Казачество в тюркском и славянском мирах
Рецензія на книгу: Казачество в тюркском и славянском мирах / Отв. ред. В.В.Грибовский, В.В.Трепавлов. – Казань: Институт археологии им. А.Х.Халикова АН РТ, 2018. – 804 с.
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 2021 |
| Hauptverfasser: | , |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2021
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184532 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Казачество в тюркском и славянском мирах / В. Андрєєв, С. Андрєєва // Український історичний журнал. — 2021. — Число 4. — С. 211-219. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-184532 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Андрєєв, В. Андрєєва, С. 2022-06-15T16:20:37Z 2022-06-15T16:20:37Z 2021 Казачество в тюркском и славянском мирах / В. Андрєєв, С. Андрєєва // Український історичний журнал. — 2021. — Число 4. — С. 211-219. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184532 Рецензія на книгу: Казачество в тюркском и славянском мирах / Отв. ред. В.В.Грибовский, В.В.Трепавлов. – Казань: Институт археологии им. А.Х.Халикова АН РТ, 2018. – 804 с. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Рецензії й огляди Казачество в тюркском и славянском мирах Cossacks in the Turkic and Slavic Worlds Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Казачество в тюркском и славянском мирах |
| spellingShingle |
Казачество в тюркском и славянском мирах Андрєєв, В. Андрєєва, С. Рецензії й огляди |
| title_short |
Казачество в тюркском и славянском мирах |
| title_full |
Казачество в тюркском и славянском мирах |
| title_fullStr |
Казачество в тюркском и славянском мирах |
| title_full_unstemmed |
Казачество в тюркском и славянском мирах |
| title_sort |
казачество в тюркском и славянском мирах |
| author |
Андрєєв, В. Андрєєва, С. |
| author_facet |
Андрєєв, В. Андрєєва, С. |
| topic |
Рецензії й огляди |
| topic_facet |
Рецензії й огляди |
| publishDate |
2021 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний журнал |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Cossacks in the Turkic and Slavic Worlds |
| description |
Рецензія на книгу: Казачество в тюркском и славянском мирах /
Отв. ред. В.В.Грибовский, В.В.Трепавлов. –
Казань: Институт археологии им. А.Х.Халикова
АН РТ, 2018. – 804 с.
|
| issn |
0130-5247 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184532 |
| citation_txt |
Казачество в тюркском и славянском мирах / В. Андрєєв, С. Андрєєва // Український історичний журнал. — 2021. — Число 4. — С. 211-219. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT andrêêvv kazačestvovtûrkskomislavânskommirah AT andrêêvas kazačestvovtûrkskomislavânskommirah AT andrêêvv cossacksintheturkicandslavicworlds AT andrêêvas cossacksintheturkicandslavicworlds |
| first_indexed |
2025-11-26T01:45:39Z |
| last_indexed |
2025-11-26T01:45:39Z |
| _version_ |
1850606102853451776 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Колективна монографія за редакцією авторитетних фа-
хівців В.Грибовського і В.Трепавлова стала, по суті, пер-
шою спробою комплексного вивчення тюркського та
слов’янського козацтв як етносоціального явища, що іс-
нувало на просторах Євразії (степова зона України,
Північний Кавказ, Поволжя, Південний Урал, Західний Сибір, Казахстан) у XІV – на по-
чатку XX ст. Ця праця – результат зусиль великого колективу авторів із різних наукових
центрів Російської Федерації (13), України (9), Республіки Казахстан (1). Організаторами
проекту виступили Інститут археології ім. А.Халікова Академії наук Республіки Татарстан
та інститут міжнародних відносин Казанського федерального університету.
Перший розділ – «Історіографія історії козацтва в аспекті тюрксько-слов’ян-
ських взаємозв’язків» – представлений трьома нарисами авторства В.Грибовського,
В.Яценка та Ж.Сабітова. Найбільш інформативним є перший параграф – «Козацтво
і його зв’язок з тюркським світом в історіографії пізньої Російської імперії, СРСР та
пострадянського простору» (В.Грибовський). Автор узагальнив широке коло літера-
тури, яку було розглянуто в аспектах становлення, реалізації та зміни наукових пара-
дигм. Якщо в історичній науці Російської імперії керувалися, головним чином, нара-
тивом колонізації, то в радянській історіографії тематика трактувалася у трикутнику
штампів: «колонізація», «феодалізм», «турецько-татарська аґресія». Для пострадян-
ської історіографії (російської, української, казахстанської), на думку В.Грибовського,
характерний еклектизм. Пошук шляхів подолання еклектизму й деконструкції одно-
лінійних еволюціоністських побудов у вивченні козацтва привів дослідника до про-
блематики чоловічих союзів як універсального явища світової історії (докл. див. роз-
діл ІІ цього видання).
В.Грибовський широко використовує праці американських та європейських ав-
торів, що дозволило йому проаналізувати методологічні орієнтири сучасних козако-
й тюркознавчих студій на пострадянському просторі. Історіографічне дослідження
дозволило обґрунтувати актуальність вивчення таких аспектів проблематики: 1) ста-
тево-вікова структура тюркських козаків і фактори її зміни у східнослов’янських коза-
цтвах; 2) соціальна специфіка безсімейних груп, їх відкритість до прийому представ-
ників різних етносів і станів; 3) реципрокні й редистрибутивні механізми формування
та підтримки влади в козацьких спільнотах; 4) соціокультурна дифузія серед слов’ян-
ського й тюркського прикордонного населення; 5) фактори війни та миру на степово-
му покордонні; 6) вплив лінійних кордонів на характер зв’язків і відносин українсько-
го й російських козацтв із тюркськими народами; 7) козацтво та експансія Російської
держави в напрямку тюркської ойкумени; 8) інфільтрація й соціалізація представни-
ків тюркських народів у козацьких військах Російської імперії; 9) козацтво та тюрк-
ський світ у процесах модернізації. Реальні практичні кроки в їх вивченні представле-
но у цій колективній монографії.
Казачество в тюркском и славянском мирах /
Отв. ред. В.В.Грибовский, В.В.Трепавлов. –
Казань: Институт археологии им. А.Х.Халикова
АН РТ, 2018. – 804 с.
Козацтво в тюркському і слов’янському світах /
Відп. ред. В.В.Грибовський, В.В.Трепавлов. – Казань:
Інститут археології ім. А.Х.Халікова АН РТ, 2018. – 804 с.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
212 Рецензії й огляди
Наступні два нариси присвячено аналізу зазначеної проблематики в українській
(В.Яценко) й казахстанській (Ж.Сабітов) науках. Таке структурування розділу при-
звело до не завжди виправданих повторів – перш за все у викладі досягнень постра-
дянських національних історіографій. У праці В.Яценка можна було б розвинути ті
сюжети української історіографії, яким у В.Грибовського було приділено недостат-
ньо уваги – погляди на тюрксько-українське сусідство М.Грушевського, М.Слабченка,
М.Тищенка, О.Рябініна-Скляревського та ін. Також було розглянуто й досягнен-
ня представників української діаспори – праці В.Дубровського, О.Оглоблина (влас-
не їхні публікації ще в радянській Україні, до еміґрації), орієнталіста О.Пріцака.
Проте, на наш погляд, слід було зупинитися й на розвідках низки інших істориків –
І.Борщака, Д.Дорошенка, О.Субтельного тощо.
Концептуальні засади колективного дослідження викладено у другому розді-
лі, який присвячено соціальній типології козацьких спільнот. Ця частина монографії
повністю авторства В.Грибовського. На підставі виявлених ознак (вікові класи, ініціа-
ції, сезонні збори, різнорідний склад учасників, тимчасові ієрархії, за певних умов пе-
ретворювалися в основи патрон-клієнтського гуртування, або навпаки – інституціо-
налізували щосезонне оновлення) він визначає соціальну типологію ранніх козацьких
спільнот як безсімейних, структурованих, що функціонували за принципом чолові-
чих союзів.
Намагаючись осмислити значення чоловічих союзів у процесах формування дер-
жави та суспільства, а також виявити риси цього інституту в козацтва, В.Грибовський
звернувся до історії питання та провів історіографічний аналіз проблеми. Основну
увагу він зосередив на полеміці німецького етнографа й історика Г.Шурца з амери-
канським ученим Л.Г.Морґаном і його послідовниками. На наш погляд, авторові вда-
лося переконливо довести, що схема Морґана – Енґельса архаїзує козацтво, зводячи
його до «стадії військової демократії», «додержавного суспільства», або ж, навпаки,
модернізує, наділяючи характеристиками пізнього порядку (демократія, республіка,
ринкова економіка). Також, уважає В.Грибовський, сучасні неоеволюціоністські мо-
делі степових суспільств не змогли пояснити існування козацьких спільнот Євразії в
XV–XIX ст. Автор актуалізує призабуті ідеї Г.Шурца і справедливо вважає, що його
теорія, з урахуванням корекції та досягнень субстантивістської антропології, має сут-
тєвий дослідницький потенціал і дозволяє визначити нові підходи до вивчення чоло-
вічих союзів як основи козацтва.
Як стверджує В.Грибовський, козацтво дає приклад існування пізніх і великих
форм чоловічих союзів, котрі розвинулися на територіях, не охоплених реґулярним
впливом держави. Приклади, наведені дослідником, демонструють, що цей інститут
може довго залишатися на марґінесі держави, наповнюватися різним культурним, со-
ціальним, політичним, етнічним змістом, інтеріоризувати зовнішні впливи, створю-
вати основу для нових держав і включатися у складні державні системи, утворюючи
специфічні соціально-правові ніші в їх структурі.
В.Грибовський розглядає козацтво євразійських степів як феномен тюркського
світу, генетично пов’язаний із чоловічими союзами. На думку автора, первісну фор-
му козацтва становив віковий клас неодруженої молоді, зайнятий військовим і мир-
ними промислами. Ідентифікувати це явище, через відсутність репрезентативної
джерельної бази, можна, лише починаючи з періоду Золотої Орди. Ця традиція про-
довжувала існувати в євразійському степу й у наступні часи. Сплеск козакування в
ХV ст. В.Грибовський, посилаючись на дослідження В.Трепавлова і Джу-Юп Лі, по-
яснює наслідком розладу «системи Чинґіз-хана», що призвело до повернення «часів
Темуджина». Згодом степовий фронтир, через міґраційні процеси, стає територією
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Рецензії й огляди 213
активних міжетнічних контактів тюрків і східних слов’ян. Це призводило до асиміля-
ції менших за чисельністю тюркських етнічних груп, трансформації етноконфесійної
ідентичності та етнічної історичної пам’яті ранніх козацьких спільнот.
На окрему увагу заслуговують ідеї автора про чоловічі союзи у причорномор-
ських степах XVI–XVІІІ ст. Він доводить наявність у запорозьких козаків типових
рис чоловічого союзу: загальні трапези, «престижне» вживання алкоголю, блокуван-
ня сім’ї та спадкових статусів, недопуск жінок або їх безстатусність, інститут побра-
тимства, поведінкові стереотипи й т. п. Цікавими є висновки про те, що перебуван-
ня козаків на Запоріжжі завжди відрізнялося рухливістю, сезонністю, промисловою
спрямованістю, періодично оновлюваними ранґами й тимчасовим характером гур-
тування. Саме через рухливість запорожців, на думку автора, їх поселення майже не
вловимі для археологів, а матеріальні залишки Січей, що існували, як уважається, до
середини ХVII ст., так і не було знайдено.
В.Грибовський констатує, що чоловічі союзи були явищем універсальним, але в
умовах степового фронтира українські й російські козаки запозичили не лише тер-
мінологію, а весь номенклатурний комплекс, пов’язаний із первісним козацтвом.
Тюркські традиції козакування і степового вождівства активно та успішно засвоюва-
лися, збагачувалися представниками інших етносів, стаючи для них основою соціаль-
них відносин зі власною системою цінностей.
Еволюція чоловічого союзу, стверджує В.Грибовський, могла йти або по лінії
зміцнення сезонного оновлення ієрархій, як це сталося на Запоріжжі, або в напрямі
патрон-клієнтського гуртування, яке переростає у систему: князь і його дружина (хан
та його батири), що було характерним для всіх тюркських козаків. Автор зазначає, що
державотворчий потенціал козацтва (з посиланням на дослідження Джу-Юп Лі) було
реалізовано лише у двох випадках: відносно стійкі держави та ідентичності виникли
в Казахському ханстві (ХV ст.) та українській Гетьманщині (ХVII ст.). На цій основі в
епоху модерну утворилися нації казахів й українців.
Уважаємо, що В.Грибовському вдалося запропонувати доволі струнку, функціо-
нальну модель для вивчення й розуміння тюркських та слов’янських козацьких спіль-
нот XV–XIX ст. Водночас, інші автори мали можливість сформулювати свої ме-
тодологічні підходи, конкретизувати термінологію, подати огляд джерельної бази
дослідження й історіографії окремих проблем.
Проект став серйозною науковою платформою для трансляції поглядів різних іс-
торичних шкіл, до яких належать його учасники. Також необхідно враховувати, що
крім методологічних і термінологічних розбіжностей серед авторів є й локальні осо-
бливості формування козацьких спільнот всього Євразійського степу. Це яскраво де-
монструє третій розділ – «Рання історія козацтва (ХV – перша половина ХVII ст.)».
Так, у першому та другому параграфах викладено погляд на козацтво як результат за-
непаду Монґольської імперії й Золотої Орди, диференціації тюркського світу пост-
золотоординського часу. У дослідженні В.Трепавлова останній сибірський хан Кучум
представлений як утікач, позбавлений трону, «блукач-козак», вимушений переховува-
тися після поразки від козацького загону Єрмака в 1582 р. Також розглянуто казус мір-
зи Ґазі бен Урака, представника правлячої в Ноґайській орді гілки роду манґитів, яку
в 1530-х рр. було відсторонено від влади. Вийшовши з Орди, він поставив себе фактич-
но поза її системою та, за поняттями тієї епохи, виявився типовим «козаком-волоцю-
гою». Згодом Ґазі бен Урак став бієм Малих Ноґаїв. На цих прикладах тюркське ко-
закування показане як стан поза статусом, стан невизнаності поваленого правителя, а
також стан великого кочового колективу, який відколовся від основної маси свого на-
роду, але зберіг традиційну соціальну структуру й характер кочової економіки.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
214 Рецензії й огляди
А.Бєляков, дослідивши мещерських козаків, висвітлив формування окремої вій-
ськово-службової групи Московської держави, що складалася з тюрків і мордви.
Автор зазначив, що до середини XVI ст. всі згадки про козаків на московських зем-
лях пов’язані винятково зі служилими татарами. Дослідник реконструював внутріш-
ню організацію й функції мещерських служилих козаків (татар) у першій половині
XVII ст. та підкреслив, що на кожному історичному етапі Московської держави заго-
ни тюркського козацтва знаходять свої аналогії у структурі російського війська.
У нарисі Б.Черкаса, який присвячено появі українського козацтва, викладено
усталений у сучасній українській історіографії погляд на його соціальне й етнічне по-
ходження, що дещо дисонує із заявленою у вступі програмою дослідження козацтва –
спочатку як феномена тюркського світу ХV–ХVI ст., а згодом і явища, що мало вели-
ке значення в історії України, Росії, Казахстану.
Відносини українських і російських козаків з їхніми тюркськими сусідами, як
уже зазначалося, становлять окремий аспект дослідження. Проте у четвертому роз-
ділі – «Російське й українське козацтва у відносинах із тюркськими народами та дер-
жавами» – представлені лише кілька історичних сюжетів. У параграфі «Донське ко-
зацтво й османський Азов: культура прикордонних відносин» (автор Д.Сень) на
широкій джерельній базі проаналізовано позаконфронтаційні практики у другій по-
ловині XVI ст. – 1736 р. Серед першорядних питань автор виділяє наступні: проце-
дура (традиція) «замирення/розмирення» Війська Донського та османського Азова,
яка включала не тільки усний переговорний процес, а й письмову форму комуніка-
ції; утеча (перехід) людей із Дону в Азов або навпаки; форми, способи обміну козаків
і турків інформацією; торговельні відносини; взаємна участь сторін в «окупних опе-
раціях», пов’язаних з історією місцевої та транскордонної работоргівлі; еволюція вза-
ємних культурних/політичних уявлень козаків і турків одне про одного. Різноманіття
проявів і прикладів прикордонних відносин між козаками й турками, зафіксованих
Д.Сенем, свідчить про існування особливої культури порубіжного діалогу. Такі ко-
мунікативні практики, як чергування війни та миру, справедливо вважає автор, на-
лежали до числа факторів, що забезпечували стійкість самого існування донського
козацтва.
У дослідженні Т.Чухліба висвітлено геополітичне значення Османської імперії
та Кримського ханства для України у другій половині XVII – на початку XVIII ст.,
прагнення її звільнитися від влади Москви й Варшави. Автор проаналізував окре-
мі спроби гетьманів зміцнити українську державність під заступництвом Османів.
Детальний виклад складного комплексу проблематики не перевантажено зайвим фак-
тичним матеріалом, що дозволило чітко й переконливо сформулювати висновки.
Нарис В.Грибовського присвячено «Ханській Україні» (1680-ті – 1760-ті) – бу-
ферному утворенню на українсько-молдавському кордоні під османсько-кримським
суверенітетом. Ханську Україну представлено як зріз історичних «нашарувань», в
яких присутні й ранні контакти східних слов’ян із тюркським світом, і формуван-
ня українського козацтва у зоні інтенсивної міжетнічної взаємодії, і його подальших
трансформацій, пов’язаних із виникненням та розпадом Української гетьманської
держави. Принципово важливим для В.Грибовського є розуміння Ханської України
як окремого українського козацького району Кримського ханства. Ідеться про вклю-
чення в османсько-кримську систему володінь острівця українського козацького ладу,
а не його відтворення українською еміґрацією на чужій території. У цьому районі сте-
пу вперше Дике Поле перетворилося в розмежовану й адміністративно впорядковану
територію, де державно-правове реґулювання витісняло архаїчні форми соціальної ін-
теґрації, обміну та господарської діяльності.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Рецензії й огляди 215
У цілому представлені три сюжети демонструють різноманітність конфронтацій-
них і позаконфронтаційних практик у відносинах українських та російських козаць-
ких спільнот із Кримським ханством, Османською імперією й підлеглими їм народа-
ми. Але заявлена в розділі проблематика заслуговує більш докладного, комплексного
вивчення. Уважаємо, що для повноти висвітлення історії українського козацтва та
його зв’язків із тюркськими народами та державами цей розділ було б корисно до-
повнити дослідженнями періодів другої половини XVI – першої половини XVII ст. і
Нової Запорозької Січі (1734–1775 рр.).
Розділ п’ятий – «Представники тюркських народів у козацьких військах
Російської імперії» – присвячено характеристиці того, наскільки козацькі війська
були відкритими для прийому представників тюркських народів і виявлення кон-
кретних форм інтеґрації тюркського елементу в організаційне та соціокультурне
«тіло» козацьких формувань. У першому параграфі досліджено етапи й тенденції
етнічної історії донських татар – козаків-мусульман (автор С.Черніцин). Вони ста-
новили компактну групу у складі Війська Донського, зберегли мусульманське віро-
сповідання, окремі особливості побуту, і отримали повноправне становище, рівне з
усіма донськими козаками. Ця група мала своє поселення – ст. Татарська (в районі
Черкаська – столиці війська), а також с. Дар’їнське. Після масового відтоку донських
татар до Туреччини в 1860-х рр., ст. Татарська була переведена у статус хутора, який
проіснував до початку ХХ ст.
Автор другого параграфа – «Тюркський елемент в історії Уральського (Яїцького)
козацького війська» – О.Дубовиков акцентує увагу на відсутності протистоянь на ет-
ноконфесійному ґрунті у цьому соціумі. Татари, як і представники інших етносів у
складі згаданого війська, прагнули зберігати свої віру, традиції, часто проживали в ок-
ремих селищах або в осібних частинах одного селища, намагалися уникати мішаних
шлюбів. Серед іншого, динаміку прийняття татар до лав козацтва автор пов’язує з ко-
ливаннями державної політики, кого приймати у військо, а кого – ні (заборони при-
ймати втікачів – російських підданих або «інородців»).
У третьому параграфі – «Татари-козаки у складі Оренбурзького козацького
війська» (автори Р.Амінов, Є.Ґодовова, І.Заґідуллін, Н.Халіков) – висвітлено основ-
ні етапи формування тюркських груп у складі ірреґулярного війська, які у цілому збі-
гаються з етапами становлення самого війська, а їх служба на Оренбурзькій лінії прак-
тично не відрізнялася від військової повинності козаків інших етноконфесійних груп.
Татари, башкири, наґайбаки, казахи, хоч і в незначній кількості, усе ж були представ-
лені навіть в офіцерському корпусі цього війська.
Огляд історії татар-козаків Західного Сибіру представлений З.Тичинських. Дос-
лід ниця висвітлила механізм входження татарських формувань у Російську державу,
яка активно використовувала адміністративну структуру завойованих держав – піс-
ля поразки Сибірського ханства окремі представники його верхівки «змінили одно-
го господаря на іншого» й активно брали участь у підкоренні Сибіру, що дозволило
уникнути насильницької християнізації, зберегти родоплемінні зв’язки та відокрем-
лене становище служилого татарського стану. Створення окремих козацьких оди-
ниць із сибірських татар пов’язано зі зміцненням російської влади в реґіоні та розши-
ренням кордонів.
А.Урушадзе висвітлив історію терського козацтва як прикладу прикордонного
співтовариства, що розвивалося в тісній взаємодії з місцевими культурними тради-
ціями, нормами соціального життя й політичними структурами народів Північного
Кавказу, у тому числі тюркомовних. Автор виділяє три етапи в історії терського коза-
цтва як піонера російської колонізації реґіону. Перший (середина XVI ст. – початок
Український історичний журнал. – 2021. – №4
216 Рецензії й огляди
XVIII ст.) – від появи вільних козаків на Тереку до Перської походу Петра І. У цей
час козаки виступали як самостійна сила російської колонізації, вони формували й
підтримували власну систему зв’язків і союзів із горянами, яка не завжди збігалася із
зовнішньополітичним курсом Російської держави. Другий (із XVIII ст. – до закінчен-
ня Кавказької війни в 1860-х рр.) – участь козаків в імперській колонізації Північного
Кавказу, коли терське козацтво стало однією зі структур політики Росії, спрямованої
на провокацію конфліктів. Третій (до громадянської війни на Тереку 1917–1920 рр.) –
станове замикання козацтва. Російська імперія послідовно проводила політику «по-
козачення» Північного Кавказу, переселяла козаків із Дону, Хопра, Волґи, Дніпра, в
яких не було досвіду взаємодії з корінними народами реґіону, що унеможливлювало
гармонійне співіснування з горянами. Після падіння романовської держави, утратив-
ши її підтримку, терське козацтво зійшло з історичної арени.
В.Грибовський у параграфі «Інфільтрація ноґайців до складу Чорноморського
козацького війська» простежив процес перманентних міґрацій ноґайського населен-
ня з кавказьких володінь Османської імперії, лівобережжя Кубані на підконтроль-
ну Росії територію (правобережжя Нижньої Кубані) після російсько-турецької війни
1787–1791 рр. Згодом цих ноґайців зарахували у чорноморські козаки й вони склали
окремий Татарський курінь (деяких «татар» приписали до інших куренів). Вони збе-
регли іслам і не перейняли уклад чорноморського козацтва, що демонструє різнома-
ніття міжетнічних контактів та формування нових прикордонних спільнот.
В останньому параграфі О. Дубовиков зробив спробу підбити підсумок вивчення
етноконфесійного складу російського козацтва XVIII – початку XX ст. Огляд містить
історіографію питання, фактичні та статистичні дані. Автор умовно поділяє війська
на три групи – старі, частково (умовно) старі й нові, при цьому здатність інтеґрувати
іноетнічні та іноконфесійні елементи виступає і як критерій класифікації, і як харак-
терна особливість.
У шостому розділі – «Групи тюркських народів зі статусом козацьких військ
Російської імперії» – показано, що надання такого статусу різним тюркським групам
на периферії Росії, крім військових завдань, визначалося необхідністю гнучкого балан-
су між централізацією й автономією, допоки не з’явилася можливість запровадження
загальнодержавних порядків. Перші два параграфи (автори Р.Буканова, С.Шестакова)
присвячено історії башкирсько-мещеряцького війська 1787–1791 – ірреґулярно-
го формування, що існувало в 1798–1865 рр. на території Оренбурзької, Самарської,
Пермської, Вятської ґуберній та використовувалося для охорони Оренбурзької й
Сибірської укріплених ліній, для участі у війнах проти інших держав. Ці досліджен-
ня тематично є продовженням параграфа другого третього розділу про ранню історію
козацтва, а саме мещерських козаків. Р.Буканова починає історію формування баш-
кирсько-мещеряцького війська екскурсом про службу башкирів і мещеряків (міша-
рів) Московській державі та Російській імперії до 1798 р. Авторка описала внутрішній
устрій війська, його участь у походах і несенні прикордонної служби. С.Шестакова
дослідила спроби реформування війська в 1830–1850-х рр. та причини його скасуван-
ня в 1865 р. на тлі загальної кризи й модернізаційних тенденцій у Російській імперії.
Л.Маленко (Рощина) подала огляд козацьких військ у Північному При чор но-
мор’ї та Криму в останній чверті ХVIII–ХІХ ст., які відіграли значну роль у військо-
вому, адміністративно-політичному та економічному утвердженні Російської імперії в
реґіоні. Нові формування наповнювалися місцевим населенням, вихідцями з підвлад-
них Османській імперії територій та українських земель. Утім тюркськими були лише
Кримськотатарське військо, ірреґулярні полки, набрані з кримських татар, і лейб-ґвар-
дії Кримськотатарський ескадрон. Зміст параграфа не вповні відповідає назві розділу,
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Рецензії й огляди 217
адже йдеться і про Греко-Албанське, Бузьке, Катеринославське, Чорноморське, Усть-
Дунайське Буджацьке, Азовське, Дунайське та інші козацькі війська, які могли мати у
своєму складі представників тюркських народів, але це не знайшло статистичного та
фактологічного відображення в тексті. Тут логічним було б відсилання до шостого па-
раграфа п’ятого розділу видання, автор якого, В.Грибовський, простежує інфільтра-
цію ноґайців до складу Чорноморського козацького війська.
В.Грибовський виклав історію Ноґайського козацького війська на Молочних
Водах, а також роль Баязет-бія у створенні цього формування та його комунікації з
російською владою. Автор зазначив, що Баязет-бій під виглядом козацького війська
безуспішно намагався облаштувати власний традиційний бійлик.
Розділ сьомий – «Козацькі війська Османської імперії і Кримського ханства» –
висвітлює спектр можливостей інтеґрації «готових» українських та російських ко-
зацьких спільнот у соціально-політичний простір мусульманських держав і цілеспря-
моване створення зі слов’янського або тюркського елементу ірреґулярних формувань,
аналогічних козацьким військам Російської імперії.
У першому параграфі Д.Сень зробив значний внесок у вивчення козацтва Крим-
ського ханства (Кубані) наприкінці ХVII–XVIII ст., як «донекрасівського» періо-
ду, так і, власне, некрасівців-старообрядців. Водночас хотілося б скласти більш пов-
не уявлення про участь останніх у воєнних кампаніях кримців та про їхні спроби
повернутися в російське підданство (згадується лише про невдалі намагання росій-
ської влади вивести їх з Османської імперії). Поза увагою автора залишилася низка
аспектів – «кара-іґнат-козаки» у зимовому поході Кирима Ґірея 1769 р. на фортецю
Св. Єли завети та їхні прохання про повернення до Росії 1772 і 1775 рр.1 Уважаємо, що
окремим сюжетом цього розділу мало б стати продовження викладу історії некрасів-
ців із кінця XVIII ст., часу масового переселення на Дунай і переходу в підданство
Османської імперії.
В.Мільчев проаналізував перебування запорожців у підданстві Кримського
ханства в контексті геополітичних змін і наростання гегемонії Російської імперії.
Запропонований текст добре структурований, містить вступ та поділ основного змі-
сту на тематичні блоки: перехід запорозьких козаків у кримське підданство; поря-
док, час і місця розташування козацьких Січей у ханських володіннях; кошові ота-
мани; воєнні кампанії козацтва; політична орієнтація запорожців у 1709–1734 рр.;
запорожці у Кримському ханстві за часів Нової Січі (1734–1775 рр.). Таким чином, ав-
тор доволі повно розкрив історію Війська Запорізького Низового в підданстві Ґіреїв
(Олешківська та Кам’янська Січі) й перебування окремих груп і представників запо-
рожців у Кримському ханстві після повернення війська в російське підданство.
Параграф третій, також авторства В.Мільчева, – «Буткали: запорожці в турець-
ких володіннях після ліквідації Січі. 1775–1791 рр.» – є продовженням попередньо-
го, розкриває подальшу долю запорожців, котрі знайшли притулок на підвладних
Османській імперії теренах. Автор порівнює політику російського й турецького уря-
дів, які в перші два десятиліття не змогли запропонувати колишнім запорожцям
прийнятні умови та надати певну територію для розселення. Тільки російсько-ту-
рецька війна 1787–1791 рр. розставила все по своїх місцях, спричинивши інституціа-
лізацію двох «постзапорозьких» військ – російського Чорноморського й турецького
Буткальського. Утім, у цьому розділі також хотілося б бачити окрему розвідку, при-
свячену історичному досвіду існування в османських володіннях Задунайської Січі.
1 Див.: Архив внешней политики Российской империи. – Ф.123. – Оп.2. – Д.27; Андрєєва С. До питання про перебування козаків-
некрасівців під владою Кримського ханства // Козацька спадщина. – Вип.2. – Нікополь; Дніпропетровськ, 2005. – С.81–84 та ін.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
218 Рецензії й огляди
Дослідження О.Пригаріна та В.Полторака присвячене османському козацько-
му війську (1853–1877 рр.) як ірреґулярному формуванню, яке складалося переважно з
представників різних слов’янських народів. Автори подали історію його створення і
трансформації як наслідок цілеспрямованої діяльності Садика-паші (М.Чайковського)
на тлі модернізаційних процесів в Османській імперії. Інтерес представляє минуле
козацьких підрозділів в турецькій армії (проіснували до середини ХІХ ст.), що разом
із докладним описом організаційного устрою османського козацького війська, його
участі у воєнних кампаніях і ролі, що відводилася йому у планах створення козаць-
кого гетьманату України та Бессарабії під османським суверенітетом (також проект
Садика-паші) виводить нас на новий рівень знань про козацькі війська в Османській
імперії.
Приклад стійкого ірреґулярного утворення, типологічно близького (за свої-
ми функціями й управлінням) до козацьких військ Російської імперії, демонструє
В.Грибовський у п’ятому параграфі. Ідеться про так звану Кубанську варту, сформова-
ну османцями для захисту фортеці Анапа в 1780-х рр. з окремих груп ноґайців (котрі
осіли на Кубані після російсько-турецької війни 1768–1774 рр.) та адиґів. Автор апе-
лює до ранньої історії козацтва й, за слабким відлунням у джерелах, розпізнає основ-
ні загальні закономірності в ноґайсько-адиґейському конґломераті, що виник навко-
ло Анапи.
«Просопографічні й мікроісторичні аспекти вивчення тюркського та слов’ян-
ського козацтва» (розділ восьмий) «олюднюють» це дослідження, переводять його в
«антропологічний вимір». Такий підхід став корисним інструментом пізнання істо-
ричного соціуму, в якому жили та діяли герої представленого наративу. Це дозволи-
ло відтворити живу, яскраву, захоплюючу картину історії українського й тюркського
козацтв.
Так, Ж.Сабітов, розглянувши життєписи султанів-чинґізидів Уруса, Абулхаїра,
Мугаммеда Шейбані й Гусейна Байкари, чиє козакування завершилося приходом
до влади, створив колективну біографію царевича-козака ХIV–XV ст. У досліджен-
ні Д.Вирського вперше в російськомовній історіографії представлено захопливу одіс-
сею українського козака та «шляхтича худого» Якуба Кимиковського, викладену
у творі першої половини XVII ст. Мартина Пашковського «Історії турецькі й сутич-
ки козацькі з татарами...». В.Грибовський висвітлив кілька епізодів із життя полоне-
них турків і запорожців у фортеці Азов наприкінці ХVII – на початку ХVIII ст., а та-
кож казус Якуба-аґи, литовського татарина, останнього гетьмана Ханської України,
котрий згодом став російським чиновником Я.Рудзевичем. Т.Кузик, також упер-
ше в російськомовній літературі, представила біографію нащадка ноґайських мурз
Івана Чугуївця. Завершує ряд персоналій останній кошовий отаман Задунайської Січі
Йосип Гладкий у викладі Л.Маленко (Рощиної) – складна історія українського козака
в пошуках успіху, достатку і слави.
Безумовно, цей розділ прикрашає книгу, і може бути доповнений ще багать-
ма персоналіями. Уважаємо, що було б логічним розмістити тут життєпис Садика-
паші (М.Чайковського), увагу якому приділено у сьомому розділі (автори О.Пригарін
і В.Полторак), а також біографії представників російського козацтва, наприклад ва-
тажків донських і кубанських козаків-старообрядців кінця XVII – початку XVIII ст.
Видання добре ілюстроване – представлено ориґінальні історичні карти, малюн-
ки, ґравюри, фотографії, реконструкції, на яких зображено зовнішній вигляд, побут,
військову службу, розселення козацтва. Але, для полегшення сприйняття інформатив-
но насиченого матеріалу та для більш чітких уявлень про козацькі спільноти, хотілося
б також бачити й карти-схеми, що відбивають історичну динаміку.
Український історичний журнал. – 2021. – №4
Рецензії й огляди 219
Отже основні цілі розглядуваного видання досягнуті. Козацтво представлене як
явище з модифікаціями соціальних статусів, етнічних ідентичностей та політичних
лояльностей на стику тюркського і слов’янського світів. У цілому редакторам удалося
об’єднати локальні дослідження в рамках колективної монографії. Утім автори й ре-
дактори не повністю змогли витримати методологічну єдність, охопити тематично,
хронологічно, географічно всі прояви феномена козацтва не тільки як складової на-
ціональних історій Росії, України, Казахстану, але й історії всесвітньої. Частина вису-
нутих авторами пояснювальних моделей, окремих і загальних висновків потребують
подальшого доопрацювання, додаткових підтверджень, а також є платформою для
майбутніх дискусій і запрошенням до діалогу.
Враження від видання позитивні, але виглядає воно дещо калейдоскопічно, адже
не всі розділи сприймаються як єдине тематичне ціле й це не компенсує коротка ре-
дакторська анотація у вступі та висновки. Уважаємо, що рецензована книга заслуговує
на перевидання з урахуванням критичних зауважень, виправлення вад і розширення
кола авторів, у тому числі й за рахунок фахівців з України та інших країн (приміром
Польщі).
Віталій АНДРЄЄВ
доктор історичних наук, професор,
професор кафедри історії України,
Київський університет ім. Б.Грінченка
(Київ, Україна), v.andrieiev@kubg.edu.ua
Світлана АНДРЄЄВА
кандидатка історичних наук, доцентка,
старша наукова співробітниця кафедри української літератури,
компаративістики і грінченкознавства,
Київський університет ім. Б.Грінченка
(Київ, Україна), ss.andrieieva@kubg.edu.ua
|