Сергій Єфремов та українська партія соціалістів-федералістів за доби Директорії УНР(1919–1921 рр.)
Авторка ставить за мету проаналізувати в контексті еволюції стратегії й тактики Української партії соціалістів-федералістів за часів Директорії УНР громадську та публіцистичну активність Сергія Олександровича Єфремова (1876–1939) – одного з впливових суспільно-політичних діячів, провідного публіцист...
Saved in:
| Published in: | Сiверянський літопис |
|---|---|
| Date: | 2022 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2022
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/187004 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Сергій Єфремов та українська партія соціалістів-федералістів за доби Директорії УНР(1919–1921 рр.) / С. Іваницька // Сіверянський літопис. — 2022. — № 2. — С. 117-127. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860249542617726976 |
|---|---|
| author | Іваницька, С. |
| author_facet | Іваницька, С. |
| citation_txt | Сергій Єфремов та українська партія соціалістів-федералістів за доби Директорії УНР(1919–1921 рр.) / С. Іваницька // Сіверянський літопис. — 2022. — № 2. — С. 117-127. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сiверянський літопис |
| description | Авторка ставить за мету проаналізувати в контексті еволюції стратегії й тактики Української партії соціалістів-федералістів за часів Директорії УНР громадську та публіцистичну активність Сергія Олександровича Єфремова (1876–1939) – одного з впливових суспільно-політичних діячів, провідного публіциста й співредактора газети «Нова Рада», автора «Історії українського
письменства». Висвітлено позицію УПСФ і участь її провідних діячів в уряді Директорії УНР,
ставлення С. Єфремова до нової моделі влади, Трудового конгресу, утисків російської преси й культури, єврейських погромів, Варшавської угоди С. Петлюри. Показано його участь в Українському
громадському комітеті. Подано інформацію щодо становища С. Єфремова під час другого володарювання більшовиків у Києві в 1920 р. Наведено факти вшанування Директорією публіциста й критика з приводу 25-річного ювілею його літературної діяльності. Джерелами дослідження стали
публіцистичні праці С. Єфремова та його сучасників, матеріали газети «Нова Рада» та інших періодичних видань, щоденники, мемуари, листування, збірники документів, фахові студії. Методологічними засадами слугували принципи системності, історизму, антропологізму, міждисциплінарності. Біографічний метод застосовано з метою реконструкції життєвого сценарію головного
героя та соціального середовища конкретної епохи через поєднання в дослідженні таких «складових»: людина / події; особистість / історія; приватне / публічне; індивідуальне / суспільне. Робиться висновок про те, що С. Єфремов наприкінці 1918–1920 рр. свідомо дистанціювався від керівного впливу на діяльність партії, відмовився від боротьби за владні посади, віддаючи перевагу ролі публічного інтелектуала й незалежного обсерватора.
The author aims to analyze in the context of the evolution of strategy and tactics of the Ukrainian
Party of Socialists-Federalists during the Directory of the Ukrainian Peopleʼs Republic the public and
journalistic activity of Serhiy Yefremov (1876–1939) as one of the influential socio-political figures, leading
publicist and co-editor of the newspaper «Nova Rada», author of «The History of Ukrainian Literature
». The position of the UPSF and the participation of its leading figures in the government of the UNR Directory,
the attitude of S. Efremov to the new model of power, the Labor Congress, oppression of the Russian
press and culture, Jewish pogroms, and the Warsaw Pact of S. Petliura are highlighted. The participation
of the figure in the Ukrainian Public Committee is shown. Information on the situation of S. Yefremov
during the second reign of the Bolsheviks in Kyiv in 1920 is given. The facts of honouring the publicist by
the Directory and the critic on the occasion of the 25th anniversary of his literary activity are given. The
sources of the study were the journalistic works of S. Yefremov and his contemporaries, materials of the
newspaper «Nova Rada» and other periodicals, diaries, memoirs, correspondence, collections of documents,
professional studies. Methodological principles were systematic method, historicism, anthropologism,
interdisciplinarity. The biographical method was used to reconstruct the life scenario of the protagonist
and the social environment of a particular era through a combination of the following «components»
in the study: man / event; personality / history; private / public; individual / public. It is concluded that at
the end of 1918–1920 S. Yefremov deliberately distanced himself from the leading influence on the partyʼs
activities, abandoned the struggle for power, preferring the role of public intellectual and independent observer.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:41:14Z |
| format | Article |
| fulltext |
Siverian chronicle. 2022. № 2
117
ДОСЛІДНИЦЬКІ НОТАТКИ
УДК: 94(477):329.14«1918/1920»
Світлана Іваницька
•
СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ ТА УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ
СОЦІАЛІСТІВ-ФЕДЕРАЛІСТІВ
ЗА ДОБИ ДИРЕКТОРІЇ УНР (1919–1921 рр.)
DOI: 10.5281/zenodo.7013683
© С. Іваницька, 2022. CC BY 4.0
Авторка ставить за мету проаналізувати в контексті еволюції стратегії й тактики Україн-
ської партії соціалістів-федералістів за часів Директорії УНР громадську та публіцистичну ак-
тивність Сергія Олександровича Єфремова (1876–1939) – одного з впливових суспільно-політичних
діячів, провідного публіциста й співредактора газети «Нова Рада», автора «Історії українського
письменства». Висвітлено позицію УПСФ і участь її провідних діячів в уряді Директорії УНР,
ставлення С. Єфремова до нової моделі влади, Трудового конгресу, утисків російської преси й куль-
тури, єврейських погромів, Варшавської угоди С. Петлюри. Показано його участь в Українському
громадському комітеті. Подано інформацію щодо становища С. Єфремова під час другого волода-
рювання більшовиків у Києві в 1920 р. Наведено факти вшанування Директорією публіциста й кри-
тика з приводу 25-річного ювілею його літературної діяльності. Джерелами дослідження стали
публіцистичні праці С. Єфремова та його сучасників, матеріали газети «Нова Рада» та інших пе-
ріодичних видань, щоденники, мемуари, листування, збірники документів, фахові студії. Методо-
логічними засадами слугували принципи системності, історизму, антропологізму, міждисциплі-
нарності. Біографічний метод застосовано з метою реконструкції життєвого сценарію головного
героя та соціального середовища конкретної епохи через поєднання в дослідженні таких «складо-
вих»: людина / події; особистість / історія; приватне / публічне; індивідуальне / суспільне. Робить-
ся висновок про те, що С. Єфремов наприкінці 1918–1920 рр. свідомо дистанціювався від керівного
впливу на діяльність партії, відмовився від боротьби за владні посади, віддаючи перевагу ролі пуб-
лічного інтелектуала й незалежного обсерватора.
Ключові слова: Сергій Єфремов, Українська партія соціалістів-федералістів, Директорія
УНР, газета «Нова Рада», Варшавська угода, «червоний терор».
Метою авторки статті є проаналізувати в контексті еволюції стратегії й тактики
Української партії соціалістів-федералістів за часів Директорії УНР громадську та публі-
цистичну активність Сергія Олександровича Єфремова (1876–1939) – одного із впливових
суспільно-політичних діячів, провідного публіциста й співредактора газети «Нова Рада»,
автора «Історії українського письменства1. Це питання, яке періодично поставало в пра-
цях дослідників як один із аспектів історіографічної інтерпретації досвіду партійно-полі-
тичної боротьби 1918–1921 рр., не можна вважати всебічно висвітленим і донині. До того
ж діяльність С. Єфремова у цей період розгорталась у декількох напрямах: політика, пуб-
ліцистика, наукова й видавнича праця. Кожний із цих аспектів вартий уваги й глибшого
переосмислення.
Для відтворення тривожної й напруженої атмосфери доби варто нагадати найбільш
важливі факти з історії УПСФ зазначеного періоду. Після зречення гетьманського уряду
владу в Києві перебрав Революційний комітет. Для контролю над діяльністю державного
апарату того ж дня ним був призначений тимчасовий урядовий орган – Рада комісарів. Її
очолив голова Революційного комітету В. Чехівський, керувати міністерствами були при-
значені комісари (серед них есефи С. Шелухин, О. Лотоцький, П. Холодний, І. Фещенко-
1 Докладніше див.: Іваницька С.Г., Демченко Т.П. Сергій Єфремов: «Це життя було одним суцільним подвигом
неустанної праці» / НАН України. Інститут політ. i етнонац. досліджень ім. І.Ф. Кураса. Київ: Парламентське
вид-во, 2020. 568 с.; Іваницька С.Г. Публіцистична спадщина Сергія Єфремова в контексті суспільних трансфор-
мацій: історико-біографічні аспекти (кін. XIX ст. – 1920 р.): монографія. Херсон: Гельветика, 2018. 596 с.
Сіверянський літопис. 2022. № 2
118
Чопівський, М. Корчинський)2. Василь Стрілець, розглядаючи історію УПСФ доби Виз-
вольних змагань, зазначає: «Нові політичні умови, що склалися наприкінці 1918 р. з від-
новленням УНР під проводом Директорії, поставили соціалістів-федералістів у досить
складне становище. Здобутий есефами за часів Гетьманату образ найвпливовішої україн-
ської політичної партії не сприймався новими провідниками України, які значною мірою
орієнтувалися на більшовицький досвід розв’язання політичних та соціально-економічних
проблем. Але соціалісти не могли повністю проігнорувати УПСФ з огляду на її значний
інтелектуальний і кадровий потенціал. У свою чергу есефи, попри їхні інші уявлення про
перспективи України, вирішили підтримати Директорію, сподіваючись скоригувати її по-
літику в демократичному напрямі»3.
16 грудня 1918 р. командир Осадного корпусу полковник Є. Коновалець своїм нака-
зом оголосив, що до прибуття Директорії йому належить уся повнота влади в Києві, аж до
проведення обшуків і арештів4. На той час у Києві ще залишалося до 30 тис. німецького
війська. Відповідно до угоди з Директорією воно дотримувалось нейтралітету й у життя
міста не втручалося. Перемогу над гетьманським режимом Директорія святкувала більше
тижня й доклала до цього зусиль, вартих, як показав хід наступних подій, більш важливих
державних питань. За наказом Є. Коновальця 16 грудня був утворений Головний комітет
по зустрічі Директорії, у складі якого були прізвища есефів О. Саліковського (голова),
М. Синицького (заступник голови), В. Королева. Того ж вечора в Українському клубі ко-
мітет розробив програму урочистих заходів5. Припинили вихід усі російські газети від
чорносотенних до демократичних, які за Гетьманату виступали проти Директорії. У пер-
ший же день була закрита ліберально-демократична «Киевская мысль», яка відверто нази-
вала повстання Директорії «авантюрою», республіканське військо – «бандою» і підтриму-
вала постулат відновлення єдиної Росії. 23 грудня було закрито газету «Свободная
мысль» за фейлетон П. Фінка «Про сидорову козу», у якому йшлося про прикру долю
російської інтелігенції за різних політичних режимів. Виходили лише «Последние новос-
ти» – єдиний часопис, який за Гетьманату обережно висловлювався на адресу повстання
та його лідерів. Друкарні закритих російських газет були реквізовані й передані україн-
ським часописам. Подібні дії Є. Чикаленко назвав «мародерськими». З українських газет
виходили «Нова Рада», «Робітнича газета», «Народня воля», відновилась «Боротьба»,
з’явилися нові видання – «Трибуна» (загальнодемократична газета, редактор З. Біський),
«Трудова республіка», армійські газети «Ставка», «Український козак» тощо. Із 31 грудня
припинила вихід газета «Відродження», натомість з’явилась «Україна» (політичний, еко-
номічний, літературний і науковий часопис, – видавець В. Самійленко). Через сувору цен-
зуру населення перебувало майже у повному інформаційному вакуумі. З огляду на відсут-
ність російських газет «Нова Рада» деякий час друкувалася також і в російському варіан-
ті. Російським аналогом газети «Трибуна» став «Столичный голос», який рекламував себе
як «безпартійну демократичну газету, що стоїть на українській платформі» (редактори
З. Біський та О. Саліковський). Надалі засновувались нові російські демократичні газети
(про праві не могло бути й мови) – «Согласие», «Новая искра», «Наш путь», «Заря» та ін.,
але проіснували вони недовго6.
Інтелігентні кола не сприймали офіційний курс на дискримінацію російської культу-
ри, який провадила Директорія – починаючи від примусової українізації у вигляді заміни
вивісок та завершуючи освітою й науковим життям. Дискутувались питання щодо ліквіда-
ції щойно створеної Української академії наук, закриття російськомовних університетів,
переведення усієї початкової і середньої освіти на українську мову. Проти цього рішуче
виступили публіцисти «Нової Ради» у числах за 31 січня та 2 лютого 1919 р.: П. Стеб-
ницький у статті «Іржава зброя», С. Єфремов у двох статтях під промовистими назвами
«Націоналістичне ліквідаторство» та «Ще про ліквідаторство». Обидва автори перекону-
вали читачів та правлячі кола, що руйнування й заборони є хибним шляхом, до якого вда-
ються ті, хто не здатні працювати й будувати нове. Як слушно зауважує Олена Бойко,
«влада та громадянство існували ніби паралельно, не пересікаючись. Перебравши на себе
владні повноваження у столиці, в реаліях військова влада залишалась далекою від проб-
лем міста»7.
2 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки: Док. і мат. У 2-x т. Київ, 2006. Т. 1.
С. 87.
3 Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність
(кін. XIX ст. – 1939 р.). Київ: Вид-поліграф. центр «Київський університет», 2002. С. 182.
4 Осадному корпусу. 16 грудня 1918 р. № 6. Нова Рада. 1918. 18 (5) грудня. № 236.
5 Див.: Бойко О. Влада і місто: нариси життя Києва за Директорії УНР. Проблеми вивчення історії Української
революції 1917–1921 рр. 2013. Вип. 9. С. 185–186.
6 Бойко О. Влада і місто… С. 194–196.
7 Там само. С. 201.
Siverian chronicle. 2022. № 2
119
Найбільш діяльні члени УПСФ сподівалися зробити власну партію реальним урядо-
вим чинником. Ці надії не були безпідставними. До прибуття Директорії київським укра-
їнським революційним комітетом призначені були тимчасовими комісарами есефи, які на-
передодні обіймали міністерські посади в гетьманському уряді: С. Шелухин (міністерство
юстиції), П. Холодний (міністерство освіти), І. Фещенко-Чопівський (міністерство торгу і
промисловості), О. Лотоцький (міністерство віросповідань), М. Корчинський (державний
секретар). Вони разом із комісарами з середовища УСДРП виконували свої обов’язки до
25 грудня включно й організували в місті владу, тому Директорія, за словами С. Шелухи-
на, «приїхала… уже на готове»8.
У день урочистого в’їзду Директорії до Києва «Нова Рада» у редакційній статті ви-
клала власне бачення майбутньої системи влади у відновленій УНР: Директорія є тимча-
совим (до скликання парламенту або його аналогу у формі національно-територіального
конгресу) верховним органом влади, наділеним законодавчими, але не адміністративними
функціями; Директорія організовує уряд, але не бере в ньому участі, уряд повинен бути
демократичним та коаліційним; третину міністерських посад має зайняти неукраїнська
(насамперед російська) демократія; «лояльні елементи» з євреїв можуть бути запрошені
Директорією до української частини уряду; українська більшість в уряді потрібна для уне-
можливлення парламентської боротьби та полеміки з ним. П. Стебницький формулював у
«Новій Раді» таку думку: «Складання держави на нових підвалинах потребує наукового
значення, практичного досвіду і державної творчости, а це все можуть дати державі лиш
культурні верстви людності України. Використати ці творчі і робочі сили в ім’я держав-
ного будівництва можна лише тоді, коли вони не будуть почувати себе ізгоями рідного
краю… Другими словами – на заміну класовій політиці гетьманською правительства не
повинна повстати класова політика республіканського уряду»9. Однак соціалісти керува-
лися іншими намірами, а окремі з їхніх лідерів не припускали навіть обмеженої участі
правих партій в уряді. Уже в еміграції, можливо, дещо перебільшуючи, С. Шелухин за-
уважив, що Директорія в особах В. Винниченка та С. Петлюри ігнорувала досвідчених
громадсько-політичних діячів, «гнала їх геть», особливо соціалістів-федералістів.
Есефи вимушені були враховувати тактичні особливості поточного моменту. За де-
кілька днів до оголошення складу уряду в київській пресі з’явилося повідомлення про
можливість повної відмови УПСФ від влади або входження есефів в уряд не як представ-
ників партії, а виключно «за міркуваннями ділового характеру». У підсумку до створеної
Директорією УНР Ради Народних Міністрів 26 грудня 1918 р. від УПСФ увійшли лише
П. Холодний (виконував обов’язки міністра народної освіти) та С. Шелухин (виконував
обов’язки міністра юстиції). Товаришем міністра закордонних справ був призначений
А. Марголін, радником міністерства торгу і промисловості – І. Фещенко-Чопівський.
О. Саліковський, осмислюючи «шлях нашої державності», писав: «…перед Директо-
рією стояло надзвичайно важке й складне завдання – не тільки використати в інтересах
українського народа горючий матеріял, шо накопичився в країні за часів гетьманщини,
але й паралізувати ті шкодливі акції та впливи, які могли потім вийти з цього боку й стати
на шляху до відновлення та дальшого будівництва української державности. Конче необ-
хідним було звалити гетьманщину, але це була тільки половина справи і може навіть мен-
ша, бо за нею повинна була йти величезна позитивна праця. Як же справилася Директорія
зі своїм завданням?»10.
Настрої й думки есефів щодо політичного курсу Директорії яскраво відбивають на-
ступні міркування О. Саліковського: «На жаль, не можна сказати, щоб український уряд,
що склався при Директорії, володів отою мудрою політикою. Я не збираюсь критикувати
політику Директорії та її міністерства, хоча не можу не зазначити, що міністерство можна
було скласти далеко краще. Мені добре відомо, що критика значно легша, ніж творчість, і
я не буду спинятися ні на декларації Директорії, що викликала у свій час стільки незадо-
волення, переважно з правого боку, ні на праці утвореного Директорією Трудового кон-
гресу, який мусив припинити свою діяльність в самому початку. Але я не можу не зазна-
чити, що практика Директорського уряду в перші ж дні висунула цілу низку фактів, які
наочно пройшли перед усім суспільством і компрометували та дискредитували владу май-
же день за днем»11.
18 грудня 1918 р. Головний комітет УПСФ постановив порушити в Українському на-
ціональному союзі (УНС) питання про встановлення тісних контактів із неукраїнською
демократією з метою зміцнити становище УНР. Наприкінці грудня 1918 р. було започат-
8 Цит. за: Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія… С. 184.
9 Там само. С. 185.
10 Саліковський О. Нова Україна: шлях нашої державності. Київ: Криниця, 1919. С. 51.
11 Там само. С. 55–56.
Сіверянський літопис. 2022. № 2
120
ковано друге видання «Нової Ради» російською мовою. Цей факт, а також видання есефа-
ми на початку 1919 р. російськомовної газети «Столичный голос» були позитивно сприй-
няті російськими демократичними колами. На початку січня 1919 р. «Нова Рада» висуну-
ла ідею створення Всеукраїнського демократичного союзу, одним з аргументів на користь
якого було фактичне припинення діяльності УНС через посилення суперечностей між різ-
ними угрупуваннями. До нового об’єднання мали ввійти Українська трудова партія, Укра-
їнська хліборобсько-демократична партія (УХДП), Всеукраїнський селянський союз хлі-
боробів, новостворена Українська народно-республіканська партія (УНРП) та Українська
федеративно-демократична партія (УФДП). Спільниками з неукраїнського політичного
табору вважалися польські радикали і демократи, Єврейська народна партія (Фолькспар-
тей), сіоністи, російські народні соціалісти та ліві кадети. 9 січня загальні збори соціаліс-
тів-федералістів Києва теж обговорювали питання про утворення політичного блоку з
українськими демократичними партіями та встановлення контакту зі спорідненими за
програмою неукраїнськими партіями. Умови блокування мав виробити Головний комітет
УПСФ12. Про політичний блок із УПСФ повідомили Польська радикально-демократична
партія і Фолькспартей, які заявили, що стоять на ґрунті української національної держав-
ності. Російські політичні партії на пропозицію УПСФ не відреагували.
27 грудня 1918 р. відбулося засідання Головного комітету УПСФ, у резолюції якого
зазначалося, що лише угода з Антантою забезпечить незалежність України; партія висту-
пала за утвердження народоправства, за боротьбу з анархічними й антидержавними еле-
ментами за допомогою твердої військової влади, за широкі соціальні реформи, але оціню-
вала «всі крайні соціалістичні експерименти» як такі, що в умовах кризи народного госпо-
дарства, фінансів і кредиту призведуть до краху української державності. Курс на органі-
зацію системи влади через Трудовий конгрес УПСФ вважала шкідливим для майбутності
УНР. Резолюція вимагала скликання демократичного тимчасового передпарламенту з ме-
тою залучення до державної роботи представників усіх націй і класів. Рішуче відмежуван-
ня від «внутрішнього більшовизму» есефи вважали необхідною умовою визнання України
й надання їй допомоги країнами Антанти, перш за все – підтримки на мирній конференції
в Парижі при визначенні геополітичних координат повоєнного світу. (Зауважимо, що че-
рез брак відповідних кадрів серед соціалістів Директорія УНР змушена була широко залу-
чати есефів до закордонної служби).
Аргументи, які висунула «Нова Рада» проти ідеї Трудового конгресу, полягали в не-
здатності «ненормально» скликаного органу влади забезпечити демократичний лад в
Україні. Один із провідних публіцистів партії – А. Ніковський, коментуючи проблеми, по-
в’язані з сумнівами щодо легітимності Трудового конгресу, завершував статтю такими
рядками: «Адже не поділяючи крайностей теперішнього курсу, ми все-таки могли вітати
його, якби до його переведення в урядових колах і партіях була тверда воля і ясна свідо-
мість!»13. Аналогічною була позиція місцевих осередків УПСФ14. Як бачимо, партія нама-
галася навіть у складних, екстремальних обставинах відстоювати раціональні принципи
організації влади в категоріях парламентської демократії.
Однак, незважаючи на вагання, УПСФ наважилася взяти участь у виборах. У зв’язку
з цим рішенням Головний комітет партії поставив перед місцевими організаціями завдан-
ня засновувати газети та «інформаційно-політичні бюро» для проведення електоральної
агітації. У підсумку на Трудовий конгрес було обрано десять членів партії, зокрема, на
Волині – три особи, на Поділлі та Київщині – по дві (зокрема, В. Біднов. С. Підгірський,
А. Лещенко, А. Ніковський. М. Туган-Барановський). Є. Вировий був обраний на конгресі
головою культурно-просвітної комісії. Щоправда, згодом член Директорії УНР Ф. Швець
чомусь стверджував, що жоден соціаліст-федераліст на Трудовий конгрес не потрапив15.
22–23 січня 1919 р. відбулися дві важливі події: свято об’єднання Західноукраїнської
Народної республіки з Українською Народною республікою (Акт злуки) та відкриття Тру-
дового конгресу, в якому взяли участь і представники ЗУНР. Конгрес був покликаний ви-
явити волю трудового народу щодо справ державного й соціального устрою України та
працював у прискореному темпі: з фронтів надходили сумні звістки. Головна маса депута-
тів рекрутувалася із середовища Селянської спілки, українських есерів (центральна течія)
та соціал-демократів. Конгрес відкинув ідею диктатури пролетаріату (радянську модель
державності) й рішуче висловився за демократичне народоправство за європейськими
взірцями16.
12 Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія… С. 190–191.
13 Ніковський А. Трудовий конгрес. Ч. ІІ. Нова Рада. 1919. 19 (6) січня. С. 2.
14 Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія… С. 194–195.
15 Там само. С. 194.
16 Саліковський О. Нова Україна: шлях нашої державності. С. 58.
Siverian chronicle. 2022. № 2
121
Невдовзі після початку роботи Трудового конгресу УПСФ кваліфікувала нову інсти-
туцію як сурогат народного волевиявлення й поставила під сумнів здатність цього пред-
ставницького органу до державної роботи. Есефівська «Трибуна» зауважила, що великою
помилкою Трудового конгресу було б стати на шлях відстоювання національної або кла-
сової винятковості. Результати роботи Трудового конгресу партія оцінила неоднозначно:
схвалила, що конгрес відкинув проєкт утвердження радянської влади в Україні, вітала рі-
шення про підготовку виборчого закону для скликання парламенту та водночас застерегла
від захоплення моделлю «трудових рад».
С. Єфремов на шпальтах «Нової Ради» опублікував низку статей, де всебічно розгля-
нув ці питання. У нотатках «З Трудового конгресу» 25 (12) січня 1919 р. писав: «Позавчо-
ра одбулося відкриття передпарламенту Української республіки, Трудового Конгресу. По-
ки що важко було б пророкувати щось певне про майбутність цієї установи: це ж було
тільки свято, а здатність установ до життя пізнається не в свята, а звичайними робочими
буднями. І з цього боку Конгрес поки що не уявляє з себе чогось певного, що має свою
власну, добре окреслену фізіономію.
Почасти залежить це од самого способу, яким скликано Конгрес. Перевести вибори
за якийсь тиждень-другий без попередньої роботи – певна річ, неможливо. Не кажемо вже
про самий принцип, на якому засновано Конгрес і який дуже далеко стоїть од єдино демо-
кратичних виборів через уселюдне голосування. Тому-то не тільки голос людності, але
навіть трудової людності не може бути виявлений на Конгресі, і на його можна дивитись
тільки як на сурогат народного заступництва…»17 Чи буде мати вагу Конгрес у політично-
му житті України, чи зможе працювати – про це, вважав Єфремов, рано ще загадувати.
Висвітливши поділ Конгресу на течії (ліва, «більш трохи права», великий центр з перева-
жанням українських есерів), лідер УПСФ доходив висновку, що картина нагадує певним
чином Центральну Раду, де також перед вели українські есери, і ставив під сумнів праце-
здатність Конгресу18. Своєрідною хронікою роботи Конгресу і життєдіяльності нової вла-
ди зокрема були його публікації «Дух віків» (про оформлення 23 січня 1919 р. Акту поєд-
нання двох досі порізнених частин України), «Ворог під брамою» (про важкі умови робо-
ти нової інституції, потребу організованої консолідованої праці, коли «нова погроза з пів-
ночі» постала перед Україною), «Досить фраз» (про те, що «минуле – повне помилок»,
«плани – хаотичні, майбутність – темна…»), «Старим шляхом» (із висновком, що «Трудо-
вий конгрес нагло і несподівано замкнув свою роботу… Довелося обірвати балачки й узя-
тися до діла»), «По Конгресі» (з безстороннім розглядом декларативних намірів і органі-
заційних здобутків Директорії).
Реалістично С. Єфремов оцінив 28 січня 1919 р. заяви першого складу Ради міністрів
Директорії на чолі з В. Чеховським (незважаючи на те, що міністрами до уряду ввійшли
С. Шелухин та ще три есефа). Говорив про те, що «не треба було й орієнтуватися в своїй
діяльності на більшовизм». Скептично відгукнувся про обіцянки міністра фінансів накла-
дати податки «на шовки», про утопічні декларативні наміри міністра земельних справ.
Наголошував, що «політичні діячі, а тим більш проводирі держави мусіли б виходити на
громаду з конкретними завданнями, а не з обіцянками, які, очевидно, ніхто не може вико-
нати…» Писав про те, що дійсність нікого і нічого не навчила, і «обіцянками про груші на
вербі й тепер ще дехто намагається годувати довірливих людей». Висновок робив недво-
значний і некомпліментарний: «Гадаємо, що держава в небезпеці. Треба, не гаючись, пе-
рейти од слів до діла – насамперед на оборону самих основ державності і просто вже еле-
ментарних умов існування на Україні»19.
Конструкцію влади, запропоновану Директорією, С. Єфремов кваліфікував як «плу-
тану», прогнозуючи, що згодом це досить швидко й неминуче одіб’ється на державних
справах. При цьому він міркував фахово як знавець конституційного права, зауважуючи,
що в УНР по суті наявні два виконавчих органи – Директорія та міністерства, нею призна-
чені і відповідальні перед малим Конгресом, що складався з 40 чоловік. До цього парале-
лізму додавалися брак чіткої ієрархії, відсутність конкретного розподілу законодавчих та
виконавчих функцій, наявність права законодавчої ініціативи у кожного з елементів вла-
ди. «Таке сплутування функцій з погляду вимог державного права річ абсолютно немож-
лива й на практиці повинна довести тільки до плутанини й безладдя, коли ніхто врешті не
одповідає за ті заходи, які од правительства виходять. Сфера роботи, як і відповідаль-
ність, повинні бути точно й виразно розмежована між поодинокими органами, поділ влас-
тей – це ж азбука державного права…», – вказував С. Єфремов. Проводив аналогію з ме-
ханізмом влади, який утворила свого часу Українська Центральна Рада (УЦР), і оцінював
17 Єфремов С. З Трудового Конгресу. Публіцистика революційної доби… Т. 2. С. 324.
18 Там само. С. 324–325.
19 Єфремов С. Досить фраз. Публіцистика революційної доби… Т. 2. С. 330.
Сіверянський літопис. 2022. № 2
122
таку перспективу як «шлях безвладдя», коли в скрутних обставинах держава залишається
фактично без уряду. Намагався застерегти провідників Директорії від блукання манівця-
ми, наголошуючи, що «цей шлях небезпечний. Мусимо нарешті зійти з його і замість тим-
часових органів подбати вже про якийсь сталий і твердий апарат державний»20.
УПСФ різко негативно поставилася до погромних ексцесів на території України на
початку 1919 р. 9 січня голова Директорії В. Винниченко прийняв делегацію у складі сіо-
ністів, народних республіканців, а також есерів: А. В’язлова, А. Ніковського, Ф. Мату-
шевського (голови київської «Просвіти»). Делегація повідомила В. Винниченку про факти
погромів єврейської людності й вимагала опублікування відповідної відозви. Винниченко
запевнив делегатів, що вже підготовано наказ про покарання за подібні дії21.
Питання боротьби з погромами обговорювалося представниками УПСФ зі співробіт-
никами міністерства єврейських справ. «Нова Рада» причину погромів убачала в безправ-
ності та безкарності, які утворилися за часів революції. С. Єфремов відреагував на погро-
ми категорично: «Слідство негайне і безстороннє повинне викрити всіх ватажків злочин-
ства. Але вже те, що їм так легко щастить з їхніми злочинними замірами, показує, як стра-
шенно треба напружувати всі сили на боротьбу з лютою пошестю погромів. І найпершим
у цій боротьбі повинно бути порозуміння і в громадських кругах, і в правительственній
політиці з усіма національними елементами, які живуть на Україні. Адже тільки в гострій
і гарячій атмосфері національної боротьби збирається той небезпечний матеріал, до якого
тільки іскри треба, щоб він спалахнув і кривавою загравою обняв усе навкруги. Це одна-
ково повинні пам’ятати й українські круги, і инші національності, і мусять гасити вогонь
завчасу…»22.
У цілому складається враження, що за «першої доби» Директорії УНР С. Єфремов
дещо відсторонився від активної політичної діяльності. Реальний провід партією перебра-
ли на себе, вірогідно, А. Ніковський, М. Корчинський, К. Мацієвич, О. Шульгин, В. Про-
копович. Але енергійним пером публіциста, нещадною логікою сміливої думки, беззапе-
речним моральним авторитетом Сергій Олександрович безумовно впливав на формування
стратегічної й тактичної лінії УПСФ.
Активізація діяльності Головного комітету УПСФ спостерігалася в умовах загрози
військового вторгнення більшовицьких військ до Києва наприкінці січня 1919 р.23 30 січ-
ня «Нова Рада» опублікувала резолюцію Головного комітету партії з приводу часткової
евакуації 26–28 січня з Києва урядових інституцій. Документ засуджував панічний харак-
тер евакуації, охарактеризував її як невідповідну авторитетові уряду, шкідливу для дер-
жавності України. У цьому ж числі газети була надрукована відозва Головного комітету
УПСФ до населення Києва, у якій стверджувалося, що підстав для паніки немає. Голов-
ний комітет закликав населення Києва (а членам УПСФ Києва просто-таки наказував) за-
лишатися на своїх місцях, «дбаючи про добро краю», навіть у тому випадку, коли б і була
яка зовнішня загроза. Зі статтями «Паніка» (29 січня) й «Звір і людина» (30 січня) на цю
злободенну тему виступив у «Новій Раді» С. Єфремов. «Коли б спитати – чим живе тепер
Київ, то відповідь може бути тільки одна: панікою. Панікою безглуздою, безудержною,
вселюдною, безпосередньою, різною й не таємною, а цілком одвертою панікою», – писав
він. Переконував громадян у потребі «мужньо глянути в вічі небезпеці, коли б вона справ-
ді була, і тверезо оцінити хід подій і всякі можливості». Закликав робити «свою важку,
буденну, непомітну, може, але таку потрібну роботу – будування життя. Того вічного
життя, якого “тля не тлить і татіє не підкапивають і не крадуть”»24.
Зазначені кроки Головного комітету УПСФ певною мірою відображали суперечнос-
ті, які виникли між його членами. Переважна більшість керівного осередку партії виріши-
ла виїхати з Києва разом із Директорією та урядом, частину співробітників якого станови-
ли есефи або ті, хто співчував їм. Керівником цієї «уенерівської» частини УПСФ та відпо-
відної частини Головного комітету став М. Корчинський. Меншість Головного комітету
УПСФ (С. Єфремов, А. Ніковський, П. Стебницький) та інша частина членів партії зали-
шилися в Києві. Це «роз’єднання» відбивало певні розбіжності в поглядах на перспективи
визвольної боротьби України та роль у реальних і потенційних політичних конфліктах
структур і провідних діячів УПСФ.
Згодом публікації «Нової Ради» щодо політики Директорії стають відверто критич-
ними. Так, стверджувалося, що в соціальних питаннях Директорія УНР практично мало в
чому розходиться з ватажками радянського війська, котре підступило до Києва, але силою
20 Єфремов С. Старим шляхом. Публіцистика революційної доби… Т. 2. С. 331.
21 Делегація київських громадських діячів у В.К. Винниченка. Нова Рада. 11 січня. 1919.
22 Єфремов С. Пошесть. Публіцистика революційної доби… Т. 2. С. 292.
23 Стрілець В.В. Назв. праця. С. 195.
24 Єфремов С. Паніка. Публіцистика революційної доби… Т. 2. С. 332–333.
Siverian chronicle. 2022. № 2
123
обставин державна справа розділила її зі своїми «можливими спільниками». Однак УПСФ
вважала недоцільним відкликати всіх своїх членів із урядових посад, розраховувала на ко-
регування урядової лінії через досвідчених урядовців-есефів і, швидше за все, не полиша-
ла надій на набуття статусу урядової партії (що трапилося нарешті у травні 1920 р.).
Позиціонування УПСФ як ліберально-демократичної сили повністю унеможливлю-
вало легальну діяльність партії на контрольованих більшовиками й денікінцями територі-
ях і провокувало переслідування окремих членів. Проблематичним було й становище Сер-
гія Олександровича. Символічні міркування з приводу долі С. Єфремова під час другого
володарювання більшовиків у Києві знаходимо в записах Є. Чикаленка. Переживаючи за
долю своїх найближчих товаришів, він по крихтах збирав інформацію з листування, газет,
чуток: «Мені оповідав Понятенко, що коли вони з Левком та Єфремовим сиділи весною
19 року на Лук’янівці, то щохвилини сподівались, що їх можуть большевики розстріляти,
бо чрезвичайка тоді страшенно лютувала; правда, холоду тоді не було, але голод та по-
шесті винищували арештованих. Дякуючи тільки заходам Рафеса, якого колись врятував
Левко, їм пощастило визволитись з того застінку»25. Отримавши непідтверджену звістку
про загибель молодшого товариша під час «червоного терору», Чикаленко занотував у
щоденнику 14 вересня 1919 р.: «Сьогодні у “Впереді” знов є список розстріляних больше-
виками українців і між ними дорогий та любий Сергій Олександрович Єфремов, відомий
критик-публіцист, один з найближчих і найдорожчих мені людей. Хочеться думати, що це
якась помилка, бо в газетах часто друкуються неперевірені звістки. Ох, якби це була по-
милка! ... Але розстріл Стебницького та Єфремова це щось таке страшне, чого я не можу
переказати словами, і не можу вилляти сльозами... Одне можу сказати, що ці найкращі си-
ни українського народу впали жертвою через тщеславність, славолюбство, бажання влади
Винниченка, Шаповала та Петлюри, що бажаючи показати світові “зразок соціалістично-
го устрою держави”, підняли повстання проти Гетьмана, саме тоді, коли українська дер-
жава стала зміцнятись, ставати на ноги та заводити лад та порядок…»26 Наступного дня,
15 вересня 1919 р., він писав: «Ніяк не можу дійти до пам’яті після звістки про розстріл
Єфремова! Вчора цілий день без перерви рубав дрова, щоб фізичною втомою заглушити в
собі оті душевні муки, що розривають мою душу, але не помогло і, може, якраз через вто-
му я не спав всю ніч і переживав, наче наяву, мої двадцятилітні стосунки з Єфремовим. …
Скрізь ця криштально-чиста душа вражала всіх, хто його знав, своєю шляхетністю, преда-
ністю тільки справі, без жодної амбітності, славолюбія, висовування свого “Я”; він з одна-
ковою щирістю і старанністю працював і над дрібничками, коли їх треба було поробити в
інтересах справи, і коли інші ухилялись з причини занадто малої вартості їх. Такий він
був і в особистих відносинах; він з охотою допомагав всім у всяких дрібницях, залюбки
робив всякі послуги, бо серце його було повне любові до всіх, але воно могло запалятися і
горожанським гнівом, тоді з-під його пера виходили надзвичайно сміливі, гострі і їдкі
статті проти гнобителів, якої б вишини і сили вони не були, і, певне, оця беззавітна сміли-
вість і згубила його. … Кажуть, що й тепер він виступав в газеті проти деспотизму і тира-
нії лівих абсолютистів, і вони розправились з ним в такий спосіб, на який не рішавсь і
царський абсолютизм. Але у мене нема ні відповідного спокою, ні сили пера, аби змалю-
вати силу духу незабутнього Сергія Олександровича, в якому уміщалась і ангельська доб-
рота, і героїчна велич духу, простота і шляхетність, талановитість і надзвичайна працьо-
витість, може тільки десята частина якої зафіксована в його друкованих працях»27. Звістка
виявилася, на щастя, неправдивою. Хоча факт арешту, загроза подальших ув’язнень і роз-
стрілу були цілком реальними28.
Наприкінці серпня 1919 р. у зв’язку з військовими успіхами УНР київські соціалісти-
федералісти на чолі з С. Єфремовим та А. Ніковським активізували свою діяльність.
31 серпня (у день вступу об’єднаної армії УНР до Києва) їхніми зусиллями була організо-
вана нарада представників київських осередків українських політичних партій і громад-
ських організацій, що стояли на антирадянській платформі, на якій було утворено Комітет
об’єднаних українських громадських організацій (Громадський комітет). Із політичних
партій, крім есефів, до комітету ввійшли представники УСДРП та УПСР (центральної те-
чії).
Після укладення 28 квітня 1920 р. Варшавського договору між УНР та відродженою
Польщею, або, як трактували сучасники, між С. Петлюрою та Ю. Пілсудським, 3-тя поль-
ська армія була за 70 км від Києва. Оскільки сили червоних були недостатніми для оборо-
ни Києва, то більшовицька влада міста й Реввійськрада 12-ї армії без бою залишили Київ.
25 Чикаленко Є. Щоденник, 1919–1920 / За ред. В. Верстюка та М. Антоновича. Київ–Нью-Йорк: Вид-во
ім. О. Теліги, 2005. С. 313.
26 Там само. С. 118.
27 Там само. С. 118–119.
28 Докладніше див.: Іваницька С.Г., Демченко Т.П. Сергій Єфремов… С. 443–445.
Сіверянський літопис. 2022. № 2
124
Відступ 12-ї армії був не узгоджений із командуванням Південно-Західного фронту і на-
був характеру панічної втечі. 5–6 травня польські розвідувальні підрозділи ввійшли до
Києва. Вдень 7 травня вони доїхали до центра Києва міським трамваєм. Наступного дня в
столицю увійшли 10 полків 3-ї польської армії. Того ж дня Київ відвідав Ю. Пілсудський.
9 травня в місті відбувся парад союзних військ, на якому Армію УНР представляла 6-та
стрілецька дивізія. Це була вже п’ятнадцята з початку революції зміна влади в місті29. У
травні 1920 р. Єфремов очолив «Український громадський комітет» (інша назва – Комітет
громадської безпеки) в Києві.
7 травня 1920 р. С. Петлюра повідомив Раду народних міністрів УНР, що за згодою з
Ю. Пілсудським осередком уряду було обрано Вінницю, куди протягом 9–13 травня мали
переїхати державні установи. Сюди поступово з’їжджалися регіональні делегації від укра-
їнського громадянства для участі в державній роботі, зокрема, прибула до міста і делега-
ція від комітету громадської безпеки з Києва (Д. Коліух – голова, С. Єфремов, А. Ніков-
ський, О. Саліковський), члени якого, на відміну від кам’янецької Всеукраїнської Націо-
нальної Ради, були готові до співпраці з соціалістами30.
Для продовження консультацій із українськими політичними силами до Києва виїхав
С. Петлюра. Він апелював до Комітету громадської безпеки «як органу майже всеукраїн-
ського значення, позаяк там взяло участь Всеукраїнське кооперативне об’єднання», на
основі якого міг бути створений новий уряд (27 травня його очолив есеф В. Прокопович).
Цей уряд прагнув скликання передпарламенту (за що йшла вперта боротьба під час полі-
тичних консультацій) за принципом підтримки приватної ініціативи і кооперації, ідей на-
ціонально-державного фронту і європейських цінностей31.
Настрої киян і становище української поступової інтелігенції, одним із лідерів якої
був на той час С. Єфремов, переконливо змалював у книжечці «Поляки в Киеве в 1920 го-
ду» публіцист Давид Заславський. (Для збереження своєрідності авторського стилю циту-
ємо текст мовою оригіналу). За його словами, «украинская интеллигенция в Киеве была
потрепана за время непрерывных переворотов. … Часть разочаровалась и в политике, и в
национализме. Остались в Киеве умеренные демократические группы, в большинстве сво-
ем, культурные деятели и работники, примыкавшие в прошлом к партии украинских со-
циалистов-федералистов (“эс-эфов”). Социалистическое правительство Центральной Рады
и Директории не принимало их в свой состав, считая, что сотрудничество с С. Ефремо-
вым, А. Никовским было бы компрометирующей коалицией с буржуазией. Быть может,
это обстоятельство, вынудившее социалистов-федералистов оставаться в лояльной оппо-
зиции, помогло им сохраниться в Киеве вплоть до весны 1920 года. Эта группа была не-
многочисленна и невлиятельна; но к ней принадлежали лучшие, наиболее культурные
элементы украинской интеллигенции»32. Процес творення нового уряду із залученням
представників УПСФ Заславський змалював у прагматичній тональності: «Только Киев и
мог дать элементы для образования авторитетной на Украине власти и в Киеве – только
правые социалистические и умеренно-демократические группы. Пробил час “социалис-
тов-федералистов”. Они принуждены были взять власть; кроме них и некому было брать
ее.
В первые же дни возродился Украинский Национальный комитет. Он существовал с
первых же дней революции, то замирая, когда политические партии могли вести открытое
существование и стоять у власти, то воскресая, когда в подполье дружески объединялись
вчерашние антагонисты, власть оппозиция. Ядро украинского национального комитета
составляли правые украинские социал-демократы с В.В. Садовским во главе, социалисты-
федералисты (Ефремов, Саликовский, Никовский) кооператоры. Органом украинского на-
ционального комитета была газета “Громадське Слово” (“Общественное Слово”), выхо-
дившая под редакцией О.Ф. Саликовского и В.В. Садовского. Украинский Национальный
комитет видел в Петлюре своего национального героя и готов был его поддерживать…
Союз с поляками внушал им сомнения»33.
Новий уряд було складено із залученням есефів, соціал-демократів і народних рес-
публіканців (В. Прокопович як голова Ради народних міністрів перебував на цій посаді до
16 жовтня 1920 р.). 3 червня уряд видав декларацію, в якій обіцялося провести в Україні
загальнонародні демократичні вибори до парламенту на підставі загального, безпосеред-
нього, таємного, пропорційного виборчого права, а до того часу пропонувалося якомога
швидше скликати передпарламент із представників різних політичних і громадських орга-
29 Докладніше: Нариси історії української революції 1917–1921 рр.: У 2-х кн. / Ред. кол.: В.А. Смолій (голова)
та ін. Київ: Наукова думка, 2012. Кн. 2. С. 95–96.
30 Там само. С. 99.
31 Там само. С. 101.
32 Заславский Д. Поляки в Киеве в 1920 г. Петроград: Былое, 1922. С. 23–24.
33 Там же. С. 25–26.
Siverian chronicle. 2022. № 2
125
нізацій. У декларації вказувалось, що земельна справа буде розглянута майбутнім все-
українським парламентом, а до того часу земля лишається у користуванні селянства34.
Свідкам подій декларація уявлялася блідою й безхарактерною, такою, що продемонстру-
вала немічність нового уряду, брак рішучості й політичного реалізму35.
До того ж уряду відродженої УНР пророкували недовге життя (біля 3-х тижнів), бо
через нестачу грошей він не міг ухвалити бюджет міністерств й організувати ефективну
владу на місцях. 2/3 готівки виділялись для міністерства військових справ. Фінансова си-
туація була настільки критичною, що уряд був готовий віддати торговельні концесії тим,
хто дасть наперед гроші. Загальна політична ситуація виглядала хаотичною й невираз-
ною. Уряд не мав довіри, не налагодив ефективного державного управління, весь червень
1920 р. балансуючи на межі фолу. Уже 5 червня представники уряду (есефи) поїхали до
Києва задля нових консультацій із Комітетом громадської безпеки. Формування уряду на
базі київської групи есефів було саботовано головою ВНР М. Корчинським, що загрожу-
вало розколом партії соціалістів-федералістів36. Після прориву фронту Червоною армією
9 червня уряд було евакуйовано з Вінниці до Жмеринки, 15 червня – до Проскурова (нині
Хмельницький).
Із протоколів засідання уряду Директорії дізнаємося про факт вшанування С. Єфре-
мова новою українською владою. Так, 7 червня 1920 р. у Вінниці Рада народних міністрів
заслухала лист голови Директорії про вшанування видатного українського діяча
С.О. Єфремова з приводу його 25-ти річного творчого ювілею Постановили просити мі-
ністра народної освіти подати до Ради Народних Міністрів свої міркування й пропозиції
щодо належного відзначення події37. Уже в польському Тарнові Рада міністрів УНР заслу-
хала 13 серпня 1920 р. законопроєкт міністра народної освіти про заснування премії імені
Сергія Єфремова при Українській Академії Наук38.
Цікаво, що Є. Чикаленко спробу УПСФ взяти участь у державотворчих процесах Ди-
ректорії сприйняв іронічно: «Соціалісти-федералісти – це та інтелігенція, яка потрібна
при будові держави, але яка не посідає сама тої державотворчої енергії, щоби взяти в свої
руки провід і ініціативу. З нею треба панькатися, коло неї треба ходити в рукавичках, і
врешті вона піде на службу до монархічного, як і до республіканського уряду»39. У що-
деннику аналізував найдрібніші деталі тогочасного політичного життя, особливо ретельно
фіксуючи все, що стосувалося С. Єфремова. Джерелом його інформації були кореспон-
денти, які перебували в епіцентрі подій. Так, О. Шульгин повідомляв Є. Чикаленку в лис-
ті від 13 липня 1920 р.: «В Шепетівці мені сказали, що там є потяг з Києва з останніми бі-
женцями, і що там є С.О. Єфремов. Я кинувся шукати цей потяг, аж виявилося, що Єфре-
мов десь зліз по дорозі, і я боюся, що він так і залишився десь в районі окупації, хоч і не в
Києві»40. Київ на той час перебував у руках більшовиків, і Олександр Якович емоційно
писав про «київське пекло». Є. Лукасевич свідчив 4 грудня 1920 р. із Тарнова, що «в Київі
дикий терор, українське слово зовсім заборонене, ніяка інституція українська не пра-
цює…, всі живуть в страшній нужді, випродали вже все, надії на майбутнє ніякої. Київ
пустий, ті, що залишились, бажали б теж втікати, але тепер не випускають з Києва. Сергій
Олександрович [Єфремов] на селі, про Стебницького не відомо нічого, Ніковського діти
страшно бідують, бабушка випродала вже все, та й нічого не залишилось до життя»41.
За браком місця лише побіжно згадаємо про участь С. Єфремова у Братстві україн-
ської державності (БУД), яке одні дослідники вважають реально існуючою організацією,
інші пишуть про неї з певними сумнівами. Вірогідно БУД було утворене на початку
1920 р. та проіснувало в Україні до 1924 р. У програмовій доповіді 17 січня 1920 р., об-
ґрунтовуючи потребу подальшої боротьби з більшовизмом, С. Єфремов констатував, що
«революція дійшла вже до своєї суперечности, що в формі радянської влади вона пожирає
власних дітей, виступаючи проти тих принципів рівности і волі, на боротьбу за які вий-
шла була спочатку»42.
У другій половині 1920–1921 рр., після поразки армії Директорії УНР, С. Єфремов
перебував на нелегальному становищі, переховуючись від «червоного терору» у Києві та
його околицях43. В. Садовський повідомляв Є. Чикаленку 29 грудня 1920 р.: «Бачив перед
34 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції (1917–1921). Київ: Темпора, 2003. С. 551–554.
35 Заславский Д. Поляки в Киеве в 1920 г. С. 31.
36 Нариси історії української революції 1917–1921 рр. С. 101–102.
37 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. С. 59–60.
38 Там само. С. 163–164.
39 Чикаленко Є. Щоденник, 1919–1920. С. 309.
40 Там само. С. 379.
41 Там само. С. 514.
42 Докладніше див.: Іваницька С.Г., Демченко Т.П. Сергій Єфремов: «Це життя було одним суцільним подвигом
неустанної праці». С. 349–351. Історія БУД висвітлена у працях С. Білоконя й В. Яблоновського.
43 Там само. С. 445.
Сіверянський літопис. 2022. № 2
126
виїздом Сергія Олександровича; жив він на селі під Київом, думав до осені жить на селах,
восени вирішувать питання, куди подаватись, чи на той бік, чи до Київа. Думаю, що він
тепер в Київі». У серпні 1921 р. Є. Чикаленко зараховував С. Єфремова до прихильників
С. Петлюри, поряд із В. Прокоповичем, А. Ніковським, О. Шульгиним, О. Саліковським;
на той час саме в Петлюрі він убачав «центр, коло якого вертиться все, що бореться за са-
мостійність України»44.
Отже, спираючись на відомості про засідання Головного комітету есефів, аналізуючи
хроніку партійного життя й обговорення партійно-політичних проблем на шпальтах «Но-
вої Ради», можна дійти висновку, що С. Єфремов наприкінці 1918–1920 рр. свідомо дис-
танціювався від керівного впливу на діяльність партії, відмовився від боротьби за владні
посади, віддаючи перевагу ролі публічного інтелектуала й незалежного обсерватора. На-
скільки виправданою була така позиція? Нині, ясна річ, можна подібну відстороненість у
добу відчайдушних спроб відстояти українську державність піддати критиці, не зрозуміти
і не сприйняти. Дорікнути на небажання брати відповідальність за помилки й прорахунки,
картати за неспроможність використати «вікно можливостей» для реалізації альтернатив-
ної програми. Навряд чи це буде доречним і навряд ми маємо на це право. С. Єфремов
мав інтуїцію історика та логіку правника. Не схильний був захоплюватися утопічними та
ілюзорними проєктами. У певному сенсі був фаталістом. Не сприймав насильство над іна-
кодумцями у жодній формі. Критичне та дещо відчужене ставлення до влади, незалежно
від її ідеологічної та етнічної приналежності, сформувалося у нього, швидше за все, після
листопада 1917 р., та зумовило його поведінку у сфері практичної політики у 1918–
1921 рр.
Єфремов, як і його однопартійці, важко пережив фінал Української революції, з якою
пов’язував стільки надій і мрій. Після утвердження радянської влади завдяки старанням
Президії УАН та особисто її президента Ореста Левицького отримав 31 березня 1921 р.
«амністію» й своєрідну «охоронну грамоту» від червоних можновладців, перейшовши на-
решті на легальне становище та зосередившись на академічній праці.
References
Boyko, O. (2013). Vlada i misto: narysy zhyttya Kyyeva za Dyrektoriyi UNR [Power and the city:
essays on the life of Kyiv according to the Directory of the Ukrainian Peopleʼs Republic]. Problemy vyv-
chennya istoriyi Ukrayinskoyi revolyutsiyi 1917–1921 – Problems of studying the history of the Ukrainian
revolution of 1917–1921. Iss. 3. Kyiv, Ukraine.
Chykalenko, Ye. (2005). Shchodennyk, 1919–1920 [Diary, 1919–1920]. Ed.: V. Verstyuk and
M. Antonovich. Kyiv–New York, Ukraine–USA.
Chykalenko, Ye. (2015). Shchodennyk (1921) [Diary (1921)]. Up., peredmova ta komentari I. Staro-
voytenko. Kyiv, Ukraine.
Ivanytska, S. (2018). Publitsystychna spadshchyna Serhiya Yefremova v konteksti suspilnykh trans-
formatsiy: istoryko-biohrafichni aspekty (kin. XIX st. – 1920 r.): monohrafiya [Sergiy Yefremov’s jour-
nalistic legacy in the context of social transformations: historical and biographical aspects (the end of
XIX c. – 1920): monograph]. Kherson, Ukraine.
Ivanytska, S., Demchenko, T. (2020). Serhiy Yefremov: «Tse zhyttya bulo odnym sutsilnym podvy-
hom neustannoyi pratsi» [Serhiy Yefremov: «This life was one continuous feat of tireless work»]. Kyiv,
Ukraine.
Mazepa, I. (2003). Ukrayina v ohni y buri revolyutsiyi (1917–1921) [Ukraine in the fire and storm of
the revolution (1917–1921)]. Kyiv, Ukraine.
Narysy istoriyi ukrayinskoyi revolyutsiyi 1917–1921 rr.: U 2-kh kn. (2012) [Essays on the history of
the Ukrainian revolution of 1917–1921: In 2 v.]. Ed.: V. Smoliy. Vol. 2. Kyiv, Ukraine.
Strilets, V. (2002). Ukrayinska radykalno-demokratychna partiya: vytoky, ideolohiya, orhanizatsiya,
diyalnist (kin. XIX st. – 1939 r.) [Ukrainian Radical Democratic Party: origins, ideology, organization,
activities (the end of the XIX c. – 1939)]. Kyiv, Ukraine.
Іваницька Світлана Григорівна – доктор історичних наук, доцент, викладач соціо-
гуманітарних дисциплін, Хортицька національна навчально-реабілітаційна академія
(вул. Кіяшка, 9, м. Запоріжжя, Україна, 69041).
Ivanytska Svitlana – Doctor of historical sciences, associate professor, lecturer of social
sciences and humanities, Khortytsia National Training and Rehabilitation Academy (9 Kyashko
Str., Zaporizhzhya, Ukraine, 69041).
E-mail: isvetlana@hotmail.com
44 Чикаленко Є. Щоденник (1921) / Упорядк., передмова та коментарі І. Старовойтенко. Київ: Темпора, 2015.
С. 39, 80.
Siverian chronicle. 2022. № 2
127
SERHIY YEFREMOV AND THE UKRAINIAN PARTY OF SOCIALISTS-FEDERALISTS
DURING THE DAYS OF THE UNR DIRECTORY (1919–1921)
The author aims to analyze in the context of the evolution of strategy and tactics of the Ukrainian
Party of Socialists-Federalists during the Directory of the Ukrainian Peopleʼs Republic the public and
journalistic activity of Serhiy Yefremov (1876–1939) as one of the influential socio-political figures, lea-
ding publicist and co-editor of the newspaper «Nova Rada», author of «The History of Ukrainian Literatu-
re». The position of the UPSF and the participation of its leading figures in the government of the UNR Di-
rectory, the attitude of S. Efremov to the new model of power, the Labor Congress, oppression of the Russi-
an press and culture, Jewish pogroms, and the Warsaw Pact of S. Petliura are highlighted. The participati-
on of the figure in the Ukrainian Public Committee is shown. Information on the situation of S. Yefremov
during the second reign of the Bolsheviks in Kyiv in 1920 is given. The facts of honouring the publicist by
the Directory and the critic on the occasion of the 25th anniversary of his literary activity are given. The
sources of the study were the journalistic works of S. Yefremov and his contemporaries, materials of the
newspaper «Nova Rada» and other periodicals, diaries, memoirs, correspondence, collections of docu-
ments, professional studies. Methodological principles were systematic method, historicism, anthropolo-
gism, interdisciplinarity. The biographical method was used to reconstruct the life scenario of the protago-
nist and the social environment of a particular era through a combination of the following «components»
in the study: man / event; personality / history; private / public; individual / public. It is concluded that at
the end of 1918–1920 S. Yefremov deliberately distanced himself from the leading influence on the partyʼs
activities, abandoned the struggle for power, preferring the role of public intellectual and independent ob-
server.
Key words: Serhiy Yefremov, Ukrainian Party of Socialist Federalists, Directory UNR, newspaper
«Nova Rada», The Treaty of Warsaw (the Polish-Ukrainian or Petliura-Piłsudski Alliance or Agreement),
«Red Terror».
Дата подання: 2 грудня 2021 р.
Дата затвердження до друку: 19 грудня 2021 р.
Цитування за ДСТУ 8302:2015
Іваницька, С. Сергій Єфремов та українська партія соціалістів-федералістів за доби Директорії
УНР (1919–1921 рр.). Сіверянський літопис. 2022. № 2. С. 117–127. DOI: 10.5281/zenodo.7013683.
Цитування за стандартом APA
Ivanytska, S. Serhii Yefremov ta ukrainska partiia sotsialistiv-federalistiv za doby Dyrektorii UNR
(1919–1921 rr.) [Serhii Yefremov and the Ukrainian Socialist Federalist Party during the Directory (1919–
1921)]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 2022, 2, P. 117–127. DOI: 10.5281/zenodo.7013683.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-187004 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2518-7430 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:41:14Z |
| publishDate | 2022 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Іваницька, С. 2022-12-04T18:14:40Z 2022-12-04T18:14:40Z 2022 Сергій Єфремов та українська партія соціалістів-федералістів за доби Директорії УНР(1919–1921 рр.) / С. Іваницька // Сіверянський літопис. — 2022. — № 2. — С. 117-127. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. 2518-7430 DOI: 10.5281/zenodo.7013683 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/187004 94(477):329.14«1918/1920» Авторка ставить за мету проаналізувати в контексті еволюції стратегії й тактики Української партії соціалістів-федералістів за часів Директорії УНР громадську та публіцистичну активність Сергія Олександровича Єфремова (1876–1939) – одного з впливових суспільно-політичних діячів, провідного публіциста й співредактора газети «Нова Рада», автора «Історії українського
 письменства». Висвітлено позицію УПСФ і участь її провідних діячів в уряді Директорії УНР,
 ставлення С. Єфремова до нової моделі влади, Трудового конгресу, утисків російської преси й культури, єврейських погромів, Варшавської угоди С. Петлюри. Показано його участь в Українському
 громадському комітеті. Подано інформацію щодо становища С. Єфремова під час другого володарювання більшовиків у Києві в 1920 р. Наведено факти вшанування Директорією публіциста й критика з приводу 25-річного ювілею його літературної діяльності. Джерелами дослідження стали
 публіцистичні праці С. Єфремова та його сучасників, матеріали газети «Нова Рада» та інших періодичних видань, щоденники, мемуари, листування, збірники документів, фахові студії. Методологічними засадами слугували принципи системності, історизму, антропологізму, міждисциплінарності. Біографічний метод застосовано з метою реконструкції життєвого сценарію головного
 героя та соціального середовища конкретної епохи через поєднання в дослідженні таких «складових»: людина / події; особистість / історія; приватне / публічне; індивідуальне / суспільне. Робиться висновок про те, що С. Єфремов наприкінці 1918–1920 рр. свідомо дистанціювався від керівного впливу на діяльність партії, відмовився від боротьби за владні посади, віддаючи перевагу ролі публічного інтелектуала й незалежного обсерватора. The author aims to analyze in the context of the evolution of strategy and tactics of the Ukrainian
 Party of Socialists-Federalists during the Directory of the Ukrainian Peopleʼs Republic the public and
 journalistic activity of Serhiy Yefremov (1876–1939) as one of the influential socio-political figures, leading
 publicist and co-editor of the newspaper «Nova Rada», author of «The History of Ukrainian Literature
 ». The position of the UPSF and the participation of its leading figures in the government of the UNR Directory,
 the attitude of S. Efremov to the new model of power, the Labor Congress, oppression of the Russian
 press and culture, Jewish pogroms, and the Warsaw Pact of S. Petliura are highlighted. The participation
 of the figure in the Ukrainian Public Committee is shown. Information on the situation of S. Yefremov
 during the second reign of the Bolsheviks in Kyiv in 1920 is given. The facts of honouring the publicist by
 the Directory and the critic on the occasion of the 25th anniversary of his literary activity are given. The
 sources of the study were the journalistic works of S. Yefremov and his contemporaries, materials of the
 newspaper «Nova Rada» and other periodicals, diaries, memoirs, correspondence, collections of documents,
 professional studies. Methodological principles were systematic method, historicism, anthropologism,
 interdisciplinarity. The biographical method was used to reconstruct the life scenario of the protagonist
 and the social environment of a particular era through a combination of the following «components»
 in the study: man / event; personality / history; private / public; individual / public. It is concluded that at
 the end of 1918–1920 S. Yefremov deliberately distanced himself from the leading influence on the partyʼs
 activities, abandoned the struggle for power, preferring the role of public intellectual and independent observer. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський літопис Дослідницькі нотатки Сергій Єфремов та українська партія соціалістів-федералістів за доби Директорії УНР(1919–1921 рр.) Serhii Yefremov and the Ukrainian Socialist Federalist Party during the Directory (1919–1921) Article published earlier |
| spellingShingle | Сергій Єфремов та українська партія соціалістів-федералістів за доби Директорії УНР(1919–1921 рр.) Іваницька, С. Дослідницькі нотатки |
| title | Сергій Єфремов та українська партія соціалістів-федералістів за доби Директорії УНР(1919–1921 рр.) |
| title_alt | Serhii Yefremov and the Ukrainian Socialist Federalist Party during the Directory (1919–1921) |
| title_full | Сергій Єфремов та українська партія соціалістів-федералістів за доби Директорії УНР(1919–1921 рр.) |
| title_fullStr | Сергій Єфремов та українська партія соціалістів-федералістів за доби Директорії УНР(1919–1921 рр.) |
| title_full_unstemmed | Сергій Єфремов та українська партія соціалістів-федералістів за доби Директорії УНР(1919–1921 рр.) |
| title_short | Сергій Єфремов та українська партія соціалістів-федералістів за доби Директорії УНР(1919–1921 рр.) |
| title_sort | сергій єфремов та українська партія соціалістів-федералістів за доби директорії унр(1919–1921 рр.) |
| topic | Дослідницькі нотатки |
| topic_facet | Дослідницькі нотатки |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/187004 |
| work_keys_str_mv | AT ívanicʹkas sergíiêfremovtaukraínsʹkapartíâsocíalístívfederalístívzadobidirektorííunr19191921rr AT ívanicʹkas serhiiyefremovandtheukrainiansocialistfederalistpartyduringthedirectory19191921 |