Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну
Рецензія на монографію: Є. Волощук Чарівна флейта модерну. Духовно-естетичні тенденції німецькомовної модерністської літератури ХХ ст. у ліриці Р.М. Рільке, прозі Т. Манна, драматургії М. Фріша. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2008. – 528 с....
Saved in:
| Published in: | Питання літературознавства |
|---|---|
| Date: | 2009 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18503 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну / П. Рихло // Питання літературознавства: Науковий збірник. — Чернівці: Рута, 2009. — Вип. 78. — С. 344-349. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859947938003812352 |
|---|---|
| author | Рихло, П. |
| author_facet | Рихло, П. |
| citation_txt | Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну / П. Рихло // Питання літературознавства: Науковий збірник. — Чернівці: Рута, 2009. — Вип. 78. — С. 344-349. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Питання літературознавства |
| description | Рецензія на монографію: Є. Волощук Чарівна флейта модерну. Духовно-естетичні тенденції німецькомовної модерністської літератури ХХ ст. у ліриці Р.М. Рільке, прозі Т. Манна, драматургії М. Фріша. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2008. – 528 с.
|
| first_indexed | 2025-12-07T16:15:22Z |
| format | Article |
| fulltext |
344
РЕЦЕНЗІЇ
Петро Рихло
ДУХОВНО-ЕСТЕТИЧНІ ВИМІРИ
НІМЕЦЬКОМОВНОГО МОДЕРНУ
Рецензія на монографію Є. Волощук
Чарівна флейта модерну. Духовно-естетичні тенденції
німецькомовної модерністської літератури ХХ ст. у ліриці
Р.М. Рільке, прозі Т. Манна, драматургії М. Фріша. – К.:
Видавничий дім Дмитра Бураго, 2008. – 528 с.
Література західноєвропейського (особливо ж німецького)
модернізму вже віддавна воліє в Україні свого глибшого осягнення і
теоретичного узагальнення, оскільки саме тут, завдяки традиції
дослідження цього феномену, закладеній широкомасштабними працями
академіка Д.В. Затонського, вона стала одним із магістральних
напрямків розвитку вітчизняної германістики. Євгенія Волощук, будучи
талановитою ученицею і гідною продовжувачкою наукових ідей
видатного українського літературознавця, у своїй монографії „Чарівна
флейта модерну. Духовно-естетичні тенденції німецькомовної
модерністської літератури ХХ ст. у ліриці Р.М. Рільке, прозі Т. Манна,
драматургії М. Фріша” робить спробу підсумувати наявні в цій галузі
здобутки й окреслити можливі шляхи подальшого вивчення цього
складного й суперечливого явища.
Проблема модернізму в німецькомовних літературах не є для
автора науковою цілиною. Ще в 1994 р. Є. Волощук успішно захистила
в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка НАНУ кандидатську
дисертацію на тему „Людина і світ у творчості Франца Кафки”, яка
сигналізувала появу в нашій літературознавчій германістиці
перспективної молодої дослідниці. Відтоді нею написано й
опубліковано низку наукових праць, які стосуються дискусійних питань
німецького, австрійського й швейцарського модернізму, серед яких
варто насамперед виділити монографію „Хроника странствий духа.
Этюды о Франце Кафке” (К., Юниверс, 2001)
У новій книзі авторка дещо відходить від свого багатолітнього
кумира й зосереджується на інших іменах німецькомовного модернізму.
В цьому також простежується – вже особистісна – спадкоємність
наукового пошуку, поступове, поетапне заглиблення у предмет
дослідження, яке, власне, й здатне сформувати фахівця найвищої
кваліфікації, котрий спроможний не тільки вистояти у жорстокій
конкурентній боротьбі сучасного світу, але й зробити власними
інноваційними ідеями й відкриттями вагомий внесок у подальший
розвиток своєї наукової галузі (побіжно тут ще хочеться додати, що
Євгенія Волощук – автор низки підручників із зарубіжної літератури для
_______________________________________
© Рихло П., 2009
середніх навчальних закладів, у яких проявилися її непересічні
дидактичні нахили й здібності).
Рецензована монографія має чітко продуману структуру,
спрямовану на всебічне висвітлення природи й сутності літературного
модернізму. В найзагальнішому плані вона виглядає як надзвичайно
струнка й добре вибудована логічна схема: універсальна картина
модернізму – його національна специфіка – родова й жанрова
природа – історична стадіальність – основні напрямки духовних
пошуків. Така побудова книги засвідчує всеохопний характер підходу
до предмета дослідження і є запорукою його проблемної вичерпності.
Разом з тим сама постановка проблеми в авторському формулюванні
передбачає розкриття цілісної картини німецького модернізму через
специфічну призму „гармонійної” і „дисгармонійної” тенденцій його
розвитку. Таке розмежування чітко каналізує ці два виміри німецької
модерністської літератури, а авторське схиляння до першого з них
(„гармонійна тенденція”) добре обґрунтоване як оглядом загального
стану проблеми, так і нинішніми уподобаннями дослідниці. Про
виважену концептуальність дисертації, засновану на поєднанні
загального й окремішного, універсального й індивідуального, свідчить
також інший аспект, зумовлений принципом економної вибірковості:
дослідження розгортається не в рамках якоїсь однієї з національних
німецькомовних літератур, а відразу трьох – австрійської, німецької та
швейцарської, але при цьому, як pars pro toto, відібрано по одному з
їхніх найвидатніших репрезентантів – Райнера Марію Рільке, Томаса
Манна, Макса Фріша, які, до того ж, майже par excellenсe втілюють
три основні роди літератури – лірику, епос і драму. Проте – й це ще не
абсолютний вінець дослідницької винахідливості – виявляється, що
обрані в такий вигадливий спосіб автори символізують три
найважливіші площини духовних шукань модерністської свідомості –
царину онтології (Рільке), координати мистецтва (Т. Манн) і сферу
приватного життя (М. Фріш). Останнє, до речі, має свою промовисту
градацію, вибудувану за принципом поетичної фігури антиклімаксу:
від духовних обширів божественних субстанцій – через постать митця
яко посередника між Богом і людьми – і до „людського, надто
людського” – буття людини у звичних, приземлених формах. На мій
погляд, треба віддати належне „архітектурним” здібностям авторки,
яка з дивовижною майстерністю укладає весь цей різноопірний
матеріал у міцний підмурівок і стрілчасті склепіння, що нагадують
химерне плетиво готичного собору, багатократно зближуючи землю з
небом і небо з землею й цементуючи водночас своє дослідження
єдиним наскрізним задумом і єдиною всепроникною ідеєю.
Одним із найбільш дискусійних питань сучасного
модернознавства (дослідниця запроваджує такий термін вже на
перших сторінках своєї книги) є питання генези й хронологічних меж
Модерну. Щоб з’ясувати цю проблему, вона виокремлює сім основних
моделей його датування й часового тривання – від епохи Відродження
до середини ХХ століття. Проаналізувавши всі версії, запропоновані
346
зарубіжними й вітчизняними вченими, дослідниця приходить до
обґрунтованого висновку, що феномен Модерну розмежовується на
добу Модерну й літературний напрям модернізму, а останній
локалізується в часовому відношенні поміж зламом ХІХ-ХХ століть і
закінченням Другої світової війни. При цьому в роботі присутній
увесь повний спектр сучасних тлумачень модернізму – як стилю, течії,
напряму, руху, доби, типу культури, духовного стану, що є вже
якоюсь мірою свідченням редундантності інтерпретацій, яка панує
сьогодні на цьому інтерпретаційному полі.
Цікаво й переконливо простежені в монографії складні
взаємостосунки між двома виявами доби Модерну – авангардизмом і
модернізмом, які, маючи чимало спільних точок дотику, відрізнялися
„градусом радикальності впровадження цих концепцій і технік у
художню й життєтворчу практику” і де авангардизм завжди
відзначався екстремальнішим характером. Цілком виваженою є також
думка про генетичне коріння літературного модернізму, який сягав
своїми витоками романтизму й був підготовлений усім шерегом
подальших художніх течій і напрямів – від імпресіонізму й
натуралізму до символізму й неоромантизму, – являючи собою
синтетичний спосіб художнього мислення і письма. У руслі цих
надзвичайно цікавих міркувань дослідниця врешті-решт доходить
висновку про існування в модернізмі тих двох протилежних
тенденцій, які вона умовно означує як „дисгармонійну” та
„гармонійну” і маркує першу з них іменами Ф. Кафки, Р. Музіля,
Р. Вальзера, П. Целана, Ф. Дюрренматта, а другу – іменами
Р.М. Рільке, Т. Манна, Г. Броха, М. Фріша, Г. Гессе. Я б сказав, що це
доволі умовний спосіб диференціації світоглядно-естетичних позицій,
який далекий від абсолюту, оскільки майже у кожного з названих
авторів, віднесених до однієї категорії, можна при бажанні знайти
елементи, притаманні іншій категорії. Але, до честі дослідниці, вона й
сама проявляє тут необхідну гнучкість, коли застерігає від будь-яких
оціночних конотацій та нагадує про специфічність модерністських
уявлень про гармонію. Інакше кажучи, тут ідеться лише про очевидне
превалювання, про певну домінанту, про загальну тенденцію, і при
такому розкладі (адже літературознавство – це не математика й не
хімія, і критерії дозованої до міліметрів чи міліграмів точності тут
непридатні) існують усі необхідні підстави для такого висновку – тим
паче, що він виявляється вельми продуктивним для загальної
концепції рецензованої праці, власне є її становим хребтом. Сама по
собі ця ідея начебто й віддавна лежала на поверхні, проте тут вона по-
новому відкривається й стає функціональною.
Першим переконливим виявом „гармонійної” тенденції
німецькомовного модернізму авторка вважає творчість австрійського
поета Р.М. Рільке. Вже в дослідженні ранніх збірок поета Є. Волощук
наголошує на потребі увиразнення онтологічного досвіду, при аналізі
роману „Нотатки Мальте Лаурідса Бріґґе” й двотомної збірки „Нові
поезії” вона виводить цей онтологічний досвід, що формується в
горнилі людських борінь і страждань, на трансцендентальний рівень
осягнення субстанції Бога, який втілюється поетом як універсальний
закон буття й іманентно присутній у кожному об’єкті матеріального
світу й живої природи (звідси постали знамениті рількевські „Ding-
Gedichte“ (вірші-речі). Цей духовний струмінь досягає свого апогею у
таких пізніх ліричних циклах поета, як „Дуїнські елегії” та „Сонети до
Орфея”, в яких особливо відчутне рількевське уславлення гармонії
світобудови. На прикладі детального аналізу вірша „Орфей, Еврідіка,
Гермес”, у якому сублімовані основні мотиви й філософські ідеї
рількевської поезії, дослідниця показує органічний зв’язок кохання і
творчості, життя і мистецтва, духу і природи, життя і смерті, які
зливаються у примирливому, гармонійному акорді буття,
демонструючи невичерпне багатство його форм. Слід відзначити, що
за глибиною проникнення в сутність рількевської лірики,
майстерністю відтворення прихованого потенціалу її образного світу,
діапазоном прочитання інтертекстуальних зв’язків запропоновані
інтерпретації віршів австрійського поета можна вважати взірцевими.
Велика увага відводиться в монографії проблемі мистецтва й
самореалізації митця у творчості Т. Манна. Тут авторка вводить нас у
густо населений світ новел і романів видатного німецького
письменника, а заодно й у світ німецькомовної модерністської прози.
Просякнута пафосом реабілітації традиційних гуманістичних
цінностей європейської культури й цивілізації, творчість Т. Манна
водночас розвивалася, як відомо, під суттєвим впливом песимістичної
філософії А. Шопенгауера, Р. Вагнера та Ф. Ніцше. Тому велику роль
у його творах відіграє декадентська парадигма „занепаду”,
непримиренний конфлікт між мистецтвом і життям. Письменник
нерідко вирішує його, вдаючись до стратегії міфотворчості,
символізації образів і сюжетів, інтелектуально-філософських
рефлексій, виводячи конкретику своїх, на перший погляд, цілком
міметичних ситуацій на рівень універсальних узагальнень, що,
зрештою, і формує модерністський вимір його прози. Розглядаючи
новели Т. Манна „Трістан”, „Тоніо Крьоґер”, „Смерть у Венеції”,
„Маріо і чарівник”, а також його романи „Доктор Фаустус” і „Лотта у
Ваймарі”, дослідниця зосереджується саме на цих аспектах творчості
письменника. Разом з тим вона настійливо підкреслює відмінність
„гармонійного” зображення дійсності у його творах від картини світу
в тих модерністських авторів, які тяжіють передусім до
деструктивного, „дисгармонійного” первня, хоча й зазначає, що
деструктивні елементи часом опановують окремі твори Т. Манна, які
тематизують проблематику тоталітарного суспільства й нацистської
ідеології (напр., „Маріо і чарівник”, „Доктор Фаустус”). Однак, на
думку дослідниці, нещадна критика духовно-культурної спадщини
декадансу й породжених ним гострих суперечностей життя
поєднується у творчості Т. Манна з прагненням до їх примирення і
досягнення нової цілісної гармонії, що особливо чітко втілено в
маннівському ідеалі „гармонійного” митця, яким він постає в романі
348
„Лотта у Ваймарі”. Не менш цікаві й спостереження над композицією
і формою маннівських романів, їх музичною, „контрапунктною”
структурою й поліфонічним характером. Вражає також кількість тих
німецькомовних критичних джерел, на які посилається і з якими
полемізує в цьому розділі Є. Волощук. Тут особливо відчувається, що
творчість Т. Манна належить до її улюблених об’єктів – це помітно в
численних авторських відступах і попутних коментарях, які читаються
з неослабним інтересом і додають дослідженню неповторного, сказати
б, граціозного шарму.
Завершальний розділ книги присвячений осмисленню
модерністського духовного досвіду в драматургії швейцарця
М. Фріша. Тут знову здійснюється важливий перехід, ба навіть
подвійний стрибок – до нової національної літератури –
швейцарської – й до нового літературного роду – драматичного.
Драматургія М. Фріша, що являє собою „останній спалах модернізму в
німецькомовному культурному просторі”, розглядається на тлі
процесів модернізації європейської драматургії ХХ століття
(експресіоністська драма, „епічний театр” Б. Брехта, французький
театр абсурду, постмодерністська і неоавангардистська тенденції
Т. Бернгарда і П. Гандке). Дуже доречною видається тут порівняльна
характеристика полярно протилежних драматургічних манер
М. Фріша й Ф. Дюрренматта, оскільки ці два швейцарські літературні
„діоскури” давно вже немислимі один без одного. Вододіл, що існує
між ними як представниками „гармонійної” та „дисгармонійної”
тенденцій, показаний в монографії доволі чітко, з усіма
світоглядними, естетичними й поетологічними нюансами. Разом з тим
цілком справедливо стверджується, що драматична творчість
М. Фріша балансує десь на грані модерного і постмодерного
мислення, особливо його „театр можливостей” („Dramaturgie der
Permutation“), що заснований на принципі довільної перестановки й
комбінування ситуацій, котрий у такий спосіб вже наближається до
постмодерної гри. Ця ігрова іпостась найчастіше реалізується у
парадигмі „гри з біографією” у таких п’єсах Фріша, як „Санта Крус”,
„Дон Жуан, або любов до геометрії”, „Андорра”, „Граф Едерланд”,
„Біографія. Гра”, що аналізуються в монографії у контексті
модерністських духовних шукань. В них ідеали доби Модерну вже
нерідко піддаються прихованій критиці, проте вона не набуває ще
форми повного заперечення, а є, так би мовити, бунтом всередині
самої модерністської свідомості, тоді як моделювання ситуацій виходу
за межі своїх людських можливостей не завершується реальним
проривом, а обмежується вічним поверненням на круги своя. І тут не
завадило було б, на мій погляд, провести дещо ширше й
концептуальніше зіставлення з абсурдистською драмою, хоча вона,
безперечно, не належить до „гармонійної” форми модерністської
свідомості. Але ж і пізні п’єси М. Фріша вже відверто виламуються з
неї, що є зайвим доказом умовності існуючої тут віртуальної межі.
Головною, хоча, можливо, й не надто широко задекларованою
метою монографії Є. Волощук є прагнення вивести „гармонійну”
тенденцію німецькомовного модернізму з маргінесу в епіцентр.
Гадаю, що з цим завданням дослідниця чудово впоралася – віднині
модернізм значно більшою мірою асоціюється у нашій свідомості з
представниками його конструктивного крила, ніж це було можливим
досі, себто розширився його філософсько-світоглядний і естетично-
художній діапазон, суттєво змістилися звичні акценти, заповнена ще
одна важлива лакуна в осягненні цього складного й суперечливого
феномена.
Певна річ, що в окремих місцях можна було б зробити деякі
доповнення. Так, при чудовому, надзвичайно тонкому аналізі
автоепітафії Рільке „Rose, oh reiner Widerspruch, Lust / Niemandes
Schlaf zu sein unter soviel / Lidern“ можна було б згадати назву збірки
П. Целана „Die Niemandsrose“, яка експліцитно кореспондує з нею;
наведений пасаж із монографії Рільке „Ворпсведе” про схожість
людського обличчя з пейзажем доповнив би рількевський же вірш
„Смерть поета”, де це порівняння має концептуальне значення;
роздуми про наявність чоловічої „душі” в жінці й жіночої – в
чоловікові увиразнили б міркування Отто Вайнінґера з його книги
„Стать і характер” тощо.
Загалом книгу Є. Волощук можна вважати суттєвим кроком у
вітчизняному дослідженні німецькомовного модернізму, позаяк вона
синтезує усі попередні напрацювання у вивченні цього надзвичайно
складного явища – окреслює його хронологічні й естетичні межі,
формулює глибинні закономірності його модифікацій і
трансформацій, показує його роль в художньому розвитку новітнього
часу. Немає сумніву в тому, що книга української дослідниці стане
надійним компасом для всіх, хто цікавиться проблемами літературної
модерни.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-18503 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0058 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:15:22Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Рихло, П. 2011-03-30T14:34:29Z 2011-03-30T14:34:29Z 2009 Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну / П. Рихло // Питання літературознавства: Науковий збірник. — Чернівці: Рута, 2009. — Вип. 78. — С. 344-349. — укр. XXXX-0058 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18503 Рецензія на монографію: Є. Волощук Чарівна флейта модерну. Духовно-естетичні тенденції німецькомовної модерністської літератури ХХ ст. у ліриці Р.М. Рільке, прозі Т. Манна, драматургії М. Фріша. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2008. – 528 с. uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Питання літературознавства Рецензії Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну Spiritual and aesthetic dimensions of the German language literary modern: A review on a monograph by E. Voloshchuk „Magic flute of modern” Article published earlier |
| spellingShingle | Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну Рихло, П. Рецензії |
| title | Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну |
| title_alt | Spiritual and aesthetic dimensions of the German language literary modern: A review on a monograph by E. Voloshchuk „Magic flute of modern” |
| title_full | Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну |
| title_fullStr | Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну |
| title_full_unstemmed | Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну |
| title_short | Духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну |
| title_sort | духовно-естетичні виміри німецькомовного модерну |
| topic | Рецензії |
| topic_facet | Рецензії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/18503 |
| work_keys_str_mv | AT rihlop duhovnoestetičnívimírinímecʹkomovnogomodernu AT rihlop spiritualandaestheticdimensionsofthegermanlanguageliterarymodernareviewonamonographbyevoloshchukmagicfluteofmodern |