Вплив органів місцевого самоврядування в Україні імперської доби на становлення її незалежності у 1917–1918 рр.

У статті проаналізовано взаємозв’язок між успіхами та невдачами діяльності органів місцевого самоврядування в Україні у часи царизму та здобуттям і втратою нею незалежності на початку ХХ ст. Показано, що багато з тих причин, котрі не дали Україні відстояти свою самостійність, мали свої витоки ще з...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2019
1. Verfasser:	Лисенко, О.В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2019
Schriftenreihe:	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
Schlagworte:	Політичні студії
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/185791
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Вплив органів місцевого самоврядування в Україні імперської доби на становлення її незалежності у 1917–1918 рр. / О.В. Лисенко // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2019. — Вип. 29. — С. 130-144. — Бібліогр.: 5 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-185791
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1857912025-02-09T21:08:38Z Вплив органів місцевого самоврядування в Україні імперської доби на становлення її незалежності у 1917–1918 рр. Influence of local self-government bodies in Ukraine in the imperial times on the establishment of its independence in 1917–1918 Лисенко, О.В. Політичні студії У статті проаналізовано взаємозв’язок між успіхами та невдачами діяльності органів місцевого самоврядування в Україні у часи царизму та здобуттям і втратою нею незалежності на початку ХХ ст. Показано, що багато з тих причин, котрі не дали Україні відстояти свою самостійність, мали свої витоки ще з середини 18 століття, йдеться насамперед про розкол українського суспільства на бідних селян та багатих землевласників з числа колишньої козацької старшини. Останні вважали себе складовою частиною загальноімперської еліти і з презирством ставилися до свого простого народу. Цей розкол був певною мірою знівельований на рубежі ХІХ–ХХ ст., насамперед завдяки енергійній діяльності української консервативної еліти, котра очолювала місцеві органи самоуправління, передусім земства та тісно пов’язані з ними кооперативи, особливо у невеликих, переважно україномовних містах. У земствах та кооперативах українці вчилися вести реальну господарську та економічну діяльність. У них формувалися нові кадри для розвитку української економіки на нових ринково-демократичних засадах, котрі повинні були поступово замінити наскрізь просякнуту бюрократизмом російську напівфеодальну економіку. Щодо великих промислових, переважно російськомовних міст, то тут, окрім Катеринослава, справи були значно гіршими через утиски з боку царизму. Після здобуття Україною незалежності, коли, здавалося б, можна було повністю ліквідувати спровокований самодержавством штучний розкол українського суспільства, представникам української верхівки забракло розуму поділитися з народом своїми земельними угіддями (звісно, окрім цього, були наявні й інші складні об’єктивні обставини). Натомість вони почали, частково вимушено, загравати з представниками російської верхівки. Все це викликало обурення в українського народу, чим скористалися спочатку українські соціалісти, а потім і російські більшовики, що й призвело до втрати Україною своєї самостійності. The article analyzes the relationship between the successes and failures of local self-government in Ukraine during tsarist times and the gaining and loss of independence in the early twentieth century. It has been shown that many of the reasons that prevented Ukraine from asserting its independence had their origins in the middle of the 18th century. First of all it is about the split of Ukrainian society into the poor peasants and rich landowners originated among the former Cossack leaders. The latter believed themselves to be part of the imperial elite and treated common people with contempt. This split was somewhat reduced at the turn of the nineteenth and twentieth centuries, primarily due to the energetic activity of the Ukrainian conservative elite, which headed local self-government bodies, primarily zemstvos and closely related to them cooperatives, especially in small, mostly Ukrainian-speaking towns. In zemstvos and cooperatives Ukrainians learned to pursue real economic activities. They created new staff for the development of the Ukrainian economy on the new market-democratic principles, which should gradually replace the Russian feudal economy that was imbued with bureaucracy. Meanwile in the large industrial, mostly Russian-speaking cities, with the exeption of Katerinoslav, the situation was much worse because of the tsarist oppression. Gaining of the Ukrainian independence seemed to be the best opportunity to overcome the artificial split in the Ukrainian society provoked by the tsarist autocracy. But the representatives of the Ukrainian elite did not appear to be wise enough to share with the people their vast lands (of course, there were a lot of other complicated objective circumstances). Instead, they began, partially forced, to flirt with the representatives of the Russian elite. All this caused resentment among the Ukrainian people. This resentment was first misused by the Ukrainian socialists and then by the Russian Bolsheviks, which led to the loss of Ukraine’s independence. 2019 Article Вплив органів місцевого самоврядування в Україні імперської доби на становлення її незалежності у 1917–1918 рр. / О.В. Лисенко // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2019. — Вип. 29. — С. 130-144. — Бібліогр.: 5 назв. — укр. 2307-5791 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/185791 346.232; 325.86 (477) “1917/1918” uk Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. application/pdf Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Політичні студії Політичні студії
spellingShingle	Політичні студії Політичні студії Лисенко, О.В. Вплив органів місцевого самоврядування в Україні імперської доби на становлення її незалежності у 1917–1918 рр. Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
description	У статті проаналізовано взаємозв’язок між успіхами та невдачами діяльності органів місцевого самоврядування в Україні у часи царизму та здобуттям і втратою нею незалежності на початку ХХ ст. Показано, що багато з тих причин, котрі не дали Україні відстояти свою самостійність, мали свої витоки ще з середини 18 століття, йдеться насамперед про розкол українського суспільства на бідних селян та багатих землевласників з числа колишньої козацької старшини. Останні вважали себе складовою частиною загальноімперської еліти і з презирством ставилися до свого простого народу. Цей розкол був певною мірою знівельований на рубежі ХІХ–ХХ ст., насамперед завдяки енергійній діяльності української консервативної еліти, котра очолювала місцеві органи самоуправління, передусім земства та тісно пов’язані з ними кооперативи, особливо у невеликих, переважно україномовних містах. У земствах та кооперативах українці вчилися вести реальну господарську та економічну діяльність. У них формувалися нові кадри для розвитку української економіки на нових ринково-демократичних засадах, котрі повинні були поступово замінити наскрізь просякнуту бюрократизмом російську напівфеодальну економіку. Щодо великих промислових, переважно російськомовних міст, то тут, окрім Катеринослава, справи були значно гіршими через утиски з боку царизму. Після здобуття Україною незалежності, коли, здавалося б, можна було повністю ліквідувати спровокований самодержавством штучний розкол українського суспільства, представникам української верхівки забракло розуму поділитися з народом своїми земельними угіддями (звісно, окрім цього, були наявні й інші складні об’єктивні обставини). Натомість вони почали, частково вимушено, загравати з представниками російської верхівки. Все це викликало обурення в українського народу, чим скористалися спочатку українські соціалісти, а потім і російські більшовики, що й призвело до втрати Україною своєї самостійності.
format	Article
author	Лисенко, О.В.
author_facet	Лисенко, О.В.
author_sort	Лисенко, О.В.
title	Вплив органів місцевого самоврядування в Україні імперської доби на становлення її незалежності у 1917–1918 рр.
title_short	Вплив органів місцевого самоврядування в Україні імперської доби на становлення її незалежності у 1917–1918 рр.
title_full	Вплив органів місцевого самоврядування в Україні імперської доби на становлення її незалежності у 1917–1918 рр.
title_fullStr	Вплив органів місцевого самоврядування в Україні імперської доби на становлення її незалежності у 1917–1918 рр.
title_full_unstemmed	Вплив органів місцевого самоврядування в Україні імперської доби на становлення її незалежності у 1917–1918 рр.
title_sort	вплив органів місцевого самоврядування в україні імперської доби на становлення її незалежності у 1917–1918 рр.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2019
topic_facet	Політичні студії
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/185791
citation_txt	Вплив органів місцевого самоврядування в Україні імперської доби на становлення її незалежності у 1917–1918 рр. / О.В. Лисенко // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2019. — Вип. 29. — С. 130-144. — Бібліогр.: 5 назв. — укр.
series	Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.
work_keys_str_mv	AT lisenkoov vplivorganívmíscevogosamovrâduvannâvukraíníímpersʹkoídobinastanovlennâíínezaležnostíu19171918rr AT lisenkoov influenceoflocalselfgovernmentbodiesinukraineintheimperialtimesontheestablishmentofitsindependencein19171918
first_indexed	2025-11-30T19:44:10Z
last_indexed	2025-11-30T19:44:10Z
_version_	1850245761574371328
fulltext	ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 130 УДК 346.232; 325.86 (477) “1917/1918” О. В. Лисенко кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділ історії України ХІХ — початку ХХ ст., Інститут історії України НАН України (м. Київ, Україна), institute@history.org.ua ВПЛИВ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ ІМПЕРСЬКОЇ ДОБИ НА СТАНОВЛЕННЯ ЇЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ У 1917–1918 рр. У статті проаналізовано взаємозв’язок між успіхами та невдачами діяль- ності органів місцевого самоврядування в Україні у часи царизму та здобуттям і втратою нею незалежності на початку ХХ ст. Показано, що багато з тих причин, котрі не дали Україні відстояти свою самостійність, мали свої витоки ще з середини 18 століття, йдеться насамперед про розкол українського суспільства на бідних селян та багатих землевласників з числа колишньої козацької старшини. Останні вважали себе складовою частиною загально- імперської еліти і з презирством ставилися до свого простого народу. Цей розкол був певною мірою знівельований на рубежі ХІХ–ХХ ст., насамперед завдяки енергійній діяльності української консервативної еліти, котра очолю- вала місцеві органи самоуправління, передусім земства та тісно пов’язані з ними кооперативи, особливо у невеликих, переважно україномовних містах. У земствах та кооперативах українці вчилися вести реальну господарську та економічну діяльність. У них формувалися нові кадри для розвитку української економіки на нових ринково-демократичних засадах, котрі повинні були по- ступово замінити наскрізь просякнуту бюрократизмом російську напівфео- дальну економіку. Щодо великих промислових, переважно російськомовних міст, то тут, окрім Катеринослава, справи були значно гіршими через утиски з боку царизму. Після здобуття Україною незалежності, коли, здавалося б, можна було повністю ліквідувати спровокований самодержавством штучний розкол українського суспільства, представникам української верхівки забракло розуму поділитися з народом своїми земельними угіддями (звісно, окрім цього, були наявні й інші складні об’єктивні обставини). Натомість вони почали, частково вимушено, загравати з представниками російської верхівки. Все це викликало обурення в українського народу, чим скористалися спочатку українські соціа- лісти, а потім і російські більшовики, що й призвело до втрати Україною своєї самостійності. Ключові слова: самоврядування, земства, кооперація, економіка, консер- ватори, соціалісти. © О.В. Лисенко, 2019 Політичні студії 131 O. V. Lysenko Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History), Senior Research Fellow, Department of the History of Ukraine ХІХ — early ХХ centuries, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine, (Kyiv, Ukraine), institute@history org.ua INFLUENCE OF LOCAL SELF-GOVERNMENT BODIES IN UKRAINE IN THE IMPERIAL TIMES ON THE ESTABLISHMENT OF ITS INDEPENDENCE IN 1917–1918 Abstract The article analyzes the relationship between the successes and failures of local self-government in Ukraine during tsarist times and the gaining and loss of independence in the early twentieth century. It has been shown that many of the reasons that prevented Ukraine from asserting its independence had their origins in the middle of the 18th century. First of all it is about the split of Ukrainian society into the poor peasants and rich landowners originated among the former Cossack leaders. The latter believed themselves to be part of the imperial elite and treated common people with contempt. This split was somewhat reduced at the turn of the nineteenth and twentieth centuries, primarily due to the energetic activity of the Ukrainian conservative elite, which headed local self-government bodies, primarily zemstvos and closely related to them cooperatives, especially in small, mostly Ukrainian-speaking towns. In zemstvos and cooperatives Ukrainians learned to pursue real economic activities. They created new staff for the development of the Ukrainian economy on the new market-democratic principles, which should gradually replace the Russian feudal economy that was imbued with bureaucracy. Meanwile in the large industrial, mostly Russian-speaking cities, with the exeption of Katerinoslav, the situation was much worse because of the tsarist oppression. Gaining of the Ukrainian independence seemed to be the best opportunity to overcome the artificial split in the Ukrainian society provoked by the tsarist autocracy. But the representatives of the Ukrainian elite did not appear to be wise enough to share with the people their vast lands (of course, there were a lot of other complicated objective circumstances). Instead, they began, partially forced, to flirt with the representatives of the Russian elite. All this caused resentment among the Ukrainian people. This resentment was first misused by the Ukrainian socialists and then by the Russian Bolsheviks, which led to the loss of Ukraine’s independence. Keywords: self-government, zemstvos, co-operation, economy, conservatives, socialists. Здобуття Україною незалежності на початку ХХ ст. відбувалося дуже спонтанно, як реакція на такий же спонтанний розвал ще недавно, здавалося б, непорушної Російської імперії. На жаль, українці виявилися організаційно неготовими до такого стрімкого та несподіваного розвитку ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 132 подій. Ідеться, насамперед, про відсутність у них елементарної єдності. В цей час в українському суспільно-політичному житті існували два багато в чому протилежні погляди на принципи становлення своєї незалежної держави — модні тоді соціалістичні ідеї з їх опорою на молодих недосвідчених демагогів і найбідніші верстви населення та укра- їнський консерватизм з опорою на людей, котрі займали не останні місця в російських імперських структурах, і багатих землевласників. Саме через відсутність єдиної, зрозумілої всім національної ідеї Україна, на відміну від Польщі та навіть маленьких прибалтійських країн, не змогла відстояти свою щойно здобуту незалежність, наслідком чого стали жорстокі ста- лінські репресії та голодомори в яких загинули мільйони українців. Якщо негативна роль українських соціалістів тут не викликає ніяких запитань, то діяльність їхніх опонентів є дуже неоднозначною. Тому метою нашого дослідження є правдиве висвітлення як заслуг консервативної української верхівки в здобутті української незалежності на початку ХХ ст., так і її вини за втрату державності. Починаючи з середини 18 століття українська старшина була відір- вана від власного народу і являла собою радше частину імперської еліти. Це пояснювалося тим, що у 1762 р. російська імператриця Катерина ІІ видала указ, за яким українська верхівка була прирівняна до російського дворянства. Звичайно, українська знать лише виграла від цього, а от селянство — навпаки, бо російський уряд усіляко гальмував розвиток сільського господарства. У своїй праці “Українська революція і робіт- ництво” відомий український історик О. Реєнт зазначає: “Слід зауважити, що Катерина ІІ зовсім не сприймала можливість самостійного розвитку України й на практиці проводила жорсткий послідовний курс на її зака- балення. Наслідки такої політики одразу ж згубно позначилися на роз- витку краю”1. Ситуація, коли і російська знать, і українська старшина разом при- гнічували місцеве населення, тривала в Україні більш ніж сто років аж до кінця ХІХ ст., коли за царювання Олександра ІІІ та його сина Миколи ІІ Російська імперія змінила політичну орієнтацію з традиційної проні- мецької на проантантівську і в країну прийшли велетенські західні інвес- тиції, котрі, на жаль, при мінімальній користі для місцевого населення створили величезні соціально-економічні проблеми. Самодержавство на догоду своїм іноземним кредиторам перетворювало Російську імперію, особливо Україну, на територію, де придушувалася усяка підприємницька ——————— 1 Реєнт О. Українська революція і робітництво: Соціально-політичні та економічні зміни 1917–1920 рр. Київ, 1996. С. 30. Політичні студії 133 ініціатива місцевого населення, причому не лише етнічних українців, поляків та євреїв, але й росіян. У результаті утруднювався процес роз- витку дрібного та середнього бізнесу, який у європейських країнах ство- рює левову частину робочих місць і робить дуже значний внесок як у загальнодержавний, так і в місцеві бюджети, що забезпечує розвиток регіонального самоуправління. Так, Т. Лазанська зазначає: “Один з англійських капіталістів, що побував у 1902 р. в Росії, запевняв, що прибутковість іноземних капіта- лістів у Російській імперії “прямо казкова”, і рекомендував створювати тут міцні англійські підприємства, щоб розорювати своїх слабких міс- цевих конкурентів. Під тиском великих акціонерних товариств майже повністю зникають зі сцени економічного життя дрібні селянські роз- робки. Так, на Донбасі з 114 великих копалень, які були досліджені у 1901 р., 94% вугілля давали акціонерні підприємства. Не витримали з ними конкуренції і деякі поміщики-індивідуали. Навіть знамениті макіїв- ські копальні Іловайського стали власністю французів”2. Як результат, в Україні не склалося національне підприємницьке середовище, котре в європейських країнах завжди було рушійною силою суспільного прогресу. Якби подібною діяльністю займалися ворожі до Російської імперії німці, то подібну поведінку ще можна було б зрозуміти. Справді, стра- тегія на те, щоб підірвати у супротивника соціально-економічну стабіль- ність в тилу, викликати там спочатку невдоволення, а потім за допомогою своїх агентів та провокаторів і збройне повстання, котре перекинеться на військові частини, не є чимось надзвичайним у світовій військовій історії. Але в Україні цим займалися не вороги, а ніби “союзники” Російської імперії, ті, хто потім під час війни ще мав нахабство вимагати від росіян та українців виконувати свій начебто “союзницький обов’язок”, а на- справді слугувати безплатним м’ясом у безглуздих, самовбивчих атаках на добре підготовані німецькі укріплення. Подібна діяльність у будь-якій демократичній країні одразу б викликала жорстку реакцію з боку пра- воохоронних органів, однак російська провладна верхівка на чолі з імператором Миколою ІІ, прозваним у народі “Кривавим”, навпаки, усіляко сприяла здирництву іноземного, передусім антантівського капі- талу в Україні та перешкоджала економічному розвиткові власних громадян. Усе це викликало обурення серед широких верств українського суспільства. Однак українська консервативна верхівка, особливо та її час- тина, котра посідала високі посади в офіційних імперських структурах, ——————— 2 Лазанська Т. Історія підприємництва в Україні. Київ, 1999. С. 157–158. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 134 значною мірою була просякнута самодержавним духом, уміла лише виконувати вказівки “згори” і зовсім не відчувала реальних потреб і настроїв широких народних мас, продовжувала підтримувати відверто антинародну політику царизму, на відміну від більш оперативних в цьому плані українських соціалістів. Однак українські консерватори не були однорідними. Серед них було також багато людей, котрі не були напряму пов’язані з самодержавною системою, а плідно працювали в органах місцевого самоврядування, на- самперед земствах, здобуваючи там чималий досвід практичної госпо- дарської та організаційної роботи. Вони розуміли, що царизм веде український народ до соціально-економічної катастрофи і потрібно тер- міново реагувати на вимоги населення щодо забезпечення їхніх реальних життєвих потреб. Однак більш ніж сто років розколу в українському суспільстві створили між українськими “верхами” і “низами” величезну матеріальну та культурну прірву, яку дуже важко було здолати. До позитивних якостей українських земців та тісно пов’язаних з ними кооператорів потрібно віднести те, що це були люди, котрі, з одного боку, уміли тримати удар, а з іншого — шукати компромісів, де це потрібно. Це було зумовлено тим, що ті етнічні українці, котрі прагнули поєднати роботу в органах місцевого самоврядування в Україні з працею на благо соціально-економічного, національно-культурного та освітнього розвитку українського народу, опинялися в дуже складному становищі, особливо у великих містах, приміром Києві. Вони не ставали своїми серед своїх колег, бо, як це було заведено в Російській імперії, значна частина гласних міської думи зовсім не переймалася проблемами та потребами населення, а займалася виключно самозбагаченням, використовуючи для цього недосконалість законів. У таких умовах голоси свідомих українців, котрі прагнули використати Київську міську думу заради покращення соціально-економічного та культурно-освітнього становища людей, часто нагадували голос волаючого у пустелі. Так, була відхилена пропозиція щодо реформування роботи поліції, подана відомим українським діячем О. Кониським, котрий завоював великий авторитет у киян, захищаючи їхні інтереси в освіті та загальнодоступності хлібних виробів3. З іншого боку, свідомі українці, спроможні виконувати конкретну роботу задля народного блага, ставали мішенню для нападок різного штибу націонал-демагогів, котрі, нічого не вміючи і не бажаючи робити, огульно й безпідставно звинувачували їх у співпраці з російським ——————— 3 Глизь Ю. “Особлива думка” гласних київської міської думи у її діяльності (1871– 1914). Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст. Київ, 2017. Вип. 27. С. 63. Політичні студії 135 самодержавством. Це змушувало українських діячів ще більше задума- тися, а чи потрібно їм брати участь у діяльності подібних органів та до того ж часто ще й не маючи можливості зробити щось задля блага свого народу. Тому й не дивно, що після відхилення своєї пропозиції О. Кониський вирішив більше не балотуватися до Київської міської думи, а активність інших свідомих українців, зокрема О. Кістяківського та В. Антоновича, різко знизилася4. Такі тенденції ще більше посилилися після 1892 р., коли було видано закон, який надавав губернаторові право на власний розсуд і без поважних причин призупиняти виконання по- станов міської думи. Зрозумівши, що у великих містах підпорядковані губернаторам місцеві думи, які, по-перше, фактично перестали бути органами місцевого самоуправління, а по-друге, були наскрізь просякнуті імперським рабським духом чинопочитання, підлабузництва, злодійства та здирництва, не лише не дають можливості плідно працювати на благо людей, але й компрометують в очах суспільства їхніх членів, значна кількість свідомих українців покинула працю в органах місцевого само- управління. Отже, відбувся природний відбір, в результаті якого зали- шилися лише ті, хто умів поєднувати здатність тримати удар з умінням “викручуватися” та шукати вигідні українському народові компроміси, в тому числі і з російською владою. Особливо успішно в органах місцевого самоуправління ці діячі працювали у невеликих містах з переважно українським населенням. Так, на Полтавщині українську національну справу провадило місцеве гу- бернське земство на чолі з представником старовинного козацького роду Ф. Лизогубом. Земські гласні та інструктори засновували по селах склади хліборобських знарядь та машин, громадські крамниці, позичково-ощад- ні, позичкові та кредитові каси, фінансово підтримували українські національно-культурні товариства. Їм доводилося працювати в умовах нескінченних причіпок та заборон із боку адміністрації. Приміром, у липні 1912 р. полтавський губернатор звернувся до полтавської земської управи із заявою, що він одержав від міністерства внутрішніх справ відомості про те, що полтавське земство у своїх зверненнях і листах до різних осіб про збір грошей на пам’ятник Т. Шевченку користується українською мовою, і що такі звернення з боку громадських і урядових інституцій заборонені законом5. Також за наказом полтавського губер- натора було заборонено користуватися українською мовою на зборах та в ——————— 4 Там само. 5 Дописи // Рада. 1912. № 171. 27 лип. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 136 діловодстві місцевого українського товариства “Боян”6. Не дозволено цьому товариству було й користуватися помешканням міського театру, що значно звузило його можливості в артистичній діяльності7. Але навіть у таких нелегких умовах полтавським земцям та коопе- раторам вдалося досягти певних успіхів. Так, у липні 1912 р. в Полтаві була відкрита нова українська книгарня, в якій продавалися українські книжки, газети та журнали8. 21 листопада того ж року товариство “Боян” влаштувало концерт української історичної пісні. Перед концертом член товариства В. Щопотьєв прочитав лекцію “Українські історичні думи та пісні”. Чоловічий хор “Бояна” виконав пісні: “Про Байду”, “Про Заліз- няка”, “Про Дорошенка”9. Успіхи полтавських земців та кооператорів посприяли розвиткові українських промислів у сусідній Харківській губернії та налагодженню між ними взаємовигідного співробітництва. Так, наприкінці 1912 р. в Харкові було засновано “Литературно-художественный кружок”, при якому було створено український архітектурно-художній відділ, який поставив собі за мету якомога ширше розповсюджувати український стиль та українське мистецтво взагалі. На чолі цього відділу стояв С. Васильківський, до нього увійшли також найкращі українські архітек- турно-художні сили: С. Тимошенко, К. Жуков та ін. У тому ж 1912 р. Полтавська земська управа звернулася до українського архітектурно- художнього відділу з проханням порадити, як краще влаштувати україн- ську школу малювання для кустарів. Після кількох засідань український відділ виробив програму для навчання в цій школі, яка була пристосована до потреб кустаря10. Вироби полтавських кустарів користувалися великим попитом далеко за межами своєї губернії. Так, 3 липня 1916 р. мико- лаївська “Просвіта” організувала народну гулянку “Ніч на Івана Купала”, де була влаштована лотерея, в якій розігрувалися українські художні вироби, виконані кустарями Полтавської губернії11. Отже, виникла плідна взаємодія та розподіл праці між різними інституціями та регіонами України: Харківський відділ допомагає Полтавському губернському зем- ству налагодити виробництво українських кустарних виробів, які потім продає миколаївська “Просвіта” під час національних етнографічних свят. ——————— 6 Українське життя // Рада. 1912. № 173. 29 лип. 7 Там само. № 185. 14 серп. 8 Там само. № 168. 24 лип. 9 В наших товариствах // Рада. 1912. № 271. 27 листоп. 10 Українське життя // Рада. 1912. № 276. 2 груд. 11 Лист Ради Українського товариства “Просвіта” у Миколаєві (12 березня 1916 р.) // Державний архів Миколаївської області. Ф. 206. Оп. 1. Спр. 28. Арк. 121. Політичні студії 137 Це була нова і надзвичайно позитивна риса в українському національно- культурному та економічному русі. Тісна взаємодія між земцями та українськими кооператорами існувала й на Поділлі, що забезпечило його надзвичайно успішний розвиток. Особливо важливою в цій справі стало поширення серед українських селян потрібних їм сільськогосподарських книжок. Так, 17–18 серпня 1909 р. у Жмеринці відкрився І з’їзд представників подільських това- риських крамниць, скликаний губернською земською управою. Одним із важливих рішень з’їзду була постанова про те, щоб у товариських крам- ницях продавати книжки, які із 10% знижкою надавала кам’янець- подільська “Просвіта”. Для того, щоб кооперація охоплювала якнайширші верстви україн- ського суспільства, потрібно було популяризувати її в пресі. Тому, на початку 1910-х років почали відкриватися українські газети та журнали, котрі мали на меті пропаганду ідей кооперації серед широких верств суспільства. Центром цього надзвичайно позитивного руху став Київ. Так, 7 жовтня 1912 р. тут відбулися установчі збори українського видав- ничого товариства “Наша кооперація”. Першим його завданням стало друкування однойменного періодичного органу12. Потреба у виданні ос- таннього дуже гостро відчувалася тоді на Наддніпрянщині. Адже коопе- ративний рух, який тут широко розвинувся, настійно вимагав періо- дичного видання, яке б було доступним за мовою і за змістом відповідало регіональним інтересам. У січні 1913 р. було опубліковано перший номер “Нашої кооперації”. Надалі вона виходила двічі на тиждень, її ціна становила 2 руб. 50 коп. на рік і була цілком доступною для пересічного робітника або селянина Наддніпрянської України13. 21 лютого 1913 р. в Києві відбулися перші загальні збори товариства “Український агроном”. Його головна мета полягала у тому, щоб допо- магати землеробам, видаючи відповідну друковану продукцію рідною мовою. Крім того, на зборах було вирішено відкрити склади, агрономічне бюро та консультаційні контори. До товариства мав перейти також журнал “Рілля”. Цей український агрономічний часопис був заснований ще у 1907 р. у Петербурзі видатним діячем української кооперації Є. Архипенком14. У той час це видання мало назву “Українське бджіль- ництво”. 1910 р. його видання перенесли до Києва, де він почав виходити під назвою “Рілля”. 1912 р. часопис звернувся до своїх читачів — ——————— 12 Садовский В. Наша кооперация // Украинская жизнь. 1913. № 2. С. 109. 13 Там же. 14 Новое общество “Украинский агроном” // Украинская жизнь. 1913. № 4. С. 83–84. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 138 здебільшого українських селян із закликом допомогти заснувати агроно- мічне видавництво. Цей заклик знайшов розуміння серед українців. До редакції почали надходити пожертвування, на які було видано кілька корисних сільськогосподарських брошур. На жаль, поліція скоро заборо- нила збирати гроші й ця потрібна справа припинилася15. Отже, українська консервативна верхівка, котра очолювала земства та тісно пов’язаний з ними кооперативний рух, зуміла зацікавити національ- ними ідеями значні верстви селянства, почала готувати з них людей, здатних самостійно вести економічну, господарську, культурно-освітню діяльність. Вона створила передумови того, що селяни, особливо молодь, масово пішли у національно-культурні та економічні установи, створю- ючи в них зачатки власної, нехай і неформальної, але дуже дієвої вер- тикалі влади. Тобто українське село починало ставати альтернативою тому закостенілому бюрократичному ладу, який панував у Російській імперії. Отже, в цей же час в Україні, завдяки національно свідомим земцям та кооператорам, національна ідея почала проникати в найширші верстви українського селянства, мобілізуючи його на активні соціально- економічні та громадські дії. Особливо яскраво цей процес спостерігався у місцевостях з переважно українськім населенням, котрі в подальших подіях виявилися найбільш надійними бастіонами в боротьбі за неза- лежність. Однак у великих промислових містах здобутки земців та кооператорів виявилися значно меншими. Ще до початку та під час Першої світової війни великий вплив у них здобули більшовики, і саме вони в подаль- шому стали тими осередками, на які росіяни спиралися в своїй агресії проти незалежної Української держави. Винятком тут був лише Кате- ринослав, де імперська влада дуже поблажливо ставилася до українців. На наш погляд, таке ставлення катеринославського губернатора до українства не було випадковим. Тут, в урбаністичному, промисловому регіоні, розвиток кооперації відповідав інтересам розвитку імперської інфраструктури навіть більше, ніж в аграрних Полтавщині чи Поділлі. Адже швидке зростання промислових потужностей вимагало великої кількості робітників, а це, в свою чергу, потребувало інтенсифікації сільського господарства, котре було неможливим без активної кооперації. Одним із найбільш важливих засобів її розвитку були виставки сільського господарства. На них селяни мали змогу бачити нові машини, дізнатися, котрі з них найкращі та де їх можна придбати. Тут можна було також знайти нові, кращі породи худоби, нові сорти насіння, взагалі пізнати ——————— 15 Там же. С. 84. Політичні студії 139 багато корисних для себе речей. Катеринославські інтелігенти також використовували ці сільськогосподарські виставки для поширення україн- ської літератури. Для цього було вирішено організовувати на них спе- ціальні відділи популярної української книжки з медицини, ветеринарії та сільського господарства й показати їх на виставках у селах Тамановці та Шолохові. Там же ці книжки й продавалися. Селяни, особливо ті, які, не пориваючи зв’язок із землею, були працевлаштовані на великих під- приємствах Катеринослава, дуже цікавилися українською спеціальною та популярною літературою й охоче купували українські книжки16. Особливо показовим у цьому плані є приклад приміського села Мануйлівки. Безпосередній контакт із міською інтелігенцією ставив її мешканців у більш вигідне становище порівняно з жителями віддалених сіл. Мануйлівці мали всі переваги для розповсюдження серед українців- селян товарів із міста, а серед мешканців міста — декоративних кус- тарних виробів та продуктів харчування із сіл (для цього вони влашто- вували кооперативи). Крім того, мануйлівці, маючи численні прибутки від заводів, від землі, від кустарних промислів, від комерції тощо, отри- мували фінансові можливості для освіти своїх дітей. Це також сти- мулювало їх обстоювати українську мову викладання у школах і в перспективі створювало реальну можливість відкриття українського уні- верситету. Як бачимо, там, де російський губернатор відстоював реальні інте- реси розвитку Російської ж імперії, зацікавленої в інтенсифікації сіль- ськогосподарського виробництва, там українців ніхто не звинувачував ні в “сепаратизмі”, ні в “мазепинстві”, ні в роботі на німецький генштаб. Але переважна більшість російських чиновників працювала не на реальні потреби своєї держави, а на її продажну верхівку, котра, набравши кредити у країн Антанти, сліпо виконувала забаганки їхніх фінансистів, зацікавлених у різкому зубожінні народних мас, задля отримання дешевої робочої сили іноземними підприємцями, котрі нещадно визискували як фізичні сили українців, так і багаті корисними копалинами надра їхньої землі. Саме це й стало однією з головних причин невдач консервативної частини українства у великих промислових містах. Після повалення російського самодержавства соціалісти, прийшовши до влади на хвилі антивоєнних, пацифістських настроїв, почали в агре- сивній формі звинувачувати “старі обличчя” з числа української кон- сервативної верхівки в прислужництві царизму та в тому, що вони зацікавленні в продовженні війни заради власної наживи, тимчасом як ——————— 16 В наших товариствах // Рада. 1913. № 202. 26 серпня. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 140 переважна більшість українців бажає миру за будь-яку ціну. Соціалісти весь час упроваджували в суспільну свідомість думку, що головними ворогами малоземельних українських селян є власні великі землевлас- ники з числа української консервативної верхівки. Одночасно соціалісти (окрім С. Петлюри) усіляко протидіяли створенню українського війська. Все це й спричинило в Україні громадянський конфлікт, котрим вправно скористалися російські більшовики, розпочавши проти неї неприховану військову агресію, котрій українці не мали чого протиставити, тож були змушені шукати порятунку у кайзерівської Німеччини. Визволивши Україну від більшовиків, а потім й від місцевих дема- гогів соціалістів, німці поставили при владі гетьмана П. Скоропадського, котрий зробив ставку на тих представників української консервативної верхівки, котрі в часи російського самодержавства не скомпрометували себе працею в офіційних імперських структурах, а натомість здобували господарський та організаційний досвід в органах місцевого самоуправ- ління, насамперед земствах, а також в українських кооперативах та “Просвітах”. Для української влади часів гетьманату П. Скоропадського харак- терними були великі успіхи у забезпеченні та піднесенні культурно- освітнього рівня суспільства — в цей час відкривалися національні школи, університети, мільйонними тиражами виходили українські книги. Тут позначилися результати кропіткої праці українських земців та коопе- раторів початку ХХ ст. Їхня робота також посприяла покращенню мате- ріального добробуту переважної більшості населення Наддніпрянщини. Так, у цей час в Києві магазини були переповнені промисловими та продуктовими товарами, вирувало духовно-культурне життя. Це поясню- валося тим, що дуже плідно запрацювали українські економічні та культурні установи. Кредитові товариства та союзи товариств, об’єдну- ючись в банки, такі, приміром, як “Українбанк” та київський “Союзбанк”, а також найбільш фінансово потужні союзи споживчих товариств, такі, як “Дніпровський Союз Споживчих товариств” (“Дніпросоюз”), не лише забезпечували у 1918 і навіть частково у 1919 роках порівняно високий рівень життя на Наддніпрянщині, але й проявляли постійну турботу про розвиток науки, культури та особливо освіти17. Адже українські коопе- ратори не просто вкладали гроші в шкільництво, вони таким чином отримували кваліфікованих працівників, вітчизняних спеціалістів. Також своєю успішною економічною та національно-культурною діяльністю вони об’єднували різні регіони України. ——————— 17 Вітанович І. Історія українського кооперативного руху. Нью-Йорк. 1964. С. 236. Політичні студії 141 Поряд з незаперечними успіхами в діяльності гетьманського уряду траплялися й невдачі. Деякі з них були абсолютно об’єктивними. Адже люди, котрі все своє життя вирішували життєві проблеми того чи іншого невеликого регіону, не могли відразу ж стати ефективними міністрами такої великої держави, як Україна. Приміром, голова уряду часів геть- манату Ф. Лизогуб, на відміну від своєї земської діяльності, як прем’єр був далеко не ідеальним. У нього не було необхідного для державного мужа розмаху, вільної творчості, сміливості, пошуку. Найголовніші рі- шення не приймалися, а час йшов. І як він не старався, але, не вміючи відділяти важливі державні питання від другорядних, багато втрачав, і це шкодило загальній справі18. Але в гетьманському уряді були й дуже болючі невдачі, пов’язані з суб’єктивними факторами, як-от небажання української консервативної верхівки поділитися своїми статками з селянством. Особливо це стосу- ється такого першочергового завдання, як перерозподілу землі. Ще з перших днів свого правління гетьман П. Скоропадський запропонував розпочати проведення аграрної реформи, котра була головною гарантією для недопущення поширення більшовизму в Україні. Разом із тим ця реформа вимагала від представників української еліти, серед яких було багато великих землевласників, не лише умілої адміністративної роботи, але й готовності пожертвувати частиною своїх земельних угідь, отри- маних за службу поваленому російському самодержавству і тому неза- конних в очах переважної більшості українського народу. А от до цього представники української верхівки виявилися неготовими. І це при тому, що в ті часи аграрне питання було на Наддніпрянщині головним і від наслідків його вирішення залежало, чи бути Україні вільною демокра- тичною державою, чи опинитися в лабетах більшовизму. Тому, як згодом зазначав О. Реєнт: “Соціально-економічна домінанта у вимогах проле- таріату в свою чергу наштовхувалася на глухий консерватизм адептів українського самовизначення. Ця невдячна неувага, відсутність співчуття до безпосередніх інтересів робітництва дорого коштували молодій укра- їнській демократії: втративши масову підтримку, вона ще якийсь час балансувала на непевних підмурках національного ентузіазму, доки не згасла у хвилях руйнівного процесу, що накочувався з півночі”19. Також дуже повільно йшло формування власної української армії. Значною мірою це пояснювалося спротивом німців, котрі запевняли ——————— 18 Осауленко Л., Засєкін В. Гетьман України Павло Скоропадський. Луцьк 2003. С. 104. 19 Реєнт О. Зазнач. твір. С. 22. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 142 гетьмана, що українцям не потрібні збройні сили, бо вони й так зна- ходяться під їхнім надійним захистом. Проте ще однією вагомою при- чиною був брак серед етнічних українців висококваліфікованих військо- вих спеціалістів, особливо вищої ланки, бо в царській армії керівні посади займали переважно росіяни. Вирішення цього питання змусило П. Скоро- падського почати шукати компромісу з росіянами, які в цей час масово тікали до ситої України від більшовиків з їхнім терором, розстрілами, голодом та розрухою. Цей значною мірою вимушений крок гетьмана став однією з головних причиною його поразки. П. Скоропадський розрахо- вував на те, що російські біженці, котрі мали певний організаційний, господарський, фінансовий та головне — конче потрібний в цей час військовий досвід, будуть підтримувати самостійну Україну якщо не з ідейних мотивів, то хоча б заради збереження свого власного життя. На жаль, цього не сталося. Росіяни почали шкодити тим, хто дав їм притулок від більшовиків. Так, сам же П. Скоропадський згадував: “Багато шкоди наробили всілякі громадські об’єднання та організації старої Росії. Серед них траплялися і шановні діячі, але вони губилися серед крикливої братії, яка незрозуміло чому лютувала при згадці назви "Україна" або були підкреслено байдужі до нашої справи. Громадські діячі мали великі зв’язки серед київської громадськості. Вони б мені, якби бажали, добряче допомогли б, але найчастіше знаходилися в опозиції”20. Цими вимушеними заграванням П. Скоропадського з вороже на- лаштованими проти українців російськими шовіністами, як і провалом земельної реформи, вправно скористалися соціалісти С. Петлюра та В. Винниченко, котрі, прикриваючись псевдопатріотичною риторикою та звичними криками про “зраду”, підбурили українських селян іти на Київ. Водночас, пригріті гетьманом російські чорносотенні монархісти, котрі своїми антиукраїнськими діями в значній мірі і стали першо- причиною народного невдоволення, спочатку самі ганебно залишили фронт в бою під Мотовилівкою, відкривши тим самим петлюрівцям дорогу на Київ, а потім здійснили в місті антиукраїнський переворот. 19 листопада 1918 р. головнокомандувач армії П. Скоропадського генерал Келлер відмінив усі положення, вироблені для армії гетьманським Гене- ральним штабом, та повернув усі старі статути царської армії. Він оточив себе велетенським штабом крайніх правих монархістів та видав наказ, котрий ліквідовував у армії будь-які українські національні ознаки. У Києві та інших українських містах розпочалися шалені нападки на все, що в очах монархістів символізувало собою українську державність. Так, ——————— 20 Осауленко Л., Засєкін В. Зазнач. твір. С. 482. Політичні студії 143 був закритий Національний клуб, в державних установах розбивалися бюсти Тараса Шевченка, а українськими рушниками російські офіцери чистили собі чоботи. Все це супроводжувалося репресіями проти пат- ріотично налаштованих українців, притому часто досить поміркованих21. Подібні дії російських шовіністів ще більше розлютили широкі маси українського суспільства і штовхнули їх до С. Петлюри та В. Винниченка, які 14 грудня 1918 р. вдерлися до столиці і почали розстрілювати як російських монархістів, так і тих національно свідомих патріотів, котрі чесно служили гетьману. П. Скоропадський на початку 1919 р. так оці- нював ці сумні події: “Ми повинні були піти з України, з’явилася Дирек- торія, протримається вона півтора місяці в Києві, щоб зникнути назавжди зі столиці. Я переконаний, що до Києва вона вже ніколи не повернеться самостійно, а лише при допомозі чи в складі чужих армій. За час пере- бування Директорії в столиці зникли всілякі ознаки державності України. Все було знищено під корінь. Більшовики, які прийдуть на їхнє місце, застануть там цілковиту руїну, чисту дошку. Однак, якщо аналізувати за цей час українських соціалістів, то вони мало чим відрізняються від більшовицьких експериментів. Та ж конфіскація майна, особливо всіх ювелірних виробів із магазинів, те ж безправ’я громадян, неповага до науковців, освітян і взагалі інтелігентних людей”22. Узагальнюючи все вищесказане, можемо зробити висновок, що, на відміну від однозначно негативної ролі українських соціалістів, україн- ська консервативна верхівка багато зробила для становлення самостійної Української держави, особливо в гуманітарній сфері. Це стало логічним продовженням їхньої діяльності в органах місцевого самоуправління та тісно пов’язаної з ними кооперації імперської доби. При царизмі ці органи, можливо, навіть в більшій мірі виконували не зазначену управ- лінську та економічну діяльність, а функцію соціального захисту місце- вого населення від засилля великого іноземного капіталу. У часи ж української незалежності вони, зберігши свою соціальну та гуманітарну спрямованість, успішно провадили розпочату ще при царизмі діяльність з економічного об’єднання різних регіонів України. Та разом із тим, унаслідок власних як об’єктивних, так і суб’єктивних невдач та прора- хунків, українська консервативна верхівка також несе відповідальність за втрату Україною своєї щойно здобутої незалежності. Тут далися взнаки наслідки більш ніж столітнього розколу українського суспільства, котрі не були оперативно ліквідовані гетьманським урядом, а натомість ——————— 21 Там само. С. 392–393. 22 Там само. С. 489. ISSN 2307-5791. Проблеми історії України ХІХ — поч. ХХ ст. 2019. Випуск 29 144 вправно використані спочатку українськими соціалістами, а потім і російськими більшовиками. REFERENCES 1. Hlyz, Yu. (2017). "Osoblyva dumka" hlasnykh kyivs’koi mis’koi dumy u ii diial’nosti (1871–1914). Problemy istorii Ukrainy XIX — pochatku XX st., (27), 60–81. [in Ukrainian]. 2. Lazanska, T. (1999). Istoriia pidpryiemnytstva v Ukraini. Kyiv. [in Ukrainian]. 3. Osaulenko, L., & Zasiekin, V. (2003). Het’man Ukrainy Pavlo Skoropads’kyj. Lutsk. [in Ukrainian]. 4. Reient, O. (1996). Ukrains’ka revoliutsiia i robitnytstvo: Sotsial’no-politychni ta ekonomichni zminy 1917–1920 rr. Kyiv. [in Ukrainian]. 5. Vitanovych, I. (1964). Istoriia ukrains’koho kooperatyvnoho rukhu. New York. [in Ukrainian].

Вплив органів місцевого самоврядування в Україні імперської доби на становлення її незалежності у 1917–1918 рр.

Institution

Ähnliche Einträge