Хозари та уйгури (нотатки до „телеської" версії походження хозар)
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Надчорномор'я: студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.) |
|---|---|
| Дата: | 2008 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2008
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18409 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Хозари та уйгури (нотатки до „телеської" версії походження хозар) / О.В. Комар // Надчорномор'я: студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.). — К.: Інститут історії України НАН України, 2008. — Вип. 1. — С. 107-123. — Бібліогр.: 89 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859915374274805760 |
|---|---|
| author | Комар, О.В. |
| author_facet | Комар, О.В. |
| citation_txt | Хозари та уйгури (нотатки до „телеської" версії походження хозар) / О.В. Комар // Надчорномор'я: студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.). — К.: Інститут історії України НАН України, 2008. — Вип. 1. — С. 107-123. — Бібліогр.: 89 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Надчорномор'я: студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.) |
| first_indexed | 2025-12-07T16:05:04Z |
| format | Article |
| fulltext |
Хозари та уйгури... 107
О. В. Комар
ÕÎÇÀÐÈ ÒÀ ÓÉÃÓÐÈ
(íîòàòêè äî „òåëåñüêî¿” âåðñ³¿ ïîõîäæåííÿ õîçàð)
Проблема походження хозар останніми роками переживає чергову фазу
активного обговорення. Нові публікації вийшли зі станів прихильників
усіх трьох головних версій походження хозар: „булгаро-чуваської”, „тюрко-теле-
ської” та „телесько-огузької”, засвідчивши тим самим не лише актуальність
класичної проблеми, а й водночас відсутність єдиного підходу до її розв’язання.
Неважко переконатися, що основний набір аргументів перших двох гіпотез
фактично не змінився. Нова редакція „булгаро-чуваської” версії все ще будується
на нечисленних даних про мову хозар та на згадках джерел ІХ–Х ст. про спор-
ідненість хозар з булгарами (за винятком хіба що гіпотези В. Є. Науменка, який
прямолінійно ототожнив хозар із савірами)1 . „Тюрко-телеська” ж версія, ще з
часів класичної праці орієнталіста ХVIII ст. Де Гіня, продовжує апелювати до
китайських, візантійських, албанських та арабських джерел VII–VIII ст., що
ототожнюють хозар з тюрками, додавши наразі до аргументації археологічну
складову2 . І лише „телесько-огузькій” версії, як видається, справді вдалося роз-
ширити джерельну базу за рахунок уйгурських рунічних написів VIII ст.3 , що
автоматично звертає на неї найпильнішу увагу.
Першим відзначив існування у китайських джерелах не лише „тюркського
племені Ке-са” (ket-sat), а й уйгурського роду „Ко-са” (kot-sat), ще Е. Х. Паркер,
зауваживши, що цей етнонім схожий зі згаданим Феофілактом Сімокаттою пле-
менем „котцагіри” і з хозарами4 . Пізніше П. Пельо вже прямо пов’язав етнонім
„хозари” з уйгурським „Ко-са”, а Д. М. Данлоп спробував надати гіпотезі й
історичного підґрунтя, фактично повторивши гіпотезу В. В. Радлова про то-
тожність „уйгур” частини „огур” („угур”) в етнонімах цілої низки племен (огур,
сарагур, оногур, кутригур, утигур)5 . Значно розширив розуміння назви „уй-
гур” у застосуванні до ранньосередньовічних кочовиків Дж. Гамільтон, який
прямо ототожнив з уйгурами усіх „теле” китайських джерел, а також європейські
племена огурської групи. Окрім уйгурського роду „Ко-са”, дослідник звернув
також увагу на особисте уйгурське ім’я IX ст. Xasar tegin, що, на його думку,
свідчило на користь уйгурської належності європейських хозар6 .
Головною проблемою „пан-уйгурської” концепції Данлопа-Гамільона є її
лінгвістична частина. Як справедливо зауважив М. І. Артамонов, у той час,
коли власне уйгури належали до східнотюркської мовної групи, нащадки євро-
пейських племен огурської групи – булгари і чуваші – належали до окремої
західної групи7 . Сам М. І. Артамонов був схильний пояснювати компонент „огу-
ри” як етнонім „угри”, однак реальне ogur, ugur, oguz є лише варіантами мно-
жини давньотюрскського ogus – „рід, плем’я”8 , що й пояснює його поширеність
у середовищі різних тюркських народів. Зв’язок же антропоніма „Касар-тегін”
108 О.В. Комар
і уйгурського роду „Ко-са” з хозарами піддав різкій критиці Т. Сенга, який вва-
жає, що у китайському тексті згадувався насправді рід вождя Касара9 .
Новий поворот у розв’язання проблеми внесли публікації С. Г. Кляшторним
давньоуйгурських рунічних написів: Терхінського (бл. 753 р.) та Тесинського
(762 р.)10 , які називають народи вождів „Беді Берсила та Кадир Касара” в числі
давніх предків уйгурів, тобто племен телеської групи. Дослідник не одразу
оцінив значення написів для хозарської історії, прямо пов’язавши „Беді Берси-
ла” і „Кадир Касара” з європейськими племенами берсилів і хозар лише через
20 років після публікації написів. Проте С. Г. Кляшторний не зупинився на
констатації присутності хозар і берсилів у історичних переказах уйгурів, а фак-
тично повернувся до широкої концепції Данлопа-Гамільтона про належність
хозар і берсилів до „огуро-огузької” групи племен, спорідненої уйгурам, оми-
наючи, щоправда, при цьому лінгвістичну складову проблеми існування подіб-
ної єдності11 .
„Хозари” уйгурських рунічних написів. Терхінський і Тесинський рунічні
написи є досить складними джерелами і не лише через традиційну складність
прочитання рунічних написів поганої збереженості. За аналогією з написами
тюркських каганів, вони включають історичні відступи про історію утворення
своєї держави, згадуючи „славних предків”. На жаль, східна сторона Терхінсь-
кої стели, що містила найдокладнішу історичну частину, дуже пошкоджена,
читаються лише кінцівки фраз. Краще збереглася північна частина Тесинської
стели, однак передісторію уйгурів тут викладено менш докладно.
Збережена частина Терхінського напису починає передісторію з трьох ка-
ганів, що „сиділи на царстві” 200 років; збереглися імена двох – Бумин-кагана
і Йолиг-кагана, тобто правителів І Тюркського каганату (р.16). Наступний не
менш пошкоджений рядок 17 згадує про якусь смуту (переклад С. Г. Кляштор-
ного): „... їх народ, розлютившись, загинув... через двох іменитих виснажився і
загинув. Кадир Касар (kdr: ksr) і Беді Берсил (bdibrsl), прославлені (?) огузи”. У
наступному рядку 18 вже згадується про 80 років правління предків Елетмиш-
Більге-кагана12 .
Тесинський напис, складений у правління наступного Бегю-кагана, починає
історію, як і тюркські написи, з творіння землі: „... Коли в минулі часи були
створені...[Земля і Небо]”..., „уйгурські кагани на царство сіли, мудрі і великі
кагани” (р.7). „... Триста років тисячею своїх елів вони правили. Потім їх народ
загинув” (р.8). У наступному рядку 9 іде знову згадка смути: „... Повставши
через вождів бузуків, загинув, через нікчемного Кюля і двох іменитих заги-
нув”; (10)... [Бе]ді Берсил (..dibrsl) и Кадир Касар (kdr: ksr) тоді загинули. Той
мій народ зачинав багато усобиць і суперечок”13 .
Рядок 17 Терхінського напису і рядки 9-10 Тесинського напису співпадають
не лише за згадкою Беді Берсила і Кадир Касара, а й прямою цитатою: eki atlyγyn
tüke barmyš. У перекладі Тесинського напису С. Г. Кляшторного qyza (дослівно
„почервонівши”, „спалахнувши”, „розлютившись”) передане як синонім по-
встання, хоча у перекладі Терхінського напису використаний більш нейтраль-
ний відтінок. Немає сумніву, що йдеться про передачу однієї події, однак істо-
рична хронологія написів все ж розрізняється.
Тесинська стела повідомляє, що перше царство уйгурів існувало 300 років,
після чого сталися бурхливі події, що призвели до його загибелі. Згодом, „по-
Хозари та уйгури... 109
вставши проти табгачів, вони були розбиті; уйгурські кагани тоді десять років
царювали; потім пройшло ще сімдесят років”14 . Початок історії Терхінського
напису втрачений, однак її перший рядок вказує, що „першим царством” уй-
гурів, що існувало 200 років, насправді названий І Тюркський каганат. Після
його загибелі 80 років сиділи на царстві „предки” Елетмиш-Більге-кагана. Син-
хронний напис з Могон Шине Усу згадує також два періоди в 100 і 50 років,
коли над он-уйгурами і токуз-огузами правили іншоплемінники: тюрки і кип-
чаки (?)15 .
При поєднанні історичної традиції написів часів Елетмиш-Більге-кагана
отримуємо наступну картину хронології. Від моменту утворення Уйгурського
каганату (742–744 рр.) на „50 років” назад у часі (тобто бл. 692–694 рр.) розташо-
вана битва при Толе 689 р., в якій токуз-огузи були розбиті тюрками і втратили
свою незалежність. Відповідно, утворення „ІІ Уйгурського царства”, що стало-
ся на „80 років” раніше, сталося близько 609 р. Ця дата співпадає з великим
повстанням племен „теле” проти Західнотюркського каганату, внаслідок якого
уйгури відкочували у Монголію і справді утворили незалежне від тюрків хан-
ство16 . Далі Терхінський напис і напис із Могон Шине Усу розходяться в оцін-
ках: у той час, як автор першого фактично вважав І Тюркський каганат
„Уйгурським елем” („200 років”), другий на цей же період відносить „100 років”
залежності уйгурів від тюрків (бл. 70 років – 536–608 рр.) та раніше жуаньжу-
анів.
Версія Тесинського напису, виконаного в часи правління сина Елетмиш-
Більге-кагана – Бегю-кагана, не сходиться з попередніми ані в датах, ані в поді-
ях. По-перше, вона повідомляє про невдале повстання проти Китаю: „в колишні
часи, повставши проти табгачів, вони були розбиті; уйгурські кагани [тоді] де-
сять років царювали; [потім] пройшло ще сімдесят років”17 . С. Г. Кляшторний
припускає, що ці „10 + 70 років” відповідають „80 рокам” Терхінського напису,
однак Тесинська стела за логікою розповіді переходить далі до інтронізації
Елетмиш-Більге-кагана, тобто переходить до подій вже VIII ст. Від дати утво-
рення Уйгурського каганату (742–744 рр.) та інтронізації Елетмиша (747 р.)
„70 років” повертають нас у 672–677 рр. Близько цієї дати розташоване по-
встання тюрків проти Китаю 679 р., далі – війни уйгурів з Китаєм 660–663 рр.
Обидві події не настільки доленосні, щоб бути відображеними у легендарній
історії уйгурів. Ще більше відрізняється оцінка часу існування „І Уйгурського
еля” – відповідно „200” і „300 років”, утім, остання цифра може просто механ-
ічно сумувати „200” і „100” років Терхінського напису і напису з Шине Усу.
Єдиний момент, у якому автор Тесинського напису погодився з автором Тер-
хінського і навіть процитував його, це причини загибелі „І Уйгурського еля”.
Рядок 17 Терхінського напису втрачений більше, ніж на половину, тому його
точне прочитання доволі проблематичне. Цитата, що збереглася в Тесинському
написі, дає можливість лише заповнити лакуну наприкінці рядка, проте його
початок реконструювати неможливо: …[bodu]ny qyza barmyš uč[uz kül] eki
atlyγyn tüke barmyš kadyr qasar bedi bersil jtuz oγuz. С. Г. Кляшторний прочитав
неясне jtz як ajtaz, проте тут імовірна помилка в читанні першої руни звичайно-
го otuz, що дає otuz oγuz – „тридцять племен (огузів)”. Синтаксис фрази позна-
чає лише порядок слів, сполучники ж довільні: „народ, спалахнувши, загинув;
нікчемний Кюль [і] два іменитих, виснажившись, загинули; Кадир („жорсто-
110 О.В. Комар
кий”) Касар [і] Беді Берсил [і] тридцять (?) племен (огузів)”. У Тесинському
написі початок фрази також утрачений: …[bar]myš buzuq bašyn qyza uč[uz kül]
eki atlyγyn tüke bar[myš]… [be]di bersil kadyr qasar anta barmyš – „[народ заги-
нув], загублений вождями18 , спалахнувши; нікчемний Кюль [і] два іменитих,
виснажившись, загинули; ... Беді Берсил [і] Кадир Касар тоді загинули”.
С. Г. Кляшторний пропонує доволі складну реконструкцію, називаючи „Ка-
дир Касара” і „Беді Берсила” „славными огузами”, не причетними до заколоту,
котрий дослідник приписує „бузукам” – тюркським вождям19 . Однак їхню при-
четність переконливо засвідчує автор Тесинського напису – „Той мій народ за-
чинав багато усобиць”, та й події усобиці, яка призвела до загибелі „першого
еля” і появи „другого”, мають припадати не на кінець VI, а на початок VII ст.
Припустивши, слідом за С. Г. Кляшторним, що перед нами не випадкове
фонетичне співпадіння з етнонімами європейських кочовиків, народи „берсила
Беді і хозарина Кадира” стають не просто учасниками смути, а й цінним свідчен-
ням походження даної традиції із середовища телеських племен Західнотюр-
кського каганату. Найбільш вірогідним періодом, коли всі згадані написами
„усобиці” могли мати місце, це 605–647 рр. 605 року розпочалося перше вели-
ке повстання племен „теле” проти тюрків, а 609 року уйгури відкочували з ка-
ганату. У 628 р. знову повстав проти західних тюрків другий великий телеський
союз сірів („сеяньто”), який спочатку відкочував у Східний Тюркський каганат,
а після його розгрому 631 року утворив власний каганат, куди увійшли й уйгу-
ри. 630–632 рр. виявилися дуже насиченими подіями: нове велике повстання
теле проти західних тюрків, ліквідація Східнотюркського каганату, убивство
Тон-джабгу-кагана и початок довгої смути в Західнотюркському каганаті, ут-
ворення каганату сірів, а також, як ми аргументували, і каганату хозар20 .
Сірський каганат на чолі з вождем Інанем 641 року зазнав поразки від об’єд-
наних сил східних тюрків і китайців. Пізніше, у 646 р. повстали і розбили сірів
уйгури, очоливши новий союз. А 647 року уйгурський ельтебер Туміду оголо-
сив себе каганом, щоправда, невдовзі був убитий21 . Перша половина VII ст.
безумовно мала запам’ятатися й увійти до легендарної історії уйгурів як період
затяжної смути, внаслідок якої загинули обидва Тюркські каганати, „деся-
тилітній” каганат сірів і, водночас, виникла перша власне уйгурська держава. У
цей же час уйгури втратили зв’язки із західною частиною племен „теле”, серед
яких цілком могли фігурувати хозари та берсили.
Порівнюючи історичні перекази Терхінського і Тесинського написів, вини-
кає стійке враження, що автор останнього був вихідцем із середовища сірів.
Тільки сіри мали пам’ятати про „10 років” існування власної держави у 631–
641 рр., що припинила існування у протистоянні з Китаєм. Саме для сірів 630–
631 рр. могли здатися колапсом обох Тюркських каганатів – і Східного, і Західно-
го. Саме сіри могли розцінити період 630–689 рр. як часи усобиць і залежності
від Китаю, на відміну від власне уйгурів, які розцінювали період 609–689 рр.
як 80 років „ІІ Уйгурського елю”. І, нарешті, саме для ситуації 630–632 рр.
„загибель” Тюркських каганатів може бути пов’язаною з персоналіями, які
утворили власні держави – „нікчемний Кюль” (вождь сірів Інань?) і „два імени-
тих” (хозари і берсили), а розрив контактів із західними племенами після утво-
рення Хозарського каганату розглядати як свідчення загибелі цих народів.
Хозари та уйгури... 111
Чіткої послідовної хронологічної системи не виявилося ані в „уйгурській”,
ані в „сірській” традиції. Це й не дивно, враховуючи, що авторів написів відділя-
ло від згаданих подій більше століття, натомість народна пам’ять зберігала три-
валість окремих важливих епізодів уйгурської та сірської історії. Можна цілком
погодитися з С. Г. Кляшторним в оцінці історичних переказів уйгурських рун-
ічних написів як надзвичайно важливої традиції, винесеної із середовища „те-
леського” населення Тюркських каганатів, проте їх цінність як безпосередньо-
го джерела для історії хозар все ж може бути підданою сумніву.
У написі з Могон Шине Усу згадується про заснування Елетмиш-Більге-
каганом західної ставки з назвою „Касар Кордан”, а у Тесинському написі зга-
дується також західна літня ставка Кюль-бег-більге-кагана „Касар Коруг”22 .
Оскільки „Касар” як топонім існував уже в середині VIII ст., розвиваючи думку
Т. Сенга про те, що уйгурський антропонім ІХ ст. „Касар-тегін” і рід „Ко-са”
взаємпов’язані, мусимо відзначити, що вони також мають бути пов’язаними із
західною ставкою уйгурських каганів, відомою під назвами „Касар Кордан” та
„Касар Коруг”. Враховуючи це, важко не погодитися з П. Голденом, що уй-
гурські власні назви, похідні від *Qasar, скоріше передбачають наявність відпо-
відної давньоуйгурської лексеми, аніж гіпотетичний зв’язок з хозарами23 .
Персонаж уйгуро-сірських історичних переказів „Кадир Касар” може вия-
витися реальною персоною, пов’язаною з власне уйгурською історією родів, і,
з таким же успіхом, може бути відображення етноніма „хазар”, що був зближе-
ний з уйгурським „Касар” і на цій підставі зарахований до легендарних предків
уйгурів. У будь-якому випадку, той факт, що Терхінський і Тесинський написи,
на відміну від напису із Могон Шине Усу, „привласнюють” уйгурам і сірам
історію І Тюркського каганату, свідчить про достатньо широке розуміння терм-
іну „мій народ”, яке цілком можна порівняти з історичною пам’яттю сучасних
„пострадянських” країн про СРСР.
Хозари та берсили. Тісне сусідство берсилів і хозар справді спостерігаєть-
ся в Європі у світлі грецьких, вірменських і легендарної частини грузинських
джерел, причому К. Цукерман навіть припускає, що берсили складали основну
ударну силу хозар в їхній експансії на захід24 . Водночас, джерела жодним чи-
ном не говорять про їхню спорідненість із хозарами.
У масштабній реконструкції складу уйгурських племен Європи Дж. Гаміль-
тона до таких віднесена вся група етнонімів огурських племен (на підставі ото-
тожнення огур=уйгур=огуз): огури, оногури, утигури, кутригури, сарагури,
унногундури; а також булгари, савіри, авари, хозари. В реальності, приток зга-
даних племен у Європу відбувався в 4 етапи, причому ворожнеча між племена-
ми у вихідному регіоні проживання негайно відновлювалася і в Європі.
Огурські племена (огури, оногури, сарагури) з’явилися в Європі 463 року
після розгрому савірами, у свою чергу, розбитих аварами25 . Скоро на Північно-
му Кавказі з’явилися і самі савіри, а також берсили, а близько 558 року під
тиском тюрків сюди прибули і авари, які негайно розв’язали війни проти усіх
кочовиків двох попередніх хвиль міграцій. У 558–561 рр. в Європі вперше ста-
ли відомими хозари і тюрки, а в 570–571 рр. увесь Північний Кавказ опинився
вже під владою Тюркського каганату. У схемі припливу до Європи нових хвиль
кочовиків у постгунський період, першу хвилю становлять огурські племена,
другу – савіри і берсили, третю – авари, і лише четверту – хозари і тюрки.
112 О.В. Комар
Реальних даних про роль берсилів наприкінці VI – у середині VII ст. немає,
це плем’я знаходилось у затінку своїх сусідів, і лише у другій половині VII ст.
„Вірменська географія” описує підпорядкування берсилів хозарам, хоча й зау-
важуючи, що хозарський каган мав берсилку за дружину26 . Ельтебер савірів
(„гунів”) Алп („Алп-Ілітуер”) у цей же час був зятем кагана, що вказує на пол-
ітику управління за допомогою династичних шлюбів. Ситуація кардинально
змінилася у IХ–Х ст., коли політичне значення кочовиків другої хвилі міграції
настільки девальвувало, що савіри і берсили опинилися вже не у прямому підпо-
рядкуванні кагана хозар, а під владою підлеглого хозарам ельтебера волзьких
булгар27 . На цьому фоні історична спорідненість хозар і берсилів виглядає над-
то ілюзорною.
Складніша ситуація з оцінкою мовної спорідненості хозар, берсилів і пле-
мен огурської групи. Традиційна зв’язка історіографії савір=суваз=чуваш28
відносить кочовиків другої хвилі міграції до західної булгаро-чуваської мовної
групи. До цієї ж групи відносять і мову хозар29 , хоча реальна інформація про
неї вкрай обмежена і головні класифікаційні ознаки насправді відсутні, а вис-
новок зроблено лише на підставі суперечливих свідчень арабських авторів та
на підставі кількох слів, що збереглися у джерелах як „хозарські”30 . Доволі ве-
ликий обсяг роботи по виділенню в угорській мові тюркізмів булгаро-чуваського
кола зроблено А. Рона-Таш31 , однак гіпотеза про їх запозичення саме від хозар,
а не булгар, на жаль, жодним чином не аргументована.
Головним доказом належності мови хозар до булгаро-чуваської групи нара-
зі залишається переклад назви міста Саркел у грецьких джерелах як άσπρον
όσπίτιον – „білий дім”32 , та давньоруських як Б¦ла Вежа – „біла юрта”33 , що у
поєднанні з формою „Ш-р-кіл” „листа царя Йосифа”34 слугує для етимологі-
зації „Саркел” з чуваського „шура/шора кил/кел” (*šar kel) – „білий дім”35 . Ети-
мологія не має значних претензій з лінгвістичної точки зору, однак викликає
великі запитання в археолога. На відміну від білокам’яних фортець Хозарії,
виконаних з каменю та сирцевої цегли, Саркел був єдиним (!) містом регіону,
стіни якого були зроблені з обпаленої цегли і, відповідно, мали жовтий колір.
Якщо хозари хотіли б виділити Саркел серед інших фортець, то саме ця ознака
і мала б бути відображеною у назві. Ще одна споруда з обпаленої цегли існува-
ла в каганській частині Атіля, де арабські джерела знають ще один топонім з
коренем „Сар” – „Саришин” (Саргиш), етимологізований на загальнотюркській
основі саме як „Жовтий”36 . З нашого погляду, дуже вірогідно, що переклад „Сар-
кел” як „білий дім” справді потрапив до візантійських і давньоруських джерел
через посередництво носіїв мови булгаро-чуваської групи, однак виник він ско-
ріше в іншому мовному середовищі, в т.ч. справді можливо, що й представ-
ників огузької групи (пор.: османське sary kil/gil – „жовтоглиняний”37 ).
Власне, для версії про двомовність тюркського населення Хозарського кага-
нату наразі існують набагато вагоміші підстави.
Головні сподівання у розв’язанні проблеми мови хозар лінгвісти поклада-
ють на розшифровку рунічної писемності Хозарського каганату, яка, втім, і без
цього вже дає надзвичайно важливу інформацію. За висновками І. Л. Кизласо-
ва, рунічні написи каганату виконані двома генетично спорідненими, однак все
ж різними алфавітами: „кубанським” і „донським”, близькими до „південноєн-
ісейського” письма, що свідчить про використання у Хозарському каганаті двох
Хозари та уйгури... 113
самостійних систем писемності, одна з яких – „кубанська” – була характерною
для Волзької Булгарії38 . Певна проблема висновків І. Л. Кизласова полягає в
існуванні написів, виконаних з одночасним використанням знаків „донського”
і „кубанського” письма, а також у несподіваному розподілі рунічних написів з
курганів типу Соколовської Балки, які одностайно позв’язуються археологами
з кочовими хозарами, між „кубанським” і „донським” письмом.
Не заглиблюючись у проблему, зауважимо, що ці факти швидше вказують
на єдину систему рунічної писемності для Хозарського каганату, однак на
співіснування двох фонетично різних тюркських мов (та, вірогідно, кількох діа-
лектних груп), яким і відповідали фонетичні особливості „кубанського”, „донсь-
кого” та „кубано-донського” набору знаків39 . „Кубанське” письмо більш ніж
переконливо свідчить, що межі поширення діалектів булгаро-чуваського кола
далеко не замикалися Волзькою Булгарією, охоплюючи й інші регіони Хозарії.
Натомість „донське” письмо переконливо свідчить про помітну фонетичну
відмінність мови власне хозар від давньобулгарської.
Хозари та огузи. Арабські джерела IХ–ХII ст., хоча й часто відрізняють мову
хозар від мови „тюрків” (як в IХ–Х ст. називали переважно огузів, карлуків та
токуз-огузів), у загальних рисах висловлюються на користь їх спорідненості.
Втім, „тюрків” цього часу не можна механічно ототожнювати з народами огузь-
кої групи. До Х ст. перський автор „Худуд ал-Алам” нараховував уже 65 на-
родів, що були, на його думку, „видами Тюрків”40 , а арабська географічна тра-
диція Х–ХII ст. взагалі перетворила термін „тюрки” на загальну назву народів
північного сходу і сходу Землі41 . На думку Т. М. Калініної, пізні свідчення арабів
про спорідненість „тюркам” уже не несли певного етнічного навантаження і
були не більше, аніж пам’яттю про їхнє спільне „східне” походження42 .
Арабські автори стверджують, що „віра хозар схожа з вірою тюрків”, чи, як
уточнює Гардізі, огузів, однак украй цікаве повідомлення Мархонда про обряд
кремації у хозар, що „в давні часи” кидали небіжчиків у вогонь „під звуки пісень
та барабанів”43 , змушує все ж передбачати наявність певних ідеологічних роз-
біжностей між хозарами й огузами в уявленнях про загробний світ. Китайські
хроніки Чжоушу, Суйшу и Бейши свідчать, що обряд кремації практикували
наприкінці VI – у 1-й половині VII ст. тюрки, що, за уявленнями китайців і
відрізняло їх від предків огузів – телеських племен, які ховали своїх мертвих у
землю44 . Ідентичними були і поминальні церемонії тюрків і хозар VI – початку
VIII ст., що ілюструють дані Менандра і Феофана про жертвоприношення по-
лонеників після похорон кагана Істемі та хозарського тудуна Херсона, причому
обидва автори називають обряд одним й тим же словом – „догія”45 .
Якщо араби кінця VII ст., судячи з хадіси Ібн Зу-л-Кали46 , ще ототожнювали
сучасних їм хозар з тюрками, то після помітних етнополітичних змін у Цент-
ральній Азії, пов’язаних з падінням II Тюркського (682–744 рр.) та Тюргесько-
го (698–761/766 рр.) каганатів, коли етнонім „тюрки” остаточно втратив етніч-
не навантаження, перетворившись на загальну назву різних за походженням
племен, що зайняли колишню тюркську територію, арабські письменники ІХ
ст. були вимушені порівнювати хозар уже з огузькими племенами, закономірно
констатуючи їх схожі, але водночас, і відмінні риси.
Хозари та „теле”. У концепції Данлопа-Гамільтона підлеглі тюркам „теле”
китайських джерел виступають повним синонімом до „огузи” (чи „токуз-огу-
зи”)47 , що не може не викликати певні сумніви.
114 О.В. Комар
Найбільш інформована про склад „теле” VII ст. китайська хроніка „Суй шу”
(629–636 рр.): „Теле включають багато племен. Вони займають долини, розсі-
явшись у великому регіоні на схід від Західного моря... Імена цих племен різні,
але всі вони можуть називатися Теле. Теле не мають царів. Вони підпорядко-
вані окремо Західним і Східним тюркам. Вони не мають постійного місця про-
живання, але пересуваються зі зміною трави і води. Їхній характер жорстокий і
грубий. Вони гарні вершники і лучники. Вони особливо жадібні й живуть гра-
бунком. Племена далі на захід мають більше господарства і годують багато
худоби і овець, однак у них мало коней. З часу утворення своєї держави Тюрки
залежать від Теле у вторгненнях на захід і на схід і так контролюють північні
землі. Звичаї Теле і Тюрків дуже схожі. Однак чоловіки Теле живуть у будинках
своїх жінок після весілля і не повертаються у свій власний дім до народження
дитини. До того ж, Теле ховають мертвих у землю”48 . Далі джерело передає
назви 44 головних племен, „які можуть називатися Теле”, на диво скрупульоз-
но перераховуючи чисельність військ у кожному з регіонів. Не стали винятком
і західні землі Тюркського каганату: „На схід і на захід від моря Дейі живуть
Suluhe, Sansu, Yemiecu, Longhu та інші. Вони мають 8000 воїнів. На схід від
Фулинь [Візантії] живуть Enqu, Alan, Beirujiuli, Fuwenhun та інші; вони мають
близько 20000 воїнів”49 . Очевидно, саме ця група племен і описується в хроніці
як багаті на худобу, однак бідні на коней, оскільки тільки щодо цих двох угру-
пувань з переліку в тексті відсутня характеристика „сильні воїни”.
Як бачимо, китайське джерело називає у числі племен „теле” європейських
іраномовних алан, що однозначно підриває версію про „етнічну монолітність”
„теле”. Реконструкції „теле” як *tägräg, *tegreg, *telegen і т.п. на тюрко-мон-
гольській основі дають загалом один змістовий ряд від „колесо”, „віз”, „пере-
суватися”50 , тобто „теле” було синонімом грецькому „амаксобії” – „ті, що жи-
вуть на візках”, „кочовики”, чим і пояснюється упевнена констатація китайсь-
кого автора: „імена цих племен різні, але всі вони можуть називатися Теле”.
З підданих тюркам кочівницьких народів („теле”) Східної Європи („на схід
від Візантії”), Суй шу називає алан (A-lan) і берсилів (Bei-ru-jiu-li). Складніше
ідентифікувати імена En-qu і Fu-wen-hun, але перших ототожнюють з оногура-
ми51 , а інших, завдяки уточненій транскрипції Л. Йіня, можна пов’язати з ун-
ногундурами52 . Можлива проблема подібного ототожнення полягає у тому, що
синхронні європейські джерела не згадують оногурів і унногундурів одночас-
но. Пару швидше склали б племена огурів і оногурів, однак вони гірше відпов-
ідають китайським формам фонетично й, до того ж, порушують хорографіч-
ний принцип опису джерела. „Равенський географ” кінця VII ст. локалізує Оно-
гурію у Східному Приазов’ї53 . Тут же, на північ від р. Кубань локалізує на-
прикінці VII ст. народ „Огхондор Блкар – прибульці” широка редакція „Вірменсь-
кої географії” („Ашхаруйц”), фіксуючи прийшлий характер унногундурів для
регіону станом на 80-ті роки VII ст.54 . Вихідний же регіон проживання унно-
гундурів, за припущенням М. І. Артамонова, охоплював зону до Єргенів і По-
волжя55 . На користь останнього приводиться лише пізнє свідчення Никифора
Григори про прихід булгар з Волги, однак воно опирається переважно на ети-
мологію „булгар” від назви річки „Булга” (Волга)56 . Більш ранні джерела (Ме-
нандр) локалізують на схід від Кубані до Волги плем’я огур57 . Берсилів же обидві
редакції „Ашхаруйц” у другій половині VII ст. упевнено локалізують на „Чор-
Хозари та уйгури... 115
ному острові” у дельті Волги58 . Нарешті, проживання алан у VII ст. у районі
Кисловодської долини надійно зафіксовано і писемними, і археологічними
джерелами.
Таким чином, якщо прийняти перелік Суй шу за реальний географічний,
племена у порядку „на схід від Західного моря” і „на схід від Візантії” розта-
шовуються таким чином: оногури (Enqu) – Східне Приазов’я, алани (Alan) –
Центральне Передкавказзя, берсили (Beirujiuli) і унногундури (Fuwenhun) –
Нижнє Поволжя. Порядок двох останніх племен виглядає порушеним, однак
єдиним альтернативним претендентом на ім’я Fu-wen-hun Суй шу в такому
випадку залишаються лише східні сусіди берсилів за „Ашхаруйц” – „бушки”
(Bwšxk)59 , тотожні башкірам (башкортам) пізніших арабських авторів60 , що з
фонетичного боку виглядає дещо слабше (*Bu-šx-kor).
У будь-якому з варіантів, констатація, що перелік Суй шу охоплює головні
залежні від тюрків племена Східної Європи, починаючи від Східного Приазо-
в’я до Поволжя, допомагає зрозуміти інші географічні орієнтири джерела.
Давня традиція історіографії намагатися ідентифікувати на підставі фоне-
тичної подібності весь перелік Суй шу з 44 племен „теле” з народами, відоми-
ми з інших писемних джерел, призводить до постійного пошуку етнонімів євро-
пейських кочовиків у азійській частині списку. Втім, з часів Е. Шавана ці іден-
тифікації постійно змінюються через поступове уточнення звучання ієрогліфів.
В одній з найновіших праць Л. Йіня у фонетично уточненому варіанті переліку
знайшлося місце цілій низці відомих племен: хозарам, булгарам, савірам, кут-
ригурам, сарагурам, печенігам, кипчакам та іншим, щоправда, географічна інтер-
претація даних уривків не може бути визнаною прийнятною.
Формування переліку у порядку із заходу на схід спостерігається лише у
частині про розселення європейських племен „теле”, решта ж його побудована
у порядку зі сходу на захід. Після опису західноалтайської частини племен
джерело переходить до народів на північ від Кангюю (Согду): „На північ від
Кангюю і до води Аде („Атіль”) живуть Hezhi („адиз”), Gejie („хозари”), Bahu
(„болгари”), Biqian („печеніги”), Juhai, Нebixi („кипчаки”), Hecuo, Suba („сабі-
ри”), Yemo („ємек”), Keda („кутригури”) та інші. Вони мають 30000 сильних
воїнів”61 . На підставі фонетичної подібності „Аде” і „Атіль”, цей гідронім ото-
тожнюється з Волгою62 , однак це серйозно суперечить самому джерелу при
подальшому ототожненні з Каспійським „моря Дейі”, „на схід і на захід” від
якого Суй шу локалізує 4 племені з не менш проблематичною ідентифікацією
Л. Йіня: Suluhe („сарагури”), Sansu, Yemiecu („керміхіон”), Longhu („кіркас”)63 .
У хорографічному переліку маловідомих племен першочергове значення
мають географічні орієнтири. У даному випадку повернути варто до початко-
вого східного пункту опису, тобто до Кангюю (Kang guo), як джерело називає
Согд чи вужче – Самарканд. Вказівку Суй шу „на північ від Кангюю” потрібно
розуміти буквально і відносити до межиріччя Сирдар’ї та Амудар’ї („А-да”),
перетнути яке було просто необхідно на шляху до Каспію.
За описом буддійського монаха Сюань-цзяна, який подорожував через Се-
редню Азію 630 року, на північ від Уструшани вздовж Сирдар’ї починається
„велика піщана пустеля, де немає ні води, ні трави”64 . Вірогідно, посушлива
перша половина VII ст.65 змусила кочовиків цього регіону сконцентруватися у
межиріччі Сирдар’ї та Амудар’ї, де й мали розташовуватися племена Hezhi,
116 О.В. Комар
Gejie, Bahu, Biqian, Juhai, Нebixi, Hecuo, Suba, Yemo, Keda зі списку. Наступний
орієнтир – „море Дейі” (*Darja) – безсумнівно Аральське, а чотири „слабких”
племені (Suluhe, Sansu, Yemiecu, Longhu) заселяли пустелі „на схід і на захід”
від нього. На цьому логічний хід опису географії регіону у напрямку зі сходу
на захід обривається, і текст продовжується безсумнівною вставкою – описом
європейських кочовиків „на схід від Візантії” від Чорного моря до Волги і При-
каспію.
Згадки племен Hezhi і Gejie, що віддалено нагадують китайські форми „Хеса”
(чи „Геса”) і тому ототожнюються з хозарами66 , можуть стосуватися лише ко-
човиків, що проживали у 20–30-х роках VII ст. на схід від Амудар’ї, в той час як
хозари у 589 і 626–630 роках становили головні сили у воєнних операціях тюрків
у Закавказзі. Також відверто важко припускати, що невелике плем’я Gejie, яке
входило у число 10 перелічених у списку племен „та інших”, які виставляли в
сумі 30000 воїнів (у середньому, по 3000 воїнів на плем’я)67 , змогло всього
протягом 10–20 років настільки посилитися, щоб створити власний каганат,
здатний підкорити усі головні народи Північного Кавказу, а потім увійти в коло
найкрупніших державних об’єднань Європи.
Нарешті, зарахування „хозар” у Суй шу до „теле” викликає закономірне пи-
тання, чому ж тоді у пізніших хроніках Тан шу і Жиньхінь жи, складених вже
після падіння II Тюркського каганату, в епоху розквіту каганату уйгурів (745–
840 рр.) та пізніше, відірвані на тисячі кілометрів від основного ареалу колишніх
тюркських племен хозари були несподівано зараховані до тюрків, і джерела
жодним чином не згадали про їхню спорідненість з уйгурами68 ?
Перелік кочових народів з Суй шу, попри складність інтерпретації, є над-
звичайно важливим документом. Порівняно з дуже близькими за часом виник-
нення географічними описами західних володінь Західнотюркського каганату
„Опис Боси (Персії)” (30-ті рр. VII ст.) та мемуарів Сюань-цзяна (630 р.), спи-
сок Суй шу не просто детальний, а наддетальний, особливо у частині про чи-
сельність і силу військ кожної групи племен. Отримати подібну інформацію
від військових розвідників китайці навряд чи могли, оскільки їхні дані про відда-
лені племена завжди були обмежені. Натомість, докладний перелік „сильних
воїнів” підданих західнотюркських каганів могли реально надати самі тюрки з
посольств Тон-джабгу-кагана 619 та 622 рр., що добивалися для кагана руки
китайської принцеси. Враховуючи демонстративний символізм тюркських дип-
ломатичних дарів 619 та 622 рр., які підкреслювали сусідство і військово-пол-
ітичний паритет Західнотюркського каганату з Візантією та Персією69 , дуже
вірогідно, що посольства супроводжувалися й урочистими переліками найваж-
ливіших підданих Тон-джабгу-кагана, до яких закономірно увійшли й племена
Східної Європи – алани, оногури, берсили і унногундури (або башкіри).
Відсутність хозар у списку „теле” Суй шу, рівнозначне відсутності хозар у
„офіційній реляції” тюрків 619–622 рр., свідчить, що не лише китайці, а й самі
тюрки не виділяли хозар із кола власне тюркських племен. Причини останньо-
го могли полягати як у реальному тюркському походженні хозар, так і у нама-
ганні офіційної тюркської пропаганди представляти хозар тюрками для збіль-
шення питомої ваги тюрків у багатоетнічному Західнотюркському каганаті.
„Сірські” витоки історичної традиції Тесинського напису примушують зга-
дати, що в тюркському рунічному написі Тоньюкука „огузи” протиставляють-
Хозари та уйгури... 117
ся „народу тюрків-сірів”70 . Іншими словами, один з найбільших союзів „теле”
1-ї третини VII ст. Західнотюркського каганату, пізніше, у II Тюркському кага-
наті, був прирівняний у статусі до тюрків. Ще пізніше, коли вони потрапили до
складу Уйгурського каганату, то апелювали до історії Тюркських каганатів як
до власної державної історії. Для останнього справді були підстави, адже, за
свідченням Суй шу, „з часу утворення своєї держави Тюрки залежать від Теле у
вторгненнях на захід і на схід і так контролюють північні землі”.
Хозари та тюрки. Станом на 619–622 рр., коли був створений перелік „теле”
із Суй шу, хозари перебували під владою брата Тон-джабгу-кагана, що носив
титул джабгу. Феофан називає джабгу „другою людиною в його царстві”, а підда-
них джабгу, які 625 р. прийшли на допомогу Іраклію, „Тюрками зі сходу, які
називаються Хозарами”71 . Саме з джабгу вів переговори Іраклій, і саме з ним
заручив свою дочку Євдокію. У 629 р. син джабгу – шад – повідомив албансь-
кому католікосу Віро про приєднання Албанії до особистого уділу джабгу: „от-
римав мій батько у володіння ці три країни – Алуанк, Лпінк і Чора – навіки”.
Сам уділ албанська хроніка описує в контексті подій 626 р.: „І ось він [джабгу]
розпорядився, щоб усі, хто знаходився під його владою, всі племена і роди, що
проживають у горах і в долинах, на суші чи на островах, осілі й кочові, які
голять голови чи носять коси, щоб усі вони були готові [явитися] за першим
покликом його”72 . Немає сумніву, що йдеться про західний уділ Західнотюр-
кського каганату, який після загибелі джабгу у Вірменії 630 року та після по-
чатку смути у каганаті 630–632 рр. трансформувався у Хозарський каганат73 .
Західний уділ І Тюркського каганату існував як фактично самостійна полі-
тична одиниця ще з часів Істемі-джабгу-кагана, а після його смерті перейшов
до його сина „Турксанфа” (Дату-хана). Саме з подіями появи тюрків у Європі і
пов’язана перша згадка хозар у складі списку кочовиків, що жили на північ від
“Каспійських воріт” (Дербента), із сірійської хроніки Псевдозахарії (566–569
рр.)74 . Дата списку визначається двома подіями: перебуванням авар на Кавказі
(558–561 рр.) та розгромом тюрками ефталітів (565 р.). На відміну від Менанд-
ра і Феофілакта Сімокатти, які описали переможні війни і підкорення аварами
народів Східної Європи: савірів, берсилів, утигурів, кутригурів, оногурів, огурів
та антів („аварська версія”)75 , інший сучасник подій Евагрій подав переселен-
ня авар з Північного Кавказу на Боспор і далі до Дунаю, яке супроводжувалося
війнами проти навколишніх народів, як єдиний ланцюжок їхньої втечі від тюрків,
що відповідає вже версії тюрків, озвученій їхнім правителем Турксанфом76 .
Хозари з’явилися у полі зору європейських авторів негайно після авар, і саме
їхня поява близько 561 року, незважаючи на зайнятість головних сил тюрків
війною проти ефталітів до 565 р., змусила авар несподівано покинути захоп-
лені землі Східної Європи і перейти Дунай. Судячи з текстів Менандра й ат-
Табарі, тюрки завершили підкорення тих же народів Північного Кавказу до 570/
571 р. Хозар неодноразово намагалися зарахувати до списку новопідкорених
тюркам народів, проте досягалося це лише невмотивованими правками дже-
рел. Так, у списку кавказьких підданців тюрків з „Історії” ат-Табарі Й. Марк-
варт пропонував читати „ал-хазар” замість „абхаз”, а А.Н. Шмід убачав хозар у
„баланджар”77 .
Відігравши роль авангарду тюрків у погоні за аварами 558–561 рр., хозари
зникли із джерел до 589 р. Про їхнє вторгнення в Албанію незалежно повідом-
118 О.В. Комар
ляють албанська „Історія країни Алуанк” і перська хроніка, використана ат-
Табарі78 . Додаткову інформацію щодо організації походу повідомляє пізня гру-
зинська хроніка Джуаншера. За її даними, він був інспірований візантійцями в
рамках союзу з тюрками через посередництво грузинського еристава Гуарама.
За хронікою, Гуарам на „скарби” Візантії найняв „війська Півночі”, однак не
хозар, а „овсів, дурдзуків і дідоїв”79 . Ключова фраза грузинської хроніки – це
„війська Півночі”, як у хроніці Мовсеса Дасхуранци називаються тюрко-хо-
зарські союзники Іраклія 625-630 рр. „Царем Півночі” дещо пізніше називав
кагана хозар Ананій Ширакаци в Короткій редакції „Вірменської географії” (60–
70-ті роки VII ст.)80 , хоча раніше цим титулом величався лише каган тюрків.
Китайське географічне джерело 30–50-х років VII ст. „Розповідь про Боси
[Персію]” і книга Ду Юаня „Жиньхінь жи” (762 р.), використані при складанні
„Хсін Тан шу” (ч. 221) і „Тон дьянь” (ч.230), називали хозар “туцзюеський [тюр-
кський] рід Кеса” (варіанти перекладів: „плем’я”, „Хеса”, „Коса”, „Тюркські
Хозари”), локалізуючи їх на північ від Персії та Візантії81 .
Широка редакція „Вірменської географії” (80-ті роки VII ст.) називала хо-
зар, що з’явилися на північ від Кубані після розгрому булгар, „тюрками”, а на
схід від Волги локалізує „Туркестан”82 , хоча Західнотюркський каганат припи-
нив своє існування до 658 р. Називала кагана хозар „царем Туркестану” у под-
іях другої половини VII ст. і хроніка Мовсеса Дасхуранци83 . Арабські джерела
при передачі подій походу Салмана чи Абд ар-Рахмана на Баланджар 654 р.
називали супротивників арабів на чолі з каганом то „тюрками”, то „хозарами”84 .
В хадісі сучасника Му’авії (661–685 рр.) Ібн Зу-л-Кали, яка описує хозарське
вторгнення 684 р. у Вірменію, нападники називаються „тюрками”85 .
Сирійська хроніка Зукніна (написана в 775–776 рр.), розповідаючи про події
хозаро-арабських війн 731–746 рр., називає хозар „Тюрками”, Хозарію – „зем-
лею Тюрків”, а Дербент – „Воротами землі Тюрків”, і лише в подіях арабського
вторгнення у Візантію 766 р., учасників якого автор перераховує у порядку з
заходу на схід („Сінди, Алани, Хозари, Міди, Перси, народи Аквіли, Араби,
народи Хорасану і Тюрки”), „хозари” і „тюрки” названі вже окремо, щоб розр-
ізнити європейських і азійських кочовиків86 . Феофан в тих же сюжетах про
походи Маслами і Мервана проти хозар використовує назви „Тюрки”, „Тюр-
кія”, „земля Тюрків”, але „гори Хозарії”, проте на відміну від хроніки Зукніна,
Феофан і далі, в подіях 762/763 і 764/765 рр. називає хозар „Тюрками”87 . А
грузинський „Літопис Картлі” навіть у контексті подій сер. IХ ст. називає хозар
„родичами”, „одноплемінниками” (clansmen) тюрка Буги88 .
Очевидними є три факти:
1) хозари розглядалися як невід’ємна частина власне тюркських племен як
європейськими, так і добре знайомими з тюрками китайськими авторами;
2) усі три епізоди появи хозар у Європі до 630 р. (561, 589 та 625–630 рр.)
пов’язані з воєнною активністю Тюркського каганату;
3) утворення Хозарського каганату в 30-х роках VII ст. на основі західного
уділу Західнотюркського каганату було сприйняте в Європі як легітимне про-
довження Тюркського каганату.
За цих обставин, відсутність хозар в „офіційному переліку” підданих Тон-
джабгу-кагана 619–622 рр. не виглядає дивним. Як вже відзначалося вище, ос-
новний перелік західної частини племен „теле” із Суй шу у напрямку зі сходу
Хозари та уйгури... 119
на захід обривається у районі Приаралля і доповнюється „європейською” встав-
кою (від Східного Приазов’я до Поволжя), що побудована у порядку із заходу
на схід. Очевидно, саме ця вставка і відображає уділ брата Тон-джабгу-кагана –
джабгу. Для утримання у покорі даного багатоетнічного регіону тюрки потре-
бували чималий військовий контингент, ударною частиною якого і виступали у
подіях 561, 589 та 625–630 рр. хозари.
Суй шу наголошує, що „з часу утворення своєї держави Тюрки залежать від
Теле у вторгненнях на захід і на схід і так контролюють північні землі”. Мобі-
лізація військ підлеглих джабгу народів 626 року ілюструє роль залежних пле-
мен у воєнних операціях тюрків, однак цьому масштабному вторгненню пере-
дувало вторгнення хозар. Хозари виступали і авангардом, і головним контин-
гентом тюрків, що свідчить про їхню особливу роль у західному уділі каганату.
Їхній статус можна порівняти зі статусом сірів у ІІ Тюркському каганаті (turk
sir bodun), якщо хозари справді за походженням відрізнялися від тюрків, або ж,
у протилежному випадку, мусимо визнати хозар власне тюркським племенем.
Матеріальна культура раннього Хозарського каганату яскраво свідчить про
її двокомпонентність: виразний східний тюркський комплекс ознак у культурі
найвищої знаті та більш європеїзований комплекс ознак у культурі рядового
населення і родової знаті, що були спорідненими синхронному населенню Ка-
захстану і Киргизії89 . Ступінь вивченості археологічної культури ранніх хозар
наразі набагато вищий, аніж культури населення Західнотюркського каганату,
що не дає можливості проводити пряме порівняння. Однак отримана картина
двокомпонентності суспільства раннього Хозарського каганату цілком відпові-
дає „тюрко-телеській” моделі організації Західнотюркського каганату.
Підсумки. Позитивним підсумком дослідження мовного середовища Хо-
зарського каганату стала констатація значної ролі у ньому тюркських діалектів
булгаро-чуваської групи, що, проте, не суперечить їх паралельному співісну-
ванню з носіями інших фонетично відмінних діалектних груп, яким відповіда-
ють рунічні тексти, виконані „донським” і „кубано-донським” письмом. Оск-
ільки ж більшість рунічних текстів з підкурганних поховань та із зони безпосе-
реднього розселення хозар належать до „донського” письма, позиції „булгаро-
чуваської” версії походження хозар наразі помітно послабшали.
Що грає проти однієї з концепцій, те посилює позиції її альтернативи, що
нині і відбувається з „огузо-телеською” версією походження хозар. Двомовність
тюркського населення Хозарського каганату, разом з фактами використання
огузів як найманого гарнізону хозарського Саркелу, цілком дозволяють при-
пускати (принаймні, до дешифровки „донських” рунічних написів), що загад-
кова друга мова була близькою до мови огузів.
А от залучення уйгурських рунічних написів VIII ст. як джерел навряд чи
можна вважати одностайно позитивним для „огузо-телеської” версії через сам
зміст історичної частини Терхинського напису. Апелюючи до історії І Тюрксь-
кого каганату як власної державної історії, уйгурський та уйгуро-сірський ав-
тори Терхинського і Тесинського написів звинувачували легендарних персо-
нажів „Кадир Касара і Беді Берсила” у причетності до смут і загибелі каганату.
Винесений із середовища „телеських” племен Західнотюркського каганату, цей
переказ негативно оцінював його розкол і виникнення самостійного Хозарсь-
кого каганату в 630–632 рр., відбиваючи насправді імперську ідеологію тюрків
120 О.В. Комар
і виступаючи швидше додатковим аргументом на користь „тюрко-телеської”
версії походження хозар.
Принципова відмінність останньої полягає у визнанні суспільства раннього
Хозарського каганату початково двокомпонентним, сформованим тюркською
знаттю з оточення кагана з роду Ашина та залежним від тюрків рядовим насе-
ленням „телеського” походження і його родовою знаттю. Така „тюрко-телеська”
модель дісталася Хозарському каганату в спадок від І Тюркського та Західно-
тюркського каганатів. Проте у новому об’єднанні частка етнічних тюрків (і до
цього не надто значна у Західнотюркскькому каганаті) виявилася просто мізер-
ною, що й зумовило поступове злиття етнонімів „хозари” і „тюрки”, з повним
витісненням останнього до кінця VIII ст.
1
Rona-Tas A. Hungarians and Europe in the Early Middle Ages. – Budapest, 1999; Рона-Таш А.
Хазары и мадьяры. //Хазары. – Иерусалим-М., 2005; Эрдаль М. Хазарский язык.// Хазары.
Иерусалим-М., 2005.; Науменко В. Е. К вопросу о времени и обстоятельствах образования
Хазарского каганата. // Хазарский альманах. – 2004. – Т. 2.
2
Айбабин А. И. Этническая история ранневизантийского Крыма. – Симферополь, 1999;
Aibabin A. Early Khazar archaeological monuments in Crimea and to the North of the Black Sea.
// La Crimee entre Byzance et le khaganat Khazar. – Paris, 2006; Golden P. B. An Introduction to
the History of the Turkic Peoples. – Wiesbaden,1992; Голден П. Достижения и перспективы
хазарских исследований // Хазары. – Иерусалим-М., 2005; Комар А. В. Перещепинский ком-
плекс в контексте основных проблем истории и культуры кочевников Восточной Европы
VII – начала VIII в.// Степи Европы в эпоху средневековья. – Донецк, 2006. – Т. 5.
3
Кляшторний С. Г. Азійський аспект ранньої історії хозар. // Хазарский альманах. – 2004. –
Т. 2.; Кляшторный С. Г. Азиатский аспект ранней истории хазар. // Хазары. Иерусалим-М.,
2005; Кляшторный С. Г., Савинов Д. Г. Степные империи древней Евразии. – СПб, 2005.
4
Parker E. H. The origin of the Turks. // The English historical review. – 1896. – Vol.11. – № 43.
– P. 445.
5
Радлов В. В. К вопросу об уйгурах. Приложение к ХХІІ тому Записок Императорской ака-
демии наук. – СПб., 1893. – № 2. – С. 108. Pelliot P. Quelques noms turcs d’hommes et de
peuples finissant en “ar”.//Oeuvres posthumes de Paul Pelliot. – Paris, 1950. – Vol. II.– P. 208.
Danlop D. M. History of the Jewish Khazars. – Princeton, 1954. – P. 34–40.
6
Hamilton J. Toquz-oguz et on-uygur. // Journal Asiatique. – 1962. – T. CCL.
7
Артамонов М. И. История хазар. – СПб., 2002. – С. 89–91.
8
Сравнительно-историческая грамматика тюркских языков. Лексика. – М., 2001. – С. 323.
9
Senga T. The Toquz Oghuz Problem and the Origin of the Khazars.//Journal of Asian History. –
1990. – Vol. 24. – № 1. – P. 57–69.
10
Кляшторный С. Г. Терхинская надпись (предварительная публикация). // Советская тюрко-
логия. – 1980. – № 3 Он же. Тэсинская стела (предварительная публикация). //Советская
тюркология. – 1983. – № 6.
11
Кляшторний С. Г. Азійський аспект... С. 47–51.; Кляшторный С. Г., Савинов Д. Г. Указ. соч.
С. 62–66.
12
Кляшторный С. Г. Терхинская надпись… – С. 91, 93.
13
Кляшторный С. Г. Тэсинская стела… – С. 88.
14
Там же.
15
Кляшторный С. Г. Тэсинская стела… – С. 85.
16
Кляшторный С. Г. История Центральной Азии и памятники рунического письма. – СПб.,
2003. – C. 448.
17
Кляшторный С. Г. Тэсинская стела… – С. 88.
18
С. Г. Кляшторний читає buzuq bašyn як “вожді бузуків”, маючи на увазі праве крило огузів,
однак для VII–VIII ст. цей термін більше ніде не засвідчений. Коректніше перекладати buzuq
як звичайний прикметник: „зруйнований”, „розбитий”, „знищений”, „занапащений” тощо –
Древнетюркский словарь. – Л., 1969. – С. 131.
19
Кляшторний С. Г. Азійський аспект... – С. 49-51.; Кляшторный С. Г., Савинов Д. Г. Указ.
соч. – С. 66, 67.
Хозари та уйгури... 121
20
Комар А. В. Указ. соч. – С. 148–157.
21
Кляшторный С. Г. История Центральной Азии... – C. 448.
22
Кляшторный С. Г. Терхинская надпись… – С. 87, 88.; Кляшторный С. Г. Тэсинская стела…
– С. 89.
23
Голден П. Указ. соч. – С. 33.
24
Цукерман К. Хазары и Византия: первые контакты. // МАИЭТ. – 2001. – Вып. VIII.
25
Дестунис Г. С. Византийские историки. – СПб., 1860. – C. 87; Латышев В. В. Известия
древних писателей о Скифии и Кавказе. // ВДИ. – 1948. – № 4. – C. 264.
26
Hewsen R. H. The Geography of Ananias of Širak. – Wiesbaden, 1992. – P. 55, 57A.
27
Заходер Б. Н. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. Горган и Поволжье в ІХ–
Х вв. – М., 1962. – Т. І. – C. 28, 29.; Ковалевский А. П. Книга Ахмеда ибн-Фадлана о его
путешествии на Волгу в 911–922 гг. – Харьков, 1956. – C. 139.
28
Ашмарин Н. И. Болгары и чуваши. – Казань, 1902. – С. 44–49.
29
Баскаков Н. А. Историко-топологическая фонология тюркских языков. – М., 1988. – C. 109–
113.; Эрдаль М. Указ. соч. – С. 125–137.
30
Языки мира: Тюркские языки. – M., 1997. – С. 138, 139.; An Introduction to the History… –
P. 235.
31
Rona-Tas A. Hungarians and Europe...
32
Константин Багрянородный. Об управлении империей. – М., 1990. – С. 170, 171.
33
ПРСЛ. – Т.1. – Стб. 65.; ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 53.
34
Коковцев П. К. Еврейско-хазарская переписка в Х веке. – Л., 1932. – С. 102.
35
Федотов М. Р. Этимологический словарь чувашского языка. – Чебоксары, 1996. – Т. 1. –
С. 291, 292.; Т. 2. – С. 462, 463.
36
Артамонов М. И. Указ. соч. – С. 397–399.; Новосельцев А. П. Хазарское государство и его
роль в истории Восточной Европы и Кавказа. – М., 1990. – С. 127.
37
Сравнительно-историческая грамматика... – С. 376.
38
Кызласов И. Л. Рунические письменности евразийских степей. – М., 1994.
39
Наприклад, фонетичні відмінності сучасної чуваської мови (як найближчого аналога мови
волзьких булгар) від огузької вимагали б наявності окремих знаків для більшості коротких
голосних звуків, при відсутності знаків для звуків „б, г, ґ, д, дж, ж, з, о”.
40
Minorsky V. Hudud al-’Alam: The Regions of the World. A Persian Geography, 372 A.H. – 982
A.D. – London, 1937. – Р. 101.
41
Калинина Т. М. Генеалогии восточноевропейских народов в историческом сознании сред-
невековых арабских писателей. // Древнейшие государства Восточной Европы 2002 г. – М.,
2004. – С. 106–109.
42
Калинина Т. М. Хазары и тюрки в восприятии средневековых арабо-персидских учёных.//
Хазары. – М., 2002.
43
Заходер Б. Н. Указ. соч. – С. 148–150.
44
Бичурин Н. Я. Собрание сведений о народах, обитавших в Средней Азии в древние време-
на. – М.-Л., 1950. – Т. 1.; Parker E. H. The Early Turks. // China Review. – 1899–1901. –Vol. 24–
25; Chavannes E. Documents sur les Tou-kiue (Turcs) occidentaux.// Сборник трудов Орхонтс-
кой экспедиции. – СПб., 1903. – Т. VI.
45
Дестунис С. Г. Указ. соч. – С. 422; Blockley R. C. The history of Menander the Guardsman. –
Liverpool, 1985. – Р.177-179.; Чичуров И. С. Византийские исторические сочинения. – М.,
1980. – С. 41.
46
Арабские источники о тюрках в раннее средневековье. – М., 1993. – С. 23.
47
Hamilton J. Toquz-oguz et on-uygur… – Р. 25, 26; Кляшторний С. Г. Азійський аспект... –
С. 48.
48
Ying L. Some Chinese Sources on the Khazars and Khwarazm. // Archivum Eurasiae Medievali.
–2000–2001. – Bd.11. – Р. 355–357.
49
Ibidem. P.356; Ying L. Western Turks and Byzantine gold coins found in China. // Transoxiana. –
2003. – № 6. – http://www.transoxiana.org/0106/lin-ying_turks_solidus.html.
50
Hamilton J. Toquz-oguz et on-uygur… – З.26, 51; Golden P. B. An Introduction to the History…
– P. 93, 94.
51
Golden P. B. An Introduction to the History… – P. 95.
52
Fu-wen-hun як скорочене U-nno-hun-dur.
53
Подосинов А. В. Восточная Европа в римской картографической традиции. – М., 2002. –
С. 192.
122 О.В. Комар
54
Патканов К. Из новаго списка географіи, приписываемой Моисею Хоренскому. //Журнал
Министерства народного просвещения. – 1883. – Март. – С. 29.
55
Артамонов М.И. – Указ. соч. – С. 190.
56
Шалфеев П. Римская история Никифора Григоры. – СПб., 1862. – Т. 1. – С. 24, 25.
57
Дестунис С. Указ. соч. – С. 382.
58
Патканов К. П. Армянская география VII в. по Р. Х. (приписываемая Моисею Хоренскому).
– СПб., 1877. – С. 36-38.; Патканов К. Из новаго списка географіи... – С. 30, 31.
59
Hewsen R. H. The Geography of Ananias of Širak… – P. 55.
60
Ковалевский А. П. Указ. cоч. – С. 130; Коновалова И. Г. Восточная Европа в сочинении ал-
Идриси. – М., 1999. – С. 193; Ibn Hauqal. Configuration de la terre. – Paris, 1964. – P. 387, 389;
Jauber P. A. La geographie d’Edrisi. – Amsterdam, 1975. – P. 406–409; Masudi. Les prairies d’or.
– Paris, 1962. – T. I. – P. 108.
61
Yin L. Some Chinese Sources... – P. 355–357.
62
Hamilton J. Toquz-oguz et on-uygur… – P. 53.
63
Yin L. Some Chinese Sources... – P. 355–357.
64
Beal S. Buddhist Records of the Western World. – London, 1884. – P. 32.
65
Боталов С. Г. Тюркские кочевники Урало-Прииртышья. // Культуры степей Евразии второй
половины І тысячелетия н.э. – Самара, 1995. – C. 14–16; Боталов С. Г., Гуцалов С. Ю. Гун-
но-сарматы урало-казахских степей. – Челябинск, 2000. – C. 186–189.
66
Бичурин Н. Я. Указ. соч. – Т. 2. – C. 329; Hamilton J. Toquz-oguz et on-uygur… – P. 53; Yin L.
Some Chinese Sources... – P. 356.
67
Для порівняння, населення союзу сірів китайці оцінювали в 70000 сімей, а війська уйгурів
– у 50 тис. воїнів – Бичурин Н.Я. Указ. соч. – Т. I. – C. 302, 339; Chavannes Е. Documents sur
les Tou-kiue... – P. 95.
68
Див.: Малявкин А. Г. Танские хроники о государствах Центральной Азии. – Новосибирск,
1989; Mackerras C. The Uighur Empire According to the T’ang Dynastic Histories: A Study in
Sino-Uighur Relations 744-840. – Columbia, 1972.
69
Yin L. Western Turks and Byzantine gold coins...
70
Малов С. Е. Памятники древнетюркской письменности. – М.-Л., 1951. – C. 65, 66 и др.;
Spreadling M. Tonyuquq’s Epitaph. //The American Journal of Semitic languages and literatures.
–1939. – Vol. 56. – № 4. – P. 370, 377, 380.
71
Чичуров И. С. Указ. соч. – C. 34; Mango C., Scott R. The Chronicle of Theophanes Confessor. –
Oxford, 1997. – P. 446.
72
Мовсэс Каланкатуаци. История страны Алуанк. – Ереван, 1984. – C. 78, 89.
73
Комар А. В. Указ. соч. – С. 148–157.
74
Пигулевская Н. В. Сирийский источник VI в. о народах Кавказа. – ВДИ. – 1939. – № 1. – C.
114; Hamilton F.J., Brooks E.W. The Syriac chronicle known as that Zachariah of Mitylene. –
London, 1899. – P. 329.
75
Дестунис C. Указ. соч. – С. 323–324; Blockley R.C. The history of Menander the Guardsman. –
Liverpool, 1985. – P. 51, 93-95, 139; Феофилакт Симокатта. История. – Кн.7, VIII, 1–7.
76
Evagrius Scholasticus. Ecclesiastical History. – London, 1846. – P. 246; Дестунис C. Указ. соч.
– C. 419-420; Blockley R. C. The history of Menander... – P. 45–47, 173–175.
77
Шмидт А. Н. Материалы по истории Средней Азии и Ирана. //Ученые записки Института
востоковедения. – М.-Л., 1958. – Т. XVI. – C. 455, 457; Bosworth C. E. The History of at-
Tabari. – New York, 1999. – P.151, 153, 159.
78
Мовсэс Каланкатуаци. История страны Алуанк... – С. 71; Шагинян А. К. Армения накануне
арабского завоевания. – СПб., 2003. – C. 25–28, 135; Bosworth C. E. The History of at-Tabari.
– P. 299, 300.
79
Джуншер Джуаншериани. Жизнь Вахтанга Горгасала. – М., 1986. – C. 99; Bosworth C. E.
The History of at-Tabari. – P. 230.
80
Патканов К.П. Армянская география VII в... – C. 37–38.
81
Hirth F. China and the Roman Orient: Researches into their Ancient and Mediaeval Relations as
Represented in Old Chinese Records. – Shanghai, 1885. – P. 73–74, 83-85. Бичурин Н. Я. Указ.
соч. Т. 2. – C. 315, 326, 329; Малявкин А. Г. Указ. cоч. – C. 84, 272; Yin L. Some Chinese
Sources... – P. 357–359.
82
Патканов К. Из новаго списка географіи... – C. 29.
83
Мовсэс Каланкатуаци. История агван. – C. 100, 102, 127.
Хозари та уйгури... 123
84
Артамонов М. И. Указ. соч. – C. 195–197; Большаков О. Г. История Халифата. – M., 2000. –
Т. 2. – C. 174, 175, 252; Шагинян А. К. Указ. соч. – C. 86, 87.
85
Арабские источники о тюрках в раннее средневековье. – C. 23.
86
Harrak A. The Chronicle of Zuqnin, parts III and IV: A.D. 488–775. – Toronto, 1999. – P.159,
160, 174, 206.
87
Чичуров И. С. Указ. соч. – C. 45; Mango C., Scott R. The Chronicle of Theophanes Confessor. –
P. 563, 567, 600, 602.
88
Thomson R. W. Rewriting Caucasian history. The medieval Armenian adaptation of the Georgian
Chronicles. – Oxford, 1996. – P. 261, 262.
89
Комар А. В. Указ. соч. – С. 125–136.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-18409 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0057 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:05:04Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Комар, О.В. 2011-03-26T22:48:34Z 2011-03-26T22:48:34Z 2008 Хозари та уйгури (нотатки до „телеської" версії походження хозар) / О.В. Комар // Надчорномор'я: студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.). — К.: Інститут історії України НАН України, 2008. — Вип. 1. — С. 107-123. — Бібліогр.: 89 назв. — укр. XXXX-0057 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18409 uk Інститут історії України НАН України Надчорномор'я: студії з історії та археології (з ІХ ст. до н.е. по ХІХ ст. н.е.) Етнічні процеси Хозари та уйгури (нотатки до „телеської" версії походження хозар) Article published earlier |
| spellingShingle | Хозари та уйгури (нотатки до „телеської" версії походження хозар) Комар, О.В. Етнічні процеси |
| title | Хозари та уйгури (нотатки до „телеської" версії походження хозар) |
| title_full | Хозари та уйгури (нотатки до „телеської" версії походження хозар) |
| title_fullStr | Хозари та уйгури (нотатки до „телеської" версії походження хозар) |
| title_full_unstemmed | Хозари та уйгури (нотатки до „телеської" версії походження хозар) |
| title_short | Хозари та уйгури (нотатки до „телеської" версії походження хозар) |
| title_sort | хозари та уйгури (нотатки до „телеської" версії походження хозар) |
| topic | Етнічні процеси |
| topic_facet | Етнічні процеси |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18409 |
| work_keys_str_mv | AT komarov hozaritauigurinotatkidotelesʹkoíversíípohodžennâhozar |