному духу елліна”10 . Останнє надзвичайно важливе для розв’язання про-
блеми перенесення образу і смислу з суто міфічної канви на реальну ситуацію.
Оскільки під такого плану варіативність підпадала й ідеологія, як зазначалося
вище, неподільно пов’язана з міфологією, причиною такого переносу можна
вважати саме її потреби.
Ще одним важливим питанням є визначення смислу, що вкладався греками
у поняття „етнос”. Воно вживається стосовно людських спільнот у різних зна-
ченнях – за принципом об’єднання, за походженням, за родом діяльності, але
ніколи за соціальною організацією. Із появою поліса, як форми соціальної органі-
зації, його громадяни втрачають найменування „етнос”, досягнувши соціаль-
но-економічної і політичної інтеграції всього етносу, що живе у тій області11 .
Це, з одного боку, надає поняттю значення додержавної (дополітійної) форми
об’єднання колективу, а з іншого, робить його значення набагато ширшим за
спільність за походженням. І, якщо семантика цього поняття всередині грець-
кої культури, чи то йдеться про реальну історичну подію, чи міфічну оповідку,
є вловимою, то смисл, вкладений щодо зовнішнього не еллінського світу, може
вбирати у себе всі можливі значення, вживані як свідомо, так і маючи на увазі
широке абстрактне поняття.
З усіх писемних джерел, що дійшли до нас з того часу, у дослідженні вико-
ристано саме оригінальні, якими є повідомлення грецьких письменників, що
датуються не пізніше ІІ ст. до н. е., а також матеріали епіграфіки12 . Така верхня
хронологічна межа зумовлена фіналом пам’яток, що пов’язуються з кизил-ко-
бинською культурою у Криму. Зазначений проміжок часу відповідає архаїчній,
класичній та елліністичній добі історії Античної Греції і антики Північного
Причорномор’я зокрема.
Північне узбережжя Чорного моря або Понта Евксинського, як називали його
давні греки, ймовірно, було відоме античним мореплавцям ще задовго до по-
яви тут грецьких поселень. Знана за гомерівською „Одіссеєю” бухта лестри-
гонів і Телепіл, столиця царя Лама (Hom., Od., X, 77–99), багатьма дослідника-
ми локалізується на північних землях на основі згадки про короткі північні
ночі, вказується її візуальна подібність до Балаклавської бухти13 . Проте перші
Таври у писемних джерелах про Крим і Таврику 101
цілком певні географічні свідоцтва про Кримський півострів з’являються у
давніх перієгессах не раніше VI ст. до н. е. У Гекатея Мілетського, автора
VI–V ст. до н. е., в описі Європи вперше згадується місто Керкенітида, а Крим-
ський півострів він уявляє у формі натягнутого скіфського лука (Hec., fr. 153,
Steph. Byz.; fr. 163, Amn. Marc., XXII, 8). Геланік Митиленський, автор V ст. до
н. е., лишив опис Боспору Кіммерійського (Керченської протоки), згадуючи
амазонок, синдів, меотів-скіфів, що живуть на його берегах (Hel. fr. 92, Schol.
ad Apoll. Rhad., IV, 322; fr. 92, Tzetz ad Licophr., 1332). Попри засвідчену в дже-
релах популярність міфу про Іфігенію, ці два найдавніші автори не згадують
ані Таврику стосовно Криму, ані народ таврів. Це дає можливість припустити
пряму залежність ототожнення міфічної землі з Гірським Кримом від колоніза-
ційної діяльності греків, а саме, – освоєння Кримського узбережжя античної
ойкумени.
Найповнішу інформацію про таврів і Таврику надає Геродот. Його відомості
належать до V ст. до н. е. і містять інформацію про Скіфію. Згадки про Крим і
його населення є менш об’єктивними і ґрунтовними, але лишаються найповні-
шими серед інших джерел, принаймні того часу. За Геродотом, Таврика обій-
має територію від Керкінітиди до Скелястого півострова (тобто гористу части-
ну Південного Криму), яку він називає країною таврів (Herod., IV, 99). Щодо
Південного Криму він повідомляє, що “цей півострів заходить у море в на-
прямі до східного вітру” (Herod., IV, 99). Наголосивши на повідомленні, що
країна „тягнеться вздовж моря і є гірською та заходить у Понт” (Herod., IV, 99),
він продовжує звідти лінію на схід і фіксує крайню точку країни таврів – Ске-
лястий півострів (Керченський півострів). На північ від таврів Геродот розмі-
щує скіфів (Herod., IV, 100). У Геродота згадується також рів „сліпих”, що
тягнеться від Таврських гір до Меотійського озера в тому місці, де воно має
найбільшу ширину (Herod., IV, 3). Цей рів має бути північно-східним кордоном
Таврики, але локалізація його дуже проблематична. Геродот каже, що рів вихо-
дить до гавані, яка називається Кремни, і розташована на землі вільних скіфів.
Псевдо-Скілак, автор IV ст. до н. е., локалізує таврів на мисі материка, під
яким можна розуміти південну й південно-західну частину Кримського півостро-
ва. Над таврами він розміщує скіфів – від зовнішнього моря на заході (ймовір-
но, Чорного) до Меотійського озера. Керченський півострів він також вважає
скіфською землею. У таврській землі Скілак згадує й еллінів, зокрема емпорій
Херсонес, а також мис Баранячий Лоб (Ай-Тодор), який він також уважає насе-
леним еллінами (Scyl., Europ., 68).
Окрім згадок в античних текстах, існує кілька повідомлень про місцеве насе-
лення Криму в епіграфіці. Перше належить до ІІІ ст. до н. е. Це почесний напис
на мармуровій плиті, встановленій на честь Діви, яка врятувала херсонеситів
від неочікуваного нападу сусідніх варварів (ІРЕ, 12, 343; фонди НЗХТ, інв.
№ 3609)14 . Із тексту незрозуміло, які саме варвари маються на увазі: можна
припустити і скіфів, і таврів, і інші народи. Друге міститься в декреті на честь
Діофанта, який датується ІІ ст. до н.е. (ІРЕ, I2, 352; Державний Ермітаж, інв.
№ Х.1878.І)15 . У тексті повідомляється, що під час Мітрідатівських війн Діо-
фант підкорив собі навколишніх таврів і на тому місці заснував місто. Окрім
того, там уперше згадується народ ревксиналів, союзників Паллака, які, за
однією з гіпотез, є роксоланами пізніших текстів. Відомо також кілька бос-
102 Е.А. Кравченко
порських написів зі згадками таврів – надгробок тавра Тихона, що датується
V ст. до н. е. (КБН. 114)16 і боспорський декрет часу Перисада І (КБН. 113)17 ,
який вказує на розміщення кордону Боспорського царства з територією таврів
на захід від Феодосії.
Інші античні джерела, що датуються до ІІ ст. до н.е., не містять якихось
географічних відомостей поряд із етнонімом таври. Проте навіть ці нечисленні
згадки дають можливість констатувати, що греки знали південну частину Кри-
му і плавали вздовж північного узбережжя Чорного моря ще за часів архаїки і,
цілком можливо, раніше. Таври починають фігурувати у писемних джерелах як
населення кримського півострова лише в V ст. до н. е. До цього часу вони не
згадуються поміж інших народів Надчорномор’я. Таврська земля в V ст. до н. е.
локалізується на території Південного Криму від Керкенітиди на заході по лінії
гір (?) до Феодосії або Керченського півострова (району рову „сліпих”). Цілком
імовірно, що згодом, але не раніше ІV ст. до н. е., територія кримського насе-
лення, що в грецькій античній традиції отримало назву таври, зменшилася зі
сходу, що пов’язано із просуненням на ці землі скіфів. Приблизно у цьому ж
районі розміщувалися таври за часу еллінізму18 .
При перегляді матеріалу, щодо етнографії і суспільного життя таврів, виді-
ляються дві основні групи джерел. Це джерела, що відображають певні міфо-
логічні сюжети, і такі, що стосуються саме звичаїв і стилю життя людності, яка
населяла гірську частину Криму. Оскільки міфологічний матеріал є дуже спе-
цифічним і вимагає особливого й окремого дослідження, використано ті відо-
мості, що вказують на певні риси життя гірськокримського населення.
Ще одним джерелом, яке згадує таврські звичаї, є „Іфігенія в Тавриді” Еври-
піда (жив у 480–406 рр. до н. е.). Спільні риси у зображенні таврських звичаїв
Еврипіда і Геродота, вірогідно, пояснюються однаковими умовами формуван-
ня світогляду авторів, що писали свої твори приблизно синхронно. У названій
трагедії, присвяченій безпосередньо таврській землі, помітно виділено морал-
істичні засади античного суспільства, де Еврипід вустами Іфігенії промовляє,
що „мешканці цієї країни, що самі були людиновбивцями (або людоїдами),
приписують богині ганебний звичай” (Eurip., If., 389–390), що свідчить про
певну традицію в літературі, але й має, ймовірно, історичні фактичні корені.
Трохи пізніше, у 90-ті роки ІV ст. до н. е.19 , у Платона в діалозі „Кратіл” зустрі-
чаємо цілком стереотипне уявлення також суспільного характеру: „а вказує воно
(ім’я Орест. – Е.К.) на суворість його природи і дикість – таким буває хіба що
житель гористого краю”20 . За римського періоду те саме зустрічаємо у промо-
вах Цицерона стосовно звичаїв варварів і таврів у тому числі (Cicer., De Re
Pub., II, 9, 15).
Геродот, описуючи таврські звичаї, переповідав легенду про Іфігенію (Herod.,
IV, 103), основною богинею таврів називав Діву, згадував людські жертви цій
богині та її святилище на скелі. Однак є деякі відомості, що, можливо, є пере-
оповіданнями почутого від греків, які мешкали або бували у Тавриці, як то
обряд відрубування голови у жертви чи вбитого ворога і насадження її на палю
(Herod., IV, 103). Проте навряд чи слід його пов’язувати з Дівою або Іфігенією,
як таврською богинею, оскільки цей дуже давній культ має грецькі корені.
Щодо соціального життя таврів, то у Геродота згадуються їхні царі, які були
відносно незалежними від скіфів на момент походу Дарія в Скіфію, а прохання
Таври у писемних джерелах про Крим і Таврику 103
про допомогу таврів скіфам свідчить швидше про дружні або союзницькі сто-
сунки, аніж про підлегле становище перших (Herod., IV, 102, 119).
У джерелах ІV і ІІІ ст. до н. е. нових відомостей про звичаї таврів немає.
Вони продовжують міфологічну традицію про Іфігенію, що загалом зводиться
до початкового міфу (Call., Hymni, III, 173–174, 284–258; Licophr., Alex., 186 –
201, fr. 92 (Tzetz. ad Lycophr., 1332)).
Фрагментарні відомості про звичаї місцевого населення Південного Криму
належать автору другої половини ІІІ ст. до н. е. Аполлонієві Родоському в епічній
поемі „Аргонавтика”, написаній на свідченнях Ефора, можливо на матеріалі,
отриманому через свого старшого сучасника Німфодора Сіракузького (Apoll.
Rhod., III, 843–872, 1213–1224). У схоліях зустрічається інтерпретація назви
Чорного моря як негостинного, оскільки воно було оточене піратами (Schol. ad
Apoll. Rhod., II, 548), до яких ще Геродот зараховував і таврів (Herod., IV, 103).
У „Землеописі” Скімна Хіоського, що приписується також Маркіану Гераній-
ському, за джерелами Ефора і Деметрія Калатійського, складеному у ІІІ–ІІ ст.
до н. е.21 , про таврів повідомляється, що це був народ численний, який любить
кочове життя в горах; народ варварів і вбивць, які вмилостивляють богів нечес-
ними діяннями (Schn., Per., 822–830). Друга частина цього повідомлення для
античних авторів вже є традиційною, тоді як перша дає можливість припусти-
ти, що таври займалися відгінним скотарством.
Етнонім „таври”, прив’язаний до території і цілком реальний, з’являється у
грецьких джерелах у V ст. до н. е., тоді як опис земель і перелік народів Над-
чорномор’я фактично не змінюється. Поряд із цим етнонімом згадується мате-
ріал, що належить до міфологічної традиції про Іфігенію. Ймовірно, для греків
ці два поняття були міцно пов’язані, з одного боку, із літературною традицією,
а з іншого – з міфологією, а саме з історичним міфом, що в усіх пізніших своїх
варіантах сходиться на Троянському епічному циклі.
Існування зв’язку між походженням назви „таври” і божеством Артемідою
Таврополос, що неодноразово аналізувався у науковій літературі22 , спостері-
гається також у ономастиці, етнонімії і топонімії античних текстів, що накрес-
лює головні тенденції формування різних міфологічних традицій і напрямів.
До догомерівської традиції належать свідчення Стасіна з його „Кіпрських
сказань”. Там згадуються Іфігенія, Артеміда, Таврида і поруч з ними таври.
Будь-якої прив’язки до реальної території немає. Цю традицію відносять до
міфології малоазійських греків (Stasin., (Procl I) Ciprei)23 .
У Гомера таври не згадуються, але вони фігурують у пізніших схоліях до
його „Одисеї” та „Іліади”. Окрім згадок про Іфігенію, Тавриду і Скіфію (Schol.
ad Hom., Il., I, 108 (Cramer III, 4)), вже у Євстафія знаходимо північний народ
таврів та Артеміду Таврополос (Eusth., Schol. ad Hom., Il., II, 481 (S. 259,
7 Sll)). В. В. Латишев виводить традицію зображення Артеміди волопаскою
(таврополою) від культу бика, що був поширений у Фракії та Малій Азії і коре-
нями своїми сягав у крито-мікенський світ24 . Не вдаючись у проблему культу
бика і відзначивши існування малоазійської традиції, зазначимо, що, на наш
погляд, таке пояснення появи назви таврів є більш реальним, аніж наведене
Е. І. Соломонік25 .
До згадок VI–V ст. до н. е. можна віднести лише пізніші схолії до Піндара та
Есхіла. У схоліях до Піндара згадуються Скіфія, Артеміда Істрійська, істрійські
104 Е.А. Кравченко
таври, Геракл, гіпербореї, витоки Істра (Schol. ad Pind., Olimp., III, 24 (13) Sll).
В іншому місці згадуються Артеміда, Іфігенія, Авліда, Іліон, Скіфська земля,
таври і о. Білий (Schol. ad Pind., Nem., IV, 79 (49)).
Цікаво, що жодних згадок про таврів немає у Гекатея, який подає досить
реальні свідчення про Причорномор’я. З іншого боку, така постановка питання
пояснює цілком еврипідівську традицію в етногеографії таврів Геродота. Ев-
рипід у трагедії „Іфігенія в Тавриді” поєднав кілька міфологічних традицій.
Один із фрагментів висвітлює зв’язок з Афінами, де поряд з Таврійською зем-
лею містяться згадки про Афіни і Афіну, Кастрійський хребет, Али, Елладу і
Артеміду, богиню Таврополу (Eurip., If., 625–626, 1446–1457). Окрім того, доб-
ре простежується троянський цикл: Орест, Пілад, Іфігенія, Артеміда, таври.
Він уже традиційно розташовує таврів у Скіфії (Eurip., Ifigen., 28–41). У схолі-
ях до софоклівського „До Аента” традиційно знаходимо Таврополу, Артеміду і
таврів у Скіфії (Schol., ad Sophl., Ad Ayaent, 172).
Геродотівська традиція постає вже сформованою на основі тих уявлень, що
були охарактеризовані вище. Це троянський цикл (Herod., IV, 99, 103), скіфська
міфологія (Herod., IV, 102, 119), географічні уявлення (Herod., IV, 99, 100). У
Геродота вперше згадується Діва саме як таврська богиня (Herod., IV, 103), од-
нак культові ознаки вона має такі ж, як і Артеміда Таврополос. Більш доцільно
розглядати цей культ як безперечно грецький, що сягає коренями глибини віків26 ,
тим більше, що будь-які спроби розшукати його сліди у місцевого населення
Криму не мають переконливих результатів. Так само варто розглядати і назву
“таври” як цілком міфічного народу, що був ототожнений із місцевим населен-
ням Південно-Західного Криму вже під час грецької присутності на півострові27 .
Уже геродотівську традицію наслідував Псевдо-Скілак, автор ІV ст. до н. е.
Напевно, він добре знав географію Криму, але в його відомостях таври вже
чітко, слідом за Геродотом, прив’язуються до справжнього населення і тери-
торії (Scyl., Europ, 68).
Досить цікаві відомості надає Калімах (IV–III ст. до н. е.). У його гімні „До
Артеміди” поєднуються згадки про таврів, що мають вже тенденційний харак-
тер, і легенда про зруйнування кіммерійцями храму Артеміди в Ефесі (Call.,
Hymni, III, 173–174, 248–258). У пізніших схоліях до Калімаха зустрічається
вже трансформована назва „тавроскіфи” (Schol. ad Call., III, 174).
В Аполлонія Родоського, автора другої половини ІІІ ст. до н. е., у „Поході
Аргонавтів” простежується традиція іншого міфологічного циклу, вірогідно,
давнішого – аргонавтики. Тут перетинаються культи Артеміди – Гекати – Пер-
сефони – Діви (Apoll. Rhod., III, 1213–1224), а в пізніших схоліях до цього тво-
ру описується родовід міфічних героїв, що включає богів, героїв, а також таврів,
царем яких був Персей (Schol. ad Apoll. Rhod., III). Ці свідчення є типовим
прикладом історичного міфу, про який писав І.І. Толстой28 .
У схоліях до Лікофронової „Олександри” продовжується геродотівська тра-
диція і згадуються Скіфія, Таврида, Авліда, Іфігенія, елліни (Schol. ad Lycophr.,
186, 192). Те саме зустрічаємо в „Землеописі” невідомого автора, що припи-
сується Скімну Хіоському, автору ІІІ–ІІ ст. до н. е.29 . Поруч із таврами, що вжи-
ваються як етнонім, він описує Таврику з містом Херсонес Таврійський, згаду-
ючи при цьому легенду про Іфігенію (Schn., Per., 822–830, 831–834).
В автора ІІ ст. до н. е. Нікандра у творі „Перетворення” зустрічається синтез
вже кількох міфологічних традицій – троянського циклу та аргонавтики і су-
Таври у писемних джерелах про Крим і Таврику 105
часних йому географічних уявлень. В ономастиці присутні імена Іфігенії, Те-
зея, Єлени, Зевса, Клітемнестри, Агамемнона, Артеміди, Фоанта, Ахілла і Ор-
сілохи; в етнонімії – ахейці і таври, однак вже як тубільний кочовий народ; у
топонімії – Авліда, Евксинський Понт, острів Левка (Nic., Fr. 58, Schn (Ant.
Lib., Met.coll., 27)). Агатархід у творі „Про Ерітрейське море” також продов-
жує традицію троянського циклу, згадуючи Іфігенію, Авліду і таврів (Agatarh.,
Eritr., I, 443. 2 (Bekk., 443.1)). І, нарешті, у Діонісія Митиленського, автора ІІ–І
ст. до н. е., простежується традиція аргонавтики (Геліос, Персей, таври, Геката,
пустелі, Еет, Кірка) (Dion. Mit., fr. 4 (Schol. ad Apoll. Rhod., III, 200)).
Останнє свідчення, яке варто розглянути, хоч і не вписується у виділені нами
хронологічні межі, але є суттєвим доповненням до „Кассандри” Лікофрона. Це
пояснення Ісакія або Іоанна Цеца, що датуються ХІІ ст.30 . У його творі поєдну-
ються геродотівська традиція, троянський цикл і аргонавтика. Ономастика:
Орест, Пілад, Іфігенія, Артеміда, цар Фоант, Агамемнон, Тезей, Єлена, Клітем-
нестра, Астінома, Хріс. Етнонімія: таври (частина скіфів), тавроскіфи. Топоні-
мія: Скіфія, Іліон, Хрісопіль (Tzetz. ad Lycophr., 1374).
За римського часу писемні джерела хоч і продовжують згадувати народ таврів
на території Кримського півострова, але ніяких нових даних не містять. Стра-
бон, який найдокладніше оповідав про Таврику, згадував таврів лише у мину-
лому часі31 , як розбійників у Бухті Символів (Балаклавська бухта) (Strabo, VII,
4, 2) і мешканців гір на захід від Феодосії (Strabo, VII, 4, 4), а також називав
скіфським плем’ям таврів населення Малої Скіфії або степового Криму (Strabo,
VII, 4, 5), відрізняючи їх від скіфів (Strabo, VII, 4, 7–8).
Огляд усього матеріалу дає можливість зробити висновок про існування в
конкретних текстах традиційного для античності підходу, що з’явився ще за
Платона. Міфологічні уявлення простежуються майже в усіх творах античних
авторів. Це і є причиною пізнішого синтезу міфологічних, географічних та етно-
графічних уявлень у грецькій античній традиції і появи етноніму “таври” в
давніх текстах. Як свідчать джерела, узбережжя Чорного моря було відоме гре-
кам ще за часи архаїки. Згадуються місцеві народи і племена, однак назва тав-
ри як етнонім з’явилася лише у V ст. до н. е. З цього часу таврами греки безпереч-
но називали місцеве населення передгір’їв і гір Південного Криму, яке лишило
кизил-кобинську культуру. Однак цей етнонім має визначати те населення, з
яким греки безпосередньо зіткнулися під час заснування перших міст у Захід-
ному Криму, а також у Східному, що хронологічно припадає на середину –
останню чверть VI ст. до н. е. Цілком можливо, що в той час деякі поняття, в
тому числі і міфологічні, втратили своє семантичне навантаження і поняття
таври отримало інший цілком певний сенс – ним називали тубільців Кримсь-
ких гір і передгір’їв. У текстах цього часу зустрічаються свідчення про звичаї,
суспільний розвиток і зовнішні контакти населення Південного Криму.
1
Детальніше див.: Толстой И. И. Остров Белый и Таврика на Эвксинском Понте. – Пг., 1918. –
164 с.; Русяева А. С., Русяева М. В. Верховная богиня античной Таврики. – К., 1999. – 208 с.
2
Шпет Г. Г. Герменевтика и ее проблемы // Контекст за 1989 г. – М., 1990. – С. 232.
3
Пьянков И. В. Средняя Азия в античной географической традиции. – М., 1997. – С. 8.
4
Немировский А. И. Теоретические аспекты античной историографии // ВИ, 1982, № 2. –
С. 61.
5
Гадамер Г.-Г. Миф и разум // Г.-Г. Гадамер. Актуальность прекрасного. – М., 1991. – С. 95.
106 Е.А. Кравченко
6
Ницше Ф. Соч. в 2-х т. Т ІІ. – М., 1990. – С. 733–735.
7
Фролов Э. Д. Огни Диоскуров. Античные теории переустройства общества и государства. –
Л., 1984. – С. 101.
8
Шпет Г. Г. Указ. соч. – С. 232.
9
Там само.
10
Зелинский Ф. Ф. Древне-греческая религия. – Пг., 1918. – С. 5.
11
Латышев В. В. Очерк греческих древностей. Ч. 1.– СПб., 1897. – С. 24 та ін.
12
Тексти античних авторів, окрім оговорених у тексті, подаються за виданням: Латышев В.В.
Известия древних писателей, греческих и латинских, о Скифии и Кавказе // ВДИ, 1947–
1950, у перекладі В. В. Латишева. Тексти Геродота подані за виданням: Геродот. Исторії в 9-
ти книгах. / Переклад, передмова і коментарі А. О. Білецького. – К., 1993. – 572 с. Найпов-
ніший огляд античних текстів по давній Тавриці див.: Дьяков В. Н. Древняя Таврика до
римской окупации // ВДИ, 1939, № 3. – С. 72–86, по таврійській богині див.: Толстой И. И.
Остров Белый...; Русяева А. С., Русяева М. В. Указ. соч.
13
Латышев В. В. Известия... // ВДИ. – 1947. – № 1. – С. 281, прим. 1.
14
Детальніше див.: Виноградов Ю. Г. Херсонесский декрет о „населении Диониса” IosPE 1І
343 и вторжение сарматов в Скифию // ВДИ. – 1997. – № 3.– С. 104–124.
15
Детальніше див.: Виноградов Ю. Г. Вотивная надпись дочери царя Скилура из Пантикапея
и проблемы истории Скифии и Боспора во II в. до н. э. // ВДИ – 1987 – № 1. – С. 55–78.
16
Детальніше див.: Щеглов А. Н. Финал кизил-кобинской культуры и поздняя история тавров
// Скифы, хазары, славяне. Древняя Русь. Междунар. науч. конф. памяти М. И. Артамонова.
Тез. докл. – СПб., 1998. – С. 66–70.
17
Детальніше див.: Там само.
18
Ольховский В. С. Население Крыма по данным античных авторов // СА. – 1981. – № 3. – С. 54.
19
Лосев А. Ф. Жизненный и творческий путь Платона // Платон. Соч. в 4-х т. Т. 1. – М., 1990.
– С. 44.
20
Платон. Соч. в 4-х т. Т. 1. – М., 1990. – С. 627.
21
Латышев В. В. Известия... // ВДИ. – 1947. – № 3.– С. 309.
22
Толстой И. И. Остров Белый... – С. 164 ; Русяева А. С., Русяева М. В. Указ. соч.
23
Латышев В. В. Известия... // ВДИ – 1947. – № 1. – С. 296.
24
Латышев В. В. Известия... // Там же. – С. 286, прим. 1.
25
Соломонік Е. І. Таври і Тавріка (про походження етноніма и топононіма) // Археологія. –
1976. – Т. 20. – С. 49.
26
Толстой И. И. Остров Белый...
27
Русяева А. С., Русяева М. В. Указ. соч. – С. 52.
28
Толстой И. И. Аэды. Античные творцы и носители древнего эпоса. – М., 1958.– С. 45.
29
Латышев В. В. Известия... // ВДИ. – 1947. – № 3. – С. 310.
30
Латышев В. В. Известия... // Там же. – С. 267.
31
За перекладом В.В. Латишева: Латышев В.В. Известия... // ВДИ. – 1947. – № 4. – С. 236–306.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-18408 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0057 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-30T21:14:18Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Кравченко, Е.А. 2011-03-26T22:47:25Z 2011-03-26T22:47:25Z 2008 Таври у писемних джерелах про Крим і Таврику / Е.А. Кравченко // Надчорномор'я: студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.). — К.: Інститут історії України НАН України, 2008. — Вип. 1. — С. 99-106. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. XXXX-0057 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18408 uk Інститут історії України НАН України Надчорномор'я: студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.) Етнічні процеси Таври у писемних джерелах про Крим і Таврику Article published earlier |
| spellingShingle | Таври у писемних джерелах про Крим і Таврику Кравченко, Е.А. Етнічні процеси |
| title | Таври у писемних джерелах про Крим і Таврику |
| title_full | Таври у писемних джерелах про Крим і Таврику |
| title_fullStr | Таври у писемних джерелах про Крим і Таврику |
| title_full_unstemmed | Таври у писемних джерелах про Крим і Таврику |
| title_short | Таври у писемних джерелах про Крим і Таврику |
| title_sort | таври у писемних джерелах про крим і таврику |
| topic | Етнічні процеси |
| topic_facet | Етнічні процеси |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18408 |
| work_keys_str_mv | AT kravčenkoea tavriupisemnihdžerelahprokrimítavriku |