Півторак Г. Історико-лінгвістична славістика: Вибрані праці

Рецензія на книгу: Півторак Г. Історико-лінгвістична славістика: Вибрані праці : До 80-річчя від дня народження та 50-річчя наукової діяльності К.: Наук, думка, 2015.— 512 с. До ювілею академіка Національної академії наук України Григорія Петровича Півторака — мовознавця, широко відомого в славісти...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2016
Автор:	Тараненко, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України 2016
Назва видання:	Мовознавство
Теми:	Рецензії та анотації
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184119
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Півторак Г. Історико-лінгвістична славістика: Вибрані праці / О. Тараненко // Мовознавство. — 2016. — № 3. — С. 77-81. — Бібліогр.: 2 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-184119
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1841192025-02-10T00:23:15Z Півторак Г. Історико-лінгвістична славістика: Вибрані праці Pivtorak H. Historikal linguistic slavistic studies: Selected works Тараненко, О. Рецензії та анотації Рецензія на книгу: Півторак Г. Історико-лінгвістична славістика: Вибрані праці : До 80-річчя від дня народження та 50-річчя наукової діяльності К.: Наук, думка, 2015.— 512 с. До ювілею академіка Національної академії наук України Григорія Петровича Півторака — мовознавця, широко відомого в славістичному світі дослідженнями з історії, етимології та діалектології слов’янських і насамперед східнослов’янських мов, із сучасних проблем української та білоруської мов, — академічне видавництво «Наукова думка» видало том його вибраних праць Усього наукового доробку вченого цей том, звичайно, не міг умістити, але про діапазон наукових інтересів дослідника, про глибину опрацювання ним досліджуваної проблематики й, нарешті, про нього самого як неординарну творчу особистість він, безперечно, дає досить повне уявлення. 2016 Article Півторак Г. Історико-лінгвістична славістика: Вибрані праці / О. Тараненко // Мовознавство. — 2016. — № 3. — С. 77-81. — Бібліогр.: 2 назв. — укр. 0027-2833 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184119 uk Мовознавство application/pdf Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії та анотації Рецензії та анотації
spellingShingle	Рецензії та анотації Рецензії та анотації Тараненко, О. Півторак Г. Історико-лінгвістична славістика: Вибрані праці Мовознавство
description	Рецензія на книгу: Півторак Г. Історико-лінгвістична славістика: Вибрані праці : До 80-річчя від дня народження та 50-річчя наукової діяльності К.: Наук, думка, 2015.— 512 с. До ювілею академіка Національної академії наук України Григорія Петровича Півторака — мовознавця, широко відомого в славістичному світі дослідженнями з історії, етимології та діалектології слов’янських і насамперед східнослов’янських мов, із сучасних проблем української та білоруської мов, — академічне видавництво «Наукова думка» видало том його вибраних праць Усього наукового доробку вченого цей том, звичайно, не міг умістити, але про діапазон наукових інтересів дослідника, про глибину опрацювання ним досліджуваної проблематики й, нарешті, про нього самого як неординарну творчу особистість він, безперечно, дає досить повне уявлення.
format	Article
author	Тараненко, О.
author_facet	Тараненко, О.
author_sort	Тараненко, О.
title	Півторак Г. Історико-лінгвістична славістика: Вибрані праці
title_short	Півторак Г. Історико-лінгвістична славістика: Вибрані праці
title_full	Півторак Г. Історико-лінгвістична славістика: Вибрані праці
title_fullStr	Півторак Г. Історико-лінгвістична славістика: Вибрані праці
title_full_unstemmed	Півторак Г. Історико-лінгвістична славістика: Вибрані праці
title_sort	півторак г. історико-лінгвістична славістика: вибрані праці
publisher	Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
publishDate	2016
topic_facet	Рецензії та анотації
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184119
citation_txt	Півторак Г. Історико-лінгвістична славістика: Вибрані праці / О. Тараненко // Мовознавство. — 2016. — № 3. — С. 77-81. — Бібліогр.: 2 назв. — укр.
series	Мовознавство
work_keys_str_mv	AT taranenkoo pívtorakgístorikolíngvístičnaslavístikavibraníprací AT taranenkoo pivtorakhhistorikallinguisticslavisticstudiesselectedworks
first_indexed	2025-12-02T03:44:36Z
last_indexed	2025-12-02T03:44:36Z
_version_	1850366573105119232
fulltext	Рецензії та анотації П і в т о р а к Г . ІСТОРИКО-ЛІНГВІСТИЧНА СЛАВІСТИКА : ВИБРАНІ ПРАЦІ: До 80-річчя від дня народження та 50-річчя наукової діяльності К.: Наук, думка, 2015.— 512 с. До ювілею академіка Національної академії наук України Григорія Петровича Півтора- ка — мовознавця, широко відомого в славіс тичному світі дослідженнями з історії, ети мології та діалектології слов’янських і на самперед східнослов’янських мов, із сучас них проблем української та білоруської мов, — академічне видавництво «Наукова думка» видало том його вибраних праць Усього наукового доробку вченого цей том, звичайно, не міг умістити, але про діапазон наукових інтересів дослідника, про глибину опрацювання ним досліджуваної проблема тики й, нарешті, про нього самого як неорди нарну творчу особистість він, безперечно, дає досить повне уявлення. Відкривається том ґрунтовною передмо вою Т. Б. Лукінової «Академік Григорій Пів- торак», у якій висвітлено основні життєві віхи та творчість ученого, його наполегли вий шлях до великої науки та активну науко ву діяльність: це аспірантура при Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР з відрядженням до Інституту мовознавства ім. Якуба Коласа АН БРСР (м. Мінськ) для здо буття спеціальності «білоруська мова», за хист кандидатської дисертації «Історія ін фінітива в білоруській мові» (написаної, до речі, білоруською мовою) в Мінську 1965 року, робота у відділі загального і слов’ян ського мовознавства Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні під керівництвом акаде міка О. С. Мельничука, активна й плідна нау кова діяльність у стінах цього інституту, викладання у вищій школі, захист 1989 року докторської дисертації «Формування і діа лектна диференціація східнослов’янського етномовного ареалу до XIII ст. (Історико-фо- нетичний нарис)» з трьох спеціальностей — «українська мова», «російська мова», «слов ’янські мови», його діяльність уже в неза лежній Україні, зокрема як завідувача від ділу загальнославістичної проблематики і 1 Журнал «Мовознавство» також відзначив цей ювілей академіка Г. П. Півторака, організувавши випуск двох тематичних номерів, присвячених огляду його творчості, розвитку його ідей і по глядів, різним актуальним проблемам сучасного мовознавства, із залученням ряду провідних укра їнських та зарубіжних мовознавців (див. №№ 2 і З за 2015 рік). © О. ТАРАНЕНКО, 2016 0027-2833. Мовознавство, 2016, № З східнослов’янських мов (тепер це відділ слов’янських мов). Широкий діапазон нау кових пошуків Г. П. Півторака та їх резуль тативність не останньою мірою зумовлені й здобутою ним вищою освітою — історика й філолога. Учений вдало поєднує в своїй творчості науковість і майстерне володіння науково-популярним стилем (явище, на жаль, нечасте в нашому науковому світі) 2, пишу чи на теми, важливі не тільки для фахівців, а й для широких кіл суспільства і вміючи до нести це до них. Композиційно том вибраних праць Г. П. Півторака складається з кількох вели ких розділів — це розділ «Монографічні до слідження», в якому поміщено праці «Укра їнці й Україна в східнослов’янському кон тексті: походження, мова, тернисті шляхи іс торії» (праця створена на матеріалі поперед ніх монографій автора: «Українці: звідки ми і наша мова», 1993 р., «Походження україн ців, росіян, білорусів та їхніх мов : Міфи і правда про трьох братів зі “спільної колис ки”», 2001, 2004 рр., «Українці: звідки ми і наша мова: дослідження, факти, документи», 2014 р.), «Нариси з історії давньокиївської (давньоруської) писемності» (це вступ до курсу історії української літературної мови, що його читав Г. П. Півторак в Уманському державному педагогічному університеті протягом 1996-1998 рр.; окремі його розділи вже друкувалися), «Морфологія інфінітива в східнослов’янських мовах (Порівняльно-іс торичний нарис)» (уперше опубліковано 1974 р.); розділ «Наукові статті» — з кілько ма тематичними підрозділами: «Східносло в’янські мови», «Загальна славістика», «Діа лектологія»; «Рецензії»; «Примітки», де, зок рема, зазначено час і місце першої публікації кожної з поданих праць; «Додаток» (хроно логічний покажчик друкованих праць авто 2 Користуючись нагодою, хотілося б привернути увагу читачів ще до однієї праці на подібну тема тику, в якій органічно поєднуються змістовність і водночас легкість та доступність для масового чи тача у викладі складних матеріалів, — львівського історика і філолога Є. Наконечного, яка вже ви тримала кілька видань і на яку, до речі, автор ре цензованої тут книжки неодноразово схвально по кликається: Наконечний Є. Украдене ім’я : Чому русини стали українцями.— 5-е вид.— Л., 2004.— 352 с. 77 ра). Праці Г. П. Півторака друкуються в ре цензованому томі кількома мовами (за мо вою їхньої першої публікації) — україн ською (більшість праць), білоруською, поль ською, російською. Рецензії на праці інших дослідників, по міщені в томі, — це цілком оригінальні нау кові розвідки, які не тільки подають вдумли вий огляд рецензованих праць, а й містять результати власних спостережень і роздумів над відповідною проблематикою. Рецензії Г. Півторака на підручник для вищої школи В. М. Русанівського «Історія української літературної мови» та монографію Л. П. Гна- тюк «Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної тради ції» взагалі можна рекомендувати як зразок для написання праць цього жанру. При всій широті й багатоаспектності до сліджуваної проблематики увага автора як мовознавця і як історика зосереджена насам перед на дослідженні таких вузлових проблем славістики й, зокрема, україністики, як пра батьківщина слов’ян і праслов’янська мова (див., зокрема, с. 54—58, 378-391, 420-424 рецензованої праці), а особливо походження й рання історія східних слов’ян та їхніх мов — з особливою увагою, природно, до ук раїнців та їхньої мови, виникнення писемнос ті у східних слов’ян (с. 137-156), мовна ситуа ція в Київській Русі, державна (літературна) мова Великого князівства Литовського і вза галі проблема розмежування українських і білоруських пам’яток доби Середньовіччя, а також, відповідно, на питаннях застосування адекватної термінології для позначення різ них понять досліджуваних явищ. Застосовуючи системний, комплексний підхід до історії східного слов’янства, автор уперше з такою повнотою подає проблема тику східнослов’янського етногенезу з ши роким залученням мовного матеріалу (даних писемних пам’яток, народних говорів, фак тів інших слов’янських мов), причому майже рівномірно — українського, російського, білоруського, а проблематику східносло в ’янського глотогенезу — з не менш широ ким залученням даних археології, історії, ан тропології, етнографії та фольклористики (це достатньо повно простежується, зокрема, в першій із названих монографій, а також у низці поданих далі статей, серед яких насам перед виділяється пізніше написана надзви чайно важлива для розуміння цієї проблема тики як з фактографічного, так і з методоло гічного боку стаття «Деякі методологічні проблеми дослідження етно- і глотогенезу східних слов’ян на сучасному етапі»). У підходах до розв’язання питання про формування східнослов’янських етносів і їх ніх мов серйозний дослідник має долати, крім власне об’єктивних труднощів, пов’яза них з досліджуваним матеріалом, постійний тиск навколонаукової суспільної атмосфери, зумовлюваний значною заполітизованістю проблематики, причому відразу з двох ціл ком протилежних сторін. У власне науково Рецензії та анотації__________________ 78 му лінгвістичному плані це, як відомо, дис кусія між прихильниками концепції єдиної спільносхіднослов’янської, або праруської, мови (з утворенням Руської держави це вже руська, або давньоруська, мова), яка мала іс нувати в період між розпадом праслов’ян ської мови і формуванням окремих східно слов’янських мов (О. Шахматов, А. Крим ський, М. Трубецькой, Т. Лер-Сплавінський та ін.), і концепції безпосереднього поступо вого формування в надрах праслов’янської мови насамперед протоукраїнського, а дещо пізніше внаслідок складніших історико-мов- них процесів — і протобілоруського та про- торосійського ідіомів (С. Смаль-Стоцький, М. Грушевський, А. Мейє, Є. Тимченко, Ю. Шевельов та ін.). Проте значно гучнішо го резонансу — з виходом на рівень широко го суспільного обговорення та входженням тією чи іншою мірою до відповідних держав них ідеологій — набирали й продовжують набирати «сміливіші» — аж до цілковито ра дикальних — концепції східнослов’янського етно- і глотогенезу. З одного боку, це твер дження ряду російських істориків і філологів (М. Погодін, О. Соболевський та ін.) про фактично монопольне право на «першість» і «старшість», а якщо точніше — на «єди- ність» у східнослов’янському світі, а отже, й на давню Київську державу великоруського етносу й, відповідно, його мови — погляди (вони спираються значною мірою — не тіль ки в масовій свідомості, а й у самих наукових підходах — на поширення назв «Русь», «русьскыи» / пізніше рос. «русский» на Ро сію та росіян і на розуміння факту нібито не перервності розвитку російської державнос ті починаючи ще від [Київської] Русі), що особливо поширювалися в другій половині XIX — на початку XX ст., а пізніше в біло емігрантських колах, «теорія», що стала та кож одним з постулатів російської великодер жавницької ідеології (ще від Катерини II). У радянській ідеології, особливо в повоєнний період, ця концепція набула в загальному контексті утвердження дружби народів Ра дянського Союзу м ’якшої, більш «політко- ректної» форми— як концепція окремого ет носу — давньоруської народності, з якої й вийшли росіяни, українці й білоруси. Однак на новому витку історії— уже в сучасній Ро сійській Федерації — знову стала набирати силу попередня, радикальніша концепція, що виявляється тепер не тільки в творенні різного роду великодержавницьких «теорій» з боку не лише різноманітних аматорів, а на віть і солідних політологів, у передруку та поширенні відповідних праць російських білоемігрантів (у 1990-і — на початку 2000-х рр. це відбувалося навіть в українських Дон басі та Криму), але і в публічних заявах най вищого керівництва Російської Федерації, Російської православної церкви на зразок «Ми фактично єдиний народ з єдиною мо вою» і у відродженні навіть в академічному середовищі таких «лінгвістичних» термінів, як «великоруська» і «малоруська» мови. З 1ББЫ 0027-2833. Мовознавство, 2016, № З другого ж боку, в Україні серед представни ків певних суспільних кіл, які щиро пере ймаються тим, щоб гідно показати свою країну світові (утім, не можна, звичайно, виключати й того, що дехто з них робить це з причин політичної кон’юнктури — так, як він їх розуміє), як реакція на таку активіза цію російської великодержавницької ідеоло гії і як наслідок гіркого усвідомлення разю чої невідповідності між набагато славнішим, на їхнє переконання, минулим українського народу й його досить скромним сучасним відбувся спалах романтичної міфологізації, спрямованої на пошуки пракоренів україн ців та української мови у світовій історії да леко за межами слов’янського світу (у 90-і роки деякі з таких «знахідок» уже можна бу ло побачити навіть у шкільних та універси тетських навчальних програмах: це, наприк лад, так звана «Велесова книга», ототожнен ня українців з етрусками в деяких підручни ках з народознавства). Г. П. Півторак, аргументовано відкидаю- чи крайнощі з обох сторін, уважає, що про початок формування східнослов’янських ет носів та їхніх мов можна говорити з середи ни І тисячоліття н. е. Заперечувати існування в другій половині І — на початку II тисячо ліття н. е. певного східнослов’янського мов ного угруповання, звичайно, немає ні істо ричних, ні мовних підстав. Але немає також належних підстав— як у внутрішньолінгвіс- тичному (за сукупністю спільних і відмінних ознак та тенденцій розвитку говорів східнос лов’янських племен), так і в соціально-лін гвістичному плані (за ступенем мовно-кому нікативної пов’язаності цих племен, їх са моусвідомлення як мовної єдності) — ква ліфікувати це угруповання як мову, а не су купність племінних діалектів (як немає під став, наприклад, вважати, що формуванню окремих західнослов’янських мов мав пере дувати етап існування спільної західносло в ’янської мови). Автор відкидає можливість існування в минулому — у тодішніх умовах досить слабкої політичної, економічної, куль турної, комунікативної пов’язаності різних як слов’янських, так і неслов’янських племен у межах однієї держави— як так званої давньо руської народності, так і її мови як чогось ок ремого і вже сформованого (с. 82-89 та ін.). Він цілком обґрунтовано вважає, що [Київ ська] Русь, в основі якої лежали Київська, Чернігівська та Переяславська землі, «ви никла як рання українська держава. Лише значно пізніше вона стала величезною й ти пово середньовічною імперією від Сяну до Волги, але її державотворчим і консолідацій- ним етносом були південні русини, тобто праукраїнці» (с. 82). Дослідник виділяє ста ном на кінець ХІП ст. у межах розселення слов’янського населення руських земель шість основних етномовних макрозон: 1) га лицько-волинську (південно-західну), яка в основному збігається з ареалом пізнішого південно-західного наріччя української мо ви; 2) карпатську; 3) поліську, яка пізніше 0027-2833. Мовознавство, 2016, № З стала ареалом північного наріччя україн ської мови і південно-західного наріччя біло руської мови; 4) полоцько-смоленську (май бутній ареал північно-східного наріччя біло руської мови і частини західноросійських го ворів); 5) псковсько-новгородську (північ ну), співвідносну з пізнішим ареалом північ ного наріччя російської мови; 6) ростово- суздальські та середньоокські говори (пів нічно-східну групу) (с. 340), які внаслідок тривалих і складних перегрупувань лягли в основу трьох східнослов’янських мов (у про цесі формування білоруської та російської мов значну роль відігравали також мовні контакти слов’янських племен з племенами відповідно балтів і угро-фінів та балтів: див. с. 92-99, 320-324). Іронізуючи з відомого ідеологічного кліше сталінської доби «стар ший брат» (про росіян), автор відзначає: «...наявний у вчених фактичний матеріал доводить, що “російський брат” за віком зов сім не “старший”, а наймолодший. Та й у “спільній колисці” він ніколи не був, бо, по ки народився, “колиска” вже розвалилася. До Київської Русі росіяни мають ту дотич- ність, що їхні землі деякий час напівфор- мально входили до складу цієї держави і майбутні росіяни... перейняли етнічну наз ву — Русь» (с. 99). Автор продовжує користуватися вже усталеною назвою «давньоруська мова», але він, по-перше, розуміє під нею, як і дедалі більше сучасних українських дослідників, не живу народно-розмовну мову східносло в’янського населення Русі, а писемно-літе- ратурну мову цієї держави, що утворилася на основі поєднання східнослов’янської ос нови зі значними домішками привнесеної ра зом з християнством південнослов’янської за своїм походженням і структурою старо слов’янської (церковнослов’янської) мови (див., наприклад, с. 75, 301), а по-друге, з огляду на неоднозначність теперішнього ро зуміння означення «руський» у різних сло в’янських мовах (це вже не тільки «який сто сується до Русі», а й «російський») викорис товує й іншу, точнішу за своєю суттю назву «давньокиївська мова» (див., наприклад, с. 116, 137, 459). Під живою розмовною мо вою слов’янського населення Київської Русі, як зазначає автор, слід розуміти насамперед сукупність діалектів сільського населення, а також усно-літературні койне наддіалектно- го типу міського населення, урядовців, дру жинників, купців та ін. (с. 118, 301 та ін.). Основу ж живого київського мовлення «від самого початку становили місцеві поліські діалектні особливості, виразне уявлення про які дають сучасні північноукраїнські гово ри» (стаття «Як розмовляли в стародавньому Києві?», с. 299-302). Для позначення населення Русі автор послідовно користується самоназвою «руси ни» (див., наприклад, на с. 80,100,102 та ін.), що, звичайно, цілком природно; він проти штучної назви русичі (ужитої автором «Сло ва о полку Ігоревім», очевидно, як поетич __________________ Рецензії та анотації 79 ної — як «нащадки, плем’я Русі» або просто за аналогією до назв східнослов’янських племен на зразок дреговичі, кривичі і под.), але тепер уже цілком узвичаєної — як сти лістично нейтральної і як піднесено-урочис- тої назви наших східнослов’янських предків, яка вже заяложено використовується — ціл ком свідомо певними політичними колами або наївно-романтично в ширшому вжит ку — з метою показати, що «всі ми русичі!» (але ж не кажуть: «Усі ми русини!»). Але в одному місці й він (очевидно, цілком автома тично) піддається спокусі вжити це слово: «Русь,русичі — це самоназва східнослов’ян ських племен, яку після розпаду Київської Русі успадкували й окремі східнослов’янські народності» (с. 300). Звертаючись же до досить помітних тепер публікацій різних авторів (це в основному не мовознавці), які безпосередньо виводять ук раїнців від стародавніх трипільців, аріїв або й ототожнюють їх з ними, від міфічних укрів (укранів) таін. (див. с. 16-18, 53-54, щодо так званої «Велесової книги»: с. 111-112), Г. П. Півторак так характеризує цих амато рів та їхні твердження: «Зрозуміле їхнє щире прагнення піднести престиж української мо ви, показати її глибоке коріння й знайти їй гідне місце серед інших слов’янських і не слов’янських мов. Але відсутність необхід них знань зі славістики, брак дослідницького досвіду, нерозуміння потреби спиратися на науково достовірні джерела й оперувати конкретними історичними фактами, нареш ті, невміння (чи небажання) зважати на зага льновизнані наукові аксіоми і здоровий глузд часто призводять до того, що добрі патріотичні наміри таких аматорів обертаю ться нестримними фантазіями, видаванням бажаного за дійсне» (с. 16) 3. 3 Такий ажіотаж навколо пошуків коріння укра їнського народу та його мови в глибокому до історичному минулому з надзвичайно вільним трактуванням історичних і мовних фактів, як і не достатньо критичне ставлення до цього з боку від повідних офіційних (освітніх, культурних та ін.) органів України, уже став об’єктом висміювання в Росії, навіть з боку російської наукової інтеліген ції. Але при цьому чомусь не звертають уваги на те, що подібна історико-мовна міфотворчість спалахнула останнім часом і в самій Росії (часто з оперуванням тими самими мовними фактами в дусі «народної етимології», що і в українських колег, на зразок этруски — это русские, але, при родно, з інтерпретацією їх на свою користь). Якщо в Україні психологічним підгрунтям цього явища можна вважати насамперед реакцію на її «упо слідженість» (словотвірне гніздо, актуалізоване тепер у дискурсі певних суспільних кіл) протягом останніх століть — на тлі її величнішого держав ного минулого, на «історичну несправедливість» щодо неї, то в Росії це ще один крок до її імпер ського звеличення (пор., наприклад, поширення в загальних рамках пропагування ідей «Русского мира» версії про те, що саме територія сучасної Росії була колискою європейської цивілізації) (див. докладніше: Тараненко О. О. Явище істори- ко-мовної міфотворчості в сучасному українсько му суспільстві // Мовознавство.— 2011.— № 6.— С. 19). Рецензії та анотації__________________ 80 Переходячи до пізнішої української ет- номовної історії, автор відзначає, що «вже на кінець XII ст. українська народність у тому розумінні, до якого ми звикли ще зі шкільної лави, в основному сформувалася і мала дві гілки: галицько-волинську (вона зберегла за собою традиційну назву Русь) і наддніпрян ську, для якої з кінця XII ст. з ’являється наз ва Україна» (с. 92). Розглядаючи питання про характер дер жавної (літературної) мови Великого князів ства Литовського ХІУ-ХУІІ ст. (с. 329-333, 425-437), Г. П. Півторак констатує, що «се ред українських і білоруських дослідників триває “перетягування ковдри” і не змен шуються прагнення оголосити якомога більше пам’яток своїми, висуваючи при цьо му часто поверхові, а іноді й тенденційні ар гументи» (с. 329), відкидаючи при цьому від повідні твердження як деяких українських істориків мови, а особливо філологів-амато- рів, так і частини білоруських мовознавців. Він вважає, що щодо ділової писемності цієї держави слід застосовувати термін «україн сько-білоруська писемно-літературна мова» (щоправда, автор паралельно використовує й назву «білорусько-українська мова», не пояснюючи відмінності у використанні цих термінів), а щодо «руської» мови в інших стилях і жанрах, то тут треба окремо говори ти у відповідних випадках і про старобілору- ську, і про староукраїнську мови (с. 331). Він також застерігає проти спроб з боку окремих білоруських авторів при мовній оцінці тієї чи іншої середньовічної пам’ятки трактувати як українські тільки ті мовні ознаки, якими від різняється сучасна українська літературна мова від білоруської мови, адже низка пам’я ток була створена на основі північного на річчя української мови або суміжних з ним говірок, які, як відомо, мають значно більше спільних з білоруською мовою ознак (с. 430). Звернувшись до питання про наддніпрян ський і наддністрянський різновиди вже но вої української літературної мови в XIX — першій половині XX ст., дослідник цілком слушно вважає, що адекватною назвою для них має бути не «мовно-літературна практи ка» і под. (назва, прийнята в радянський час в умовах жорсткої централізації всіх виявів суспільного життя й різко несхвального офіційного ставлення до всіх «фракцій», «ва ріантів» і т. ін.), а «варіант літературної мо ви» (с. 465). Хотілося б привернути увагу читача ще до одного напряму лінгвістичної зацікавле ності автора — уже не до мовної історії, а до сучасного стану української мови, власне — мовної свідомості сучасного українського суспільства (втім, це сучасність, щодо якої автор також намагається підходити з надій них історичних позицій). У рецензії на пра цю Л. П. Гнатюк, присвячену дослідженню мовної основи творів Григорія Сковороди, Г. П. Півторак солідаризується з її авторкою, яка, зокрема, усупереч досить поширеній, особливо серед масової аудиторії, думці про ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2016, № З значну зросійщеність його мови застерігає проти такого вузького погляду, оскільки, на її думку, переважна більшість ужитих ним слів, що сприймаються сучасною мовною свідомістю як російські, насправді є церков нослов’янізмами і становлять надбання ста роукраїнської книжної мови. Рецензент, ви ступаючи проти подібного надмірного, а го ловне безпідставного, пуризму, який (оче видно, поза бажанням самих пуристів) ро бить українську мову значно молодшою, ніж вона є насправді, звертається й до свого мов ного досвіду — до мовлення селян з рідних йому місць на межі Полтавщини й Сумщини (недалеко від Сковородиних Чорнух), де зви чайними є слова на зразок всігда, воздух, врем ’я, кожа, краска, обіжать, первый, по жар, совітувать, тииіина та багато інших: «Що це? Суржик? Вплив російської мови? Та ні ж, бо так говорили місцеві селяни ще в першій половині XX ст., і в XIX ст., і раніше, причому селяни переважно неписьменні, які не читали ні російських газет, ні часописів і навіть зроду-віку не чули живої російської мови» (с. 475). Дослідник відзначає наявність останнім часом уживання різними авторами різних 0027-2833. Мовознавство, 2016, № З термінів на позначення запозичень з росій ської мови: це не тільки поширений досі ру сизм (від цієї назви вже відмовляються з ог ляду на те, що вона мотивована лінгвономе- ном не «російський», як це мало б бути за її значенням, а «руський». — О. Т.), а й руси- цизм, росіянізм (уживають також росіїзм. — О. Т.), однак, на жаль, не зазначає, до якого з них він сам схиляється (с. 469). Видання приваблює увагу також з погля ду його поліграфічного оформлення — це солідний том у твердій оправі з фотопортре том автора, з оздобленням «під старовину». Вітчизняна мовознавча славістика й на самперед україністика збагатилися ґрунтов ною працею, позначеною високим професіо налізмом її автора, його новаторськими під ходами до висвітлення та розв’язання бага тьох наукових проблем, сумлінним ставлен ням до історичних і мовних фактів. Григорій Півторак продовжує активно працювати на славістичній історико-мовознавчій ниві, тож хочеться побажати йому нових наукових здобутків і звершень. О. ТАРАНЕНКО __________________ Рецензії та анотації 81

Півторак Г. Історико-лінгвістична славістика: Вибрані праці

Репозитарії

Схожі ресурси