Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми)
У студії докладно проаналізовано життєві і творчі взаємини двох класиків українського письменства ХІХ ст.; визначальний кут зору — «від» М. Старицького. Простежено аспекти як біографічного, так і творчого плану. Зроблено акцент на помітних відмінностях рис характеру і вдачі кожного з письменників...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Слово і Час |
|---|---|
| Дата: | 2021 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2021
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184700 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми) / В. Поліщук // Слово і Час. — 2021. — № 3. — С. 3-21. — Бібліогр.: 23 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-184700 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Поліщук, В. 2022-07-01T15:20:42Z 2022-07-01T15:20:42Z 2021 Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми) / В. Поліщук // Слово і Час. — 2021. — № 3. — С. 3-21. — Бібліогр.: 23 назв. — укp. 0236-1477 DOI: 10.33608/0236-1477.2021.03.3-21 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184700 821.161.2.09 Старицький (045) У студії докладно проаналізовано життєві і творчі взаємини двох класиків українського письменства ХІХ ст.; визначальний кут зору — «від» М. Старицького. Простежено аспекти як біографічного, так і творчого плану. Зроблено акцент на помітних відмінностях рис характеру і вдачі кожного з письменників. У розгляді типологічних збіжностей і розбіжностей на полі творчості зауважується, що роман «Чорна рада» мав значний і тривалий вплив на формування світогляду, а згодом і підходів молодшого автора до написання прозових творів, зокрема в реалізації пророчого потенціалу Кулішевої хроніки. Приділено увагу дискусійному питанню про те, хто із цих класиків у царині поезії першим почав «ламати шаблони» наслідування Шевченкової манери віршування. На основі аналізу творів М. Старицького виснувано, що їх автор принципово не поділяв поглядів «пізнього» П. Куліша на історичну роль козацтва та гайдамацького руху. The paper focuses on the relationship of two Ukrainian literature classics of the 19th century Panteleimon Kulish and Mykhailo Starytskyi, the viewpoint of the latter being basic in this research. The study reveals some aspects of biographical and then creative nature that had an impact on the outlook of the younger writer (M. Starytskyi). There were noticeable differences in the characters and temperaments of the two writers. The noble tolerance on the part of M. Starytskyi allowed maintaining a constructive dialogue between colleagues, despite the substantial worldview and historiosophical ‘swings’ of P. Kulish in the 1870s and 80s. As to typological convergences and differences in the field of literature, it is noted that P. Kulish’s “Commoners’ Council” (“Chorna Rada”) had a significant and long-lasting impact on Starytskyi’s outlook and subsequently his prose works (especially fiction). The prophetic potential of Kulish’s novel (commoners’ councils as the causes of ‘ruin’, the destructive nature of the thoughtless spontaneity of the masses, the threat of populism, etc.) was realized in Starytskyi’s writings. The study shows that in different spheres of creative work, both P. Kulish and M. Starytskyi tended to innovations and experiments focused on the best achievements of European literatures. Special attention is paid to the debatable issue of the classics’ priority in ‘breaking the patterns’ of imitating Shevchenko’s manner of verse (based on the judgments of I. Franko, M. Zerov, and Ye. Nakhlik). The author of the paper defends the view of at least simultaneous overcoming the mentioned patterns by P. Kulish and M. Starytskyi. Some analytical comments are given to M. Starytskyi’s judgments about T. Shevchenko, contained in his letters to P. Kulish. The analysis of M. Starytskyi’s works (novels, dramas, some poems) shows that their author did not share the views of the late works by P. Kulish concerning the historical role of the Cossacks and haidamak movement. uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Слово і Час Ad fontes! Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми) Panteleimon Kulish in the Fate and Works of Mykhailo Starytskyi (Approaching the Issue) Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми) |
| spellingShingle |
Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми) Поліщук, В. Ad fontes! |
| title_short |
Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми) |
| title_full |
Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми) |
| title_fullStr |
Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми) |
| title_full_unstemmed |
Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми) |
| title_sort |
пантелеймон куліш у долі й творчості михайла старицького (до постановки проблеми) |
| author |
Поліщук, В. |
| author_facet |
Поліщук, В. |
| topic |
Ad fontes! |
| topic_facet |
Ad fontes! |
| publishDate |
2021 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Слово і Час |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Panteleimon Kulish in the Fate and Works of Mykhailo Starytskyi (Approaching the Issue) |
| description |
У студії докладно проаналізовано життєві і творчі взаємини двох
класиків українського письменства ХІХ ст.; визначальний кут зору —
«від» М. Старицького. Простежено аспекти як біографічного, так і
творчого плану. Зроблено акцент на помітних відмінностях рис характеру і вдачі кожного з письменників. У розгляді типологічних збіжностей і розбіжностей на полі творчості зауважується, що роман «Чорна рада» мав значний і тривалий вплив на формування світогляду, а
згодом і підходів молодшого автора до написання прозових творів, зокрема в реалізації пророчого потенціалу Кулішевої хроніки. Приділено
увагу дискусійному питанню про те, хто із цих класиків у царині поезії
першим почав «ламати шаблони» наслідування Шевченкової манери
віршування. На основі аналізу творів М. Старицького виснувано, що
їх автор принципово не поділяв поглядів «пізнього» П. Куліша на історичну роль козацтва та гайдамацького руху.
The paper focuses on the relationship of two Ukrainian literature classics of the 19th century
Panteleimon Kulish and Mykhailo Starytskyi, the viewpoint of the latter being basic
in this research. The study reveals some aspects of biographical and then creative nature
that had an impact on the outlook of the younger writer (M. Starytskyi). There were noticeable
differences in the characters and temperaments of the two writers. The noble tolerance
on the part of M. Starytskyi allowed maintaining a constructive dialogue between
colleagues, despite the substantial worldview and historiosophical ‘swings’ of P. Kulish
in the 1870s and 80s.
As to typological convergences and differences in the field of literature, it is noted that
P. Kulish’s “Commoners’ Council” (“Chorna Rada”) had a significant and long-lasting impact
on Starytskyi’s outlook and subsequently his prose works (especially fiction). The prophetic
potential of Kulish’s novel (commoners’ councils as the causes of ‘ruin’, the destructive
nature of the thoughtless spontaneity of the masses, the threat of populism, etc.) was
realized in Starytskyi’s writings. The study shows that in different spheres of creative work,
both P. Kulish and M. Starytskyi tended to innovations and experiments focused on the
best achievements of European literatures. Special attention is paid to the debatable issue
of the classics’ priority in ‘breaking the patterns’ of imitating Shevchenko’s manner of verse
(based on the judgments of I. Franko, M. Zerov, and Ye. Nakhlik). The author of the paper
defends the view of at least simultaneous overcoming the mentioned patterns by P. Kulish
and M. Starytskyi. Some analytical comments are given to M. Starytskyi’s judgments about
T. Shevchenko, contained in his letters to P. Kulish. The analysis of M. Starytskyi’s works
(novels, dramas, some poems) shows that their author did not share the views of the late
works by P. Kulish concerning the historical role of the Cossacks and haidamak movement.
|
| issn |
0236-1477 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184700 |
| citation_txt |
Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми) / В. Поліщук // Слово і Час. — 2021. — № 3. — С. 3-21. — Бібліогр.: 23 назв. — укp. |
| work_keys_str_mv |
AT políŝukv panteleimonkulíšudolíitvorčostímihailastaricʹkogodopostanovkiproblemi AT políŝukv panteleimonkulishinthefateandworksofmykhailostarytskyiapproachingtheissue |
| first_indexed |
2025-11-27T08:51:20Z |
| last_indexed |
2025-11-27T08:51:20Z |
| _version_ |
1850806871057760256 |
| fulltext |
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717) 3
AD FONTES!
DOI: 10.33608/0236-1477.2021.03.3-21
УДК 821.161.2.09 Старицький (045)
Володимир ПОЛІЩУК, доктор філологічних наук, професор
Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького
бульвар Шевченка, 81, м. Черкаси, 18031
e-mail: kafl it@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-9090-8324
ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ У ДОЛІ Й
ТВОРЧОСТІ МИХАЙЛА СТАРИЦЬКОГО
(ДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ)
У студії докладно проаналізовано життєві і творчі взаємини двох
класиків українського письменства ХІХ ст.; визначальний кут зору —
«від» М. Старицького. Простежено аспекти як біографічного, так і
творчого плану. Зроблено акцент на помітних відмінностях рис харак-
теру і вдачі кожного з письменників. У розгляді типологічних збіжно-
стей і розбіжностей на полі творчості зауважується, що роман «Чор-
на рада» мав значний і тривалий вплив на формування світогляду, а
згодом і підходів молодшого автора до написання прозових творів, зо-
крема в реалізації пророчого потенціалу Кулішевої хроніки. Приділено
увагу дискусійному питанню про те, хто із цих класиків у царині поезії
першим почав «ламати шаблони» наслідування Шевченкової манери
віршування. На основі аналізу творів М. Старицького виснувано, що
їх автор принципово не поділяв поглядів «пізнього» П. Куліша на іс-
торичну роль козацтва та гайдамацького руху.
Ключові слова: біографія, світогляд, творчість, романи, версифіка-
ція, новаторство, національне, пророцтво, історіософія.
Порушена проблема вже була об’єктом дослідження, варто
назвати ґрунтовні розвідки П. Руліна [16] та М. Зерова [4].
У статті Руліна йдеться радше про Куліша. Я ж вести-
му мову передовсім «від» М. Старицького, аналізуючи
Ц и т у в а н н я: Поліщук В. Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михай-
ла Старицького (до постановки проблеми) // Слово і Час. 2021. № 3 (717).
С. 3—21. https://doi.org/10.33608/0236-1477.2021.03.3-21
4 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717)
можливі типологічні тези й антитези в поглядах, взаєминах і творчості
класиків українського письменства. Це й становить основну мету пропо-
нованої студії.
Про різнобічні взаємини П. Куліша і М. Старицького змістовні
судження висловлювали Є. Нахлік [10], В. Івашків [5] та автор цих ряд-
ків [15]. Однак у названих працях типологію взаємин двох класиків
системно не проаналізовано. Навіть у цій розвідці годі говорити про ви-
черпність осмислення теми, бо вона постає надто багатоаспектною.
Михайло Старицький (1839—1904) молодший за Пантелеймона
Куліша (1819—1897) на двадцять років 1 і належав до іншого літератур-
ного покоління. Проте їхня діяльність на літературному, а ширше —
культурологічному полі сягає понад тридцяти літ (від літературного де-
бюту першого). Різносемантичні типологічні паралелі між їхнім буттям,
а тим паче творчими інтересами та здобутками цих митців виявлялися і
виразно, і своєрідно. На життєвих щаблях П. Куліша і М. Старицького,
зокрема в частині спонук до того, щоб «покласти своє життя» служін-
ню рідному народові, немало схожого. Обидва вони — нащадки давніх
козацьких родин (у М. Старицького — по лінії матері). Їхнє дитинство й
молодість не були безхмарними, попри достатньо значущий і заможний
соціальний статус обох. П. Куліш, мавши неміцне здоров’я, не належав
до батькових улюбленців, від чого, очевидно, страждав, і ці комплекси, за
Є. Нахліком, пізніше зумовили низку його поведінкових рис, далеко не
завжди привабливих, зокрема психологічний комплекс суперництва між
братами [10:1, 322]. І в ґрунтовних дослідженнях Є. Нахліка, і в інших
джерелах мовлено про егоцентризм П. Куліша, «аристократичні й авто-
кратичні риси характеру», бажання лідерства тощо.
Це суперництво між старшим, хоча й уже померлим, братом і ревнощі до
нього через те, що батько любив того більше, ніж його, живого сина, Куліш у
пізньому віці переніс на Шевченка, який уже відійшов у вічність і якого укра-
їнський народ (умовний «батько») теж любив куди сильніше, ніж живого
Куліша [10:1, 322].
Схоже пояснює вчений і «бунтівний виступ» П. Куліша проти устале-
ного в народній пам’яті та українській історії погляду на козацтво й гай-
дамацький рух [10:1, 323].
М. Старицький уже 12-річним залишився круглим сиротою, вихо-
вувався в материної рідні (у сім’ї Лисенків). Рисами характеру був ан-
типодом П. Куліша. Винятково шляхетний, послідовно доброзичливий,
безпретензійно великодушний, хоч і принциповий у питаннях моралі
й етики, «несамолюбно щирий», як охарактеризував його М. Зеров:
«Експансивний, темпераментний, він гостро відчував громадську по-
1 Зауважу, що зовсім недавно виявлені архівні документи, які засвідчують рік народження
М. Старицького — 1839-й [див.: 7; 14].
Володимир ПОЛІЩУК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717) 5
Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми)
требу і брався за кожну галузь громадської роботи, до якої в тодішніх
трудних обставинах можна було приступити» [4, 669].
Щодо світоглядних переконань, то в М. Старицького вони форму-
валися і під впливом П. Куліша. Навчаючись у Київському університеті,
юнак відчув його особливу атмосферу:
Киев в этом отношении [щодо світоглядних і політичних позицій. —
В. П.], — писав М. Старицький у спогадах про М. Лисенка, — был далеко
впереди: здесь было задумано и Кирилло-Мефодиевское братство, здесь и
Максимович, и Костомаров, и Кулиш будили прежде интересы к изучению
народа… [19:8, 408].
Щодо особистого знайомства М. Старицького з П. Кулішем існують
різні припущення. П. Рулін, наприклад, уважав, що «не довелося обом
кореспондентам одне з одним познайомитися» [16, 69], хоча й допускав
можливість такої «зустрічі без знайомства» на початку 1860-х у Полтаві,
коли там був М. Старицький і куди впродовж 1860—1862 рр. тричі наві-
дувався П. Куліш. О. Цибаньова зазначала, що Старицький «уперше осо-
бисто познайомився з Костомаровим та Кулішем» 1874 р. в Києві під час
ІІІ Археологічного з’їзду [22, 50], але не навела вірогідних свідчень чи до-
кументів. Листи ж, особливо останній М. Старицького до Ганни Барвінок,
дають радше негативну відповідь на це питання [16, 73—74].
Крізь призму неширокого епістолярію обох письменників, влас-
не, і формував свої судження та висновки П. Рулін. Найдавніший лист
М. Старицького датовано квітнем 1883 р. Хіба ж не однозначне ро-
зуміння дає таке зізнання молодшого митця перед старшим: «…Ваше
слово, голосне та прекрасне, мов срібний дзвін, розбудило мою душу
від малку, зворушило в їй одповідні струни, і вони й далі, хоч і по-
рвані лихоліттям та друзями, дзвонять собі тихо сумну та безрадісну
пісню…» [19:8, 534]? Цитований фрагмент і низка інших частин їх-
ніх письмових діалогів потребують ширших коментарів про видиму й
підтекстову семантику.
До слова, відомі три епістоли молодшого до старшого та стільки
ж — від П. Куліша, а ще два листи М. Старицького до Ганни Барвінок,
уже вдови. В одному з них Старицький (очевидно, на прохання надісла-
ти їй чоловікові послання) пише: «…вишлю… Тільки мені жалко, більше
навіть чим жалко — віддати листи: їх у мене певне небагато, і я їх хоро-
ню, як святощі…» [19:8, 582].
Та ім’я П. Куліша М. Старицькому запам’яталося значно раніше, і саме
в сенсі світоглядному. Ще навчаючись у 6-му класі гімназії, у книгарні він
натрапив на Кулішеві «Записки о Южной Руси» та «Чорну раду»:
Последняя меня поразила: я до сих пор читал на малорусском языке лишь
Шевченка да Котляревского… <...> И вдруг роман! Исторический роман!
У меня загорелось сердце, но не было в кармане 3 руб. Я, кажется, две недели
6 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717)
собирал гроши и злотые, следил ревниво за лавочкой, чтоб кто-нибудь не
унес этой волшебной книги. Наконец, перед отъездом на каникулы, она была
мною приобретена, и я просидел над страницами ее ночь напролет, смакуя
каждое слово, каждую фразу [19:8, 398—399].
Схожий пієтет викликали й «Записки…», які спонукали і М. Стариць-
кого, і М. Лисенка до етнографічних записів. Така емоційна реакція на
ці знакові твори не тільки скерувала юнака до українофільства та укра-
їноцентризму, а й пізніше, у роки Кулішевого «історичного ревізіо-
нізму» (Г. Грабович) і — як наслідок — ізольованості від суспільства,
стала однією із причин спілкування, попри те що молодший літератор
не поділяв тодішніх поглядів адресата, його дратівливої світоглядної не-
послідовності й дискусійних настанов у провокативних писаннях. Мова
передовсім про «Историю воссоединения Руси» та «Мальовану гайда-
мащину», як і судження «пізнього» Куліша про козацтво та дражливі
висловлювання про Т. Шевченка і його творчість. Помірковане став-
лення М. Старицького до старшого колеги можна пояснити вродженим
аристократизмом. А втім, П. Рулін звернув увагу і на те, що й М. Ста-
рицький теж переживав моменти непорозумінь з оточенням:
Старицькому жилося звичайно инакше [ніж Кулішеві. — В. П.]; він був одною з
центральних постатів київської громади, оточували його духовно близькі люди.
А проте був він новатором [особливо в мовотворенні, перекладацтві. — В. П.],
проте зустрічали деякі думки його не тільки байдужість, але й ворожнечу на-
віть — і це серед найближчих, здається, до нього людей [16, 65].
Докладніше про такі життєві обставини мовлено в низці моїх публікацій,
зокрема в статті «“Бере мене превеликий жаль…” (Михайло Старицький
про себе і про долю українського письменника свого часу)» [13, 3—17].
Аналізуючи збіжності й розбіжності між П. Кулішем і М. Стариць-
ким, констатуємо, що кожен із них у духовному вимірі еволюціонував
по-своєму. Наприкінці 1860-х — на початку 1870-х окреслюються дедалі
гостріші різнопланові суперечності між настановами П. Куліша і його
підавстрійських земляків.
Незадоволені авторитаризмом і примхливістю Куліша, — пише про той час
Є. Нахлік, — галичани почали шукати «окремої стежки на Україну» до «лю-
дей не завислих», тобто незалежних… <…> Пробували галицькі народовці та
віденські «січовики» самостійно виходити на Нечуя-Левицького, зустріча-
лися у Львові зі Старицьким [10:1, 294].
Тож уже в 1870-х М. Старицький був помітною особистістю, хай і не
такою «всеосяжною», як П. Куліш. Щоправда, зовсім не «антиподом
Куліша», як переконував один із дослідників [8, 17—18].
Ще І. Франко, мовлячи про культуртрегерську потугу П. Куліша, пи-
сав про нього не стільки як про ініціатора чи генератора ідей, скільки як
про їх утілювача:
Володимир ПОЛІЩУК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717) 7
Усидчивый и энергический работник, собиратель самого разнообразного
материала, притом натура страстная и самоуверенная, Кулиш был как бы
маховым колесом машины, которое само не создает движения, но раз со-
зданному дает равномерность и силу. Без творческой силы, какой обладали,
напр[имер], Пушкин, Гоголь или Шевченко, Кулиш всю жизнь искал новых
дорог, сгорая страстью сказать какое-то великое слово [20:41, 121—122].
Пізніше інші науковці висловлювали думки про відсутність у П. Ку-
ліша бойовитої вдачі в сенсі політичної боротьби. Зокрема, Романа
Багрій наголошує на тому, що «це нещасливе зіткнення з політикою
[участь у Кирило-Мефодіївському братстві. — В. П.] зміцнило аполітизм
Куліша» [1, 243]. Показово й те, що його відносний аполітизм із часом
посилювався під дією різних обставин. Відносний, бо маємо на увазі від-
стороненість діяча від активної політичної боротьби, хоча в умовах со-
ціального та особливо національного гноблення України вже сама куль-
турницька робота «на рідному полі» була в певному сенсі політикою.
Комплекс причин та обставин особистісних і громадських, надто ж
перших, зумовив у 1870-х кардинальні світоглядні зміни в письменника.
«Куліш “сьогоднішній” несподівано став ідеологічно зовсім інший, ніж
“вчорашній”… <…> У 1873—1874 рр. письменник знову, як і в 1864 р.,
зазнав гіркого розчарування у наслідках своєї діяльности на терені наці-
ональної культури і в самих українських патріотах…» [10:1, 319]. При-
родно, що реакція свідомої української суспільності на такі метаморфози
П. Куліша була логічною та цілком прогнозованою — різко негативною
і критичною.
Світоглядне становлення М. Старицького, зокрема й під впливом
раннього П. Куліша, «Чорної ради» та «Записок…», відбувалося по-
слідовно й еволюційно в середовищі Старої громади [див.: 15, 34—43].
Молодий патріот на початку свого залучення до товариства явно тяжів
до ідейної лінії М. Драгоманова і бачив в останньому безсумнівного
ідейного лідера українського руху, звісно, тримаючи в пам’яті й раніший
досвід кирило-мефодіївців, зосібна й П. Куліша. Його відхід від ради-
кальних політичних ідей, зрештою від М. Драгоманова, припадає на ру-
біж 1870—1880-х років і стався через низку чинників особистісного й
суспільного плану. М. Старицький явно розчарувався в правильності,
моральності революційних перетворень. У цьому сенсі дуже показова
його повість «Зарница» [див.: 13, 303—313]. Тож 1870-ті для обох
письменників стали роками важливих світоглядних зрушень, але в мо-
лодшого такі зміни не були аж так контраверсійно різкими. Принци-
пово розмежувавшись із радикальними громадівцями, М. Старицький
активніше прилучився до «лінії» В. Антоновича, представники якої
«тяжіли до аполітичного культурництва, були послідовними прихиль-
никами освіти селянських мас, прагнули засобами історії, художнього
Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми)
8 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717)
слова, літературо- і мовознавства, мистецтва, права… якомога повніше
відтворити історичний досвід та пам’ять народу» [17, 16]. Еволюціону-
ючи світоглядно, письменник принципово залишався на позиціях украї-
ноцентричних, на відміну від «тодішнього» старшого колеги.
Маючи в 1870—1890-х роках принципові розбіжності у світогляд-
них позиціях, М. Старицький і П. Куліш підтримували толерантний діа-
лог. Саме молодшому літераторові належала ініціатива в налагодженні
такого спілкування. Ще до першого збереженого письмового звертання
до П. Куліша Старицький тримав його в полі зору. В одному з листів до
редактора львівської газети «Діло» В. Барвінського автор запитував:
«Де Куліш, що робить?»; і тут же звертався до адресата із проханням:
«Залишаю Вам 3 крб. і прошу найхутчіше вислати мені “Хуторну по-
езію” і “1-й том Шекспіра” Куліша перекладу, а також і ще якусь там
його брошурку. У нас тут пішла чутка, ніби Куліш має видавати часопис.
Чи правда і якого напрямку?» [19:8, 458]. Цей лист датовано кінцем
травня 1882 р. Якраз тоді М. Старицький задумував видання літератур-
ного альманаху, шукав авторів, а твори його старшого колеги по перу,
поза сумнівом, могли привернути увагу читачів.
Епістолярій цих письменників дійшов до нас неповністю. Бо
з найдавнішого відомого листа, датованого 16/22 квітня 1883 р., мож-
на зрозуміти, що він не перший у цих заочних контактах. Звертаючись
до В. Барвінського 20 травня 1882 р., М. Старицький просив надіслати
том Шекспірових драм у перекладі П. Куліша, зазначаючи: «Я писав і
йому, [курсив мій. — В. П.] щоб мерщі [так у тексті листа. — В. П.] ви-
с лав…» [19:8, 457]. Той найраніший збережений лист — відповідь на
одне із приватних послань П. Куліша. Тут міститься цікава фраза М. Ста-
рицького до адресата, який повернувся до «Великої України» з Гали-
чини: «Знаю я добре, що ми з Вами не тільки не сепаратисти, а навіть
щирі слуги імперії, та здається тільки, що за такими найбільш уганяють
Каткови та Пихни… Бо вони ж у своїх часописях величали Вас, добро-
дію, “изменником”… отож і боюсь я, щоб знов не підняли якого ґвалту на
Вас!» [19:8, 465]. В іменуванні себе й П. Куліша «слугами імперії» піз-
ніші коментатори вбачають свідому пересторогу, софізм, виверт автора
через вірогідну перлюстрацію, хоч, думаю, можливі й інші пояснення. Із
цитованого уривка добре видно щиру прихильність М. Старицького до
адресата, попри вельми дражливу еволюцію останнього. Щодо причин
такої позиції варто погодитися із припущенням П. Руліна:
Боляче вражали ці ідеологічні борсання українське громадянство всіх відтін-
ків думки; не міг погодитися з ними й Старицький. Умів він проте дивити-
ся ширше на Куліша, глибше його діяльність оцінювати. …як згадує про це
О. Пчілка, з усієї Київської громади один лиш він [Старицький. — В. П.]
відважився демонструвати публічно Кулішеві свої симпатії… Спричинилися
Володимир ПОЛІЩУК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717) 9
цьому певно як деякі найостанніші виступи літературні Куліша, так і особисті
переживання Старицького в ті часи [16, 66].
У сенсі світоглядних еволюцій можемо констатувати, що, по-перше,
П. Куліш був одним із тих, під чиїм впливом формувалися позиції
М. Старицького; по-друге, попри пізніші принципові розходження,
молодший колега чи не єдиний із відомих тоді українських діячів не
відвернувся від старшого, підтримував із ним конструктивні контакти;
по-третє, переконання М. Старицького, сформовані під впливом П. Ку-
ліша та його творчості, реалізувалися в літературному доробку корифея
українського театру.
* * *
Шукаючи можливі типологічні впливи старшого колеги на худож-
нє слово М. Старицького, годі позбутися відчуття, що й тут не обійтися
без суджень світоглядного характеру. Міркуючи про захист української
мови, її прав і ролі в націєтворенні, виходимо на поле історіософське.
У П. Куліша народнорозмовна мова щонайпершою виражала критерій
«народного духу», визначальний у його світогляді [див.: 2, 28—35].
Письменник-романтик і критик «ентузіастично підхоплює обґрунтова-
не цими [європейськими. — В. П.] ідеями право кожного окремого на-
роду на самовираження у власній мові, вбачаючи в цьому водночас — і
нерозривно з цим — реалізацію покладеного на народ релігійно-етично-
го завдання» [2, 28].
М. Старицький вочевидь поділяв позиції старшого сучасника щодо
боротьби за народну мову, зокрема в красному письменстві, визнавав
його заслуги, а водночас упродовж багатьох років прагнув збагатити рід-
ну мову і піднести її «в генеральський чин».
Кулішеві зусилля надати нашій мові синкретичного загальноукраїнського ха-
рактеру із запозиченням іншомовних слів та творенням неологізмів знайшли
підтримку з боку Михайла Старицького, а відтак і Олени Пчілки, яка наголо-
сила, що твори обох цих письменників як взірцеві «мають стояти між най-
кращими оздобами української літератури з погляду упорядкування її мови»
[10:2, 387—388].
І Куліш, і Старицький, будучи новаторами-експериментаторами в
багатьох сферах національної культури, знаючи кілька європейських
мов, утвердилися в необхідності прилучити українське красне письмен-
ство до плідного досвіду зарубіжних літератур. Цей контакт вони вважа-
ли чинником, принципово необхідним для всебічного зростання рідно-
го письменства, розвитку української літературної мови. Чи в листах, чи
в коментарях до тих або тих перекладів митці висловлювали суголосні
міркування й мотивації. П. Куліш у «Зазивному листі до української ін-
телігенції» закликав до розбудови української мови, яка мусить «поки-
нути вузенькі рамці»:
Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми)
10 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717)
Викликаймо його [українське слово. — В. П.] тепер з останнього сховища на
ширшу просторінь. Досі перепроваджено його в нас тільки через віковічні
книги Святого Письма. Наступає черга перепровадити його через поетичні
твори великих народів і через філософічну, оперту на природовідання, науку
[цит. за: 16, 67].
М. Старицький у передмові до власного перекладу «Гамлета» зазначив:
«Еще в 1873 году задумал я перевести на малорусский язык лучшие про-
изведения Шекспира с целью как популяризации произведений велико-
го сердцеведа и драматурга, так и обработки родного языка на высших
классических образцах» [19:8, 355].
Молодший колега діяльно реалізував цитований Кулішів заклик і до
його з’яви, і після того, попри потужний спротив не тільки імперської
цензури, а й авторитетних діячів на кшталт М. Костомарова, які «пропи-
сали» українській мові лише хатній ужиток і не сприймали відповідних
перекладів світової класики, часто навіть кпнили над ними, як у випадку
з «Гамлетом» від корифея вітчизняного театру. До слова, майже одно-
часно обидва письменники працювали над перекладами Шекспірових
драм для читача, як зазначив М. Старицький у згаданій вище передмові:
В настоящее время П. А. Кулиш, славный ратай нашего слова, знаменитый
переводчик псалмов Давида, книги Иова и Св. Писания, приступил к печата-
нию за границей в своем переводе на украинский язык всего Шекспира; тем
не менее я счел не лишним напечатать и мой перевод «Гамлета», так как чем
более окажется работ в этом направлении, тем результативнее будет движение
в разработке языка [19:8, 357].
На цьому полі, реалізовуючи декларовані засади, вони, фактично,
утвердили в ХІХ ст. українську перекладацьку школу. Увагу обох привер-
тав сербський епос. М. Старицький узявся до відтворення рідною мовою
чужої фольклорної героїки і 1876 р. видрукував збірку «Сербські народні
думи і пісні», яка стала вельми помітним явищем і, на думку О. Мишани-
ча, «донині не втратила свого значення, залишається видатною пам’яткою
сербсько-українських літературно-фольклорних зв’язків» [9, 14].
Зійшлися П. Куліш із М. Старицьким і на полі оригінальної поезії,
і то зійшлися цікаво й показово, якщо говорити про них як про рефор-
маторів лірики. Ще один нюанс: сходження їхнє радше заочне. Тут пе-
редовсім мова про пріоритет у подоланні епігонства щодо автора «Коб-
заря» в ліриці другої половини ХІХ ст. Цей аспект означив І. Франко в
концептуальній статті «Михайло П. Старицький» (1902):
…він був першим із тих, кому доводилось проламувати псевдошевчен-
ківські шаблони і виводити нашу поезію на ширший шлях творчо-
сті, і що тільки за ним пішов Куліш у пізнішій добі свого віршування…
а далі Грінченко, Самійленко, Леся Українка, Кримський і ціла фаланга
молодших… [20:33, 259].
Володимир ПОЛІЩУК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717) 11
Франкова думка в нашому літературознавстві вельми вагома, кон-
кретна, обґрунтована та об’єктивістська. Для її заперечень чи бодай
корекції потрібні не менш значущі аргументи. Відповідні міркування
з’явилися в М. Зерова, який чітко резюмував: «І коли такі речі [непросте
опанування нової поетичної стилістики. — В. П.] не заважають Франко-
ві містити Старицького в лави новаторів, руйначів старого поетичного
канону, то, бувши справедливим, треба визнати, що вони не заважають
і Кулішеві на те саме місце претендувати» [4, 667]. До цього висновку
авторитетний професор дійшов шляхом глибокого аналізу поетично-
го доробку класиків, зазначивши, зокрема, й те, що М. Старицький із
перших своїх спроб оригінального віршотворення «відкидає той кон-
венціональний стиль, кермуючись тим вірним чуттям, що той стиль був
природний і поетичний в устах Шевченка, але не може бути тим самим
в устах Куліша…». Натомість автор «Записок о Южной Руси» йшов до
такого поступу значно складніше: у його літературному вихованні «ба-
гато важила робота етнографа та романтично-народницька ідеалізація
селянського звичаю та поезії…» [4, 666, 667].
У збірці «Досвітки» митець перебував іще у фарватері Шевченково-
го стилю, а «Хуторною поезією» та перекладами 1870—1880-х опано-
вував уже нові шляхи. У загальному поступі на полі поетичному М. Зеров
ставить поряд старшого й молодшого літераторів. Віршотворче новатор-
ство М. Старицького очевидне вже в перших його публікаціях у «Прав-
ді» за 1868 р. Ці твори, зазначає Є. Нахлік, не припали до душі П. Кулі-
шу [10:2, 336]. Проте І. Франко наголошував: «…бачимо виразно, що се
говорить український інтелігент не до фікційного укр[аїнського] народу,
який з елементарних причин не міг ані слухати, ані розуміти його, — але
до своїх рівних інтелігентів…» [20:33, 239].
На переконання Є. Нахліка, П. Куліш тривалий час «наслідував
ранню поезію Шевченка в темах, образах, мотивах і стильовому оформ-
ленні…» [10:2, 160]. Натомість «нові ноти» вбачає сучасний дослідник
у Кулішевих художніх перекладах біблійних текстів (і не тільки їх) того ж
1868 р., коли з’явилися згадані вище перші вірші М. Старицького. У цьо-
му вони були рівночасні. В оригінальних же творах П. Куліша ознаки
реформаторства пов’язуються з виходом «Хуторної поезії» 1882 р. Ця
збірка, як і книжка М. Старицького «З давнього зшитку. Пісні і думи»
(1881) чітко окреслили новий шлях нашої поезії [10:2, 161]. Тож усі ці
зіставлення дають змогу казати принаймні про рівночасне віднаходжен-
ня П. Кулішем і М. Старицьким «нових нот» у своєму віршованому до-
робку. Є. Нахлік уважає, що «по суті, саме пізній Куліш започаткував
[курсив мій. — В. П.] історично назрілу реформу української версифі-
кації: силабо-тонічна поезія М. Старицького, І. Франка, В. Самійленка,
Лесі Українки, А. Кримського виростала з тих пагінців ритмомелодики
Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми)
12 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717)
й строфіки, які він прищепив українському віршуванню» [6, 311]. Із
цією давнішою думкою можна погодитися в тій частині, що П. Куліш до
своїх практичних реформаторських кроків, версифікаційно вельми різ-
номанітних, ширших, ніж у молодшого колеги-театрала, додавав і певні
теоретичні обґрунтування.
У цьому ж контексті варто окреслити ставлення обох класиків до
Т. Шевченка, маючи за відправну точку слова М. Старицького в остан-
ньому збереженому листі до П. Куліша (див. нижче). Назагал треба кон-
статувати, що про взаємини П. Куліша з Т. Шевченком і про пізніші
судження першого про другого написано багато. Не є terra incognita й
вельми доброзичливе ставлення до автора «Кобзаря» з боку М. Ста-
рицького (кілька віршів-присвят, нарис «На родине Т. Шевченка», ін-
тертекстуальні вкраплення).
Корифей українського театру не поділяв «злих епітетів» (П. Рулін)
Куліша на адресу Т. Шевченка, мовчки відмежовувався від них. Водно-
час «уникає Старицький того безмірного переоцінювання та ідеалізації
Шевченка, що так характерні були вони для українського письменства
та публіцистики аж до початку наукового шевченкознавства» [16, 68].
Певні особливості сприйняття М. Старицьким слова та образу видатно-
го попередника, які ми кваліфікували б як доволі звужені щодо самого
Тараса Григоровича і його творчості, інспіровані, можливо, первинни-
ми, емоційними враженнями від поетового слова, і то, думається, пере-
довсім слова раннього:
Не в осуду і не в огуду великому нашому співцю сліз крепацьких, чий лемент
ворушив мені серце, а скажу, що в занадто простецькій мові його не було і
нема чого вчитись; отже всяк, хто пхав до його в науку, лукаво галасував, що
дба про чистоту народнього слова, — брехня! — він дбав тільки про те, щоб
воно не вилазило з словників і не турбувало його, неука, своєю новою си-
лою!.. [19:8, 534—535].
Друга частина цитати важлива, бо розтлумачує доволі категоричну фразу
(«…не було і нема чого вчитись…»), переводить думку в іншу змістову
площину: нова суспільно-історична й культурологічно-літературна доба
потребувала нового слова. Михайло Петрович виступав за розвиток,
оновлення та збагачення поетичного слова. Водночас можемо констату-
вати, що він не був цілком точним і стримано-об’єктивним у судженнях;
емоційний лад фрази все ж, мабуть, якоюсь мірою деформує, викривляє
закладені смисли, уможливлює й таке розуміння, яке адресант і не вкла-
дав у текст. Імовірно, на цих судженнях позначилися далеко не завжди
сприятливі обставини життя літератора й театрала, численні підступні,
несправедливі звинувачення чи нападки на нього тощо. На такій сутніс-
ній хвилі між П. Кулішем і М. Старицьким було немало схожого.
У цитованому листі є й таке висловлювання:
Володимир ПОЛІЩУК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717) 13
А скільки мені вибивали добродієм [тобто старшим колегою-адреса-
том. — В. П.] очі і приятелі, і лукаві прихильники рідної мови! Все пхали
до Тараса Шевченка учитись і раїли збутись Кулішевої отрути… та дарма!
Мабуть, отрута була міцна, бо й досі, уже з сивим вусом, а як візьму до рук
«Ратая», чи «Псалми», чи «Чорну раду», чи «Хмельниччину», чи «До-
світки», чи й що інше — серце молодіє… [19:8, 534].
Щодо Шевченкової науки, до якої «пхали» адресанта, то я ладен бачити
якраз небажання тоді ще молодого М. Старицького ставати наслідува-
чем великого попередника, прагнення початківця шукати «інших нот»
поезії. Показово, що до кола «отрути» М. Старицький включив і епі-
гонські (навіяні досвідом автора «Кобзаря»), і реформаторські твори
П. Куліша, не тільки його поезію, а й прозу, переклади, публіцистику.
Таку комбінацію зумовили, мабуть, і емоційний стан адресанта, і пафос
самого листа. Ще далеко в часі було до вичерпно глибоких тез І. Франка:
«Коли 1861 р. в Петербурзі вмер Шевченко, то взяв із собою в могилу
цілий один період нашої літератури, цілу окрему манеру поетичної твор-
чості. Тою дорогою, яку перший проложив і до кінця пройшов він, іти
далі було нікуди…» [20:33, 233]. Але М. Старицький, наділений неабия-
ким творчим чуттям і різними гранями таланту, інтуїтивно відчув потре-
бу нового слова і безперспективність шляху наслідування генія. А також
захопився тими творами П. Куліша, у яких звучали «нові ноти».
Апелюючи до цитованого вище, звернімо увагу на Кулішеву прозу,
якою теж «труївся» М. Старицький. І найперше тут мова про «Чор-
ну раду», частково — про інші зразки історичних жанрів, зосібна ро-
ман «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад».
Варто, мабуть, указати й на стійкість згаданої «отрути». Адже корифей
українського театру взявся до написання прозових текстів, зокрема ро-
манів, через три-чотири десятиліття після виходу Кулішевих творів. Од-
нак у романістиці молодшого автора натрапляємо на чимало типологіч-
них збіжностей, як, власне, і на непоодинокі типологічні розбіжності з
досвідом попередника.
Аналізуючи прозу М. Старицького, я звертав увагу на певні її смис-
лові суголосся передовсім із «Чорною радою» [15, 130, 136, 148, 155].
Ці відповідності більшою чи меншою мірою виявлялися в історичних та
історико-пригодницьких романах — трилогії «Богдан Хмельницкий»,
дилогії про Івана Мазепу, «Последних орлах» і «Разбойнике Кармелю-
ке». Типологію збіжностей між означеними творами двох авторів мож-
на розглядати з погляду їх жанрово-видових характеристик.
Р. Багрій переконливо показала вплив історичної романістики Валь-
тера Скотта на М. Гоголя й П. Куліша, зокрема в царинах жанрової будо-
ви, композиції сюжету, міри та співвіднесеності факту і домислу, у ролі
пригодництва, творенні образу героя-протагоніста тощо. Авторка цитує
Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми)
14 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717)
лист Ганни Барвінок про свого чоловіка, який «пише, вчиться, читає
романи Вальтера Скотта в оригіналі», далі зауважує про Кулішеве «за-
хоплення» й «замилування» шотландцем, висловлене в різних текстах
[1, 153]. Логічно, що в романах П. Куліша надибуємо низку рис, схожих
із доробком британського попередника, зокрема в розбудові сюжету, не-
сподіваних фабульних поворотах (В. Івашків називає роман «Михайло
Чарнишенко» «авантюрно-пригодницьким твором» [5, 128]), наяв-
ності вигаданого героя-протагоніста тощо. Звісна річ, у П. Куліша було
немало й «свого», незапозиченого. Скажімо, у ставленні до письмо-
во зафіксованого факту в літературній роботі: на відміну від практики
В. Скотта, який легко допускав «недокументальні вольності», П. Куліш
виступав за максимальне збереження історичної достовірності тощо.
У сюжетах прози М. Старицького виявляється немало рис, які мож-
на назвати вальтерскоттівськими, або ж і кулішівськими. Щодо остан-
ніх, то варто вказати на виразну схильність молодшого автора до істо-
ричної правдивості зображуваного. Для М. Старицького, як, скажімо, і
для його «навчителя» П. Куліша та майже ровесника І. Нечуя-Левиць-
кого, особливий інтерес, поза сумнівом, становила сюжетотвірна прак-
тика В. Скотта та пізніших європейських історичних романістів, із якої
бралися і загальні принципи побудови твору, і дрібніші прийоми. Ще
Р. Багрій визначила, наприклад, мотиви пригодницького плану, котрі за-
позичив П. Куліш із художньої практики шотландського майстра (а той,
можливо, з якихось інших джерел), зокрема й такі: викрадення дівчини
та її порятунок, подорож як спільний мотив, догляд прекрасної жінки за
пораненим лицарем, перевдягання як засіб визволення із в’язниці тощо.
У романістиці М. Старицького схожих мистецьких прийомів дуже ба-
гато [15, 130—175]. До прикладу, у нього поширені мотив сну, хроно-
топ дороги, творення / тлумачення образу могил як символів героїчно-
го минулого, Дніпра і картин степу як символів волі й нескінченності.
У П. Куліша та особливо М. Старицького маємо широку галерею яскра-
вих жіночих постатей. Обидва митці вдаються до творення «типів дия-
вольського образу» (В. Івашків) чи, інакше, таких собі «чорних інтрига-
нів» — передовсім рушіїв сюжетних колізій. Ба більше, М. Старицький
увів інтертекстуальну алюзію (трохи видозмінені рядки поеми «Кумей-
ки») до трилогії «Богдан Хмельницький» («…да и пока Рось зовется
Росью, пока не потечет назад наш батько Днепро, до тех пор и сердце
козачье не сольется с лядским» [19:5/3, 387, 734]). У дилогії про Мазепу
автор укладає в уста Івана Богуна фразу про «Чорну раду» та її наслідки.
І ця згадка, і повторюване прізвище козаків (Шрам) у повісті «Облога
Буші», драмі «Оборона Буші» та дилогії про І. Мазепу апелюють до
знаного роману. Зрозуміло, є всі підстави казати про те, що молодший
письменник широко послуговувався мистецьким досвідом старших ко-
Володимир ПОЛІЩУК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717) 15
лег — і шотландського, і українського. На підтвердження маємо не тіль-
ки художні полотна, а й прямі свідчення М. Старицького, який засвоював
практику В. Скотта й опосередковано, через відповідні твори М. Гоголя
(«Тарас Бульба») і П. Куліша: «Читали между прочим, с жадностью из
тетиной библиотеки романы Вальтера Скотта, Дюма, Эжена Сю, Бальза-
ка, — конечно, в переводе на русский язык…» [19:8, 396]. В іншому міс-
ці спогадів М. Старицький згадує серед творів, які захоплювали, і роман
«Айвенго» [19:8, 392]. Звісно, юнацькі враження від романів В. Скотта
та інших письменників були передовсім емоційними реакціями. Нато-
мість пізніший, повторний читацький досвід, зокрема й опосередковане
сприймання (через історичну прозу українського попередника), став
відповідною творчою «школою», доволі широко реалізованою у влас-
ній прозі. «Я й тепер оце пишу роман з Хмельниччини, — сповіщав
М. Старицький П. Куліша в одному з листів, — то користуюсь найбіль-
ше панськими добутками… [тобто доробком адресата. — В. П.] А коли б
міг бачитись, то покористувавсь би радісно і панською радою, і панською
скарбницею» [19:8, 535].
Як ілюстрацію цього «навчительства» можна навести те, що і
старший прозаїк, і його шанувальник у зображенні далекого минулого
послуговувалися тими самими джерелами. Ідеться про козацьке літо-
писання, передовсім «Літопис Самовидця», український героїчний
епос, наявні на той час (ХІХ ст.) «історії» та монографії. Щоправда,
у молодшого автора був ширший вибір, зокрема праці М. Костомаро-
ва, В. Антоновича, М. Драгоманова, Д. Яворницького… Інша річ, якою
мірою суголосними чи контроверсійними були в обох інтерпретації
використаних джерел.
У новітніх студіях про П. Куліша дослідники віднаходять доволі об-
ґрунтовані нові смисли. Скажімо, помічають, що «на сторінках “Чорної
ради” козаки постають сліпою руйнівною силою», що, на думку прозаїка,
«волелюбні січовики, дбаючи про власну незалежність, не були зацікав-
лені в міцній Українській державі, яка неминуче поставила би Січ у певні
правові рамки» [23, 5], що в цьому романі автор показав руйнівну сут-
ність популізму тощо. Рація в таких міркуваннях справді є, і це виносячи
за дужки пізніший Кулішів «історичний ревізіонізм» щодо козацтва та
гайдамаків. Митець справді був вдумливим обсерватором життя і цілком
спроможним на пророчі візії й узагальнення. Цілком слушно зауважила
Р. Багрій, що «на думку Куліша, суто чоловічій запорозькій республіці з
її кочовим анархізмом уже просто немає місця. Суспільство, зображене
в “Чорній раді”, потребує хуторів, міст, міцних і стабільних сімейних
зв’язків» [1, 212]. Схожі міркування є й у В. Івашкова [5, 182—183].
У романах (та й в усій творчості М. Старицького) виразно виявля-
ються козакофільські ідеї [див.: 15, 229—240], але їх смисли не сягають
Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми)
16 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717)
пророчих глибин його літературного вчителя. У семи романах молод-
ший автор відтворив фактично чвертьстолітню історію національно-ви-
звольної боротьби українців проти гнобителів різного штибу в її апогей-
них виявах (Хмельниччина, «підготовчий етап» Мазепиного виступу,
вибух гайдамацького руху, романтичний «робінгудизм» на кшталт Кар-
мелюкового «розбійництва»), і в цьому збройному протистоянні коза-
ки, а згодом і гайдамаки відігравали провідні ролі. Позитивну семантику
образів гайдамаків у романі «Останні орли» мотивує сприйняття їх як
борців за волю, за національне, соціальне й духовне (релігійне) визво-
лення. Іще в 1960-х роках В. Олійник звернув увагу на те, що прозаїк
«також заперечує антиісторичні погляди на Коліївщину А. Скальков-
ського, П. Куліша, польських мемуаристів та деяких інших авторів… Гай-
дамаки для Старицького — не вбивці, не розбійники, а славні борці за
визволення українського народу…» [11, 9]. Але в поглядах молодшого
письменника на козацтво, на Запорізьку Січ наявні й моменти, суголос-
ні до переконань П. Куліша; не виключено, що така подібність могла
бути «інспірована» творами попередника, зокрема «Чорною радою».
М. Старицький, хай навіть епізодично, але ж із доволі чіткою критич-
ною виразністю висловився про козацьку вольницю, ту саму анархічну
стихію, яку осудив П. Куліш. Особливо помітна ця тенденція в дилогії
«Молодость Мазепы» та «Руина». Ось картина перебування молодого
героя на Січі:
…это бушующее море голов [козаків. — В. П.] показалось… каким-то
страшным, разъяренным зверем, громко кричащим тысячью голосов… ви-
дно было, что страсти запорожцев были разогреты до последней степени и
при обычной способности толпы поддаваться одному какому-нибудь увле-
кательному слову — вся эта масса могла броситься очертя голову и наделать
непоправимых бед. И при одной этой мысли Мазепе становилось жутко
[18, 124, 125]; Мазепу… прелесть запорожской вольницы не опьянила так,
как других… …к сожалению своему Мазепа заметил, что толпа [запорож-
ців. — В. П.] управлялась здесь более стихийными влеченьями, чем строгим
логическим рассуждением и взвешиванием фактов… Такой способ решения
государственных вопросов не понравился Мазепе: толпа непременно должна
была подчиниться чьему-либо влиянию, и в данном случае все Запорожье, ви-
димо, зависело от воли Сирко. И Сирко разочаровал Мазепу… [18, 136—137].
Показово, що в дилогії вельми виразно означена прихильність М. Ста-
рицького до уявної постаті гетьмана. Цей образ вочевидь мав репрезен-
тувати позиції й самого письменника.
Автор дотепно малює і штрихи до постаті такого собі запорізького
«анархіста» — свободолюбця: «Я казак вольный, — иду, куда ноги сту-
пают, ни ты, ни сам я — им не указ!» [18, 125]. Логіка (чи алогічність)
стихії, безмежної вольниці, коли «каждый из этих возмутившихся каза-
ков мог через минуту стать кошевым отаманом» [18, 125], призводить
Володимир ПОЛІЩУК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717) 17
ледь не до перманентних руйнівних «чорних рад», картини яких, воче-
видь не без впливу П. Куліша, періодично виписано на сторінках рома-
нів молодшого класика: «Мы возмущались, сопротивлялись, но черная
рада так и порешила» [19:5/1, 103]; «Черная рада! Черная рада!! —
слились все вопли в один чудовищный крик» [19:5/3, 604] і под. На-
віть ужиті в трилогії «Богдан Хмельницкий» епітети «чудовищный»,
«страшной», «безумному» мають виразно негативну конотацію.
На початку 2000-х І. Дзюба, осмислюючи можливі перспективи
України у ХХІ ст., будував свої міркування на комплексному аналізі віт-
чизняного минулого, власне, на аналізі уроків історії, котрі належить
усвідомити і зробити відповідні висновки. Серед кола специфічних про-
блем, які знаменують «нашу історичну обтяженість і запізненість», пу-
бліцист-культуролог називає й таку — «“Чорна рада” і “Руїна” як фено-
мени-символи української історії»:
…традиції індивідуалізму і бунтарства, не врівноважені історичним досвідом
державного самоврядування, призводили до розбрату, що кінчився руїною,
створюючи сприятливу атмосферу для зовнішнього втручання. Це повторю-
валося і в XVII, і у XVIII, і в ХІХ століттях. Небезпека «чорної ради» зали-
шається і надалі… [3, 76—77].
Хтозна, чи авторитетний учений будував ці свої розмисли і на відпо-
відних ідеях прози М. Старицького, зокрема його роману «Руїна», чи
брав до уваги тільки найвідоміший твір П. Куліша, що майже очевидно.
Але молодший письменник, мусимо визнати, доволі яскраво та здебіль-
шого в довершеній мистецькій формі втілив означені проблеми і тра-
гічні «феномени-символи». І вочевидь він мав перед собою «хроніку
1663 року» як певний історіософський орієнтир.
Іще одним не надто звучним, але виразним відголоском глибших
смислів «Чорної ради» в романах М. Старицького постає образ хуто-
ра як певне резонування «хутірської філософії» П. Куліша. У низці до-
сліджень про останнього та його «хуторянство», починаючи, певно, зі
статті В. Петрова [12], а також у сучасних монографіях [див.: 1, 249—
251; 5, 182—183] мовлено, що історичною альтернативою руїнництву
«чорних рад» письменник виставляє майже ідеалізований варіант мир-
ного, заможного життя на хуторі.
Всі образи розорення належать до своєї першопричини — Чорної ради. Цей
образ-символ можна назвати відцентровим, на відміну від доцентрового об-
разу хутора Хмарища — другого важливого символу в романі, який виступає
його позитивним полюсом і репрезентує все діаметрально протилежне Чор-
ній раді. Хутір — це символ не смерті, а стійкості й життя, не хаосу, а миру й
стабільності, не краху, а спадкоємності, не зненависті, а любові, і не зовніш-
нього оточення, а внутрішнього духовного світу [1, 218].
Власне, і сам П. Куліш, розчарувавшись у можливостях політичної бо-
ротьби, свідомо відходить від неї та усамітнюється на придбаному хуторі.
Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми)
18 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717)
«Свої хутори» як довершені картини тихоплинного людського
життя постають і в романах М. Старицького: у трилогії про Б. Хмель-
ницького — гетьманів хутір (садиба в Суботові), а в дилогії про І. Мазе-
пу — хутір старого козака Сича. Але символіка цих образів інакша, ніж
Хмарища в «Чорній раді». Кулішів хутір у романі позначає якщо не щас-
ливий, то принаймні обнадійливий, оптимістичний, із погляду автора,
фінал, це позитивна перспектива, філософське узагальнення, породжене
відповідними внутрішніми переконаннями митця-мислителя. Руйнація
й загибель ідеалізованого буття хуторів у романах М. Старицького сим-
волізує інше: серед грізного моря війни та руїни таких оаз і такого життя
бути не може, його треба завоювати й захистити, політично і збройно.
Ще один важливий аспект, і світоглядний, і творчий, якщо не єднає,
то помітно зближує письменників. Ідеться про релігійно-духовний чин-
ник, який у різнобічній творчій діяльності кожного із класиків відіграв
дуже важливу роль. Про цей складник у доробку М. Старицького мені
теж доводилося писати [13, 18—37]. Молодший автор, цілком очевид-
но, спирався на досвід попередників, передовсім Т. Шевченка, П. Кулі-
ша, інших кирило-мефодіївців, зокрема вельми авторитетного для нього
М. Костомарова. До таких міркувань спонукають густо вживані у творах
М. Старицького рядки про боговизначеність сущого. Він вельми суго-
лосний із П. Кулішем часів написання «Чорної ради», адже «романтич-
ні ідеї Божого Промислу нагадують традиційну християнську історичну
філософію» [1, 244]. М. Старицького і його доробку, культивованої ним
християнізації історіософії це твердження стосується безпосередньо.
Щоправда, у своєму релігійному захопленні письменник не був доко-
нечним містиком. Есхатологічні мотиви в нього епізодичні і в підоснові
своїй мають не так ортодоксально-містичний елемент, як національно-
патріотичний — прагнення офірувати себе не просто заради переходу в
кращий зі світів, а «за віру Христову, за Україну, за людей».
Отже, маємо підстави висновувати, що життєвий і творчий досвід
П. Куліша доволі помітно та різнобічно вплинув на долю й доробок
М. Старицького. Останній брав до уваги набуток попередника у власній
літературній практиці, але при всьому тому вибірково ставився до можли-
вих запозичень, часто по-своєму їх інтерпретуючи у світоглядних позиціях
чи творах. Варто визнати, що в доланні поетичних пошевченківських ша-
блонів М. Старицький був щонайменше рівночасним із П. Кулішем. У сві-
тоглядно-політичних позиціях молодший із класиків був послідовнішим і
принциповішим за старшого колегу, якого іменував своїм «навчителем»,
але глибина сутнісних розмислів, зокрема пророчих, у П. Куліша була оче-
виднішою, хоч і непослідовною. Попри значні світоглядні розбіжності з
позиціями «пізнього» П. Куліша та різкий осуд останнього з боку тодіш-
нього свідомого українства, М. Старицький тримався з ним шляхетно, не
Володимир ПОЛІЩУК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717) 19
розривав зв’язків. Історія взаємин двох митців доволі показова і становить
неабиякий інтерес у частині вивчення нашого класичного письменства.
ЛІТЕРАТУРА
1. Багрій Р. Шлях сера Вальтера Скотта на Україну («Тарас Бульба» М. Гоголя і «Чорна
рада» П. Куліша в світлі історичної романістики Вальтера Скотта). Київ: Редакція жур-
налу «Всесвіт», 1993. 290 с.
2. Владимирова В. За суворим критерієм «народного духу» (давня і нова українська літе-
ратура в оцінці Пантелеймона Куліша) // Слово і Час. 2000. № 2. С. 28—35.
3. Дзюба І. Україна перед сфінксом майбутнього // Сучасність. 2001. Ч. 12. С. 70—84.
4. Зеров М. Літературна позиція М. Старицького // Зеров М. Українське письменство /
Упоряд. М. Сулима. Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2003. С. 664—679.
5. Івашків В. Художня, літературознавча і фольклористична парадигма ранньої творчості
Пантелеймона Куліша: Монографія. Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка,
2009. 448 с.
6. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. Кн. 2 / За ред. М. Т. Яценка. Київ:
Либідь, 1996. 384 с.
7. Кравцов А. Метричний запис про народження та хрещення Михайла Петровича Ста-
рицького // Сіверянський літопис. 2019. № 4—5. С. 223—230.
8. Куриленко Й. М. М. П. Старицький: Життя і творчість. Київ: Видавництво Київського
університету, 1960. 64 с.
9. Мишанич О. З минулих літ: Літературознавчі статті. Київ: Видавництво Соломії Пав-
личко «Основи», 2004. 390 с.
10. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель. У 2 т. Київ: Укра-
їнський письменник, 2007.
11. Олійник В. Роман М. Старицького про Коліївщину // Старицький М. Останні орли.
Київ: Дніпро, 1968. С. 5—19.
12. Петров В. Куліш-хуторянин // Хроніка-2000. Ч. 37—38. С. 420—432.
13. Поліщук В. Вибране: У 3 т. Т. 1: Мій Михайло Старицький. Черкаси: Видавець Юлія
Чабаненко, 2013. 358 с.
14. Поліщук В. Коли народився Михайло Старицький? // Українська літературна газета.
2019. 25 жовтня.
15. Поліщук В. Художня проза Михайла Старицького: Монографія. Черкаси, 2003. 376 с.
16. Рулін П. М. П. Старицький та П. О. Куліш // Життя й Революція. 1926. № 12. С. 64—74.
17. Світленко С. Українські громади другої пол. ХІХ — поч. ХХ ст. (особливості ідеології
та діяльності) // Київська старовина. 1998. № 2. С. 9—25.
18. Старицкий М. Молодость Мазепы. Руина: Романи. Київ: Український центр духовної
культури, 1997. 984 с.
19. Старицький М. Твори: У 8 т., 10 кн. Київ: Дніпро, 1963—1965.
20. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1976—1986.
21. Хорунжий Ю. Борвій: Роман-драма в чотирьох одмінах. Київ: Радянський письменник,
1987. 476 с.
22. Цибаньова О. Лаври і терни: Життєвий і творчий шлях Михайла Старицького. Київ:
Український центр культурних ініціатив, 1996. 188 с.
23. Шпак В. Пантелеймон Куліш: невгамовний «піонер з сокирою» // Урядовий кур’єр.
2019. 9 серпня. С. 5.
Отримано 25 травня 2020 р.
REFERENCES
1. Bahrii, R. (1993). Shliakh sera Valtera Skotta na Ukrainu (“Taras Bulba” M. Hoholia i
“Chorna rada” P. Kulisha v svitli istorychnoi romanistyky Valtera Skotta). Kyiv: Redaktsiia
zhurnalu “Vsesvit”. [in Ukrainian]
Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми)
20 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717)
2. Vladymyrova, V. (2000). Za suvorym kryteriiem “narodnoho dukhu” (davnia i nova
ukrainska literatura v otsintsi Panteleimona Kulisha). Slovo i Chas, 2, 28-35. [in Ukrainian]
3. Dziuba, I. (2001). Ukraina pered sfi nksom maibutnoho. Suchasnist, 12, 70-84.
[in Ukrainian]
4. Zerov, M. (2003). Literaturna pozytsiia M. Starytskoho. In Sulyma, M. (Ed.). Zerov, M.
Ukrainske pysmenstvo (pp. 664-679). Kyiv: Vydavnytstvo Solomii Pavlychko “Osnovy”. [in
Ukrainian]
5. Ivashkiv, V. (2009). Khudozhnia, literaturoznavcha i folklorystychna paradyhma rannoi
tvorchosti Panteleimona Kulisha: Monohrafi ia. Lviv: Vydavnychyi tsentr LNU imeni Ivana
Franka. [in Ukrainian]
6. Yatsenko, M. T. (Ed.). (1996). Istoriia ukrainskoi literatury ХІХ stolittia (Vol. 1-3; Vol. 2).
Kyiv: Lybid. [in Ukrainian]
7. Kravtsov, A. (2019). Metrychnyi zapys pro narodzhennia ta khreshchennia Mykhaila
Petrovycha Starytskoho. Siverianskyi litopys, 4-5, 223-230. [in Ukrainian]
8. Kurylenko, Y. M. (1960). M. P. Starytskyi: Zhyttia i tvorchist. Kyiv: Vydavnytstvo Kyivskoho
universytetu. [in Ukrainian]
9. Myshanych, O. (2004). Z mynulykh lit: Literaturoznavchi statti. Kyiv: Vydavnytstvo Solomii
Pavlychko “Osnovy”. [in Ukrainian]
10. Nakhlik, Ye. (2007). Panteleimon Kulish: Osobystist, pysmennyk, myslytel. (Vol. 1-2). Kyiv:
Ukrainskyi pysmennyk. [in Ukrainian]
11. Oliinyk, V. (1968). Roman M. Starytskoho pro Koliivshchynu. In Starytskyi, M. Ostanni orly
(pp. 5-19). Kyiv: Dnipro. [in Ukrainian]
12. Petrov, V. (2000). Kulish-khutorianyn. Khronika-2000, 37-38, 420-432. [in Ukrainian]
13. Polishchuk, V. (2013). Vybrane (Vol. 1-3; Vol. 1). Cherkasy: Vydavets Yuliia Chabanenko.
[in Ukrainian]
14. Polishchuk, V. (2019, October 25). Koly narodyvsia Mykhailo Starytskyi? Ukrainska
literaturna hazeta. [in Ukrainian]
15. Polishchuk, V. (2003). Khudozhnia proza Mykhaila Starytskoho: Monohrafi ia. Cherkasy. [in
Ukrainian]
16. Rulin, P. (1926). M. P. Starytskyi ta P. O. Kulish. Zhyttia y Revoliutsiia, 12, 64-74. [in
Ukrainian]
17. Svitlenko, S. (1998). Ukrainski hromady druhoi pol. XIX — poch. XX st. (osoblyvosti
ideolohii ta diialnosti). Kyivska starovyna, 2, 9-25. [in Ukrainian]
18. Starytskyi, M. (1997). Molodost’ Mazepy. Ruina: Romany. Kyiv: Ukrainskyi tsentr dukhovnoi
kultury. [in Russian]
19. Starytskyi, M. (1963—1965). Tvory (Vol. 1-8). Kyiv: Dnipro. [in Russian and Ukrainian]
20. Franko, I. (1976—1986). Zibrannia tvoriv (Vol. 1-50). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]
21. Khorunzhyi, Yu. (1987). Borvii: Roman-drama v chotyrokh odminakh. Kyiv: Radianskyi
pysmennyk. [in Ukrainian]
22. Tsybanova, O. (1996). Lavry i terny: Zhyttievyi i tvorchyi shliakh Mykhaila Starytskoho. Kyiv:
Ukrainskyi tsentr kulturnykh initsiatyv. [in Ukrainian]
23. Shpak, V. (2019, August 9). Panteleimon Kulish: nevhamovnyi “pioner z sokyroiu”. Uriadovyi
kurier, 5. [in Ukrainian]
Received 25 May 2020
Volodymyr POLISHCHUK, doctor of philology, professor
Bohdan Khmelnytskyi Cherkasy National University
81 Shevchenko boulevard, Cherkasy, 18031
e-mail: kafl it@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-9090-8324
PANTELEIMON KULISH IN THE FATE AND WORKS OF MYKHAILO STARYTSKYI
(APPROACHING THE ISSUE)
Th e paper focuses on the relationship of two Ukrainian literature classics of the 19th cen-
tury Panteleimon Kulish and Mykhailo Starytskyi, the viewpoint of the latter being basic
Володимир ПОЛІЩУК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 3 (717) 21
in this research. Th e study reveals some aspects of biographical and then creative nature
that had an impact on the outlook of the younger writer (M. Starytskyi). Th ere were no-
ticeable diff erences in the characters and temperaments of the two writers. Th e noble to-
lerance on the part of M. Starytskyi allowed maintaining a constructive dialogue between
colleagues, despite the substantial worldview and historiosophical ‘swings’ of P. Kulish
in the 1870s and 80s.
As to typological convergences and diff erences in the fi eld of literature, it is noted that
P. Kulish’s “Commoners’ Council” (“Chorna Rada”) had a signifi cant and long-lasting im-
pact on Starytskyi’s outlook and subsequently his prose works (especially fi ction). Th e pro-
phetic potential of Kulish’s novel (commoners’ councils as the causes of ‘ruin’, the destruc-
tive nature of the thoughtless spontaneity of the masses, the threat of populism, etc.) was
realized in Starytskyi’s writings. Th e study shows that in diff erent spheres of creative work,
both P. Kulish and M. Starytskyi tended to innovations and experiments focused on the
best achievements of European literatures. Special attention is paid to the debatable issue
of the classics’ priority in ‘breaking the patterns’ of imitating Shevchenko’s manner of verse
(based on the judgments of I. Franko, M. Zerov, and Ye. Nakhlik). Th e author of the paper
defends the view of at least simultaneous overcoming the mentioned patterns by P. Kulish
and M. Starytskyi. Some analytical comments are given to M. Starytskyi’s judgments about
T. Shevchenko, contained in his letters to P. Kulish. Th e analysis of M. Starytskyi’s works
(novels, dramas, some poems) shows that their author did not share the views of the late
works by P. Kulish concerning the historical role of the Cossacks and haidamak movement.
Keywords: biography, worldview, creativity, novels, verifi cation, innovation, national,
prophecy, historiosophy.
Григорчук М. Куди йдеш, Україно?:
відгуки, огляди, рецензії. Київ: Український
письменник, 2020. 280 с.
До книжки ввійшли відгуки, огляди та рецензії на тво-
ри сучасних українських письменників: Марії Матіос,
Віри Вовк, Дмитра Павличка, Юрія Щербака, Богдана
Гориня, Василя Рубана, Ярослава Мельника, Григорія
Гусейнова, Софії Андрухович та багатьох інших. Ці
статті, як зазначає автор у передмові, «у якійсь мірі на-
магаються заглянути у день прийдешній, до того ж наш
люд у пошуках свого Мойсея продовжує блукати ніби
із завязаними очима у пошуках історичної дороги в
майбутнє». Роздуми насичені цікавими історичними,
літературними, біографічними фактами, що свідчить
про широку ерудицію автора — доктора фізико-мате-
матичних наук. Вдало доповнює видання досить розло-
гий іменний покажчик.
І. Х.
Пантелеймон Куліш у долі й творчості Михайла Старицького (до постановки проблеми)
|