Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст.: загальноросійське законодавство та місцеві особливості

Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст.: загальноросійське законодавство та місцеві особливості

Метою статті є дослідження розвитку пенсійного забезпечення в українських губерніях Російської імперії упродовж ХІХ – початку ХХ ст. Методологія передбачає використання принципів історизму, системності та науковості. Ключову роль відіграли історико-порівняльний метод, який уможливив проведення па...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2022
1. Verfasser: Мазур, В.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут історії України НАН України 2022
Schriftenreihe:Український історичний журнал
Schlagworte:
Історичні студії
Online Zugang:https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/187204
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст.: загальноросійське законодавство та місцеві особливості / В. Мазур // Український історичний журнал. — 2022. — Число 3. — С. 44-58. — Бібліогр.: 7 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-187204
record_format dspace
spelling nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1872042025-02-09T14:47:19Z Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст.: загальноросійське законодавство та місцеві особливості Pension Provision in Ukrainian Provinces in the Nineteenth and Early Twentieth Centuries: All-Russian Legislation and Local Features Мазур, В. Історичні студії Метою статті є дослідження розвитку пенсійного забезпечення в українських губерніях Російської імперії упродовж ХІХ – початку ХХ ст. Методологія передбачає використання принципів історизму, системності та науковості. Ключову роль відіграли історико-порівняльний метод, який уможливив проведення паралелей між загальнодержавним законодавством та регіональними прецедентами, суміжні методи юридичних наук і соціології, зважаючи на вивчення правового поля та суспільних відносин. Наукову новизну формує об’ємне джерелознавче підґрунтя, розгляд пенсійного забезпечення як результату закономірної еволюції ставлення держави до різних професійних категорій і впливу кон’юнктурних чинників, які зумовлювали надмірний ріст витрат та незавершеність реформаційних процесів. Мало- і невідомі приклади, які стосувалися українських губерній, забезпечили створення комплексної картини і виявлення низки негативних явищ. Висновки. Починаючи із кінця XVIII ст., Російська імперія почала проводити цілеспрямовану політику задля належного соціального забезпечення військовослужбовців та чиновників. Започатковане у цей період заохочення за вислугу років поступово набуло форми масових пенсійних виплат, які нерівномірно розподілялися між різними категоріями населення, з деформованими проявами привілейованого становища керівних кадрів, окремими відомчими касами, підвищеними платежами того. Український контекст вирізнявся більшою увагою до прикордонних територій та правобережних губерній, власними проектами великих міст (Київ, Одеса, Харків), масштабністю відповідної діяльності земських органів. The purpose of the article is to study the development of pension provision in the Ukrainian provinces of the Russian Empire during the 19th and early 20th centuries. The methodology involves the use of the principles of historicism, systematicity and scientificity. A key role was played by the historical-comparative method, which made it possible to draw parallels between national legislation and regional precedents, related methods of legal sciences and sociology, taking into account the study of the legal field and social relations. The scientific novelty is formed by the extensive jerelogical basis, the examination of pension security as a result of the legal evolution of the attitude of the state to different professional categories and the influence of conjunctural factors, which caused a significant growth of costs and incompleteness of the reform processes. Little- and unknown examples, which concerned the Ukrainian provinces, ensured the creation of a comprehensive picture and the identification of negative phenomena. Conclusions. Starting from the end of the 18th century. The Russian Empire began to implement a purposeful policy for the proper social security of servicemen and officials. The incentive for long service, initiated during this period, gradually took the form of massive pension payments, which were unevenly distributed among different categories of the population, with deformed manifestations of the privileged position of managerial personnel, separate departmental cash registers, and increased payments. The Ukrainian context was distinguished by greater attention to border territories and right-bank provinces, own projects of large cities (Kyiv, Odesa, Kharkiv), and the scale of the relevant activities of zemstvo bodies. At the beginning of the 20th century it became more and more difficult to pay pensions from the budget, and in conditions of deliberate inhibition of pension reform projects, the situation became more and more complicated (often the criticism of these projects was fair). At the same time, the majority of the population (peasants, workers) remained unprotected, and the lower ranks often received monthly payments at the level of several rubles. In the Ukrainian provinces, more attention, taking into account strategic factors, was paid to certain categories of the military (Black Sea Fleet, border territories, defense of Sevastopol during the Crimean War) or civilian officials, for example, as part of their encouragement to serve on the Right Bank. Gradually, from the end of the 1860s, and mainly at the end of the 1880s, the initiative of individual zemstvos allowed them to create their own pension funds, and the financial capabilities of large cities ensured limited payments to their own employees. 2022 Article Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст.: загальноросійське законодавство та місцеві особливості / В. Мазур // Український історичний журнал. — 2022. — Число 3. — С. 44-58. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. 0130-5247 DOI: doi.org/10.15407/10.15407/uhj2022.03.044 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/187204 35.087.43:94(47)06/08 uk Український історичний журнал application/pdf Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Історичні студії
Історичні студії
spellingShingle Історичні студії
Історичні студії
Мазур, В.
Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст.: загальноросійське законодавство та місцеві особливості
Український історичний журнал
description Метою статті є дослідження розвитку пенсійного забезпечення в українських губерніях Російської імперії упродовж ХІХ – початку ХХ ст. Методологія передбачає використання принципів історизму, системності та науковості. Ключову роль відіграли історико-порівняльний метод, який уможливив проведення паралелей між загальнодержавним законодавством та регіональними прецедентами, суміжні методи юридичних наук і соціології, зважаючи на вивчення правового поля та суспільних відносин. Наукову новизну формує об’ємне джерелознавче підґрунтя, розгляд пенсійного забезпечення як результату закономірної еволюції ставлення держави до різних професійних категорій і впливу кон’юнктурних чинників, які зумовлювали надмірний ріст витрат та незавершеність реформаційних процесів. Мало- і невідомі приклади, які стосувалися українських губерній, забезпечили створення комплексної картини і виявлення низки негативних явищ. Висновки. Починаючи із кінця XVIII ст., Російська імперія почала проводити цілеспрямовану політику задля належного соціального забезпечення військовослужбовців та чиновників. Започатковане у цей період заохочення за вислугу років поступово набуло форми масових пенсійних виплат, які нерівномірно розподілялися між різними категоріями населення, з деформованими проявами привілейованого становища керівних кадрів, окремими відомчими касами, підвищеними платежами того. Український контекст вирізнявся більшою увагою до прикордонних територій та правобережних губерній, власними проектами великих міст (Київ, Одеса, Харків), масштабністю відповідної діяльності земських органів.
format Article
author Мазур, В.
author_facet Мазур, В.
author_sort Мазур, В.
title Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст.: загальноросійське законодавство та місцеві особливості
title_short Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст.: загальноросійське законодавство та місцеві особливості
title_full Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст.: загальноросійське законодавство та місцеві особливості
title_fullStr Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст.: загальноросійське законодавство та місцеві особливості
title_full_unstemmed Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст.: загальноросійське законодавство та місцеві особливості
title_sort пенсійне забезпечення в українських губерніях у хіх – на початку хх ст.: загальноросійське законодавство та місцеві особливості
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2022
topic_facet Історичні студії
url https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/187204
citation_txt Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст.: загальноросійське законодавство та місцеві особливості / В. Мазур // Український історичний журнал. — 2022. — Число 3. — С. 44-58. — Бібліогр.: 7 назв. — укр.
series Український історичний журнал
work_keys_str_mv AT mazurv pensíjnezabezpečennâvukraínsʹkihguberníâhuhíhnapočatkuhhstzagalʹnorosíjsʹkezakonodavstvotamíscevíosoblivostí
AT mazurv pensionprovisioninukrainianprovincesinthenineteenthandearlytwentiethcenturiesallrussianlegislationandlocalfeatures
first_indexed 2025-11-27T00:52:23Z
last_indexed 2025-11-27T00:52:23Z
_version_ 1849902759231356928
fulltext Український історичний журнал. – 2022. – №3 Анотація. Метою статті є дослідження розвитку пенсійного забезпечення в українських губерніях Російської імперії упродовж ХІХ – початку ХХ  ст. Методологія передбачає використання принципів історизму, системності та науковості. Ключову роль відіграли історико­порівняльний метод, який уможливив проведення паралелей між загальнодержав­ ним законодавством та регіональними прецедентами, суміжні методи юридичних наук і соціології, зважаючи на вивчення правового поля та суспільних відносин. Наукову новизну формує об’ємне джерелознавче підґрунтя, розгляд пенсійного забезпечення як результату закономірної еволюції ставлення держави до різних професійних категорій і впливу кон’юнк­ турних чинників, які зумовлювали надмірний ріст витрат та незавершеність реформаційних процесів. Мало­ і невідомі приклади, які стосувалися українських губерній, забезпечили створення комплексної картини і виявлення низки негативних явищ. Висновки. Починаючи із кінця XVIII  ст., Російська імперія почала проводити цілеспрямовану політику задля на­ лежного соціального забезпечення військовослужбовців та чиновників. Започатковане у цей період заохочення за вислугу років поступово набуло форми масових пенсійних виплат, які нерівномірно розподілялися між різними категоріями населення, з деформованими проява­ ми привілейованого становища керівних кадрів, окремими відомчими касами, підвищеними платежами того. Український контекст вирізнявся більшою увагою до прикордонних тери­ торій та правобережних губерній, власними проектами великих міст (Київ, Одеса, Харків), масштабністю відповідної діяльності земських органів. Ключові слова: пенсійне забезпечення, соціальні виплати, емеритальні каси, чиновництво, губернські земства, міське управління. Владислав МАЗУР аспірант, відділ історії України ХІХ – початку ХХ ст., Інститут історії України НАН України (Київ, Україна), vlad.mazyr2017@gmail.com ORCID: https://orcid.org/0000­0002­3022­2056 Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст.: загальноросійське законо- давство та місцеві особливості DOI: https://doi.org/10.15407/10.15407/uhj2022.03.044      УДК: 35.087.43:94(47)06/08 Реформування пенсійної системи задля забезпечення належного рівня матеріаль­ ної захищеності та справедливого розподілу суспільних фондів споживання є одним із важливих завдань будь­якої влади. При цьому першочергової уваги потребують працівники соціальної сфери, військовослужбовці, чиновницький апарат  (з точки зору стійкості держави) тощо. Вдосконалення існуючої в Україні системи пенсійного забезпечення має враховувати зарубіжні практики та ґрунтуватися на попередньому історичному досвіді. Помітну наукову важливість визначає період ХІХ  – початку ХХ  ст., коли різноманітні моделі соціальних виплат за вислугу років почали розро­ блятися та впроваджуватися на державному рівні. Питання пенсійного забезпечення окремих професійних груп того часу, у тій чи іншій формі, ставало об’єктом уваги окремих дослідників. Вивчаючи Український історичний журнал. – 2022. – №3 Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст. ... 45 регулювання розвитку соціальної підтримки у Російській імперії по відношенню до педагогічних кадрів, військовослужбовців або окремих сфер життєдіяльності, вони, в силу тематичного спрямування, здійснювали здебільшого досить фра­ гментарний аналіз або зосереджувалися на регіональному контексті (А.Антонова, Ю.Глизь, Д.Любченко, В.Молчанов, М.Соловйов, В.Шандра)1. Водночас суто юридичну оцінку пенсійного законодавства щодо державних службовців, без іс­ торичного контексту, здійснив Д.Квасов, діяльність земств у цьому напрямку  – Б.Веселовський, призначення секретних і підвищених виплат по Міністерству внутрішніх справ – В.Ізмозик2. Тим не менш, залишається актуальним конструю­ вання комплексної картини досліджуваної теми і, водночас, з’ясування характер­ них особливостей українських губерній. Започаткування пенсійних виплат у Російській імперії прийнято відносити до початку XVIII  ст. по відношенню до окремих категорій відставних військових. Натомість державні чиновники стали об’єктом відповідної уваги із 1764  р. Відтоді статські службовці у випадку «старості і каліцтв» отримували право на соціальну до­ помогу, а загальний бюджет виплат мав становити 25  тис.  руб. Особи, які претенду­ вали на них повинні були мати 35  років стажу і не бути оштрафованими за «великі і безчесні злочини». У цьому законі розмір пенсії визначався на рівні «половинного жалування», а сама вона характеризувалася як нагорода3. Упродовж наступних десятиліть поступово розширювався перелік чинів, які мали право на відповідні виплати. Зростав і загальний бюджет. Безперервні війни Російської імперії збільшували кількість відставних офіцерів і солдат, а також їх ро­ дин, які претендували на отримання пенсій. Із 1788  р. для відповідних виплат чи­ нам Чорноморського флоту почав виділятися окремий щорічний фонд у розмірі 10  тис.  руб.4 Наприкінці ХІХ  ст. М.Соловйов оцінював загальні обсяги виплат від­ ставним військовим в останні роки правління Катерини  ІІ в майже 300  тис.  руб.5 При цьому основні права надавалися генералітету, штабним та обер­офіцерам. Із  1803  р. після двадцяти років бездоганної служби вони могли претендувати на «інвалідне утримання», після тридцяти  – на виплату половини жалування, піс­ ля сорока  – у повному розмірі. Тоді ж було дещо підвищено «інвалідне утриман­ ня» штабних й обер­офіцерів, пізніше в деяких містах їм почали надавати кварти­ ри  (в  Катеринославі, Полтаві, Харкові, Чернігові). Із 1807  р. тим із них, хто зазнав поранень і каліцтв у боях та не міг продовжувати службу, почали пожиттєво виплачу­ вати пенсії в розмірі повного жалування6. Водночас поранені чини Бузького козаць­ кого війська не могли претендувати на отримання пенсій, адже це формування 1 Антонов А., Парамонов А., Маслийчук В. История Харьковского городского самоуправления: 1654–1917 гг. – Х., 2004. – 200 с.; Глизь Ю. Київська міська дума: розбудова модерного міста. – К., 2019. – 328 с.; Любченко Д.Е. Пенсионная касса народных учителей и учительниц. – Москва, 1913. – 223  с.; Молчанов  В.Б. Пенсійне забезпечення населення та благодійність у містах Правобережної України на початку XX  ст.  // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – Вип.1. – К., 2000. – C.136–144; Соловьёв Н.И. Пенсии военным офицерским чинам и их семействам в России, Германии, Австрии и Франции. – Санкт­Петербург, 1893. – 344 с.; Шандра В., Карліна О. Епідемії та боротьба з ними в Україні (кінець ХVIII – початок ХХ ст.) // Український історичний журнал. – 2020. – №5. – С.37–54. 2 Квасов  Д.А. Становление и развитие пенсионного законодательства о государственных служащих Российской империи ХIХ – начала ХХ в.: Дис. … канд. юрид. наук. – Москва, 2005. – 191 с.; Веселовский Б.Б. История земства за 40 лет. – Т.3. – Санкт­Петербург, 1911. – 708 с.; Измозик В. «Чёрные кабинеты»: История российской перлюстрации: XVIII – начало XX в. – Москва, 2015. – 693 с. 3 Полное собрание законов Российской империи (далі – ПСЗ РИ). – Собр.1. – Т.5. – Санкт­Петербург, 1830. – 1719 г. № 3409. – С.726; Т.16. – 1764 г. № 12176. – С.790–791. 4 Там же. – Т.22. – 1788 г. № 16618. – С.1025. 5 Соловьёв Н.И. Пенсии военным офицерским чинам… – С.91. 6 Столетие Военного министерства: 1802–1902. – Т.13. – Кн.1: Александровский комитет о раненых: Исторический очерк / Сост. Д.И.Бережков, Н.А.Штофф. – Санкт­Петербург, 1902. – С.29. Український історичний журнал. – 2022. – №3 46   Владислав Мазур «ніяких особливих прибутків не має». Подібне рішення виглядає дивно на тлі по­ стійної його участі в локальних збройних конфліктах та рішення 1811  р. про що­ річне виділення 20  тис.  руб. для виплати пенсій пораненим і скаліченим штабним й обер­офіцерам Війська Донського7. Після війн із Наполеоном значно зросла кількість клопотань, особливо від удів та сиріт загиблих військовослужбовців. У 1816  р. Олександр  І відвідав кілька губер­ ній (серед них Чернігівську, Київську та Волинську) і «з сумом побачив» їх тяжке становище. Після цього справи вдів, сиріт та матерів загиблих офіцерів було пере­ дано у відання спеціального Комітету для допомоги незаможним понівеченим гене­ ралам, штаб та обер­офіцерам. До 1825  р. завдяки пожертвам інших приватних осіб та різноманітним обов’язковим відрахуванням (за отримані ордени, премії, пози­ ки, вічне володіння земель, театральні бенефіси, конфіскації по митному відомству тощо) капітал цього Олександрівського комітету допомоги пораненим зріс до по­ над 6  млн  руб. За 1814–1825  рр. він виплатив інвалідні пенсії 2844  нижчим чинам, 415 генералам, штабним й обер­офіцерам, 620 представникам їхніх родин8. За перше 25­річчя кількість осіб, які отримали допомогу, склала понад 26,5 тис., а загальні ви­ трати – більше 23 млн руб.9 Варто констатувати, що створення Комітету допомоги пораненим поглибило і так помітну різницю між забезпеченням військовослужбовців та цивільних чиновни­ ків. У 1816  р. вперше зафіксовано наміри влади «встановити однакове призначення пенсій» для них. Щоб усунути відмінності в 1823  р. було створено Комітет опіки заслужених цивільних чиновників. Початково його бюджет сформував 1  млн  руб., узятих з інвалідного фонду для поранених військовослужбовців10. У цілому ж у першій третині ХІХ  ст. всередині різних урядових відомств Російської імперії існувала своя власна система виплат для відставних чиновників. Врешті 1828  р. в дію вступив «Загальний статут про пенсії та одноразові виплати» від 1827 р. Відтепер генералітет, штабні й обер­офіцери, класні чиновники мали пра­ во на кошти у розмірі третини від річного окладу за наявності вислуги 20–30 років, дві третини – при стажі у 30–35 років та на повний річний оклад за понад 35 років служби. Важливо, що дія статуту не поширювалася на існуючі пенсійні капітали, які існували на підставі раніше виданих правил, а також низку відомств зі своєю специ­ фікою: придворне, гірниче, медичне і т. п. (див. табл.)11. Очевидно таким чином уряд намагався не допустити різкого зростання кількості пенсіонерів та, відповідно, фі­ нансового навантаження на казну. Традиційно для Російської імперії періодично доводилося повертатися до вже діючих законів для роз’яснення окремих положень. У 1831  р. так було у випадку із пенсіями для чиновників, які отримували жалування від міст. Державна рада по­ яснила, що виплати для всіх категорій, крім поліцейських, мали здійснюватися із міських прибутків12. У наступному році подібна проблема виникла із секретарями й іншими чиновниками дворянських депутатських зібрань. Вони не мали права на отримання пенсій із Державного казначейства, оскільки, на відміну від предводите­ лів, депутатів і почесних попечителів гімназій, отримували зарплату із місцевих, а не 7 ПСЗ РИ. – Собр.1. – Т.30. – Санкт­Петербург, 1830. – 1809 г. № 23471. – С.775. 8 Столетие Военного министерства: 1802–1902. – Т.13. – Кн.1. – С.88–89. 9 Александровский комитет о раненых // Военная энциклопедия / Под ред. Ген. штаба полк. В.Ф.Новицкого [и др.]. – [Т.1]. – Санкт­Петербург, 1911. – С.255–257. 10 ПСЗ РИ. – Собр.1. – Т.38. – Санкт­Петербург, 1830. – 1823 г. № 29326. – С.792. 11 Там же. – Собр.2. – Т.2. – Санкт­Петербург, 1830. – 1827 г. №1592. – С.1032–1037. 12 Российский государственный исторический архив (далі – РГИА). – Ф.1152. – Оп.2. – Д.48. – 13 л. Український історичний журнал. – 2022. – №3 Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст. ... 47 державних, джерел: земського збору з поміщицьких маєтків або дворянської казни13. Лише 1830  р. було затверджено правила для здійснення виплат для Комітету опіки заслужених цивільних чиновників. Вони дозволили поширити його діяльність на всі категорії «відставних цивільних чиновників, у якому відомстві вони б не служили» і, «служачи із старанністю», підірвали здоров’я роботою, яку не можуть продовжувати і не мають належних коштів для життя14. Окремі побутові прецеденти, пов’язаних із місцевими чиновниками, потребу­ вали розгляду вищих органів виконавчої влади та, як результат, уточнення діючого законодавства. Для прикладу, після смерті у 1831  р. колишнього інспектора каран­ тину Феодосії та виконувача обов’язків градоначальника (1829 р.), статського радни­ ка О.Штакельберга, вдова звернулася із стандартним проханням про призначення їй пенсії. На підставі чинних норм вона претендувала на 500  руб., половину від чо­ ловікових виплат. Розгляд справи затягнувся до 1839  р., оскільки у її володінні пе­ ребувало нерухоме майно. Врешті Комітет міністрів роз’яснив, що це не може бути перешкодою для призначення пенсій, адже щодо цього діюче законодавство не вста­ новлювало жодних обмежень15. Для прикордонної зони та українських портових міст належне пенсійне за­ безпечення карантинних чиновників, лікарів й офіцерів, мало важливе значення. У першій половині ХІХ ст. карантинні застави існували при Могилівській, Одеській, Керченській, Маріупольській, Бердянській та Єнікальській митницях16. Робота їх службовців, в умовах періодичного поширення різноманітних хвороб, була не­ простою, тож влада врешті потурбувалася про окреме соціальне законодавство. До  1811  р. вони користувалися загальними правами по Митному відомству, але з 1832  р. отримали покращені умови. За 12  років служби пенсія призначалася у роз­ мірі половини окладу, 18 років – повний. У «неблагополучний час чуми» або період повної дії карантину кожний день його чиновникам зараховувався за два. Родина по­ мерлого під час несення служби всередині карантину мала право на отримання пен­ сії за наступним розрахунком: менше 6 років вислуги – третина жалування, 6–12 ро­ ків – половина, понад 12 років – 100%. Починаючи із 1840­х рр. дедалі помітніше почали проявлятися негативні тенден­ ції у функціонуванні пенсійної системи зразка 1827  р. Насамперед уряд був стурбо­ ваний швидким ростом витрат Державного казначейства. З іншого боку, розмір пен­ сій відверто визнавався недостатнім. «Турбота уряду була не без підстав, так як ріст пенсійних витрат, особливо на перший час, здавався загрозливим», – стверджував пізніше публіцист Ф.Стуллі. За його підрахунками, у 1828 р. обсяги відповідних асиг­ нувань складали «2  886  000  руб. при 26  000  пенсіонерів; у 1843  р. пенсіонерів було 67  000, які отримували 6  160  000  руб.»17. На той час продовжувало функціонувати пенсійне законодавство по окремих відомствах, на які не вплинуло затвердження ста­ туту 1827 р. (див. табл.). 13 Там же. – Д.118. – 12 л. 14 Там же. – Оп.1 (1830 г.). – Д.65. – Л.2–30. 15 Иванов В. Уставы о пенсиях и единовременных пособиях (По Своду законов изд. 1857 г. и по продолж. 1863, 1864, 1868, 1869, 1871 и 1872 гг.). – Санкт­Петербург, 1873. – С.6. 16 Шандра В., Карліна О. Епідемії та боротьба з ними в Україні… – С.44. 17 Киевлянин. – 1900. –18 июня. – №167. – С.4. Український історичний журнал. – 2022. – №3 48   Владислав Мазур Принципи нарахування пенсій різним чинам Російської імперії в 1820–1840-х рр. Категорія чинів Закон (рік) Принципи нарахування Роки вислуги Частка окладу або сума18 Генералітет, штабні й обер­офіцери, класні чиновники (крім указаних нижче) 1827 20–30 30–35 >35 ⅓ ⅔ 100% Придворні чиновники 1827 15–20 20–25 30–35 35–40 40–45 45–50 >50 ⅓ ½ 100% 100% + ⅓ утримання 100% + ½ утримання 100% + ⅔ утримання 100% + 100% утримання Чиновники Імператорського кабінету й Удільного відомства 1827 20–30 30–40 >25 ⅓ ½ 100% Наставники духовних училищ 1828 15–20 20–25 >25 ⅓ ⅔ 100% Канцелярські службовці Поштового департаменту 1829 25–35 >35 70 руб. 60 руб. Артисти та персонал імператорських театрів 1833 15–20 >20 ⅔ 100% Медичні, ветеринарні, фармацевтичні чиновники і службовці 1833 20–25 25–30 >30 ½ ⅔ 100% Чиновники «віддалених та малонаселених країв» 1835 15–20 20–30 >30 ⅓ ½ 100% Персонал закладів вищої і середньої освіти Міністерства народної просвіти 1836 15–20 20–25 >25 +5 років ⅓ ⅔ 100% +⅕Учителі початкових шкіл 1845 У другій половині ХІХ  ст. поступове підвищення життєвого рівня та цін, зростання потреб населення дедалі більше дисонувало із рівнем пенсійних виплат. Їх стандартні розміри коливалися від 85  руб. до 1143  руб. Отримувати вищі пенсії можна було лише на основі «монаршої милості»19. Поступово практика їх призна­ чення набувала все більшого масштабу. Микола  І відверто визнавав, що «витрати на пенсії, збільшуючись щороку, стали надзвичайно обтяжливими для Державного казначейства»20. Тож у 1852 р. система вислуги змінилася із трирівневої на дворівне­ ву. Подібна уніфікація торкнулася різних урядових відомств. Підвищувався мінімаль­ ний стаж, який давав право на отримання пенсії: із 20 до 25 років. Однак при цьому її розмір також зростав, із третини до половини окладу. Скасовувалася категорія тих, 18 У 1839 р. суми було перераховано (зменшено у 3,5 разів) у зв’язку з переходом на срібний рубль. 19 Особые журналы Совета министров Российской империи: 1909–1917 гг.: 1913 год. – Москва, 2005. – С.366. 20 Квасов Д.А. Становление и развитие пенсионного законодательства… – С.103. Український історичний журнал. – 2022. – №3 Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст. ... 49 хто прослуживши від 30 до 35  років, мав право на отримання пенсії у розмірі дві ретини від річного жалування21. Під час Кримської війни, у грудні 1854  р., особливі пенсійні пільги отримали гарнізон Севастополя, війська і батареї на північній частині, цивільні чиновники при всіх управліннях і присутствених місцях та у морському порті, а також, відповідно, їх родини на випадок загибелі. На той час вже тривала оборона міста. Її учасникам кожен місяць зараховувався «за рік служби із усіма правами та перевагами»22. Тобто можливий максимальний термін вислуги, яку можна було отримати за пільговим підрахунком, становив понад 11 років. Після завершення цього конфлікту, в умовах великої кількості відставних вій­ ськовослужбовців, окремими міністерствами було започатковано практику власних створення емеритальних кас: 1858  р. – Морського відомства, 1859  р. – Військово­ сухопутного, 1860  р. – Митного, Корпусу гірничих інженерів та Міністерства шля­ хів сполучення, 1865  р. – дитячих притулків Відомства установ імператриці Марії, 1868 р. – інженерів шляхів сполучення; 1869 р. – чиновників Телеграфного корпусу; 1874 р. – цивільних чиновників Царства Польського; 1885 р. – Міністерства юстиції; 1888  р. – Поштово­телеграфного відомства тощо. Їх капітал призначався для здійс­ нення додаткових (до казенних) пенсійних виплат. Наповнення кас відбувалося за рахунок виділення коштів тими державними відомствами при яких вони створюва­ лися, «всемилостиво дарованих сум» імператором, а також відсоткових відрахувань від жалування самих службовців. Таким чином формувався і постійно збільшувався недоторканний капітал. Отримані від нього прибутки (насамперед відсотки від збе­ рігання у банках, або випуску державних облігацій чи внутрішнього займу) спрямо­ вувалися на пенсійні виплати. Наприклад, емеритальна каса Військово­сухопутного відомства у перший рік свого існування отримала 7,5 млн руб. із Державного казна­ чейства і 825  тис. руб. від самого міністерства. Упродовж всього існування перша сума незмінно давала щороку 300 тис. руб. прибутку. У 1861 р. емеритальний капітал вже складав 11,02 млн руб. За цей рік надійшло 1,17 млн руб. відрахувань із жалуван­ ня чинів23. У перші десятиліття справи йшли настільки добре, що через 10  років, а потім у 1880  р. пенсії було збільшено на 33% та 17%  відповідно. У результаті випла­ ти із емеритального капіталу перевищили казенні. Таке не до кінця продумане збіль­ шення призвело до погіршення фінансового становища у 1890­х рр. Далося взнаки і збільшення кількості учасників каси, у тому числі й за рахунок допуску нових катего­ рій (козацькі війська, прикордонна варта)24. В умовах боротьби із польським рухом, певні пенсійні пільги отримували чино­ вники правобережних губерній. Так, у 1841 р. відставним офіцерам, які влаштовува­ лися на посади наглядачів за учнями у Київській, Подільській та Волинській губерні­ ях дозволили продовжувати отримувати новому місці разом із зарплатою й пенсії25. Відповідно до правил 1867  р., низку пільг отримали тутешні чини 12–14  класів, зо­ крема: отримання повного розміру пенсії за скороченим терміном – 25 років і поло­ винного – за 20 років. Однак увесь цей термін потрібно було пропрацювати саме на Правобережжі26. 21 ПСЗ РИ. – Собр.2. – Т.27. – Отд.1. – Санкт­Петербург, 1853. – 1852 г. № 26747. – С.652–653. 22 Иванов В. Уставы о пенсиях и единовременных пособиях… – С.20. 23 Всеподданнейший отчёт о действиях военного министерства за 1861 г. Прилож. I. – Санкт­Петербург, 1863. – С.324. 24 Лыкошин  А. Эмеритальные кассы военно­сухопутного и морского ведомства  // Энциклопедический словарь. – Т.40a. – Санкт­Петербург, 1904. – С.727. 25 РГИА. – Ф.733. – Оп.69. – Д.554. – 33 л. 26 Центральний державний історичний архів України, м. Київ. – Ф.442. – Оп.522. – 1885–1886 рр. – Спр.227. – Арк.43. Український історичний журнал. – 2022. – №3 50   Владислав Мазур У другій половині 1860­х рр., на хвилі реформ, у структурі Міністерства фінансів було створено спеціальну комісію для підготовки змін до Пенсійного статуту 1827 р. Вона працювала до початку 1870­х  рр., однак ця діяльність не мала жодних резуль­ татів. Водночас зміни 1852  р. не мали суттєвого економічного ефекту. Згадуваний Ф.Стуллі підрахував, що за 25  років (1843–1868  рр.) кількість пенсіонерів зросла у понад 2,2  рази: із 67  тис. до 152  тис. При цьому загальні витрати збільшилися у 2,8 разів: із 6,16 млн до 17,5 млн руб. На підставі цих даних публіцист вірно встано­ вив, що середній розмір пенсії зріс майже на 24%. У 1843 р. він становив 92 руб., а у 1868 р. – 115 руб.27 До 1898 р. загальні витрати на цю статтю зросли до 34,5 млн руб. Наприкінці ХІХ  ст., за прикладом емеритальних кас різних відомств, подібні форми соціальних виплат, із власної ініціативи, почали втілювати губернські зем­ ства. До 1883  р. законодавство жодним чином не регламентувало цю діяльність. В  українському контексті одними із перших власні емеритальні каси для вчителів у 1868  р. створили Полтавське та Харківське земства28. В інших регіонах, наприклад у  Херсонській губернії, почали готуватися до запровадження відповідної ініціативи по відношенню до всіх службовців. У 1876  р. на розгляд тутешнього земства надій­ шов проект створення пенсійної каси від гласного Г.Герценштейна29. У 1883  р. було затверджено тимчасові «Головні засади для створення земських емеритальних кас». Документ надавав право губернським зібранням клопотати про їх відкриття «не інакше як для цілих губерній» і лише за згоди повітових зібрань. Емеритальна каса повинна була обов’язково об’єднувати всіх службовців, крім ви­ борних посад. Традиційно капітал формувався із відрахувань учасників, різноманіт­ них залишків сум, а також щорічних поповнень від губернського земства (не більше 3% від усіх зборів)30. Утім, пункт про обов’язкову згоду всіх повітових зібрань ство­ рювало ризик гальмування процесу в окремих регіонах, як і необхідність отримання реєстрації у Міністерстві внутрішніх справ. До кінця ХІХ ст. емеритальні каси для власних службовців створили Таврійське (1886 р.), Чернігівське (1888 р.), Херсонське (1894 р.), Катеринославське (1897 р.) та Харківське (1897 р.) губернські земства. Для кількох із них і багатьох інших в росій­ ських регіонах справжньою проблемою стала саме необхідність згоди усіх повітових зібрань. В українському контексті на це скаржилися Катеринославське, Полтавське, Таврійське та Харківське земства. Керуючись законом 1883 р. кожне земство на влас­ ний розсуд визначало термін обов’язкової вислуги (12–20 років), розмір членського внеску (3–7%) та від земства (1–3% від усіх губернських зборів). Відповідно різними були й розміри пенсій: у середньому від п’ятої частини до половини від окладу31. У процесі підготовки статутів емеритальних кас перед кожним земством вини­ кали різні поточні проблеми. У Чернігівській губернії цей процес тривав із 1870  р. Кінцевий проект 1888  р. передбачав встановлення 6% членських внесків від окладу та нагородних коштів. Розмір пенсії мав кілька розрядів і коливався від четвертої ча­ стини (за 15 років участі в касі) до 100% (за 30 років)32. На початку 1902 р. кількість земських пенсіонерів у регіоні склала 52  особи, 49  осіб продовжували працювати. Ще понад 1 тис. осіб сплачувала внески і мала менше 15 років вислуги, з них більше половини могли претендувати на пенсію в розмірі чверті окладу вже із 1903 р.33 27 Киевлянин. – 1900. – 18 июня. – №167. – С.4. 28 Веселовский Б.Б. История земства за 40 лет… – С.481. 29 Ведомости Одесского городского общественного управления. – 1876. – 12 июня. – №47­49. – С.10–14. 30 ПСЗ РИ. – Собр.3. – Т.3. – Санкт­Петербург, 1886. – 1883 г. – №1485. – С.106–107. 31 Веселовский Б.Б. История земства за 40 лет… – С.482–483. 32 Устав эмеритальной кассы земства Черниговской губернии. – Чернигов, [1907]. – С.2–12. 33 Киевлянин. – 1902. – 16 ноября. – №317. – С.3. Український історичний журнал. – 2022. – №3 Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст. ... 51 У 1884  р. проект своєї емеритальної каси завершило й Херсонське земство, але Міністерство внутрішніх справ затвердило його лише через 10  років. Тутешні служ­ бовці могли претендувати на виплату повного окладу після 25  років вислуги і по­ ловину після 20  років. Власну градацію було встановлено для членів емеритальної каси службовців Катеринославського земства. Тут максимальні виплати сягали двох третин від окладу за 21  рік служби, половини  – за 18  років та третини  – за  12  ро­ ків при стандартних 6% внесків34. Подібні пропорції мала також емеритальна каса Таврійського земства35. На початок 1903  р. кількість її учасників налічувала 1,45  тис. осіб, а загальні обсяги капіталу перевищували 1,3  млн  руб. Для порівнян­ ня, Херсонське земство у 1899 р. розпоряджалося 391 тис. руб. каси, Чернігівське – 348 тис. руб. У червні 1900 р. Державна рада схвалила «Положення про пенсійні каси служ­ бовців земських установ». Цього разу документ більш детально регламентував відпо­ відне питання. Фіксувалося, що вступний внесок не повинен перевищувати розміру півторамісячного жалування, щомісячні членські – фіксувалися чітко на рівні 6%, відрахування із нагородних виплат – 10%, при підвищенні – потрійна різниця окла­ ду36. Відтепер в основі кас було покладено страховий принцип накопичення капіта­ лу. Наприклад, у Харківській губернії учасники повинні були відразу сплатити 12,5% вступного внеску, решта показників стандартна: 6% від щомісячного жалування, 10% від нагородних грошей, потрійна різниця при підвищенні окладу. За порушення тер­ міну передачі цих сум накладався штраф – 5% річних37. Земства, які наприкінці ХІХ  ст. першими створили свої емеритальні каси не­ вдовзі зіткнулися із проблемою їх систематичної збитковості. Подібне зафіксовано у Таврійській, Чернігівській та Херсонській губернії. Крім причин, пов’язаних із неефективним управлінням фінансами чи непродуманістю загальних засад, далася взнаки конверсія 5% паперів державного займу у 4%. На початку 1902  р. загальні фінансові зобов’язання пенсійної каси службовців Чернігівського губернського зем­ ства складали майже 1,25  млн руб. Натомість наявні активи покривали лише поло­ вину цієї суми – трохи більше 630 тис. руб., а дефіцит складав майже 620 тис. руб.38 У 1908  р. одним із методів покращення становища було обрано підвищення розмі­ ру членських відрахувань – із 6% до 8% від жалування. Зростали й відрахування від безпосередньо земства. У 1910 р. аналогічне рішення прийняли у Катеринославській губернії39. У найгіршій ситуації опинилося Таврійське земство, яке через збитковість було змушене взагалі закрити емеритальну касу у 1905 р. Натомість у Полтавській губернії лише через 5  років після цього почала пра­ цювати власна каса. На перешкоді пришвидшення процесу спочатку стала позиція Міністерства внутрішній справ, а потім – окремі діячі та повітові управи. «Через те, що значна більшість земських служаків […] висловилась проти заснування такої пен­ сіонної каси […], губернське земство все вагалось засновувать її», – писала преса40. Лише напередодні або вже під час Першої світової війни почали виникати ана­ логічні пенсійні каси на Правобережжі. Водночас окремі повітові земства не чека­ ли остаточного рішення губернських зборів. Це спостерігалося насамперед у більш розвинутих в економічному відношенні регіонах. Зокрема в Подільській губернії на 34 Веселовский Б.Б. История земства за 40 лет… – С.484–486. 35 Устав эмеритальной кассы Таврического земства. – Симферополь, 1894. – 11 с. 36 ПСЗ РИ. – Собр.3. – Т.20. – Отд.1. – Санкт­Петербург, 1902. – 1900 г. №18870. – С.803–809. 37 Устав пенсионной кассы служащих в земстве Харьковской губернии. – Х., 1903. – С.3–4. 38 Киевлянин. – 1902. – 16 ноября. – №317. – С.3. 39 Веселовский Б.Б. История земства за 40 лет… – С.484–486. 40 Рада. – 1909. – 18 декабря (30 грудня). – №286. – С.4. Український історичний журнал. – 2022. – №3 52   Владислав Мазур початку 1914  р. відповідну роботу завершила Проскурівська повітова земська упра­ ва41. У 1913 р. на загальних засадах було затверджено відповідний Статут для пенсій­ ної каси Волинського губернського земства42, а у 1915 р. – Київського43. Окремої згадки потребують аналогічні ініціативи деяких українських міст. У  Києві із 1878  р. почали відраховувати кошти на формування пенсійного капіта­ лу. Спочатку міська дума виділяла на ці потреби мізерні ресурси: до 1885  р. менше 1 тис. руб. на рік. У 1893 р. за її рішенням вже було створено пенсійну касу, однак її діяльність була вкрай обмеженою. Відповідні витрати до кінця ХІХ  ст. зросли лише до 5  тис. руб.44 Цих сум не вистачало, тож періодично на засіданнях міської думи розглядалося питання про призначення пенсій певному службовцю. По кожному та­ кому випадку відбувалося голосування і нерідко траплялися випадки відмов. Загальні засади передбачали призначення пенсії за вислугу 15–20  років – у розмірі третини від жалування, 20–25 років – половини, понад 25 років – 100%. Упродовж 1908–1910  рр. тривала розробка нового проекту пенсійного Статуту службовців Києва45. У червні 1910  р. кінцевий документ було схвалено на загальному зібранні службовців і тоді ж підтримано міською управою. У якості вступного внеску до каси визначено стандартні 6% від річних окладів. Якщо його сума перевищувала 2,4 тис. руб., то відрахування не могли перевищувати 144 руб. Щомісячні внески зара­ ховувалися на особисті рахунки і були диференційовані залежно від окладу: до 420 руб. – 6,5%; 421–600 руб. – 7,5%; 601–1200 руб. – 8,5%; 1201–2400 руб. – 10%. Місто також було зобов’язано поповнювати особисті рахунки учасників. Той, хто отримував мен­ ше 420 руб. жалування претендував на щорічне доповнення з громадського бюджету у розмірі 11,5%; 421–600 руб. – 10,5%; 601–1200 руб. – 9,5%; 1201–2400 руб. – 8%46. Для визначення розміру пенсії використовувалися два множники: вся сума на особисто­ му рахунку (власні внески, внески думи, всілякі відрахування та відсотки) та змінний коефіцієнт (від 1,0452 до 1,09075). Мінімальна вислуга становила 20  років. За деяки­ ми даними до 1911  р. витрати Київської думи на пенсії власним службовцям досягли 20,5 тис. руб.47 Офіційна ж інформація містить дещо нижчі показники: 17,3 тис. руб.48 У другій половині ХІХ  ст. призначення пенсійних виплат власним службовцям були започатковані й у Одесі. У протоколах засідань думи із середини 1870­х рр. зу­ стрічаються відповідні рішення щодо окремих осіб49. На 1876 р. загальна сума запла­ нованих витрат на пенсії складала 3,03 тис. руб. Вона розподілялася між 21 особою, переважно вдовами та членами родин померлих службовців. Розміри виплат коли­ валися від 11 руб. (відставному унтер­офіцеру) до 400 руб.50 Із 1891 р. в Одесі запра­ цювала допоміжна каса. Для формування пенсійного капіталу вносилися 3% членські відрахування та аналогічна сума із міського бюджету. Право на виплати у розмірі по­ ловини жалування надавалося після 15 років вислуги, повний оклад – після 21 року членства у касі. Станом на 1913  р. налічувалося 500  пенсіонерів, при цьому чисель­ ність службовців міського управління становила 2,5 тис. осіб51. 41 Держархів Волинської обл. – Ф.3. – Оп.1. – Спр.284. – Арк.109–110. 42 Устав пенсионной кассы служащих в земстве Волынской губернии. – Житомир, 1913. – 24 с. 43 Устав пенсионной кассы служащих в земстве Киевской губернии. – К., 1918. – 44 с. 44 Известия Киевской городской думы. – №4. Апрель. – К., 1905. – С.87–88. 45 Там же. – №6­7. Июнь – июль. – К., 1908. – С.20–21. 46 Проект устава кассы обеспечения служащих в Киевском городском общественном управлении на случай смерти, инвалидности и старости их. – К., 1910. – С.3–8, 14. 47 Глизь Ю. Київська міська дума: розбудова модерного міста. – С.121. 48 Известия Киевской городской думы. – №3­4. Март – апрель. – К., 1912. – С.163. 49 Ведомости Одесского городского общественного управления. – 1876. – 24 января. – №7. – С.2. 50 Там же. – 19 апреля. – №31­32. – С.4. 51 Історія місцевого самоврядування міста Одеси [Електронний ресурс]: https://omr.gov.ua/ua/city/council/history Український історичний журнал. – 2022. – №3 Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст. ... 53 Натомість у Харкові підготовку до впорядкування процесу виплати пенсій служ­ бовцям міського управління було розпочато лише напередодні Першої світової війни. Вивченням цього питання займалася спеціальна комісія. У квітні 1912  р. вона встано­ вила, що на службі у міста перебуває понад 2,2 тис. осіб., які отримують 971 тис. руб. щорічного жалування. Передбачалося встановлення обов’язкової участі у пенсійній касі для усіх віком 21–55  років52. До кінця 1912  р. комісія підготувала проект, який не влаштував службовців, оскільки місто відмовлялося брати на себе сплату щорічних членських внесків до каси і надавати право вибору при вислузі до 25 років: отримува­ ти пенсію чи забирати накопичений капітал53. У лютому 1913  р. на новому зібранні міських службовців критика стосувалася положень про відсутність у членів родин по­ мерлого учасника каси права на отримання виплат, щодо низьких розмірів пенсії для нижчих працівників (20–30 руб.) та необхідність підвищення її капіталізації із пропоно­ ваних п’ятої частини до хоча б до половини від окладу. Останнє було затверджено як ультимативну вимогу54. Утім пенсійна комісія принципово виступила проти та, врешті, гласні також не підтримали цю вимогу під приводом загрози порушення фінансової стійкості каси55. У підсумку непримиримість сторін стала причиною подальшого галь­ мування справи. Фактично кожного разу доводилося вирішувати питання у ручному режимі, визначати розмір пенсії з голосу та виділяти кошти із бюджету громади. Подекуди у менших містах, які у економічному відношенні суттєво поступалися Києву, Одесі чи Харкову, використовувалися різні способи економії коштів. Зокрема на початку ХХ ст. у Вінниці існувала система призначення так званої «страхової пен­ сії». Більшість чинів тутешнього міського управління мали право на її одноразове отримання після 25  років служби у розмірі трирічного окладу56. Утім, ця норма не зворотної дії і не застосовувалася по відношенню до «старих» службовців. У таких випадках міська дума застосовувала індивідуальний підхід. Так, у 1912  р. землемір О.Волков, пропрацювавши 32  роки, «нічого, крім хвороби, не надбав, а з огляду на похилий вік не перейшов до категорії застрахованих службовців». Тож гласні пого­ дили призначення йому щорічної пенсії в розмірі 300 руб.57 Формування органів самоврядування породило непорозуміння щодо суміщен­ ня пенсійних виплат та жалування по виборній службі. Такі випадки неодноразо­ во траплялися в українських регіонах по відношенню до очільників міських дум. При  цьому, будучи відставними військовими, вони оскаржували скасування пен­ сійних виплат. Серед таких прикладів вирізняються прецеденти трьох голів Луцька кінця ХІХ – початку ХХ ст.: полковників П.Анфілова та Г.Скарлова, підполковника В.Малявчика. В окремих випадках свої права вдавалося відстояти завдяки так званим «сепаратним» рішенням Правлячого Сенату58, які стосувалися конкретної «при­ ватної справи», не мали сили закону і «не могли служити підставою для вирішення подібних справ»59. У всіх інших випадках застосовувалося правило призупинення ви­ плат, які були призначені по скороченому терміну у зв’язку із хворобою, у разі при вступі особою на посаду в міському управлінні60. 52 Антонов А., Парамонов А., Маслийчук В. История Харьковского городского самоуправления… – С.111. 53 Утро. – 1912. – 9 ноября. – №1796. – С.5. 54 Там же. – 1913. – 4 февраля. – №1869. – С.3. 55 Там же. – 7 февраля. – №1872. – С.4. 56 Держархів Вінницької обл. – Ф.262. – Оп.1. – Спр.26. – Арк.51. 57 Там само. – Спр.24. – Арк.68. 58 Держархів Волинської обл. – Ф.3. – Оп.1. – Спр.104. – Арк.8–9, 24 зв., 60–60 зв., 70. 59 Н.Л. Сепаратные законы и указы // Энциклопедический словарь / Под ред. проф. И.Е.Андреевского. – Т.29а. – Санкт­Петербург, 1900. – С.574–575. 60 Держархів Волинської обл. – Ф.3. – Оп.1. – Спр.100. – Арк.348–348 зв., 373–373 зв. Український історичний журнал. – 2022. – №3 54   Владислав Мазур У повітових центрах створення пенсійних кас для службовців було практично неможливим з огляду на обмежені фінансові можливості. Для вирішення питан­ ня практикувалося приєднання до існуючих земських. Наприклад, у 1912  р. перед Харківським губернським земством про це клопотали міські думи Богодухова та Вовчанська61. Відомо, що у 1914 р., напередодні Першої світової війни, Луцька місь­ ка управа вивчала досвід розробки проектів та створення земських пенсійних кас62. Очевидно, у перспективі планувалося приєднатися до місцевої, однак подальші події перешкодили навіть початку обговоренню цього питання. Водночас, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на загальноімперському рівні акту­ алізувалася проблема надмірних витрат на виплату так званих «посилених» пенсій. Із 1883  р. щоб їх отримати, достатньо було домовленості між міністром того відомства, де служив відповідний чиновник, із міністром фінансів. Нерідко предметом обгово­ рення ставало призначення виплат чиновникам секретних служб, наприклад цензур­ ного відомства63. Формальні межі розмірів таких пенсій коливалися від ⅓ до ⅔ окладу за наявності 35­річної вислуги і від ¼ до ½  для тих осіб, які прослужили 15–35  ро­ ків64. Звісно при цьому важливу роль відігравала наближеність до очільника відомства та наявність впливового лобіста. Голова уряду в 1887–1895  рр. М.Бунге вимагав, щоб такі подання представлялися раз на місяць у вигляді систематизованих відомостей, а розмір виплат був у межах половина  –  дві третини від розміру окладу залежно від вислуги  (25–35  років)65. Начальник відділення канцелярії уряду М.Покровський у 1893–1899 р. стверджував, що «наші закони про пенсії настільки застарілі, і пенсії, які призначалися на точній підставі цих законів, були настільки незначними, що мимоволі майже завжди доводилося призначати їх у посиленому розмірі»66. На початку ХХ ст. практично на кожному засіданні Комітет міністрів схвалював рішення про призначення посилених пенсій. Подекуди ці справи складали більше 20% від загальної кількості питань. За нашими підрахунками у 1909 р. уряд на понад 20 засіданнях розглядав відповідні подання, які зазвичай стосувалися не однієї особи, а відразу десятків чиновників та їх родин. За цей рік у результаті подібних «пакет­ них» рішень посилені пенсії було призначено обсягом понад 1,26  млн  руб. замість 440  тис. руб., які їм належало отримали на загальних правилах. Ці виплати призна­ чалися для 1317  чиновникам та 1063  членам родин67. Нерідко затверджувалося по кілька сотень пенсій. Зокрема для 552  осіб було виділено 266  тис. замість 85,1  тис. руб.; для 333  осіб  – 165,5  тис. руб. замість 55,9  тис. руб.; для 274  осіб – 152,6  тис. руб. замість 41,8  тис. руб. Іншими словами, розмір посилених пенсій у середньому перевищував звичайні у три рази. Подекуди не обходилося без зловживань. У 1911  р. з’ясувалося, що попечитель Київського навчального округу П.Зілов, перебуваючи на цій посаді із 1905  р., неза­ конно отримував пенсію у розмірі 3  тис. руб. щороку. Право на такі виплати було надано йому під час служби у Царстві Польському і повинно бути анульоване при переході в інший регіон. У результаті чиновнику довелося повертати 15 тис. руб.68 61 Утро. – 1912. – 9 декабря. – №1821. – С.4. 62 Держархів Волинської обл. – Ф.3. – Оп.1. – Спр.284. – Арк.108. 63 Измозик В. «Чёрные кабинеты»: История российской перлюстрации… – С.317. 64 Особые журналы Совета министров Российской империи: 1909–1917 гг.: 1913 г. – С.366. 65 Ремнёв А. Самодержавное правительство: Комитет министров в системе высшего управления Российской импе­ рии (вторая половина XIX – начало XX в.). – Москва, 2010. – С.118. 66 Покровский  Н. Последний в Мариинском дворце: воспоминания министра иностранных дел. – Москва, 2015. – С.74. 67 РГИА. – Ф.1276. – Оп.25. – Д.24. – Л.12–50, 165–222, 300–344, 409–439. 68 Рада. – 1911 р. – 26 февраля (11 березіля). – №46. – С.4. Український історичний журнал. – 2022. – №3 Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст. ... 55 Водночас незахищеними залишалися найнижчі чини Міністерства внутрішніх справ, які працювали по вільному найму, наприклад, городові та двірники. У 1909 р. їм було надано право на пенсії у випадку отримання шкоди здоров’ю під час револю­ ційних подій 1905–1907  рр. або у цілому від злочинів здійснених із політичною ме­ тою. На практиці ж дуже рідно призначалися більш­менш достойні виплати. Зокрема в 1913  р. пораненому під час здійснення арешту городовому Черкас Є.Шевченку було призначено міністерську пенсію у розмірі 400  руб.69 На той час максимальний рівень зарплат цих чинів не перевищував 200  руб. Для порівняння, у 1910  р. газети тиражували інформацію про призначення вдові московського городового А.Івановій пенсії у розмірі 47  коп. на рік, городовому Д.Казакову – 10  коп. Подібні прикла­ ди трохи більших, однак теж недостатніх, виплат не були рідкістю. У 1914  р. 65­літ­ ній матері місцевого городового В.Гончарука, який загинув під час виконання своїх обов’язків, було призначено пенсію у розмірі 3  руб. на місяць70. На початку 1916  р. гласні підтримали клопотання подільського губернатора стосовно призначення пен­ сії городовому поліцейської команди С.Мудрику після 30­річної служби. У цьому випадку розмір щорічних виплат склав 96 руб.71 Після того, як із 1906 р. розпочала роботу Державна дума, негласно вирішувати питання щодо посилених пенсій стало особливо складно. Наприкінці 1907 р. україн­ ськомовна газета «Рада» повідомляла, що щорічний загальний видаток на пенсії ся­ гав до 78 млн руб. Наводилися наступні цифри: «мало не 50 милійонів іде на пенсії чиновникам, більше 4  милійонів на пенсії та задопомоги одставним солдатам; коло 3  милійонів асігнується на удовиць та сиріт воєнних та инших людей, що загинули на японській війні; даються пенсії і сиротам тих “казенних” людей, які гинуть під час російської революції; 20½  милійонів карбованців іде на емерітуру»72. У 1910  р. октябрист А.Єропкін із трибуни Державної думи третього скликання обурював­ ся, що міністр фінансів В.Коковцов пропонує на поточний рік затвердити список із 624  осіб. «Розмір цих [посилених] пенсії досить різноманітний: він коливається від 6.000  р[уб]. До 35  р[уб]. на рік. Але питання, з точки зору права, не у розмі­ рах пенсії, а у твердому і неприємному порядку їх призначення», – підкреслив депу­ тат73. У справедливості цих слів можна переконатися на прикладі російського посла в Іспанії А.Кассіні. У 1909 р., при виході його на пенсію, міністр закордонних справ О.Ізвольський клопотав про призначення дипломату посиленої пенсії у розмірі 12 тис. руб., а також про виділення одноразової виплати 30 тис. руб. «на переїзд і об­ лаштування особистих справ». Голова Ради міністрів П.Столипін оперативно розгля­ нув це питання на найближчому засіданні уряду. У підсумку до названих сум було додано ще «негласну щорічну допомогу у розмірі 2.000 р[уб]., із кредиту на витрати, які не передбачені кошторисами»74. Практикувалися й регулярні виплати для титу­ лованої знаті або наближених до імператорського двору осіб, які від очей суспільства маскувалися під «благодійні». Наприклад, принцеса Мюрат (С.Дадіані) отримувала 30 тис. руб., а гофмейстер В.Істомін – 12 тис. руб.75 Цікаво, що навіть кілька діючих парламентарів (наприклад, представник Хер сон­ ської губернії П.Новицький, Чернігівської – П.Родіонов) отримували посилені пенсії 69 Там само. –1913. – 3 января (16 січня). – №2. – С.3; 1910. – 25 июня (8 липня). – №143. – С.2. 70 Держархів Вінницької обл. – Ф.262. – Оп.1. – Спр.26. – Арк.100. 71 Там само. – Спр.22. – Арк.63, 143. 72 Рада. – 1907. – 6 декабря. – №274. – С.2. 73 Государственная дума, третий созыв: Стенографические отчёты. – Сессия III. – Ч.2: Заседания 33–64 (с 20 января по 6 марта 1910 г.). – Санкт­Петербург, 1910. – Стб.2097. 74 РГИА. – Ф.1276. – Оп.5. – Д.588. – Л.1–4. 75 Государственная дума, третий созыв… – Сессия III. – Ч.2. – Стб.2100. Український історичний журнал. – 2022. – №3 56   Владислав Мазур в  розмірі 1,2–1,8  тис. руб. Дехто із проурядових фракцій та груп домагався призна­ чення виплат навіть тоді, коли не мав на це права. Так було із депутатом від Київської губернії С.Богдановим, який із 1885 р. займав різні професорсько­викладацькі посади у Київському університеті. Не маючи необхідного мінімуму вислуги він звернувся із клопотанням щодо призначення пенсії до міністра народної просвіти О.Шварца і зако­ номірно отримав відмову. Невдовзі під час обговорення кошторису відомства у квітні 1909 р. депутат виголосив хвалебну промову, а через кілька днів вдруге подав прохання, яке цього разу було задоволено76. Характерно, що під час виборів до Державної думи третього скликання представники Київського клубу російських націоналістів розгля­ дали пенсіонерів, насамперед військових, як  «найбільш благонадійний елемент», що проголосує за провладних кандидатів77. Водночас до 1900  р. залишалося неврегульованим питання пенсійних прав пе­ дагогів початкових шкіл. Лише у 1900  р. було затверджено «Статут пенсійної каси народних учителів та учительок». Участь у ній передбачав сплату 6% від жалування вступного внеску та 6% – щорічного. Аналогічну щорічну суму вносила казна або земство/місто чи громада, залежно від статусу початкового училища78. В середньо­ му, за підрахунками інспектора народних училищ Д.Любченка, за 25  років служби народні вчителі могли претендувати лише на 90–96 руб. на рік79. В окремих регіонах виникали власні подібні ініціативи, наприклад у Житомирі в 1900  р. Право на от­ римання пенсій надавалося після 15­річної участі у наповненні каси, а розмір виплат у середньому коливався в діапазоні 64–275  руб. на рік80. Для порівняння, у 1915  р. розмір пенсій майже всіх працюючих професорів­пенсіонерів університетів у Києві, Харкові та Одесі становили 3  тис. руб. При цьому вже було обмежено поширену на початку ХХ  ст. практику отримання паралельно із цими виплатами жалування, столових або квартирних. Зазвичай до пенсії додавалися лише нагородні у розмірі 1,2 тис. руб.81 Наприкінці 1909  р. загальний фінансовий баланс міністерської каси пенсійної каси народних учителів та учительок сягав понад 8,8 млн руб. До початку 1913 р. він зріс до 29  млн руб. Ці кошти, серед іншого, зберігалися у закладних паперах зем­ ських банків, у тому числі Харківського (2,56 млн руб.), Полтавського (2,1 млн руб.), Херсонського (1,24  млн руб.), Бессарабсько­Таврійського (1  млн руб.), Київського (0,4 млн руб.) тощо82. На початку ХХ  ст. гостро стояло питання зміни пенсійного законодавства. Першими на черзі стояли військовослужбовці. Робота з підготовки нового статуту для них завершилася у середині 1912 р. У ключовому положенні закону вказувалося: «За вислугу двадцяти п’яти років призначаються пенсії у [розмірі] п’ятдесят відсотків від отримуваного звільненими на службі річного утримання. З кожним відслуже­ ним, понад двадцяти п’яти років, роком, до тридцяти п’яти включно, розмір пенсії збільшується на три відсотки [від] отримуваного жалування»  (§43)83. Важливо, що реформа 1912  р. охопила нижчі чини, які було звільнено із початку 1904  р. і діяла незалежно від їх матеріального становища. Для них розмір пенсій коливався в межах 76 Рада. – 1909. – 12 июля (25 липня). – №157. – С.2. 77 Савенко А. Заметки // Киевлянин. – 1907. – 25 июня. – №173. – С.1–2. 78 Устав пенсионной кассы народных учителей и учительниц. – [Б. м.], [1900?]. – С.2–6. 79 Любченко Д.Е. Пенсионная касса народных учителей и учительниц… – С.15. 80 Молчанов В.Б. Пенсійне забезпечення населення та благодійність… – C.137. 81 Список лиц, служащих по ведомству Министерства народного просвещения на 1915  г. – Петроград, 1915. – С.481–507, 543–562, 590–614. 82 Журнал Министерства народного просвещения: Новая серия. – Ч.XLIV. – 1913, март. – С.74–75. 83 ПСЗ РИ. – Собр.3. – Т.32. – Отд.1. – Петроград, 1915. – 1912. – №37442. – С.843. Український історичний журнал. – 2022. – №3 Пенсійне забезпечення в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст. ... 57 30–220  руб.84 Варто констатувати, що цих сум було недостатньо. Водночас для гене­ ралів, штабних і обер­офіцерів виплати продовжували зростали. У 1908  р. загальна сума лише новопризначених пенсій та одноразових виплат перевищила 2,4 млн руб., що у середньому складало по 1,4  тис. руб. на особу. У 1912  р. ця сума зросла до 3,4 млн руб. або 3,8 тис. руб. на особу. Натомість результати підготовки змін до загального пенсійного законодавства проявилися лише в середині 1913  р. Особлива міжвідомча комісія для під керів­ ництвом заступника міністра фінансів С.Вебера представила відповідний проект на розгляд Ради міністрів. У ньому пропонувалося відійти від пенсійного страхування державних чиновників і замінити розрядну систему на більш гнучку при якій би вра­ ховувалося кілька факторів: розмір жалування (не лише оклад, а й столові та квар­ тирні кошти, окремі надбавки), термін вислуги, умови відставки тощо85. У підсумку законопроект було передано на розгляд Державної думи четвертого скликання. Утім, депутати кілька разів відкладали обрання членів спеціальної комісії для його розгля­ ду і лише наприкінці січня 1914 р. затвердили її склад86. До початку Першої світової війни не вдалося підготувати висновок по урядовому законопроекту, тож на цьому процес «реформування» системи пенсійного забезпечення завершився, як і загалом історія Російської імперії на початку 1917 р. Таким чином, ще з кінця XVIII  ст. в Російській імперії поступово запроваджу­ валося пенсійне законодавство по відношенню до військовослужбовців та окремих категорій цивільних чиновників. Уніфікованого вигляду цей процес почав набувати із 1828 р. і лише реформа 1852 р. надала державній політиці єдиного для всіх урядових відомств характеру (мінімальна вислуга 25  років, виплати – від половини до 100% окладу). Утім паралельно існували різноманітні комітети (допомоги пораненим, опі­ ки заслужених цивільних чиновників), а з 1858  р. поширилася практика створення допоміжних емеритальних кас для різних міністерств. До початку ХХ  ст. бюджет­ ні витрати на пенсії (у тому числі так звані «посилені») стали непідйомних тягарем, однак різноманітні проекти реформування свідомо гальмувалися або піддавалися справедливій критиці. При цьому більшість населення (селянство, робітники) зали­ шалася незахищеною, а нижчі чини нерідко отримували щомісячні виплати на рівні кількох рублів. В українських губерніях більша увага, зважаючи на стратегічні факто­ ри, приділялася окремим категоріям військових (Чорноморський флот, прикордонні території, оборона Севастополя під час Кримської війни) чи цивільних посадовців, наприклад, у рамках їх заохочення для служби на Правобережжі. Поступово, із кін­ ця 1860­х рр. (по відношенню до вчителів), а головним чином наприкінці 1880­х рр., ініціативність окремих земств (Таврійське, Чернігівське, пізніше – Херсонське, Кате­ ринославське та Харківське) дозволила їм створити власні пенсійні каси, а фінансо­ ві можливості великих міст забезпечували обмежені виплати власним службовцям (Київ, Харків, Одеса). Початок Першої світової війни, а подекуди і відсутність по­ літичної волі, не дозволили втілити низку планованих проектів на місцевому рівні, а окремі прояви неефективного управління призводили до збитковості накопиченого капіталу. 84 Панченков  Т. К вопросу об инвалидности нации, вызванной войной, и о способах борьбы с нею. – Москва, [б. г.]. – С.9–10. 85 Особые журналы Совета министров Российской империи: 1909–1917 гг.: 1913 г. – С.367–369. 86 Государственная дума, четвёртый созыв: Стенографические отчёты. – Сессия II. – Ч.2: Заседания 29–52 (с 22 января по 19 марта 1914 г.). – Санкт­Петербург, 1914. – Стб.265. Український історичний журнал. – 2022. – №3 58   Владислав Мазур REFERENCES 1. Antonov, A., Paramonov, A., Maslіjchuk, V. (2004). Іstoria Kharkovskogo gorodskogo samoupravlenia 1654–1917 gg. Kharkov. [in Russian]. 2. Hlyz, Yu. (2019). Kyivska miska duma: rozbudova modernoho mista. Kyiv. [in Ukrainian]. 3. Izmozik, V. (2015). “Chernye kabinety”: Istoriya rossijskoj perlyustratsii: XVIII – nachalo XX v. Moskva. [in Russian]. 4. Molchanov, V. (2000). Pensiine zabezpechennia naselennia ta blahodiinist u mistakh Pravoberezhnoi Ukrainy na pochatku XX st. Problemy istorii Ukrainy XX – pochatku XIX st., 1, 136–144. [in Ukrainian]. 5. Pokrovskij, N. (2015). Poslednij v Mariinskom dvortse: vospominaniya ministra inostrannykh del. Moskva. [in Russian]. 6. Remnyov, A. (2010). Samoderzhavnoe pravitelstvo: Komitet ministrov v sisteme vysshego upravleniya Rossijskoj imperii  (vtoraya polovina XIX – nachalo XX v.). Moskva. [in Russian]. 7. Shandra, V., Karlina, O. (2020). Epidemii ta borotba z nymy v Ukraini (kinets XVIII – pochatok XX st.). Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 5, 37–54. [in Ukrainian]. Vladyslav MAZUR Postgraduate, Department of the History of Ukraine in the Nineteenth and Early Twentieth Centuries, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine), vlad.mazyr2017@gmail.com ORCID: https://orcid.org/0000­0002­3022­2056 Pension Provision in Ukrainian Provinces in the Nineteenth and Early Twentieth Centuries: All-Russian Legislation and Local Features Abstract. The purpose of the article is to study the development of pension provision in the Ukrainian provinces of the Russian Empire during the 19th and early 20th centuries. The metho- dology involves the use of the principles of historicism, systematicity and scientificity. A key role was played by the historical­comparative method, which made it possible to draw parallels between national legislation and regional precedents, related methods of legal sciences and sociology, taking into account the study of the legal field and social relations. The scientific novelty is formed by the extensive jerelogical basis, the examination of pension security as a result of the legal evolution of the attitude of the state to different professional categories and the influence of conjunctural factors, which caused a significant growth of costs and incompleteness of the reform processes. Little­ and unknown examples, which concerned the Ukrainian provinces, ensured the creation of a comprehensive picture and the identification of negative phenomena. Conclusions. Starting from the end of the 18th century. The Russian Empire began to implement a purposeful policy for the proper social security of servicemen and officials. The incentive for long service, initiated during this period, gradually took the form of massive pension payments, which were unevenly distributed among different categories of the population, with deformed manifestations of the privileged position of managerial personnel, separate departmental cash registers, and increased payments. The Ukrainian context was distinguished by greater attention to border territories and right­bank provinces, own projects of large cities  (Kyiv, Odesa, Kharkiv), and the scale of the relevant activities of zemstvo bodies. At the beginning of the 20th century it became more and more difficult to pay pensions from the budget, and in conditions of deliberate inhibition of pension reform projects, the situation became more and more complicated (often the criticism of these projects was fair). At the same time, the majority of the population (peasants, workers) remained unprotected, and the lower ranks often received monthly payments at the level of several rubles. In the Ukrainian provinces, more attention, taking into account strategic factors, was paid to certain categories of the military (Black Sea Fleet, border territories, defense of Sevastopol during the Crimean War) or civilian officials, for example, as part of their encouragement to serve on the Right Bank. Gradually, from the end of the 1860s, and mainly at the end of the 1880s, the  initiative of individual zemstvos allowed them to create their own pension funds, and the financial capabilities of large cities ensured limited payments to their own employees. Keywords: pension provision, social payments, pension funds, officials, provincial zemstvos, city administration.

Ähnliche Einträge