Нормативно-правове регулювання громадського контролю за діяльністю навчальних закладів України (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.)

Аналіз нормативно-законодавчої бази другої половини ХІХ — початку ХХ ст. засвідчив, що у Російській імперії ідея всебічного громадського контролю над освітою отримала досить обмежене практичне втілення, переважно у формі надання незначних наглядово-управлінських повноважень впливовим і заможним...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
Date:	2017
Main Author:	Милько, В.І.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2017
Subjects:	Історія культури, науки та освіти
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/185626
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Нормативно-правове регулювання громадського контролю за діяльністю навчальних закладів України (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.) / В.І. Милько // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2017. — Вип. 27. — С. 217-227. — Бібліогр.: 7 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-185626
record_format	dspace
spelling	Милько, В.І. 2022-10-01T13:04:35Z 2022-10-01T13:04:35Z 2017 Нормативно-правове регулювання громадського контролю за діяльністю навчальних закладів України (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.) / В.І. Милько // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2017. — Вип. 27. — С. 217-227. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. 2307-5791 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/185626 94(47)08: 37.014 Аналіз нормативно-законодавчої бази другої половини ХІХ — початку ХХ ст. засвідчив, що у Російській імперії ідея всебічного громадського контролю над освітою отримала досить обмежене практичне втілення, переважно у формі надання незначних наглядово-управлінських повноважень впливовим і заможним дворянам-поміщикам. Доведено, що більшу роль мало представництво земських та міських органів самоврядування у повітових й губернських училищних радах, а також окремих станів — у складі попечительських рад жіночих гімназій. Втім, на кожному вищому рівні освіти (починаючи із сільських шкіл і закінчуючи університетами) ступінь прямого впливу громадськості ставав все менш помітним, або взагалі був майже відсутній (наприклад, у вищій школі). Лише на початку ХХ ст., в умовах наростання революційних настроїв населення, уряд пішов на певні поступки щодо послаблення нагляду та контролю за діяльністю навчальних закладів — розширив склад педагогічних рад середніх навчальних закладів та дозволив створення батьківських комітетів. The analysis of normative-legislative base of the second half of the ХІХth and early ХХth centuries showed that in the Russian Empire, the idea of comprehensive public control over education acquired quite limited practical implementation. This is mainly about the providing insignificant supervisory and managerial powers to influential and wealthy nobles, landlords. It was proved that more significanin the countyce was representation of provincial and city self-government bodies in the county and provincial school councils, social classes in the board of trustees of women’s gymnasia. However, at each higher education level (ranging from rural schools to universities) the level of direct public influence became less noticeable or even was almost absent. Only in the conditions of an increase in the revolutionary mood of the population at the beginning of the twentieth century the government made concessions regarding the relaxation of supervision and control over the activities of educational institutions — expanded the composition of pedagogical councils of secondary schools and allowed the creation of parent committees. uk Інститут історії України НАН України Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Історія культури, науки та освіти Нормативно-правове регулювання громадського контролю за діяльністю навчальних закладів України (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.) Normative-legal regulation of public control by activity of Ukrainian educational establishments (second half of XIX — early XX century) Article published earlier
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
title	Нормативно-правове регулювання громадського контролю за діяльністю навчальних закладів України (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.)
spellingShingle	Нормативно-правове регулювання громадського контролю за діяльністю навчальних закладів України (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.) Милько, В.І. Історія культури, науки та освіти
title_short	Нормативно-правове регулювання громадського контролю за діяльністю навчальних закладів України (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.)
title_full	Нормативно-правове регулювання громадського контролю за діяльністю навчальних закладів України (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.)
title_fullStr	Нормативно-правове регулювання громадського контролю за діяльністю навчальних закладів України (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.)
title_full_unstemmed	Нормативно-правове регулювання громадського контролю за діяльністю навчальних закладів України (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.)
title_sort	нормативно-правове регулювання громадського контролю за діяльністю навчальних закладів україни (друга половина хіх — початок хх ст.)
author	Милько, В.І.
author_facet	Милько, В.І.
topic	Історія культури, науки та освіти
topic_facet	Історія культури, науки та освіти
publishDate	2017
language	Ukrainian
container_title	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
publisher	Інститут історії України НАН України
format	Article
title_alt	Normative-legal regulation of public control by activity of Ukrainian educational establishments (second half of XIX — early XX century)
description	Аналіз нормативно-законодавчої бази другої половини ХІХ — початку ХХ ст. засвідчив, що у Російській імперії ідея всебічного громадського контролю над освітою отримала досить обмежене практичне втілення, переважно у формі надання незначних наглядово-управлінських повноважень впливовим і заможним дворянам-поміщикам. Доведено, що більшу роль мало представництво земських та міських органів самоврядування у повітових й губернських училищних радах, а також окремих станів — у складі попечительських рад жіночих гімназій. Втім, на кожному вищому рівні освіти (починаючи із сільських шкіл і закінчуючи університетами) ступінь прямого впливу громадськості ставав все менш помітним, або взагалі був майже відсутній (наприклад, у вищій школі). Лише на початку ХХ ст., в умовах наростання революційних настроїв населення, уряд пішов на певні поступки щодо послаблення нагляду та контролю за діяльністю навчальних закладів — розширив склад педагогічних рад середніх навчальних закладів та дозволив створення батьківських комітетів. The analysis of normative-legislative base of the second half of the ХІХth and early ХХth centuries showed that in the Russian Empire, the idea of comprehensive public control over education acquired quite limited practical implementation. This is mainly about the providing insignificant supervisory and managerial powers to influential and wealthy nobles, landlords. It was proved that more significanin the countyce was representation of provincial and city self-government bodies in the county and provincial school councils, social classes in the board of trustees of women’s gymnasia. However, at each higher education level (ranging from rural schools to universities) the level of direct public influence became less noticeable or even was almost absent. Only in the conditions of an increase in the revolutionary mood of the population at the beginning of the twentieth century the government made concessions regarding the relaxation of supervision and control over the activities of educational institutions — expanded the composition of pedagogical councils of secondary schools and allowed the creation of parent committees.
issn	2307-5791
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/185626
citation_txt	Нормативно-правове регулювання громадського контролю за діяльністю навчальних закладів України (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.) / В.І. Милько // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2017. — Вип. 27. — С. 217-227. — Бібліогр.: 7 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT milʹkoví normativnopravoveregulûvannâgromadsʹkogokontrolûzadíâlʹnístûnavčalʹnihzakladívukraínidrugapolovinahíhpočatokhhst AT milʹkoví normativelegalregulationofpubliccontrolbyactivityofukrainianeducationalestablishmentssecondhalfofxixearlyxxcentury
first_indexed	2025-11-25T22:15:26Z
last_indexed	2025-11-25T22:15:26Z
_version_	1850561322183294976
fulltext	Історія культури, науки та освіти 217 УДК 94(47)08: 37.014 В. І. Милько кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, відділ історії України ХІХ — початку ХХ ст., Інститут історії України НАН України (м. Київ, Україна), mylko_v@ukr.net НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ УКРАЇНИ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ — ПОЧАТОК ХХ ст.) Аналіз нормативно-законодавчої бази другої половини ХІХ — початку ХХ ст. засвідчив, що у Російській імперії ідея всебічного громадського контролю над освітою отримала досить обмежене практичне втілення, переважно у формі надання незначних наглядово-управлінських повноважень впливовим і заможним дворянам-поміщикам. Доведено, що більшу роль мало представ- ництво земських та міських органів самоврядування у повітових й губернських училищних радах, а також окремих станів — у складі попечительських рад жіночих гімназій. Втім, на кожному вищому рівні освіти (починаючи із сіль- ських шкіл і закінчуючи університетами) ступінь прямого впливу громадськості ставав все менш помітним, або взагалі був майже відсутній (наприклад, у вищій школі). Лише на початку ХХ ст., в умовах наростання революційних настроїв населення, уряд пішов на певні поступки щодо послаблення нагляду та конт- ролю за діяльністю навчальних закладів — розширив склад педагогічних рад середніх навчальних закладів та дозволив створення батьківських комітетів. Ключові слова: громадський контроль, почесний попечитель, училищні ради, гімназія, повітове училище, самоврядування, батьківські комітети. V. I. Mylko Candidate of Historical Sciences (Ph.D. in History), Senior Research Fellow, Department of the History of Ukraine ХІХ — early ХХ century, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine), mylko_v@ukr.net NORMATIVE-LEGAL REGULATION OF PUBLIC CONTROL BY ACTIVITY OF UKRAINIAN EDUCATIONAL ESTABLISHMENTS (SECOND HALF OF XIX — EARLY XX CENTURY) Abstract The analysis of normative-legislative base of the second half of the ХІХth and early ХХth centuries showed that in the Russian Empire, the idea of comprehensive © В.І. Милько, 2017 ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2017. Випуск 27 218 public control over education acquired quite limited practical implementation. This is mainly about the providing insignificant supervisory and managerial powers to influential and wealthy nobles, landlords. It was proved that more significanin the countyce was representation of provincial and city self-government bodies in the county and provincial school councils, social classes in the board of trustees of women’s gymnasia. However, at each higher education level (ranging from rural schools to universities) the level of direct public influence became less noticeable or even was almost absent. Only in the conditions of an increase in the revolutionary mood of the population at the beginning of the twentieth century the government made concessions regarding the relaxation of supervision and control over the activities of educational institutions — expanded the composition of pedagogical councils of secondary schools and allowed the creation of parent committees. Keywords: public control, Honorary Trustee, school counsil, gymnasium, county school, self-government, parent committees. Одним із обов’язкових параметрів для визначення рівня розвитку громадянського суспільства є ступінь залучення широких верств населення до нагляду й контролю за діяльністю держави, чиновників та органів влади усіх рівнів, установ і закладів, які фінансуються із бюджету. У цьому кон- тексті важливо не лише впливати на політику, виробничу чи соціальну сфери. Культурно-освітні та загалом духовні потреби, хоч і перебувають на друго- чи навіть третьорядному місці за рівнем уваги й фінансування, однак є дієвим чинником консолідації суспільства, визначають рівень самосвідо- мості, життєздатності та унікальності кожного народу. Наприклад, розумію- чи значення процесу виховання підростаючого покоління держава завжди намагалася підпорядкувати його політичному курсу, виходячи інколи за рамки толерантності чи соціальної рівності. Одним із механізмів нівелю- вання можливих педагогічних прорахунків, зловживань у матеріальній сфері та управлінській стратегії, які нерідко трапляються в освітніх закладах різних рівнів і типів, є сáме запровадження всебічного й дієвого громад- ського контролю. Ця ідея розвивалася паралельно із формуванням грома- дянського суспільства і на українських землях, які входили до складу Російської імперії, почала поступово втілюватися на практиці у ХІХ ст. Тогочасний досвід, коли влада, поклавши на місцеві органи самоуправління (насамперед земства) досить широкі обов’язки щодо фінансування закладів освіти, була змушена поступитися на їх користь і частиною управлінських повноважень, а на користь окремих представників громадськості — части- ною наглядово-контрольних функцій, має певну актуальність для сучасності. Аналіз ставлення урядовців та представників відомчої вертикалі до ідеї якнайширшого залучення впливових і авторитетних представників суспіль- ства до контролю за навчальними закладами, а також прояви її практичної реалізації на законодавчому рівні не часто ставали самостійним предметом Історія культури, науки та освіти 219 досліджень істориків. На рівні окремих сюжетних ліній це питання порушу- валося у працях Є. Шміда, В. Чарнолуського, Л. Гаєвської, О. Герасименко, Д. Саприкіна та ін. У роботах названих вчених різних періодів висвітлення форм залучення громадськості до управління освітою зазвичай розпочинається із періоду реформ 1860-х рр. Не відкидаючи такого, до певної міри, об’єктивного під- ходу, варто констатувати, що протягом попередніх десятиліть думки щодо необхідності здійснення певних кроків у цьому напрямку неодноразово висловлювалися різними вищими чиновниками профільного міністерства. Зазвичай вони актуалізувалися у ході обговорення проектів реформування окремих рівнів освіти. Під час підготовки нової редакції гімназійного “Статуту” (1828 р.) один із членів Комітету влаштування навчальних закладів, попечитель Москов- ського навчального округу у 1835–1847 рр. С. Строганов пропонував актив- ніше долучити громадськість до участі в освітній справі шляхом створення гімназійних рад і включення до їх складу, разом із керівництвом закладу та чиновниками різних рівнів, “найповажніших жителів губернії” як почесних членів1. Однак така прогресивна на той час думка викликала спротив його колег, які основним шляхом подолання проблем у середній освіті вбачали перерозподіл посадових обов’язків між директором та новоствореними поса- дами інспектора і почесного попечителя2. Тим не менш, аналіз “Статуту” 1828 р. демонструє, що незначні нагля- дово-контрольні повноваження все ж таки отримали ті представники місце- вого населення, які виділяли фінанси на створення і утримання закладу освіти певного типу. По відношенню до парафіяльних училищ це могли бути “громади і поміщики або інші приватні особи”, яким ввірялося попечи- тельство над ними, надавалося право визначати начальників (наглядали за навчальним процесом) та висувати кандидатури на посади вчителів. Варто зауважити, що у попередньому “Статуті” 1804 р. також було аналогічне положення по відношенню до поміщиків як засновників і утримувачів цих сільських шкіл. Із 1828 р. у навчальних закладах двох наступних рівнів — повітових училищах та гімназіях — функції загального нагляду і опікування покра- щенням їх матеріального становища отримали почесні наглядачі та почесні попечителі відповідно. Ці звання надавалися місцевим дворянам (зазвичай ——————— 1 Шмид Е. История средних учебных заведений в России. Пер. з нем. А. Ф. Ней- лисова с дополнениями по указанию автора. — СПб.: Тип. В. С. Балашева, 1878. — С. 265–266. 2 Дет. див.: Милько В. Система управління гімназійною освітою в Російській імперії: на прикладі українських міст (ХІХ — початок ХХ ст.) // Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Збірник наукових праць. — К., 2015. — Вип. 24. — С. 186–189. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2017. Випуск 27 220 повітовим та губернським предводителям)3. Таку практику можна назвати єдиною тогочасною формою громадського контролю за діяльністю навчаль- них закладів. Умовність такого твердження визначається досить обмеженою кількістю залучених до цього процесу осіб, їх привілейованим суспільним статусом та отриманням преференцій від влади у вигляді відзнак і нагород, прирівняння служби до державної (для почесних наглядачів повітових училищ) і зарахування вислуги років (для почесних попечителів гімназій). Понад вказаного громадськість не мала жодного прямого впливу на заклади освіти, в тому числі й на університети, які перебували під особливим покровительством імператора. Відносно широке втілення, порівняно з попереднім досвідом, ідея залу- чення представників громадськості до нагляду і контролю за діяльністю навчальних закладів отримала в результаті проведення земської та освітньої реформ у 1864 р. Відповідно до першої було створено органи місцевого самоврядування, які почали активно залучатися “до добровільної участі в залученні коштів на влаштування, необхідних для поширення початкової освіти, навчальних закладів та нагляду за ними”4. Натомість друга умож- ливила не лише фінансову участь земств, а й управлінську: шляхом вклю- чення їх представників до складу повітових і губернських училищних рад. Створення цих колегіальних органів було покликане реорганізувати управ- лінську вертикаль у освіті, усунувши неефективне та одноосібне адмініст- рування наглядачів повітових шкіл і директорів губернських гімназій, а також ліквідувати протистояння на місцях між різними владними й при- ватними суб’єктами контролю навчальних закладів5. Відповідно до “Положення про початкові народні училища” 1864 р. у складі повітової та губернської училищної ради мало бути по два члени від земських зібрань. Ці виборні представники місцевих громад залишалися в меншості (інша “сторона” складалася із представників духовенства, про- фільного відомства, міністерства внутрішніх справ), однак навіть це стало серйозним кроком на шляху до запровадження дієвого громадського конт- ролю освіти. Зважаючи на вплив польського руху, в Україні модель зем- ського самоврядування не була поширена на три правобережні губернії (Київську, Подільську та Волинську). ——————— 3 Сборник постановлений по МНП. — СПб., 1864. — Т. 2, отд. 1. — Стб. 154–155, 162, 177. 4 Чарнолуский В. Земство и народное образование. Очерки из прошлого и настоя- щего земской деятельности в различных отраслях общественного образования. Формы, типы, результаты и очередные задачи земского хозяйства и земских учреждений в этой области. В 2-х частях. — Часть первая. — СПб, 1910. — С. 4. 5 Головнин А. В. Записки для немногих. — СПб., 2004. — С. 237–238, 279. Історія культури, науки та освіти 221 У випадку, якщо міська громада утримувала початкові школи вона також мала право на власне представництво у складі повітової училищної ради. Про вагомий вплив цього управлінського органу на розвиток освіти свідчить перелік його повноважень: нагляд за навчальним процесом, піклування про розширення мережі закладів та покращення становища діючих, надання дозволу сільським і міським громадам та приватним особам на відкриття училищ, надання звання вчителям і подання кандидатур на відсторонення чи заборону викладати у зв’язку з політичною неблагонадійністю тощо. Такі звернення розглядала губернська училищна рада, яка своєю чергою вико- нувала функції більш загального нагляду і контролю6. Загалом, за словами тогочасного міністра народної освіти О. Головніна (1861–1866), суть реформи початкової освіти полягала у відмові від системи казенних училищ і створення широких можливостей для громадської та приватної ініціативи. Фактично кожен, хто за власні кошти утримував школу, а особливо важливо це було для приватних осіб, міських і сільських громад, отримував відносно широкі повноваження для контролю за їх вико- ристанням. Ще напередодні проведення згаданих реформ, наприкінці 1850-х рр., більш повне втілення ця ідея отримала по відношенню до жіночих гімназій. Саме їх виникнення стало можливим з огляду на запити і потребу гро- мадськості. Крім того, міністерство дуже охоче надало цьому новому типу навчальних закладів громадського статусу, який передбачав їх створення та утримання на кошти, пожертви й внески місцевих громад, товариств і при- ватних осіб7. Не скрізь цього виявилося достатньо для належного функціо- нування жіночих гімназій, однак поступовий і невпинний ріст кількості цих шкіл доводив факт потреби у них та підтримку міського населення, яке мало певні важелі впливу. Так, за “Положенням” 1858 р. їх попечительниці обиралися із числа “почесних осіб жіночої статі”, а громади, приватні особи чи товариства, які фінансували заклад, могли визначати учениць для безкош- товного навчання (загальну квоту встановлювало керівництво округу). Нова редакція документу від 1860 р. ще більше розширила можливості впливу населення на жіночі гімназії. У записці Департаменту народної просвіти профільного міністерства з цього приводу вказувалося, що “Поло- ження про жіночі училища [1858 р.], не дивлячись на те, що вони засно- вуються та утримуються на кошти місцевих станів і громад, не допускає представників цих станів і громад для участі в завідуванні училищами, і надає беззвітне розпорядження господарством училищ, вибір посадових осіб та навіть призначення платні за навчання одній особі, а саме начальниці училища. Таке становище ще можна було б допустити, якби начальниця ——————— 6 Сборник постановлений по МНП. — СПб., 1865. — Т. 3. — Стб. 1230–1233. 7 Головнин А. В. Указ. соч. — С. 279, 292. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2017. Випуск 27 222 училища обиралася безпосередньо громадою і користувалася її необмеже- ною довірою; але, відповідно до Положення, і це важливе право громади не належить їй”8. Тож відтепер більшість матеріально-господарських та деякі кадрові повноваження були передані новоствореній попечительській раді. До її складу, крім попечительниці “із найпочесніших осіб міста”, директора місцевих училищ/гімназії (чи штатного наглядача повітового училища), міського голови та начальниці закладу входили ще повітовий предводитель дворянства та по одному виборному представнику від дворян/чиновників і купецтва. Зважаючи на те, що зазвичай у попечительській раді переважали саме дворяни, траплялися випадки, коли купецтво та міщани відмовлялися фінансувати жіночі гімназії та без особливого інтересу ставилися до цих закладів. При цьому вони виражали “цілком справедливе невдоволення тим, що представники їх станів жертвують [кошти], а розпоряджаються пожерт- вуваними коштами дворяни”9. Незважаючи на ці недоліки, на той час саме такий механізм створення попечительських рад був найбільш широким із точки зору залучення громадськості до управління навчальним закладом. У згадуваному 1864 р. була затверджена й нова редакція “Статуту гім- назій та прогімназій”, який позбавив дворянство виключного права на звання почесного наглядача. Відтепер вибір кандидата здійснювався “тим [суспіль- ним] станом або громадою, яка утримувала” школу цього типу. “Якщо навчальний заклад утримувався за рахунок декількох станів, громад чи при- ватних осіб, у такому випадку вони спільно обирають одного почесного попечителя, як їх єдиного представника”10. Подібне нововведення було пов’язане із намірами влади розширити коло потенційних “спонсорів” за рахунок міщан, підприємців та фінансистів, які не мали дворянського ста- тусу, однак на той час, в умовах модернізації економіки, ставали вже більш впливовими у суспільстві. Невдовзі практика показала, що спільні дії міс- цевого населення та почесних попечителів можуть стати вагомим інстру- ментом впливу на долю кожної гімназії. У 1864–1865 рр. у міністерських колах відбувалося жваве обговорення питання про їх реорганізацію на класичні та реальні. Враховуючи те, що випускники реальних гімназій не мали права на вступ до університетів ніхто не хотів отримувати цей статус. В Україні проти подібних намірів відомства із протестами та проханнями виступили Керченська, 2-ї Харківська, Немирівська, Білоцерківська, Мико- лаївська гімназії. Представники громадськості, міської влади, батьки учнів і почесні попечителі об’єднували свої зусилля для надання закладам класич- ного статусу. Успіхом увінчалися клопотання керченської, немирівської і харківської громад. Натомість, наприклад, по відношенню гімназії Білої ——————— 8 Сборник постановлений по МНП. — Т. 3. — Стб. 268–269, 492, 497. 9 Головнин А. В. Указ. соч. — С. 295. 10 Сборник постановлений по МНП. — Т. 3. — Стб. 1317. Історія культури, науки та освіти 223 Церкви міністерство не врахувало позицію почесного попечителя В. Бра- ницького, батько якого свого часу відкрив заклад за власні кошти та надав будинок для її розміщення11. Після відставки О. Головніна у 1866 р. наступні три десятиліття в роз- витку освіти відзначені проведенням низки контрреформ, які звужували й без того досить обмежені повноваження громадськості щодо нагляду та контролю за початковими і середніми навчальними закладами. У сфері жіночої освіти, подібно до земської реформи, населення Право- бережної України було обмежене у праві впливати на фінансові ним заклади. Для тутешніх жіночих гімназій та прогімназій (у Києві, Немирові, Білій Церкві й Златополі) у 1869 р. було видано окреме “Положення”, яке не лише не передбачало існування такого органу управління як попечительська рада, а й взагалі обрання/призначення попечительниць закладів12. Для інших гу- берній із 1870 р. склад, кількість і стать членів цих колегіальних органів вже не була обмежена і належала цілком до компетенції тих “станів і громад, які утримували за власний рахунок гімназій та прогімназії”. Однак чергове “Положення”, яке вводило цю зміну, дещо звужувало компетенцію попе- чительських рад: вони втратили контроль за підбором вчительських кадрів13. Ця, незначна на перший погляд, норма була важливим фактором впливу на зміст і особливості навчального процесу. Подібно до цього, із 1871 р. ускладнювалася процедура призначення почесних попечителів середніх навчальних закладів — представників “земств, станів, громад і приватних осіб”, які фінансували школу. Відтепер це право належало не керівнику навчального округу, а по відношенню до гімназій — імператору, прогімназій — міністру14. У сфері початкової освіти громадськість, яка була представлена у повітових і губернських училищних радах, поступалася низкою повноважень на користь директорів та інспек- торів народних шкіл, а також голови цього колегіального органу. Відповідно до нового “Статуту” 1874 р. це звання вже не було виборним, а призначу- ваним за посадою — його отримував повітовий або губернський предво- дитель дворянства відповідно15. Загалом, контрреформи міністра Д. Толстого (1866–1880) не лише зву- зили можливості впливу громадськості на навчальні заклади, а й, що було ——————— 11 Дет. див.: Милько В. Система управління гімназійною освітою в Російській імпе- рії: на прикладі українських міст (ХІХ — початок ХХ ст.) (продовження) // Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Збірник наукових праць. — К., 2016. — Вип. 25. — С. 234–235. 12 Сборник постановлений по МНП. — СПб., 1871. — Т. 4. — Стб. 1217–1221. 13 Там же. — Стб. 1622–1623. 14 Полное собрание законов Российской империи. — Собр. 2. — Т. 44, ч. 2. — № 49860. — С. 86, 95. 15 Там же. — Т. 49, ч. 1. — № 53574. — С. 838. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2017. Випуск 27 224 більш помітно та важливо, фактично ліквідували університетську автономію, суттєво звузили повноваження гімназійних педагогічних та повітових учи- лищних рад, забезпечили значну підтримку духовному відомству в боротьбі із земствами за сільську школу, тощо. Втім, оскільки ці питання виходять за рамки предмету нашого дослідження, ми не будемо детально зупинятися на них. Фактично до кінця ХІХ ст., тобто й у період міністерства І. Делянова (1882–1898) консервативно-охоронна політика в сфері освіти лише зміцню- валася, а громадськість мала вкрай обмежений доступ до участі в управлінні навчальними закладами. На рубежі століть в міністерських колах активізувалося обговорення можливих шляхів зближення школи і сім’ї. Протягом 1899–1901 рр. тривали дискусії щодо їх форм та напрямів: від створення у державних навчальних закладах попечительських рад на кшталт тих, які існували у приватних гімназіях та розширення педагогічних рад за рахунок включення до їх складу представників земств і міст, до необхідності у незалежних батьківських організаціях16. Однак лише революційні події 1905–1907 рр. стали поштов- хом до практичної реалізації подібних намірів. У рамках запровадження низки загальнодержавних змін для стабілізації внутрішньополітичної ситуації, уряд Російської імперії пішов на певні по- ступки й щодо послаблення нагляду та контролю за діяльністю навчальних закладів. Серед іншого, це знайшло свій прояв у розширенні впливу гро- мадськості на освіту. Так, міністерське циркулярне розпорядження “про заходи щодо впорядкування шкільного життя” від 26 листопада 1905 р. надавало право на участь у роботі педагогічних рад середніх навчальних закладів повітовому предводителю дворянства (із вирішальним голосом), голові повітової земської управи та міському голові. Втім, більш важливе значення мав пункт про проведення у кожній гімназії та реальному училищі загальних батьківських нарад для подальшого створення батьківських комі- тетів. Виборний голова цього органу мав аналогічні із почесним попечи- телем повноваження. Тогочасний міністр І. Толстой виражав думку, що новостворені батьківські комітети керуватимуться у своїй діяльності “винят- ково педагогічними міркуваннями”, не допускаючи поширення у житті школи таких явищ як “учнівські організації, що зазіхають на встановлення влади "учнів над учнями" або [виникають] з метою висунення певних вимог до адміністрації школи”17. Це нововведення стало серйозним кроком на шляху створення дієвих і широких механізмів впливу громадськості на середні навчальні заклади в особі її найбільш зацікавленої частини — батьків учнів. Своєю чергою за ——————— 16 Сапрыкин Д. Л. Образовательный потенциал Российской Империи. — М.: ИИЕТРАН, 2009. — С. 156–157. 17 Журнал МНП. — СПб., 1906. — Новая серия. Ч. І. — С. 88–89. Історія культури, науки та освіти 225 допомогою такого посередництва влада намагалася дійсно “впорядкувати шкільне життя”, тобто відновити учнівську дисципліну, ліквідувати конф- лікти між вихованцями та педагогами гімназій і реальних училищ, знизити рівень громадсько-політичної активності серед юнацтва. Ситуація в черговий раз кардинально змінилася в 1911 р., коли новий міністр народної освіти Л. Кассо видав “Правила про позашкільний нагляд за учнями середніх навчальних закладів”. Крім низки положень, які стосува- лися вказаного у назві, документ вносив серйозні зміни у функціонування батьківських зборів та комітетів. Відтепер для проведення виборів до комітету була необхідна участь не менше 2/3 від загального числа батьків (і опікунів) учнів, а самі вибори визначалися легітимними за умови, що вони відбулися у 2/3 класів за наявності 2/3 учасників у кожному із них. Такий же кворум членів комітету встановлювався для обрання його голови. Для канди- датів вводився освітній ценз — наявність вищої освіти, і норма про затвер- дження попечителем навчального округу. Останній, у випадку “шкідливого спрямування діяльності”, повинен був інформувати міністра, який мав пов- новаження закрити комітет. “Що це значить? — писала одна із тогочасних російських регіональних газет. — Чому міністерство вважає за потрібне пред’явити батьківським зборам і комітетам такі виняткові вимоги від яких звільнені будь-які інші приватні та громадські організації? Де джерело цих виняткових вимог? Чи в логіці самого інституту батьківських комітетів або в чомусь іншому. Зрозуміло також, що справа тут не в природі самих бать- ківських комітетів і зборів. Зрозуміло також, що справа тут зовсім не у тому, щоб створити батьківські комітети з «корисною» спрямованістю, а у тому, щоб просто не було ніяких батьківських комітетів. І тут міністерство, безсумнівно, [чинить] логічно. Як-ніяк, а батьківський комітет — це орган громадської самодіяльності, орган деякого керівництва та контролю над нашою педагогічною бюрократією”18. Така консервативно-охоронна політика Л. Кассо, одним із проявів якої були описані “Правила”, постійно знаходила критику серед опозиційних депутатів Державної думи. Лідер кадетської партії П. Мілюков у своїх спо- гадах зазначав, що причиною фактичного знищення батьківських комітетів стало прагнення міністра ізолювати школу від суспільства19. Дійсно, досить часто ці колегіальні органи вступали у конфлікт із керівництвом гімназій та реальних училищ і, з огляду на високий рівень суспільної недовіри до їх адміністрації та загалом тогочасної системи навчання, далеко не завжди сприяли стабілізації внутрішньої ситуації у закладах освіти. ——————— 18 Бударовский В. Родительские комитеты // Богородская Речь. — 1911. — № 26 (6 августа). — С. 3–4. 19 Милюков П. Н. Воспоминания. — М.: Политиздат, 1991. — С. 322–323. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2017. Випуск 27 226 Значно кращі відносини із депутатською більшістю парламенту четвер- того скликання мав наступний міністр П. Ігнатьєв, в основі політики якого лежала думка про необхідність “тісного єднання з громадськістю та з міс- цевими силами”20. У цьому напрямку він докладав дієві зусилля для залу- чення громадськості до роботи в педагогічних радах та фактично відновив попередній статус батьківських комітетів, скасувавши майже всі постанови попередника21. Зокрема, було суттєво знижено рівень кворуму для усіх трьох форм батьківського контролю та управління навчальним закладом: загальних і класних зборів, комітету. Для проведення перших встановлювалася наяв- ність 1/4 від загальної кількості батьків, других — 1/5, третіх — не менше половини класів. Крім того, у роботі комітету мали право брати участь представники тих станових та громадських об’єднань, які були членами педагогічної ради закладу. Обов’язковий рівень освіти голови та заступників (їх кількість зростала із одного до двох) батьківського комітету знижувався з вищого до середнього22. Ці нововведення були зафіксовані у “Положенні про батьківські організації при середніх навчальних закладах Міністерства на- родної освіти” від 6 липня 1916 р. і ефект від їх практичної реалізації не встиг повністю проявитися. В умовах погіршення ситуації на фронті, загост- рення економічної кризи та наростання конфронтації між урядом і парла- ментом, загравання влади із прогресивною частиною суспільства (в тому числі й у сфері освіти) дуже швидко закінчилося, як і саме існування Російської імперії. Таким чином, у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. ідея все- бічного громадського контролю над освітою отримала досить обмежене практичне втілення, переважно у формі надання незначних наглядово- управлінських повноважень впливовим і заможним дворянам-поміщикам, які були корисними для сільських шкіл, повітових училищ та гімназій з мате- ріальної точки зору. Натомість більше значення мало представництво зем- ських та міських органів самоврядування у повітових й губернських учи- лищних радах, а також окремих станів — у складі попечительських рад ——————— 20 Падение царского режима. Стенографические отчёты допросов и показаний, данных в 1917 г в Чрезвычайной Следственной Комиссии Временного Правительства / Ред. П. Е. Щеголева. — М.; Л.: Госиздат, 1926. — Т. 4: Допросы и показания: гр. П. Н. Игнатьева, гр. С. И. Велепольского, Н. В. Плеве, А. Н. Хвостова, А. А. Рейнбота (Резвого), кн. В. М. Волконского, И. Н. Лодыженского, Н. Е. Маркова, А. А. Нератова, А. Н. Веревкина, А. И. Гучкова, П. Н. Милюкова, Д. Н. Дубенского. — С. 6. 21 Дет. про політику П. Ігнатьєва див.: Милько В. І. Управління навчальними окру- гами України напередодні та в роки Першої світової війни // Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Збірник наукових праць. — К., 2014. — Вип. 23. — С. 77–92. 22 Материалы по реформе средней школы. Примерные программы и объяснитель- ные записки, изданные по распоряжению г. министра народного просвещения. — Пг.: Сенатская типография, 1915. — С. 431–434. Історія культури, науки та освіти 227 жіночих гімназій (за винятком Правобережної України де ці органи не були створені в результаті реформ 1860-х рр.). Утім на кожному вищому рівні освіти (починаючи із сільських шкіл і закінчуючи університетами) вплив громадськості ставав все менш помітним, або взагалі був майже відсутній (наприклад, у вищій школі). Лише на початку ХХ ст., в умовах наростання революційних настроїв, уряд пішов на певні поступки щодо послаблення нагляду та контролю за діяльністю навчальних закладів — розширив склад педагогічних рад середніх навчальних закладів та дозволив створення батьківських комітетів. REFERENCES 1. Charnoluskii, V. (1910). Zemstvo i narodnoe obrazovanie. Ocherki iz proshlogo i nastojashhego zemskoj dejatel’nosti v razlichnyh otrasljah obshhestvennogo obrazovanija. Formy, tipy, rezul’taty i ocherednye zadachi zemskogo hozjajstva i zemskih uchrezhdenij v jetoj oblasti (Vol. 1). St. Petersburg. [in Russian]. 2. Golovnin, A. V. (2004). Zapiski dlja nemnogih. St. Petersburg. [in Russian]. 3. Miliukov, P. N. (1991). Vospominanija. Moscow: Politizdat. [in Russian]. 4. Mylko, V. І. (2015). Systema upravlinnia himnaziinoiu osvitoiu v Rosiiskii imperii: na prykladi ukrainskykh mist (ХІХ — pochatok ХХ st.) [Control system of Gymnasium Education in the Russian Empire: on the Example of Ukrainian Cities (ХІХ — beginning of ХХ cent.)]. Problemy ìstorìï Ukraïni XIX — počatku XX st. — Problems of the history of Ukraine of XIX — beginning XX cc., (24), 186–189. [in Ukrainian]. 5. Mylko, V. I. (2014). Upravlinnia navchalnymy okruhamy Ukrainy naperedodni ta v roky Pershoi svitovoi viiny [Educational Districts Management in Ukraine before and during the First World War]. Problemy ìstorìï Ukraïni XIX — počatku XX st. — Problems of the history of Ukraine of XIX — beginning XX cc., (23), 77–92. [in Ukrainian]. 6. Saprykin, D. L. (2009). Obrazovatel’nyj potencial Rossijskoj іmperii. Moscow. [in Russian]. 7. Shmid, E. (1878). Istorija srednih uchebnyh zavedenij v Rossii. St. Petersburg: Tip. V.S. Balasheva. [in Russian].

Нормативно-правове регулювання громадського контролю за діяльністю навчальних закладів України (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.)

Institution

Similar Items