Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.)

Розглядається комплекс ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст. Мета статті полягає у встановленні їх походження та ймовірних шляхів проникнення до літописного зводу. Методологічну основу дослідження визначає універсальний принцип історизму з притаманними йому методами герменевтичних...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2021
Автор:	Ричка, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2021
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Історичні студії
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184586
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.) / В. Ричка // Український історичний журнал. — 2021. — Число 6. — С. 4-20. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-184586
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1845862025-02-09T17:35:29Z Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.) Memorandum of Yaroslav Osmomysl (About the Origin of the Early Halych Notes of the Kyiv Chronicle of the Twelfth Century) Ричка, В. Історичні студії Розглядається комплекс ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст. Мета статті полягає у встановленні їх походження та ймовірних шляхів проникнення до літописного зводу. Методологічну основу дослідження визначає універсальний принцип історизму з притаманними йому методами герменевтичних процедур і контент-аналізу мовного коду літописних текстів. Наукова новизна. Висунуто гіпотезу про походження галицьких письмових свідчень 1144–1158 рр. Київського літопису зі складеної в Галичі наприкінці 1150‑х рр. підбірки текстів, умовно названої «меморандумом Ярослава Осмомисла». Висновки. Спонукою до створення серії розрізнених пам’ятних записів були домагання галицького князя покласти край претензіям свого двоюрідного брата Івана Ростиславича (Берладника) на належну йому частку володінь у Галицькій землі. Заручившись підтримкою впливових руських і польських князів та угорського короля Ярослав відправив до Києва 1159 р. свого посланця Ізбіґнева Івачевича з метою домогтися екстрадиції Івана Берладника. Ця місія вимагала від нього укладення серії задокументованих свідоцтв для підтвердження власницьких прав Ярослава Володимировича на утримувані ним галицькі волості. Усним їх обрамленням мали стати свідчення послів, делеґованих до участі в київському трибуналі поважними володарями. Хоча ретельно підготовлена Ярославом Осмомислом акція провалилася, представлене його посланцем у Києві «досьє» не було, як уявляється, приречене на безвісність. Ним скористався укладач Київського літопису, ущільнивши його у серію галицьких звісток на хронологічному проміжку 1144–1158 рр. Контекстуалізовані серед інших повістевих сюжетів літописного твору, вони не демонструють слідів імпровізаційної словесної техніки, притаманної природі «усних джерел». The article considers a set of early Halych notes of the Kyiv Chronicle of the 12th century. Aim of the work is to establish their origin and probable ways of penetration into the chronicle. The methodological principle of the study is determined by the universal principle of historicism with its inherent methods of hermeneutic procedures and the content of the analysis of the language code of chronicle texts. Scientific novelty. The hypothesis about the origin of the Halychian written evidence of 1144–1158 of the Kyiv Chronicle from the one compiled in Halych in the late 50s of the 12th century is put forward. A selection of texts, tentatively named by the author of the memorandum of Yaroslav Osmomysl. Conclusions. The impetus for the creation of a series of scattered memoirs was the claim of the Halych prince to put an end to the claims of his cousin Ivan Rostyslavych (Berladnyk) to his share of possessions in the Halych land. Enlisting the support of influential Rus and Polish princes and the Hungarian king, Yaroslav sent his envoy Izbignev Ivachevych to Kyiv in 1159 in order to obtain the extradition of Ivan Berladnyk. This mission required him to draw up a series of documented certificates to confirm Yaroslav Volodymyrovych’s property rights to the Halych parishes he held. Their oral framing was to be the testimony of the ambassadors delegated to participate in the Kyiv tribunal. Although the action carefully prepared by Yaroslav Osmomysl failed ingloriously, the “dossier” submitted by his envoy in Kyiv did not appear to be doomed to obscurity. It was used by the compiler of the Kyiv Chronicle, consolidating it into a series of Halych notes from the chronological period 1144–1158. Contextualized among other narrative plots of the chronicle, they do not show traces of improvisational verbal technique inherent in the nature of “oral sources”. 2021 Article Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.) / В. Ричка // Український історичний журнал. — 2021. — Число 6. — С. 4-20. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. 0130-5247 DOI: doi.org/10.15407/!!! https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184586 347,934+222.6(447)«ХІІ ст.» uk Український історичний журнал application/pdf Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії Історичні студії
spellingShingle	Історичні студії Історичні студії Ричка, В. Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.) Український історичний журнал
description	Розглядається комплекс ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст. Мета статті полягає у встановленні їх походження та ймовірних шляхів проникнення до літописного зводу. Методологічну основу дослідження визначає універсальний принцип історизму з притаманними йому методами герменевтичних процедур і контент-аналізу мовного коду літописних текстів. Наукова новизна. Висунуто гіпотезу про походження галицьких письмових свідчень 1144–1158 рр. Київського літопису зі складеної в Галичі наприкінці 1150‑х рр. підбірки текстів, умовно названої «меморандумом Ярослава Осмомисла». Висновки. Спонукою до створення серії розрізнених пам’ятних записів були домагання галицького князя покласти край претензіям свого двоюрідного брата Івана Ростиславича (Берладника) на належну йому частку володінь у Галицькій землі. Заручившись підтримкою впливових руських і польських князів та угорського короля Ярослав відправив до Києва 1159 р. свого посланця Ізбіґнева Івачевича з метою домогтися екстрадиції Івана Берладника. Ця місія вимагала від нього укладення серії задокументованих свідоцтв для підтвердження власницьких прав Ярослава Володимировича на утримувані ним галицькі волості. Усним їх обрамленням мали стати свідчення послів, делеґованих до участі в київському трибуналі поважними володарями. Хоча ретельно підготовлена Ярославом Осмомислом акція провалилася, представлене його посланцем у Києві «досьє» не було, як уявляється, приречене на безвісність. Ним скористався укладач Київського літопису, ущільнивши його у серію галицьких звісток на хронологічному проміжку 1144–1158 рр. Контекстуалізовані серед інших повістевих сюжетів літописного твору, вони не демонструють слідів імпровізаційної словесної техніки, притаманної природі «усних джерел».
format	Article
author	Ричка, В.
author_facet	Ричка, В.
author_sort	Ричка, В.
title	Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.)
title_short	Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.)
title_full	Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.)
title_fullStr	Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.)
title_full_unstemmed	Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.)
title_sort	меморандум ярослава осмомисла (про походження ранніх галицьких звісток київського літопису хіі ст.)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2021
topic_facet	Історичні студії
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184586
citation_txt	Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.) / В. Ричка // Український історичний журнал. — 2021. — Число 6. — С. 4-20. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT ričkav memorandumâroslavaosmomislapropohodžennâranníhgalicʹkihzvístokkiívsʹkogolítopisuhííst AT ričkav memorandumofyaroslavosmomyslabouttheoriginoftheearlyhalychnotesofthekyivchronicleofthetwelfthcentury
first_indexed	2025-11-28T18:54:51Z
last_indexed	2025-11-28T18:54:51Z
_version_	1850061461846491136
fulltext	Український історичний журнал. – 2021. – №6 ІСТОРИЧНІ СТУДІЇ Анотація. Розглядається комплекс ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст. Мета статті полягає у встановленні їх походження та ймовірних шляхів проникнення до літописного зводу. Методологічну основу дослідження визначає універсальний принцип історизму з притаманними йому методами герменевтичних процедур і контент-аналізу мовного коду літописних текстів. Наукова новизна. Висунуто гіпотезу про походження галицьких письмових свідчень 1144–1158 рр. Київського літопису зі складеної в Галичі наприкінці 1150-х рр. підбірки текстів, умовно названої «меморандумом Ярослава Осмомисла». Висновки. Спонукою до створення серії розрізнених пам’ятних записів були домагання галицького князя покласти край претензіям свого двоюрідного брата Івана Ростиславича (Берладника) на належну йому частку володінь у Галицькій землі. Заручившись підтримкою впливових руських і польських князів та угорського короля Ярослав відправив до Києва 1159 р. свого посланця Ізбіґнева Івачевича з метою домогтися екстрадиції Івана Берладника. Ця місія вимагала від нього укладення серії задокументованих свідоцтв для підтвердження власницьких прав Ярослава Володимировича на утримувані ним галицькі волості. Усним їх обрамленням мали стати свідчення послів, делеґованих до участі в київському трибуналі поважними володарями. Хоча ретельно підготовлена Ярославом Осмомислом акція провалилася, представлене його посланцем у Києві «досьє» не було, як уявляється, приречене на безвісність. Ним скористався укладач Київського літопису, ущільнивши його у серію галицьких звісток на хронологічному проміжку 1144–1158 рр. Контекстуалізовані серед інших повістевих сюжетів літописного твору, вони не демонструють слідів імпровізаційної словесної техніки, притаманної природі «усних джерел». Ключові слова: Київський літопис, галицькі звістки, Ізбіґнев Івачевич, меморандум Ярослава Осмомисла, Галич, Іван Берладник. Володимир Ричка доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник, сектор досліджень з історії Київської Русі, Інститут історії України НАН України (Київ, Україна), wolr@ukr.net ORCID: https://orcid.org/0000-0001-8037-4106 Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.) DOI: https://doi.org/10.15407/!!! УДК: 347,934+222.6(447)«ХІІ ст.» Київський літописний звід кінця ХІІ ст., що є безпосереднім продовжен- ням «Повісті временних літ», являє собою складний за характером і жанровою Український історичний журнал. – 2021. – №6 Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.) 5 структурою літературний твір. У ньому відклалися річні записи, а також різні за формою й обсягом ширші оповіді, серед яких дослідники вирізняють низку окре- мих повістей1. Проблема їх походження, авторства та місцевої приуроченості досі залишається предметом жвавих суперечок. Одним із таких дискусійних питань ста- ло встановлення шляхів походження та природи галицьких свідчень у Київському літописі. Більшість дослідників розпізнавали їх чіткі текстуальні ознаки у прикінцевій ча- стині цього літописного зводу. Галицький цикл оповідань Київського літопису, на думку М.С.Грушевського, розпочинається від 1173 р., під яким описано родинну тра- гедію галицького князя Ярослава Володимировича (Осмомисла). За цим своєрід- ним прологом «більш густою, прагматичною серією ідуть потім сі галицькі звістки від смерті Ярослава 1187 р. і закінчуються поворотом на галицький стіл його сина Володимира під р. 1190. Вони особливо інтересні як можливі фрагменти галицької повісті»2. Руку галицького літописця Б.О.Рибаков убачав у вміщеному в Київському лі- тописі опису наслідків дністровської повені в Галичі 1164 р., та прибуття до двору Ярослава Осмомисла наступного року двоюрідного брата тодішнього візантійсько- го імператора Мануїла І – Андроніка Комніна. Інший галицький книжник, на його думку, описав події 1187–1188 рр. З’явившись при дворі київського князя Рюрика Ростиславича в 1189–1190 рр., він «вписав у літопис Рюрикового літописця біогра- фію Володимира Галицького і славетні рицарські діла його шурина й покровителя Ігоря Сіверського»3. До числа галицьких письмових свідчень у Київському літописі П.П.Толочко відносив запис про перебування в Галичі Андроніка Комніна, текст лі- тописної статті 1187 р., в якій розповідається про смерть Ярослава Володимировича та його заповіт й оповідання про боротьбу за галицький стіл після його смерті4. М.Ф.Котляр звернув увагу на ще один, більш ранній комплекс галицьких зві- сток у Київському літописі. Дослідник розпізнавав у ньому низку повістевих тво- рів про князя Володимирка Володаревича, його сина Ярослава Осмомисла та онука Володимира. Повість про галицького князя Володимирка була, на його думку, най- більшою з них – вона охоплює події 1145–1152 рр. При цьому історик не бачив підстав стверджувати про те, що «київські книжники запозичили всі свідчення про Галицьку землю й Галич із тамтешніх писемних джерел. За стилістикою, слововжитком, зображувальними засобами тощо ці відомості в більшості мають усний характер. А фіксація їх у зводі належить уже київським літописцям або редакторам... Рука гіпотетичного галичанина в Київському літописі не помітна. Отже відкривається можливість говорити про усну традицію надходження галицьких звісток у Київський звід і думати про шляхи її проникнення»5. 1 Див.: Бестужев-Рюмин К.Н. О составе русских летописей до конца XIV в. – Санкт Петербург, 1868. – С.77–84. М.С.Грушевський називав їх «дружинними» чи лицарськими повістями (див.: Грушевський М.С. Історія української літератури: В 6 т., 9 кн. – Т.3. – К., 1993. – С.35). 2 Грушевський М.С. Історія української літератури. – Т.3. – С.27. 3 Рыбаков Б.А. Русские летописцы и автор «Слова о полку Игореве». – Москва, 1972. – С.159. 4 Толочко П.П. Давньоруські літописи і літописці Х–ХІІІ ст. – К., 2005. – С.195–197. 5 Котляр Н.Ф. Галицкая традиция в киевском своде XII в. // Древнейшие государства Восточной Европы: 2011 год: Устная традиция в письменном тексте / Отв. ред. Г.В.Глазырина. – Москва, 2013. – С.263. Український історичний журнал. – 2021. – №6 6 Володимир Ричка Апеляція до «усних джерел» літописних кодексів стала в дослідницькій практи- ці давньоруського джерелознавства зручним, сказати б рятувальним прийомом для виправдання неспроможності прояснення інших шляхів проникнення тих чи інших свідчень у писемні тексти6. Попри провідну, безсумнівно, роль усної міжперсональ- ної комунікації в ХІ–ХІІ ст. писемність стала доволі значущим інформаційним ком- понентом середньовічної культури. Це засвідчують численні знахідки археологів у культурних шарах давньоруських міст (зокрема й Галичини) інструментів для пись- ма – писал, бронзових застібок до книг, різноманітних написів на керамічних і кіс- тяних виробах, а також вислих свинцевих печаток із написом «Дьнѣслово»7. Ними запечатувалися конфіденційні («всередині слово») послання, що їх князівські управ- лінці доставляли потрібним адресатам. У містах Київської Русі зосереджувалися ор- гани світського та церковного управління, діяльність яких не могла обходитися без, нехай ще доволі скромного за своїм обсягом, письмоводства. Від початку ХІІ ст. ви- вищується значення княжих дворів, які стали інституціональними центрами політич- ної системи Русі, вузловими комунікативними точками, місцем пересікання потоків інформації і спілкування. Одним із таких реґіональних осередків державної влади був відкритий перед за- хідноєвропейськими культурними впливами княжий двір Галича. Свідчення пізні- шого Галицько-Волинського літопису дозволяють скласти уявлення про його орга- нізаційну структуру та чималий штат палацових слуг, серед яких були й досвідчені канцеляристи. Дипломатичне і приватне листування князя, його розпорядження, звіти про видатки та прибутки, інвентарні описи тощо мали бути зафіксованими на письмі. Подібна практика письмоводства, безперечно, уже існувала й у період кня- жіння в Галичі Володимира Володаревича та його сина Ярослава. В їхньому оточенні і слід, на мою думку, шукати автора ранніх галицьких письмових свідчень Київського літопису. Найбільш підходящим часом для спонук створення розрізнених пам’ятних за- писів їхнього володарювання, гадаю, були 1150-ті рр., на які припала смерть Во ло ди- мирка й початок княжіння в Галичі його сина Ярослава. Із-поміж інших проблем, що дісталися йому у спадок від енергійного та діяльного батька, був тягар довго- літньої ворожнечі з їхнім безземельним родичем Іваном Ростиславичем. Ярослав Володимирович побоювався свого двоюрідного брата, прозваного Берладником, і наполегливо, але доволі безуспішно переслідував давнього ворога. Про одну з та- ких спроб його домагання екстрадиції утримуваного київським князем Ізяславом Давидовичем Івана йдеться в літописній статті 1159 р.: «В то же лето нача Ярославъ Галичьскыи искати Ивана Ростиславича . стрьичича своего»8. Іван був представником старшої лінії Ростиславичів, єдиним сином рідного бра- та Ярославового батька та ще за життя останнього претендував на Галич. Ці претен- зії знаходили співчутливу підтримку з боку місцевого боярства. На різдвяні свята 1144 р., коли Володимирко вирушив на лови до Тисмениці, «в то же время послаша- ся Галичане по Ивана . по Ростиславича въ Звенигородъ и въведоша к собѣ в Галичь . 6 Як справедливо зауважив С.М.Каштанов, «у розпорядженні медієвіста взагалі немає “усних джерел”. Коли йдеться про середньовічні “усні джерела”, мається на увазі інформація, спочатку почерпнута з усних джерел, але котра збереглася тільки в письмовому вигляді. Фольклор є формою народної історіографії, утім не джерелом, на підставі якого можливо реконструювати реальну подію» (див.: Каштанов С.М. Есть ли у медиевиста «устные источники»? // Там же. – С.218). 7 Петегирич В.М. Археологічні джерела про писемність на південно-західних землях Київської Русі // Київська Русь: культура, традиції. – К., 1982. – С.44. 8 Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – Т.2 [2-е изд.]. – Москва, 2001 – Стб.496. Український історичний журнал. – 2021. – №6 Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.) 7 Володимиръ то слышав . съвкупи дружину и приде на нь к Галичю»9. Йому вдало- ся розгромити у запеклій і довготривалій битві військо Івана. Умілі дії Володимира не дали тому можливості зачинитися в місті («застоупиша и от града и нелзѣ бяше възвратитися ему у град»), через що довелося навернутися на втечу («И пробѣже сквозѣ полкъ к Дунаю и оттуда полемъ прибѣже ко Всеволоду Киеву»10). Як бачи- мо, Іван Ростиславич спершу подався знайомими, вочевидь, шляхами на південь, до Дунаю. Зв’язками цього руського князя з дунайською вольницею з центром у Берладі11, мабуть, і пояснюється походження його прізвиська. У відомій своїй грамоті у справі митних оплат у подунайських городах, що включає дивні для ХІІ ст. подро- биці й дату (1134 р.), він титулував себе берладським князем: «[…] аз, Иванко Ростиславичь от стола Галичского, кнезь Берладськы сведчую купцем месибринськым да не платет мыт у граде нашем у Малом у Галичи на изклад, разве у Берлади и у Текучом и о у градох наших. А на исъвоз розьным товаром тутошным и угорьскым и руськым и ческым, а то да платет николи жь разве у Малом у Галичи. А кажить воевода. А на том обет»12. На думку М.С.Грушевського, попри те, що цей документ містить підозрілі для ХІІ ст. подробиці й недолугу дату, «вповні відкидати грамоту Берладника, як фальсифікат, не можна – надто багато є в її змісті, в її подробицях такого, що не легко положити на рахунок вигадки… Дивну графіку й взагалі філологічну сторону можна до певної міри об’яснити пізнішим копіюванням, а також і тим, що писар міг бути місцевий чоловік, з Подунав’я, з книжною мовою тодішньої Руси не обізнаний»13. Учений обережно припускав, що грамоту датовано березнем 1144 р., коли Іван по своїй лютневій втечі з Галича міг бути в Берладі. Вперше Івана названо Берладником у літописних джерелах під 1146 р., коли він, за свідченням Київського літопису, «при- біг з війни» до Святослава Ольговича в Новгород-Сіверський («тогда с полку прибе- же к нему Иван Берладник»14). Це може свідчити про те, що його ім’я в тогочасній суспільній свідомості вже міцно поєдналося з назвою примарно далекого галиць- ко-руського анклаву на Нижньому Дунаї. Іван Ростиславич домагався реалізувати своє право на частку володінь у Галицькій землі, усі волості якої опинилися в руках Володимира Володаревича. Сподіваючись знайти підтримку серед впливових державців тогочасної Русі він подався до двору київського князя Всеволода Ольговича, який тоді саме розсварився з Володимиром Галицьким. Під 1146 р. у літописі сповіщається про похід організованої ним коалі- ції князів на галицький Звенигород. Проте він не став успішним для її учасників. Передчасна смерть Всеволода у серпні того ж року поклала початок довготривалій 9 Там же. – Стб.316–317. 10 Там же. – Стб.317. 11 Ця місцевість охоплювала правобережні терени Нижнього Подунав’я та частину Нижнього Припруття в пониззі Дунаю. Ширше див.: Коновалова И.П., Перхавко В.Б. Древняя Русь и Нижнее Подунавье. – Москва, 2000. – С.71–74. 12 Памятники русского права. – Вып.2: Памятники права феодально-раздробленной Руси XII–XV вв. / Сост. А.А.Зимин. – Москва, 1953. – С.26. 13 Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – Т.2: ХІ–ХІІІ в. – К., 1992. – С.422. 14 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.329. Український історичний журнал. – 2021. – №6 8 Володимир Ричка і запеклій боротьбі, що зав’язалася за київський стіл між старшим онуком Мономаха Ізяславом Мстиславичем та його молодшим сином Юрієм Володимировичем. Іван Ростиславич став на службу до згадуваного вже Святослава Ольговича. Згодом бачи- мо його у брата Ізяслава Мстиславича – Ростислава Смоленського15, а потім він опи- няється у Суздалі. Про труди і дні Івана, що обіймають майже ціле десятиріччя, практично нічо- го не відомо. Аж під 1158 р. у літописі з’являється розлоге повідомлення про поя- ву його в Києві. Закутого в кайдани, Івана привів Юрій із Суздаля з наміром від- дати, усупереч хрестоцілувальній обітниці, на розправу своєму зятеві Ярославові Осмомислу («В то же веремя привелъ Гюрги . Ивана Ростиславича . рекомаго Берладника . исъ Суждаля . окованого . хотя и дати Ярославу зяти своему»16). Угоду про передачу Івана Ростиславича галицькому князеві було укладено заздалегідь, адже в Києві вже чекали на нього Ярославові люди («прислалъ бо бяше Ярославъ оуже по Берладника . Святополка князя и Коснятина Сѣрославича с многою дружиною»). Та через втручання київського митрополита Костянтина оборудка не відбулася. Ставленик Юрія на митрополичу кафедру рішуче виступив на захист Івана («и нача молвити митрополитъ . игумени вси . Гюргеви рекуче: грѣхъ ти еси есть цѣловавши к нему хрестъ держиши в толицѣ нужи . а и еще хощеши выдати на убиство»17). Юрій прислухався до цих слів і зберіг Іванові Берладнику життя. Однак волі йому не подарував, а вирішив повернути до суздальської в’язниці. Та дорогою у Суздаль чер- нігівський князь Ізяслав Давидович відбив Івана й забрав його до себе у Чернігів («по- славъ прекы . мужи своя . и поя и к собѣ Чернигову . и тако же избави Богъ Ивана от великия тоя нужа»18). Ізяслав, який ласився на київський престол, тим самим хотів, по- дібно до Ізяслава Мстиславича, тримати в напрузі галицького князя. Після смерті Долгорукого Ярослав Володимирович не відмовився надати «га- лицьку поміч» Ізяславові Давидовичу, який заступив Юрія на київському столі. Демонструючи свою лояльність до київського князя, Ярослав у той же час не по- лишав надії домогтися видачі утримуваного ним Івана Берладника. Заслання і ско- ра смерть у Чернігові митрополита Костянтина розв’язала йому руки. Ярослав Осмомисл заручився підтримкою чернігівських князів Святослава Ольговича та Святослава Всеволодовича, смоленського Ростислава, володимирського Мстислава, луцького Ярослава, дорогобузького Володимира Андрійовича, угорського коро- ля й польських князів («Ярослав бо бяше подъмолвилъ князѣ Рускиѣ . и короля . и Лядьския князя да быша ему были помочьници на Ивана . и обѣщашася ему вси»). Вони дотримали слова та, як сповіщається у продовженні цього повідомлення, умі- щеного в Київському літописі під 1159 р., відправили до Києва своїх посланців: «и послаша послы Киеву къ Изяславу Давидовичю . Ярославъ Галичьскии . Избигнѣва . Святославъ Олговичъ Жирослава Иванковича . Ростиславъ Мьстиславич (и) Мьстиславъ Изяславичь . Жирослава Васильевича Ярославъ Изяславичь . Онофрья . Володимеръ Андрѣевичь . Гаврила Васильевича Святослав Всеволодичь Киянина . король мужа своего . и от Ляховъ – мужь свои»19. 15 Див.: Там же. – Стб.338. Зі смоленським княжим двором був тісно пов’язаний і його син Ростислав Берладничич, якого в 1189 р. кликали «мужі галицькі» до себе в Галич на княжіння («он же слышавъ радъ бысть . испросися оу Давыда . бяшеть бо Давыдъ приялъ его к собѣ . И еха из Смоленьска в борзѣ . ко Оукраинѣ Галичьскои» ; див.: Там же. – Стб.663). 16 Там же. – Стб.488. 17 Там же. 18 Там же. 19 Там же. – Стб.497. Український історичний журнал. – 2021. – №6 Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.) 9 Прибуття до двору київського князя такої представницької делеґації передбача- ло, мабуть, організацію публічних слухань у «справі» Івана Берладника. Першорядна роль у цих дебатах відводилася, безперечно, представникові галицького князя Ярослава Володимировича. Ким був цей його посланець на ймення Ізбіґнев? На сторінках літописних текстів його згадано двічі – у наведеному вище повідом- ленні та у статті 1152 р., де йдеться про війну київського князя Ізяслава Мстиславича з батьком Ярослава – Володимиром Галицьким. У битві над Сяном поблизу Перемишля з дружиною Ізяслава та союзними йому угорськими й чорноклобуцькими полка- ми Володимирове військо зазнало нищівної поразки («и въѣхаша отвсюду оу полкъ Володимерь . и тако потопташа ѣ . и многъı ту избиша . а друзии истопоша а другъıӕ изоимаша»). Галицькому князеві пощастило врятуватися («Володимеръ . же видивъ силу Оугорьскую . поскочи перед ними . и вмѧтасѧ въ Оугръı . и в Чернъıи Клобукъı . токмо единъ оутече . съ Избъıгнѣвом же съ Ивачевичемъ . в городъ Перемъıшль»20). Імовірно, Ізбіґнев Івачевич був князівським воєводою або іншим, наближеним до галицького володаря, придворним. Його ім’я виказує польське походження21. Появу цього чужинця на службі в Галичі можна пов’язати з участю Володимирка в поході на Польщу взимку 1142–1143 рр. Разом із полками Святослава Всеволодовича й Ізяслава Давидовича Володимир Галицький тоді рушив на допомогу польському кня- зеві Владиславові ІІ. Той був одружений із дочкою київського Всеволода Ольговича і сподівався на допомогу могутнього тестя в міжусобній війні зі своїми молодши- ми братами – Болеславом Кучерявим та Мешком ІІІ Старим («В ту же зиму по- сла Всеволодъ сына своего Святослава . и Изяслава Давивидча . съ Володимеромъ с Галичьскым . в помочь Володиславоу . на братью его на меншюю . на Болиславичѣ»). Виконавши свою місію, руські державці повернулися додому не з порожніми рука- ми («и въевавъше възратишася . боле вземше мирных Ляховъ нежели ратьных»22). Із-поміж цих «мирних і ратних ляхів» міг бути й Ізбіґнев Івачевич, котрий свої- ми професійними здібностями, очевидно, привернув увагу галицького правителя та був узятий ним до свого двору. Його кар’єра на князівській службі складалася, ли- бонь, успішно, тіснішою ставала прив’язаність Ізбіґнева до дому свого покровителя. Він став свідком поразки галицького війська і приниження Володимирка в переми- шльському полоні, очевидцем та учасником його перемовин з угорським королем Ґезою ІІ й Ізяславом Мстиславичем і замирення з ними. Імовірно, Ізбіґнев долучився до складання договірних документів (хресних грамот) та самого обряду хрестоцілу- вання. Процедура присяги з утвердженням її непорушності на хресті передбачала, як засвідчувала руська політична практика, участь у ній свідків із боку обох договірних сторін. Ізяслав Мстиславич своїм представником обрав, зазначається в літописі, ки- ївського боярина Петра Бориславича. У Володимира Галицького атомність вибір був невеликим. Підходящою кандидатурою став Ізбіґнев Івачевич, спільно з яким князь ділив тягар перемишльського полону. Він, правдоподібно, був вірним слугою Володимирка, після чиєї смерті – і його сина Ярослава. Разом із Тудором Єлчичем та Коснятином Сірославичем він во- див у походи галицькі полки, був помічником й опікуном молодого князя. Коли в 20 Там же. – Стб.449. 21 У «Повісті временних літ» під 1106 р. згадується син польського князя Владислава І на ім’я Ізбіґнев, котрий утік від брата Болеслава Кривоустого в Русь до Святополка (див.: Лаврентьевская летопись. – Вып.1: Повесть временных лет // ПСРЛ. – Т.1. – Ленинград, 1926. – Стб.281). На князівській службі у Володимиркового батька – перемишльського князя Володаря певний час був сумнозвісний польський аристократ Петрок (Петро) Властович (про історію його зрадництва див.: Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.319). 22 Лаврентьевская летопись. – Вып.2: Суздальская летопись по Лаврентьевскому списку // ПСРЛ. – Т.2. – Стб.310. Пор.: Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.313. Український історичний журнал. – 2021. – №6 10 Володимир Ричка лютому 1154 р. Ізяслав Мстиславич рушив на Галич війною вони виявили турботу про свого юного володаря, кажучи: «Ты еси . молодъ . а поеди прочь и на нас позоруи . како ны будеть отець твои кормилъ и любилъ . а хочемъ за отца твоего честь . и за твою головы своя сложити . и рѣша князю своему . ты еси оу нас князь одинъ . оже ся тобѣ што оучинить . то што намъ дѣяти . а поѣди княже к городу . ать мы ся бьемъ сами . съ Изяславомъ . а кто нас будеть живъ . а прибѣгнеть к тобѣ . а тогда ся затворимъ в городѣ с тобою и тако послаша князя своего прочь . а сами поѣхаша биться»23. Ярославові воєводи були не тільки професійними воїнами, але й вправними майстрами в письмі. Одному з них – Коснятину Сірославичу – навіть якось удалося вміло підробити князівську грамоту («съписавъше грамоту ложьную»)24. На думку О.Пріцака, «він володів різними стилями, зокрема стилем мови актів». Його квалі- фікація дозволяла «підфальшувати грамоту князя, якщо того вимагала державна по- треба»25. Проте Ізбіґнев Івачевич був, мабуть, ще вправнішим, адже ж невипадково саме йому Ярослав Володимирович довірив очолити посольство до київського воло- даря, аби переконати того видати Івана Берладника. Із такою відповідальною спра- вою міг упоратися надійний, не пов’язаний кровними узами з місцевим боярством, що симпатизувало Іванові, досвідчений, доброї канцелярської підготовки урядник княжого двору, можливо, його референдарій. Імперативи амбітного посідача галиць- кого престолу перетиналися з його відданістю. Підготовка каральної експедиції в ми- нуле задля полювання на Івана вимагала задокументованих свідоцтв підтвердження власницьких прав Володимирка і його спадкоємця Ярослава на утримувані ним га- лицькі волості. Усним їх обрамленням мали стати свідчення послів, делеґованих до участі в київському трибуналі поважними володарями. Хронологічні рамки цієї компіляції – називатимемо її «меморандумом Ярослава Осмомисла» – охоплюють порівняно невеликий період у межах 1144–1158 рр. Його прологом став стислий опис історії утвердження Володимирка в Галичі. Укладач чи редактор Київського зводу помістив його у вигляді короткого сповіщення під 1141 р. слідом за повідомленням про укладення шлюбу дочки київського князя Всеволода Ольговича з польським князем, поставлення на переяславську єпископію святителя Євфимія («сего же лѣта преставися оу Галичи Василкович Иванъ . и прия волость его Володимерко . сѣде во обою волостью княжа в Галичи»26). Досі Володимирко княжив у Перемишлі, який отримав після смерті свого стар- шого брата Ростислава, віддавши Звенигород його синові Івану. Задністрянський Галич став старшим столом, столицею всієї Галичини, котра впродовж 1140-х рр., за словами М.С.Грушевського, опанувала Середнє Подністров’я так, «що од- ною рукою сягає по київське Побужжя та на Погорину, а другою – в околиці Нижнього Дунаю»27. Представленій у меморандумі розповіді про ворожнечу між Володимирком і його покривдженим небожем, що переросла у збройну сутич- ку, у Київському зводі передує повідомлення про конфлікт Володимира Галицького з київським князем Всеволодом Ольговичем. 23 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.466–467. 24 Див.: Там же. – Стб.549. 25 Пріцак О. Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім». – К., 2007. – С.142. 26 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.308. 27 Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.2. – С.416. Український історичний журнал. – 2021. – №6 Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.) 11 Між ними перед тим було досягнуто якихось домовленостей, скріплених хресни- ми грамотами. Але в 1144 р. вони розсварилися буцімто через те, що у Володимирі-на- Волині Всеволод посадовив свого сина Святослава («В то же лѣто розкоторася Всеволодъ с Володимѣрком про сына оже сѣде сын его Володимири . и почаста на ся искати вины . и Володимерко изверже емоу грамотоу хрестъную . Всеволодъ же с братею иде на нь»28). До складу організованої Всеволодом коаліції ввійшли Ігор і Святослав Ольговичі, Володимир Давидович, Святослав Володимирович, Ізяслав та Ростислав Мстиславичі, Святослав Всеволодович, Борис і Гліб Всеволодковичі, Ростислав Глібович, а також поль- ський князь Владислав («того же лѣта ходиша Ольговичи на Володимирька . Всеволод съ братома съ Игоремъ Святославом . Давид Володимиръ . и Вячеславъ . Володимеричь . Мьстиславича два Изяславлъ Ростиславъ . и Святославъ Всеволодичь . Всеволодовича два . Борисъ и Глѣбъ . и Глѣбовичь Ростиславъ . и Володиславъ Лядьскии князь»29). В Іпатіївському списку Київського літопису перша половина оповідання про цей похід на «многоглаголивого» Володимирка упущена. Воно читається в Лаврентіївському кодексі, що дозволяє довідатися про те, як розпочиналися воєнні дії: «[…] всѣдоша на кони на Володимерка на Галичь и остуда же Изяслава Давидовича посла в Половцѣ повести ѣ на Володимера же . и совокупи вси князи Рускиѣ Всеволодъ . и идее к Теребовлю . и выиде противу имъ Володмеръ весь совкупивъся . к Теребовлю . и Оугры приведъ . Бана королева оуя . и не могоша битися . зане бяшеть межи има рѣка Серетъ . идоша обои подлѣ рѣку . за неделю къ Звенигороду . и на Рожни поли не могоша ся бити . зане Володимеръ стоя на Голыхъ горах… и иде Всеволод (в ориґіналі помилково: Володимир – В.Р.) Звенигороду»30. Схоже, що оповідач був серед учасників цього походу. Відступаючи перед Всеволодом, чиє військо рухалося понад Серетом угору, Володимирко, – свідчить він, – пішов вододілом Дністра й Бугу та закріпився на узвишші Голих гір, що здійма- лися над Звенигородом31. Тим часом наспів Ізяслав Давидович із половцями («при- де же к нему (Всеволоду – В.Р.) Изяславъ Давидовичь с Половци . переем два го- рода . Оушицю и Микулинъ»). Згадка про захоплення Ізяславом галицьких городів була цілком доречною в контексті загальної концепції меморандуму 1159 р. Подальший виклад подій викликаний був, очевидно, необхідністю пояснити неспри- ятливі для Володимира Галицького обставини, що спричинили його поразку у цій війні: «И ста Всеволодъ по сеи сторонѣ града . а Володимиръ ста об ону сторону сшедъ с горы . а межю ими рѣка Бѣлка . и повелѣ имъ Всеволодъ . чинити гати . комоуждо своемоу полкоу . и завтра . переидоша рѣкоу . и взяша горы за Володимеромъ . Володимеръ же мня . яко к немоу идоуть . и ста исполчивъся передъ городом . на болоньи симъ же бяше . полком нѣлзѣ битися . с ними тѣсноти ради . зане бяху болота пришли . но оли на подъ горы . тѣм же взидоша Роустии полци на горы . и заидоша от Перемышля и от Галича»32. 28 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.314–315. 29 Там же. – Стб.315. 30 Лаврентьевская летопись. – Вып.2. – Т.2. – Стб.311. 31 Про локалізацію Голих гір і місцезнаходження літописного Звенигорода див.: Грушевський М.С. Звенигород Галицький (історично-археологічна розвідка) // Його ж. Твори: У 50 т. – Т.6: Серія «Історичні студії та розвідки (1895–1900)». – Л., 2004. – С.394–395. 32 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.315. Український історичний журнал. – 2021. – №6 12 Володимир Ричка Піднявшись на узвишшя, полки Всеволода вийшли на галицьке військо з тилу. Це змусило занепокоїтися дружинників Володимира («видивше же то Галичане . съчьноуша рекоуче .мы сде стоимы . в онамо жены наша возьмоуть»33). Побоюючись паніки у своєму стані й можливого наступу Всеволода далі на Галич і Перемишль, Володимир змушений був вступити в переговори. Виверткий та хитрий галицький князь не до Всеволода відправив своїх послів, а до його брата Ігоря, кажучи: «Оже мя оумиришь съ братомъ . то по Всеволожи животѣ помогоу ти про Киевъ». Того ж дня під вечір мирну угоду було укладено. Отримавши чималу грошову компенса- цію за воєнні витрати («и вда Всеволодоу Володимирко . за троудъ тысячу и четыре- ста гривенъ серебра»34), Всеволод повернув галицькому князеві Ушицю та Микулин. Важливим тут є фіксація власницьких прав Володимирка. Адже саме у цих і ще де- яких інших городах Пониззя намагався 1159 р. утвердитися Іван Берладник35. Мабуть, подібні спроби викроїти собі волості на південній околиці Теребовлящини мали місце й раніше, адже городяни тоді раділи появі князя в Наддністрянському краї. У цій же літописній статті 1144 р. вміщено розповідь про спробу Івана Рос ти- славича захопити Галич. Змовники обрали для цього вдалий час. Після різдвяних свят, коли Володимирко подався на ловецькі забави, «послашася Галичане по Ивана . по Ростиславича въ Звенигородъ и въведоша к собѣ в Галичь». Дізнавшись про це, Володимирко, «съвкоупи дружиноу», пішов на нього війною: «[…] и приде на нь к Галичю . и ста около города . и бьяхуся крѣпко . и мнози падяху от обоихъ . и бишася олъ 3 неделѣ . в неделю же мясопустною на ночь . высьоупи на нѣ Иванъ . с Галичаны . и много бишася . и побиша оу Ивана дроужины много . и застоупиша и от града . и нелзѣ бяше възвратитися емоу оу градъ . и пробѣже сквозѣ полкъ к Доунаю и отоуда полемъ прибѣже ко Всеволодоу Киевову . Галичане же всю недѣлю бишася по Иванѣ . с Володимиром . и ноужею отворишася . в неделю мясопоустную . Володимеръ же вшедъ в Галичь . многы люди исѣче . а иныя показни казнью злою»36. Ця стисла, насичена живими подробицями замальовка, на мою думку, належить перу місцевого галицького автора. Позбавлена слідів усної імпровізаційної техніки, вона охоплює короткий проміжок часу з чітко визначеними на його осі хронологіч- ними реперами празникових днів. Продовження галицького за походженням, як уявляється, тексту знаходимо в лі- тописній статті 1146 р., що відкривається звісткою про організацію київським князем Всеволодом Ольговичем чергової коаліції37 для походу на Галичину з метою добути Іванові його Звенигородську волость. Разом із попереднім це оповідання складало, гадаю, основний зміст меморандуму Ярослава Осмомисла. Його первісний текст у цій частині не узгоджено стилістично і вражено пропуском семи рядків після слів «и бысть многое множество вои . идоша к Галичю на Володимирка . и бысть дожчь и сте- че снѣгъ Божимъ проиысломъ . и тако идяхоу на колихъ и на санехъ». Із подальшого 33 Там же. 34 Там же. – Стб.316. Іронічним обрамленням цього повідомлення («переди много глаголивъ . а послѣди много . заплатив») слід, мабуть, завдячувати редакційному втручанню київського літописця. 35 Див.: Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.497. 36 Там же. – Стб.317. 37 До її складу Всеволод залучив своїх братів, Ігоря і Святослава, якого залишив у Києві, Ізяслава й Володимира Давидовичів, В’ячеслава Володимировича, Ізяслава та Ростислава Мстиславичів, а також заручився підтримкою зятя – польського володаря Владислава ІІ та ще й половецької кінноти. Український історичний журнал. – 2021. – №6 Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.) 13 викладу стає зрозумілим, що військо наблизилося до Звенигорода. Описуючи хід цієї програшної для покровителя Івана Берладника війни, автор у звичній для нього ма- нері письма подає її хронологію, яка охоплює події трьох днів облоги й визначає вну- трішню драматургію оповідання. Так, у перший день нападники спалили навколо мі- ста острог. На другий день, бажаючи здатися, мешканці зібралися на вічові збори, жорстоко придушені воєводою галицького князя Володимирка Володаревича («ство- риша вѣче Звенигородьчи . хотяче ся передати и бѣ у нихъ воевода Володимирь моуж Иванъ Халдѣевичь . изома оу нихъ моужи 3 . и оуби я и когождо ихъ перетенъ на- полъ поверже . я . исъ града . тем и загрози имъ . и начаша ся Звенигородьци отолѣ бити безъ льсти»38). На третій день городяни відбили відчайдушну спробу коаліцій- ного війська захопити місто («в 3 же день пристоупиша вси ко градоу . по зорямъ . бишася до поздьноѣ вечернѣ и зажгоша городъ въ трехъ мѣстехъ . гражане же Божиею помощью оугасиша»). Автор цього повідомлення не приховує свого задоволення ща- сливим завершенням облоги, приписуючи порятунок Божому заступництву («Богъ же и святая Богородица избави городъ . отъ лютыя рати . и възваша . коури . иели- сонъ . с радостью великою хваляще Бога и пречистую его матерь»39). Укладене ним в уста мешканців християнське молитовне звернення «Киріє елейсон» («Господи, по- милуй») характерне для середньовічної польської літургійної практики40, де це кіль- каразово повторюване призивання не перекладалося з грецької, а лише транслітеру- валося. Іван Ростиславич залишився без Звенигорода, і без якогось іншого наділу в Галицькій землі. Тяжко хворий Всеволод Ольгович уже нічим не міг йому заради- ти. Після його смерті у серпні 1146 р. першорядними гравцями на політичній ша- хівниці Русі стали Ізяслав Мстиславич та Юрій Долгорукий. Між старшим онуком Володимира Мономаха і його молодшим сином розгорнулася запекла й довго- тривала боротьба за київський стіл, що точилася в 1146–1154 рр. Її перебіг покла- дено в основу найбільшого з-поміж повістевих творів Київського літопису – про князя Ізяслава, складеного, на думку багатьох дослідників, київським боярином Петром Бориславичем. Із його іменем Б.О.Рибаков пов’язував два основних маси- ви літописних статей із постульованого ним великокнязівського літопису Ізяслава Мстиславича (1146–1154 рр.) та Рюрика Ростиславича (1176–1196 рр.). Літописною спадщиною Петра проголошується чи не більша половина всього обсягу Київського літописного зводу41. Утім, не думаю, що перу цього київського вельможі (та конокра- да у вільний від літературних вправ час) належить левова частина текстів Київського літопису. Петро Бориславич і справді був, як ми вже бачили, серед тих «мужів», яких ві- дрядили в Перемишль угорський король та Ізяслав (свої шатри вони встановили за містом на березі річки Вягри) з «чесним хрестом» до Володимирка, який мав запри- сягтися й на тому цілувати хреста, «што Рускои земли волости . то ти възврати все . и Изяслава тим не отлучити»42. Він був посланцем князя Ізяслава зі складеними тоді хресними грамотами до Володимирка в Галич. Описом цього посольства та обставин 38 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.320. 39 Там же. 40 У розповіді Галицько-Волинського літопису про Ярославську битву, уміщеній під 1249 р., зокрема, сповіщається: «Ляхы крѣпко идоущимъ на Василка . керьлѣшь поющимъ . сильнъ гласъ ревоуще в полкоу ихъ» (див.: Там же. – Стб.803). 41 Див.: Рыбаков Б.А. Русские летописцы и автор «Слова о полку Игореве»; Его же. Пётр Бориславич: Поиск автора «Слова о полку Игореве». – Москва, 1991. – С.167–168. Пор.: Франчук В.Ю. Киевская летопись: Состав и источники в лингвистическом освещении. – К., 1986. – С.77–83. 42 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.453. Український історичний журнал. – 2021. – №6 14 Володимир Ричка раптової смерті галицького князя й завершується літописна стаття 1152 р. Проте в обох випадках їхня зустріч відбувалася не наодинці. Чому б й Ізбіґневу Івачевичу не бути з-поміж свідків та учасників тих перемовин? Яскравий опис приїзду Петра до Галича, його переговорів із Володимиром, обставин смерті останнього не схожий на звіт київського боярина своєму князеві. Петро не міг ані бачити Володимира, ані чути мовлені ним слова після свого від’їзду з Галича. Приписуваний йому повістевий твір складено на основі різнорідних джерел, у тому числі галицького походження. Тільки галицький автор здатен був представити Володимира Володаревича в об- разі братолюбця й миротворця. Він і пригадав виграшний для галицького князя епі- зод волинської війни 1149 р. між Юрієм Долгоруким та Ізяславом Мстиславичем. У той час, коли його брат Володимир знемагав у Луцьку від затяжної шеститиж- невої облоги міста військами Долгорукого, а сам Ізяслав зібрався виступити з мі- ста Володимира на допомогу братові, Володимир Галицький рушив із Галича і став зі своїми полками на ріці Полоній між Володимиром і Луцьком, тим самим роз’єд- навши їх («и тако разѣха ѣ . добрыи бо князь Володимиръ . братолюбиемъ свѣтяся . миролюбиемъ величася . не хотя никому зла того дѣля межи ими ста хотя ѣ оула- дити»43). Посередницька роль Володимира у цьому конфлікті вивищується застосу- ванням дзеркального прийому прямої мови. Спочатку слово надається Ізяславові Мстиславичу, який відправив свого посла до Володимирка з проханням помирити його з Юрієм Долгоруким («Изяславъ же посла к Володимеру Галичьскому . сва- ту Дюргеви . глаголя ему оуведи мя въ любовъ . къ строеви моему и своему сватоу Дюргеви . азъ въ всемъ виноватъ перед Богом и перед нимъ»44). Володимир радо відгукнувся на цей заклик. Усупереч спротиву Юрієвого сина Ростислава та Юрія Ярославича, котрі перешкоджали примиренню, він ще наполегливіше («князь же Галичьскыи Володимиръ болма слашеть к Вячеславу и къ Гюргеви и къ Изяславу ладя») домагався миру між ворогуючими сторонами, кажучи: «Бог поставил насъ волостели . в месть злодѣемъ и в добродѣтель благочестивымъ то како можемъ молитися къ създавшему насъ . отце нашь остави . намъ прегрѣшения наша . якоже мы оставляемь прегрѣшения наша (Мт. 6: 14) . сыновець ваю Изяславъ . акы от ваю рожденъ . передъ вами не твориься правъ . но кланяеться и милости ваю хочетъ . азъ же не просто ходатаи межи вами . ангела Богъ не сослеть . а пророка в нашѣ дни нѣтуть . ни апостола»45. Ориґінальна та несподівана кінцівка вкладеної в уста Володимирка «промови» спонукала істориків минулого добачати у цих словах інтелектуальну незалежність га- лицького князя й навіть говорити про його «інтеліґентність». Очевидно, таким «ін- теліґентом ХІІ ст.» був не «оборотний і вирахований, безоглядний і цинічний», сло- вами М.С.Грушевського, Володимир Галицький46, а прихильний до нього (у чому важко запідозрити київського боярина) місцевий майстер літературного письма. Правомірно поставити під сумнів й авторство Петра Бориславича щодо вміще- них у літописній статті 1150 р. свідчень про перебування Володимира на Київщині, куди він привів своє військо на допомогу Юрієві Суздальському. Петро не міг бути 43 Там же. – Стб.391. 44 Там же. 45 Там же. – Стб.392. 46 Він був прагматичним політиком, котрий «зручно йшов до могутності й сили, помагаючи собі лисячим хвостом там, де не міг узяти вовчим зубом» (див.: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.2. – С.434). Український історичний журнал. – 2021. – №6 Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.) 15 очевидцем його зустрічі зі своїм сватом на околицях Києва поблизу «Олегової мо- гили». У цей час Петро разом із сюзереном уже були в гущавинах Чортового лісу, що врятувало полки Ізяслава від посланих услід за ними кіннотників Святослава Всеволодовича й Бориса Юрійовича. Володимир тим часом поїхав уклонити- ся мощам святих мучеників князів-страстотерпців Бориса і Гліба до київського Вишгорода («и ѣха Володимиръ къ святыма мученикома . поклониться и тако покло- нився святою мученику»). Після чого він повернувся до Києва, де відвідав три най- головніших храми («приѣха къ святои Софьи . и отода ѣха . ко святѣи Богородици Десятиньнѣи . и отуда ѣха къ святое Богородици Печерьскои манастырь»47). Автор цих рядків, очевидно, супроводжував князя в його пересуванні містом. Він не міг не помітити настороженість мешканців («Кияне же оубоявъшеся Володимира Галичьскаго»), зайнятих приготуваннями до інавґурації Юрія Долгорукого. Відразу після цієї церемонії відбулася його зустріч із галицьким князем («Дюрги же сѣде в Киевѣ . съимися с Володимеромъ . в Печерьскомъ манастыри . и створиста любовъ межи собою . велику»). Вони дійшли згоди, поділивши між собою волості на киє- во-волинському порубіжжі, що засвідчено в наступних рядках: «[…] тогда же Володимеръ поиде . от Дюргя в Галичь . поя оу него сына Мьстислава . идущю же ему къ Дорогобужю . выбѣже Мьстиславъ Изяславичь из Дорогобужа и иде к Лючьску къ строеви своему . Святополку . Володимеръ же отя городы всѣ . ида . и приде к Лючьску . Святополкъ же и Мьстиславъ затворися в городѣ Володимеру приходившю и не може что створити . и иде в Галичь . а Мьстислава Дюргевича посадиша в Пересопници»48. Володимирко прибрав до своїх рук Погорину, що стало потім предметом тяжби з Ізяславом Мстиславичем. Той шукав заступництва Андрія Юрійовича, якому бать- ко дав Туров, Пінськ і Пересопницю («а проси ми оу отца волости Погориноу […] стрыи ми волости не дасть . не хочеть мене в Рускои земли . а Володимеръ Галичкои . по его велению волость мою взялъ и опять к Володимерю моему хочеть прити на мя»49). Він скаржився на Володимира Галицького також угорському королю, доріка- ючи зятеві: «Ты ми еси самъ реклъ . якоже Володимеръ не смѣеть головы въсклони- ти . я же есмь Гюргя ис Киева выгналъ и Гюрги передо мною бѣгаеть . а Володимеръ пришедъ свѣчася со Ольговичи . и погналъ мя ис Киева»50. Угорський володар, по- чувши це, почав ладнати своєї військо й невдовзі рушив у похід на Русь, щоб провчи- ти Володимира («а вѣдалъся будеть Володимеръ кого заемъ»). Та Володимир мав в Угорщині «своїх людей». Ці «приятелі», як називає їх літописець, прислали галиць- кому князеві вістку про те, що через Карпати на нього йде король. Отримав він її поблизу Белза. Відтак галицький князь покинув тут свої громіздкі обози й чимдуж подався навперейми угорському війську до Перемишля («Володимеръ же в то вере- мя стояше оу Белза . и ту оуслышавъ оже король оуже вшелъ в Гору . и ту повер- га возы свои . а самъ гна съ дружиною своею к Перемышлю»). Тим часом, королів- ські загони вже встигли захопити Володимирове місто Санок і багато сіл в околицях Перемишля. 47 Ипатьевская летопись. – Т.2. – Стб.403. 48 Там же. – Стб.403–404. 49 Там же. – Стб.405. 50 Там же. Український історичний журнал. – 2021. – №6 16 Володимир Ричка «Володимеръ же то видѣвъ оубояяся . и послаша архиепископу Кукнишеви и ко инѣма двѣма пискупами . и къ мужемъ королевымъ . и тако домолився и вда золото много и оумьзди я . да быша воротили короля и тако оумоливша короля поити домовь . король же послуша ихъ поча молвити се ныне же оуже есть не веремя . рѣкы ся смерзывають . а подемъ домови . оже оуже рѣкы ся оустановять . а тогда како ны с ними Бог дастъ . бяшеть бо о Дмитровѣ дни оуже . король же то рекъ поиде . много зла створивъ Володимеру . и земли его»51. Підозрювати галицьке походження цього фраґмента літописного тексту спону- кає наявність діалектизмів («поити домовъ», наприклад) та характерний для повідо- млень галицького циклу спосіб їх жорсткої хронологічної прив’язки («бяшеть бо о Дмитровѣ дни», тобто 26 жовтня). Навесні 1151 р. угорський король відправив до Ізяслава Мстиславича 10-тисячне військо, з яким той вирушив із Володимира-на-Волині в новий похід на Київ. Шлях пролягав через околиці Пересопниці, Зарічеськ, Дорогобуж, через річку Горину на Корчеськ. Вірний своєму союзницькому обов’язку Володимир Галицький, з’єд- навшись з Андрієм Юрійовичем біля Мильська, разом із дорогобузьким князем Андрієм Володимировичем подалися вслід за Ізяславом («пустиста сторожи перед собою а сама поидоста по ним»52). Невідомо ким зроблений опис стрімкого мар- шу Ізяславового війська на Київ вирізняється неабиякою літературною майстерні- стю. Розповідь сповнена подробиць організації польового побуту. У ній яскраво зма- льовано нічну атаку на Білгород брата Ізяслава Володимира, панічну втечу звідти сина Юрія Долгорукого Бориса до батька в Київ і далі до Городця на Дніпровському Лівобережжі. Вона завершується описом тріумфу Ізяслава й кінських перегонів, ула- штованих уграми по обіді на Ярославовім дворі. Слідом за цим укладач Київського літопису вмістив текст, що виказує, незважаючи на його деформованість, руку га- лицького автора: «Володимеру же того не вѣдущю съ Андрѣем и стаста оу Мичьска и пославша сторожѣ и испытаста . оже Дюрги оу Городьци оуже . а Изяславъ Киевѣ . слышавъ же Володимеръ Галичьскои . оже Изяславъ оуѣхалъ оу Киеве . а Гюрги выбѣглъ ис Киева . Володимеръ же рече Андрѣеви Гюргечи . и Володимеру Андрѣевичю . како есть княжение свата моего . аже рать на нь из Володимира идеть а како того не оувѣдати . а ты сын его сѣдиша Пересопници . а другыѣ Бѣлгородѣ .како того не оустеречи . и рече съ гнѣвомъ къ Андрѣеви Гюргевичю . оже тако княжите съ своимъ отцем а правите сами а я не могу на Изяслава один поити . Изяславъ вчера со мною хотѣлъ ся бити . на вашего отця идя . а на мя ся оборачивая ловя ся бити со мною . аже нене въѣхавъ въ всю Рускую землю . а не могу азъ один на нь поѣхати . и то рекъ възвратися в Галичь […] Андрѣеви рече и Володимеру . а вы поѣдьта ко своему отцю Андрѣи же и Володимеръ . поѣхаста туда на оустье Припети . на Давыдову боженку . оттолѣ же ѣхаста въ Острьскии городокъ къ отцю своему Дюргеви»53. Початок і завершення цієї тиради ушкоджено втручанням укладача Київського літопису, який розірвав її вставкою про вимогу Володимирка грошової контрибуції 51 Там же. – Стб.406. 52 Там же. – Стб.411. 53 Там же. – Стб.416–417. Український історичний журнал. – 2021. – №6 Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.) 17 від громади порубіжного города Мичська: «[…] и рече Мичаномъ даите ми серебро что вы азъ хочю . пакы ли я възму вы на щитъ они же не имѣяхуть дати . чего оу нихъ хотяше . они же емлюче серебро озоу оушью и съ шии . сливаюче же серебро дая- хоуть Володимеру Володимеръ же поимавъ серебро и поиде такоже емля серебро по всимъ градомъ . оли до своеи земли»54. Більша частина літописної статті 1151 р. присвячена докладному опису чергової спроби Юрія Суздальського захопити Київ. У контексті цієї історії Володимирко згадується лише у двох епізодах. Ідеться про запізнення його з галицькою поміч- чю Юрію («Володимеръ же Галичьскыи пошелъ бяшеть к Гюргеви свату своему в помочь . егоже и надѣяшеться . и якоже бы оу Божьскаго ту бы ему вѣсть . оже Вячеславъ и Изяславъ и Ростиславъ побѣдили суть Гюргя . и Половци его избиша . яко же слыша то Володимеръ . и так осо тщаниемъ оборотяся поиде к Галичю») та здобуту ним перемогу біля города Сапогиня над уграми, яких вів до Києва на до- помогу батькові Мстислав Ізяславич55. Джерело походження цих звісток визначи- ти складно. Перемога над Юрієм розв’язала Ізяславові Мстиславичу руки в боротьбі з його запеклим ворогом Володимирком. Зібравши чимале військо, до якого приєднали- ся полки В’ячеслава Юрійовича, братів Володимира і Святополка Мстиславичів, Володимира Андрійовича Пересопницького, київський князь повів їх на захід до річки Сян, де біля Ярослава з’єднався з угорцями. Як пам’ятаємо, у битві під Перемишлем галицькі сили зазнали нищівної поразки. Володимиркові пощастило більше. Він не поліг на полі бою, а разом з Ізбіґневом Івачивичем прорвався через во- рожі загони до Перемишля. Тут відбулося його замирення з Ізяславом й угорським королем та церемоніал складання присяги з цілуванням хреста св. Стефана. Щойно повернувшись у свій Володимир, Ізяслав послав посадників у Бужськ, Шумськ, Тихомль, Вигошев і Гнойницю, але цих міст Володимирко йому не віддав. Отож після придушення чергової спроби Юрія Долгорукого утвердитися в Києві Ізяслав Мстиславич відрядив Петра Бориславича до Галича. Чим закінчилася ця подорож ми вже знаємо. Розглянемо літописну розповідь про останній для Ізяслава похід на Галич. Вона складає основний зміст статті 1153 р. Київського зводу. Оповідач виказує добру обі- знаність зі складом організованої Ізяславом коаліції, часом її виступу в похід і топо- графічними прикметами, що визначають напрямок їхнього руху. «Томъ же лѣтѣ . Изяславъ Мьстиславичь . нача доспѣвати на Ярослава Володимирича . къ Галичю . и якоже бы трьми недѣлями до мясопущь (за три неділі до м’ясниць, що припадало на середину січня 1154 р. – В.Р.) и поиде Изяславъ скупя силу свою на Галичь и Вячьславль полкъ поя съ собою . Изяславъ Давидовичь пусти с ним свои полкъ . и сынъ его Мстислав приде с Переяславьскимъ полком . и вси Чернии Клобукы»56. На києво-волинському прикордонні поблизу Тихомля до них приєдна- лися війська Ізяславових братів – Володимира з Дорогобужа і Святополка з Володимира. Дочекавшись прибуття полків Володимира Андрійовича із Берестя вони рушили в напрямку міста Володимира («и тако скупяся . всѣ оу Володимиря 54 Там же. – Стб.417. 55 Там же. – Стб.440–442. 56 Там же. – Стб.465. Український історичний журнал. – 2021. – №6 18 Володимир Ричка поиде къ Станкову . и ту же Галичьскии князь вышелъ полкы . своими Изяславъ же пусти Володимира Андрѣевича и сына своего Мьстислава . и Чернии Клобукы бится с ними . о рѣку . о Серетъ»). А сам Ізяслав повів свої сили до Теребовлі. «Оутрии же день Федоровы неделѣ (тобто у середині лютого – В.Р.) въ вторник переиде рѣку Серетъ . и бысть въ тъ день мьгла велика . яко не видити до конець копья Изяславъ перешедъ ту и ста . и бысть къ Ярославу Галичкому вѣсть вечеръ . оже Изяславъ идеть к Теребовлю и то слышавъ Ярославъ . поиде через Сновь к Теребовлю и не оутяже къ бродомъ . Изяславъ бѣ перешелъ до них рѣку Серетъ и сторожеве же Изяславли видивши полкы Галичьския пригнавши повѣдаша Изяславу . Изяславъ же исполци полкы своя . поиде противу и якоже быша близъ себе . и Богъ разгна мьглу и бысть ясно . и тако сташа полци межи собою зряща на ся»57. Готуючись до вирішального зіткнення з військом Ізяслава, Ярославові воєво- ди («мужі галицькі») відіслали свого князя з поля бою до міста. Опис самої битви вміщено далі: «И ступишася полци и бысть сѣца зла и бишася от полудне до вечера . и бѣ межи ими смятение . и не видяхуть котории суть побѣдили . Изяслав женяшеть Галичаны . а братья его бѣжаша . и тако побѣже Святополкъ Володимерьскии князь и по немъ и Володимеръ Мьстиславичь . и Мьстиславъ Изяславичь . а Изяславъ ту и ста на полчищи на ночь . а Галичане въбѣгоша тогда в город свои . Теребовель . Изяславъ же изоима Галичьскыя мужи . а Галичане изомаиаша Изяславих на розгонѣ . и остася Изяславъ с маломъ дружины . на полчиши . и постави стяги Галичьския . и поидоша Галичане подъ свои стягы . изоимаша множество колодникъ . на ту же ночь оубоявъся Изяславъ . зане бѣ остался с малом дружины на полчищи . река да не съвкупятся на нас из города . боле бо бяшеть . колодникъ его дружины . и видѣ многое множество колодникъ . Галичанъ вязячи и тако повелѣ сѣчи а лутшии мужи со собою поя . оутрии же день Изяславъ же Мьстиславич . поиде въ Киевъ оу домъ свои . зане братя его и дружина его разбѣглися . бяхуть. Бысть плачь великъ по всеи земли Галичьстѣи»58. Розповідь про хід війни 1154 р. між Ізяславом та Ярославом постає дзеркаль- ним контрапунктом опису зимової війни 1144 р. його батька з Іваном Берладником. Оповідач ніби знаходить у цій історії раніше обірвану нитку, щоб надати їй заверше- ності й замкнути коло подорожі в кулуари минулого. Проте місія Ізбіґнева Івачевича не мала успіху. Представлені ним 1159 р. матері- али, а також багатоголосся делеґованих «мужів» не переконали київського князя в необхідності видати Івана. Він, за словами літописця, переспорив їх усіх («Изяславъ же припрѣ (препрѣвь) всих . и отвѣтъ . имъ давъ . отпусти я»59). Переполоханий Берладник тим часом подався в половецькі степи й далі на Нижній Дунай, звідки 57 Там же. – Стб.466. 58 Там же. – Стб.467–468. 59 Там же. – Стб.497. Український історичний журнал. – 2021. – №6 Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.) 19 здійснив успішний рейд проти галицьких городів Ушиці та Кучелемина60. Ретельно підготовлена Ярославом Осмомислом акція провалилася. Дипломатична поразка га- лицького князя набула великого розголосу, відізвавшись глузливо-іронічним відлун- ням у «Слові про Ігорів похід»61. Як і коли завершилася кар’єра на галицькому княжому дворі Ізбіґнева Івачевича невідомо. Хронологічний діапазон згадок його в літописі охоплює ві- сім років (1151–1159 рр.). Його участь у створенні галицької компіляції була си- туативною. Гіпотетичний «меморандум Ярослава Осмомисла» не був цілісним літературним твором, а являв собою підбірку пам’ятних записів. Представлені Ізбіґневом Івачевичем 1159 р. в Києві вони, проте, не були, як уявляється, прире- чені на безвісність. Ними скористався укладач чи пізніший редактор Київського літописного зводу, ущільнивши їх у серію галицьких звісток на хронологічному проміжку 1144–1158 рр. свого ґрандіозного твору62. Ці ранні галицькі свідчення не демонструють, як уже зазначалося, слідів імпровізаційної словесної техніки, при- таманної природі «усних джерел». Вони однозначно не були скроєні з підслу- ханих розмов галичан на княжому дворі чи з пліток, зібраних на київських тор- жищах. REFERENCES 1. Hrushevskyі, M.S. (1992). Istoriіa Ukrainy-Rusy. V 11 t., 2. Kyiv. [in Ukrainian]. 2. Hrushevskyi, M.S. (1993). Istoriia ukrainskoi literatury. V 6 t., 9 kn., 3. Kyiv. [in Ukrainian]. 3. Hrushevskyi, M.S. (2004). Zvenyhorod Halytskyi (istorichno-arkheolohichna rozvidka). Tvory: U 50 t., 6: Seriia “Istorychni studii ta rozvidky (1895–1900)”. Lviv. [in Ukrainian]. 4. Kashtanov, S.M. (2013). Est li u medievista “ustnye istochniki”? Drevnejshie gosudarstva Vostochnoj Evropy: 2011 god: Ustnaya traditsiya v pismennom tekste. Ed. G.V.Glazyrina. Moskva. [in Russian]. 5. Konovalova, I.P., Perkhavko, V.B. (2000). Drevnyaya Rus i Nizhnee Podunave. Moskva. [in Russian]. 6. Kotlyar, N.F. (2013). Galitskaya traditsiya v kievskom svode XII v. Drevnejshie gosudarstva Vostochnoj Evropy: 2011 god: Ustnaya traditsiya v pismennom tekste. Moskva. [in Russian]. 7. Lіtskevіch. A.U. (2009). “Memoryyal Vіtauta” – pershaya khronіka Vyalіkaho knyastva Lіtouskago. Belaruskaya dumka, 2. Minsk. [in Belorussian]. 8. Litskevich, O. (2019). “Letopisets velikikh knyazej litovskikh” i “Povest o Podolye”: opyt kompleksnogo kriticheskogo razbora. Studiorum slavonicorum orbis, 16. Sankt-Peterburg. [in Russian]. 9. Petehyrych, V.M. (1982). Arkheolohichni dzherela pro pisemnist na pivdenno-zakhidnykh zemliakh Kyivskoi Rusi. Kyivska Rus: kultura, tradytsii. Kyiv. [in Ukrainian]. 10. Pritsak, O. (2007). Koly i kym bulo napysano “Slovo o polku Ihorevim”. Kyiv. [in Ukrainian]. 11. Rybakov, B.A. (1972). Russkie letopistsy i avtor “Slova o polku Igoreve”. Moskva. [in Russian]. 12. Rybakov, B.A. (1991). Petr Borislavich: Poisk avtora “Slova o polku Igoreve”. Moskva. [in Russian]. 13. Rychka, V.M. (2007). Yaroslav Volodymyrovych Halytskyi: chomu “Osmomysl”? Ruthenica: Shchorichnyk serednovichnoi istorii ta arkheolohii Skhidnoi Yevropy, VI. Kyiv. [in Ukrainian]. 14. Tolochko, P.P. (2005). Davnoruski litopysy i litopystsi Х–ХІІІ st. Kyiv. [in Ukrainian]. 15. Franchuk, V.Yu. (1986). Kievskaya letopis: Sostav i istochniki v lingvisticheskom osveshchenii. Kiev. [in Russian]. 60 Зазнавши поразки у цій війні, Іван Берладник опинився у грецькій Солуні, де й помер. Звістку про його смерть уміщено в літописі під 1162 р.: «Том же летѣ . преставися князь Иванъ Ростиславичь . рекомыи Берладникъ . в Селуни . и ини тако молвяхуть яко съ отравы бѣ ему смѣрть» (див.: Там же. – Стб.519). 61 Докл. див.: Ричка В.М. Ярослав Володимирович Галицький: чому «Осмомисл»? // Ruthenica: Щорічник середньовічної історії та археології Східної Європи. – T.VІ. – К., 2007. – C.345–350. 62 У подібний спосіб наприкінці XIV ст. набув літературного життя так званий «Меморіал Вітовта» – промова покривдженого Яґайлом литовського князя, виголошена близько 1390 р. перед достойниками Тевтонського ордену. Складений від його особи документ («Справа Вітовта проти Яґайла і Скирґайла») було покладено в основу початкової частини першої хроніки середньовічної Литви – «Літописця великих князів литовських» (див.: Ліцкевіч А.У. «Меморыял Вітаута» – першая хроніка Вялікаго княства Літоускаго // Бела рус- кая думка. – 2009. – №2. – С.92–96; Лицкевич О. «Летописец великих князей литовских» и «Повесть о Подолье»: опыт комплексного критического разбора. – Санкт Петербург, 2019 [Studiorum slavonicorum orbis; вып.16]. – С.159–173). Український історичний журнал. – 2021. – №6 20 Володимир Ричка Volodymyr RYCHKA Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Chief Research Fellow, Sector of Research on the History of Kyivan Rus, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine), wolr@ukr.net ORCID: https://orcid.org/0000-0001-8037-4106 Memorandum of Yaroslav Osmomysl (About the Origin of the Early Halych Notes of the Kyiv Chronicle of the Twelfth Century) Abstract. The article considers a set of early Halych notes of the Kyiv Chronicle of the 12th century. Aim of the work is to establish their origin and probable ways of penetration into the chronicle. The methodological principle of the study is determined by the universal principle of historicism with its inherent methods of hermeneutic procedures and the content of the analysis of the language code of chronicle texts. Scientific novelty. The hypothesis about the origin of the Halychian written evidence of 1144–1158 of the Kyiv Chronicle from the one compiled in Halych in the late 50s of the 12th century is put forward. A selection of texts, tentatively named by the author of the memorandum of Yaroslav Osmomysl. Conclusions. The impetus for the creation of a series of scattered memoirs was the claim of the Halych prince to put an end to the claims of his cousin Ivan Rostyslavych (Berladnyk) to his share of possessions in the Halych land. Enlisting the support of influential Rus and Polish princes and the Hungarian king, Yaroslav sent his envoy Izbignev Ivachevych to Kyiv in 1159 in order to obtain the extradition of Ivan Berladnyk. This mission required him to draw up a series of documented certificates to confirm Yaroslav Volodymyrovych’s property rights to the Halych parishes he held. Their oral framing was to be the testimony of the ambassadors delegated to participate in the Kyiv tribunal. Although the action carefully prepared by Yaroslav Osmomysl failed ingloriously, the “dossier” submitted by his envoy in Kyiv did not appear to be doomed to obscurity. It was used by the compiler of the Kyiv Chronicle, consolidating it into a series of Halych notes from the chronological period 1144–1158. Contextualized among other narrative plots of the chronicle, they do not show traces of improvisational verbal technique inherent in the nature of “oral sources”. Keywords: Kyiv Chronicle, Halych notes, Izbignev Ivachevych, memorandum of Yaroslav Osmomysl, Halych, Ivan Berladnyk.

Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.)

Репозитарії

Схожі ресурси