Російські консульства на західноукраїнських землях та українці Галичини і Буковини у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.
Збережено в:
| Дата: | 2002 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2002
|
| Назва видання: | Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/185886 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Російські консульства на західноукраїнських землях та українці Галичини і Буковини у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. / О.В. Добружанський // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 5. — С. 112-122. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-185886 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1858862025-02-23T20:13:09Z Російські консульства на західноукраїнських землях та українці Галичини і Буковини у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Добружанський, О.В. Міжнаціональні відносини 2002 Article Російські консульства на західноукраїнських землях та українці Галичини і Буковини у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. / О.В. Добружанський // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 5. — С. 112-122. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. 2307-5791 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/185886 uk Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. application/pdf Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Міжнаціональні відносини Міжнаціональні відносини |
| spellingShingle |
Міжнаціональні відносини Міжнаціональні відносини Добружанський, О.В. Російські консульства на західноукраїнських землях та українці Галичини і Буковини у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. |
| format |
Article |
| author |
Добружанський, О.В. |
| author_facet |
Добружанський, О.В. |
| author_sort |
Добружанський, О.В. |
| title |
Російські консульства на західноукраїнських землях та українці Галичини і Буковини у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. |
| title_short |
Російські консульства на західноукраїнських землях та українці Галичини і Буковини у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. |
| title_full |
Російські консульства на західноукраїнських землях та українці Галичини і Буковини у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. |
| title_fullStr |
Російські консульства на західноукраїнських землях та українці Галичини і Буковини у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. |
| title_full_unstemmed |
Російські консульства на західноукраїнських землях та українці Галичини і Буковини у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. |
| title_sort |
російські консульства на західноукраїнських землях та українці галичини і буковини у другій половині хіх - на початку хх ст. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2002 |
| topic_facet |
Міжнаціональні відносини |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/185886 |
| citation_txt |
Російські консульства на західноукраїнських землях та українці Галичини і Буковини у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. / О.В. Добружанський // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 5. — С. 112-122. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. |
| series |
Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. |
| work_keys_str_mv |
AT dobružansʹkijov rosíjsʹkíkonsulʹstvanazahídnoukraínsʹkihzemlâhtaukraíncígaličiniíbukoviniudrugíjpoloviníhíhnapočatkuhhst |
| first_indexed |
2025-11-25T00:17:17Z |
| last_indexed |
2025-11-25T00:17:17Z |
| _version_ |
1849719351081435136 |
| fulltext |
ÐÎÇÄ²Ë ²V
̲ÆÍÀÖ²ÎÍÀËÜͲ ²ÄÍÎÑÈÍÈ
Î.Â.Äîáðæàíñüêèé
(×åðí³âö³)
ÐÎѲÉÑÜʲ ÊÎÍÑÓËÜÑÒÂÀ ÍÀ ÇÀÕ²ÄÍÎÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊÈÕ ÇÅÌËßÕ ÒÀ
ÓÊÐÀ¯ÍÖ² ÃÀËÈ×ÈÍÈ ² ÁÓÊÎÂÈÍÈ
ó äðóã³é ïîëîâèí³ Õ²Õ – íà ïî÷àòêó ÕÕ ñò.
В кінці 60-х рр. ХVІІІ ст. російські війська окупували Галичину та Букови-
ну і перебували тут досить довгий час. Тоді Катерина ІІ мала достатньо мож-
ливостей щоб приєднати ці землі до Росії, але вона не вважала їх стратегічно
важливими й тому не заперечувала, коли Австрія за першим поділом Польщі
захопила Галичину, а потім, після відходу царських військ, і Буковину.
У ХІХ ст. під впливом досліджень М.Карамзіна, М.Погодіна та інших ве-
ликодержавних істориків й ідеологів, які в своїх публікаціях розглядали укра-
їнців Галичини і Буковини як частину єдиного російського народу, ставлення
громадськості імперії до зарубіжних українців почало мінятися. Поширюють-
ся думки про необхідність встановлення тісніших контактів з останніми, про
надання їм моральної, економічної та культурної допомоги. Цьому сприяло
також поширення панславістських ідей, за якими Росія мала б стати лідером і
захисником усіх слов’ян.
Одним з важливих проявів цього курсу стало заснування російських пред-
ставництв у слов’янських землях. Перше імперське консульство в Західній Ук-
раїні було засноване 1828 р. у Бродах. Воно повинне було сприяти розвиткові
торгівлі даного регіону з Росією.
Дещо інакше розгорталися події на Буковині. 1868 р. російське віце-кон-
сульство було відкрите в Чернівцях, а вже наступного року воно одержало
статус консульства1. Офіційно зазначалося, що імперське представництво
створюється для розвитку економічних зв’язків з краєм, зокрема торгівлі.
Але завдання його із самого початку були значно ширші. Російські консули
у Чернівцях почувалися значно впевненіше, ніж у Галичині, справляючи
певний вплив на політичний та національно-культурний рух українського
населення регіону.
Першим російським консулом на Буковині став надвірний радник А.Назі-
мов. У листах з Чернівців до Міністерства закордонних справ він повідомляв
про взаємини з тодішнім місцевим єпископом Євгеном Гакманом, про воро-
жість до всього російського з боку австрійської влади й про заснування пер-
шого українського товариства “Руська бесіда”2. Однак у червні 1869 р. А.На-
зімов був усунений з посади, за звинуваченням в аморальності3. Його наступ-
ником у серпні 1869 р. став Д.Кіра-Дінжан, з іменем якого пов’язане ціле деся-
тиліття стосунків буковинців та консульства.
Російське представництво на Буковині було засноване в досить непростий
час для українців краю. Саме тоді там виник гурток патріотично настроєної
інтелігенції на чолі з кафедральним проповідником В.Проданом, а незабаром
українці заснували свої перші товариства національно-культурне “Руська бе-
112
сіда” і політичне “Руська рада”. У той період гостро постало питання етнічної
самоідентифікації населення регіону. Під впливом Галичини на Буковині
сформувалися дві політичні течії: старорусини (русофіли) й молодорусини
(народовці). Спочатку більший вплив мали перші. Відповідно до своїх ідейних
переконань вони розглядали Росію як свою покровительку. Саме з ними кон-
сул встановив тісні стосунки, намагаючись підпорядкувати імперському впли-
ву перші українські організації на Буковині. Він поставив перед “Руською бе-
сідою” вимоги, за виконання яких вона мала б отримувати кошти з Росії:
1. Припинити, хоча б на деякий час, ворожнечу з румунами. 2. Прагнути залу-
чити до товариства якомога більше членів. 3. Виховувати за рахунок остан-
нього дітей бідніших селян, щоб заохотити тим самим багатих віддавати сво-
їх синів та дочок на навчання за власний рахунок. 4. Всіма засобами пробуд-
жувати у його учасниках і учнях гімназій охоту до вивчення російської мови
шляхом читання книг історичної й художньої літератури, газет та журналів. 5.
Видавати хоча б щомісячний часопис. 6. Подавати звіт про дії товариства і йо-
го кошти не менше ніж двох разів на рік4.
Уже в перший рік існування “Руської бесіди” на її потреби пожертвували:
імператриця 500 флоринів, велика княгиня Ольга Федорівна 300, Санкт-Пе-
тербурзький слов’янський благодійний комітет 150 та священик російської
православної церкви у Відні М.Раєвський - 100 флоринів5. Усі ці кошти пере-
давалися через Д.Кіра-Дінжана. Такі ж надходження мали місце і в наступні
роки. Однак з 1870 р., намагаючись тримати це у глибокій таємниці, керівниц-
тво “Руської бесіди” у документах уже не фіксувало конкретних осіб, які по-
жертвували гроші, а вказувало тільки, що їх передав російський консул. Про
це В.Продан писав до М.Раєвського: “Ми наводимо в рахунках подарунки,
вами прислані, як від невідомих благодійників, щоб не втягнути нікого у пі-
дозру перед публікою й урядом, і тільки ті знають про справжніх наших бла-
годійників, що нам вірні суть та можуть таємницю тримати”6.
Д.Кіра-Дінжан (за походженням румун) виношував ідею примирити руси-
нів і румунів на Буковині, відносини між якими у той час були досить напру-
женими. На перше місце ним висувалась ідея солідарності православних,
спільності їх дій незалежно від етнічної приналежності.
Така позиція консула викликала незадоволення з боку членів “Руської
бесіди”. Вони написали скаргу, яку через Я.Головацького подали голові
Петербурзького слов’янського комітету О.Гільфердінгу. В ній зазначалося:
“Дінжан умовляв Продана, щоб він залишив русинів - цю варварську расу,
а звернувся до шляхетної романської нації, яка походить від римлян... Ми
припускаємо, що п. Дінжан захоплюється політичними мріями румунів,
зловживає своєю посадою й шкодить російській справі замість допомагати
їй”7. Цей документ викликав певний резонанс. Хоча консула не усунули з
посади (він перебував на цьому посту до 1880 р.), але йому довелося писати
декілька пояснювальних записок, які дають можливість побачити механізм
зв’язків буковинських москвофілів з Росією та ставлення в імперських колах
до них. Зокрема стає зрозумілим, що якоїсь чіткої лінії у цьому питанні ро-
сійська влада в той час не мала.
Великий вплив на формування стосунків представництва з австрійськими
слов’янами справляв протоієрей православної церкви при царському посольс-
тві у Відні М.Раєвський. Неофіційно він вважався одним з головних спеціаліс-
тів по зарубіжних слов’янах. Протоієрей проводив своєрідні інструктажі та
консультації з російськими консулами, котрі заступали на посаду, наставляв,
якої лінії їм дотримуватися щодо місцевого населення. Д.Кіра-Дінжан писав:
113
“Під час побачення у Відні з протоієреєм посольської церкви о. Михайлом Ра-
євським він пояснив мені для мого розуміння, що русинів, які проживають на
Буковині, повинен я підтримувати в справі просвіти їх у народному дусі, а ту-
тешнім румунам дати зрозуміти, що Росія зовсім не ворожа до них, тим біль-
ше, що вони суть її одновірці. Лише б вони не пригноблювали тутешній русь-
кий народ, не втягували товариство “Руська бесіда” в політичні суперечки, як
організацію, що має характер чисто літературний”8.
Скептично ставлячись до ідейності старших членів товариства, консул ве-
ликі надії покладав на буковинську молодь. Він встановив тісний контакт з
осередком учнів гімназії під назвою “Согласіє”. Воно було напівлегальним, бо
за існуючим австрійським законодавством гімназисти не мали права створю-
вати громадські організації. Д.Кіра-Дінжан зазначав: “...Товариство “Согла-
сіє” заснувалося за моєю порадою для спонукання старих до правильної діяль-
ності й для протидії пропаганді “запорожців”, вивчення і поширення росій-
ської літературної мови та історії, у чому завдяки допомозі благодійних комі-
тетів “Согласіє” досягло значних успіхів”9. Робота проводилася на перспекти-
ву. Царське представництво добре розуміло, що в майбутньому не завадить
мати кадри добре освічених і відданих москвофільським ідеям людей. Щоп-
равда, консул значно перебільшив свою роль у заснуванні “Согласія”. Воно
виникло без нього й тільки через деякий час встановило контакти з росій-
ським представництвом.
Аналізуючи можливості посилення присутності царської імперії на захід-
ноукраїнських землях, Д.Кіра-Дінжан пропонував конкретні методи вирішен-
ня цієї проблеми. Для нього було беззаперечно, що потрібно досягти приєд-
нання даної території до Росії збройним шляхом або з допомогою диплома-
тичних комбінацій. Якщо ж царський уряд на це не наважиться, то для почат-
ку пропонувалося зробити все для нейтралізації поляків та звернути особливі
зусилля на обернення уніатів Галичини й Буковини у православну віру. Кон-
сул наголошував, що вести проросійську роботу з православними набагато
легше і вона дає більший ефект, ніж з уніатами. Він пропонував розробити для
цього спеціальну програму, направити на це 2 млн. рублів та був упевнений,
що в умовах свободи віросповідань в Австро-Угорщині ця справа завершить-
ся успіхом. Така робота, на думку Д.Кіра-Дінжана, дасть можливість остаточ-
но прив’язати русинів західноукраїнських земель до Росії.
Крім особистої ініціативи консулів, велике значення для поглиблення сто-
сунків між буковинськими старорусинами і царською імперією відігравали
різні громадські організації останньої, які мали неурядовий характер, але час-
то були досить впливовими, викликаючи навіть деякі корективи у російській
зовнішній політиці.
З кінця 50-х років ХІХ ст. в імперії створюються слов’янські благодійні
комітети. 1858 р. засновано Московський комітет. З'їзд, що відбувся 1867 р.
в Москві за участю представників слов’янства ряду країн, у тому числі Авс-
трії, дав поштовх до відкриття його відділів в Петербурзі (1867 р.), Києві
(1869 р.) та Одесі (1870 р.)10. Як зазначалося в статуті Київського слов’янсь-
кого благодійного комітету, головними завданнями його були: “А. ) Спри-
яння вихованню й навчанню слов’ян, переважно з Галичини, Угорщини, Бу-
ковини, у вищих і середніх навчальних закладах імперії, Б.) Піклування про
поширення російської мови серед слов’ян за кордоном, В.) Надсилання риз-
ниць та різного начиння для церков і книг для шкіл, Г.) Сприяння літератур-
ним починанням”11.
Саме через Київське відділення слов’янського благодійного комітету бу-
114
ковинські старорусини отримували левову частку коштів, книг, журналів та
інших надходжень. Через Київ вони вербували перспективну молодь для нав-
чання у вузах Росії. Комітет ставив умову, щоб ці студенти після закінчення
навчальних закладів поверталися на західноукраїнські землі й таким чином
сприяли формуванню прошарку проросійськи настроєних учителів, лікарів,
правників тощо. Однак досить часто випускники вузів залишалися в імперії12.
Поступово сформувався досить сталий ланцюг зв’язків: слов’янські благо-
дійні комітети – російське консульство в Чернівцях старорусини Буковини.
Він досить ефективно працював у 70-х роках ХІХ ст. Однак, поступово став-
лення австрійської влади до старорусинів почало мінятися. Показовим у цьо-
му відношенні став судовий процес 1882 р. , за яким більше десяти москвофі-
лів, у тому числі редактор чернівецької газети “Родимий листок” М.Огонов-
ський, були звинувачені в державній зраді13. Хоча довести якусь шпигунську
діяльність старорусинів не вдалося, стеження за ними з боку австрійської вла-
ди значно посилилося.
Незабаром Д.Кіра-Дінжана на посаді консула замінив статський радник
М.Ладиженський. Він намагався активізувати діяльність москвофільської
партії, розширити її вплив на селян і студентську молодь. З цією метою, як зга-
дував один з його наступників, консул їздив по селах для заснування старору-
синських товариств. Але слідом за ним йшла австрійська поліція, яка прово-
дила обшуки й арешти серед селян14 [14]. Декілька разів М.Ладиженський офі-
ційно звертався до крайової влади, щоб через неї передати гроші з Росії мос-
квофільським організаціям. Це викликало жваве листування з Віднем, але доз-
волу російський консул від нього на це так і не одержав. Найбільшу увагу він
приділяв студентському товариству “Буковина”, регулярно відвідуючи вечір-
ки, які влаштовувалися останнім як у Чернівцях, так і за межами міста. Одна
з них відбулася в серпні 1888 р. у Вижниці. На ній М.Ладиженський вніс 25
флоринів вхідних, а потім пожертвував ще 100 флоринів на розвиток органі-
зації15. Товариство “Буковина” проіснувало до 1894 р Тодішній царський
консул у краї надвірний радник С.Горяїнов (у Чернівцях з 1890 р.) пізніше зга-
дував, що останнє було закрите “як таке, котре не відповідало своєму статуту,
порушення якого вбачали в тому, що члени товариства іменували себе росія-
нами, а не русинами, що вони одержували даром російські газети і журнали з
Росії й що у своєму колі та на своїх зібраннях вони розмовляли російською
мовою, а не місцевим діалектом”16.
В донесеннях С.Горяїнова значно більша увага почала приділятися бо-
ротьбі між народовцями і старорусинами. Консул наочно бачив, що останні
втрачають вплив серед населення, а перші, навпаки, зміцнюють власні пози-
ції. Пояснював він це по-своєму, роблячи основний акцент на тому, що цен-
тральна й місцева влада всіляко переслідує москвофілів та протегує народов-
цям. Зокрема, С.Горяїнов писав: “Уже під час управління краєм гр. Гоеса
(президент Буковини у 1893 – 1897 рр. О.Д.) в галузі духовного життя місце-
вого руського народу і нерозривно зв’язаної з ним православної церкви встиг-
ли відбутися декілька подій, хоча й маловажних самих по собі, але які ясно
вказують на твердий намір центральної влади всіма засобами сприяти відчу-
женню російського населення і місцевої православної церкви від Росії та пос-
тупово обмежувати сфери впливу православ’я, ослабляючи його різними при-
чіпками й обмеженнями”17.
Разом з тим будь-які переслідування або обмеження народовців консул
всіляко підтримував. Наприклад, він схвально відгукнувся на, офіційно опри-
люднену митрополитом Сильвестром заборону, яка не дозволяла священикам
115
купувати Буковинський православний календар, виданий народовцями. Із
злістю Горяїнов повідомляв про приїзд 1894 р. до Чернівців М.Грушевського.
Він писав: “Місцеві представники молодоруської чи української партії були
потішені приїздом у Чернівці колишнього приват-доцента Київського універ-
ситету, нині професора по кафедрі історії Львівського університету Михайла
Грушевського. Він обмежився спілкуванням у колі українців і, хоча сам мало-
рос з Росії, не виявив бажання познайомитися з жодним представником старої
руської партії. На обіді, даному на його честь українцями, він виголосив ду-
же туманну промову, повну гримучих фраз та противну історичній правді,
вказавши на існування в історії окремої від північної Русі Руської держави,
яка за своєю культурою й силою стояла на чолі Європи; він проголосив єд-
ність малоросів Австрії та Росії”18.
Декілька разів у 1891-1893 рр. консул з радістю повідомляв про зближен-
ня москвофілів з частиною румунських політиків. Йому також була близь-
кою давня ідея Д.Кіра-Дінжана про православну солідарність на Буковині.
Однак реалізувати її так і не вдалося. Врешті-решт, відносини між старору-
синами та румунами остаточно зіпсувалися й залишалися ворожими до
Першої світової війни (за винятком кількох спільних акцій у передвиборних
кампаніях 1907 і 1911 рр.).
В листопаді 1893 р., нарешті, зрозумівши, що консульство у Бродах не від-
повідає потребам імперії, російська влада перевела його до Львова. Це викли-
кало незадоволення галицьких поляків, які фактично блокували роботу цар-
ського представництва. Тому російське консульство в Львові за своїм впли-
вом на українські справи значно поступалося аналітичній інституції у Чернів-
цях. З 1890 р. імперське представництво в Бродах, а з 1893 р. у Львові очолю-
вав колезький радник Пустошкін. Його спогади, написані за декілька років до
Першої світової війни, красномовно названі “Дев’ятнадцять років серед поля-
ків”. Незважаючи на протидію останніх, консул намагався привернути більшу
увагу царської влади до регіону. В одному з донесень він писав: “Беручи ж до
уваги як географічне положення Галичини, що вдається клином у Росію, так
й історичне її значення як Червоної Русі з корінним руським населенням, мені
видавалося б дуже бажаним з точки зору наших, російських інтересів, щоб Га-
личина в Росії стала краєм більш відомим”19. Пустошкін, як і консули у Чер-
нівцях, пропонував надавати фінансову допомогу місцевим москвофілам.
Крім того, він наголошував на необхідності боротьби із засиллям поляків у
Галичині, а також вимагав, щоб орган старорусинів газету “Галичанин” пе-
редплачували всі губернатори Привіслянського, Північно- і Південно-Захід-
ного краю і прикордонних губерній, начальники повітів, справники, жан-
дармські відомства, всі митниці й прикордонні перехідні пункти. Таким спо-
собом Пустошкін, з одного боку, намагався популяризувати значення регіону
для Росії, а з іншого підтримати головний друкований орган москвофілів.
Поступово на перше місце в діяльності імперських консулів у Чернівцях та
Львові вийшло питання боротьби з поширенням через австро-російський кор-
дон нелегальної літератури, особливо українофільських видань. Перші пові-
домлення на цю тему з’явилися вже на початку 90-х років ХІХ ст. Особливо
активізувалася ця справа в часи консульства у Чернівцях Вігеля-Панчулідзева
(1896 – 1903 рр.). Вже в одному з перших своїх донесень він писав про антиро-
сійську діяльність лідерів буковинських народовців С.Смаль-Стоцького,
Є.Пігуляка й інших і пропонував на найвищому рівні обговорити це питання,
щоб припинити переправлення українофільських видань20. Однак спочатку
російська влада не звертала належної уваги на цю проблему.
116
Тим часом з розвитком українського руху в Галичині та на Буковині потік
нелегальної літератури у Росію значно зростає. Цьому сприяли й поглиблен-
ня контактів між австрійськими і наддніпрянськими українцями, а особливо
поява в краї Закордонного комітету Революційної української партії та її ви-
давничих центрів у Львові та Чернівцях, друкування тут газет “Гасло”, “Селя-
нин”, а також численних брошур українофільського й антиросійського змісту.
Російським прикордонникам декілька разів вдавалося затримати вантажі
з нелегальною літературою. Так, у квітні 1902 р. в м. Новоселиці вони захопи-
ли два мішки, в яких було понад 2400 книжок, а у серпні того ж року біля с.
Ісаківці, недалеко від Хотина, конфіскували вантаж з 1480 книг та брошур ук-
раїнофільського змісту21. Однак більшість останніх досить легко переправля-
лися в Росію. Прикордонна охорона явно не могла справитися з цією пробле-
мою. Як зазначалося в одному з донесень, вдень (у зв’язку з навчальними збо-
рами) часових на кордонах не було зовсім і тільки на окремі ділянки їх у пев-
ний час направлялися військові кінні роз’їзди. В ночі розставлялися вартові із
розрахунку до семи верст лінії кордону на кожного22. Зрозуміло, що така
охорона не могла зупинити потік нелегальної літератури, який був досить
широким. Досить сказати, що тільки через село Строїнці на початку ХХ ст.
щонайменше двічі на тиждень переправлялися транспорти з цими видання-
ми у Хотин або Єдинці, а далі в Подільську й інші губернії України. У зв’яз-
ку з цим Вігель-Панчулідзев намагався вплинути на габсбурзьку адміністра-
цію, щоб вона обмежила видання антиросійської літератури та покарала
організаторів українофільської пропаганди. При цьому він опирався на
Декларацію, якою обмінялися уряди Росії й Австрії 3 (15) жовтня 1860 р. Во-
на передбачала переслідування злочинців, які здійснювали протиправні дії
у володіннях однієї з цих держав проти безпеки іншої23. Під тиском консу-
ла номінального редактора газети “Гасло” в Чернівцях Л.Когута було заа-
рештовано та засуджено до 3 місяців ув’язнення. Щоправда, суд другої інс-
танції скасував це рішення. Вігель-Панчулідзев відкрито взявся боротися з
українським рухом і робив це дуже грубо й прямолінійно. Такий тиск з йо-
го боку на габсбурзьку владу викликав обурення жителів Буковини. Вони
провели демонстрацію біля будинку представництва, побивши у ньому вік-
на. Наляканий консул був змушений просити встановити цілодобову охо-
рону біля консульства. В листі до крайової влади він перерахував своїх го-
ловних ворогів. Серед них консул назвав С.Смаль-Стоцького, О.Маковея,
О.Поповича, Є.Пігуляка. А.Клима та інших відомих українських діячів
власне, майже все керівництво національного руху на Буковині.
Врешті-решт міністерство закордонних справ Росії відкликало Вігеля-
Панчулідзева і на його місце призначило у вересні 1903 р. надвірного радника
Долива-Добровольського. Останній також вважав головним для себе бороти-
ся проти розповсюдження українофільської й соціалістичної літератури, але
робив це обережніше від свого попередника, не вступаючи у відкритий кон-
флікт з місцевими українцями.
Для привернення уваги владних структур до проблем боротьби з поши-
ренням українофільських видань з Буковини та Галичини новий консул розіс-
лав доповідні записки в міністерства закордонних і внутрішніх справ, росій-
ському послу у Відні й в інші інстанції. Виписку з його донесення було переда-
но імператору Миколі ІІ, який власноручно написав на ній: “Варто наполяг-
ти перед австрійським урядом про припинення подібної агітації”24. Після цьо-
го вся царська бюрократична машина закрутилася значно швидше. Міністр
закордонних справ В.Ламздорф звернувся з листом до посла у Відні П.Капніс-
117
та, в якому зазначав: “За наявними в МЗС відомостями, войовничий україно-
фільский рух, що виник у Прикарпатській Русі, набув у даний час розмірів від-
критої революційної пропаганди проти основ Російської імперії. Ряд видань,
подібних “Гаслу” та “Селянину”, які виходять у Чернівцях, займаються дру-
куванням різноманітних відозв, наповнених знущаннями над російським дер-
жавним ладом й обурливими образами священної особи його імператорської
величності... Виявляється, що в сусідній, дружній нам державі організовано
спеціальний транзит прокламацій, що закликають російське населення до
повстання і розраховані на неуцтво робітничих класів у південно-західних гу-
берніях”25. П.Капніст викликав Долива-Добровольського до Відня, де вони
разом розробили ряд пропозицій для припинення українофільської пропаган-
ди. З ними царський посол звернувся до міністра закордонних справ Австро-
Угорщини графа Голуховського, а через нього й до міністра-президента фон
Кербера. Через деякий час російському консулу було передано “Промеморію”
габсбурзького уряду щодо українського руху в Галичині та на Буковині. У за-
гальних рисах вона повторювала ту ж інформацію, якою володіло імперське
МЗС. “Промеморія” закінчувалася запевненням, що місцевій владі в Чернів-
цях наказано пильно стежити за цим рухом і що остання неодмінно вживе всіх
законних заходів для придушення будь-яких його проявів26. Крім того, Доли-
во-Добровольський вступив у контакт з президентом Буковини принцом Го-
генлое, який пообіцяв йому всіляку допомогу в справі боротьби з українофіль-
ською пропагандою. Для координації дій у царському представництві в Чер-
нівцях було скликано особливу нараду, в якій взяли участь з австрійського бо-
ку начальник політичної поліції, керівник канцелярії крайового правління, на-
чальник австрійської митниці та керівник прикордонного детективного роз-
шуку. З російського боку, крім консула, був присутній помічник начальника
Бессарабського губернського жандармського управління на прикордонному
пункті Новоселиця. Доливо-Добровольський повідомляв з цього приводу у
Міністерство закордонних справ: “Нарада не була марною, тому що з’ясува-
лися прізвища й встановлено особистості деяких підозрілих у розглядуваному
відношенні людей. Було обіцяно асигнувати кошти на посилення складу авс-
трійських детективів. Проте єдиним практичним заходом, що вдалося вироби-
ти, став такий: негайно після виходу в світ революційного листка правитель
канцелярії повідомляє про це телеграфом начальника Новоселицької австрій-
ської митниці, а той умовною телеграмою попереджає нашу жандармську вла-
ду для посилення нагляду і для раптової заміни чергових у разі евентуального
підкупу кого-небудь з нижніх чинів”27. Крім цих заходів, царський посол у
Відні пропонував габсбурзьким владним структурам встановити таємний наг-
ляд за шляхами перевезення політичної контрабанди в Російську імперію, ор-
ганізувати негласне стеження за тими підданими останньої, які приїжджали на
Буковину, чиї прикмети та прізвища будуть повідомлятися місцевій поліції
консульством у Чернівцях, конфісковувати виявлені склади революційних ви-
дань тощо28. Звичайно, австрійська влада не збиралися повністю виконувати
обіцянки щодо допомоги в боротьбі з українським рухом. Доливо-Добро-
вольський писав до Петербурга щодо цього: “…Допомога ця чисто формаль-
на й обмежується закликами до пильної охорони нами прикордонної лінії. За
багатьма ознаками можна думати, що місцева влада робить заступництво
обурливій крамолі, яка божевільно мріє про приєднання до Австрії самостій-
ної Русі-України без попа, пана і хлопа від Карпат до Кавказу”29. Але все ж
активна діяльність царських консулів, за підтримки МЗС Росії й інших влад-
них структур імперії, зумовила те, що можливості українців з Наддніпрянщи-
118
ни щодо видавничої діяльності в Чернівцях значно ускладнилися. Враховую-
чи це, Революційна українська партія була змушена перенести видавництво
своїх газет до Львова. Вже 14 (27) травня 1904 р. Доливо-Добровольський по-
відомляв до Міністерства закордонних справ: “Я мав честь доповідати про
припинення друкування революційних видань у довіреному моєму нагляду
прикордонному окрузі”30. При цьому він хвалькувато перебільшував свою пе-
ремогу. У Чернівцях усе ж продовжували друкуватися окремі брошури полі-
тичних організацій, зокрема Української народної партії. Але в Львові роби-
ти це стало значно безпечніше.
Про видавництво української літератури у цьому місті та переправлення
останньої через кордон царська влада знала не менше ніж про випуск її у Чер-
нівцях. Зокрема консул писав до Петербурга 20 лютого 1904 р.: “В останні дні
помітно посилилася у Галичині соціалістична агітація, направлена проти Ро-
сії. Для розвитку й організації цієї злочинної діяльності являє Галичина особ-
ливо зручний ґрунт внаслідок великої кількості польських та українських со-
ціалістів і так званої “передової молоді”…Зростаюча контрабанда революцій-
них видань йде через галицький Збараж до кордонів Волинської й Подільської
губерній”31. Але порівняно з Буковиною у Галичині царські представники ма-
ли набагато менші можливості для впливу на суспільну ситуацію. Обійшлося
лише декількома обшуками в українських молодіжних товариствах, під час
яких конфіскували певну кількість політичної літератури. На більше росій-
ський консул у Львові навіть не міг сподіватися.
Співробітництво габсбурзької влади та царських представників у бороть-
бі з українським рухом тривало порівняно недовго. Незабаром погіршилися
відносини між Росією й Австро-Угорщиною. В цих умовах консули у Чернів-
цях і Львові опинилися в досить непростій ситуації. З одного боку, на них тис-
нули чорносотенні сили імперії, які вимагали посилити допомогу західноукра-
їнським москвофілам, а з іншого боку останні постійно зверталися у різні інс-
танції, вимагаючи активнішої матеріальної підтримки з боку Росії, в тому чис-
лі через її представництва. Доливо-Добровольський 1905 р. під час виборів
до габсбурзького парламенту писав до МЗС: “...Деякі члени староруської
партії дуже незадоволені характером дій імператорського консульства, яке
ігнорує, на їхню думку, їх існування. Вони вже один раз зверталися до мене
перед виборами з клопотанням про видачу їм 20 тисяч рублів на підкупи й
інші витрати по виборчій кампанії. Я тоді ж відповів, що такого характеру
втручання в парламентські вибори є небезпечними”32. Доліво-Доброволь-
ський був змушений неодноразово пояснювати буковинським москвофілам
і деяким найбільш нетерплячим російським політикам про те, що за кожним
його кроком стежить місцева влада, а будь-яке необережне слово може вик-
ликати непередбачувану реакцію з боку поліції. Однак погіршення взаємин
з Австро-Угорщиною, особливо після окупації Боснії та Герцеговіни габ-
сбурзькими військами 1908 р., посилення тиску з боку екстремістських чор-
носотенних кіл царської імперії змусили консулів у Львові й Чернівцях
значно активізувати діяльність по наданню матеріальної допомоги західно-
українським старорусинам. Якщо у Росії головним ідеологом цієї підтрим-
ки виступив голова “Галицко-русского общества” граф В.Бобринський, то
в закордонних представництвах останньої найбільш активно проповідував
її секретар консульства у Празі колезький асесор Казанський. Він букваль-
но засипав міністерство закордонних справ різними пропозиціями щодо до-
помоги москвофілам з боку імперських установ. В одній з доповідних запи-
сок 11 серпня 1913 р. секретар консульства писав: “Російська підтримка га-
119
лицько-руської партії могла б втілитися: 1) у більш значному, ніж тепер, і
планомірному асигнуванні коштів на пропаганду російської ідеї; 2) у запро-
вадженні якомога більш строгого контролю над їхніми витратами й 3) у спря-
муванні політики галицько-руської партії в бажаному для нас напрямку”33.
Казанський зазначав, що у попередні роки загальна сума коштів, які одержу-
вали у Львові з імперії, коливалася в межах від 20 до 40 тис. рублів. Він про-
понував тільки за рахунок державних асигнувань збільшити ці кошти до 200
тис. руб. Крім того, секретар консульства вимагав збільшити допомогу старо-
русинським сільським кооперативним об’єднанням за рахунок надання їм без-
процентної або низькопроцентної позички з фондів Державного банку, виді-
лити кошти газетам (до цього, за його словами, тільки “Прикарпатская Русь”
одержувала 14 тис. руб.), значно уважніше поставитися до фінансової під-
тримки передвиборних кампаній до буковинського і галицького сеймів та Ві-
денського парламенту.
Контроль за використанням цих коштів пропонувалося покласти на росій-
ські представництва. При консульстві в Львові планувалося створити великий
секретний фонд у декілька десятків тисяч рублів для субсидування всіх імпер-
ських проектів у Галичині й на Буковині. Казанський також зазначав: “Беру-
чи, однак, до відома, що консул не завжди може особисто передати гроші за
призначенням, бажано створити для сприяння йому в цій справі спеціальних
агентів, які б перебували у прямому підпорядкуванні російської жандармської
влади і підтримували контакти з російським консулом через посередництво
жандармського ротмістра у Радзівілові”34.
Інший проект фінансування москвофільського руху в Галичині й на Буко-
вині, який також був розроблений царським консульством у Празі, передба-
чав одержання секретного російського грошового вкладу в розмірі до одного
мільйона рублів Живностенським банком у Чехії. А вже потім останній ніби
то від себе мав кредитувати старорусинські організації в Львові та Чернівцях.
З метою узгодження цієї комбінації 1913 р. директор банку д-р Прейс і депу-
тат австрійського парламенту д-р Форманек їздили до Петербурга, де вели
досить успішні переговори з імперськими політичними колами35.
Більшість з пропонованих проектів фінансування москвофільських ор-
ганізацій не встигли втілити у життя, бо почалася Перша світова війна. Але
окремі операції було доведено до кінця. Зокрема, в Чернівцях за 69 тис. ко-
рон купили велике приміщення для старорусинського “Русского народного
дома”, заснували бурсу для дівчат, витрати на яку становили понад 32 тис.
руб., відкрили москвофільські бурси у Сереті, Вашківцях й інших місцевос-
тях36. Безпосередньо причетний до цих акцій був царський консул Доливо-
Добровольський.
В Галичині напередодні Першої світової війни російське представництво
найбільшу увагу приділяло всілякому заохоченню переходу греко-католиків у
православну віру. В цьому воно тісно співпрацювало із Синодом імперії. На
підтримку даної акції тільки у 1914 р. обер-прокурор останнього В.Саблер
запросив 29 тис. руб. З цієї суми 1200 мали передати ієромонахові Петрові,
4500 руб. священикам І.Гудимі, М.Сандовичу, К.Цимбалі, Г.Савечку та ін-
шим, які найбільш активно пропагували перехід до православ’я. На закупів-
лю житла для тих священнослужителів, які перейшли в нову віру, виділялося
3000 руб, видання церковної періодики 4000, ікони й інше спорядження 2000,
утримання 50 семінаристів впродовж 3-х літніх місяців 1500, лікування двох
ув’язнених священиків у разі їх звільнення – 1000 руб. тощо37. Більша частина
цих коштів розподілялася через консульство в Львові.
120
Загалом упродовж кількох десятиліть царські представництва у Чернівцях
та Львові послідовно здійснювали політику, направлену на підтримку старо-
русинського (русофільського) руху в Галичині й на Буковині та обмеження ук-
раїнських національно орієнтованих партій. Великий вплив на роботу кон-
сульств справляли особисті уподобання їх керівників, але загальна лінія про-
тягом кількох десятиліть залишалася традиційною, поступово набираючи де-
далі більше антиукраїнського змісту.
Однак можливості російських представництв щодо впливу на суспільну си-
туацію у Галичині й на Буковині були обмеженими. Вони представництва пере-
бували під постійним наглядом австрійської влади до них вороже ставилися і
представники українського, польського та інших політичних рухів. Але, незва-
жаючи на це, в деяких питаннях, як, наприклад, боротьба з транспортуванням
політичної літератури через австро-російський кордон, надання грошової допо-
моги москвофільським товариствам й окремим їх лідерам, дискредитація діяль-
ності народовців, а пізніше націонал-демократів, радикалів і соціал-демократів,
російські консули досягли певних успіхів, послідовно втілюючи у життя
великодержавні плани царської влади щодо західних земель.
1 Czernowitzer Zeitung. - 1869. - 9. jul.
2 Державний історичний музей Російської Федерації ДІМРФ - Ф. 347, оп.1, спр.51,
С. 2-7.
3 Архів зовнішньої політики Російської імперії (АЗПРІ). - Ф. 161, оп. 181/2, спр. 1055,
арк. 25.
4 Там же. - Спр. 1055, арк. 5-6.
5 ДІМРФ. - Відділ письмових джерел. - Ф. 347, оп. 1, спр. 61, арк. 67.
6 Там же. - Арк. 65.
7 Свенцицкий И. Материалы по истории возрождения Карпатской Руси. - Львов, 1909.
- С. 55-56.
8 АЗПРІ. - Ф. 161, оп. 181/2, спр. 1055, арк. 4.
9 Там же. - Спр. 1061, арк. 25.
10 Никитин С. Славянские комитеты в России в 1858-1876 годах. - М.,1960. - С. 48-54.
11 Центральний державний історичний архів України в м. Києві. - Ф. 442, оп. 56,
спр. 80, арк. 17.
12 "Подпольная работа русских" на Буковині // Буковина. - 1889. - 11 травня.
13 Стенографический отчет из судовой расправы по делу Ольги Грабарь и товарищей.
- Львов, 1882. - 407 с.
14 АЗПРІ. - Ф. 155, оп.456, спр. 192, арк. 137 зв.
15 Державний архів Чернівецької області. - Ф.3, оп. 1, спр. 5411, арк. 56.
16 Гoряинoв С. Вoспoминания русскoгo кoнсула в Букoвинe // Истoричeский вeстник.
- 1916. - № 2. - С. 679.
17 АЗПРІ. - Ф.151, оп. 482, спр. 1615, арк. 225.
18 Там же. - Арк. 214 зв.
19 Там же. - Спр. 1057, арк. 25-26.
20 Там же. - Ф. 172, оп. 514/1. спр. 1209 арк. 7-8.
21 Споконвічна українська земля. Зб. док. і матеріалів. - Ужгород, 1990. - С. 234, 236.
22 АЗПРІ. - Ф. 172, оп. 514/1. спр. 1497 арк. 42 зв.
23 Мартенс Ф. Собрание трактатов и конвенций, заключенных Россией с иностранны-
ми державами. - СПб, 1878. - Т.4. - №157.
24 АЗПРІ. - Ф. 155, оп. 456, спр. 192, арк. 122.
25 Там же. - Ф. 172, Оп. 514/1, спр. 1497, арк. 38.
26 Там же. - Ф. 155, оп.456, спр. 192, арк. 43.
27 Там же. - Ф. 172, Оп. 514/1, спр. 1497, арк. 16 зв., 17.
121
28 Там же. - Ф. 155, оп.456, спр. 192, арк. 122-123.
29 Там же. - Ф. 172, оп. 514/1, спр. 1497, арк. 95.
30 Там же. - Арк. 83.
31 Там же. - Ф.155, Департамент внутрішніх відносин І - 4. Секретний стіл, оп. 456, спр.
192, арк. 100 -101.
32 Там же. - Арк. 137.
33 Там же. - Ф. 135, оп. 474, спр. 155, арк. 27.
34 Там же. - Арк. 38.
35 Там же. - Арк. 3.
36 Архів династії, двору та держави у Відні (Haus - Hof und Staatsarchiv im Wien) (Авс-
трія). - Фонд Політичний архів Міністерства закордонних справ Австрії (Австро-Угорщини).
1848 - 1918. - Interna XL. - Karton 222. Русофільська пропаганда в Галичині і на Буковині. 1909
- 1912 рр. - Арк.52, 202.
37 АЗПРІ. - Ф. 135, оп. 474, спр. 155, арк. 41-44.
122
|