Віднянський С., Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна в історії українського державотворення
Рецензія на книгу: Віднянський С., Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна в історії українського державотворення. – К.: Інститут історії України НАН України, 2021. – 372 с....
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 2021 |
| Автори: | , |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2021
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184508 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Віднянський С., Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна в історії українського державотворення / В. Гудзь, О. Ситник // Український історичний журнал. — 2021. — Число 3. — С. 212-218. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-184508 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Гудзь, В. Ситник, О. 2022-06-14T09:57:30Z 2022-06-14T09:57:30Z 2021 Віднянський С., Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна в історії українського державотворення / В. Гудзь, О. Ситник // Український історичний журнал. — 2021. — Число 3. — С. 212-218. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184508 Рецензія на книгу: Віднянський С., Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна в історії українського державотворення. – К.: Інститут історії України НАН України, 2021. – 372 с. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Рецензії й огляди Віднянський С., Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна в історії українського державотворення Vidnianskyi S., Vehesh M. Avhustyn Voloshyn and Carpathian Ukraine in the History of Ukrainian State Building Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Віднянський С., Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна в історії українського державотворення |
| spellingShingle |
Віднянський С., Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна в історії українського державотворення Гудзь, В. Ситник, О. Рецензії й огляди |
| title_short |
Віднянський С., Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна в історії українського державотворення |
| title_full |
Віднянський С., Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна в історії українського державотворення |
| title_fullStr |
Віднянський С., Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна в історії українського державотворення |
| title_full_unstemmed |
Віднянський С., Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна в історії українського державотворення |
| title_sort |
віднянський с., вегеш м. августин волошин і карпатська україна в історії українського державотворення |
| author |
Гудзь, В. Ситник, О. |
| author_facet |
Гудзь, В. Ситник, О. |
| topic |
Рецензії й огляди |
| topic_facet |
Рецензії й огляди |
| publishDate |
2021 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний журнал |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Vidnianskyi S., Vehesh M. Avhustyn Voloshyn and Carpathian Ukraine in the History of Ukrainian State Building |
| description |
Рецензія на книгу: Віднянський С., Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна
в історії українського державотворення. –
К.: Інститут історії України НАН України,
2021. – 372 с.
|
| issn |
0130-5247 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184508 |
| citation_txt |
Віднянський С., Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна в історії українського державотворення / В. Гудзь, О. Ситник // Український історичний журнал. — 2021. — Число 3. — С. 212-218. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT gudzʹv vídnânsʹkiisvegešmavgustinvološiníkarpatsʹkaukraínavístorííukraínsʹkogoderžavotvorennâ AT sitniko vídnânsʹkiisvegešmavgustinvološiníkarpatsʹkaukraínavístorííukraínsʹkogoderžavotvorennâ AT gudzʹv vidnianskyisveheshmavhustynvoloshynandcarpathianukraineinthehistoryofukrainianstatebuilding AT sitniko vidnianskyisveheshmavhustynvoloshynandcarpathianukraineinthehistoryofukrainianstatebuilding |
| first_indexed |
2025-11-25T14:51:45Z |
| last_indexed |
2025-11-25T14:51:45Z |
| _version_ |
1850518108318466048 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2021. – №3
В оцінці ролі особистості в історії все ще спостері-
гаються велика амплітуда коливань – від сентенції
Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших лю-
дей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова
історія склалася інакше, ніж це відбулося, до твер-
дження Ґ.Моно про те, що необхідно зображувати
динаміку економічних умов та соціальних установ,
як неперехідних складових людського розвитку,
котрі впливають на самореалізацію особистостей.
Зокрема тезу О.Конта про написання «історії без імен» було реалізовано у творах ра-
дянських гуманітаріїв, вражених догмами «класової боротьби». Водночас антрополо-
гічний поворот на рубежі 1950–1960-х рр. у західній науковій рефлексії спонукав іс-
ториків розглядати особистість у новітніх контекстах: урахування, крім інституцій і
структур, середовища побутування індивідуума й навіть його світогляду, ментально-
сті, ієрархії цінностей тощо. Натомість автори присвяченої 30-річчю незалежності
України рецензованої монографії Степан Віднянський і Микола Вегеш застосували
синергетичну методологію, поєднавши модерний просопографічний підхід до змалю-
вання історичного портрету Августина Волошина з класичними сцієнтизмом та істо-
ризмом до аналізу минувшини Закарпатського краю.
Як засвідчує 690 позицій у списку використаної авторами літератури, історія
Карпатської України і постать А.Волошина як політика й державотворця вивчала-
ся впродовж восьми десятиліть. Вагома, у тому числі інтелектуальним наповненням,
низка публікацій про нього та Срібну Землю професора М.Вегеша і члена-кореспон-
дента НАН України С.Віднянського, які належать до провідної когорти дослідників
не лише рідного Закарпаття, а й багатьох проблем української та європейської історії.
Проте нова публікація має певні концептуальні відмінності, що становить новизну та
ориґінальність рецензованого дослідження. Ідеться насамперед про окреслену танде-
мом істориків парадигму дослідження Карпатської України як одного з етапів укра-
їнського державотворення, а також про джерелознавчий та історіографічний аналіз
джерел, представлений авторами не в першому, як зазвичай прийнято, а в останньо-
му розділі. Такий спосіб сприяв зосередженню на дискусійних питаннях дослідження,
чіткішому виокремленню власної позиції в історіографічному дискурсі.
У першому розділі видання представлено нарис з історії українського Закар-
пат тя – смуги українських етнічних земель на південних схилах Карпатських гір між
верхів’ями річок Тиса та Попрад на заході. Застосувавши комплексний метод, авто-
ри, крім хронологічного розрізу, що дозволив висвітлити різні етапи буття україн-
ців краю, проаналізували всі наявні у закарпатському суспільстві горизонтальні зв’яз-
ки – політичні, економічні, соціальні, культурні, духовні, на тлі яких та в гущі яких
А.Волошин формувався як священик, педагог, політик, учений. Історики простежи-
ли минуле Срібної Землі впродовж тисячоліття і наголосили, що початково вона
була у сфері впливу Русі Київської й Галицько-Волинської, поширення православ-
ного та греко-католицького віровчення, що, попри наступне іноземне поневолення,
Віднянський С., Вегеш М.
Августин Волошин і Карпатська Україна
в історії українського державотворення. –
К.: Інститут історії України НАН України,
2021. – 372 с.
Український історичний журнал. – 2021. – №3
Рецензії й огляди 213
етнічну строкатість реґіону, тривалу відірваність від Великої України, уможливило
збереження місцевим українсько-руським анклавом своєї етнокультурної самобут-
ності. Проаналізовано погляди А.Добрянського, О.Духновича та інших, хто нагаду-
вав, що русини Закарпаття є «єдним тілом» із русинами (українцями) Галичини й
Наддніпрянщини (с.18–20). Водночас простежено діяльність галицьких народовців,
яка сприяла національному відродженню у краї, та вплив М.Драгоманова, котрий за-
кликав закарпатців до єдності, «щоб жити по своїй волі на своїй землі» (с.26).
Утім, як наголосили історики, найбільший імпульс посиленню проукраїнської орі-
єнтації закарпатців надала Перша світова війна, котра принесла народу як важкі випро-
бування, так й історичний шанс здобуття власної державності та соборності. Характерно,
що автори поєднують свій фактографічний опис з аналізом причинно-наслідкових зв’яз-
ків, як, наприклад, у випадку пояснень проукраїнських рішень народних рад на Закарпатті.
Досить детально розглянуто зміст і реалізацію закону Угорщини №10 від 21 грудня 1918 р.,
яким запроваджено самоврядування автономного краю Руська Країна у складі чотирьох
(із восьми) жуп Закарпаття, та неґативну реакцію місцевих українців на цей акт. Натомість
високо оцінюється протокол Усенародного з’їзду угорських русинів 21 січня 1919 р. у Хусті,
яким проголошено волю до возз’єднання з Україною, заявлену й під час ухвалення Акта со-
борності в Києві 22 січня. «Отже, за злуку з Україною Закарпаття проголосувало ще 100
років тому», – наголошують С.Віднянський і М.Вегеш (с.36).
Проте, як зазначили історики, доля краю була вирішена внаслідок післявоєнних ге-
ополітичних реалій, зафіксованих у Версальській системі угод, за якими Підкарпатська
Русь (територія 12,6 тис.км2, населення на 1921 р. 604 тис. осіб, з яких 62,7% русинів
(українців)) передавалася Чехословаччині. Проаналізувавши розбіжні оцінки цього
дійства, автори дійшли висновку, що акт не означав окупацію, але й не був добровіль-
ним. З іншого боку, вони солідарні з А.Волошиним, що входження Закарпаття до скла-
ду ЧСР на той час було єдиним реальним і водночас оптимальним варіантом (с.39–41).
С.Віднянський та М.Вегеш уважають, що метою президента ЧСР Т.Масарика й че-
хословацького уряду була інкорпорація Закарпаття до політичної та соціально-економіч-
ної систем держави з урахуванням його історично-національних особливостей. Цьому
сприяла проаналізована авторами Конституція ЧСР 1920 р., що визначала, між іншого,
устрій і місце Закарпаття. Утім, зауважено, що адміністративною реформою 1927 р. за-
проваджено централізовану систему управління: Підкарпаторуська земля стала однією
з чотирьох провінцій ЧСР, обмежено права її сойму та ґубернатора тощо. Понад те, іс-
торики наголошують, що незважаючи на зволікання з наданням автономії до 1938 р., вхо-
дження Закарпаття до складу ЧСР «ознаменувалося глибинними зрушеннями в етно-
національній і громадсько-політичній свідомості русинів-українців» (с.53). Дослідники
нагадують, що в міжвоєнні роки у краї діяли понад 30 партій і 150 громадських організа-
цій автономістського спрямування, зокрема товариство «Просвіта». Станом на 1938 р.
функціонували 469 українських шкіл, виходили газети «Русин», «Наш рідний край»,
«Пчілка» тощо. Водночас відзначено, що використання назв «Закарпатська Україна»,
«українець» офіційна Прага вважала підбурюванням проти цілісності держави.
Автори встановили, що 20-річне перебування закарпатських земель у складі ЧСР
принесло значно вищий рівень життя населення, ніж за угорських часів. У розвиток
краю було вкладено більше коштів, ніж вилучено (с.50–54). Детально проаналізовано
модернізацію різних галузей місцевої економіки. Водночас зауважено, що навіть після
успішної аграрної реформи врожайність на Закарпатті станом на 1937 р. була на 64%
нижчою, ніж у Чехії, а рівень безробіття складав до 70 тис. осіб на рік (с.57–68). Як
підсумовують автори, економічна криза 1929–1933 рр. та зовнішні загрози посилили
автономістський рух закарпатців. До нього активно приєднався й А.Волошин.
Український історичний журнал. – 2021. – №3
214 Рецензії й огляди
Детальну і жваву розповідь біографічного змісту про родину Августина Івановича
Волошина, умови формування його світогляду та політичних поглядів автори подають
у другому розділі своєї праці. На основі спогадів родичів і знайомих доведено, що інте-
ліґентна родина спадкових греко-католицьких священиків Волошиних із мальовничо-
го села Келечин виховувала дітей у дусі християнської моралі та любові до рідної мови
й українського народу. Як наголошують М.Вегеш і С.Віднянський, саме родина мала ви-
рішальний вплив на формування національної ідентичності Августина, який, попри ма-
дяризацію Закарпаття, добре знав українську мову й історію, здобув базові педагогічні
знання на теологічному факультеті Пазманського університету в Будапешті. Автори на-
вели факти про активну громадську діяльність А.Волошина і його дружини, засновни-
ці Жіночого союзу Ірини Петрик, зокрема висвітлили передачу подружжям будинку
під сиротинець. Історики послідовно простежили основні віхи діяльності А.Волошина
як священика й директора Ужгородської вчительської семінарії. Значне місце в моногра-
фії займає характеристика його дружніх стосунків із відомими діячами, котрі вплинули
на формування світогляду, зокрема зустрічей і листування з президентом Чехословаччини
Томашем Масариком та митрополитом УГКЦ Андреєм (Шептицьким) (с.86–95).
Третій розділі монографії відведено під характеристику культурно-просвітниць-
кої, громадської та душпастирської діяльності А.Волошина, який із березня 1897 р.
служив капеланом Цегольнянської Преображенської церкви в Ужгороді, а 1900 р. в
Будапештському університеті одержав диплом професора математики й фізики. Багато
уваги надано боротьбі священика за збереження рідної мови богослужінь, шкільництва,
кириличного друку. Він видав працю «Оборона кирилики», став співавтором меморан-
думу про неприпустимість заміни кириличної мови угорською, на нараді в держсекре-
таря Угорщини закликав не розбивати основ тисячолітнього розвитку народу (с.95–98).
Так само актуальною, на думку істориків, стала гідна відповідь А.Волошина творцям
«русинської» мови та прибічникам «двоязичія». У праці «О письменном язиці подкар-
патських русинов» він заявив, що «сторонництво к московщині є у нас 1) анахронізмом,
2) шкодить культурной роботі, 3) шкодить церкві і духовной жизні, 4) шкодить еконо-
мічним інтересам і 5) спиняє і політичну консолідацію» (с.113).
Автори дослідили також плідну книговидавничу та редакційну діяльність А.Во-
лошина, який опублікував низку своїх шкільних посібників, праці політичного спря-
мування, а також художні твори – усього 42 назви. Історики проаналізували зусил-
ля А.Волошина щодо заснування Учительської громади та Педагогічного товариства,
створення організації «УНІО» та інших осередків для відстоювання мовно-куль-
турних прав і просвіти українців. С.Віднянський та М.Вегеш заповнили одну з «бі-
лих плям», якою донедавна була діяльність «Просвіти» на Закарпатті. Як один з її
засновників й очільників, А.Волошин діяльно сприяв створенню читалень, бібліо-
тек, мистецьких колективів. З’їзд 1937 р., який представляв близько 30 тис. просвітян
з усіх куточків краю, засвідчив українську ідентичність місцевої людності (с.116–120).
Історики відзначили сміливу громадянську позицію А.Волошина, котрий умістив
на шпальтах газети «Свобода» низку передруків з іноземних часописів про голодові
мори 1920–1930-х рр. в радянській Україні, про більшовицькі репресії тощо.
У четвертому розділі праці автори охарактеризували політичну діяльність А.Во-
ло шина, який із честю витримав іспит українського державника. Він визначився зі
стратегічною проукраїнською орієнтацією не пізніше 1915 р., а не з 1919 р., як уважа-
ють чимало дослідників, які посилаються на його ситуативну підтримку автономії
краю у складі Угорщини та Чехословаччини. Хоча ще 1918 р. А.Волошин входив до
складу Ради угорських русинів, відправним пунктом для вироблення спільної позиції
Український історичний журнал. – 2021. – №3
Рецензії й огляди 215
закарпатського політикуму став ініційований ним у квітні 1919 р. «Руський клуб» та
Українська центральна народна рада (с.129–130).
Детальніше висвітлено діяльність Руської хліборобської (земледільської) пар-
тії (РХ(З)П), одним із лідерів якої був А.Волошин. Організація вимагала від Праги
демаркації кордонів Підкарпатської Русі, проведення виборів до сойму, створення
«руського міністерства», призначення місцевих кадрів, збільшення прав ґубернато-
ра тощо. Автори відзначають, що в 1920–1924 рр., коли у краї домінували ліві партії,
РХ(З)П, а надалі заснована А.Волошиним Християнська народна партія (ХНП) були
єдиною політичною силою, яка дотримувалася народної української орієнтації (с.135–
139). Щоправда, історики зауважують, що після резолюції Комінтерну 1926 р. комуніс-
ти також визнали українців корінним населенням Закарпаття. Наводиться низка ак-
цій, проведених для Підкарпатської Русі А.Волошиним як депутатом чехословацького
парламенту, обраним 1925 р. від ХНП. Автори відзначають, що в 1930-х рр., унаслідок
економічної кризи, зволікання з автономією й посилення політичного тиску центру, у
краї зросли античеські настрої. Це засвідчили, зокрема, вибори 1935 р., коли найбіль-
ше голосів на Закарпатті набрали комуністи (24,4%).
У п’ятому розділі монографії досліджується відрізок часу від 26 жовтня 1938 р.,
коли А.Волошин був призначений прем’єр-міністром автономного уряду Під кар-
пат ської Русі, до 15 березня 1939 р. – обрання його президентом Карпатської Ук-
раї ни. За влучним визначенням авторів, це був «тріумф і водночас трагедія Во ло-
ши на-політика» (с.158). Проаналізувавши передумови проголошення автономії
Під карпатської Русі, історики наголошують, що цей акт став наслідком насамперед ба-
гаторічної боротьби українських політичних сил, очолюваних А.Волошином. Вагому
роль відіграв і міжнародний фактор (с.160–161). Відзначено, що перший уряд Під кар-
патської Русі (прем’єр-міністр А.Бродій, держсекретар А.Волошин) проіснував лише
з 11 до 26 жовтня 1938 р., коли прем’єром було призначено А.Волошина й утворив-
ся виразно український уряд. Проте 2 листопада 1938 р. Віденський арбітраж, унас-
лідок змови Німеччини, Італії та Угорщини, передав угорцям понад 12% території
Закарпаття, включно з містами Ужгород, Мукачево, Берегове. Закарпатську делеґацію
у ході арбітражу було проіґноровано, тож А.Волошин опублікував протестний заклик
до українців світу, де вперше вжив назву «Карпатська Україна» (с.173–174).
Автори спостерегли, що уряд А.Волошина, переїхавши до Хуста, зіткнувся з комп-
лексом соціально-економічних проблем, нападами угорських і польських терористів, під-
ривною діяльністю угорської аґентури, інформаційною війною. Зазначено, що у склад-
них умовах кабінет А.Волошина налагодив роботу служби безпеки, управління поліції,
відділу преси і пропаґанди з бюлетенем та газетою «Нова свобода». Було реорганізова-
но як бойову одиницю Організацію народної оборони «Карпатська Січ» під проводом
Д.Климпуша (с.176–179). Дослідники навели низку архівних даних про дієву підтримку
Карпатської України. Уряд навіть змушений був удатися до відбору добровольців (найбіль-
ше – з Наддністрянщини), що йшли на допомогу молодій автономній державі (с.180–182).
С.Віднянський і М.Вегеш розцінили дозвіл Праги вживати, поряд із назвою
«Підкарпатська Русь», також назву «Карпатська Україна» та запровадження держав-
ної української мови як завершення перемоги українства над русофільством. Проте
загрози молодій державі спонукали владу до авторитарних заходів, як-от запрова-
дження цензури, закриття русофільського «Общества им. Духновича» й низки антиу-
країнських видань, створення табору для інтернованих Думен (с.185–187).
Аналізуючи виборчий процес до Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 р.,
автори відзначають, що у своєму зверненні до виборців 8 лютого А.Волошин учер-
гове заявив про намір мирного співжиття у федерації з чехами і словаками. Вибори
Український історичний журнал. – 2021. – №3
216 Рецензії й огляди
продемонстрували сконсолідованість населення краю навколо курсу на утверджен-
ня національної державності. За Українське національне об’єднання проголосували
245 тис. із 265 тис осіб, які взяли участь у виборах (с.188, 192).
Автори підтверджують, що А.Волошин орієнтувався на Німеччину як єдину ве-
лику країну, що могла обіцяти своє заступництво, був толерантним до німецького на-
селення краю. Натомість А.Гітлер запропонував правителеві Угорщини М.Горті при-
єднати замість Словаччини Карпатську Україну. Відтак у ніч на 14 березня 1939 р.
40-тисячне угорське військо вторглося в Карпатську Україну. «Німці ганебно нас
обманули!», – свідчив згодом А.Волошин. На першому засіданні Сойму 15 березня
1939 р. було проголошено незалежність Карпатської України й обрано її президентом
Августина Волошина. Жодна з країн світу не визнала «самопроголошеної української
держави в Карпатах», а отже й не допомогла українцям. 18 березня 1939 р. більшу її ча-
стину було окуповано загарбниками. Лише 2 тис. бійців «Карпатської Січі» героїчно
протистояли угорським військам (у горах – до кінця травня 1939 р.). Дослідники дійш-
ли висновку, що «для українців Друга світова війна розпочалася ще в березні 1939 р.,
і Карпатська Україна першою в Європі не визнала умов нацистського перерозподілу
світу, вчинила героїчний опір угорським загарбникам» (с.189–190, 198–204).
Загалом С.Віднянський і М.Вегеш уважають, що 14–15 березня 1939 р. Карпатська
Україна заявила про себе світу як самостійна, незалежна держава. І це стало апогеєм укра-
їнського національного відродження на Закарпатті, завершенням тривалого та склад-
ного шляху від «підкарпатських русинів» до «закарпатських українців». Утворення
Карпатської України чітко продемонструвало всьому світові, що на Закарпатті живуть
українці, які прагнуть своєї державності й соборності з Великою Україною (с.202–204).
Шостий розділ дослідження присвячений еміґраційному періоду життя й діяльно-
сті А.Волошина. На основі документів румунських і російських архівів автори просте-
жили його шлях в еміґрацію. Зауважено, що він продовжував виконувати свій громадян-
ський обов’язок. У березні 1939 р. у Заґребі опубліковано його «Великоднє звернення
до українців Югославії», де політик наголосив, що герої Карпатської України дали при-
клад оборони національного ідеалу, закликав українців творити «національний моно-
літ», щоб «у вирішальний момент осягнути і боронити своє право». Разом із Ю.Реваєм,
С.Клочураком і А.Штефаном А.Волошин підготував меморандум, де вимагалося відо-
кремлення Карпатської України від Угорщини (с.205–208). На думку авторів, обравши
Прагу як місце постійного мешкання, він зважав на демократичні традиції цієї країни й
перспективу роботи в Українському вільному університеті, де у жовтні 1938 р. отримав
ступінь доктора права. Учений працював професором педагогіки до повторного арешту
органами НКВС у травні 1945 р., коли він уже обіймав посаду ректора УВУ (с.210–217).
У сьомому розділі розкрито обставини арешту А.Волошина, який не захотів тіка-
ти на Захід, радянськими органами держбезпеки та ув’язнення його в Лефортівській
тюрмі в Москві. Простежено численні допити впродовж травня – червня 1945 р.
На основі архівних документів висвітлено події останніх днів життя А.Волошина, об-
ставини його смерті 19 липня 1945 р. (с.218–232).
Восьмий розділ дає можливість переосмислити постать А.Волошина завдяки
спогадам його соратників і сучасників. Зокрема ґрунтовно проаналізовано перші спо-
мини В.Бірчака, П.Яцка, Д.Поповича, В.Лар, що з’явилися ще в 1920-х рр. Критично
розглянуті, як історичні джерела, пізніші свідчення М.Бажанського, О.Ольжича,
В.Ґренджі-Донського, А.Штефана, Ю.Шерегія, В.Шандора, П.Стерча, Ю.Химинця,
С.Єфремова, а також авторів збірника «Карпатська Україна в боротьбі», що побачив
світ у Відні 1939 р. Здійснено огляд спогадів А.Кущинського, С.Клочурака, В.Маркуся,
М.Папа, М.Химинець, М.Бандусяка, С.Ленкавського та ін. (с.233–275).
Український історичний журнал. – 2021. – №3
Рецензії й огляди 217
Цінність останнього розділу монографії полягає, найперше, у тому, що С.Від нян-
ський і М.Вегеш усебічно й об’єктивно окреслили ресурсну базу, узагальнивши практич-
но всі наявні на сьогодні джерела, літературу про Карпатську Україну та А. Во ло ши на,
виокремили дискусійні питання, перспективні напрями подальшого дослідження теми.
Зокрема, аналізуючи джерельну базу, історики не обмежилися переліком установ і фон-
дів зберігання документів, а охарактеризували дотичні до теми справи з Держархіву За-
карпатської обл., архівів України, Угорщини, Чехії, Румунії, приватних зібрань. Такий
підхід, як і авторський огляд матеріалів, зокрема двотомника «Карпатська Україна:
Документи і матеріали: Хроніка подій. Персоналії» (2009–2010 рр.), періодичних ви-
дань та аналіз історіографічного дискурсу, безумовно, сприятиме науковій орієнтації й
поглибленню арґументації у сучасних студіях історії Закарпаття.
Розглядаючи дотичні публікації, автори відзначили, що історики з Ужгородського
університету ще в 1990 р. в рамках круглого столу та на наступних наукових конфе-
ренціях започаткували процес повернення А.Волошина й Карпатської України в поле
наукових студій і суспільної історичної пам’яті (с.292, 306). Як випливає з моногра-
фії, першими, хто в 1990-х рр. спростували радянські інсинуації про нібито «воро-
га народу», «українського буржуазного націоналіста» були М.Вегеш, М.Болдижар,
О.Мишанич, П.Чучка, В.Гомоннай, М.Зимомря та ін. На думку авторів, педагогічні
погляди А.Волошина найповніше проаналізовано у праці М.Зимомрі, В.Гомонная,
М.Вегеша «Августин Волошин» (1994–1995 рр.), а освітню, культурну, просвітницьку
діяльність, мовознавчі дослідження – у публікаціях Ю.Балеги, В.Галаса, В.Гомонная,
М.Кляп, П.Німчука, П.Федаки, П.Чучки та ін. (с.293–299).
Упродовж 1990-х рр. низку монографій і статей про А.Волошина як політика опу-
блікували М.Вегеш, С.Віднянський, Г.Дем’ян, О.Колянчук, М.Литвин, К.Науменко,
О.Мишанич, П.Чучка, Г.Павленко, І.Підкова, Р.Шуст, І.Хланта. Водночас автори під-
дали критиці М.Болдижара й В.Лемака за закиди ними А.Волошину щодо створення
концтабору, розпуску партій, неналежних виборів. Не заперечуючи, що його режим
був авторитарним, С.Віднянський і М.Вегеш довели, що наприкінці 1930-х рр. він не
міг бути іншим, якщо враховувати зовнішні та внутрішні фактори по суті тодішньої
«гібридної війни», що велася проти молодої держави. «Неправомірно також зводити
трагедію Карпатської України і драму А.Волошина до присутності ОУН у краї, як це
роблять М.Болдижар і В.Лемак», – переконані дослідники (с.305).
Попри те, що корпус літератури з історії Карпатської України й діяльності
А.Волошина охоплює понад 1,5 тис. назв, автори, дотримуючись принципу всебічно-
сті, охарактеризували також зарубіжні студії на закарпатську тематику. Зауважено,
що на Заході, за браком джерельних матеріалів, перевага надавалася політичній спад-
щині. Відзначено ориґінальність праць О.Данка, В.Косика, П.Р.Маґочія, В.Маркуся,
П.Стерча, І.Фляйшгауер, В.Шандора та інших, в яких А.Волошина зображено на тлі
бурхливих політичних подій кінця 1930-х рр. Детальніше характеризується комплек-
сна монографія Т.Беднаржової «Августин Волошин – державний діяч, педагог-мис-
литель», де введено в науковий обіг низку документів із празьких та київського ар-
хівів. С.Віднянський і М.Вегеш солідаризувалися з дослідницею в тому, що глибокі
педагогічні ідеї, рекомендації вченого актуальні й тепер для розбудови української
національної школи (с.309–310). На завершення автори зазначають, що, попри вели-
ке розмаїття оцінок Августина Волошина, більшість науковців справедливо вважають
його визначною постаттю національної історії ХХ ст.
Завершуючи огляд рецензованого видання, зазначимо, автори монографії ефек-
тивно реалізували набуті професійні якості й великий досвід розробки історії Сріб ної
Землі, здобутків її славетного сина. М.Вегеш одним із перших за роки незалежності
Український історичний журнал. – 2021. – №3
218 Рецензії й огляди
нашої держави опублікував праці з історії Карпатської України та, окремо, про її пре-
зидента, а С.Віднянський першим увів закарпатську тематику до академічних студій
вітчизняних істориків як органічну складову процесів державотворення. Якщо враху-
вати, що С.Віднянський і М.Вегеш представили дослідження свої малої батьківщини,
то стає зрозумілим їхнє стереобачення історії Закарпаття зсередини, із проникненням
у гущу подій, глибінь часу, соціальну психологію політичних áкторів, – насамперед
А.Волошина. Знані науковці поєднали високий рівень арґументованості й об’єктив-
ності, забезпечений потужною джерельною базою, знанням проблематики історіогра-
фічного дискурсу, із живим і водночас логічним стилем викладу матеріалу, доречним
використанням мемуарів та офіційних реляцій. Приємно вражає методологічний ар-
сенал авторів, який надає дослідженню синергетичного ефекту всебічності, систем-
ності, сприяє створенню яскравого образу президента Карпатської України та відо-
браженню його державницького чину.
Утім, попри широке охоплення ментального портрета та життєпису А.Волошина,
здається, його деякі риси й політичні дії, зокрема рішення залишитися у Празі, незважа-
ючи на прихід Червоної армії, могли б мати чіткіше окреслення з більшим залученням
до аналізу його автобіографічних «Споминів» та свідчень соратників. Рельєфнішими, як
на нашу думку, могли б бути виписані й погляди А.Волошина на політику керівництва
ОУН(м) і представників організації в уряді Карпатської України в контексті орієнтації їх
на Німеччину. Думається, що в напруженій ситуації 1939 р., тон якій завдавала Німеччина,
Карпатській Україні не допомогла б ані внутрішня демократизація, ані пошук компромі-
сів зі своїми сусідами – Угорщиною та Польщею, про що пишуть науковці.
У підсумку, С.Віднянський і М.Вегеш представили високоякісний зразок кон-
струювання інтелектуальної біографії Августина Волошина з акцентацією на його
зусилля щодо творення української ідентичності та її державницьких форм на тере-
нах Закарпаття. Авторам удалося синтезне поєднання історії Центрально-Східної
Європи, реґіональної історії, просопографії, історіографії, джерелознавства для зма-
лювання реалій міжвоєнного Закарпаття, на якому рельєфно виписано монумен-
тальну постать «батька карпатоукраїнського народу». Водночас дослідники виявили
глибоке розуміння значення державності Карпатської України, чиє існування актуалі-
зувало українське питання в Європі й дало приклад патріотичного державотворчого
чину, який став сиґналом світу про те, що на Закарпатті живуть люди, котрі усвідом-
люють свою єдність із Великою Україною.
Загалом С.Віднянському та М.Вегешу вдалося предметно продемонструвати
власне розуміння людей, обставин, явищ через пласти часу, щоб воскресити мину-
ле з безпам’ятства і змусити заговорити «мовчання історії» (Ж.Мішле). Тож постає
завдання донести зрілі ідеї й висновки поважних дослідників до української спільно-
ти та політикуму для врахування історичних уроків і значущості досвіду Карпатської
України й національно-державницького чину її очільника.
Віктор ГУДЗЬ
доктор історичних наук,
доцент кафедри історії та археології,
Мелітопольський державний педагогічний університет ім. Б.Хмельницького
(Мелітополь, Україна), goodz-klio@ukr.net
Олександер СИТНИК
доктор історичних наук,
професор кафедри історії та археології,
Мелітопольський державний педагогічний університет ім. Б.Хмельницького
(Мелітополь, Україна), oleksander_sytnyk@i.ua
|