Селянське самоврядування на Правобережжі України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: формування кадрового складу
Мета дослідження – розкрити процес формування кадрового складу волосних правлінь та сільських управ у ґуберніях Правобережної України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., простежити характерні особливості у виборі чи призначенні на службу осіб на різні посади в органи селянського самоврядув...
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 2021 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2021
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184491 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Селянське самоврядування на Правобережжі України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: формування кадрового складу / К. Мельничук // Український історичний журнал. — 2021. — Число 3. — С. 28-40. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-184491 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Мельничук, К. 2022-06-14T09:54:56Z 2022-06-14T09:54:56Z 2021 Селянське самоврядування на Правобережжі України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: формування кадрового складу / К. Мельничук // Український історичний журнал. — 2021. — Число 3. — С. 28-40. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. 0130-5247 DOI: doi.org/10.15407/uhj2021.03.028 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184491 94(477)«18/19» Мета дослідження – розкрити процес формування кадрового складу волосних правлінь та сільських управ у ґуберніях Правобережної України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., простежити характерні особливості у виборі чи призначенні на службу осіб на різні посади в органи селянського самоврядування, створити типологічні портрети основних керівних і найманих посадовців селянських управ. Методологія дослідження включає низку методів пізнання, а саме історизму (дозволив побачити поступ у формуванні та функціонуванні селянського самоврядування зі врахуванням соціально-культурних і політичних змін у Російській імперії впродовж ХІХ – початку ХХ ст.), факторного аналізу (посприяв простеженню локальних питомих рис та особливостей при створенні й діяльності селянських адміністрацій). Наукова новизна. На основі різноманітних джерел і напрацювань фахівців створено колективні портрети працівників органів селянського самоврядування. Завдяки комплексному аналізу джерел встановлено закономірності та специфіку формування волосних управ і сільських правлінь упродовж другої половини ХІХ – на початку ХХ ст. Висновки. Селянське самоврядування, запроваджене «Положенням про вихід селян із кріпацької залежності» 1861 р., відбувалося на двох рівнях – волосному та сільському. Структура селянського управління створювалася з урахуванням адміністративного поділу: волость і «сільська община». Новостворені селянські адміністрації: волосні та сільські правління, суд, сходи (ради) формувалися з членів селянських громад, здебільшого в адміністраціях працювали селяни (рідше зустрічалися міщани), українці, православного віросповідання. Перевагу при виборі кадрів надавали особам грамотним, із пристойною репутацією, господарським достатком. Подекуди на посадах опинялися постаті, що конфліктували з громадою, однак перебування яких на посадах задовольняло інтереси вищого керівництва (мирового посередника). The purpose of the study is to reveal the process of formation of personnel of peasant administrations in the provinces of the Right-Bank Ukraine in the second half of the 19th – early 20th centuries, to trace the characteristic features of the selection of persons for various positions in the peasant self-government, to create typological portraits of the main leading and hired officials of the peasant administrations. The research methodology includes a number of methods of cognition, namely the method of history (allowed to trace the progress in the formation and functioning of peasant self-government to protect socio-cultural and political changes in the empire of the 19th – early 20th centuries), method of factor analysis (contributed to the tracing of local specific features in the establishment and operation of peasant administrations). Scientific novelty. Collective portraits of employees of peasant self-government bodies were created on the basis of various sources and historiographical research. Due to a comprehensive analysis of sources, generalized patterns and specifics of peasant self-government. Conclusions. Peasant selfgovernment, introduced by the “Regulations on the Exodus of Peasants from Serfdom” in 1861, worked on two levels – volosty (association of several peasant communities, or one large village) and rural (peasant communities, consisting of several villages or one large village). The newly created peasant administrations: volosty and villages authorities, courts and assemblies (councils) were formed from members of peasant communities. Mostly of the administrations were occupied by peasants (rarely burghers), Ukrainians of the Orthodox faith. Preference in the selection of personnel to give persons literate, with a decent reputation, personal economic prosperity. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії Селянське самоврядування на Правобережжі України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: формування кадрового складу Peasant Self-Government in the Right-Bank Ukraine in the Second Half of the Nineteenth – Early Twentieth Centuries: the Personnel Formation Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Селянське самоврядування на Правобережжі України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: формування кадрового складу |
| spellingShingle |
Селянське самоврядування на Правобережжі України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: формування кадрового складу Мельничук, К. Історичні студії |
| title_short |
Селянське самоврядування на Правобережжі України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: формування кадрового складу |
| title_full |
Селянське самоврядування на Правобережжі України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: формування кадрового складу |
| title_fullStr |
Селянське самоврядування на Правобережжі України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: формування кадрового складу |
| title_full_unstemmed |
Селянське самоврядування на Правобережжі України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: формування кадрового складу |
| title_sort |
селянське самоврядування на правобережжі україни у другій половині хіх – на початку хх ст.: формування кадрового складу |
| author |
Мельничук, К. |
| author_facet |
Мельничук, К. |
| topic |
Історичні студії |
| topic_facet |
Історичні студії |
| publishDate |
2021 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний журнал |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Peasant Self-Government in the Right-Bank Ukraine in the Second Half of the Nineteenth – Early Twentieth Centuries: the Personnel Formation |
| description |
Мета дослідження – розкрити процес формування кадрового складу волосних
правлінь та сільських управ у ґуберніях Правобережної України у другій половині ХІХ – на початку
ХХ ст., простежити характерні особливості у виборі чи призначенні на службу осіб на різні посади в
органи селянського самоврядування, створити типологічні портрети основних керівних і найманих
посадовців селянських управ. Методологія дослідження включає низку методів пізнання, а саме
історизму (дозволив побачити поступ у формуванні та функціонуванні селянського самоврядування
зі врахуванням соціально-культурних і політичних змін у Російській імперії впродовж ХІХ –
початку ХХ ст.), факторного аналізу (посприяв простеженню локальних питомих рис та
особливостей при створенні й діяльності селянських адміністрацій). Наукова новизна. На основі
різноманітних джерел і напрацювань фахівців створено колективні портрети працівників органів
селянського самоврядування. Завдяки комплексному аналізу джерел встановлено закономірності
та специфіку формування волосних управ і сільських правлінь упродовж другої половини ХІХ –
на початку ХХ ст. Висновки. Селянське самоврядування, запроваджене «Положенням про вихід
селян із кріпацької залежності» 1861 р., відбувалося на двох рівнях – волосному та сільському.
Структура селянського управління створювалася з урахуванням адміністративного поділу: волость
і «сільська община». Новостворені селянські адміністрації: волосні та сільські правління, суд, сходи
(ради) формувалися з членів селянських громад, здебільшого в адміністраціях працювали селяни
(рідше зустрічалися міщани), українці, православного віросповідання. Перевагу при виборі кадрів
надавали особам грамотним, із пристойною репутацією, господарським достатком. Подекуди на
посадах опинялися постаті, що конфліктували з громадою, однак перебування яких на посадах
задовольняло інтереси вищого керівництва (мирового посередника).
The purpose of the study is to reveal the process of formation of personnel of peasant
administrations in the provinces of the Right-Bank Ukraine in the second half of the 19th – early
20th centuries, to trace the characteristic features of the selection of persons for various positions in
the peasant self-government, to create typological portraits of the main leading and hired officials
of the peasant administrations. The research methodology includes a number of methods of
cognition, namely the method of history (allowed to trace the progress in the formation and
functioning of peasant self-government to protect socio-cultural and political changes in the
empire of the 19th – early 20th centuries), method of factor analysis (contributed to the tracing
of local specific features in the establishment and operation of peasant administrations). Scientific
novelty. Collective portraits of employees of peasant self-government bodies were created on
the basis of various sources and historiographical research. Due to a comprehensive analysis of
sources, generalized patterns and specifics of peasant self-government. Conclusions. Peasant selfgovernment,
introduced by the “Regulations on the Exodus of Peasants from Serfdom” in 1861,
worked on two levels – volosty (association of several peasant communities, or one large village) and
rural (peasant communities, consisting of several villages or one large village). The newly created
peasant administrations: volosty and villages authorities, courts and assemblies (councils) were
formed from members of peasant communities. Mostly of the administrations were occupied
by peasants (rarely burghers), Ukrainians of the Orthodox faith. Preference in the selection of
personnel to give persons literate, with a decent reputation, personal economic prosperity.
|
| issn |
0130-5247 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184491 |
| citation_txt |
Селянське самоврядування на Правобережжі України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: формування кадрового складу / К. Мельничук // Український історичний журнал. — 2021. — Число 3. — С. 28-40. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT melʹničukk selânsʹkesamovrâduvannânapravoberežžíukraíniudrugíipoloviníhíhnapočatkuhhstformuvannâkadrovogoskladu AT melʹničukk peasantselfgovernmentintherightbankukraineinthesecondhalfofthenineteenthearlytwentiethcenturiesthepersonnelformation |
| first_indexed |
2025-11-25T13:15:50Z |
| last_indexed |
2025-11-25T13:15:50Z |
| _version_ |
1850515394729607168 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2021. – №3
На шляху реформування адміністративно-територіально устрою та самоуправ-
ління громад, який сьогодні долає суспільство і влада, вагоме місце посідає вивчення
проблеми історичного досвіду діяльності органів самоврядування на теренах України.
У вітчизняній історії знайдеться велика кількість прикладів самоврядного управлін-
ня, однак найцікавішим, у контексті перетворень у нашій державі, видається досвід
створення та функціонування селянських органів самоврядування другої половини
ХІХ – початку ХХ ст. Простежуємо паралель в устрої сільських адміністрацій, запро-
вадженим «Загальним положенням про вихід селян із кріпацької залежності»1 1861 р.
1 Полное собрание законов Российской империи (далі – ПСЗ РИ). – Собр. 2-е. – Т.36, ч.1. – Санкт-Петербург, 1861. – С.141.
Анотація. Мета дослідження – розкрити процес формування кадрового складу волосних
правлінь та сільських управ у ґуберніях Правобережної України у другій половині ХІХ – на початку
ХХ ст., простежити характерні особливості у виборі чи призначенні на службу осіб на різні посади в
органи селянського самоврядування, створити типологічні портрети основних керівних і найманих
посадовців селянських управ. Методологія дослідження включає низку методів пізнання, а саме
історизму (дозволив побачити поступ у формуванні та функціонуванні селянського самоврядування
зі врахуванням соціально-культурних і політичних змін у Російській імперії впродовж ХІХ –
початку ХХ ст.), факторного аналізу (посприяв простеженню локальних питомих рис та
особливостей при створенні й діяльності селянських адміністрацій). Наукова новизна. На основі
різноманітних джерел і напрацювань фахівців створено колективні портрети працівників органів
селянського самоврядування. Завдяки комплексному аналізу джерел встановлено закономірності
та специфіку формування волосних управ і сільських правлінь упродовж другої половини ХІХ –
на початку ХХ ст. Висновки. Селянське самоврядування, запроваджене «Положенням про вихід
селян із кріпацької залежності» 1861 р., відбувалося на двох рівнях – волосному та сільському.
Структура селянського управління створювалася з урахуванням адміністративного поділу: волость
і «сільська община». Новостворені селянські адміністрації: волосні та сільські правління, суд, сходи
(ради) формувалися з членів селянських громад, здебільшого в адміністраціях працювали селяни
(рідше зустрічалися міщани), українці, православного віросповідання. Перевагу при виборі кадрів
надавали особам грамотним, із пристойною репутацією, господарським достатком. Подекуди на
посадах опинялися постаті, що конфліктували з громадою, однак перебування яких на посадах
задовольняло інтереси вищого керівництва (мирового посередника).
Ключові слова: селянське самоврядування, селянська реформа, волость, сільська громада,
«селянська община», мировий посередник, Правобережна Україна.
Катерина МЕЛЬНИЧУК
аспірантка,
відділ історії України ХІХ – початку ХХ ст.,
Інститут історії України НАН України
(Київ, Україна), katerynamelnychuk92@gmail.com
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-4732-6695
Селянське самоврядування на Правобережжі
України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.:
формування кадрового складу
DOI: https://doi.org/10.15407/uhj2021.03.028 УДК: 94(477)«18/19»
Український історичний журнал. – 2021. – №3
Селянське самоврядування на Правобережжі України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. ... 29
із новоствореними2 об’єднаними тергромадами, адже найнижча адміністративна оди-
ниця в Російській імперії («сільська община») структурно та функціонально подібна
до сучасних ОТГ. Тому тема реформування самоврядування хліборобів залишається
актуальною не лише для сучасної історичної науки, а й для адміністративно-управлін-
ського апарату держави.
Селянська реформа другої половини ХІХ ст. викликала інтерес у сучасників,
який відображений у спогадах, аналітичних записках, посланнях та звітах дворянських
зібрань і «підготовчих комісій» стосовно розгляду проекту селянської реформи3.
Зокрема предметом дискусії ставали положення, що стосувалися створення нового
адміністративного поділу, запровадження «селянської общини» та волості, їх чисель-
ності4, самостійності селянських установ в їхніх адміністративних справах5. Окремим
предметом розгляду ставали проблема корупції й кумівства у середовищі селянських
установ6. Ґрунтовний аналіз селянського самоврядування пореформеного періоду
провели Ф.Преображенський, А.Кошелєв, С.Дедюлін7.
Тематика селянського управління в радянській історіографії представлена в на-
працюваннях Н.Дружиніна, котрий розглядав реформу устрою й управління держав-
них селян, яка в подальшому стане основою при запровадженні селянської реформи
1861 р.8 П.Зайончковський звертав увагу на труднощі, пов’язані з опором хліборо-
бів започаткуванню селянського самоврядування9. П.Зирянов зазначав, що останнє
не відбулось як громадське об’єднання, а перетворилося на адміністративну одини-
цю10. У монографії, присвяченій волосному управлінню на Правобережжі України,
С.Боднаревський проаналізував кадровий склад селянських адміністрацій, їхні бю-
джети, розміри заробітних плат11.
Сучасна вітчизняна історіографія проблеми селянського самоврядування ХІХ – по-
чатку ХХ ст. розглядається в контексті селянознавчих студій. Теми управління у грома-
дах хліборобів частково торкнулись О.Михайлюк (досліджуючи соціокультурні аспек-
ти у середовищі селянської громади, звернув увагу на діяльність волостей та волосних
сходів, явища корупції в їх установах)12, Ю.Присяжнюк (наголошував на проблемі бю-
рократизації селянського самоврядування, надто повільних змінах у культурі, світогляді
2 Див.: Про добровільне об’єднання територіальних громад: Закон України від 05.02.2015 №157-VIII [Електронний
ресурс]: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/157-19#Text
3 Колесник В. Мемуари Тадеуша Бобровського (1829–1894) як джерело з історії Правобережної України // Подільська
старовина. – Вип.VI. – Вінниця, 2008. – С.206–242; Аксаков К. Замечание на новое административное устройство крестьян
в России. – Лейпциг, 1861. – С.76–77; Огарёв Н. Разбор нового крепостного права, обнародованного 19 февраля 1861 года в
положениях о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости. – Лондон, 1861. – С.82–83; Поліш В. Дворянство Поділля
під час проведення реформи 1861 р. // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. – Вип.19. – К., 2014. –
С.38–43; Семёнов Н. Освобождение крестьян в царствование императора Александра ІІ. – Санкт-Петербург, 1889. – 848 с.
4 Семёнов Н. Освобождение крестьян в царствование императора Александра ІІ. – С.211–213.
5 Аксаков К. Замечание на новое административное устройство крестьян в России. – С.76–77, Огарёв Н. Разбор нового
крепостного права, обнародованного 19 февраля 1861 года... – С.82–83.
6 Астырев Н. В волостных писарях: Очерки крестьянского самоуправления. – Москва, 1886; Якубович А. Крестьянское
самоуправление. – Санкт-Петербург, 1883. – С.14.
7 Преображенский Ф. Вопросы крестьянского самоуправления: Сельские учреждения и должностные лица. – Москва,
1893. – 87 с.; Кошелев А. О крестьянском самоуправление и о присутствиях по крестьянским делам. – Москва,
1881. – 19 с.; Дедюлин С. Крестьянское самоуправление в связи с дворянским вопросом: К вопросу о пересмотре
законоположений о крестьянах: Ответы на вопроси 1–47. – Санкт-Петербург, 1902. – 192 с.
8 Дружинин Н. Государственные крестьяне и реформа П.Д.Киселёва. – Москва; Ленинград, 1946. – С.557–563.
9 Зайончковский П. Отмена крепостного права в России. – Москва, 1968. – С.190.
10 Зырянов П. Социальная структура местного управления капиталистической России (1861–1914) // Исторические
записки. – Т.107. – Москва, 1982. – С.247–248.
11 Боднаревський А. Волосне управління та становище селян на Україні після реформи 1861 р. – К., 1961. – С.72–73.
12 Михайлюк О. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.: Соціокультурні процеси. – Дніпропетровськ, 2007. –
С.166; Його ж. Корупція в селянському середовищі кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Питання аграрної історії України. –
Дніпро, 2018. – С.35–36.
Український історичний журнал. – 2021. – №3
30 Катерина Мельничук
консервативних діячів у структурі селянського управління, політичній інертності селян-
ства взагалі)13, О.Реєнт (аналізував труднощі, з якими зіштовхувалися органи селянського
самоврядування, зокрема низький рівень освіти управлінців, зростання випадків свавіл-
ля керівництва волосних і сільських управ)14. Питання нерівномірного чисельного скла-
ду волостей, підбору кадрів у волосні правління та суд порушували Ю.Присяжнюк та
А.Касян15. Ґрунтовне студіювання селянського самоврядування здійснила І.Верховцева
в дисертаційному дослідженні16 та монографії17. Історикиня охарактеризувала основні
реґіональні моделі селянського самоврядування в Російській імперії, висвітлила стано-
вище селянських функціонерів, описала фіскальну, поліцейську та судову діяльності во-
лосних і сільських правлінь18. У зазначених напрацюваннях фахівці торкалися питання
формування сільських адміністрацій, однак колективні портрети селянських управлін-
ців у волосних та сільських структурах самоврядування, як окремий аспект проблеми
формування кадрового складу, не стали об’єктом дослідження.
Структура волосного правління
Селянське самоврядування відбувалося на двох рівнях – волосному (вищому) та
сільському (нижчому)19. Волосне управління здійснювалося трьома інстанціями: во-
лосним сходом, судом і правлінням. Волосний сход – представницький орган, що
складався з сільських, волосних посадовців та із селян-домовласників (по 1 представни-
кові від 10 господарств), від населеного пункту із кількістю менше ніж 10 дворів також
обирався 1 представник, головуючим призначався старшина20. На сході розглядали-
ся питання про вибори волосних посадовців і суддів, затверджувалися «приговори»,
що стосувалися господарських та громадських справ волості, здійснювалася розклад-
ка мирських зборів, натуральних повинностей, затверджувалися рекрутські списки21
(з 1874 р. призовні)22. Рішення ухвалювалися більшістю голосів, за умови присутності
2/3 учасників, а також волосного старшини або його заступника23.
Із числа хліборобів, що брали участь у волосному сході, щорічно обиралися суд-
ді24 від 4 до 12 кандидатів. Суд відбувався за присутності щонайменше 3 суддів25, зби-
рався він раз у два тижні26. Суддями ставали особи не молодше 25 років, котрі не
13 Присяжнюк Ю. Українське селянство Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини ХІХ –
початку ХХ ст. – Черкаси, 2007. – С.348–355.
14 Реєнт О. Історія українського селянства // Історія українського селянства: нарис в 2-х т. – Т.2. – К., 2006. – С.372–375.
15 Присяжнюк Ю., Касян А. Волосний устрій Правобережної України в пореформений період (на матеріалах статистики
та описів 1880–1890-х рр.) // Наукові записки ЦДПУ ім. В.Винниченка. – Вип.19. – К., 2014. – С.191; Касян А. Волосне
управління на Правобережній Україні (1861–1917 рр.): Дис. … канд. іст. наук. – Черкаси, 2017. – С.95–106.
16 Верховцева І. Селянське самоврядування в Російській імперії (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.): Дис. … д-ра. іст.
наук. – Черкаси, 2018. – С.701.
17 Верховцева І. Між корпоративністю і бюрократизмом: самоврядування селян у Російській імперії (друга половина
ХІХ – початок ХХ ст.). – Черкаси, 2018. – 397 с.
18 Там само. – С.11.
19 Боднаревський А. Волосне управління та становище селян на Україні після реформи 1861 р. – С.34; Верховцева І.
Самоврядування селян у Російській імперії як чинник селянської революції початку ХХ ст. // Український селянин. –
Вип.18. – Черкаси, 2017. – С.8; Іванова Н., Желтова В. Сословное общество Российской империи. – Санкт-Петербург,
2010. – С.638.
20 ПСЗ РИ – Собр. 2-е. – Т.36, ч.1. – С.152.
21 Там же. – С.153.
22 Там же. – Т.49, ч.1. – Санкт-Петербург, 1874. – С.2.
23 Там же. – Т.36, ч.1. – С.153.
24 Там же. – С.152.
25 Там же. – С.155.
26 Там же. – С.156.
Український історичний журнал. – 2021. – №3
Селянське самоврядування на Правобережжі України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. ... 31
перебували під слідством та не зазнавали тілесних покарань, перевага надавалася се-
лянам-домовласникам27. Волосні суди розглядали близько 95% селянських позовів,
оскільки встановлена у 100 руб., у рамках якої розглядалися майнові претензії селян,
не перевищувала вартості одного селянського господарства28. Тож посада судді перед-
бачала значне навантаження (в Київській ґубернії наприкінці 1880-х рр. через волос-
ний суд проходило від 60 до 400 справ на рік)29, при цьому здебільшого не оплачу-
валася (служба зараховувалась як натуральна повинність)30. Не прибуткова, а навпаки
збиткова для селянина-господаря суддівська праця зовсім не була привабливою, мала
характер примусової служби. Тому на посадах опинялися переважно особи, не надто
зацікавлені у здійсненні судочинства31, малограмотні32 тощо.
Виконавчі функції у волості реалізовувало правління, яке формувалося зі стар-
шини, його помічника, збирачів податків, усіх сільських старост33. Кандидати оби-
ралися з селян волості, що володіли земельним наділом, віком не молодше 25 років,
щодо яких не застосовувалися тілесні покарання за вироком суду, і котрі не перебу-
вали під слідством. Ротація виборних відбувалась один раз у три роки, окрім збирача
податків (щорічно). Повторне переобрання посадовців не заборонялося, за умови їх-
ньої на те згоди, право на сумісництво мали всі виборні, окрім волосного старшини.
Відмовитися від запропонованої громадою посади кандидат міг лише у трьох випад-
ках: 1) коли йому було понад 60 років; 2) якщо він уже відслужив установлений три-
річний термін; 3) у зв’язку з поганим станом здоров’я34.
До найманих працівників волосних правлінь належали писар, його помічник, за-
відувач запасного магазину, сторожі, наглядачі громадських закладів35.
Очільник волості – старшина, обирався на сході36, він же очолював сход: скликав
його, уносив пропозиції, роз’яснював положення та закони, циркуляри, контролював
належне виконання службових обов’язків працівниками, завідував мирськими й по-
датковими коштами37. Фактично, безпосереднім очільником старшини був мировий
посередник38, який приймав у нього присягу на службу, мав повноваження покарати
чи відсторонити його від посади. Окрім цього, волосний старшина зобов’язувався ви-
конувати законні вимоги всіх ґубернських начальників39. Старшина наділявся полі-
цейськими повноваженнями, що подекуди призводило до перетворення його на сво-
го роду «державного наглядача», котрий дбав про забезпечення вимог керівництва.
Аналіз досліджуваних матеріалів уможливлює сформувати образ двох основних
типів волосних старшин: авторитетного управлінця та безініціативного виконав-
ця. Перший був керівником волості, що дійсно тримав під контролем справи, мав
27 Там же. – С.158.
28 Верховцева І. «Волосні суди у нас усюди не вдались»: селянське правосуддя в Росії пореформеної доби // Гуржіївські
історичні читання. – Вип.7. – Черкаси, 2014. – С.257.
29 Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі – ЦДІАК України). – Ф.442. – Оп.618. – Спр.7. – Арк.6.
30 Безгин В. Волостной суд сельской России (вторая половина ХІХ – начало ХХ в.) // Современные исследования
социальных проблем: Электронный научный журнал. – 2012. – №12(20). – С.5 [Електронний ресурс] https://
cyberleninka.ru/article/n/volostnoy-sud-selskoy-rossii/viewer
31 Верховцева І. «Краще суд панський ніж селянський»: волосний суд в Росії в умовах модернізації села пореформеної
доби // Інтелігенція і влада. – Вип.3. – Одеса, 2014. – С.75.
32 Степанова С. Развитие волостного суда в Российской империи в пореформенный период // Труды Института
государства и права Российской академии наук. – 2013. – №2. – С.69.
33 ПСЗ РИ. – Собр. 2-е. – Т.36, ч.1. – С.154.
34 Там же. – С.158.
35 Там же.
36 Там же. – С.152–158.
37 Там же. – С.154.
38 Мацузато К. Из комиссаров антиполонизма в просветители деревни: мировые посредники на Правобережной
Украине (1861–1917 гг.) // Український гуманітарний огляд. – Вип.9. – К., 2003. – С.75.
39 ПСЗ РИ. – Собр. 2-е. – Т.36, ч.1. – С.154.
Український історичний журнал. – 2021. – №3
32 Катерина Мельничук
авторитет між селянами, або перед начальством, переобирався на посаду; другий –
слабкий посадовець, при якому часто справами волості керував писар, сам же старши-
на відбував службу наче важку повинність, через що він піддавався штрафам та арешту.
При виборах на посади волосних старшин громада намагалася висунити кра-
щих зі своїх представників, грамотних, відносно заможніших селян, що не пиячили
та користувалися повагою у селі. Не останнє значення мали статки кандидата як під-
твердження наявності у селянина хазяйського хисту, що могло посприяти господарю-
ванню у всій волості. Власне, володіння земельним наділом, господарством, і постій-
не проживання у волості, за циркуляром міністерства внутрішніх справ від 18 квітня
1906 р., було важливою вимогою до кандидатів у волосні старшини40.
Керівниками волості подекуди ставали колишні солдати. Селяни поважали від-
ставних військових чинів, котрі відрізнялися своїм значно ширшим кругозором, до-
свідом і грамотністю. До того ж такі старшини, знайомі з армійською дисципліною,
переважно задовольняли й керівництво41.
Показником впливовості старшини у волості була тривалість служби. Так,
у Мало-Половецькій волості Васильківського повіту Київської ґубернії волосний
старшина І.Чернишенко пробув на посаді 19 років. Серед його заслуг перед волостю:
будівництво церковнопарафіяльної школи, контроль за якістю освіти, участь у судових
засіданнях і справедливе правосуддя (хоча останнє не входило до його прямих посадо-
вих обов’язків, однак указує на ініціативність керівника)42. Характерним явищем при
тривалому перебуванні старшин на своїх посадах ставало формуванням сільських кла-
нів, про місце яких у селянському управлінні зазначали історики А.Боднаревський43,
Ю.Присяжнюк44, І.Верховцева45, описувала у художніх творах письменниця початку
ХХ ст. Л.Яновська46. Очевидно, що спокуса утримувати владу на селі спонукала стар-
шин оточувати себе «надійними людьми», розставляючи на підконтрольних посадах
своїх протеже. Водночас заможна верства селян, піклуючись про власні інтереси, на-
магалася підтримувати дружні, а інколи й родинні стосунки з начальством, що розумі-
ло їхні потреби47. У кланових утвореннях громада вбачала несправедливість, обурення
подеколи переростало у відкрите протистояння з волосним правлінням і провлад-
ними односельцями. Така запекла боротьба проти родів волосного старшини та пи-
саря розгорнулася 1909 р. в Терешпільській волості Літинського повіту Подільської
ґубернії. Качанівська сільська громада виступила проти селян Коровецьких, Парсяків,
Лук’янчуків, Сенявських (котрі перебували у дружніх та родинних стосунках із во-
лосними посадовцями, зокрема К.Лук’янчук – близький родич терешпільського волос-
ного старшини, а К.Коровецький – батько писаря Синявського волосного правління
П.Коровецького), склавши приговор на їх виселення. Представлених осіб звинувачу-
вали у крадіжці, підпалах, побоях і навіть в убивстві, однак мировий посередник такі
закиди, спираючись на результати проведеного розслідування, не підтвердив. Селяни
скаржилися на залякування й тиск із боку проволосних селян, через що боялися під-
писувати приговор. Резонансна справа привернула увагу ґенерал-ґубернатора краю
Ф.Трепова та вирішувалася на рівні ґубернського присутствія48.
40 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.706. – Спр.198. – Арк.2.
41 Там само. – Оп.705. – Спр.87. – Арк.4; Оп.711. – Спр.38. – Арк.116.
42 Там само. – Оп.616. – Спр.169. – Арк.2.
43 Боднаревський А. Волосне управління та становище селян на Україні після реформи 1861 р. – С.55.
44 Присяжнюк Ю. Українське селянство Наддніпрянської України... – С.345–346.
45 Верховсцева І. Селянське самоврядування в Російській імперії (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). – С.95, 277.
46 Яновська Л. За високим тином // Киевская старина. – Т.79. – №11. – К., 1902. – С.304.
47 Див.: Громадська думка. – 1906. – 26 липня. – №171. – С.4.
48 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.708. – Спр.603. – Арк.2–3.
Український історичний журнал. – 2021. – №3
Селянське самоврядування на Правобережжі України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. ... 33
І врешті, владним волосним старшиною в очах начальства ставав той, чия волость
вчасно справлялась із податковими зобов’язаннями. Цей фактор визнавався одним
із найперших, за який старшину мировий посередник рекомендував до нагороджен-
ня, адже наявність безнедоїмочних дільниць для останнього теж ставало показником
його належного господарювання49.
Волосним старшинам часто доводилося вдаватися до непопулярних методів в
управлінні волостю. Збір податків, контроль за виконанням селянами натуральних
повинностей і приговорів суду, стягування з боржників недоїмок подекуди вимагало
застосування силових методів. Та, маючи поліцейську владу, старшини інколи злов-
живали нею. Так, про побої старшиною селян зустрічаємо низку справ50, серед них
трапляються випадки з летальним завершенням51. У Волинській ґубернії на проблему
з побиттям селян старшиною звернув увагу ґубернатор, який у 1901 р. направив цир-
куляр мировим посередникам із вимогою роз’яснити зазначеним посадовцям, в яких
випадках їм слід застосовувати силу52.
Волосному старшині було складно догодити водночас і своєму керівництву, і гро-
маді, що їх обрала53. Так, старшина, котрий волів не застосовувати жорсткі заходи у
справі вилучення майна за несплату податків чи збору недоїмок, ставав неугодним
для керівництва. Такого волосного очільника карали, саджали до в’язниці, накладали
штраф54 або відсторонювали від посади55.
Важливою постаттю у селянському самоврядуванні вважався писар. Він займав-
ся діловодними справами установи56, підпорядковувався старшині, однак фактич-
но ставав керівником у тих структурах, де обрані посадовці були малограмотними.
Тож інколи в уявленнях хліборобів волосний писар поставав важливішою від стар-
шини фіґурою в ієрархії селянського управління. Так, у Новочарторійській волості
Новоград-Волинського повіту Волинської ґубернії в 1912 р. волосний сход відмовив-
ся піднімати плату старшині та іншим працівникам волосної управи, заявивши, що се-
ляни не вбачають користі в їхній службі, окрім писаря, котрий виконував усю необ-
хідну для громади роботу57. Зважаючи на свій вплив, писарі подекуди користувалися
з безграмотності волосних посадовців58. У 1887 р. в Київській ґубернії розголосу набу-
ла справа романівського волосного писаря (Сквирський повіт) Л.Суського який, ско-
риставшись із неосвіченості збирачів податків, підробив звітність, а виявлені недостачі
змусив їх покрити власним коштом. Також Л.Суський шляхом сфальсифікованих угод
та мовчазної згоди старшини заволодів двома селянськими наді лами59.
Аби селянське самоврядування дійсно залишалось у руках громади, селянам по-
трібно було призначати «свого» писаря, особу, якій вони довіряли. Основний кри-
терій у виборі таких – незаплямована репутація, зокрема неперебування під судом чи
слідством, або відсутність службових порушень на попередньому місці роботи60.
Спеціалізованої освітньої підготовки до писарської служби у волосному чи сіль-
ському правлінні не існувало. Тож, умовно кажучи, на ці посади міг потрапити кожен,
49 Там само. – Оп.616. – Спр.169. – Арк.3.
50 Там само. – Оп.704. – Спр.222. – Арк.4, 7; Оп.37. – Спр.1085. – Арк.3; Оп.706. – Спр.70. – Арк.2.
51 Там само. – Оп.712. – Спр.129. – Арк.1–2.
52 Там само. – Оп.706. – Спр.196. – Арк.34.
53 Иванова Н., Желтова В. Сословное общество Российской империи. – Санкт-Петербург, 2010. – С.651.
54 ПСЗ РИ. – Собр. 2-е. – Т.36, ч.1. – С.159.
55 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.618. – Спр.1. – Арк.100.
56 ПСЗ РИ. – Собр. 2-е. – Т.36, ч.1. – С.155.
57 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.711. – Спр.148. – Арк.1–2.
58 Там само. – Оп.704. – Спр.199. – Арк.2.
59 Там само. – Оп.617. – Спр.170. – Арк.1‒7.
60 ПСЗ РИ – Собр. 2-е. – Т.36, ч.1. – С.158.
Український історичний журнал. – 2021. – №3
34 Катерина Мельничук
хто вмів читати й писати. Фахову кваліфікацію писарі отримували безпосередньо на
місці служби, тобто здобували досвід самотужки, або переймали від своїх попередни-
ків. Переважно писарі мали домашню освіту, чи то проходили навчання у церков-
нопарафіяльних школах (рідше в міністерських). Доброчесні писарі, що виконували
службу на користь громади, ставали справжньою сільською елітою. Так, суспільно-ак-
тивними представниками серед писарів уважаємо тих шістьох депутатів, яких обрали
до Державних дум від селян Київської, Подільської, Волинської ґуберній61. Зокрема
привертає увагу біографія волосного писаря Ямпільського повіту на Поділлі Василя
Карповича Пахальчака. Він здобув освіту в Мурафському сільському міністерському
училищі, відбув військову повинність, звільнився у запас у чині прапорщика, прослу-
жив волосним писарем 17 років (1890–1907 рр.) і 1907 р. був обраний депутатом до
ІІІ Держдуми. Будучи депутатом проявляв активність у роботі різних комісій, підпи-
сав низку законопроектів, входив до складу фракції правих62.
Практикувалося винаймання на писарську службу колишніх військовослужбов-
ців. У Київській ґубернії наприкінці 1880-х рр. більшість волосних писарів були від-
ставними солдатами або запасними нижніми військовими чинами63. Очевидно, че-
рез «комунікаційний» досвід поводження з начальством і певний рівень грамотності,
який солдати отримували під час служби, вони користувалися повагою серед селян та
їх обирали на службу до самоврядування. Як влучно зазначає В.Лапін: «Армія вико-
нувала освітню функцію у широкому сенсі, а солдатів селяни сприймали як людей із
ширшим від їхнього кругозором, через що навіть побутувала приказка “розумний як
солдат”»64. Отже колишні військовослужбовці становили так званий «писарський ка-
дровий фонд» для селянських адміністрацій.
На Правобережжі на писарську службу поступали селяни (рідше міщани)65, тому ет-
нічно й конфесійно серед них переважали українці та православні. Однак на посадах пи-
сарів траплялися також іновірці, представники інших національностей. Так, у Південно-
Західному краї станом на другу половину ХІХ ст. після українців ішли євреї66, чиїми
писарськими послугами селяни користувалися, коли потрібно було скласти звернення,
прохання чи скаргу без відома сільських адміністрацій. Подібну додаткову роботу 1895 р.
мав учитель єврейських дітей в містечку Паволоч Сквирського повіту Київської ґубернії
Ф.Ровинський – на прохання селян він допомагав писати скарги й доноси на волосне на-
чальство. Популярність «нештатного» писаря зросла настільки, що на нього ґубернсько-
му керівництву скаржився навіть мировий посередник67. У 1901 р. в Маньківському во-
лосному правлінні Уманського повіту на Київщині функції писаря неофіційно виконував
єврей Хаїм Капітанський. Власне, як потім пояснював волосний старшина, його взяли на
посаду тимчасово, допоки шукали кандидата для роботи на постійній основі. Громада й
ґубернське начальство не схвалили такого кадрового рішення та наполягли на відсторо-
ненні Хаїма від справ68. Незважаючи на те, що закон не забороняв наймати іновірців на
61 Глушковецький А. Демократія в провінції: вибори та діяльність депутатів Подільської губернії у Державних Думах
Російської імперії. – Кам’янець-Подільський, 2010. – С.288, 291, 311–312, 352; Государственная дума Российской
империи: 1906–1917 гг.: Энциклопедия. – Москва, 2008. – С.566, 569–570.
62 Глушковецький А. Демократія в провінції: вибори та діяльність депутатів Подільської губернії... – С.352.
63 ЦДІАК України – Ф.442. – Оп.618. – Спр.7. – Арк.6–7.
64 Лапин В. Армия России как имперский интеграционный механизм // Петербургский исторический журнал. –
2019. – №1. – С.308.
65 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.711. – Спр.38. – Арк.178–181.
66 Поліщук Ю. Національні меншини Правобережжя України у контексті етнічної політики Російської імперії (кінець
XVIII – початок ХХ ст.). – К., 2012. – С.122.
67 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.615. – Спр.194. – Арк.2.
68 Там само. – Оп.700. – Спр.56. – Арк.1–8.
Український історичний журнал. – 2021. – №3
Селянське самоврядування на Правобережжі України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. ... 35
писарську службу, керівництво ґубернії втручалось у справу призначення писарів, обмежу-
ючи доступ до селянських адміністрацій євреям і навіть «вихрестам»69.
Наступну після євреїв за чисельністю етнічну групу становили поляки, котрі обій-
мали посади селянських управлінців ще до реформи 1861 р. За даними ревізії 1839 р. в
Київській і Подільській ґуберніях відомо, що більша частина повітових та волосних на-
чальників, які управляли селянами, були польського походження70. За матеріалами ви-
дання «Вестник Юго-Западной и Западной России», у 1863 р. роботу органів селян-
ського самоврядування на Правобережжі України «узурпували» поляки71, у замітці
у журналі «Основа» за 1862 р., в описі Сквирщини, автор зазначав: «За писарів у во-
лостях тут, у нашому кутку, все ляхи»72. Польську присутність у волосних правліннях
у перші пореформені роки К.Мацузато пояснював тим, що мирові посередники «пер-
шого призову» (1861–1863 рр.), які в Південно-Західному краї переважно були поляка-
ми, призначали на посади писарів осіб римо-католицького віросповідання73, що, най-
імовірніше, також належали до польського етносу. Однак наприкінці ХІХ ст. говорити
про переважаючий польський елемент у волосних правліннях не доводиться. Адже по-
силена після повстання 1863 р. антипольська політика поступово витіснила поляків із фі-
нансового та управлінського центрів краю74. У контексті обмежувальних заходів щодо
допущення поляків на службу в державні органи влади, київський ґубернатор 24 квіт-
ня 1893 р. видав циркуляр, яким забороняв особам, одруженим із католичками, займати
державну службу75. Оскільки селянські адміністрації фактично були найнижчою ланкою
органів державної влади, то цей циркуляр стосувався і їх. Проведена 1898 р. перевірка
на присутність польського та католицького «елементу» у волосних правліннях у ґубер-
ніях Південно-Західного краю, із метою подальшого їх звільнення, показала невеликий
відсоток таких. Зокрема в Київській нараховувалося 30 волосних писарів – поляків за
національністю, однак православного віросповідання; у Подільській – 9 писарів етніч-
них поляків, що прийняли православ’я, однак їх дружини залишилися в католицизмі; у
Волинській писарів польського походження не було, проте з них 18 перебували у шлюбі з
польками-католичками76. Отже кількість волосних писарів із польським корінням чи сі-
мейними зв’язками з поляками на 1898 р. була незначною, а саме 57 осіб на 562 волості77
Південно-Західного краю, що становило близько 10%, і тих надалі звільнили зі служби.
Структура та склад сільського правління
Сільське правління складалося з сільського старости та збирача податків, які вод-
ночас відносилися до складу волосної управи. Також до сільського правління входили
наймані працівники: писар, сторож, наглядач громадських закладів78.
69 Там само. – Оп.693. – Спр.368. – Арк.39.
70 Горизонтов Л. Парадоксы имперской политики: Поляки в России и русские в Польше. – Москва, 1999. – С.45.
71 Из Житомира (От корреспондента Киевского телеграфа) // Вестник Юго-Западной и Западной России. – 1863. –
Т.1. – Июль. – С.103–108; Интересный мировой посредник // Там же. – Август. – С.202–209.
72 Попович. Із Сквирського повіту (Київська губ.) // Основа. – 1862. – Червень. – С.96.
73 Мацузато К. Из комиссаров антиполонизма в просветители деревни... – С.76.
74 Бовуа Д. Гордиев узел Российской империи: Власть, шляхта и народ на Правобережной Украине (1793–1914). –
Москва, 2011. – С.570; Поліщук Ю. Національні меншини Правобережжя України у контексті етнічної політики
Російської імперії... – С.158–159.
75 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.631. – Спр.217. – Арк.62.
76 Там само. – Оп.694. – Сп.34. – Арк.27–28; Оп.697. – Спр.306. – Арк.6–9.
77 Верховцева І. Між корпоративністю і бюрократизмом: самоврядування селян у Російській імперії (друга половина
ХІХ – початок ХХ ст.). – Черкаси, 2018. – С.313–315.
78 ПСЗ РИ – Собр. 2-е. – Т.36, ч.1. – С.147.
Український історичний журнал. – 2021. – №3
36 Катерина Мельничук
Управління сільською громадою здійснювалося сільським сходом та правлінням.
До компетенції першого належало призначення виборних на волосний сход, обрання
сільських посадовців, виселення і прийом селян до сільської громади, нагляд за гро-
мадськими закладами (господарськими, освітніми, медичними, релігійними), роз-
кладка державних та мирських зборів, натуральних повинностей, призначення до-
помоги й позик із запасних сільських магазинів, низка інших питань, стосовно яких
закон вимагав згоди сільського сходу79. У ньому брали участь селяни-домовласники,
переважно чоловіки, старші представники сімейств, із розрахунку 1 представник від
1 господарства, або 2 – від багатотяглого (наділеного польовою землею вдвічі більше
від «пішого двору»)80. До участі у сході не допускалися особи засуджені, ті, що підда-
валися тілесним покаранням, або перебували під слідством. Сход відбувався в неділю
або у святкові дні, коли скликав староста, мировий посередник чи поміщик. Головував
на ньому староста81. На практиці до порядку формування сільських сходів вносилися
деякі корективи. Так, у Волинській ґубернії при зборі сільських сходів дотримувалися
правила участі лише 1 представника навіть від багатотяглого двору, аби зберігати рів-
ноправ’я між заможними та біднішими селянами. Жінки не брали активної участі у
громадських справах82, однак в окремих випадках їх допускали на сільський сход, якщо
вони самі керували господарством83. Визнання селянки головою господарства, навіть
за наявності у сім’ї чоловіка, знайшло відображення в літературі. Так, в одному з опо-
відань Лесі Українки 1905 р. селянку, дружину чоловіка-пияка, волосний суд визнав го-
ловою сімейства, яка мала повне право розпоряджатися майном, вести господарство
та представляти його інтереси84.
У пореформену добу при формуванні сільського сходу спостерігалася пробле-
ма невірного трактування ст. 47 «Положення про вихід селян із кріпацької залежно-
сті…»85, згідно з якою участь у сході мали брати лише селяни-домовласники. У пра-
вобережних ґуберніях домовласників визначали відповідно до уставних грамот,
що укладалися з поміщиком при отриманні земельного наділу. Однак у результа-
ті приросту населення та дроблення землі, що з часом відбулося, кількість самостій-
них господарів зросла щонайменше вдвічі86. І все ж у багатьох випадках сільський
сход продовжував скликатися згідно з кількістю уставних грамот. У 1882 р. уряд на-
дав роз’яснення, що кожного селянина, який мав дім та власну сім’ю, слід уважати до-
мовласником і визнати за ним право голосу на сільському сході87. Таким чином вони
ставали масовими утвореннями, особливо там, де громади нараховували 1500, подеку-
ди 1700 осіб88.
Головним у сільському правлінні був староста, якого обирав сільський сход, а ми-
ровий посередник затверджував89. Також сільський сход призначав кандидатів (тобто
79 Там же. – С.148–149.
80 Пойда Д. Крестьянское движение на Правобережной Украине в пореформенный период (1866–1900 гг.). –
Днепропетровск, 1960. – С.22.
81 ПСЗ РИ – Собр. 2-е. – Т.36, ч.1. – С.148.
82 Присяжнюк Ю., Касян А. Волосний устрій Правобережної України в пореформений період... – С.191.
83 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.693. – Спр.368. – С.37, 46.
84 Леся Українка. Приязнь // Киевская старина. – Т.91. – №10. – К., 1905. – С.11–72.
85 ПСЗ РИ – Собр. 2-е. – Т.36, ч.1. – С.147.
86 Ковальова Н. Селяни, поміщики і держава: конфлікти інтересів. «Аграрна революція» в Україні 1902–1922 рр. –
Дніпропетровськ, 2016. – С.98–99; Реєнт О. Україна в умовах трансформації ХІХ – початку ХХ ст. // Гуржіївські
історичні читання – Вип.4. – Черкаси, 2011. – С.207–208; Федьков О., Магась В. «Селянству – владу і землю!»:
Всеросійський селянський союз в Україні (1905–1907 рр.). – Кам’янець-Подільський, 2011. – С.48.
87 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.694. – Спр.182. – Арк.2–3.
88 Мельничук О. Адміністративний апарат та органи місцевого самоврядування на Поділлі у другій половині ХІХ ст. –
Вінниця, 2001. – С.75–76.
89 ПСЗ РИ – Собр. 2-е. – Т.36, ч.1. – С.159.
Український історичний журнал. – 2021. – №3
Селянське самоврядування на Правобережжі України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. ... 37
заступників) у сільські старости, котрі мали замінити керівника «сільської общини»
у випадку хвороби чи смерті90.
У старости потрапляли різні особи. Подеколи обирали поважного селянина, якому
довіряв сход, а інколи – постать, неприємну громаді, але котру схвалював волосний стар-
шина чи мировий посередник91. Староста підпорядковувався волосному старшині, ми-
ровому посередникові, судовому слідчому, земській поліції й усім відомствам, що мали
відношення до сільського управління та господарства92. Тож кожен державний посадо-
вець по відношенню до сільського старости відчував себе начальником, що проявлялось
у зухвалій поведінці, цькуванні, рукоприкладстві93. Офіційно за службові порушення
сільського керівника міг карати волосний старшина, а також мировий посередник: на-
класти штраф у розмірі до 5 руб., заарештувати терміном до 7 діб чи відсторонити від
посади94. Основними чинниками, що призводили до покарання сільських старост, ста-
вали нездатність дати раду з податковими зборами та непогашування недоїмок громад95.
Старости, що справно виконували вимоги начальства, користувалися його підтрим-
кою, однак автоматично ставали «ворогами громади». Типовим зразком «слухняного»
сільського посадовця в очах начальства став староста с. Зеремля Новоград-Волинського
повіту Волинської ґубернії Т.Врублевський. Що характерно для селянського само-
врядування, він був відставним солдатом, який по поверненні додому в 1903 р. відразу
обійняв посаду. Службу старости мировий посередник описував позитивно, відзначав
його як особу відповідальну, добросовісну, наполегливу, що ставився «до своїх обов’яз-
ків як солдат»96. Саме остання ознака посприяла наведенню «армійської дисципліни» у
с. Зеремля, за громадою якого не рахувалося недоїмок, грошова повинність сплачувала-
ся вчасно, а призовники у війську вирізнялися з-поміж інших новобранців дисципліно-
ваністю. Однак не всіх односельців задовольняла «сумлінна праця» старости – декотрі,
за попередніми підозрами мирового посередника, підпалили хату та господарські будів-
лі Т.Врублевського97. Отже головний сільський посадовець – староста, як і керівник во-
лості, опинявся в неоднозначній ситуації, коли доводилось обирати, із ким підтримува-
ти дружні стосунки: із сільським товариством, чи з начальством.
Подекуди до сільських правлінь обирали писаря, який вів документацію, зокре-
ма податкову: зошит, платіжні книжечки (персональні книжечки платників податків).
Оскільки писарська посада була низькооплачуваною, вона не розглядалась як повно-
цінна робота, а радше як додатковий підзаробіток, до якого не завжди знаходились
охочі. З адаптуванням селянства до нової форми управління на посадах сільських ста-
рост і збирачів податків дедалі частіше підбирали грамотних осіб, тож потреба у сіль-
ських писарях поступово скорочувалася. На Волині в 1895 р. ґубернське у селянських
справах присутствіє звітувало, що сільські громади ґубернії переважно обходилися
без писарів, а їх документація велася волосними писарями та перебувала у задовіль-
ному стані. Така сама ситуація спостерігалася й на Поділлі98. Наприкінці ХІХ ст. в
Київській ґубернії майже всюди посади сільських писарів скасували. Однак, якщо гро-
мада хотіла утримувати сільського писаря, то вище керівництво не заперечувало99.
90 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.704. – Спр.310. – Арк.1–2.
91 Там само. – Оп.702. – Спр.16. – Арк.7.
92 ПСЗ РИ – Собр. 2-е. – Т.36, ч.1. – С.151.
93 Сокол І. Наші чиновники // Громадська думка. – 1906. – №176. – С.4; Дописи // Там само. – №189. – С.4.
94 ПСЗ РИ – Собр. 2-е. – Т.36, ч.1. – С.159; ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.703. – Спр.189. – Арк.6.
95 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.706. – Спр.1. – Арк.19; Оп.708. – Спр.325. – Арк.8; Оп.692. – Спр.133. – Арк.14.
96 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.705. – Спр.87. – Арк.1.
97 Там само. – Арк.2.
98 Там само. – Оп.693. – Спр.368. – Арк.38–39, 92.
99 Там само. – Оп.618. – Спр.7. – Арк.9.
Український історичний журнал. – 2021. – №3
38 Катерина Мельничук
До сільських правлінь обирали збирача податків, до обов’язків якого входили
збір та облік податкових і мирських сум, недоїмочних платежів, зберігання й пере-
дача коштів у волость чи повітове казначейство, отримання і зберігання відповідних
квитанцій, видача селянам окладних книжок, бирок чи інших знаків, що засвідчува-
ли сплату податків та зборів. Збирач податків передусім був підзвітний сільському схо-
ду, повідомляв про збір коштів, число боржників100. Кількість збирачів у волості чи
сільській громаді залежала від чисельності населення, у не надто залюднених волостях
збирач податків міг утримуватися лише при волосному правлінні, як касир, а кош-
ти йому надходили від сільських старост, котрі виконували функції збирачів у грома-
дах101. Подекуди при волостях запроваджувалися посади декількох збирачів податків,
що самостійно вели збір та облік коштів, без залучення до справи сільських старост102.
Попри високий рівень відповідальності, на посади збирачів подекуди потрапля-
ли малограмотні та недоброчесні представники громади. Неграмотний збирач по-
датку міг розраховувати на підтримку сільського писаря, який вів звітність, однак
відповідальність за достовірність обліку залишалася на збирачеві. Тому у випадку не-
дбальства під час обліку фінансів виявлені недостачі збирачі покривали зі власної ки-
шені103. Інколи причинами нестач ставали крадіжки та фальсифікації збирачів, що
наважувалися використати казенні чи громадські кошти для власних потреб. Так, зби-
рача податків із с. Христинівка Уманського повіту Київської ґубернії 1894 р. звинува-
тили в розтраті громадських коштів у розмірі 46 руб., які він використав для покрит-
тя картярського боргу104. Причетним до пограбування в 1908 р. сільського правління
с. Сегединці Звенигородського повіту на Київщині виявився збирач податків Ісаак
Шевченко105. А безпосередньо крадіжку зібраних на страхування мирських коштів у
розмірі 351 руб. 40 коп. здійснив збирач податків Підберезького сільського товариства
Володимир-Волинського повіту Волинської ґубернії М.Гончарук106. Аби не допусти-
ти неблагонадійних осіб на відповідальні за збір та облік казенних і мирських коштів
посади, ґубернські у селянських справах присутствія ініціювали передачу контролю за
призначеннями на посади збирачів податків, сторожів й інших найманих працівників
мировим посередникам107.
***
Кадровий склад органів селянського самоврядування формували виборні поса-
довців: волосний старшина, сільський староста, збирач податків, судді, члени сіль-
ського та волосного сходів і наймані працівники (писарі волосні й сільські, охорон-
ці). На посади виборні потрапляли переважно селяни, рідше міщани, які входили
до складу селянської громади. Перевага при виборах надавалася селянам із при-
стойною репутацією, грамотним і хазяйновитим господарям, проте при високому
відсотку малограмотності селян у сільських адміністраціях в основному працюва-
ли особи, що не вміли читати та писати. Важливе місце в керуванні селянськими
адміністраціями займав писар, що був чи не єдиним грамотним посадовцем, який
100 ПСЗ РИ – Собр. 2-е. – Т.36, ч.1. – С.151.
101 ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.693. – Спр.3. – Арк.1.
102 Там само. – Оп.700. – Спр.56. – Арк.3.
103 Там само. – Оп.617. – Спр.170. – Арк.3.
104 Там само. – Оп.693. – Спр.150. – Арк.3.
105 Там само. – Ф.316. – Оп.1. – Спр.614. – Арк.2–3.
106 Там само. – Ф.442. – Оп.709. – Спр.77. – Арк.9.
107 Там само. – Оп.631. – Сп.217. – Арк.111.
Український історичний журнал. – 2021. – №3
Селянське самоврядування на Правобережжі України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. ... 39
за умови доброчесної служби ставав справжнім представником селянської еліти.
Збирачі податків відали справами збору, фіксації та передачі податкових, мирських
коштів, недоїмочних платежів. У зв’язку з малограмотністю, цю сферу діяльності за-
безпечували не завжди писемні особи, що призводило до помилок, розтрат, а поде-
куди і зловживань із боку збирачів та їхнього керівництва. В органах селянського
самоврядування переважали селяни, православного віросповідання, українці, хоча
інколи до найманих посад допускались іновірці та представники інших національ-
ностей. В основному працівники селянських адміністрацій були малограмотними,
освіту здобували переважно у церковнопарафіяльних школах або міністерських учи-
лищах, фахову підготовку опановували на місці служби, якість якої залежала від осо-
бистих здібностей і сумлінності працівника. Будучи особами підневільними (адже
законодавчо зобов’язувалися виконувати накази чи не всіх державних службовців),
члени селянського самоврядування ставали найнижчими чиновниками в управлін-
ській ієрархії Російської імперії. Тож вихідці з хліборобів, занурившись у бюрокра-
тичний простір державного управління, самі часто перетворювалися на типових бю-
рократів, гублячи авторитет в очах власної громади.
REFERENCES
1. Bezgin, V. (2012). Volostnoj sud selskoj Rossii (vtoraya polovina XІX – nachalo XX v.). Sovremennye issledovaniya sotsialnykh
problem, 12(20). [in Russian].
2. Bodnarevskyi, A. (1961). Volosne upravlinnia ta stanovyshche selian na Ukraini pislia reformy 1861 r. Kyiv. [in Ukrainian].
3. Bovua, D. (2011). Gordiev uzel Rossijskoj imperii: Vlast, shlyakhta i narod na Pravoberezhnoj Ukraine (1793–1914). Moskva.
[in Russian].
4. Druzhinin, N. (1946). Gosudarstvenye krestyane i reforma P.D.Kiseleva. Moskva; Leningrad. [in Russian].
5. Fedkov, O., Mahas, V. (2011). “Selianstvu – vladu i zemliu!”: Vserosiiskyi selianskyi soiuz v Ukraini (1905–1907 rr.). Kamianets-
Podilskyi. [in Ukrainian].
6. Gorizontov, L. (1999). Paradoksy imperskoj politiki: polyaki v Rossii i russkie v Polshe. Moskva. [in Russian].
7. Hlushkovetskyi, A. (2010). Demokratiia v provintsii: vybory ta diialnist deputativ Podilskoi hubernii u Derzhavnykh Dumakh
Rosiiskoi imperii. Kamianets-Podilskyi. [in Ukrainian].
8. Ivanova, N., Zheltova, V. (2010). Soslovnoe obshchestvo Rossijskoj imperii. Sankt-Peterburg. [in Russian].
9. Kasian, A. (2016). Status ta povnovazhennia volosnykh posadovtsiv na Pravoberezhzhi (druha polovyna ХХ st.). Hrani, 4, 119–
123. [in Ukrainian].
10. Kasian, A. (2018). Volosne upravlinnia na Pravoberezhnii Ukraini (1861–1917) (Candidate’s thesis). Cherkasy. [in Ukrainian].
11. Kolesnyk, V. (2008). Memuary Tadeusha Bobrovskoho (1829–1894) yak dzherelo z istorii Pravoberezhnoi Ukrainy. Podilska
starovyna, 4, 206–242. [in Ukrainian].
12. Kovalova, N. (2016). Seliany, pomishchyky i derzhava: konflikty interesiv. «Ahrarna revoliutsiia» v Ukraini 1902–1922 rr.
Dnipropetrovsk. [in Ukrainian].
13. Lapin, V. (2019). Armiya Rossii kak imperskij integratsionnyj mekhanizm. Peterburgskij istoricheskij zhurnal, 1, 302–313. [in Russian].
14. Matsuzato, K. (2003). Iz komissarov antipolonizma v prosvetiteli derevni: mirovye posredniki na Pravoberezhnoj Ukraine (1861–
1917 gg.). Ukrainskyi humanitarnyi ohliad, 9, 62–121. [in Russian].
15. Melnychuk, O. (2001). Administratyvnyi aparat ta orhany mistsevoho samovriaduvannia na Podilli u druhii polovyni ХІХ st.
Vinnytsia. [in Ukrainian].
16. Mykhailiuk, O. (2007). Selianstvo Ukrainy v pershi desiatylittia ХІХ st.: Sotsiokulturni protsesy. Dnipropetrovsk. [in Ukrainian].
17. Mykhailiuk, O. (2018). Koruptsiia v selianskomu seredovyshchi kintsia ХІХ – pochatku ХХ st. Pytannia ahrarnoi istorii Ukrainy:
Mat. dvanadtsiatykh naukovykh chytan, prysviachenykh pamiati D.P.Poidy, 30–39. [in Ukrainian].
18. Pojda, D. (1960). Krestyanskoe dvizhenie na Pravoberezhnoj Ukraine v poreformennyj period (1866–1900 gg.). Dnepropetrovsk.
[in Russian].
19. Polish, V. (2011). Dvorianstvo Podillia pid chas provedennia reformy 1861 r. Visnyk Kyivskoho natsionalnoho linhvistychnoho uni-
versytetu. Seriia “Psykholohiia ta pedahohika”, 19, 38–43. [in Ukrainian].
20. Polishchuk, Yu. (2012). Natsionalni menshyny Pravoberezhzhia Ukrainy u konteksti etnichnoi polityky Rosiiskoi imperii (kinets
XVIII – pochatok XX st.). Kyiv. [in Ukrainian].
21. Prysiazhniuk, Yu. (2007). Ukrainske selianstvo Naddniprianskoi Ukrainy: sotsiomentalna istoriia druhoi polovyny ХІХ – pochat-
ku ХХ st. Cherkasy. [in Ukrainian].
22. Prysiazhniuk, Yu., Kasian, A. (2014). Volosnyi ustrii Pravoberezhnoi Ukrainy v poreformenyi period (na materialakh statystyky ta
opysiv 1880–1890-kh rr.). Naukovi zapysky. Seriia: Pedahohichni nauky, 19, 187–193. [in Ukrainian].
23. Reient, O. (2011). Ukraina v umovakh transformatsii ХІХ – pochatku ХХ st. Hurzhiivski istorychni chytannia, 4, 207–208.
[in Ukrainian].
24. Stepanova, S. (2013). Razvitie volostnogo suda v Rossijskoj imperii v poreformennyj period. Trudy Instituta gosudarstva i prava
RAN, 2, 58–70. [in Russian].
25. Verkhovtseva, I. (2014). “Krashche sud panskyi nizh selianskyi”: volosnyi sud v Rosii v umovakh modernizatsii sela poreformenoi
doby. Intelihentsiia i vlada. Seriia: Istorychni nauky, 3, 70–82. [in Ukrainian].
Український історичний журнал. – 2021. – №3
40 Катерина Мельничук
26. Verkhovtseva, I. (2014). “Volosni sudy u nas usiudy ne vdalys”: selianske pravosuddia v Rosii poreformenoi doby. Hurzhiivski
istorychni chytannia, 7, 256–259. [in Ukrainian].
27. Verkhovtseva, I. (2017). Samovriaduvannia selian u Rosiiskii imperii yak chynnyk selianskoi revoliutsii pochatku ХХ st. Ukrainskyi
selianyn, 18, 8–19. [in Ukrainian].
28. Verkhovtseva, I. (2018). Mizh korporatyvnistiu i biurokratyzmom: samovriaduvannia selian u Rosiiskii imperii (druha polovyna
XIX – pochatok XX st.). Cherkasy. [in Ukrainian].
29. Verkhovtseva, I. (2018). Selianske samovriaduvannia v Rosiiskii imperii (druha polovyna ХІХ – pochatok ХХ st.). (Candidate’s
thesis). Cherkasy. [in Ukrainian].
30. Zajonchkovskij, P. (1968). Otmena krepostnogo prava v Rossii. Moskva. [in Russian].
31. Zyryanov, P. (1982). Sotsialnaya struktura mestnogo upravleniya kapitalisticheskoj Rossii (1861–1914). Istoricheskie zapiski, 107,
247–248. [in Russian].
Kateryna MELNYCHUK
Postgraduate Student,
Department of History of Ukraine 19th – Early 20th Centuries,
Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine
(Kyiv, Ukraine), katerynamelnychuk92@gmail.com
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-4732-6695
Peasant Self -Government in the Right-Bank
Ukraine in the Second Half of the Nineteenth –
Early Twentieth Centuries: the Personnel Formation
Abstract. The purpose of the study is to reveal the process of formation of personnel of peasant
administrations in the provinces of the Right-Bank Ukraine in the second half of the 19th – early
20th centuries, to trace the characteristic features of the selection of persons for various positions in
the peasant self-government, to create typological portraits of the main leading and hired officials
of the peasant administrations. The research methodology includes a number of methods of
cognition, namely the method of history (allowed to trace the progress in the formation and
functioning of peasant self-government to protect socio-cultural and political changes in the
empire of the 19th – early 20th centuries), method of factor analysis (contributed to the tracing
of local specific features in the establishment and operation of peasant administrations). Scientific
novelty. Collective portraits of employees of peasant self-government bodies were created on
the basis of various sources and historiographical research. Due to a comprehensive analysis of
sources, generalized patterns and specifics of peasant self-government. Conclusions. Peasant self-
government, introduced by the “Regulations on the Exodus of Peasants from Serfdom” in 1861,
worked on two levels – volosty (association of several peasant communities, or one large village) and
rural (peasant communities, consisting of several villages or one large village). The newly created
peasant administrations: volosty and villages authorities, courts and assemblies (councils) were
formed from members of peasant communities. Mostly of the administrations were occupied
by peasants (rarely burghers), Ukrainians of the Orthodox faith. Preference in the selection of
personnel to give persons literate, with a decent reputation, personal economic prosperity.
Keywords: peasant self-government, peasant reform, volost, rural community, peasant community,
conciliator (myrovyi poserednyk), Right-Bank Ukraine.
|