Українська історія другої половини XVI ст. в «Історії свого часу» Жака-Оґюста де Ту
Цією статтею розпочинаємо публікацію уривків «Історії свого часу» Жака-Оґюста де Ту (1553–1617), які торкаються історії України другої половини XVI – початку XVII ст. Автора, державного діяча Французького королівства та збирача рукописів і книг, можна вважати одним із найвидатніших французьких істо...
Saved in:
| Published in: | Сiверянський літопис |
|---|---|
| Date: | 2022 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2022
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/186999 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Українська історія другої половини XVI ст. в «Історії свого часу» Жака-Оґюста де Ту / Ф. Мушар // Сіверянський літопис. — 2022. — № 2. — С. 4-9. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-186999 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Мушар, Ф. 2022-12-04T18:14:02Z 2022-12-04T18:14:02Z 2022 Українська історія другої половини XVI ст. в «Історії свого часу» Жака-Оґюста де Ту / Ф. Мушар // Сіверянський літопис. — 2022. — № 2. — С. 4-9. — укр. 2518-7430 DOI: 10.5281/zenodo.7007436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/186999 94(477+44)«15» Цією статтею розпочинаємо публікацію уривків «Історії свого часу» Жака-Оґюста де Ту (1553–1617), які торкаються історії України другої половини XVI – початку XVII ст. Автора, державного діяча Французького королівства та збирача рукописів і книг, можна вважати одним із найвидатніших французьких істориків свого часу; його праця, написана латинською мовою в дусі античних авторів, – величезна наративна історія, що охоплює події у Франції та у всій Європі за 1547–1607 рр. Усі уривки подані в латинському оригіналі з паралельним українським перекладом. Перший текст містить міркування автора щодо виникнення Давньої Русі в IХ–X ст. та її подальшої історії. This article is the first of a series, in which it is intended to publish all excerpts from Jacques-Auguste de Thou’s (1553–1617) “History of His Own Time” concerning the history of Ukraine in the second half of the sixteenth and the beginning of the seventeenth century. The author, a French statesman and collector of manuscripts and books, may be considered one of the most prominent French historians of his time; his work is a vast narrative history, written in Latin in accordance with the traditions of classical antiquity, covering events in France and throughout Europe from 1547 to 1607. All passages are given in the original Latin with a parallel Ukrainian translation. The first extract is the author’s considerations regarding the emergence of Rus’ in the ninth to tenth centuries and its subsequent history. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський літопис У глиб віків Українська історія другої половини XVI ст. в «Історії свого часу» Жака-Оґюста де Ту Ukrainian history of the second half of the 16th century in “The History of Its Time” by Jacques-Auguste de Thou Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Українська історія другої половини XVI ст. в «Історії свого часу» Жака-Оґюста де Ту |
| spellingShingle |
Українська історія другої половини XVI ст. в «Історії свого часу» Жака-Оґюста де Ту Мушар, Ф. У глиб віків |
| title_short |
Українська історія другої половини XVI ст. в «Історії свого часу» Жака-Оґюста де Ту |
| title_full |
Українська історія другої половини XVI ст. в «Історії свого часу» Жака-Оґюста де Ту |
| title_fullStr |
Українська історія другої половини XVI ст. в «Історії свого часу» Жака-Оґюста де Ту |
| title_full_unstemmed |
Українська історія другої половини XVI ст. в «Історії свого часу» Жака-Оґюста де Ту |
| title_sort |
українська історія другої половини xvi ст. в «історії свого часу» жака-оґюста де ту |
| author |
Мушар, Ф. |
| author_facet |
Мушар, Ф. |
| topic |
У глиб віків |
| topic_facet |
У глиб віків |
| publishDate |
2022 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Сiверянський літопис |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Ukrainian history of the second half of the 16th century in “The History of Its Time” by Jacques-Auguste de Thou |
| description |
Цією статтею розпочинаємо публікацію уривків «Історії свого часу» Жака-Оґюста де Ту
(1553–1617), які торкаються історії України другої половини XVI – початку XVII ст. Автора, державного діяча Французького королівства та збирача рукописів і книг, можна вважати одним із найвидатніших французьких істориків свого часу; його праця, написана латинською мовою в дусі античних авторів, – величезна наративна історія, що охоплює події у Франції та у всій Європі за
1547–1607 рр. Усі уривки подані в латинському оригіналі з паралельним українським перекладом.
Перший текст містить міркування автора щодо виникнення Давньої Русі в IХ–X ст. та її подальшої історії.
This article is the first of a series, in which it is intended to publish all excerpts from Jacques-Auguste
de Thou’s (1553–1617) “History of His Own Time” concerning the history of Ukraine in the second half of
the sixteenth and the beginning of the seventeenth century. The author, a French statesman and collector of
manuscripts and books, may be considered one of the most prominent French historians of his time; his
work is a vast narrative history, written in Latin in accordance with the traditions of classical antiquity,
covering events in France and throughout Europe from 1547 to 1607. All passages are given in the original
Latin with a parallel Ukrainian translation. The first extract is the author’s considerations regarding
the emergence of Rus’ in the ninth to tenth centuries and its subsequent history.
|
| issn |
2518-7430 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/186999 |
| citation_txt |
Українська історія другої половини XVI ст. в «Історії свого часу» Жака-Оґюста де Ту / Ф. Мушар // Сіверянський літопис. — 2022. — № 2. — С. 4-9. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT mušarf ukraínsʹkaístoríâdrugoípolovinixvistvístoríísvogočasužakaogûstadetu AT mušarf ukrainianhistoryofthesecondhalfofthe16thcenturyinthehistoryofitstimebyjacquesaugustedethou |
| first_indexed |
2025-11-26T01:39:52Z |
| last_indexed |
2025-11-26T01:39:52Z |
| _version_ |
1850603978078814208 |
| fulltext |
Сіверянський літопис. 2022. № 2
4
У ГЛИБ ВІКІВ
УДК 94(477+44)«15»
Флоран Мушар
•
УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVI СТ.
В «ІСТОРІЇ СВОГО ЧАСУ» ЖАКА-ОҐЮСТА ДЕ ТУ
DOI: 10.5281/zenodo.7007436
© Ф. Мушар, 2022. CC BY 4.0
Цією статтею розпочинаємо публікацію уривків «Історії свого часу» Жака-Оґюста де Ту
(1553–1617), які торкаються історії України другої половини XVI – початку XVII ст. Автора, дер-
жавного діяча Французького королівства та збирача рукописів і книг, можна вважати одним із
найвидатніших французьких істориків свого часу; його праця, написана латинською мовою в дусі
античних авторів, – величезна наративна історія, що охоплює події у Франції та у всій Європі за
1547–1607 рр. Усі уривки подані в латинському оригіналі з паралельним українським перекладом.
Перший текст містить міркування автора щодо виникнення Давньої Русі в IХ–X ст. та її подаль-
шої історії.
Ключові слова: історія України XVI–XVII ст., Жак-Оґюст де Ту, новолатинська історіографія,
історіографія давньої Русі.
Загальний вступ
«Історія свого часу» (Historiae sui temporis libri CXXXVIII) є, можливо, найважливі-
шим досягненням французької історіографії епохи релігійних воєн XVI – поч. XVII ст. Її
автор – Якоб Август Туан (Iacobus Augustus Thuanus, справжнє ім’я Jacques-Auguste de
Thou, Жак-Оґюст де Ту). Вона в 138 книгах та приблизно двох із половиною мільйонах
слів охоплює європейську історію 1547–1607 рр. Метою цієї публікації (і наступних) є да-
ти якомога вичерпнішу добірку всіх місць «Історії», де йдеться про Україну або українців,
в оригінальному латинському тексті з паралельним українським перекладом. «Україна»
розуміється – звичайно, дещо анахронічно – в рамках сьогоднішніх державних кордонів,
тобто й Західна Україна (що тоді належала короні Польській), «Русія польська» або Київ-
щина, козацькі землі, а також Кримське ханство. Інші тексти, зокрема докладні розповіді
про Лівонію, про Молдову і Валахію, про Московію тощо, у добірку не включаються, як-
що тільки в них не згадуються або кримські татари, або козаки (тоді подаються лише най-
релевантніші уривки). Для підготовки текстів я використовував так зване «лондонське»
видання цієї праці1.
Про автора та його історичні уявлення
Жак-Оґюст де Ту (1553–1617) – один із найважливіших культурних і політичних дія-
чів Франції кінця XVI – початку XVII ст.2 Дуже обдарована й багатогранна людина, він
виявив себе як державний діяч, як збирач книг і рукописів, як новолатинський поет і,
нарешті, як автор монументальної історичної праці бурхливого часу в історії Європи –
другої половини XVI ст.
1 Iacobi Augusti Thuani Historiarum sui temporis tomus primus (secundus, etc.). Vol. 1–7. Londini. Excudi curavit Sa-
muel Buckley. 1733.
2 Про нього див.: Ingrid A.R. De Smet. Thuanus. The Making of Jacques-Auguste de Thou. 1553–1617. Genève. 2006
(Travaux d’Humanisme et Renaissance 418), а також збірку статей: Frank Lestringant (ред). Jacques-Auguste de
Thou. Écriture et condition robine. Paris. 2007. Основним джерелом життя де Ту є його автобіографія, до якої треба
ставитися з обережністю, оскільки вона є апологетичний документ, написаний в контексті бурхливих полемік,
що виникли після публікації «Історії» – пор. нове видання: Anne-Marie Teissier-Ensminger. La vie de Jacques-
Auguste de Thou. I. Augusti Thuani vita. Paris. Honoré Champion. 2007. (Textes de la Renaissance 126).
Siverian chronicle. 2022. № 2
5
Походячи з дворянського роду de robe («мантії»), який дав Франції суддів та церков-
них ієрархів, він служив спочатку як «радник» (conseiller) при паризькому Парламенті –
тобто як суддя молодшого рангу у вищій судовій інстанції французької монархії, а згодом
виконував важливі доручення при дворі Генріха III й особливо Генріха IV; зокрема, він
був одним із редакторів знаменитого Нантського наказу 1598 р., що поклав край релігій-
ним війнам у Франції3. Йому доводилося бути очевидцем деяких із найдраматичніших по-
дій тієї епохи, зокрема, Варфоломіївської ночі (1572 р.) та «дня барикад» 1588 р. Кар’єру
він закінчив на посаді голови однієї з палат паризького Парламенту (président à mortier), а
також перебував у Раді фінансів за молодого короля Людовика XIII.
Жак-Оґюст де Ту вирізнявся також своїм книголюбством, і протягом кількох десяти-
літь невпинно збирав стародавні рукописи, особливо класичних авторів, а також друкова-
ні видання. Вважається, що його бібліотека, яка була відкрита для вчених людей із усієї
Європи, була однією з найбільших приватних бібліотек Парижа й поступалася лише коро-
лівській. У ній містилося, за різними оцінками, понад 1000 рукописних та 8000 друкова-
них книг4. Варто зазначити, що церковнослов’янська книжність також входила до кола
його інтересів; хоча в зібранні не було жодного слов’янського рукопису, він в «Історії»
(69.7) спеціально наголосив на цінності Полоцької бібліотеки, розповідаючи про взяття
міста у 1580 р. польсько-литовськими військами. Дозволю собі навести цей уривок пов-
ністю5:
У фортеці награбовано менше, ніж очікувалося, і все було залишено солдатам, за ви-
нятком бібліотеки, де містилася велика кількість книг учителів грецьких, перекладених, за
свідченням руських літописів, із грецької мови слов’янською Мефодієм і Костянтином.
Вони [руські християни – Ф.М.], справді, мають такий звичай, що священики не від влас-
ного розуму проповідують народу, але читають вголос слова грецьких отців народною
мовою, або тому, що вони, не будучи навченими жодної літератури [під «літературою»
тут маються на увазі латинські та грецькі класичні автори – Ф.М.], найменше поклада-
ються на власний розум, або тому, що вони бояться, керовані людською пристрастю вина-
ходити нове, ухилитися від істини та давнини; ще зі страху, додають вони, якщо пропо-
відникам дозволено буде на власний розсуд звертатися до народів, вони скористаються ці-
єю свободою для того, щоб намовляти на государя й державу, що в нас згубним чином і
відбулося.
У цьому уривку під зовнішньою (але тільки зовнішньою) зневагою до чужої «невче-
ності» ховається критика словесної розбещеності західних проповідників як протестант-
ських, так і католицьких, а також позитивний погляд на політичну стриманість руських
кліриків, яка опосередковано наводиться як приклад для читачів «Історії».
Усе це приводить нас до питання поглядів де Ту на свою епоху, і, зокрема, на релі-
гійні конфлікти, що в його час роздирали Європу, а відтак і Францію6. Він належав до ка-
толицької Церкви, але, поряд із багатьма іншими представниками вищих судових органів,
був одним із найревніших захисників партії «політиків» (Politiques, тобто тих поміркова-
них, які протиставляли себе як кальвіністам, так і Святій Лізі, що висувала ультрамонтан-
ську католицьку лінію). У своїх творах, особливо в «Історії», він позиціонує себе як за-
хисник галліканізму, тобто «свобод церкви галліканської», які захищали, на його думку,
французьке королівство від папського свавілля. Проте для нього католицизм – це передо-
всім «релігія предків» (religio maiorum); він уважав ультрамонтанізм католицької рефор-
мації (Тридентського собору) таким само нововведенням, як і кальвінізм французьких
протестантів. Варто також наголосити на яскраво вираженому несприйнятті Жаком-
Оґюстом де Ту будь-якої форми примусу чи насильства в релігійних питаннях; це один із
головних лейтмотивів «Історії». Тому не дивно, що при дворі Генріха IV, в контексті пов-
ної перемоги ультрамонтанізму, на де Ту чекали неприємності – зокрема, його недобро-
зичливці досягли того, що в Римі «Історію» занесли в Індекс заборонених книг.
3 Про наказ, його контекст і роль де Ту за тих обставин пор.: Bernard Cottret. 1598. L’édit de Nantes. Pour en finir
avec les guerres de Religion. Paris. 1997 – особливо с. 123–220.
4 Про його книжкову діяльність пор.: De Smet. Thuanus. C. 171–200.
5 Minor fama in arce reperta praeda, quae fere militi cessit, excepta bibliotheca libris ex Graeca in Slavicam linguam a
Methodio et Constantino, sic Russorum annales ferunt, conversis instructissima, e doctoribus fere Graecis. Moris est
apud eos, ut sacerdotes non ex ingenio publice populum alloquantur, sed contiones ex patribus Graecis ex scripto lingua
populari recitent; seu quod homines nullis litteris eruditi proprio ingenio minus confidant, seu ne pro ingenii humani cu-
riositate studio nova inveniendi ab antiquitate ac veritate recedatur; addunt, et ne, contionatoribus facultate populum pro
arbitrio alloquendi facta, in principem et magistratus dicendi, quod perniciosissimo exemplo apud nos invaluit, libertas
concessa videatur.
6 Про історичні погляди де Ту див.: Claude-Gilbert Dubois. La Conception de l’histoire en France au XVIe siècle.
1560–1610. Paris. 1977. С. 172–194.
Сіверянський літопис. 2022. № 2
6
Треба ще звернути увагу на один важливий аспект його історичних концепцій: де Ту
вважає християнство якоюсь співдружністю націй, об’єднаних єдністю віри, які утворю-
ють одну respublica Christiana. Але «Історія» є багато в чому хронікою розпаду цієї спів-
дружності на окремі замкнуті, ворожі одна до одної, нації; тому він вимушено шукає шля-
хи нового об’єднання замість втраченого давнього католицизму. Така ностальгія за втра-
ченою єдністю є головною причиною його посиленої уваги до здобутків книжних людей,
письменників, професорів, іноді навіть політичних діячів – покровителів мистецтва, тобто
до так званої латиномовної respublica litterarum, яку не обмежують ні мовні відмінності, ні
політичні, ні конфесійні кордони. Тому він під кожним роком в «Історії» розміщує некро-
логи найвидатнішим інтелектуалам, які померли протягом цього періоду. Так, наприклад,
в кн. 28 (1561 р.) він наводить некрологічний запис про польського маґната Яна Тарнов-
ського, «який славними справами (magnis… rebus gestis) послужив не лише рідній Поль-
щі, а й усьому християнському співтовариству (non solum de Polonis suis, sed universa re-
publica Christiana)...», щоб увічнити пам’ять про нього7.
«Історія свого часу», східна Європа та Україна
«Історія свого часу» має досить складну історію; дотепер немає доброго критичного
видання, що відповідає вимогам сучасної науки8. Вона є зв’язним оповіданням про події
від смерті Франциска I і Лютера (1547 р.) до 1607 р., якщо не рахувати невелике продов-
ження за 1607–1610 рр., написане молодшим другом де Ту Ніколя Ріґо. Виклад ведеться
за класичними зразками; в організації матеріалу автор орієнтується насамперед на Полібія
(у своєму розумінні «всесвітньої» історії) та на Тіта Лівія (він розподіляє матеріал за рока-
ми; кожен рік подано в середньому у 2–6 книгах, залежно від подієвої насиченості). Від-
повідно до традиційної інтелектуальної практики кінця XVI ст., на початку кожної книги
він наводить чи то бібліографію, чи то список джерел, під назвою Ex auctoribus («На осно-
ві (наступних) авторів»).
Хоча «Історія» характеризується дуже великою широтою світогляду, це не всесвітня
хроніка, а саме «історія свого часу», тобто різні події подані не як звичайний фактаж, а як
спроба їхнього осмислення з певних позицій – географічних та інтелектуальних. Тому не
дивно, що головна увага приділяється справам Франції та суміжних країн, зокрема Італії
та Belgium (сьогоднішніх Бельгії та Нідерландів). Але не залишено поза увагою, іноді
прискіпливою, всі зони світу, які перебували тоді у взаємодії із західною Європою – аме-
риканські колонії, північну Африку, Османську імперію та Близький Схід, Персію, Росію
(Московію). Стосовно Речі Посполитої, куди входила тоді значна частина сьогоднішніх
українських територій, то вона для де Ту є повноцінним членом respublica Christiana. Але
в розповіді про східноєвропейські події він багато в чому ґрунтується на опублікованих
писемних джерелах, що зумовлює певну фрагментарність подачі матеріалу. Так, він наго-
лошує на деяких важливих віхах Лівонської війни, але в початковій частині своєї праці за-
мовчує багато важливих подій – наприклад, в нього практично нічого не сказано про
Люблінську унію 1569 р. Зі зрозумілих причин, він починає приділяти систематичну ува-
гу Речі Посполитій лише від 1573–1574 років (кн. 56), де йдеться про вибори Генріха
Анжуйського та короткочасне його правління.
Такими особливостями обробки матеріалу пояснюється те, що, за цілковитої зацікав-
леності письменника та його прагнення подавати достовірну інформацію, в нього україн-
ська історія тих часів постає дещо фрагментарно, у чому читач зможе переконатися із на-
ведених уривків. Однак у загальних рисах йому добре відома назва «Русь» (Russia), під
якою він розуміє всі народи, що походять від давньоруської держави: з одного боку, мос-
ковитів, а з іншого – українців та білорусів. Назву «русів» (Russi) він, як і багато вчених
свого часу, вважає спрощеним від «роксолан» (пор. далі текст № 1). Але складається вра-
ження, що замість Russi він вживає більш ясні назви, що відповідають політичним кордо-
7 Кн. 28.31. Порівн. також у тому ж некрологічному записі оцінку його військової діяльності у східній Європі,
зокрема на українських землях: quo in munere conceptam de se exspectationem longe superavit, Petro Moldavorum
principe ad Obertinum profligato, ac dein maiore belli mole Moscis ad Sterodubum debellatis, et Tataris, gente ad conti-
nuas excursiones effusa, per Podoliam saepius fusis ac repressis («на тій посаді [великого гетьмана – Ф.М.] він дале-
ко перевершив очікування, розбивши Петра воєводу молдавського в Обертіні, а потім великим військовим по-
двигом вразивши московитів у Стародуба, а також по всьому Поділлю часто розлякуючи і проганяючи татар, що
постійно розбігаються на різні набіги»).
8 Вищезгадане лондонське видання представляє різні варіанти тексту в більш-менш задовільній повноті, але не є
критичним виданням. – Про історію тексту, різні видання, авторські рукописи, виправлені друковані екземпляри
тощо, див.: Samuel Kinser. The Works of Jacques-Auguste de Thou. The Hague, 1966. (Archives internationales d’his-
toire des idées). С. 6–166. Єдиний повний переклад – фран-цузькою мовою; його здійснено за цим лондонським
виданням ще у XVIII ст. (Histoire universelle de Jacques-Auguste de Thou depuis 1543 jusqu’en 1607 [так; насправді
з 1547 до 1610 рр.], traduite sur l’édition latine de Londres. Londres [так; насправді Париж]. 1734. В 15 книгах). Їм
треба користатися з обережністю, оскільки він грішить багатьма помилками.
Siverian chronicle. 2022. № 2
7
нам: так, піддані московського царя в кн. 22 і 28 називаються виключно Mosci, «москови-
ти», а в кн. 26 як Russi, так і Mosci (останнє – частіше), тоді як українські та білоруські
піддані короля Польського завжди названі Russi, а їхня країна – Russia, іноді – Russia Po-
lonica.
Він також, як і буде відображено у наступних статтях, добре розуміє, хто такі «коза-
ки». Але він розуміє цю назву швидше як позначення роду діяльності; для нього козаки –
це легка кіннота з околиць Речі Посполитої, схильна займатися розбоєм; так, він пише про
«полоцьких козаків»9. Він навіть порівнює «козаків» польсько-татарсько-московського
порубіжжя з аналогічними, на його думку, «ускоками» угорсько-турецького10. Серед за-
гального поняття «козаки», проте, вирізняються «низові», тобто запорожці (Nisovii) – про
них докладніше у другій частині праці, що висвітлює події 1590–1600-х років. Таке уяв-
лення про козаків, швидше за все, сформувалося під впливом джерел, які він використо-
вував – у цьому випадку Хітрея, Гейденштейна та деяких польських авторів.
Уривок № 1. З книги 21.9 – про витоки Русі
та загальну історію східної Європи Х–XV ст.
Перший текст у нашій вибірці – досить розлогий уривок про давню (Київську) Русь
та її історичну долю, що міститься в кн. 21.9, як вступ до розповіді про Лівонську війну;
спираючись головним чином на «Коментарії справ московських» Сиґізмунда фон Гер-
берштейна11, він подає картину виникнення Русі, а потім викладає схему translatio imperii
Новгород – Київ – Володимир (Заліський) – Москва, тобто він фактично відтворює істо-
ричну концепцію офіційного московського літописання типу Никонівського літопису. Та-
кож привертає увагу те, що він обізнаний із Іоанном Зонарою, за допомогою якого нама-
гається перевірити дані Герберштейна, зокрема в тому, що стосується хрещення Воло-
димира Святославича12. Однак варто зазначити, що його спробу побудувати загальну схе-
му з урахуванням доступних йому джерел, з погляду історичної науки, не можна визнати
вдалою: зокрема, він плутає Рюрика зі Святославом і робить його батьком св. Володими-
ра, зосереджуючи на двох поколіннях всю історію Русі IX–X ст. Зате його теза про те, що
наступність княжої лінії в північно-східній Русі перервалася після нашестя монголів доти,
доки не відновилася московською династією, вочевидь, заслуговує на увагу.
У тих же землях захопили владу руси, що
сталися, можливо, від роксолан, трохи змінивши
назву; їхні правителі зводять своє походження
до варягів, заморського народу, як свідчать їхні
власні літописи; ті поклали місцеперебування
своїх володінь спочатку в Новгороді, потім у
Києві, а згодом у Володимирі, доки воно не було
перенесено до Москви. Рюрик, з цього народу,
розпочавши війну проти болгар і завершивши її
успішно, захопившись насолодою тамтешнього
краю, в ньому осів; а тоді його діти, яких він
удома залишив, були вигнані з Новгорода
якимсь Володимиром, сином його домашньої
рабині, якому він доручив місто. Від останнього
ведуть свій рід ті, хто згодом там правив, розді-
ливши державу на дванадцять князівств – стіль-
ки ж синів залишив Володимир – всупереч спро-
бам Ярополка сина Рюрикова та його нащадків
повернути її собі.
In iisque regionibus Russi rerum potiti sunt, a
Roxolanis forte, deflexo paulum nomine, oriundi,
atque eorum principes ad Varagos originem
referunt, gentem transmarinam, ut ipsorum annales
testantur, qui Imperii sedem primo Novogardiae,
dein Kioviae ac postremo Vlodomiriae habuerunt,
antequam Moscoviam transferretur. Ruricus ex ea
gente, bello contra Bulgaros suscepto, cum feliciter
rem confecisset, regionis dulcedine captus in ea
mansit, liberis eius, quos domi reliquerat,
Novogardia interim exactis ab Vlodimiro quodam
verna ex ancilla nato, cui urbis custodiam reliquerat.
Ab eo genus ducunt, qui postea in eo imperio, in XII
principatus, quot filios reliquit Vlodimirus,
distributo, fuerunt, Iaropolcho Rurici filio et ipsius
posteris avitum Imperium frustra recuperare enixis.
Потім вони прийняли християнську віру, з
нагоди одруження, настільки чесного, наскільки
й щасливого, коли Володимир їхній князь, що
вже тоді осів у Києві, одружився з Анною, донь-
кою Василя Багрянородного та сестрою імпера-
тора Костянтина, десь Христового року 990; із
того часу вони зберігають і до сьогодні обряд
Deinceps fide Christiana imbuti sunt, ex
occasione non minus honorificae quam faustae
affinitatis, cum Vladimirus eorum princeps, qui
Kioviae iam tum sedem fixerat, Annam Basilii
Porphyrogeniti filiam et Constantini imperatoris
sororem uxorem duxisset, circa annum Christi
DCDXC, unde et Graecae Ecclesiae ritus etiam hodie
9 69.9, Cosacisque Polotiensibus auctor fuit, «він порадив полоцьким козакам».
10 В кн. 100.6 він визначає низівців як «козаки» (Cosaci) і «ускоки» (Uscoci).
11 Пор.: Frank Kämpfer (ред.). Sigismund von Herberstein. Rerum Moscoviticarum commentarii. Synoptische Edition
der lateinischen und der deutschen Fassung letzter Hand, Basel 1556 und Wien 1557. München. 2007 – особливо с.
29–60.
12 Зонару він міг знати або з базельского видання 1557 р. (editio princeps), або з латинських, французьких чи іта-
лійських перекладів, опублікованих в наступні роки.
Сіверянський літопис. 2022. № 2
8
Церкви грецької. Так розповідають про це русь-
кі літописи, а за ними і польські; візантійська ж
історія про це взагалі мовчить; дивно, втім, що
такі вітряні й легковажні люди, як вони, омину-
ли таку пам’ятну подію, тим більше, що вони
зберегли інші свідчення, що збігаються з тим,
що ми про русів зараз розповіли.
servant. Hoc ita tradunt Russorum, et post eos
Poloniae annales, de quo tamen Byzantina historia
omnino tacet; ut mirum sit, homines vanos ac leves
rem adeo memorabilem silentio praeteriisse, qui
alioqui consentanea cum iis, quae de Russis
diximus, memoriae prodidere.
Справді, Іоанн Зонара пише, що Никифор
Фока просив від болгарського князя заважати
проходу угорців та турків, що набігали на Фра-
кію через його межі; а коли той відмовився, по-
силаючись на (власну) слабкість та свій союз (з
турками?), він досяг через Калокіра, сина князя
Таврійського Херсонеса, від династії росів, щоб
той воював із болгарами; тому Святослав, так
він називає роса, зібравши величезні війська,
спустився в Болгарію, і, полонивши край вшир і
вглиб, викрав незліченний ясир.
Nam Ioannes Zonaras scribit Nicephorum
Phocam a Bulgariae principe petiisse, ut Hungaris
ac Turcis per eius fines in Thraciam irrumpentibus
transitum impediret; cum vero se excusaret
Bulgarus, infirmitatem et foedus causatus, per
Calocyrum Chersonesi Tauricae principis filium,
Rossorum dynastam ab eo sollicitatum ut bellum
Bulgaro inferret, itaque Sphendostablum, ita
Rossum vocat, coacto ingenti exercitu in Bulgariam
descendisse, et longe lateque populato agro,
innumerabiles praedas abegisse.
Далі той же Зонара пише, що після вбивства
Никифора, за Іоанна Цимисхія, роси, підкорив-
ши народ і землю болгар і князів їх Бориса і Ро-
мана, забувши про свою батьківщину, вирішили
покласти там (столицю) своїх володінь, за на-
ученням Калокіра, котрий, якби вони проголоси-
ли його імператором римлян, пропонував нато-
мість залишити їм Болгарію й укласти з нею віч-
ний союз; однак, коли роси не тільки гордо від-
кинули чесні мирні пропозиції від Цимисхія, а
ще й погано вчинили з його послами, той розпо-
чав війну проти них; а оскільки тавроскіфи були
збентежені його приходом, Калокир утік до ро-
сів; потім роси зазнали поразки у великій битві
під Доростолом на березі Дунаю, і Іван довго
тримав в облозі місто; нарешті, оскільки вони
загалом потерпали, вони, слухаючись поради та
авторитету Святослава, знову спробували щастя
в битві, в якій, після довгого нерішучого бою,
вони були розгромлені; потім Іоан домовився зі
Святославом на таких умовах, що, залишаючи
Болгарію, той повернеться додому; але при по-
верненні всі роси, втрапивши в засідку печені-
гів, були винищені.
Demum Nicephoro sublato, idem Zonaras
scribit sub Ioanne Zimisca Rossos, Bulgarorum
gente ac provincia subacta, una cum ducibus Borise
et Romano, patriae oblitos illic Imperii sedem figere
decrevisse, Calocyri impulsu, qui si ab eis
Romanorum imperator salutaretur, se Bulgaria ipsis
cessurum et perpetuum foedus percussurum
receperat; verum Zimiscam, cum honorificas eius
condiciones illi non solum superbe recusassent, sed
legatos etiam indigne habuissent, contra Rossos
bellum suscepisse: Tauroscythis vero adventu ipsius
perterritis, Calocyrum ad Rossos confugisse,
demum conserto ad Dristerum in Istri ripa positum
proelio Rossos caesos, iisque caesis Dristerum
diuturna obsidione a Ioanne cinctum fuisse:
tandemque Rossos, omnium rerum inopia
laborantes, ex Sphendostabli consilio et auctoritate
proelii aleam rursus tentasse; qua post longum et
anceps certamen postremo Rossos profligatos esse;
postea Ioannem cum Sphendostablo his
condicionibus transegisse, ut relicta Bulgaria
domum rediret; sed in reditu ipsum et Rossos
omnes, Pazinacarum insidiis exceptos, ad
internecionem caesos esse.
Так пише Зонара, що дивовижно збігається з
тим, що руські літописи розповідають про похід
Рюрика, який відбувся на другому році царю-
вання Цимисхія, тобто в Христовому році 972;
на той час Василь Скамандрин, після патріарха
Феофілакта, сина Романа Лакапіна, очолював
константинопольську Церкву; саме ним, за свід-
ченням руських літописів, руський народ був
приведений до християнської віри.
Haec Zonaras, quae cum iis, quae de Rurici
expeditione Russici annales memorant, mire
conveniunt, et in alterum annum imperii Zimiscae,
hoc est in Christi DCDLXXII annum incidunt: quo
tempore Basilius Scamandreus, post
Theophylactum Romani Lecapeni filium
patriarcham, Constantinopolitanae Ecclesiae
praefuit, a quo et Russorum annales nomen
Russicum ad religionem Christianam perductum
tradunt.
Надалі Андрій князь Суздальський, від колі-
на Володимирова, уклавши союз із одинадцять-
ма родичами, прогнав Мстислава, який тримав
Київ, і перший переніс стіл у Володимир, за-
твердивши владу в Суздальському домі. Хоча
він не мав жодної влади над іншими князями,
спорідненими з ним по батьківській лінії, він
привласнив собі назву великого князя, цим до-
мігшись навіть того, що вони покірно корилися
його авторитету. Але після того, як татари, про
яких іще скажемо, напали на Русь і 17 травня
1224 року, або, як самі руси вважають роки,
6732 від створення світу, у знаменитій битві роз-
били Котяна князя полоцького [так! – Ф.М],
Мстислава сина Романова Сєрнавського князя13
Sequentibus temporibus Andreas dux
Susdaliensis, ab Vlodomiri stirpe profectus, foedere
cum XI cognatis icto, Micislao deiecto, qui Kioviam
tenebat, sedem primus Vladomiriam transtulit, et
Imperium in Susdaliensi domo firmavit. Quamvis in
alios agnatos duces principatum minime exerceret,
magni tamen ducis usurpato nomine, hoc etiam
obtinuerat, ut illi comiter maiestatem suam colerent.
Sed cum Tatari, de quibus post dicemus,
impressione in Russiam facta Cottianam
Polosciorum ducem, et Micislaum Romani filium
Siernaviensem ducem, atque alios complures
auxilio evocatos, die XVII Maii anni CCXXIV supra
millesimum, et sicuti annos Russi ab orbe condito
numerant, VIMDCCXXXII, insigni clade profligassent,
13 Тут мова про Мстислава Романовича Старого, князя київського (1212–1223 рр.). Можливо, Siernaviensis є спо-
творення назви його колишнього столу, смоленського.
Siverian chronicle. 2022. № 2
9
та багатьох інших, покликаних на допомогу, і
ще раз через тринадцять років, під проводом Ба-
тия, підкорили майже всіх рязанських і володи-
мирських князів, і, наклавши на них данину,
встановили свою владу над усією землею, з того
часу великі князі руські, яких раніше ставили
суздальці, тепер ставилися від татар.
et rursus XIII annis post, duce Batti, domitis
Rosanensibus et Vlodomirensibus caeterisque fere
ducibus, Russiam omnem, imposito provinciae
tributo, in potestatem redegissent, ab eo tempore
magni Russiae duces a Tataris peti coeperunt, qui
fere a Susdaliensibus dabantur.
Нарешті, в році Христа 1304, після смерті
Андрія сина Олександрова, Михайло син Яро-
славів Тверськой та Юрій син Данилів князь
Московії посперечалися про велике князівство
Володимирське, і кожен попросив його в татар;
спочатку воно було віддане Михайлу; але зго-
дом усунуто Михайла, і титул дістався Юрію, в
6825 за грецьким літочисленням; той переніс
престол у Московію, і залишив велике князівст-
во своїм нащадкам, усупереч опору всіх русів,
які не погоджувалися з тим, що татари поверну-
ли таку посаду суздальському дому.
Tandem, anno Christi MCCCIV, Andrea
Alexandri filio mortuo, cum Michaël Iaroslai filius
Tuerensis, et Georgius Danielis filius Moscoviae
dux de magno Vlodomiriae principatu contenderent,
et uterque eam a Tataro peterent, primum secundum
Michaëlem pronuntiatum fuit: sed interiecto
aliquanto tempore, Georgius eamdem reiecto
Michaële obtinuit, anno iuxta Graecorum calculum
VIMDCCCXXV; qui Imperii sedem Moscoviam
transtulit, et magum principatum posteris suis
reliquit, adversantibus initio Russis universis, qui
hunc honorem Susdaliensi familiae restitui a Tataro
debere contendebant.
(далі йде розповідь про історію Московської держави до взяття Казані)
Справді, казанське й астраханське царства,
які його батько всіляко намагався завоювати, він
підпорядкував собі новим і невідомим цим наро-
дам способом ведення війни (артилерією), і,
привласнивши майже все Каспійське море, він
поширив свої володіння аж до Персії; і багато
інших зробив преславних справ, встигнувши,
однак, зганьбитися своєю жорстокістю, як роз-
повімо надалі. Далі у московитів постійні війни
з перекопськими, кримськими, ногайськими та-
тарами та турками, після яких вони звертають
зброю на литвинів та лівонців.
Nam Casanense et Astracanense regna, a patre
summis viribus tentata, novo et iis populis incognito
belli genere usus, in potestatem redegit: ac fere
omni Caspio mari sui iuris facto, imperium in
Persidem usque protulit, multis aliis praeclare, non
sine tamen crudelitatis infamia, gestis, ut in
sequentibus dicemus. Porro Moscis cum Tataris
Praecopensibus, Crimiscis Nogaisque ac Turcis
continua bella sunt, quibus defuncti in Lithuanos ac
Livonos arma vertunt.
Мушар Флоран – кандидат славістичних наук, доцент, університет Ренн-ІІ, Бретань,
Франція (Place du Recteur Henri Le Moal, Rennes, 35000, France).
Mouchard Florent – Ph.D., Professeur agrégé, Rennes II university, Brittany, France (Place
du Recteur Henri Le Moal, Rennes, 35000, France).
E-mail: florent.mouchard@univ-rennes2.fr
UKRAINIAN HISTORY OF THE SECOND HALF OF THE 16TH CENTURY
IN "THE HISTORY OF ITS TIME" BY JACQUES-AUGUSTE DE TOUX
This article is the first of a series, in which it is intended to publish all excerpts from Jacques-Auguste
de Thou’s (1553–1617) “History of His Own Time” concerning the history of Ukraine in the second half of
the sixteenth and the beginning of the seventeenth century. The author, a French statesman and collector of
manuscripts and books, may be considered one of the most prominent French historians of his time; his
work is a vast narrative history, written in Latin in accordance with the traditions of classical antiquity,
covering events in France and throughout Europe from 1547 to 1607. All passages are given in the origi-
nal Latin with a parallel Ukrainian translation. The first extract is the author’s considerations regarding
the emergence of Rus’ in the ninth to tenth centuries and its subsequent history.
Key words: Early modern history of Ukraine, Jacques-Auguste de Thou, Neo-Latin historiography, his-
toriography of Rus’.
Дата подання: 7 червня 2022 р.
Дата затвердження до друку: 14 червня 2022 р.
Цитування за ДСТУ 8302:2015
Мушар, Ф. Українська історія другої половини XVI ст. в «Історії свого часу» Жака-Оґюста
де Ту. Сіверянський літопис. 2022. № 2. С. 4–9. DOI: 10.5281/zenodo.7007436.
Цитування за стандартом APA
Mouchard, F. Ukrainska istoriia druhoi polovyny XVI st. v «Istorii svoho chasu» Zhaka-Ogiusta de
Tu. [Ukrainian history of the second half of the 16th century in “The History of Its Time” by Jacques-
Auguste de Thou]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 2022, 2, P. 4–9. DOI: 10.5281/zeno-
do.7007436.
|