Скляренко В. Г. Історія українського наголосу. Дієслово
Скляренко В. Г. Історія українського наголосу. Дієслово. К.: Наукова думка, 2017.— 703 с.
 
 Минулого року вийшов у світ ще один том із серії досліджень історії українського наголосу В. Г. Скляренка — академіка Національної академії наук України, мовознавця, широко відомого в славіст...
Saved in:
| Published in: | Мовознавство |
|---|---|
| Date: | 2018 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
2018
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184331 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Скляренко В. Г. Історія українського наголосу. Дієслово / О. Тараненко // Мовознавство. — 2018. — № 1. — С. 66-72. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860086325032517632 |
|---|---|
| author | Тараненко, О. |
| author_facet | Тараненко, О. |
| citation_txt | Скляренко В. Г. Історія українського наголосу. Дієслово / О. Тараненко // Мовознавство. — 2018. — № 1. — С. 66-72. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Мовознавство |
| description | Скляренко В. Г. Історія українського наголосу. Дієслово. К.: Наукова думка, 2017.— 703 с.

Минулого року вийшов у світ ще один том із серії досліджень історії українського наголосу В. Г. Скляренка — академіка Національної академії наук України, мовознавця, широко відомого в славістиці своїми працями з історії та етимології української мови, порівняльно-історичного дослідження слов’янських мов, але найперше, звичайно, з історичної слов’янської акцентології, — «Історія української мови. Дієслово». Рецензоване видання є складовою частиною вже значною мірою реалізованого фундаментального авторського задуму — дати якнайповніший опис історії акцентної системи української мови з її праслов’янськими коренями, з її діалектним розмаїттям на основі всіх напрацювань історії українського мовознавства та слов’янської мовознавчої компаративістики ХІХ — початку ХХІ століть 1. Праці такого жанру мають значення як для історичної та порівняльно-історичної акцентології національних мов, так і для характеристики сучасного стану їхніх акцентних систем — як у загальноописовому, так і в кодифікаційному плані (якщо говорити про пріоритетність у підходах автора цієї монографії до подання й висвітлення мовного матеріалу, то перед нами, безперечно, насамперед історик мови, а потім уже сучасний нормалізатор).
|
| first_indexed | 2025-12-07T17:19:50Z |
| format | Article |
| fulltext |
© О. ТАРАНЕНКО, 2018
66 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2018, № 1
Рецензії та анотації
Скляренко В. Г.
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАГОЛОСУ. ДІЄСЛОВО
К.: Наукова думка, 2017.— 703 с.
Минулого року вийшов у світ ще
один том із серії досліджень історії
українського наголосу В. Г. Склярен-
ка — академіка Національної академії
наук України, мовознавця, широко ві-
домого в славістиці своїми працями з
історії та етимології української мови,
порівняльно-історичного досліджен-
ня слов’янських мов, але найперше,
звичайно, з історичної слов’янської
акцентології, — «Історія української
мови. Дієслово». Рецензоване видання
є складовою частиною вже значною мі-
рою реалізованого фундаментального
авторського задуму — дати якнайпов-
ніший опис історії акцентної системи
української мови з її праслов’янськими
коренями, з її діалектним розмаїттям на
основі всіх напрацювань історії україн-
ського мовознавства та слов’янської мо-
вознавчої компаративістики ХІХ — по-
чатку ХХІ століть 1. Праці такого жанру
мають значення як для історичної та
порівняльно-історичної акцентології
національних мов, так і для характери-
стики сучасного стану їхніх акцентних
систем — як у загальноописовому, так і
в кодифікаційному плані (якщо говори-
ти про пріоритетність у підходах автора
цієї монографії до подання й висвітлен-
ня мовного матеріалу, то перед нами,
безперечно, насамперед історик мови, а
потім уже сучасний нормалізатор).
Мета дослідження — простежити
історію акцентуації дієслів української
мови від пізньопраслов’янського періо-
1 Крім уже опублікованої давніше мо-
нографії В. Г. Скляренка «Історія україн-
ського наголосу. Іменник» (К., 2006, 709 с.)
та рецензованого тут видання, до цієї серії
ще має ввійти третя книга — «Історія укра-
їнського наголосу. Прикметник. Займенник.
Числівник. Прислівник» (див. Вступ до ре-
цензованої монографії, с. 3).
ду до нашого часу і встановити основні
тенденції в їхньому наголошуванні. До-
слідження спирається на раніше здійс-
нену автором реконструкцію пізньо-
праслов’янського наголосу дієслів (у
монографії: Праслов’янська акцентоло-
гія. — К., 1998) і на величезний, достат-
ньо надійний український мовний ма-
теріал — акцентованих пам’яток кінця
ХVІ — початку ХVІІІ ст., українських
говорів, словників української мови
ХІХ–ХХ ст., із залученням порівняль-
них даних з інших слов’янських мов.
Це дуже докладний і достатньо пов-
ний опис досліджуваного матеріалу з
його стрункою систематизацією і послі-
довним композиційним групуванням. У
межах кожного з підрозділів спочатку
подається історико-мовний та діалект-
ний матеріал, дані інших слов’янських
мов, потім — коментар автора з огля-
дом відповідної літератури, пояснення-
ми закономірностей у розвитку тих чи
інших акцентних парадигм і відхилень
від них.
Основна частина книги (с. 9–498)
присвячена аналізу акцентуації дієслів-
них форм. Дієслова групуються насам-
перед за структурними типами: на -іti
(-itь), -ĕti / -ati (-itь), -ti (-еtь / -jеtь), -ati
(-еtь / -jеtь), -nǫti (-netь), -ovati / -evati
(-ujetь), -ati (-ajetь) / -ĕti (-ĕjetь), атема-
тичні дієслова, а також розряди префік-
сальних дієслів (з них особливо доклад-
но висвітлено розряд з префіксом ви-).
У межах структурних типів дієслова
погруповано за акцентними парадиг-
мами — баритонованою, окситонова-
ною та з рухомим наголосом. Далі йде
групування матеріалу за дієслівними
формами: інфінітив, форми теперіш-
нього часу, форми минулого часу на -л-,
пасивні дієприкметники (із суфіксами
-ен-, -ан-, -н-, -т-), дієприслівники (на
-чи, -ши). Разом з додатком — іменни-
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2018, № 1 67
Рецензії та анотації
ками віддієслівного походження — охо-
плено, отже, майже всі дієслівні форми
та лексико-граматичні розряди (крім
тих, що вже вийшли з мовного вжитку)
і значну частину словотвірних дерива-
тів — назви субстантивованих дій, наз-
ви діячів та ін.
Розглядаючи історію акцентуації
форм інфінітива, особових форм дієс-
лів, дієприкметників і дієприслівни-
ків, автор на широкому фактичному
матеріалі проводить зіставлення ак-
центних парадигм, з одного боку, між
пізньопраслов’янським і власне укра-
їнським етапами їхнього розвитку, а з
другого, — нерідко вже в межах власне
українського етапу між старим і новим
періодами в розвитку української літе-
ратурної мови, а також між південно-за-
хідною і південно-східною групами
українських говорів.
Так, у межах розряду баритонова-
них дієслів на -іti (-itь) переважна біль-
шість з них досить послідовно зберігає
в українській мові у формах інфінітива
первісний кореневий наголос (ві́рити,
мо́вити, ста́вити та ін.), але в частині
з них відбулося переміщення до суфік-
сального наголошення, навіть у півден-
но-східних говорах (дими́ти, жали́ти,
значи́ти «робити позначки», сити́ти,
ятри́ти та ін.), але особливо це харак-
теризує південно-західні говори, напри-
клад: мили́ти, слави́ти, стари́ти та ін.
(с. 13–18). У межах розряду окситоно-
ваних дієслів на -іti (-itь) переважна
більшість так само досить послідовно
зберігає у формах інфінітива первіс-
ний суфіксальний наголос (води́ти,
гріши́ти, кури́ти, роби́ти та ін.), але в
частині з них наголос перемістився на
корінь: ли́чити, се́рдити, по́сти́ти (з
подвійним наголосом) та ін. (с. 35–42).
У формах теперішнього часу, напри-
клад, у межах розряду окситонованих
дієслів на -іti (-itь) — з тих, що зберіга-
ють у формі інфінітива первісний суфік-
сальний наголос, — як у давніх україн-
ських пам’ятках кінця ХVІ — початку
ХVІІІ ст. (хоча, як відомо, у них загалом
відбита акцентна система південно-за-
хідних говорів того часу), так і в сучас-
них південно-східних говорах і в новій
літературній мові досить послідовно
зберігається пізньопра слов’янська ак-
центуація — флективна в 1-ій ос. одн. і
коренева в усіх інших особових формах:
моли́ти — молю́, мо́лиш і т. д. У півден-
но-західних же говорах форми 1-ої ос.
одн. набули також кореневого наголо-
шування (як відзначає В. М. Винниць-
кий, диференціація в цьому плані між
південно-східними і південно-захід-
ними говорами починається з другої
половини ХVІІІ ст.), причому автор до-
тримується тієї позиції, що таке наголо-
шування форм 1-ої ос. відбулося не під
зовнішніми впливами (з боку польської
мови), а за внутрішньою аналогією до
форм 2-ої і 3-ої ос. (с. 43–59; див. також
с. 265–267, 478–479).
У монографії приділено належну
увагу акцентуаційним особливостям
творення форм наказового способу в
українській мові (з паралелями в інших
слов’янських мовах), що, звичайно, слід
тільки вітати, адже нормативні джерела
часто ігнорують їх у своїх матеріалах
(так само, до речі, як і форми клично-
го відмінка в іменникових парадигмах).
Авторська інтерпретація акцентуацій-
них явищ у цих процесах видається
цілком переконливою, але на одному
випадку хотілося б спинитися дещо
докладніше. Акцентуація форм наказо-
вого способу в дієсловах з коренем (у
деяких випадках і з попереднім суфік-
сом, пор. двоїти) на [j] і наголошеними
суфіксами -і- та (у деяких випадках)
-а- є все-таки не завжди регулярною (на
відміну від дієслів з ненаголошеним су-
фіксом, пор.: го́їти — гой, го́ймо, го́й-
те, так само коїти і т. д., у тому числі з
чергуванням о/і: кро́їти — крій і т. д.).
Якщо в одних випадках це не менш ре-
гулярне відтягнення наголосу з суфікса
на корінь (труї́ти — труй, у тому чис-
лі з чергуванням о/і: боя́тися — бі́йся,
стоя́ти — стій, двої́ти — двій і т. д.,
дої́ти — дій, пої́ти — пій), то в деяких
інших уже, очевидно, доводиться визна-
вати наявність варіантності форм нака-
зового способу або (у новіших словах) і
форм узагалі без відтягнення наголосу
(з чим, очевидно, не погоджується автор
рецензованої монографії): таї́ти(ся) —
та́й(ся) і таї́(ся) (пор., наприклад, не
тайся в О. Кониського, С. Руданського
і не таїся в М. Коцюбинського, не та-
їсь в А. Кримського, а також «причаїсь
тихенько» у М. Стельмаха; з такою ва-
ріантністю форми наказового способу
68 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2018, № 1
Рецензії та анотації
від таї́ти(ся) подано, зокрема, в «Пра-
вописному словнику» Г. Голоскевича);
плої́ти — плої,́ плоїмо́, плої́ть 2.
Дуже докладно й послідовно в ме-
жах кожного зі структурних розрядів
дієслів розглянуто в монографії ево-
люцію в українській мові акцентуацій-
них особливостей лексико-граматичних
розрядів дієприкметників (пасивних) та
дієприслівників.
У межах дієприкметників (див.
с. 30–32, 67–70, 116–121, 274–276
та ін.) автор, по-перше, простежує два
основні напрями в розвитку їхньої ак-
центуації — а) збереження кореневого
наголосу — у похідних від баритоно-
ваних дієслів на -ити та -ати, що збе-
рігають первісний кореневий наголос у
формі інфінітива: ква́шений, му́чений,
ті́шений та ін. (с. 30–32), ві́шаний, слу́-
ханий та ін. (с. 356–357); б) відтягнен-
ня наголосу із суфікса на корінь — у
похідних від окситонованих дієслів на
-ити: кра́шений, моло́чений, хва́лений,
хоро́нений та ін. (с. 67–70), у похідних
від дієслів на -ити, -іти з рухомим наго-
лосом: ва́рений, го́єний, про́щений та ін.
(с. 116–121), у похідних від окситонова-
них дієслів на -ати: ка́заний, пи́саний,
тка́ний та ін. (с. 274–276). По-друге,
всередині сфер дії обох цих тенденцій у
загальнонаціональній українській мові
проводиться поділ, з одного боку, між
південно-східними говорами та літера-
турною мовою, а з другого, — певною
частиною південно-західних говорів,
які виявляють схильність в обох цих
випадках до збереження суфіксально-
го наголошування дієприкметників:
кваше́ний, муче́н і под (с. 30–32), кра-
ше́ний, хвале́ний та ін. (с. 67–70), ва-
ре́ний, садже́ний та ін. (с. 116–121).
По-третє, проводиться також поділ за
лексико-граматичним принципом, який
вступає в дію в певних випадках, — пе-
реходом дієприкметників у прикметни-
ки з відповідною акцентуаційною ди-
ференціацією таких слів, пор.: мо́чений
і моче́ний, хре́щений і хреще́ний (с. 70),
ва́рений і варе́ний, про́щений і проще́ний
та ін. (с. 120; див. також с. 490, 619).
Якщо наголошування дієприслів-
2 Див.: Тараненко О. О. Словозміна
української мови (таблиці відмінювання і
дієвідмінювання). — Nyíregyháza, 2003.—
С. 173.
ників із суфіксом -(в)ши відтворює на-
голошування відповідних твірних влас-
не дієслівних основ — інфінітива або
особових форм минулого часу, а наго-
лошування дієприслівників із суфіксом
-чи, співвідносних із дієсловами з нена-
голошуваними суфіксами у формі інфі-
нітива, — наголошування відповідних
твірних форм 3-ої ос. мн. теперішнього
часу, то акцентуація дієприслівників на
-чи, співвідносних із дієсловами з наго-
лошуваними суфіксами у формі інфіні-
тива, складніша, що докладно показано
в монографії (див. с. 32–34, 71–75, 121–
125, 130–131, 149–153, 277–280 та ін.).
Автор відзначає, зокрема, що такі діє-
прислівники мають в українській мові
потрійну акцентуацію: «1) зберігають
первісне кореневе наголошення (якщо
колишні баритоновані дієслова злилися
з окситонованими; як правило, у пів-
денно-східних говорах і в літературній
мові); 2) змінили первісне кореневе на-
голошення на кінцеве (якщо колишні
баритоновані дієслова злилися з дієсло-
вами з рухомим наголосом; як правило,
у південно-західних говорах); 3) набули
суфіксальної акцентуації (у південно-за-
хідних говорах, відбитих у граматиці
української мови С. Смаль-Стоцького
і Т. Гартнера)» (с. 34). Загальна зако-
номірність наголошування таких діє-
прислівників у сучасній літературній
мові — перенесення наголосу на «влас-
ний» дієприслівниковий суфікс, пор.,
наприклад: гної́ти — гноя́ть — гноячи́,
димі́ти — димля́ть — димлячи́, псу-
ва́ти — псую́ть — псуючи́, сміши́ти —
сміша́ть — смішачи ́ і т. ін. (на відміну,
наприклад, від місти́ти — мі́стять —
мі́стячи, свари́тися — сва́ряться —
сва́рячись, тону́ти — то́нуть — то́ну-
чи або: кра́сти — кра́дуть — кра́дучи,
але в південно-західних говорах кра-
ду́ть — крадучи́) — може порушува-
тися. Важко, звичайно, сказати щодо
кожного конкретного випадку, чи це
відбувається так у самій живій мові, чи
тільки подається в тих чи інших дже-
релах. Пор., наприклад: гріши́ти —
гріша́ть — грі́шачи́ (з подвійним на-
голошуванням у певних джерелах),
кріпи́ти — крі́плять — кріплячи́, ще-
пи́ти — ще́плять — щеплячи́, ча-
ді́ти — чадя́ть — ча́дячи (автор слуш-
но відзначає помилковість подібних
наголошувань з погляду сучасної літе-
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2018, № 1 69
Рецензії та анотації
ратурної норми: с. 131, див. також с. 74–
75, 152 та ін.). З цього погляду слід уже
також, очевидно, кодифікувати форму
дієприслівника на -чи від дієслова хо-
тіти не хотячи́ або хо́тячи́ (див. огляд
цих форм у староукраїнських джерелах
і пізніше: с. 278–279), а хо́чучи, оскіль-
ки парадигма форм теперішнього часу
цього дієслова вже змінилася, перей-
шовши з 2-ої дієвідміни (вони хотя́ть)
до 1-ої (вони хо́чуть). Автор проводить
також у відповідних випадках диферен-
ціацію в наголошуванні між твірними
формами дієприслівників на -чи і по-
хідними від них прислівниками: лежа-
чи́ — ле́жачи, сидячи́ — си́дячи і под.
(с. 152, 492). Окремо автор спиняється
на акцентуації дієприслівників на -а(я),
що ще зберігаються в українських гово-
рах: лежа, стоя і под., обстоюючи влас-
не український характер кореневого на-
голошування таких слів, а суфіксальний
наголос пояснюючи впливом церков-
нослов’янської мови (с. 152–153).
Аналізуючи систему акцентуа-
ції префіксованих дієслів української
мови, автор приходить до важливого
висновку про первинність у префік-
сальних дієсловах ще праслов’янської
мови са́ме префіксального наголошу-
вання (причому у формах не тільки
доконаного виду на ви-, які зберігають
таке наголошування дотепер, а й недо-
конаного, і щодо всіх дієслівних пре-
фіксів), і явище пізніших переміщень
наголошування з префіксів на корені
та суфікси слів він вважає визначаль-
ним для історії акцентних систем
українського дієслова (з тими чи інши-
ми паралелями в різних слов’янських
мовах). Наприклад: «Майже повна
втрата префіксальними дієсловами на
ґрунті давньоруської і української мов
первісної префіксальної акцентуації
і набуття наголошення відповідних
безпрефікс них твірних дієслів, безпе-
речно, є найбільшою і найважливішою
акцентною зміною в системі україн-
ського дієслова»» (с. 463) (щодо пер-
винності саме префіксального наго-
лошування в дієсловах недоконаного
виду з префіксом ви- на зразок вихо́-
дити автор поділяє, зокрема, думку
А. А. Залізняка). Переміщення наго-
лосу з префікса на корінь відбувалося
внаслідок того, що наголос ставав ніби
«центром ваги слова» (за Л. П. Васи-
льєвим), намагаючись посіс ти сере-
динний склад (с. 474).
Префіксальні дієслова недоконано-
го виду на -ити (виходити, доводити,
завозити і под.) та дієслова доконаного
виду на -іти, -ати на зразок відсидіти,
доглядіти, полежати, устояти і под.
мають, як відомо, у сучасній загально-
українській мові різні типи наголошу-
вання: у південно-східних говорах і в
літературній мові наголос припадає на
корені слів (хоча в літературній мові
існує й виїзди́ти), тоді як у більшості
південно-західних говорів — переваж-
но на суфікс, хоча префіксальні похідні
від лежати, сидіти, стояти теж ужи-
ваються в цих діалектних масивах, як
правило, з кореневим наголошуванням
(с. 413–417, 463–468, 470–476). У трак-
туванні цих фактів думки дослідників
розходяться. Якщо факт суфіксального
наголошування таких дієслів цілком
логічно можна пояснити орієнтуван-
ням префіксальних похідних на наго-
лошування відповідних твірних дієслів
(гляді́ти — догляді́ти, ходи́ти — вихо-
ди́ти), то наявність кореневого наголо-
су в них — факт, що його відзначають
тільки для української мови, — не має
такої одностайності пояснення серед
акцентологів. Л. А. Булаховський, зо-
крема, вважав, що це пізніше перемі-
щення наголосу з суфікса на корінь (під
впливом відповідного наголошування
форм теперішнього часу, наприклад:
вихо́джу, вихо́диш і т. д. — вихо́дити).
В. Г. Скляренко ж, виходячи зі свого
бачення напрямів розвитку акцентуації
слов’янського й, зокрема, українсько-
го дієслова, пояснює це, цілком навпа-
ки, як перенесення наголосу з кореня
на суфікс (с. 416–417, 474): «На наш
погляд, префіксально-суфіксальні ді-
єслова типу вихо́дити і типу захо́дити
отримали кореневу акцентуацію (відій-
шовши від первісної префіксальної ак-
центуації. — О. Т.) на всьому просторі
староукраїнської мови, але з часом у
більшості південно-західних говорів
втратили кореневе наголошення і набу-
ли суфіксального під впливом безпре-
фіксних твірних дієслів (з первісним
суфіксальним наголосом)» (с. 416–417);
«З часом у більшості південно-західних
говорів префіксально-суфіксальні ді-
єслова типу вихо́дити, захо́дити втра-
тили кореневе наголошення і набули
70 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2018, № 1
Рецензії та анотації
суфіксального, що сталося під впливом
безпрефіксних твірних дієслів (з первіс-
ним суфіксальним наголосом: броди́ти,
води́ти, вози́ти, гони́ти, носи́ти, хо-
ди́ти)» (с. 467).
Такий же погляд автор обстоює
(див. с. 439–462, 494–495) в пояснен-
ні природи подвійного наголошування
префіксальних дієслів теперішнього /
майбутнього простого часу у формах
2-ої і 3-ої ос. одн. і 1-3-ої ос. мн. на зра-
зок [ти] за́мкне́ш (при́йде́ш та ін.), [він]
за́мкне́, [ми] за́мкне́мо і т. д., у тому
числі дієслів із префіксами з наявністю
голосного [о], що перейшов в [і]: ві́зь-
ме́ш, зі́рве́ш, обі́йде́ш і под. (у півден-
но-східних говорах наголошування в
цих словоформах припадає звичайно на
префікс, тоді як у південно-західних —
переважно на особові закінчення) 3.
3 Слід зауважити, що сучасні норматив-
ні словники української мови пропонують,
на жаль, досить строкату картину наголошу-
вання особових форм теперішнього / май-
бутнього простого часу дієслів з префіксами,
що мають у своєму складі [і] походженням з
[о]. Це зумовлено не тільки загалом зрозумі-
лим об’єктивним чинником — наявністю в
різних регіонах функціонування української
мови різних моделей акцентуації таких ді-
єслів, а й, безперечно, цілком очевидним
суб’єктивним фактором — невпевненістю
й ваганням лексикографів або й просто їх-
ньою неуважністю. Пор., наприклад, факти
такої непослідовності в словнику «Укра-
їнська літературна вимова і наголос» (К.,
1973), дані якого наводяться, зокрема, і в
рецензованій монографії: збити — зіб’є́ш і
зі́б’єш і т. д. (так само з послідовним подвій-
ним наголошуванням відповідних особових
словоформ, але звичайно з флективним на-
голошуванням на першому місці: відірвати,
відіткнути, зіткнутися, розіслати та ін.),
розітнути — тільки розітне́ш і т. д. (так
само зіпхнути, злити — від лити, підлити,
розіпхнути та ін.), надбити — тільки на-
ді́б’єш і т. д. (так само відіслати, сп’ясти-
ся — зі́пнешся та ін.), діждати — ді́жде́ш,
але чомусь тільки діжде́ і т. д. У всіх подіб-
них випадках слід уже, безперечно, якомо-
га послідовніше кодифікувати варіантність
(подвійність) наголошування, що збалансує
вживання в загальних межах української
літературної мови південно-західної (з
флективним наголосом) і південно-східної
(з префіксальним наголосом) акцентуацій-
них моделей. Таку варіантність, яку майже
послідовно проведено в «Орфоепічному
словнику» М. І. Погрібного, причому також
Згідно з поглядами Л. А. Булаховсько-
го, а також, наприклад, З. М. Веселов-
ської, первісним у таких випадках було
кореневе наголошування дієслів, тоді
як В. Г. Скляренко висловлює цілком
протилежну думку: «На наш погляд,
труднощі в поясненні відтягнення на-
голосу з кореня на префікс у дієсловах
типу візьмеш і в дієсловах типу зайдеш
(у концепціях названих вище дослідни-
ків. — О. Т.) зумовлені тим, що і в тих,
і в тих дієсловах префіксальний наго-
лос є первісним. Причиною збереження
первісного префіксального наголошен-
ня в дієсловах типу візьмеш і в дієсло-
вах типу зайдеш в українській та інших
східнослов’янських мовах вважаємо
зникнення кореневого складу внаслідок
випадіння кореневого редукованого го-
лосного ъ або ь (у дієсловах типу візь-
меш) чи внаслідок втрати складовості
кореневим голосним и або у (у дієсло-
вах типу зайдеш). Можна припустити,
що в слов’янських мовах у ранній пе-
ріод переміщення наголосу з префікса
відбувалося звичайно на корінь, а тому
відсутність у слові кореневого складу
сприяла збереженню первісного пре-
фіксального наголошення, загальмо-
вувала процес втрати цієї акцентуації»
(с. 453). При цьому автор зауважує, що,
обстоюючи такий погляд, він змуше-
ний відмовитися від деяких своїх по-
передніх висновків з цього приводу (с.
455–456).
Узагалі, докладний розгляд тен-
денцій розвитку акцентних парадигм
українських дієслів розростається в мо-
нографії в багатьох випадках у цілі іс-
торико-мовні нариси: див., наприклад,
на с. 365-371 про формування в певних
південно-західних говірках парадигми
з флективним наголошуванням на першому
місці (хоча пор. і тут, наприклад, розігну-
ти — розігне́ш і розі́гнеш, але розіслати —
тільки розішле́ш), уже загалом витримано в
перших томах «Словника української мови»
в 20-ти томах (див., наприклад: відбити —
віді́б’є́ш, відігнути — віді́гне́ш, відлити —
віді́ллє́ш, збити — зі́б’є́ш, зігнути — зі́гне́ш,
злити — зі́ллє́ш та ін. ), тоді як у «Словнику
української мови» в 11-ти томах тут пере-
важно спостерігався значний різнобій — з
ухилом, однак, частіше в бік флективного
наголошування.
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2018, № 1 71
Рецензії та анотації
дієвідмінювання на зразок чита́ти —
чи́там, чи́таш, чи́тат, мн. чита́мо
і т. д.
У розділі «Суфіксальні іменники
віддієслівного походження», скром-
но названому додатком до монографії
(хоча це 140 сторінок тексту: с. 499–
639), автор виділяє такі основні тенден-
ції в розвитку акцентуації цих дерива-
тів, як, зокрема:
1) для іменників жіночого роду —
а) із суфіксом -к-а: переміщення наго-
лосу з префікса на корінь (автор, таким
чином, послідовно проводить своє ба-
чення саме такого напряму розвитку ак-
центуації не тільки для префіксальних
дієслів: див. вище, а й для їхніх дери-
ватів, полемізуючи з іншими дослідни-
ками: див. с. 518–519); прагнення до
розрізнювання за допомогою наголосу
слів зі значенням процесуальності (з ко-
реневим наголосом) і слів зі значенням
предметності (з префіксальним наголо-
сом): зав’я́зка — за́в’язка і под. (с. 501–
521); б) із суфіксом -б-а: збереження
кореневого наголосу або перенесення
його на флексію під впливом окситоно-
ваних іменників з цим же суфіксом (для
баритонованих іменників з первісним
кореневим наголосом): сва́дьба, але
ганьба́ та ін.; перенесення кореневого (з
походження суфіксального) наголосу на
флексію (для баритонованих іменників
з первісним суфіксальним наголосом):
мольба́, ходьба́ та ін., хоча про́сьба,
слу́жба; збереження флективного на-
голосу (для окситонованих іменників):
ворожба́, журба́ та ін. (с. 522–528); в) із
суфіксом -j-а: збереження кореневого
наголосу (для баритонованих іменни-
ків з первісним кореневим наголосом):
кра́жа, са́жа та ін., во́ля, гре́бля та ін.
(с. 528–536); г) із суфіксом -тв-а: збе-
реження кореневого або суфіксального
наголосу (для відповідних розрядів ба-
ритонованих іменників): би́тва, же́р-
тва, кля́тва та ін., гони́тва, моли́тва
та ін., а також збереження флективного
наголосу в окситонованому іменнику
верства́ (с. 536-540);
2) для іменників чоловічого роду —
а) із суфіксами -ець, -ун, -ач (с. 540–
560): перенесення кореневого наголосу
на суфікс, а в непрямих відмінках на
флексію, за винятком форм клично-
го відмінка, де здебільшого відбува-
ється відтягнення наголосу на суфікс:
краве́ць — кра́вче, мовчу́н — мовчу́не,
ткач — тка́чу (але в новіших формах
уже: стріле́ць — стрільцю́ і под.); б) із
суфіксом -ар: переважно збереження
кореневого наголосу в баритонованих
іменниках у південно-східних говорах
і в літературній мові: зна́хар, лі́кар та
ін., але перенесення його на суфікс у
південно-західних говорах; послідов-
не збереження флективного наголосу
в непрямих відмінках окситонованих
дієслів, крім форм кличного відмінка:
коса́р — коса́рю (с. 560–564);
3) для іменників середнього роду —
а) із суфіксом -л-о: переважно збере-
ження кореневого наголосу в баритоно-
ваних іменниках з первісним кореневим
наголосом у південно-східних говорах і
в літературній мові: би́ло, го́рло, ми́ло
та ін., але нерідко перенесення його на
флексію (звичайно в південно-західних
говорах); збереження суфіксального
наголосу в баритонованих іменниках
з первісним суфіксальним наголосом:
біли́ло, молоди́ло; збереження флектив-
ного наголосу в окситонованих іменни-
ках: джерело́, село́ (с. 575–584); б) із су-
фіксом -н’н’-а, зокрема в похідних від
пасивних дієприкметників (с. 605–613):
досить послідовне збереження корене-
вого наголосу в південно-західних гово-
рах (і, відповідно, в багатьох староукра-
їнських пам’ятках) і перенесення його
на суфікс у південно-східних говорах та
в сучасній літературній мові: жада́ння,
каза́ння, кара́ння, пита́ння, чита́ння
та ін.
Дуже ґрунтовно побудовано остан-
ній розділ монографії — «Висновки та
узагальнення». Словопокажчик про-
аналізованої лексики, що завершує том,
налічує 40 сторінок.
Рецензована монографія В. Г. Скля-
ренка відзначається послідовністю та
системністю викладу матеріалу, аргу-
ментованістю й переконливістю ав-
торських висновків, оригінальним і
новаторським підходом до розв’язання
багатьох дискусійних в україністиці
та славістиці в цілому питань. Аналіз
явищ власне акцентуаційного рівня ав-
тор проводить, чітко відстежуючи дію
фундаментальних для мовної еволюції
тенденцій — з одного боку, до уніфі-
кації, вирівнювання акцентних осо-
бливостей різних лексичних одиниць
і різних акцентних парадигм (зміни в
72 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2018, № 1
Рецензії та анотації
акцентуації одних форм під впливом ін-
ших під дією аналогії — як внутрішньої
в межах парадигм відмінювання одно-
го слова, так і зовнішньої між різними
акцентними парадигмами), а з друго-
го, — до їх диференціації, розрізню-
вання (як акцентного протиставлення,
наприклад, форм однини і множини
іменників). Мотивація тих чи інших
акцентних змін в авторському баченні
не замикається в межах тільки власне
акцентуації — вона нерідко виводиться
на фонетичний рівень у цілому (зокре-
ма, як наслідок занепаду або, навпаки,
вокалізації зредукованих ъ, ь), на рівень
морфології (як наслідок, наприклад, за-
непаду категорії двоїни, процесів пере-
розкладу основ).
Монографія — як така, сама по
собі, але особливо як складова части-
на здій снюваного автором досліджен-
ня повної історії наголошування слів
давнього лексичного фонду україн-
ської мови, що належать до всіх пов-
нозначних частин мови, — є, безпе-
речно, видатним явищем у мовознавчій
україністиці та славістиці в цілому.
Аналогів такого повного, комплексного
охоплення розвитку акцентних пара-
дигм для інших слов’янських мов ще
не створено. Рецензоване видання ста-
ло ще одним, надзвичайно важливим
внеском у розбудову Київської акценто-
логічної школи, засновником якої є його
автор В. Г. Скляренко — продовжувач
традицій академіка Л. А. Булаховського
в українській акцентології.
О. ТАРАНЕНКО
Stamper K.
WORD BY WORD: SECRET LIFE OF DICTIONARIES
New York : Pantheon, 2017. — 320 p.
Хоча не всі розглядають лексико-
графію як галузь прикладної лінгвіс-
тики, вона, безсумнівно, належить до
тих розділів науки про мову, які здавна
мають, крім наукового, ще й практичне
значення, важливе для життя соціуму.
Через це серед мовної проблематики,
яка викликає інтерес у сучасному су-
спільстві, одне з провідних місць на-
лежить питанням, які тісно пов’язані
зі словникарством і стосуються, на-
приклад, унормування мовного вжитку,
фіксації та правильного вживання нео-
логізмів і запозичень, модних чи акту-
альних слів і виразів тощо. Свідченням
цього інтересу є відповідні рубрики,
передачі й авторські колонки та блоги у
ЗМІ і на інтернет-порталах (наприклад,
розділ «Лексикон» у журналі «Країна»
чи колонка «Мова» в «New York Times
Magazine», яку багато років веде В. Се-
файр, блог О. Д. Пономарева на порталі
BBC Україна чи цикл передач «Ключо-
ве слово» на російськомовному «Радіо
Свобода»), а також мережеві форуми,
присвячені цій проблематиці, і, нареш-
ті, відповідні онлайн-сервіси (платні й
безкоштовні), що їх пропонують від-
повідні видавництва, такі як американ-
ське «Merrriam-Webster» чи англійське
«Oxford University Press» з його порта-
лом «Oxford English Dictionary».
За цих обставин особливої ваги
набуває обізнаність споживачів лек-
сикографічної продукції з характером
роботи словникарів і з тими пробле-
мами, з якими стикаються сучасні лек-
сикографи. Цій тематиці і присвячено
рецензовану монографію. Її автор —
Корі Стемпер, лексикограф з майже
двадцятилітнім стажем, яка працює
в американській видавничій компанії
«Merriam-Webster», що спеціалізується
на довідковій літературі й відома пере-
дусім завдяки своїм словникам. Крім
своєї основної діяльності лексикографа,
К. Стемпер виступає як ведуча у відео-
кліпах серії «Запитайте редактора», що
розміщуються на сайті цього видавни-
цтва й на каналі «You Tube» і присвя-
чені різним дискусійним проблемам
уживання англійської мови. К. Стемпер
© С. С. ЄРМОЛЕНКО, 2018
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-184331 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0027-2833 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:19:50Z |
| publishDate | 2018 |
| publisher | Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Тараненко, О. 2022-05-21T09:55:21Z 2022-05-21T09:55:21Z 2018 Скляренко В. Г. Історія українського наголосу. Дієслово / О. Тараненко // Мовознавство. — 2018. — № 1. — С. 66-72. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. 0027-2833 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184331 Скляренко В. Г. Історія українського наголосу. Дієслово. К.: Наукова думка, 2017.— 703 с.
 
 Минулого року вийшов у світ ще один том із серії досліджень історії українського наголосу В. Г. Скляренка — академіка Національної академії наук України, мовознавця, широко відомого в славістиці своїми працями з історії та етимології української мови, порівняльно-історичного дослідження слов’янських мов, але найперше, звичайно, з історичної слов’янської акцентології, — «Історія української мови. Дієслово». Рецензоване видання є складовою частиною вже значною мірою реалізованого фундаментального авторського задуму — дати якнайповніший опис історії акцентної системи української мови з її праслов’янськими коренями, з її діалектним розмаїттям на основі всіх напрацювань історії українського мовознавства та слов’янської мовознавчої компаративістики ХІХ — початку ХХІ століть 1. Праці такого жанру мають значення як для історичної та порівняльно-історичної акцентології національних мов, так і для характеристики сучасного стану їхніх акцентних систем — як у загальноописовому, так і в кодифікаційному плані (якщо говорити про пріоритетність у підходах автора цієї монографії до подання й висвітлення мовного матеріалу, то перед нами, безперечно, насамперед історик мови, а потім уже сучасний нормалізатор). uk Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України Мовознавство Рецензії та анотації Скляренко В. Г. Історія українського наголосу. Дієслово Skliarenko V. H. A history of Ukrainian accentuation. Verb Article published earlier |
| spellingShingle | Скляренко В. Г. Історія українського наголосу. Дієслово Тараненко, О. Рецензії та анотації |
| title | Скляренко В. Г. Історія українського наголосу. Дієслово |
| title_alt | Skliarenko V. H. A history of Ukrainian accentuation. Verb |
| title_full | Скляренко В. Г. Історія українського наголосу. Дієслово |
| title_fullStr | Скляренко В. Г. Історія українського наголосу. Дієслово |
| title_full_unstemmed | Скляренко В. Г. Історія українського наголосу. Дієслово |
| title_short | Скляренко В. Г. Історія українського наголосу. Дієслово |
| title_sort | скляренко в. г. історія українського наголосу. дієслово |
| topic | Рецензії та анотації |
| topic_facet | Рецензії та анотації |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184331 |
| work_keys_str_mv | AT taranenkoo sklârenkovgístoríâukraínsʹkogonagolosudíêslovo AT taranenkoo skliarenkovhahistoryofukrainianaccentuationverb |