У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет
Стаття присвячена феномену божевілля в українській літературі першої
 половини ХХ ст. Аналізуються ідейно-естетичні тенденції, пов’язані з
 осмисленням феномену божевілля, з’ясовуються його функціональні особливості, художньо-символічне й ідейно-політичне значення, наголошується на т...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Слово і Час |
|---|---|
| Дата: | 2021 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2021
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184721 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет / В. Василенко // Слово і Час. — 2021. — № 4. — С. 57-75. — Бібліогр.: 17 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860216113803034624 |
|---|---|
| author | Василенко, В. |
| author_facet | Василенко, В. |
| citation_txt | У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет / В. Василенко // Слово і Час. — 2021. — № 4. — С. 57-75. — Бібліогр.: 17 назв. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Слово і Час |
| description | Стаття присвячена феномену божевілля в українській літературі першої
половини ХХ ст. Аналізуються ідейно-естетичні тенденції, пов’язані з
осмисленням феномену божевілля, з’ясовуються його функціональні особливості, художньо-символічне й ідейно-політичне значення, наголошується на типологічних збігах у потрактуванні божевілля як теми і сюжету,
проводяться паралелі між психологічною атмосферою тоталітарного світу і художніми інтерпретаціями божевілля. До аналізу залучені різні за жанром, стилем і хронологією твори, у яких тема божевілля набуває ідеологічно забарвленого й символічно значущого змісту.
The paper focuses on the madness as a theme and plot in Ukrainian literature of the 1st
half of the 20th century. The researcher analyzes ideological and aesthetic tendencies associated
with the understanding of the madness phenomenon, clarifies its functional features,
symbolic and ideological significance, and emphasizes the connection between the psychological
atmosphere of the totalitarian reality and literary interpretations of madness. The
analysis involves works of different genres, styles, and dates of writing in which the theme of
madness acquires ideologically engaged and symbolically significant content.
In “Sanatorium Zone” by M. Khvylovyi the madness phenomenon is associated with
the problems of split personality and suicide. It may be explained in a modernist context, as
a reflection of the internally conflicting nature of a man, incapable of changing the existing
world or getting adjusted to it.
In the tragicomedy “People’s Malakhiy”, M. Kulish introduced the idea of madness into
the complex sociopolitical context of the soviet reality which he revealed in various forms
(from mythological to social-political) using satirical and grotesque images, philosophical
generalization, etc. An episode of madness in the novel “The Garden of Gethsemane” by I. Bahrianyi emphasizes
the anomality of the soviet world which is symbolized by the punishment cell and
characterized as a “conveyor belt for dismantling human souls”.
The story of the romantic poet Hölderlin in the novel by V. Domontovych is socially
and politically conditioned. It reveals the state of a man and the world in a difficult transitional
era. In “The Enameled Bowl”, Domontovych elaborates the theme of illness through
the idea of the lack of consistency between the internal and external and understands it as
an artistic convention that marks the absurdity of the world. T. Osmachka in his prose was especially focused on the theme of madness. He was interested in mental disorders both as a form of the character’s self-awareness and as a clinical
story. The mythological and ideological image of a mentally ill man, reflecting a creative
person subjected to repression and persecution, is a symbol of his own biography.
In general, the changes in the interpretation of mental disorders are associated with the
renewal of the modernist poetics and caused by the writers’ attempts to clarify the connection between the external and internal.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:16:04Z |
| format | Article |
| fulltext |
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718) 57
DOI: 10.33608/0236-1477.2021.04.57-75
УДК 821.161.2-31.09:19
Вадим ВАСИЛЕНКО, кандидат філологічних наук
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України
вул. М. Грушевського, 4, Київ, 01001
e-mail: wadym.wasylenko@gmail.com
ORCID: https://orcid.org/0000-0001-7685-9258
У СВІТІ НАВИВОРІТ:
БОЖЕВІЛЛЯ ЯК ТЕМА І СЮЖЕТ
Стаття присвячена феномену божевілля в українській літературі першої
половини ХХ ст. Аналізуються ідейно-естетичні тенденції, пов’язані з
осмисленням феномену божевілля, з’ясовуються його функціональні особли-
вості, художньо-символічне й ідейно-політичне значення, наголошується
на типологічних збігах у потрактуванні божевілля як теми і сюжету,
проводяться паралелі між психологічною атмосферою тоталітарного сві-
ту і художніми інтерпретаціями божевілля. До аналізу залучені різні за
жанром, стилем і хронологією твори, у яких тема божевілля набуває ідео-
логічно забарвленого й символічно значущого змісту.
Ключові слова: хвороба, божевілля, ідеологія, тоталітаризм, роман-
тизм.
Дискурс хвороби в українській літературі, один із основ-
них і, попри це, найменш досліджених, своїм корінням ся-
гає домодерної доби, проте саме в добу модерну і, зокрема,
у ХХ ст. набуває виразного ідейно-політичного й культур-
ного значення. Залежно від соціально-історичних, істори-
ко-культурних умов, динаміки і взаємопроникнення кон-
кретно-історичних та індивідуальних художніх стилів цей
дискурс мав різні форми та вияви, проте незмінною зоста-
валася його ідеологічна, антитоталітарна сутність. Закорі-
Ц и т у в а н н я: Василенко В. У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет //
Слово i Час. 2021. № 4 (718). С. 57—75. https://doi.org/10.33608/0236-
1477.2021.04.57-75
Слово і Час. ХХ СТОЛІТТЯ
58 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718)
нений у тоталітарну реальність, він відображає внутрішні зміни — не-
вротичні та психопатичні стани, суїцидальні настрої, уявлені й реальні
страхи людини та суспільства ХХ ст., а його джерела криються в самій
природі тоталітарної держави — у суспільних розривах і розломах, ідео-
логічних і соціальних кризах, досвіді державного терору й насильства.
Українська література ХХ ст. виявилася своєрідним резервуаром,
великим умістилищем хвороб, реальних і уявних, фізичних, психічних
і ментальних, відображенням внутрішнього світу людини і стану епохи.
Образи психіатричної клініки, санаторійної зони, лікарні для душев-
нохворих, великого й місткого карцеру із заґратованими вікнами, які
асоціюються з тоталітарною державою, диктаторським режимом, мо-
рально-психологічним станом людини, хаосом і абсурдом антидемокра-
тичного, антигуманного світу, наскрізні в українській літературі цього
часу. Історії психологічних розладів, уявних і явних патологій, відобра-
жені в біографіях українських письменників, які епізодично (як Микола
Зеров чи Микола Хвильовий) чи системно (як Володимир Сосюра чи
Тодось Осьмачка) перебували в клініках для нервовохворих, — своє-
рідна паралельна історія літератури, без якої неможливе прочитання
багатьох знакових (хоча й різних за жанром, стилем, ідеологією) творів,
як-от: «Санаторійної зони» Миколи Хвильового, «Народного Мала-
хія» Миколи Куліша, «Вуркаганів» Івана Микитенка, «Емальованої
миски» Віктора Домонтовича, «Психічної розрядки», «Ротонди ду-
шогубців» Тодося Осьмачки та ін. У кожному із цих творів дія відбува-
ється у психіатричній клініці, яка асоціюється з тоталітарною державою,
а хвороба — зі зламаним часом, станом доби; кожен із них розповідає
історію людського божевілля в різних його виявах — від соціального до
клінічного, а хронотоп божевільні, один із головних у плані компози-
ційної організації, виконує жанрову, сюжето- та смислотвірну функції.
Історії лікування (чи психологічних тортур) пацієнтів, ув’язнених у ра-
дянських психіатричних клініках, наприклад В. Сосюри й Т. Осьмачки,
згадують у спогадах сучасники. Свою клінічну історію В. Сосюра описує
в автобіографічній «Третій роті», про його лікування в клініці для нер-
вовохворих відомо із «Зустрічей і прощань» Г. Костюка; драматична
історія Т. Осьмачки відображена в його власних творах — «Психічній
розрядці» й «Ротонді душогубців»; про божевілля М. Куліша спершу
в ув’язненні, а згодом на засланні пише Н. Кузякіна. Самоочевидно, ці
історії стали елементами художніх і біографічних міфів та містифікацій,
відобразилися на образах і сюжетах письменників, позначилися на кри-
тичній рецепції їхньої творчості.
Спектр хвороб і форм їх зображення, реального та символічного
значень у літературі ХХ ст. і навіть у творчості одного письменника різ-
номанітний і широкий (від неврозу, психозу та суїциду до туберкульозу,
Вадим ВАСИЛЕНКО
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718) 59
шизофренії тощо), однак основною, символічно значущою хворобою
цього часу стає божевілля — хвороба, наділена різними значеннями,
одне з яких, за висловом С. Зонтаґ, «пароксизмальне просвітлення»,
сутність якого полягає в тому, що «пацієнт бачиться як сухотно-гаряч-
кова, нерозсудлива людина, що легко впадає в крайнощі, до того ж надто
чуттєва, аби витримати весь жах і напругу сьогодення» [6, 17]. У ХХ ст.,
продовжує С. Зонтаґ, божевілля стає «репелентом, несамовитою хворо-
бою, яку перетворили на виразника надзвичайної чуттєвості, рушія “ду-
ховних” почуттів і “критичного” невдоволення» [6, 34—35].
Вийшовши за рамки психіатрії, божевілля набуває значення культур-
ного символу, що означає психологічну чи суспільну кризу та демонструє
зміну в осмисленні проблеми людини і культури, а отже, «говорить мо-
вою антропології, що прагне виразити одночасно… істину людини, і
втрату цієї істини, і, як наслідок, істину цієї істини» [15, 604], і, зрештою,
само є «мовою, якою культура промовляє не менш виразно, ніж мовою
розуму» [3, 512]. Із цього приводу М. Епштейн говорить про божевілля
як про один із «прийомів» прочитання художніх текстів, зокрема через
виявлення в них «тих зачатків безумства, які могли б розвинутися за їх
межею у власну систему» [3, 529]. Згідно з його теорією цей «прийом»
передбачає встановлення низки самоповторень, що «утворюють дзер-
кальну перспективу божевілля» [3, 530], і
має в своїй основі одночасно і гіперболу, і гіпотезу — співвідношення “гіпер”
і “гіпо”, перебільшення і применшення. Певні ідеї фікс, ідіосинкразії, постій-
ні нав’язливі образи тлумачаться перебільшено як риси божевілля, але сама
модальність такого висловлювання не ствердна, а радше потенційна [3, 530].
До того ж «божевілля як прийом», уважає М. Епштейн, дозволяє зрозу-
міти не лише окремих авторів, а й цілі ідеології, наблизитися до пізнання
ідеологічної свідомості, передусім тоталітарної, збагнути феномен ідео-
кратії як «філософського безумства, що опановує маси». «Особливо
придатний такий метод до тоталітарних ідеологій, де внутрішня послі-
довність і всеосяжність однієї ідеї досягається ціною її повного концеп-
туального відриву від реальності та практичного руйнування реально-
сті» [3, 531], — стверджує він.
Попри те що у ХХ ст. йдеться про інші, принципово відмінні від
романтичних підходи до розуміння божевілля, традиція його художньо-
го зображення письменниками-модерністами демонструє свою спорід-
неність із романтичною естетикою. Сліди романтичного сприйняття
божевілля проявляються, зокрема, у подвійності його зображення — як
явища клінічного (хвороби, сну розуму, позбавленого своєї «гіпнотич-
ної чарівності» й «сакральності») і метафізичного (як утечі від смер-
ті «у святу ніч безумства», стану духу, що відкриває незнані істини).
Про двоїстість як нездоланну суперечність у сприйнятті й потрактуван-
У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет
60 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718)
ні божевілля пише М. Фуко, розглядаючи цю суперечність через проти-
ставлення трагічного (космічного) і наукового (критичного) дискурсів в
історії європейського божевілля: «образ космічного бачення» і спроби
моральної рефлексії, отже, «елемент трагічний і елемент критичний»,
на його думку, тісно пов’язані між собою і водночас заперечують одне
одного.
Критична свідомість, здобувши виняткові переваги і права, заступила со-
бою трагічний, космічний досвід божевілля. Ось чому класичний, а через
нього — і сучасний досвід божевілля не можна розглядати як якийсь ціліс-
ний образ, що досяг таким чином своєї позитивної істини: образ цей фраг-
ментарний, частковий, за вичерпний він видає себе помилково; це радше
множина, виведена з рівноваги відсутніми, тобто такими, що приховують її,
частинами [15, 41], — пише він.
Попри це, стверджує М. Фуко, трагічне усвідомлення божевілля не
зникло, а постає в історіях та образах небагатьох поетів і художників
(ідеться, зокрема, про Ніцше, Ван Гога, Гельдерліна, Нерваля та ін.), тво-
ри яких дозволяють наблизитися до його трагічного досвіду. Вислови-
тися про божевілля, зберігши частину істини, можливо тільки засобами
поетичної мови, яку наділено цим привілеєм, дарованим їй, можливо,
самим божевіллям, наголошує М. Фуко, отже, «для того щоб говорити
про божевілля, потрібно володіти поетичним даром» [4, 138].
Питання про те, чим є божевілля — утручанням провидіння або ли-
хим підступом, чи потребує хворий зцілення та де пролягає межа між нор-
мою і патологією, зоставалися відкритими для романтиків і модерністів.
«Де та границя, що відділяє нормальне від ненормального?» — запиту-
вала протагоністка Лесі Українки з оповідання «Місто смутку» (1896),
описуючи свої враження від перебування в божевільні: «...почуття стра-
ху, жалості безкінечної і, сором сказати, цікавості, що огортає сторонню
людину при вході в сю велику vekehrte Welt [світ навиворіт. — В. В.]»
[14, 108]. Одне із центральних місць у «Місті смутку» відведене ви-
падковій розмові alter ego авторки з ученим-психіатром, який водно-
час є пацієнтом клініки. Ця розмова сприймається як своєрідна спроба
діалогу з божевільним і відсилає, зокрема, до уривку із Шекспірового
«Короля Ліра», божевілля якого має значення просвітлення (коли «в
безумстві — розум світлий»), відкриття істини про природу людини і
трагічність її земного існування. Загалом, у творах Лесі Українки («Мі-
сті смутку», «Блакитній троянді», «Кассандрі», «Одержимій» та ін.),
як і у творчості всього її покоління — письменників-модерністів «зламу
століть», тема божевілля, що прозріває істини, продовжує шекспірівську
традицію короля Ліра і сприймається як одна із форм осмислення люд-
ської природи.
Вадим ВАСИЛЕНКО
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718) 61
Звернення до теми божевілля в літературі міжвоєнної доби, з одно-
го боку, пов’язане із чільними модерністськими тенденціями (усвідом-
ленням невпорядкованості, абсурдності світу, непередбачуваності й
мінливості людської історії), а з другого, — є реакцією на розгортання
масштабних тоталітарних експериментів (ідеологічних, культурних, полі-
тичних) і породжені ними кризи індивідуальної та національної свідомо-
сті. Метафора хвороби (одна з основних у літературі цього часу) набуває
характерного для модерністської естетики просторового значення — об-
разу замкнутого, ізольованого простору: «епідемічного бараку», «санато-
рійної зони», великого й місткого карцеру («фабрики-кухні», «конвеєра
розбирання людських душ»), що стає уособленням тоталітарної держави,
перетвореної у в’язницю для всіх, і водночас внутрішнього світу людини,
гнаної та самотньої. Чи не вперше до цієї метафори звернувся у своєму
оповіданні «В епідемічному бараці» (1926) В. Підмогильний, зобразив-
ши пересічність людського життя на тлі страждань і смерті, які стали бу-
денністю, тому не викликають жодних зворушень: згасання людей поєдну-
ється з байдужістю, забобонами, дрібними повсякденними конфліктами,
любовними інтригами тощо. Загалом, до проблематики хвороби, однієї з
основних у його творчості поряд зі смертю, любов’ю, заздрістю, В. Підмо-
гильний неодноразово звертався у своїй прозі (серед найпоширеніших об-
разів хвороби чи хворобливих станів, описаних письменником, — невроз,
психоз, суїцидальність, сифіліс та ін.).
Утім, можливо, найповніше, в усій своїй ідейно-тематичній різноас-
пектності хвороба як визначальний сюжет і метафора розкривається у
творчості М. Хвильового. Творча історія й художня проза М. Хвильо-
вого — це яскраве відображення психологічного роздвоєння, нездо-
ланного протиріччя між «божевільною вірою» в «загірну комуну» (як
символічне втілення соціалістичної утопії — ідеалізованої форми «со-
ціального божевілля») і тоталітарною реальністю; і це протиріччя —
один із наскрізних конфліктів (ідеологічних, соціальних, психологічних
тощо), який переживають різні його персонажі. Неможливість досягти
ідеального (держави, людини, суспільства) і відмова усвідомити цю не-
можливість призводять до глибоких психологічних зрушень, одним із
яких і стає божевілля, зображене М. Хвильовим і в клінічному, і в со-
ціальному аспектах — від високого (донкіхотського чи гамлетівського
типів) до низького, буденного.
Означивши «санаторійну зону» як основний хронотоп своєї пові-
сті (1924), М. Хвильовий вивів на кін галерею потенційних або реальних
пацієнтів — людей внутрішньо надломлених, нездатних адаптуватися
до нової, пореволюційної дійсності; вони рефлексують над власними й
чужими хворобами, страхами, ставлять діагнози собі та світу. Як один
з основних мотивів «Санаторійної зони» божевілля пов’язане з про-
У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет
62 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718)
блемами двійництва, страху, суїциду і символічно об’єднує всю мотивну
структуру повісті. У ній М. Хвильовий «здійснює власний психологіч-
ний аналіз епохи та свого героя, дійшовши невтішного висновку: обоє
невиліковні» [12, 272]. Як і в інших творах цього часу, у «Санаторій-
ній зоні» відобразилося розчарування автора новим, пореволюцій-
ним світом. І пацієнти, і лікарі, які перебувають немовби в довічному
ув’язненні в її стінах, відображають глибоку самотність і фатальну недо-
віру до інших і самих себе, загальну приреченість світу-зони: з нього не
можна вийти, до нього можна лише ввійти. «Відсіля нема повороту, як
із того світу» [16, 96], — розмірковує Анарх, центральний персонаж по-
вісті, ув’язнений, як і багато його соратників, людей «не тільки зайвих, а
й шкідливих», одержимих нав’язливими станами, страхами, примарами,
у клініці для душевнохворих. М. Хвильовий зображає психічні розлади
Анарха — власного alter ego — через ситуацію відчуження, його небажан-
ня (а не лише нездатність) існувати в зовнішньому світі; і в цьому сенсі
«санаторійна зона» перетворюється з місця ізоляції, призначеного вбе-
регти «нормальне суспільство» від «ненормальних елементів», на при-
тулок для тих, хто більше не може жити в «нездоровому суспільстві».
До того ж і клініка, і її мешканці — «остання фаланга зайвих людей» —
відображають різні, протилежні шари свідомості самого Анарха, його
викривлене, позначене невиліковною недугою світо- і самосприйняття:
як зазначає у своєму щоденниковому записі одна з пацієнток, від імені
якої ведеться розповідь, «санаторійна зона — не театр маріонеток — це
є розклад певної групи суспільства, за який (розклад) і за яку (групу) я
не беру відповідальності» [16, 55].
Важко не помітити, що біографія Анарха зі «Санаторійної зони» — це
ще одне продовження історії умовно-символічного «Я», роздвоєного на
дві взаємопротилежні особистості, примарна цілісність якого досягаєть-
ся лише ціною (уявного чи реального) брато-, матере- чи самовбивства —
мотиву, виписаного М. Хвильовим у новелах «Я (Романтика)» (1924),
«Мати» (1927), незавершеному романі «Вальдшнепи» (1927) та інших
творах, об’єднаних спільною темою «тьми свідомості, або темряви, яка
поступово поглинає свідомість героя» [12, 273]. До того ж біографія
Анарха — це, імовірно, зображення М. Хвильовим власної символічної
автобіографії, безперервних суїцидальних настроїв і станів, описаних,
зокрема, у листі до М. Зерова від 1924 р. Неспроможний розрізнити
фантоми власної хворої психіки і реальність, «ізольоване помешкання
для душевнохворих» і нічим не обгороджену рекреаційну зону, збаг-
нути, чи існує його мучитель — метранпаж Карно — насправді, чи є
лише виплодом його хворої уяви, єдину можливість подолати це роз-
двоєння він убачає в самогубстві. Самогубство Анарха завершує його
внутрішнє саморуйнування, але водночас стає способом звільнення від
Вадим ВАСИЛЕНКО
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718) 63
світу, що став великою санаторійною зоною (похмурою психлікарнею, з
якої немає виходу), і формою індивідуального, а отже, абсурдного бунту
проти нього:
В тому випадку, коли він живе в ізольованому помешканні і ця дійсність є
лише натовпи примар, він нічого не загубить, зробивши те, що йому треба
зробити. Навпаки, коли він і після цього буде жити, він буде певний, що на-
вкруги його лише самі фантоми. Але й у другому випадку йому нічого губити.
Карно, безперечно, фікція. Він певний, що коли й справді навкруги нього дій-
сність, то Карно на санаторійній зоні нема. Карно — примара і одна частина
його власного «я» [16, 159—160], — розмірковує він перед смертю.
Прикметна для «Санаторійної зони» деформація простору (зву-
ження світу до меж психлікарні) стає однією із форм зображення хво-
роби і пов’язується із психологічними змінами людини: реальність, що
нагадує галюцинацію, набуває просторових ознак, а переміщення Анар-
ха санаторійною зоною виявляє не лише її замкнутість, а й безмежність.
Водночас ідеться не лише про зовнішнє зображення хвороби, а й про її
внутрішнє вираження — погляд на себе і світ крізь призму хвороби. Хво-
ра людина і сама хвороба в М. Хвильового стають не лише об’єктом зо-
браження, а й певним кутом зору, способом світобачення і світовідчуття.
Значно масштабніше метафору божевілля — як історію суспільної хво-
роби — визначив М. Куліш у трагікомедії «Народний Малахій» (1927),
творі, який виявився проникливим передбаченням низки тоталітар-
них сценаріїв та історичних катастроф ХХ ст. Як і «Санаторійна зона»
М. Хвильового, «Народний Малахій» М. Куліша не піддається одно-
значному тлумаченню (як безпосереднє відображення дійсності), а є
певною моделлю, символом абсурдності світу, хаотичності людської
історії, і узагальненням цих абсурдності й хаотичності, руйнівних для
людини та суспільства, стає феномен божевілля. Він визначає художню
концепцію твору, його сюжетний розвиток і своєрідність наративної
структури. Історія містечкового листоноші з пророцьким іменем Ма-
лахій, який, повіривши в те, що Бог помер, намагається дати лад світу,
перебираючи на себе символічну місію пророка, реформатора, пастуха
розгубленої людської отари, має всі риси антиутопії. Уважаючи люди-
ну за творіння недосконале, Малахій створює проєкт негайної реформи
людської природи і, захоплений своєю мрією, покинувши сім’ю (в його
уявленні — нову форму людської божевільні), прямує до Харкова, щоби
звернутися до влади з вимогою розглянути його реформу. У результаті
пророк соціалізму потрапляє до клініки для божевільних — харківської
Сабурової дачі, у якій і знаходить визнання своєї місії і покликання.
Уводячи ідею божевілля у складний соціополітичний контекст радян-
ської дійсності, М. Куліш розкриває її в різних формах (від міфологічних
до соціально-політичних) через сатиричні, гротескні, фантасмагоричні
У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет
64 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718)
образи, моральні й філософські узагальнення тощо і тлумачить як траге-
дію одвічну, загальнолюдську. «Без сумніву, тема божевілля у трагедії має
величезну вагу, — пише Н. Кузякіна. — Це — знак маніакального збо-
чення у мисленні “нового Леніна”, який обіцяє негайно відкрити перед
країною нове життя». І продовжує:
Незалежно від можливого конкретного змісту, тема божевілля в «Народному
Малахієві» має глибоке символічне звучання. Бо це — божевілля часу, коли
всі усталенні поняття полетіли шкереберть. Це — історичне запаморочен-
ня і неминуча загибель пророків утопічних реформ та негайного соціалізму.
Це — божевілля й загибель Дон Кіхотів, які вирішили насильством виправи-
ти людство. І, нарешті, це пророче видіння драматургом власного майбутньо-
го, — як всяке моторошне видіння ніби несподіване й недоречне. <…> Та між
художнім зображенням маніяка й власним божевіллям митця — дистанція
чимала [8, 292].
Ідея донкіхотства, яку завважила дослідниця, — важливе, хоч і не
єдине пояснення феномену божевілля в «Народному Малахії», адже
це явище має значно глибше, міфологічне й релігійне коріння, а його
потрактування вимагає системного і всебічного аналізу твору. Через
залучення різних — соціальних, національних і релігійно-міфологіч-
них — структур М. Куліш творить сюжет зі складною, багаторівневою
структурою, де все з усім пов’язано, тому буденне, навіть нице, набуває
значення трагічного, і навпаки — високе й пафосне безжалісно висмію-
ється: так під поверхнею, на перший погляд, трагікомічних ситуацій із
життя божевільного він демонструє серйозні пошуки одвічних і незмін-
них вартостей, людських зв’язків у світі, який зійшов із глузду.
Місткий і переповнений карцер, «конвеєр розбирання людських душ»,
заселений людьми різного віку, стану, національності, який живе за влас-
ними законами, зображує І. Багряний у «Саду Гетсиманському» (1950),
творі, написаному в повоєнний, еміграційний період, який, проте, відсилає
до попереднього, із 1930-х років, фрагмента з біографії письменника — його
арешту й ув’язнення. Як один із другорядних, що увиразнює аномальність
радянського світу, І. Багряний зображає епізод божевілля професора Гепне-
ра — ученого-марксиста, який «не міг спуститися з “ленінських високостей”
у “босяцький низ”» і, не витримавши психологічного тиску, «обернувся в
тихого маніяка, що весь час на очах цілої камери намагався ротом дістати
свої статеві органи… Потім схоплювався голий і щось танцював, приспіву-
ючи… Потім говорив зі Сталіним на еротичну тему в непристойних тонах і
заходився тихим безглуздим реготом» [1, 492].
Світ карцеру в романі І. Багряного є імітацією зовнішнього світу,
його деформованою, вивернутою назовні формою. Це символ закрито-
го, ізольованого простору, місце, де
Вадим ВАСИЛЕНКО
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718) 65
всілякі клопоти та «страшно важні проблеми», і співи, й одчайдушні ігри, й
турніри шахові, лекції, «романи» тощо, тощо — це все тільки було втечею,
амальгамою, удаванням видимості життя, що прикривала тяжку трагедію й
душевну розчахненість та настороженість, нап’ятість до крайньої межі. До тієї
межі, за якою починається розпач і божевілля [1, 491].
Проблему взаємозв’язку хвороби і творчості (одну із принципових
для модерністської естетики) порушують два, здавалось би, ідейно та
стилістично несхожі автори — соцреаліст І. Микитенко в повісті «Вур-
кагани» (1927) і В. Домонтович у створеній у 1930-х (незавершеній і не-
опублікованій) романізованій біографії «Гельдерлін». Твір І. Микитен-
ка — одного з корифеїв радянського соцреалізму, написаний у 1920-х, а
отже, у період іще умовної творчої свободи, відкриває проблему психо-
аналізу соцреалізму, його внутрішнього зв’язку із модернізмом, худож-
ньої еволюції та саморуйнування. Створена в той самий час, що й
«Народний Малахій» М. Куліша і «Санаторійна зона» М. Хви-
льового (два чи не найбільш психологічно наснажені й, можливо,
центральні тексти 1920-х років), повість І. Микитенка (письменника,
причетного до клінічної медицини) розкриває ідею творчості як пси-
хологічну і вводить її у складний психосоціальний контекст радянської
дійсності — проблем безпритульності, підліткового насильства тощо.
У «Вуркаганах» І. Микитенко розповідає історію талановитого скульп-
тора з дитячого будинку, який, ставши свідком убивства, через нерво-
вий зрив потрапляє до психіатричної клініки — «нечуваного ярмарку
безумства», де «засліплений непевними ідеями розум блукав страшни-
ми манівцями, сіючи навколо себе підозріння, самохвальство або жах
воскової байдужості» [9, 63]. У психлікарні його історія перетинається
з іншою — художника Романа, який так само, як і він, знаходить поря-
тунок у мистецтві; ці історії сприймаються як своєрідні відображення
одна одної. Епілепсія та неврастенія Романа стають джерелами його уні-
кальної творчості: зі своєї хвороби, невилікуваних травм дитинства він
черпає незвичні образи для своїх творів. Творчий процес Романа автор
описує як дію несвідомого, а його внутрішній стан — як «стихію фарб
і темного відчаю»: Роман «приступав до своєї праці, наче в тумані, не
знаючи навіть, що саме він малюватиме. Потому, немов із чарівного дже-
рела, десь прихованого в таємних глибинах підсвідомого, пролились не-
ясні бажання, на дикті стали загорятися фарби» [9, 73]. Однак спроби
лікарського втручання, прагнення повернути пацієнта до «норми» руй-
нують його талант, і геніальний художник після лікування повертається
пересічним малярем:
Останні його малюнки, що їх він виконав недавно, коли вже майже зовсім оду-
жав, були безбарвні й шаблонові. Так міг би намалювати кожний, хто справді
ніколи не тримав у руках пензля. <…> Лікар, вивчаючи його останні малюн-
У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет
66 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718)
ки, вдоволено, а разом і сумно хитав головою. «Цей хворий видужує, — ду-
мав він, бігаючи по своєму кабінеті рвучкими кроками, — ланцюг свідомості
знов заковано новими ланками, що були розірвані, перетерті іржею хворо-
би. Більше немає влади підсвідомого. Воно вже не може кидатися в зовнішнє
середовище своїми незчисленними скарбами набутого за життя змісту. Годі.
Тепер, мов через скупу цідилку, воля свідомості перепускатиме цяточки твор-
чості, що припадають на долю нормальної людини. Тільки потрібне, тільки
безпосередньо корисні образи входитимуть у потік свідомості, а решта… ре-
шта піде назад, затиснута в ковані таємничі льохи, на вічну схованку» [9, 74].
Звертаючись до історії Гельдерліна, на прикладі його особи й біогра-
фії В. Домонтович розкриває ідейні й філософські суперечності зламу
епох — просвітництва й романтизму. Природа творчості та революцій-
ного насильства (наскрізна ідея роману, яку В. Домонтович показує че-
рез історію взаємин Гельдерліна й Шиллера — людей різних ідеологіч-
них, естетичних поглядів, речників різних генерацій) — одна з важливих
у його творчості (продовжена, зокрема, у «Розмовах Екегартових із Кар-
лом Гоцці»). Події Французької революції з її гуманістичними ідеалами
та застрашливими наслідками накладаються на сучасний письменникові
пореволюційний контекст, а постать Гельдерліна (поета, творче життя
якого обірвалося передчасно, у момент, можливо, найвищого творчого
піднесення, хоча його земне існування продовжувалося ще кілька деся-
тиліть) на власну Домонтовичеву біографію. Взаємини двох митців —
Гельдерліна й Шиллера — зображені як «єдність протилежностей».
Це взаємини вчителя й учня, що набувають значення конфлікту поко-
лінь, епох, ідеологій і мають трагічну розв’язку. Знищений своїм психіч-
ним захворюванням, Гельдерлін веде скромне життя в родині добросерд-
ного столяра, який піклується про нього, і ніщо в ньому вже не нагадує
юного генія, ще недавнє світило німецької романтичної поезії, яке уві-
брало у свою творчість, здавалося, саму сутність епохи.
Своїм драматизмом і внутрішньою суперечливістю біографія
Т. Осьмачки подібна до доль поетів-романтиків (наприклад, Гельдерліна,
в історії якого досвід письма тотожний досвіду божевілля) і відображає
всю глибину психологічного зламу, яку пережило покоління українських
1920-х. У творчості Т. Осьмачки історія божевілля увиразнюється й вод-
ночас ускладнюється тим, що ґрунтується на його власному досвіді бага-
торічного пацієнта радянських психіатричних клінік, досвіді того, хто,
за словами В. Петрова, «не був ані розстріляний, ані засланий. Його за-
ховали до будинку божевільних. Експертиза проходила за експертизою.
Лікарня за лікарнею. Іспитовий термін за іспитовим» [13, 37]. У дра-
матичній історії письменника «стався фатальний збіг суб’єктивних і
об’єктивних травматичних чинників. Його внутрішні психічні фобії, ви-
кликані соціальною деструктивністю, виявили катастрофічний зв’язок
Вадим ВАСИЛЕНКО
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718) 67
його психіки зі зовнішнім світом» [10, 385]. Складність художнього
прозомислення Т. Осьмачки в тому, що, на відміну від своїх сучасників,
котрі аналізували радянський світ і людину, породжену ним, процеси її
маргіналізації та патологізації із психоаналітичної перспективи (В. Під-
могильний, М. Хвильовий, В. Домонтович та ін.), він відображав цей світ
із максимально близької до себе відстані — як виплід його власної ска-
ліченої, зламаної душі. Ця складність зумовлює і своєрідність Осьмаччи-
ної творчості: і в контексті українських 1920-х, і в літературному процесі
1940—1950-х він хоча й має чимало спільного зі своїми сучасниками (на
ідейно-тематичному, жанрово-стильовому рівнях), та, попри це, істот-
но відрізняється від будь-кого з них. Закорінена в романтичну стихію,
її міфологічні, архетипні джерела, його творчість оновлює національну
художню традицію та надає їй нових звучань і значень.
Проблематика хвороби у творчості Т. Осьмачки — одне з важливих
(і, попри це, малодосліджених) питань, що наближає до розуміння світо-
гляду письменника і взаємозв’язку його творчості й особистості. Хвороба
надає Осьмаччиній історії певної винятковості, приваблює прихованими
в його образно-символічній, ідейно-естетичній системах смислами. Зре-
штою, в українському ХХ ст. він чи не найвідоміший письменник, якому
був поставлений діагноз шизофренія, і один із небагатьох, хто вижив піс-
ля психіатричних утручань радянської системи. Образ «божевільного
генія», «поета з пекла», «самотнього демона української літератури»,
«приреченого на самотність і вигнання», тісно зрісся з ім’ям і творчістю
Т. Осьмачки, а історія його хвороби (уро дженої чи набутої, реальної чи
імітованої) неодноразово містифікувалася і врешті стала біографічним
міфом, який позначився і на критичній рецепції Осьмаччиної творчості
як джерела унікального, закоріненого в його біографію досвіду, «психо-
логічного документу, який дає уявлення про пошуки шляхів подолання
страху» [10, 381], чи «свідчення того, як суб’єктивно пережита націо-
нальна трагедія народжує вражаючу естетичну реальність» [5, 2].
Біографічну психодраму Т. Осьмачки можна вважати передумовою
до розуміння його творчості — «довершеної естетики відчаю, само-
тності й розщепленого крику» [5, 4]. Збіг суб’єктивних і об’єктивних
травматичних чинників — природної чуттєвості та нелюдської жорсто-
кості часу — призвів до вивільнення внутрішніх, первісних страхів, які
невдов зі породили клінічне захворювання — шизофренію. Трагічний
досвід радянських психлікарень не лише похитнув психічне здоров’я
письменника, а й поглибив укорінений із дитинства драматизм його сві-
товідчуття. І глухота матері, яка втратила слух під час пологів, і смерть
брата, розстріляного червоноармійцями за зберігання його, Осьмаччи-
ної, поезії, поклали на письменника тягар неспокутуваної провини, а
участь в українській революції, військова служба в «чорних запорож-
У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет
68 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718)
цях» породили страх перед тоталітарною машиною, який із часом — у
процесі розгортання тоталітарного терору й репресій — лише поглиб-
лювався. Перебування в радянських, а згодом у значно гуманніших аме-
риканських психіатричних клініках, випадки сімейного насильства, без-
перервні конфлікти й публічні ексцеси чи то в Києві 1920—1930-х років,
чи то у Львові середини 1940-х або в Америці 1950-х закріпили за ним
репутацію божевільного — образ прибраний (що дозволяв йому по-
новому, зокрема крізь призму хвороби, побачити і світ, і людей у ньому)
чи реальний, що став і стратегією самовиживання (маскою блазня на кар-
навалі смерті), і певною творчою іпостассю, яку письменник приміряв на
себе. Осьмачка
був гіпохондриком, що підозрює в себе різні тяжкі хвороби, — згадувала його
лікарка й біограф М. Кейван, — тому часто заходив до амбулаторії зі своїми
здебільшого уявними хворобами. Фактично в нього був здоровий та на диво
витривалий організм. Довгі роки злиденного життя, тюрма… позначилися
сильно на його психіці та мало на фізичному здоров’ї [7, 39].
Божевілля як один з основних психостанів доби проявляється в іс-
торії і творчості Т. Осьмачки і як визначальний момент із його біографії,
і як художній сюжет, пов’язаний із модерністською естетикою його твор-
чості, зокрема з її найпотужнішою (романтичною) стихією. Романтичне
коріння Осьмаччиного божевілля виростає з глибокої неоднозначнос-
ті зображуваного ним світу, наскрізної дуальності людської природи,
звернення до гіпнотичних, сновидних, галюцинаційних станів. Дуаль-
ність художньої реальності Т. Осьмачки наскрізна: його світ немовби
перебуває на межі між буттям і небуттям, піднесеним і впослідженим,
божественним і диявольським, імперським і колоніальним, і ця двопла-
новість, пов’язана з міфологізмом його художнього мислення, «наочно
представляє форму його розколотої свідомості. Дві реальності — реаль-
ність свідомості і реальність її словесного відображення — залишаються
розведеними, взаємно неперетвореними» [5, 63].
Зв’язок творчого обдарування й божевілля, що «зазирає (і то дуже
часто) у такі глибини, де світлий розум й уві сні не буває» [17, 149], у
Т. Осьмачки пов’язаний з основними для романтичної естетики обра-
зами: поета, мандрівника, пророка. Цей зв’язок він розкриває у своїй
прозі — оповіданні «Психічна розрядка» (1948) та повісті «Ротонда
душогубців» (1956), творах із виразним автобіографічним підтекстом
(у розумінні відображення внутрішнього життя автора, його складних
психологічних колізій). В обох творах Т. Осьмачка опрацьовує роман-
тичний тип божевілля, побудований на традиційному протиставленні
реального і уявного: з одного боку, це божевілля реальне, що постає клі-
нічним або суспільним вироком, діагнозом людині й часу, а з другого, —
Вадим ВАСИЛЕНКО
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718) 69
уявне, всередині якого диференціюються інші підтипи (божевілля як
передчуття смерті, а також божевілля митця, для якого втеча у хворобу
стає і формою несприйняття реальності, і своєрідним способом само-
вираження). Звісно, можна говорити і про інші аспекти Осьмаччиного
божевілля («як психічної реакції на втрату свободи», «як імітації за-
ради виживання» і божевілля «як правдивого слова» в добу цензури,
суголосного з «поетичним божевіллям» — художнім відкриттям ре-
альності), проте, безсумнівно, божевілля автора, реальне чи імітоване,
пов’язане з його творчістю, є невід’ємною її частиною, а в його творах —
і поетичних, і прозових — можна знайти не лише риси хвороби, манії
переслідування, розщеплення особистості, а й ключ до розуміння (і змі-
ни) його особистості. Знак божевілля в цьому сенсі сприймається як со-
ціально й політично забарвлений, отже, такий, що повідомляє про пев-
не — відкрите чи приховане — протистояння між поетом і системою,
людиною і масою та підважує владу панівного тоталітарного дискурсу,
його моральні принципи й суспільно-політичні норми. І письменник
Іван Брус із «Ротонди душогубців», і композитор Герасим Сокира із
«Психічної розрядки» демонструють такий тип божевілля, що розгор-
тається через протистояння героя із суспільством, яке сприймає його
за божевільного (або він видає себе за такого). Природна (збожеволіла)
людина проти всепожираючого молоха смерті — це основний конфлікт
Осьмаччиних творів.
Схожий конфлікт (але без відкритого, зовнішньо оголеного, як це
прикметно для Т. Осьмачки, ідеологічного підтексту, а зі внутрішнім
«подвійним дном») опрацьовує у своїй «Емальованій мисці» (1942)
В. Домонтович, оповідаючи історію молодого філософа, дослідника тео -
рії Гассенді, ученого з «ясним розумом» і «чіткою» та «величною
думкою», у якого, як і в героїв «Психічної розрядки» й «Ротонди
душогубців» Т. Осьмачки, діагностують шизофренію. Однак, попри
значну подібність у художньому осмисленні хвороби, зокрема в акцен-
туванні її суспільної природи, проблематизації хвороби і творчості,
божевілля і геніальності тощо, у творах Т. Осьмачки й В. Домонтови-
ча хвороба має відмінні значення. Якщо в Т. Осьмачки вона є засобом
індивідуального, а отже, абсурдного бунту проти системи і цей «при-
страсний, доведений до невтомно пульсуючої схвильованості, бунт під-
креслює екзальтовану натуру героя» [5, 55], то в В. Домонтовича ви-
являється однією із форм авторської іронії, що увиразнює абсурдність
світу і вказує на ненадійність людського розуму; якщо В. Домонтович
показує історію божевілля через іронічний (критичний) дискурс, то
Т. Осьмачка — через близький його світосприйманню дискурс тра-
гічний; якщо В. Домонтовича цікавить клінічний аспект божевілля,
то Т. Осьмачку — метафізичний.
У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет
70 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718)
Питання про те, чи хвороба героя психічна, чи зумовлена соціально
або політично, В. Домонтович залишає відкритим. Об’єктом його уваги
стає неповторна людська особистість, що виявляється жертвою аномаль-
них, незрозумілих їй обставин. Невипадково лікареві, від імені якого ве-
деться розповідь, пацієнт нагадує «хрумкий і несталий образ Новаліса,
образ поета, філософа й мрійника», якому судилася рання й трагічна
смерть: звинувачений «у протягуванні ідеалістичної контрабанди», опи-
нившись на задвірках радянського суспільства з тавром державного зло-
чинця, пройшовши всіма колами «соціалістичного раю» і в результаті
ставши пацієнтом київської Кирилівки, як людина з «ясним розумом»,
він травмований передусім алогізмом, абсурдністю того, що з ним від-
булося. Ірраціональність тоталітарної дійсності та неспроможність збаг-
нути її як закономірність позбавляють його реального бачення речей, і
це протиріччя — між раціональним (само- і світо)сприйняттям послі-
довника Гассенді й ірраціональною сутністю тоталітарного світу, основ-
не в «Емальованій мисці» — В. Домонтович розвиває в інших художніх
і філософських творах цього часу:
Він філософ, і як філософ він намагається усвідомити те буття, що він його
веде, знайти для нього раціональне визначення, підпорядкувати його аб-
страктно загальній формулі. Він звик мислити систематично. Усе, що він ду-
має, він підпорядковує одній і тій самій думці: я не зробив жодного злочину.
Його свідомість отруєна почуттям власної безвинності. Це єдине, про що
він думає й може думати. … його звичка мислити логічно повинна була стати
ґрунтом, на якому почалася руйнація його психіки [2, 137].
Проблему руйнації особистості як результат несуголосності зовніш-
нього і внутрішнього — одну з центральних у його творчості — В. До-
монтович розкриває через зв’язок причини й наслідку та увиразнює її
через три внутрішньо суперечливі образи: пацієнта — філософа-раціо-
наліста, який прагнув мислити, а не перебувати в психлікарні, де утри-
мують божевільних, і водночас здавався «кришталево чистим клінічним
зразком захворювання на шизофренію»; лікаря, який, нехтуючи своїм
обов’язком лікувати психічно хворих, прагнув «урятувати» пацієнтів
від хвороби й «обстоював право кожної людини зватися здоровою»; і
завідувача психлікарні — «циніка і скептика», а до того ж хронічного
алкоголіка, який «любив жінок, горілку й книжки, оправлені в гарні па-
літурки», «користувався великим авторитетом у психіатрії і не вірив ні
в що». Кожен із них — свідок історії людського божевілля, і в кожно-
го — власна версія цієї історії.
Проблема взаємозв’язку творчого інакодумства з божевіллям (одна
з основних у творчості Т. Осьмачки) відображає критику радянського
режиму, зокрема одного з його репресивних інструментів — каральної
психіатрії. В історичній ретроспективі явище «політичного безумства»
Вадим ВАСИЛЕНКО
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718) 71
має власні, соціально й історично зумовлені закономірності та відсилає
до сюжетів про «божевільних інакодумців», як таврували їх у росій-
ській, а згодом у радянській імперії — країні, де політичне вільнодум-
ство (підважування основ суспільної моралі та політичної свідомості)
ототожнювалося з клінічним божевіллям. Художньою репрезентацією
російського інваріанту «політичного божевілля» може бути, напри-
клад, «Апологія божевільного» «державного безумця» П. Чаадаєва,
написана в першій половині ХІХ ст., або «Палата № 6» А. Чехова, у якій
образ клініки сприймається як символ задушливої суспільної атмосфери
імперської Росії, «Записки божевільного» М. Гоголя та ін. Значно пізні-
ше, у 1960—1970-х роках, ця тема в дещо іншій, реалістичній, оболонці
знайшла своє втілення в дисидентській прозі — повісті «Палата № 7»
В. Тарсиса, романі «Сім днів творіння» В. Максимова та ін.
Романтична інакшість Осьмаччиних протагоністів — «сковоро-
динця “колгоспної ери”» Герасима Сокири, якого сприймають за бо-
жевільного, чи репресованого письменника Івана Бруса, який удає із
себе божевільного, щоб уникнути тортур і смерті, — відображає влас-
ну Осьмаччину психодраму. У «Психічній розрядці» тема божевілля
пов’язана із традиційним романтичним конфліктом між знеособленим
суспільством і яскравою індивідуальністю, селянським філософом у «бі-
лій сорочці і білих полотняних штанях» і безликим світом-колгоспом.
Історія радянського вчителя, якого звільняють зі школи за відхилення
від ідеологічних приписів і поміщають до психіатричної клініки, стає
основою для зображення аномальної радянської дійсності: стан боже-
вілля автор використовує для увиразнення жахливої безнадійності лю-
дини, оголошеної хворою, її відчуження всередині сім’ї й суспільства.
Сприймаючи ілюзію Герасима про «величну музичну композицію на
зразок “Демона” чи “Фавста”», яка увібрала б у себе безмежне «україн-
ське горе», за божевілля, сім’я видає його органам влади. Таке ж нерозу-
міння й обмеженість Герасим зустрічає і у квартирі поета Мацюри, що
уособлює радянську письменницьку еліту, не здатну ні розуміти мисте-
цтво, ні жити ним: у захаращеній, брудній квартирі радянського барда,
що зустрічає його в ліжку з двома повіями, Герасим бачить не поклонін-
ня слову, а людську мізерію, болото дріб’язкових інтересів, егоїстичних
пристрастей. Між «пролетарським бардом», який «не виліз із строфі-
ки Олесевої і другорядних російських поетів» [11, 23], і музикантом-
самоуком, якого переповнює трагедія українського села, — неподоланна
прірва. Конфлікт протагоніста зі світом, що приводить його до київської
Кирилівки, передбачає трагічну розв’язку. Повернувшись до лікарні,
він стає жертвою «психічної розрядки»: психи вбивають його, сприй-
маючи за антирадянського шпигуна. Важко не зауважити символічного
змісту цієї сцени, зображеної, як і все інше, короткими та вибухово-екс-
У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет
72 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718)
пресивними мазками: психіатрична клініка недвозначно асоціюється з
радянським суспільством, охопленим страхом і параноєю, вистежуван-
ням, підслуховуванням, пошуками іноземних агентів, а взаємини між
лікарями й пацієнтами — це символічне відображення стосунків між
владою і масою.
Хронологічно «Ротонда душогубців» належить до останнього,
можливо, найважчого періоду в житті Т. Осьмачки, позначеного низкою
психічних розладів і безперервних та безцільних поневірянь — містами,
країнами, континентами: цей твір несе в собі уявлені й реальні страхи,
що переслідували письменника і набували дедалі загрозливіших форм
(останньою з них була смерть). Пов’язуючи психічне захворювання з
імітацією хвороби, Т. Осьмачка відкриває таємницю власного досвіду —
душевно хворої творчої особистості (цьому сприяє і клінічна точність, із
якою він передає процеси психічних розладів героя). Мотив божевілля
визначає кульмінацію твору і прогнозує його розв’язку, але, попри свою
психологічну й політичну вмотивованість, функціонує не як самодостат-
ній, а такий, що виконує певну, заздалегідь визначену функцію і є час-
тиною складнішої, об’ємнішої теми — життя і смерті, зради й помсти.
Крім того, цей мотив пов’язаний із низкою інших (страху смерті, бать-
ко- і братовбивства тощо) і сприймається двояко: як частина сюжетної
лінії (історії Осьмаччиного alter ego Івана Бруса, що симулює божевілля,
аби уникнути тортур і смерті, і певний тип світорозуміння і світовідчут-
тя, вияв внутрішнього «Я» протагоніста, самотнього та приреченого)
його божевілля стає не лише відображенням зовнішньої реальності або
її частиною, а самою реальністю, елементом якогось недосяжного, при-
хованого від усіх знання. До того ж це знання, як і все інше, в Т. Осьмач-
ки має подвійний — прихований і відкритий, міфологічний і реаліс-
тичний — смисл: з одного боку, воно тотожне містичному прозрінню,
погляду в понадособистісне й позамежне, а з другого, — є грою, карнава-
лом, блазнюванням тощо.
Опрацьовуючи історію про божевілля митця — одну з основних у
літературі Нового часу — і поєднуючи романтичні образи й мотиви з
реалістичними, Т. Осьмачка переосмислює її в контекстах тоталітарної
доби і власної біографії. У суспільно-політичному аспекті мотив боже-
вілля увиразнює авторську інвективу радянському антисвіту і його ін-
ституціоналізованій каральній психіатрії, у художньому — сприймаєть-
ся як певний спосіб бачення, прийом самовідчуження, самовигнання й
самоізоляції, а отже, має не лише психологічне, а й соціальне коріння.
Божевілля цікавить Т. Осьмачку і як форма самосвідомості героя, і як
клінічна історія, а міфо- й ідеологізований образ божевільного — твор-
чої особистості, що зазнає репресій і переслідувань, — є символом його
власної біографії.
Вадим ВАСИЛЕНКО
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718) 73
Отже, ідеологічно й політично заангажоване, божевілля стає одним
із основних, основоположних літературних сюжетів часу, а його потрак-
тування має низку особливостей, зумовлених соціально-історичними,
історико-культурними й індивідуально-біографічними чинниками. Змі-
ни в осмисленні природи божевілля пов’язані також із оновленням мо-
дерністської поетики, зокрема, засобів вираження внутрішнього через
зовнішнє і з’ясування проблеми взаємозв’язку між зовнішнім і внутріш-
нім, і з цього погляду божевілля як тема і сюжет демонструє спільність і
своєрідність авторських поетик.
ЛІТЕРАТУРА
1. Багряний І. Сад Гетсиманський. Б. м. [Новий Ульм]: Україна, 1950. 560 с.
2. Домонтович В. Емальована миска // Домонтович В. Проза. У 3 т. Т. 3: Розмови Екегар-
тові з Карлом Гоцці та інші оповідання й нариси / Ред. й супровід. ст. Ю. Шевельова.
Б. м. [Мюнхен]: Сучасність, 1988. С. 124—140.
3. Эпштейн М. Методы безумия и безумие метода // Эпштейн М. Знак пробела: О буду-
щем гуманитарных наук. Москва: НЛО, 2004. С. 512—540.
4. Эрибон Д. Мишель Фуко. Москва: Молодая гвардия, 2008. 384 с.
5. Зборовська Н. «Танцююча зірка» Тодося Осьмачки. Київ: Козаки, 1996. 63 с.
6. Зонтаґ С. Хвороба як метафора. СНІД і його метафори / Пер. з англ. Т. Бойко. Київ:
Видавництво Жупанського, 2012. 162 с.
7. Кейван М. У самотній мандрівці до вічності // Живий Осьмачка: Спогади / Упоряд.
С. Козак. Детройт: Українські вісті, 1998. С. 35—84.
8. Кузякіна Н. «Ув’язнений за суворою ізоляцією…». З роздумів над долею Миколи Кулі-
ша // Кузякіна Н. Автопортрет, інтерв’ю, статті з історії і теорії драми; спогади / Упо-
ряд. і автор вступ. ст. В. П. Саєнко; наук. ред. С. А. Гальченко. Дрогобич; Київ; Одеса:
Відродження, 2010. С. 276—295.
9. Микитенко І. Вуркагани // Микитенко І. Вуркагани: повісті й оповідання. Вид. 3. Хар-
ків: Державне видавництво України, 1930. С. 9—103.
10. Мірошник О. Психобіографічний метод у літературознавстві. Теорія питання та деякі
аспекти практичного застосування // Літературознавство. Фольклористика. Культуро-
логія. 2015. Вип. 18—20. С. 363—389.
11. Осьмачка Т. Психічна розрядка // Арка: Журнал літератури, мистецтва і критики.
Мюнхен: Українська трибуна, 1948. Ч. 1 (7). С. 20—26.
12. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. 2 вид., перероб. і доп. Київ:
Либідь, 1999. 447 с.
13. Петров В. Українські культурні діячі УРСР — жертви більшовицького терору. Нью-
Йорк: Пролог, 1959. 80 с.
14. Українка Леся. Місто смутку. Силуети // Українка Леся. Твори. Том Х: Проза / За заг.
ред. Б. Якубського. Нью-Йорк: Видавнича спілка Тищенко & Білоус, 1954. С. 108—
114.
15. Фуко М. История безумия в классическую эпоху. Москва: АСТ Москва, 2010. 698 с.
16. Хвильовий М. Повість про санаторійну зону // Хвильовий М. Твори: У 5 т. Т. 2 / Упо-
ряд. й заг. ред. Г. Костюка, передм. М. Шкандрія. Нью-Йорк; Балтімор; Торонто:
Об’єднання українських письменників «Слово», Українське видавництво «Смолос-
кип» ім. В. Симоненка, 1980. С. 55—174.
17. Чижевський Д. Порівняльна історія слов’янських літератур: У 2 кн. / Пер. з нім. О. Кос-
тюк, М. Ігнатенко. Київ: Академія, 2005. 288 с.
Отримано 27 жовтня 2020 р.
У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет
74 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718)
REFERENCES
1. Bahrianyi, I. (1950). Sad Hetsymanskyi. [New Ulm]: Ukraina. [in Ukrainian]
2. Domontovych, V. (1988). Emalovana myska. In Domontovych, V. Proza (Vol. 1-3; Vol. 3;
pp. 124-140) [Munich]: Suchasnist. [in Ukrainian]
3. Epshtein, M. (2004). Metody bezumiia i bezumiie metoda. In Epshtein, M. Znak probela: O
budushchem humanitarnych nauk (pp. 512-540). Moskow: NLO. [in Russian]
4. Eribon, D. (2008). Mishel Fuko. Moscow: Molodaia gvardiia. [in Russian]
5. Zborovska, N. (1996). “Tantsiuiucha zirka” Todosia Osmachky. Kyiv: Kozaky. [in Ukrainian]
6. Sontag, S. (2012). Khvoroba yak metafora. SNID i yoho metafory (Boiko T., Transl.) Kyiv:
Vydavnytstvo Zhupanskoho. [in Ukrainian]
7. Keivan, M. (1998). U samotnii mandrivtsi do vichnosti. In Zhyvyi Osmachka: Spohady
(pp. 35-84). Detroit: Ukrainski visti. [in Ukrainian]
8. Kuziakina, N. (2010). “Uviaznenyi za suvoroiu izoliatsiieiu…”. Z rozdumiv nad doleiu
Mykoly Kulisha. In Kuziakina, N. Avtoportret, interviu, statti z istorii i teorii dramy; spohady
(pp. 276-295) Drohobych; Kyiv; Odesa: Vidrodzhennia. [in Ukrainian]
9. Mykytenko, I. (1930). Vurkahany. In Mykytenko, I. Vurkahany: povisti i opovidannia. 3d ed.
pp. 9-103. Kharkiv: Derzhavne vydavnytstvo Ukrainy. [in Ukrainian]
10. Miroshnyk, O. (2015). Psyhobiohrafi chnyi metod u literaturoznavstvi. Teoria pytannia ta
deiaki aspekty praktychnoho zastosuvannia. Literaturoznavstvo. Folklorystyka. Kulturolohia,
18-20, 363-389. [in Ukrainian]
11. Osmachka, T. (1948). Psyhichna rozriadka. Arka: Zhurnal literatury, mystetstva i krytyky,
1 (7), 20-26. [in Ukrainian]
12. Pavlychko, S. (1999). Dyskurs modernizmu v ukrainskii literaturi (2d ed.). Kyiv: Lybid. [in
Ukrainian]
13. Petrov, V. (1959). Ukrainski kulturni diiachi URSR — zhertvy bilshovytskoho teroru. New
York: Proloh. [in Ukrainian]
14. Ukrainka Lesia. (1954). Misto smutku. Syluety. In Ukrainka, Lesia. Tvory (Vol. 10; pp. 108-
114). New York: Vydavnycha spilka Tyshchenko & Bilous. [in Ukrainian]
15. Fuko, M. (2010). Istoria bezumiia v klassicheskuiu epokhu. Moscow: AST Moskva.
[in Russian]
16. Khvylovyi, M. (1980). Povist pro sanatoriinu zonu. In Khvylovyi, M. Tvory. (Vol. 1-5;
Vol. 2; pp. 55-174). New York; Baltimore; Toronto: Obiednannia ukrainskykh pysmennykiv
“Slovo”, Ukrainske vydavnytstvo “Smoloskyp” im. V. Symonenka. [in Ukrainian]
17. Chyzhevskyi, D. (2005). Porivnialna istoria slovianskych literatur. (Vol. 1-2). (Kostiuk O.,
Ihnatenko M. Transl.). Kyiv: Akademia. [in Ukrainian]
Received 27 October 2020
Vadym VASYLENKO, PhD
Shevchenko Institute of Literature
4 M. Hrushevskoho st., Kyiv, 01001
e-mail: wadym.wasylenko@gmail.com
ORCID: https://orcid.org/0000-0001-7685-9258
IN THE INSIDE-OUT WORLD: MADNESS AS A THEME AND PLOT
Th e paper focuses on the madness as a theme and plot in Ukrainian literature of the 1st
half of the 20th century. Th e researcher analyzes ideological and aesthetic tendencies associ-
ated with the understanding of the madness phenomenon, clarifi es its functional features,
symbolic and ideological signifi cance, and emphasizes the connection between the psycho-
logical atmosphere of the totalitarian reality and literary interpretations of madness. Th e
analysis involves works of diff erent genres, styles, and dates of writing in which the theme of
madness acquires ideologically engaged and symbolically signifi cant content.
In “Sanatorium Zone” by M. Khvylovyi the madness phenomenon is associated with
the problems of split personality and suicide. It may be explained in a modernist context, as
Вадим ВАСИЛЕНКО
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2021. № 4 (718) 75
a refl ection of the internally confl icting nature of a man, incapable of changing the existing
world or getting adjusted to it.
In the tragicomedy “People’s Malakhiy”, M. Kulish introduced the idea of madness into
the complex sociopolitical context of the soviet reality which he revealed in various forms
(from mythological to social-political) using satirical and grotesque images, philosophical
generalization, etc.
An episode of madness in the novel “Th e Garden of Gethsemane” by I. Bahrianyi em-
phasizes the anomality of the soviet world which is symbolized by the punishment cell and
characterized as a “conveyor belt for dismantling human souls”.
Th e story of the romantic poet Hölderlin in the novel by V. Domontovych is socially
and politically conditioned. It reveals the state of a man and the world in a diffi cult transi-
tional era. In “Th e Enameled Bowl”, Domontovych elaborates the theme of illness through
the idea of the lack of consistency between the internal and external and understands it as
an artistic convention that marks the absurdity of the world.
T. Osmachka in his prose was especially focused on the theme of madness. He was
interested in mental disorders both as a form of the character’s self-awareness and as a clini-
cal story. Th e mythological and ideological image of a mentally ill man, refl ecting a creative
person subjected to repression and persecution, is a symbol of his own biography.
In general, the changes in the interpretation of mental disorders are associated with the
renewal of the modernist poetics and caused by the writers’ attempts to clarify the connec-
tion between the external and internal.
Keywords: illness, madness, ideology, totalitarianism, romanticism.
У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-184721 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0236-1477 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:16:04Z |
| publishDate | 2021 |
| publisher | Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Василенко, В. 2022-07-06T07:07:22Z 2022-07-06T07:07:22Z 2021 У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет / В. Василенко // Слово і Час. — 2021. — № 4. — С. 57-75. — Бібліогр.: 17 назв. — укp. 0236-1477 DOI: 10.33608/0236-1477.2021.04.57-75 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184721 821.161.2-31.09:19 Стаття присвячена феномену божевілля в українській літературі першої
 половини ХХ ст. Аналізуються ідейно-естетичні тенденції, пов’язані з
 осмисленням феномену божевілля, з’ясовуються його функціональні особливості, художньо-символічне й ідейно-політичне значення, наголошується на типологічних збігах у потрактуванні божевілля як теми і сюжету,
 проводяться паралелі між психологічною атмосферою тоталітарного світу і художніми інтерпретаціями божевілля. До аналізу залучені різні за жанром, стилем і хронологією твори, у яких тема божевілля набуває ідеологічно забарвленого й символічно значущого змісту. The paper focuses on the madness as a theme and plot in Ukrainian literature of the 1st
 half of the 20th century. The researcher analyzes ideological and aesthetic tendencies associated
 with the understanding of the madness phenomenon, clarifies its functional features,
 symbolic and ideological significance, and emphasizes the connection between the psychological
 atmosphere of the totalitarian reality and literary interpretations of madness. The
 analysis involves works of different genres, styles, and dates of writing in which the theme of
 madness acquires ideologically engaged and symbolically significant content.
 In “Sanatorium Zone” by M. Khvylovyi the madness phenomenon is associated with
 the problems of split personality and suicide. It may be explained in a modernist context, as
 a reflection of the internally conflicting nature of a man, incapable of changing the existing
 world or getting adjusted to it.
 In the tragicomedy “People’s Malakhiy”, M. Kulish introduced the idea of madness into
 the complex sociopolitical context of the soviet reality which he revealed in various forms
 (from mythological to social-political) using satirical and grotesque images, philosophical
 generalization, etc. An episode of madness in the novel “The Garden of Gethsemane” by I. Bahrianyi emphasizes
 the anomality of the soviet world which is symbolized by the punishment cell and
 characterized as a “conveyor belt for dismantling human souls”.
 The story of the romantic poet Hölderlin in the novel by V. Domontovych is socially
 and politically conditioned. It reveals the state of a man and the world in a difficult transitional
 era. In “The Enameled Bowl”, Domontovych elaborates the theme of illness through
 the idea of the lack of consistency between the internal and external and understands it as
 an artistic convention that marks the absurdity of the world. T. Osmachka in his prose was especially focused on the theme of madness. He was interested in mental disorders both as a form of the character’s self-awareness and as a clinical
 story. The mythological and ideological image of a mentally ill man, reflecting a creative
 person subjected to repression and persecution, is a symbol of his own biography.
 In general, the changes in the interpretation of mental disorders are associated with the
 renewal of the modernist poetics and caused by the writers’ attempts to clarify the connection between the external and internal. uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Слово і Час ХХ століття У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет In the Inside-Out World: Madness as a Theme and Plot Article published earlier |
| spellingShingle | У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет Василенко, В. ХХ століття |
| title | У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет |
| title_alt | In the Inside-Out World: Madness as a Theme and Plot |
| title_full | У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет |
| title_fullStr | У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет |
| title_full_unstemmed | У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет |
| title_short | У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет |
| title_sort | у світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет |
| topic | ХХ століття |
| topic_facet | ХХ століття |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/184721 |
| work_keys_str_mv | AT vasilenkov usvítínavivorítboževíllââktemaísûžet AT vasilenkov intheinsideoutworldmadnessasathemeandplot |