Поповський А. Дещиця про українські прізвища
Рецензія на книгу: Поповський А. Дещиця про українські прізвища. Дніпро : Ліра, 2020. 300 с.
Saved in:
| Published in: | Мовознавство |
|---|---|
| Date: | 2020 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України
2020
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/187748 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Поповський А. Дещиця про українські прізвища / Г. Півторак // Мовознавство. — 2020. — № 5. — С. 70-78. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859646027649253376 |
|---|---|
| author | Півторак, Г. |
| author_facet | Півторак, Г. |
| citation_txt | Поповський А. Дещиця про українські прізвища / Г. Півторак // Мовознавство. — 2020. — № 5. — С. 70-78. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Мовознавство |
| description | Рецензія на книгу: Поповський А. Дещиця про українські прізвища. Дніпро : Ліра, 2020. 300 с.
|
| first_indexed | 2025-12-07T13:27:25Z |
| format | Article |
| fulltext |
© Г. ПІВТОРАК, 2020
70 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2020, № 5
Рецензії
DOI 10.33190/0027-2833-314-2020-5-006
Поповський А.
ДЕЩИЦЯ ПРО УКРАЇНСЬКІ ПРІЗВИЩА
Дніпро : Ліра, 2020. 300 с.
Визначальною частиною власної назви кожної особи поряд з ім’ям є також її
прізвище. У слов’янських народів воно ідентифікує її родову належність, що пе-
редається від покоління до покоління протягом тривалого часу і вказує на спорід-
неність певної групи людей. Ім’я і прізвище особи може бути одним із засобів її
етнічної ідентифікації.
Українські прізвища мають дуже розгалужену систему формування. За прізви-
щем досить часто можна визначити ймовірний регіон і навіть місцевість України,
з якої походив предок-засновник роду, припустити його професію чи рід занять,
звання, чин, суспільне становище, а також особливі прикмети зовнішності, одя-
гу, поведінки, уподобань, фізичні вади і т. ін. Прізвища можуть мати різні фоне-
тико-морфологічні варіанти і трансформуватися. На їх основі могли створюватися
інші прізвища.
Українські прізвища вже досліджували Ю. К. Редько, В. О. Горпинич, А. М. По-
повський, І. Д. Фаріон, Л. О. Кравченко, Н. Ю. Булава, П. П. Чучка, В. П. Буркат,
Ю. М. Новикова, Є. О. Бадін, Р. М. Падалка, К. Д. Глуховцева, І. А. Корнієнко,
В. М. Демченко, І. П. Лопушанський, О. В. Хвіщук та ін. Нова праця доктора філо-
логічних наук, професора А. М. Поповського про українські прізвища стане істот-
ним поповненням української ономатології.
Актуальність і навіть необхідність своєї монографії визначив сам автор: «До
цієї праці спонукала мене дрімуча байдужість значного українського загалу до пі-
знання походження свого імені, прізвища, прізвиська, таємничої крони історичного
древа свого ж таки родоводу <…>. Унаслідок цього маємо наплив таких імен, як Алі-
ка, Альона, Анжеліка, Віолетта, Віола, Дар’я, Дана, Каміла, Карина, Ліана, Даниїл,
Кіріл, Артур, Макс і тому подібні. Ще більше спостерігаємо свідомих спотворень
українських прізвищ як їх носіями, так і чиновниками різних адміністративних ін-
станцій» (с. 5). «По суті, — продовжує автор, — це питання має бути опрацьоване
науковцями й висвітлене у дисертаційних дослідженнях, засобах масової інформа-
ції для широкого українського загалу, а також у різножанрових публікаціях<…>.
То ж коли питання історії родоводу і його змісту, закарбованого в прізвищі, ста-
не такою життєвою необхідністю, як повітря для всього сущого, лише тоді про-
снеться душа українська від вікових колоніальних стереотипів рабоприслужниць-
кого ‟лукавого слов’янського братства” й потужно запрацює свободолюбивий дух
козацької вольності й генетичний код національної свідомості, який так потрібний у
вихованні сучасного юнацтва суверенної України» (с. 7, 8).
Рецензована монографія А. М. Поповського — це результат тридцятирічної
роботи автора зі збирання, систематизації та наукової інтерпретації величезного
обсягу фактичного матеріалу з найрізноманітніших джерел: словників, довідників,
енциклопедій, наукових праць, навчальних посібників, художньої, публіцистичної
та епістолярної літератури, часописів, альманахів, центральних та регіональних га-
зет, радіо- і телепередач, інтернету, українського фольклору, адресно-телефонних
довідників, збірників, вісників, каталогів, бюлетенів, студій, хронік, реєстрів, нари-
сів, мемуарів, програм наукових конференцій, авторефератів дисертацій і, нарешті,
досить багатого авторського архіву1970‒2019 рр. і т. ін. При цьому слід зазначити,
що всі наведені в монографії прізвища (а їх десятки й сотні) ретельно паспортизо-
вані. Це убезпечило автора від можливих підозр у довільному їх творенні, тобто у
фальсифікаціях.
Відомості про українські прізвища автор виклав у 10-ти статтях-нарисах: пріз-
вища із спонукальним компонентом, односкладові прізвища, пов’язані з бджіль-
ництвом, з числівниковою основою, із займенниковою основою сам-/само-; пов’яза-
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2020, № 5 71
Рецензії
ні з юриспруденцією, з компонентом крив-, з компонентом -їд- (-їж-), з компонентом
біл- та з компонентом лих-. Кожна стаття оформлена як окреме дослідження зі свої-
ми «Бібліографічними посиланнями» та «Умовними скороченнями» джерел, бо ав-
тор спочатку публікував їх у мовознавчій періодиці.
Увагу читача привертають насамперед найпоширеніші і, мабуть, одні з найдав-
ніших прізвища зі спонукальними та (рідше) із заборонними компонентами. Вони
досить широко засвідчені в українському фольклорі (казкові персонажі Вернигора,
Вернидуб, Котигорошко, Крутивус та ін.). Проте, як зазначають історики, активне
творення прізвищ такого типу було пов’язане з масовими втечами кріпаків на Запо-
розьку Січ. Змінені прізвища унеможливлювали поміщицьким посланцям виявляти
втікачів за реєстровими списками Війська Запорозького. Відтак серед запорозьких
козаків з’являлися Лупиніс, Болиголова, Вирвизуб, Валяйнога, Варивода, Верниша-
пка, Давиборщ, Дерипаска Загубинога, Загубиколесо, Загнибіда, Задериголова, Пів-
торакожуха, Незовибатько і т. ін. Згодом цей тип прізвищ поширився в діловому
письмі, в українській демонології, у фольклорі, художній літературі та в пресі, вико-
ристовувався як псевдоніми тощо.
А. М. Поповський досить детально розглядає моделі лексико-семантичного
способу творення таких прізвищ (с. 10‒38) і численні приклади подає переважно
за абеткою. Вражає зафіксоване автором дієслівне розмаїття перших компонентів зі
спонукальним значенням: боли-, валяй-, вари-, вери-, верни-, верти-, вирви-, голи-,
гори-, гуляй-, дави-, держи-, дери-, загуби-, задери-, замети-, затули-, звени-, коти-,
крути-, куй-, міси-, мори-, обійди-, пали-, перейми-, печи-, поверни-, покинь-, порви-,
пройди-, суши-, терпи-, товчи-, тягни-, убий-, шуми- та багато ін., де спонукальна
форма дієслова поєднана з іменником або зрідка з прикметником: Болибік, Верти-
полос, Голиборода, Горицвіт, Гуляйнога, Давимука, Дериведмідь, Задерихвіст, За-
метихата, Звенигора, Затуливітер, Куйбіда, Моримуха, Обійдихата, Паливода,
Печихліб, Переймивовк, Поверниключ, Порвиштани, Пройдисвіт, Роззяврот, Суши-
риба, Терпилихо, Товчигречка, Тягнирядно, Тягнибок, Убийвовк, Хвалибога, Шуми-
вода; Бориславський, Вернигородський, Держипільський і т. ін. Такі самі прізвища
з часткою не мають заперечне або заборонне значення: Небийголова, Небиймуха,
Неварикаша, Недайборщ, Недайборщенко, Недайвода, Недержиторба, Нездійми-
шапка, Непийвода, Некормигостенко, Несвятипаска і т. ін.
Менш продуктивним виявився зворотний спосіб творення спонукальних пріз-
вищ, при якому дієслово міститься після іменника або займенника: Буревій, Го-
рицвіт, Гречкосій, Добродій, Жорнокуй, Козодій, Лисобий, Лиходій, Маковій, Свино-
бій, Чародій, Чорторий, Чубобрий, Самограй, Самодій, Самосій і т. ін.
Крім лексико-семантичного способу, автор монографії розглядає й морфологіч-
ний спосіб творення спонукальних прізвищ за допомогою префіксів до-, за-, пере-,
по-, про-, роз- + спонукальна форма дієслова або іменник: Доскоч, Затуливітер,
Пробийголова, Перебийніс, Передерихвіст, Переймивовк, Пройдисвіт, Переплигни-
рів, Погукай, Пожуй, Покусай, Постривай, Роздай, Роздириоко, Розкладай та ін.
(с. 27). Сюди можна додати також реальні, але чомусь не зафіксовані автором пріз-
вища, утворені за допомогою префікса без- + іменник, що означають відсутність
якогось предмета або певної ознаки у першоносія прізвища: Бездітний, Беззубчен-
ко, Безкишкін, Безкоровайний, Безпалько, Безпояско, Безсмертний тощо. Нам відомі
також відсутні в монографії прізвища з префіксом при-: Придибенко, Приймак, При-
кордонний, Прилипко, Прилуцький, Пристайко, Приступа, Присяжнюк, Притика,
Притула, Приходько, Пришва тощо.
Крім не надто поширеного префіксального способу творення прізвищ, за
висновком дослідника, найпродуктивніша афіксація — суфікси -ай (-яй), -ий (-ій),
-уй (-юй), -оч: Бажай, Величай, Жбурляй, Гуляй, Пиляй, Змий, Володій, Жирій, Голо-
суй, Пожуй, Клюй, Плюй, Доскоч, а також дієслова із заперечною часткою не: Недай,
Недобий, Незнай, Нестріляй, Нечитай, Нечіпай і т. ін. (с. 27).
Дуже давні в українському антропоніміконі односкладові прізвища. Ще в пи-
семних пам’ятках Київської Русі засвідчені іменні назви Дір, Мал, Тур, Кий, Щек та
ін. Подібні прізвища збереглися аж до нашого часу: Гай, Мал, Крив, Вук, Гал, Дир,
Драч, Куц, Піп, Строй, Сан, Сим, Чир та ін. (с. 158).
За способом творення відіменних односкладових прізвищ автор монографії ви-
діляє три групи: а) колишні імена, які успадкувалися як прізвища внаслідок пере-
осмислення, тобто ім’я предка без змін стало назвою нащадків (Ждан, Кость, Сай,
72 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2020, № 5
Рецензії
Сак); б) номінації, утворені способом скорочення імені або прізвища (Бар < Барто-
ломій, Бен < Бендюженко, Паш < Пашко, Павло, Филь < Филимон, Хар < Харитон,
Пал < Павло, Рад < Радимир, Сан < Олександр та ін.); в) односкладові прізвища
з пестливими або згрубілими формами, що виникли внаслідок скорочення основи
(Гринь, Зінь, Даць, Луць, Ксень, Мись, Сень, Стець і т. ін.) (с. 158‒159).
Важливим джерелом у формуванні односкладових родових прізвищ, за спосте-
реженнями автора, були також етноніми, що відрізняли пришельців від аборигенів
(Влох, Грек, Шваб, Швед, Чех, Серб, Прус, Лях), відтопонімічні односкладові антро-
поніми (Бар, Дон, Керч, Крим), назви комах (Ґедзь, Дрік, Жук, Кліщ, Трут, Хрущ та
ін.), назви рослин та їхніх частин і квітів (Біб, Гриб, Хмель, Хміль, Хрін, Струк, Сук,
Мак, Квіт, Цвіт, Куш), назви харчових продуктів і страв (Борщ, Здір, Квас, Книш,
Корж та ін.), назви одягу, тканини (Бриль, Лах, Шаль, Шовк), назви акустичних
проявів (Гук, Гам, Крик), назви абстрактних понять (Біль, Блуд, Чад, Блат і т. ін.)
Незважаючи на те, що односкладові прізвища посідають в українському антропоні-
міконі стале й вагоме місце, «в їх організації до цих пір лишаються не з’ясованими
деякі питання етимології, семантики, дериватології, загальної кількості як власне
українських, так і запозичень іншомовних» (с. 162).
У живій народній мові та в діловодстві здавна усталилися прізвища, пов’язані
з найдавнішим промислом наших предків — бджолярством. «Бджолярі, — конста-
тує А. М. Поповський, — як і лісники, мельники, ковалі пивовари, сприймалися як
особистості, що наділені „природними силами” — „професійним чарівництвом”»
(с. 164). Найдавнішим було бортницьке (лісове) бджолярство, тобто розведен-
ня бджіл у бортях-дуплах дерев або у видовбаних колодах, навішених на дерева,
де гніздилися бджоли. Очевидно, від давньоруського бърть «вулик на дереві» за
допомогою суфіксів -н-, -ак-, -енк-, -ик-, -ич-, -ськ-, -ук-, -юк-, -як-, -ян- та ін.
утворено сучасні українські прізвища Бортей, Бортейчук, Бортенко, Бортненко,
Борткевич, Бортко, Бортник, Бортновський, Бортковський, Бортницький, Борто-
вець, Бортняк, Бортнянський, Бортяк, Бортянко, Бортниченко, Бортюк, Бортнюк,
Бортненко, Бортнич, Бортників і т. ін.
Коли бортництво замінилося досконалішим пасічництвом, від слова пасіка ви-
никли нові можливості творення прізвищ на цій основі з певними фонетичними
варіантами: Пасіка, Пасічний, Пасічник, Пасічниченко, Пасічинський, Пасічнюк,
Пасішник, Пасічняк, Пасішняк, Пасічанка, Пасічук, Підпасічний і т. ін. (с. 165‒166).
А. М. Поповський наводить також багату палітру антропонімів, пов’язаних з ви-
добуванням, збереженням, якістю та використанням меду в побуті, харчовій про-
мисловості, фармакотерапії тощо: Збираймед, Випиймед, Медак, Медаченко, Ме-
даківський, Медвинський, Меденцій, Медулич, Медецький, Медин, Медко, Медина,
Мединський, Медицький, Медник, Медовий, Медовик, Медолиз, Медуниця, Медулич,
Медун, Медчук, Медушевський, Медушко, Медущак, Медущенко, Медюк, Медуха,
Медух, Медюк, Медяний, Медянко, Медченко, Нектарний, Нектаренко, Нектарчук,
Перга, Твердомед і т. ін. (с. 167‒168).
У бджільництві, крім видобування меду, такою самою найдавнішою й найваж-
ливішою справою було переробляння вощини на віск. Мед і віск займали важливе
місце в торгівлі Київської Русі з Візантією та країнами Західної Європи. Українські
прізвища, пов’язані з восковим промислом, становлять окрему й досить численну
групу. Автор монографії назвав майже 70 таких прізвищ, серед яких Віск, Воскань,
Воскар, Воскаренко, Воскач, Восківник, Восковиченко, Восковнюк, Восковченко, Во-
скобой, Воскобойник, Воскобійник, Воскобойниченко, Воскобринник, Восковець, Во-
сковський, Воскогон, Воскодав, Воскодавенко, Восколупенко, Восколюб, Восковнюк,
Вощак, Вощаний, Вощанка, Вощан, Вощатинський, Вощенко, Вощенихін, Вощилка,
Вощило, Вощинар, Вощинін, Вощинчук, Вощинський, Вощенко, Вощевський, Вощин-
ник, Вощинкін, Вощіюк, Вощук і т. ін. (с. 169‒170).
На основі зібраного фактичного матеріалу А. М. Поповський дійшов висновку,
що «функціональна семантика антропонімів бджільницького походження не є сталою.
Вона була тотожною першоносіям та спадкоємцям родинної професії, а потім, утра-
тивши реальний зміст, усталилася як офіційна номінативна одиниця роду» (с. 170).
Вельми цікавий у монографії нарис про українські прізвища з числівниковою
основою. Він займає лише неповних 8 сторінок, але науковою базою для нього ста-
ли аж 110 різних джерел. Прізвища з числовим значенням у сучасній мові нейтраль-
ні, проте поява їх серед першоносіїв мотивувалася різними причинами. У багато-
дітних родинах вони могли означати порядок народження дітей (Первак, Первиш,
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2020, № 5 73
Рецензії
Вторак, Третяк, Четвертак, Четверик, П’ятак, П’ятунко, Шостак, Семерак,
Восьмак, Дев’ятко), а також національність і соціальний стан (Полулях, Полуциган,
Семитурчин, Полукозак, Полупан, Полубоярин, Полубоярський та ін.), адміністра-
тивну посаду (Десятник, Десятниченко, Сотник, Сотниченко, Соцький, Тисяцький
та ін.), приватну власність (Одноземець, Однодворець, Двокіз, Дворядно, Триліс,
Триполенко, П’ятикоп, Семихат, Стокоз, Стокозенко), фізичні особливості та вади
людини (Двожильний, Дев’ятисильний, Одновушко, Одноноздря, Тригуб, Трипалько,
Трипуст, Семиборода, Семиволос, Стобреха, Столобенко та ін.), місцевість похо-
дження (Дворічанський, П’тигорець, П’ятихатський, Триліський, Трипільський, Се-
мидолина, Семилуцький) і т. ін. (с. 197).
Дослідження А. М. Поповського засвідчило, що українські прізвища з основою
кількісних і порядкових числівників творяться від першого десятка, а також від слів
сорок, сто і тисяча. Деякі приклади: Одинак, Одинець, Однолько, Одинокий, Один-
чак, Одинець, Первашка, Перший; Двоєнко, Двояк, Двояківський, Двоян; Трикоша,
Тритенко, Тризуб, Трипільський, Третинник, Третецький, Третяк, Третяченко; Чо-
тирко, Четвертак,Четвертинський; П’ятак, П’ятаченко, П’ятницький; Шістюк,
Шістя, Шостак, Шестерик, Шестопал, Шестаківський, Шостакович; Сімко, Сі-
мович, Сімак, Сімочко, Семирак, Семеренко, Семченко; Восьмак, Осьмака, Осьмач-
ка, Осьмуха; Дев’ятко, Дев’ятин, Дев’яткін; Десятерик, Десятник, Десятниченко;
Сорокевич, Сороковик, Сороковський, Сорокун; Стоцький, Сотник, Сотниченко;
Тисячник, Тисячний, Тисячнюк і т. ін. (с. 190‒196).
Лаконічне твердження автора про те, що «особливою активністю у творен-
ні українських антропонімів відзначається числівник сім, за яким із глибини віків
успадкувалися певні народні вірування» (с. 197), можна доповнити додатковою ін-
формацією.
Число сім з давніх-давен вважалося особливим і навіть магічним у багатьох
народів. З історичної та етнографічної літератури відомо, що стародавні тюрки й
ацтеки поклонялися одному й тому самому семиголовому божеству. В індуїзмі бо-
гиню родючості Манасу зображають у вигляді жінки, голову якої оточують сім змій.
На території Євразії семиголовому божеству поклонялися також арійці та шумери.
У міфах багатьох народів світу про будову Всесвіту відображено уявлення про сім
нерухомих кришталевих сфер, до яких прикріплені зірки та планети. Найголовніша
і найвища сфера була вершиною блаженства — «сьомим небом». Цю версію підтри-
мав і давньогрецький філософ Арістотель (384‒322 рр. до н. е.) у трактаті «Будова
неба». Згодом вислів сьоме небо набув іншого значення і став уживатися для ознаки
найвищої міри радості, блаженства, безмежного щастя.
З давніх часів людям відоме сузір’я «Гідра». У ньому верхівка складається з семи
яскравих зірок. У стародавньому Єгипті число сім вважалося символом вічного жит-
тя. Мусульмани вірять у те, що Коран начебто був принесений ангелом із сьомого
неба, яке згадується в різних місцях цієї пам’ятки. У духовних практиках індуїзму
та в багатьох сучасних окультних системах вважається, що енергетична структура
людини складається із семи чакр — центрів концентрації космічної енергії.
В юдаїзмі один з найдавніших єврейських релігійних атрибутів — семисвічник
Менора разом із Зіркою Давида є найпоширенішими національними і релігійними
єврейськими емблемами. Менора зображена на гербі сучасної держави Ізраїль. Се-
мисвічник із сімома лампадами, подібний до Менори, — традиційний запрестоль-
ний атрибут православних та греко-католицьких храмів.
Загадкове й магічне число сім засвідчене також в українському фольклорі. За-
гальновідомі казки «Про мертву царівну і сім богатирів», «Білосніжка і сім гномів»,
«Вовк і семеро козенят», фігурують «семимильні чоботи», сентенції «сім разів від-
міряй і один раз відріж», «семеро одного не ждуть». Щось цінне в казках зберігаєть-
ся неодмінно «за сімома замками». Фізична праця вважається ретельною, якщо вона
«до сьомого поту». Швидка хода тоді, коли вона «семимильними кроками». Якщо
хтось не вміє дотримувати свого слова, часто змінює погляди і рішення, не виконує
обіцянок, то в нього «сім п’ятниць на тиждень».
Росіяни кажуть про мудру, кмітливу людину, що вона «семи пядей во лбу» або
що вона «семи пядей», припускаючи, що висота чола пропорційна розуму [нага-
даємо, що пядь, або чверть, — це давньоруська міра довжини приблизно 17,8 см,
що дорівнює відстані між кінцями розтягнутих великого і вказівного пальців (мала
п’ядь) або великого пальця і мізинця (велика п’ядь)]. У російській мові також поши-
74 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2020, № 5
Рецензії
рені фразеологізми семеро по лавкам, за семерых, на семи ветрах, семь смертных
грехов, ругаться в семь этажей, седьмая вода на киселе, за семь верст киселя хле-
бать, семь верст до небес тощо.
Популярності числа сім сприяють також предмети і явища реального життя:
наша Сонячна система має сім основних планет, є сім чудес світу, сім днів має тиж-
день. У середньовічних вищих школах слов’яно-греко-латинського типу виклада-
ли «сім вільних наук (мистецтв)». У музиці — сім нот гами. Дощова веселка має
сім кольорів. У спорті (легкій атлетиці) є семиборство — комбіноване змагання, яке
складається з семи вправ.
За народними повір’ями і прикметами, люди, в яких дата народження містить
число сім (або воно фігурує у прізвищі), дуже талановиті, винахідливі, успішні,
щасливі, яскраві особистості, здатні долати будь-які труднощі. Усі їхні досягнення
пов’язані з внутрішньою силою, керованою космічними законами. Тож не дивно,
що в українському антропоніміконі автор монографії засвідчив і задокументував
прізвища Сімович, Сімочко, Сімперович, Семирак, Семеренко, Семерний, Семиряк,
Симирот, Семибаламут, Семибатько, Семиброд, Семивіл, Семивесло, Семиволос,
Семибок, Семибрат, Семигал, Семиголовець, Семидідько, Семидітко, Семидоцька,
Семидочний, Семикінь, Семикобила, Семикобиленко, Семикоз, Семикопенко, Семи-
копна, Семикос, Семиліт, Семиліто, Семиног, Семинога, Семиноженко, Семиляк,
Семинський, Семчинський, Семипол, Семип’ядний, Семисол, Семисал, Семитурчин,
Семидух, Семирод, Семироз, Семирозум, Семирозумний, Семирот, Семиряд, Се-
мислав, Семитяга, Семисюк, Семихат, Семиходський, Семишкура, Сімодейко, Сі-
мороз та їх численні фонетичні варіанти (с. 191, 195).
Розглядаючи українські прізвища із займенниковою основою сам/само, ав-
тор констатує потужну словотвірну й лексичну організацію антропонімічного
поля з цією основою, що «дає підстави говорити про цілком розгалужену систему
творення власних назв (прізвиська та прізвища) в українській мовній картині сві-
ту. Дослідження цих процесів являє собою цікаву царину лінгвістики з огляду на
діалектичний зв’язок власне мовного явища з його концептуальним (світоглядним,
культурним, духовним) корелятом, що має подальші наукові перспективи її аналіти-
ки» (с. 204).
Словотвірна модель прізвищ з першим компонентом сам/само в українській ан-
тропоніміці використовується «для характеристики тієї чи іншої людини, яка діє,
виконує щось особисто чи здійснює без стороннього впливу, без будь-якої допо-
моги тощо» (с. 203). Автор досить докладно розглядає займенникові форми пріз-
вищ, утворені за допомогою афіксів та іменників, прикметників, спонукальних та
усічених форм дієслова, деяких вигуків тощо: Самай, Самайда, Самайчук, Сама-
нець, Самарчук, Самарець, Самашко, Самбур, Самжаренко, Самичко, Самійленко,
Сам брат, Самовик, Самовол, Самовтіха, Самодід, Самодум, Самойлович, Самоїд,
Самопал, Самосват, Самосійко, Самохатній, Самсон, Самусь, Самчук; Самогай-
ський, Самозірський, Самоплавський, Самородний; Самограй, Самогрій, Самодай,
Самосій, Самодрагай; Самоброд, Самодум, Самокат, Самолаз, Самопал, Само-
стріл, Самосуд, Самофал; Самокаш, Самогей і т. ін. (с. 191, 195).
У статті про українські прізвища, пов’язані з юриспруденцією, привертає увагу
важлива інформація автора з історії української юридичної термінології, яка «має
глибокі корені» й «бере свій початок від часів Княжої доби ХІ ст.». Проте українські
прізвища, пов’язані з цією сферою, виникли значно пізніше: «Літописи та пам’ятки
Київської Русі фіксують здебільшого імена Олег, Святослав Ігор, Добриня тощо.
Лише з ХІІІ ст. у писемних джерелах зустрічаються додані до імені назви, які мож-
на розглядати як прізвиська чи прізвища. Уперше фіксуються українські антропо-
німи тодішньої суспільної верхівки в грамотах ХІV‒ХV ст.: князь Іван Васильович
Чорторийський, пан Волчко Рогатинський» (с. 218). Основна ж частина населен-
ня — селяни мала лише імена та вуличні клички. Постійні родові назви на основі
імен (Іванів, Іваненко, Іванченко), назви місця проживання чи походження (Волинюк,
Подоляк, Німчук, Швед), назви професії або постійного заняття (Ботник, Маляр,
Коваль, Козак), індивідуальних ознак (Головатий, Заїка, Кривий, Рудий) тощо за-
кріпилися за ними аж наприкінці ХVІІІ ‒ початку ХІХ ст. в умовах Російської та
Австро-Угорської імперій (с. 218‒219).
Прізвища, пов’язані з юриспруденцією, утворювалися в процесі становлення
органів правопорядку та судочинства (Комісаренко, Правник, Правдюк, Свобода,
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2020, № 5 75
Рецензії
Суддя, Присяжний, Судейченко, Суденко, Судиловський, Судник, Судовенко, Судо-
мора, Кривосуд, Правосуд, Самосуд, Судислав і т. ін.). Інша група таких прізвищ
виникла в процесі здійснення в українському суспільстві охоронних та громад-
сько-організаційних функцій, виконавці яких діставали відповідні найменування
(Бурмістр, Війт, Війтишин, Війтенко, Війтович, Війтовський, Лановий, Ратушний,
Побережний, Осауленко, Жовніренко, Пристав, Соцький, Становий, Тивун і т. ін.).
Основою прізвищ, причетних до юриспруденції, ставали також назви установ, де
тримали порушників суспільного спокою і злочинців, арештантське приладдя тощо
(В’язень, Тюрменко, Темниченко, Острозький, Кайдан, Кайданович, Диба, Дибенко,
Дибицький, Колодієнко, Колодченко і т. ін.) (с. 220‒228).
Детально й на належному науковому ріні А. М. Поповський розглянув україн-
ські прізвища з основою крив- в аспекті їх семантичної організації, етимології, кла-
сифікації та активності функціонування (с. 232‒256). «Такі прізвища успадкувалися
від прізвиськ, що побутували в живому народному мовленні, характеризуючи вади
людського тіла чи особливості одягу тощо» (с. 232).
Серед антропонімів з основою крив-, створених на основі індивідуальних оз-
нак людей, найпоширенішими виявилися ті, що стосуються особливостей органів
тіла — носа, рота, шиї, рук, ніг, губ, зубів, очей, бороди (кривобород), відображають
фізичні вади людини з нейтральним чи співчутливим ставленням до каліцтва (Кри-
вий, Кривенький, Кривень, Кривешко, Кривко, Кривуля, Кривулько, Криванчик, Крив-
цун, Кривущенко і багато ін.), відзначають особливості чоловічого одягу (Кривошап-
ка, Кривошлик, Кривопоясенко), вказують на походження першого носія прізвища
з конкретного населеного пункту (Крив’яниця, Крив’яничич, Кривляник, Кривляк,
Кривський (від сіл Крива та Криве), Кривобильський (село Кривобиль) тощо.
Антропоніми з основою крив- могли творитися також на основі назв хатніх і
придворних споруд (Кривохата, Кривохат, Кривохатько, Кривохиж, Кривохижа,
Кривохиженко, Кривосінний (криві сіни), Криворотенко), негативних рис характеру
або поведінки (Кривда, Кривдик, Кривдун, Криворутченко і Кривохаб «злодій», Кри-
воплакса), зовнішніх ознак тварин, яких мав господар (Кривокляча, Кривокобиль-
ський, Кривохвіст, Криворіг, Кривороженко, Криволап).
Цілком логічно, що прізвища з основою крив-, як і інші оказіоналізми, були
найбільше поширені серед винахідливих і дотепних козаків, серед яких найвідо-
міший — Максим Кривоніс. Автор монографії віднайшов у Реєстрі Війська Запо-
розького (Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський,
Уманський, Брацлавський і Кальницький полки) понад 80 прізвищ з цією основою.
Даючи загальну характеристику антропонімам з основою крив(о)-, автор наго-
лошує на тому, що всі ознаки якоїсь кривизни (як нейтральні, так і негативні) ха-
рактеризували лише першого носія прізвища — засновника роду, а його нащадки
переважно їх не мали. Більше того, серед носіїв таких прізвищ були і є нині багато
відомих громадсько-політичних діячів, славетних постатей України з різних галузей
науки, культури, мистецтва і т. ін. (с. 239).
А. М. Поповський подає 20 коротких статей енциклопедичного типу про найві-
доміших українців з прізвищами на криво-, серед яких живописці, співак, актриса,
хореограф, мистецтвознавець, архітектор, журналісти, поети, прозаїк, учені, громад-
ські діячі (с. 240‒244). Завершується цей розділ пронумерованим і паспортизованим
повним списком прізвищ досліджуваного типу від Реєстру Війська Запорозького
1649 р. до сучасних лексикографічних записів (208 позицій), який має самостійне
наукове значення (с. 248‒255).
Українські прізвища з компонентом -їд- (-їж-), пов’язані з уподобанням та спо-
живанням їжі, також закріплювалися за носіями спочатку як прізвиська, а потім
успадковувалися за родинами як прізвища. Автор має цілковиту рацію в тому, що
«прізвиськові назви виникли в середовищі живого народного мовлення на основі
загальновживаних слів типу борщоїд, дармоїд, жабоїд, кашоїд, молокоїд, м’ясоїд,
куроїд, ракоїд, рибоїд, салоїд, сироїд, юшкоїд та похідних від них» (с. 258). Проте
цей компонент уживається і в словах з переносним значенням: буквоїд, мироїд, лю-
доїд, шкапоїд, україноїдство і т. ін.
Автор наводить низку прикладів із сучасної наукової та публіцистичної літе-
ратури і з періодичних видань: Качкоїд, Короїд, Куроїд, Куроїденко, Кашеїда, Ка-
шуїдиха, Квашоїд, Мухоїд, Сероїжко, Сироїжко, Довгоїда, Малоїд, Скороїд, Не-
їжхлібенко, Ненаїденко, Ненаїдовський, Переїденко і т. ін., пише про «різноманітні
76 ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2020, № 5
Рецензії
фіксації» прізвищ такого типу в українських пам’ятках ХV‒ХХІ ст. (с. 265), проте
прикладів сáме з українських пам‘яток у монографії немає. Чи зафіксовані вони,
наприклад, у детально опрацьованому автором «Реєстрі Війська Запорозького»? Чи
з цих «різноманітних фіксацій українських пам’яток» випливають якісь висновки
про кулінарні уподобання українців протягом багатьох віків, про причини несприй-
няття деяких продуктів? Це була вередливість чи дієта? До речі, у таких прізвищах із
заперечною часткою не- (Неїжкаша, Неїжмак, Непийвода, Непийпиво тощо), найві-
рогідніше, вона вказує саме на несприйняття людиною певних продуктів та напоїв,
аніж на заборону дії, тому включення їх до моделі творення прізвищ зі спонукаль-
ною формою дієслова + іменник (с. 20) вважаємо сумнівним.
У невеликому розділі про українські прізвища з компонентом -біл- (с. 273‒280)
автор розглянув за семантикою і способами творення прізвища, що походять від
назви місцевості або конкретних населених пунктів (Білаєнко, Білецький, Білич, Бі-
линчук, Білицький, Біловод, Білорус, Білоцерківець, Білоцерківський, Білостоцький,
Білопільський); прізвища на позначення професійних занять (Білоткач, Біловар, Бі-
ловарій, Біловарчук, Білотчук, Забіла, Забілинський), індивідуальних ознак за зо-
внішнім виглядом (Білан, Біланчик, Біленко, Біленький, Білець, Білий, Білак, Білаш,
Білко, Білевич, Білуха, Білусяк, Біляченко та ін.), на позначення частин людського
тіла та їх кольорофункцій (Білак, Білан, Білун, Білуха, Білоголовий, Білоусенко, Бі-
лоусько, Білобровка, Білозуб, Білокур, Білокучма, Білоциця, Білоцицьк,а Білобородь-
ко, Білоніжка, Білоножко, Білоноженко, Білогуб, Білоокий); прізвища, пов’язані з
кольоровими ознаками одягу (Білошапка, Білошапенко, Білорукавський, Білоштан);
прізвища, утворені від назв тварин та частин їх тіла, а також рослин за кольоровою
ознакою (Білововк, Біловіл, Біловол, Білокінь, Білоконь, Білоконенко, Білокобиль-
ський, Білокіз, Білозір, Білодуб) та окрему групу прізвищ з непрозорою семантикою
(Біліба, Більговський, Більдер, Більдій, Більдін, Більдюк, Біляба, Біланд, Білограс та
ін.), «які є цікавим матеріалом для етимологічних студій, оскільки уможливлюють
виявлення архаїчної та рідковживаної лексики» (с. 277).
Увагу вченого привернула низка (понад 20) прізвищ з основою біл(о)- людей,
які уславилися своїм творчим внеском у нашу науку, культуру та мистецтво (Білий,
Білецький, Білодід, Біляшівський, Білоградський, Білозір, Білинник, Білецький-Но-
сенко, Білик, Білиловський, Білоус, Білинський, Білостоцький, Білявський, Білокур,
Забіла та ін.) (с. 278).
У завершальному нарисі «Українські прізвища з компонентом лих-» привер-
тає увагу їх авторська класифікація, яка засвідчує, що первісні носії цих прізвищ
були переважно антигуманними людьми: вони чинили лихо, викликали страждання
(Лихий, Лихавчук, Лиходій, Лихоцький, Лиходієвський, Лихонос, Лихоносенко, Лихо-
ноша, Лиховій, Лихота, Лиховченко, Лихуша, Лихоцький, Лихолай та ін.). Проте такі
прізвиська (прізвища) люди діставали й за іншими ознаками: за винятковими здіб-
ностями (Лихограй, Лихоігренко «той, хто майстерно грає на музичних інструмен-
тах», Лихопій, Лихопой «талановитий співець», Лихошва, Лихошвай «той, хто гарно
шиє одяг», Лихопека «вправний пекар»), за місцем проживання (Лихогорський), за
національною ознакою (Лихошвед), за ставленням до праці (Лихолеженко «ледар,
ледацюга»), за станом здоров’я (Лихогруд «особа великої фізичної сили») тощо
(с. 294‒295).
Автор наводить список 80-ти відомих на цей час прізвищ із компонентом лих-,
у яких «віддзеркалені значною мірою як негативні, так і позитивні риси характеру
певних особистостей персонажів прізвиськових назв українського суспільства, які з
часом успадкувалися їхніми нащадками як офіційні прізвища, зберігаючи первісне
значення чи втрачаючи його і набуваючи нових смислових відтінків» (с. 297). Се-
ред носіїв таких прізвищ дослідник віднайшов майже 30 відомих особистостей, які
відіграли історичну роль у державотворчому процесі України: військовиків, діячів
науки, культури і мистецтва.
А. М. Поповський скромно назвав свою монографію «Дещиця…», тобто «ма-
лість, дрібниця» (від займенника дещо «небагато чого; що-небудь, щось»), очевид-
но, маючи на увазі те, що він розглянув лише українські прізвища з прозорою се-
мантикою, утворені за різними моделями і з різними компонентами та коренями.
Але ж це найчисельніші й найпоширеніші групи прізвищ, що становлять основу
українського ономастикону.
Чимало українських прізвищ залишилося поза увагою автора рецензованої мо-
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2020, № 5 77
Рецензії
нографії, проте вони не викликають особливого дослідницького інтересу.
Не потребують жодних тлумачень прізвища, пов’язані з професією чи видами
занять їх носіїв: Бондар, Коваль, Коваленко Кравець, Мельник, Мірошник, Мірошни-
ченко, Пастух, Рибалка, Скляр, Скляренко, Слюсар, Слюсаренко, Староста, Стель-
мах, Шаповал, Шаповаленко і т. ін. Прозорі за семантикою, проте не завжди ясні за
мотивацією й часом появи прізвища, утворені від назв рослин (Барвінок, Береза,
Березовський, Верба, Калина, Клен, Липа, Осика, Тополя, Явір, Яворівський, Гай,
Діброва, Кущ і т. ін., але ж немає таких як Акація, Ліщина Порічка і т. ін.), назв
тварин, птахів і риб (Баран, Борсук, Ворона, Горобець, Жайворонок, Зозуля, Карась,
Кіт, Коза, Лис, Лисиця, Окунь, Орел, Півень, Рак, Синиця, Сова, Сокіл, Сорока, Чай-
ка, Чиж, Чорногуз, Щука), явищ природи (Зима, Вихор, Вітер, Грома, але чи є десь
Весна, Літо, Осінь, Дощ, Сніг, Туман?). Ці та деякі інші проблеми, пов’язані з укра-
їнськими прізвищами, ще чекають на своїх дослідників.
Крім «дещиці» про українські прізвища, в рецензованій монографії є ще й де-
щиця іншого матеріалу, що зайняв майже половину її обсягу (140 с. із загальних
290 с.). Автор включив до неї 8 раніше опублікованих у мовознавчій періодиці ста-
тей, безпосередньо не пов’язаних з українськими прізвищами, проте в них ідеться
про певні реалії українського побуту та деякі риси української ментальності, по-
рушуються важливі моральні та етичні проблеми в житті сучасного українського
суспільства тощо.
Уже після першого нарису про українські прізвища зі спонукальними компонен-
тами автор у розлогій статті детально аналізує слово борщ (с. 39‒67) в ономастично-
му та апелятивному контексті «мовної стихії нашого народу та майстрів художнього
слова» (с. 39), а далі досліджує етимологію та лексико-семантичні зміни протягом
століть у слові хам, аналізує своєрідне значення для українців слова лобода, викла-
дає когнітивні погляди на лексико-семантичне поле «прислужництво», критикує
зросійщення українських прізвищ під впливом соціально-політичних, правових і
культурних чинників, що діяли протягом тривалого часу на території України, коли
частина національних прізвищевих ознак зникла, а їхня структура спотворювалася
і натомість укорінювалися інонаціональні риси. Далі автор виявляє функціональний
потенціал лексичних та семантичних особливостей слова перекотиполе.
Завершується цей цикл аналізом історії магічного слова перевертень, яке від
свого первісного значення «людина, обернута чаклуванням на тварину або який-не-
будь предмет», з часом набуло додаткового значення «людина, що зрадила свої пере-
конання». Українські прізвиськові назви з народних повір’їв успадкувалися антро-
понімами Перевертень, Перевертун, Перевертюк та ін.
Перевертні «не зійшли з арени й сьогоднішнього суспільного життя українсько-
го народу. Саме на таких, вірнопідданих малоросів, робить ставку тепер Москва,
після розпаду Радянського Союзу, щоб повернути в лоно російської імперії сувере-
нну Україну» (с. 284).
Іншотемні статті автор монографії подав упереміш зі статтями про українські
прізвища. Така композиція створює неоднозначне враження: з одного боку, додатко-
ві матеріали урізноманітнюють виклад, ненав’язливо, ніби між іншим інформують
про лексичне багатство української мови та про вагомі й потрібні для патріотичного
виховання громадян факти і явища; з іншого ж боку, цей матеріал випадає із заяв-
леної тематики і не відповідає назві книжки. Можливо, було б доцільніше зробити
його додатком або розширити назву монографії й розділити її на дві частини.
Принципових зауважень щодо тексту монографії ми не маємо. Вона написана
на високому науковому рівні вишуканою літературною мовою. Список скорочень і
бібліографічні посилання оформлені з дотриманням усіх нині чинних вимог.
Деякі авторські недогляди неістотні й при уважнішому коректуванні мог-
ли б бути легко помічені. Зокрема, ім’я видатного діяча української культури
ХVІ‒ХVІІ ст. Беринди (1560‒1632) було Памвó, а не Пáмва (с.155). Історію слів хор,
хорей, хореографія досліджував не Г. А., а Г. П. Півторак (с. 90, 112). У монографії
в межах тієї самої статті другий абзац на с. 204 дублюється на с. 212 (останній аб-
зац). Багато помилок у назвах праць М. Гринблата і М. Бірила білоруською мовою
(с. 256‒157). На відміну від російської, у білоруській мові дві крапки над літерою ё
такі ж обов’язкові, як і в українській над літерою ї, якої в білоруській абетці немає.
На письмі послідовно позначається акання і твердість білоруських шиплячих приго-
лосних тощо. Відтак мало б бути: Грынблат М. Анамастыка як крыніца вывучэння
ISSN 0027-2833. Мовознавство, 2020, № 5
Рецензії
гісторыі і этнаграфіі беларускага народа (на матэрыялах беларускіх прозвішчаў
(1958); Бірыла М. Беларуская антрапанімія: уласныя імёны, мянушкі, імёны па
бацьку, прозвішчы (1966).
Рецензована монографія А. М. Поповського приваблює також чудовим
художнім оформленням і високоякісним друком. З наукового погляду вона здається
нам найґрунтовнішим і найінформативнішим дослідженням серед наявних праць
про українські прізвища і є вагомим внеском у сучасне українське мовознавство.
Г. Півторак
Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України
м. Київ, Україна
Електронна пошта: muzling@ukr.net
http:// orcid.org/0000-0002-0646-694X
H. Pivtorak
O. O. Potebnia Institute of Linguistics of the National Academy of Sciences
of Ukraine
Kyiv, Ukraine
E-mail: muzling@ukr.net
http:// orcid.org/0000-0002-0646-694X
Popovskyi A.
SOMETHING ON UKRAINIAN SURNAMES
Dnipro : Lira, 2020. 300 p.
Дата надходження до редакції — 16.09.2020
Дата затвердження редакцією — 17.09.2020
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-187748 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0027-2833 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T13:27:25Z |
| publishDate | 2020 |
| publisher | Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Півторак, Г. 2023-01-24T15:20:49Z 2023-01-24T15:20:49Z 2020 Поповський А. Дещиця про українські прізвища / Г. Півторак // Мовознавство. — 2020. — № 5. — С. 70-78. — укр. 0027-2833 DOI 10.33190/0027-2833-314-2020-5-006 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/187748 Рецензія на книгу: Поповський А. Дещиця про українські прізвища. Дніпро : Ліра, 2020. 300 с. uk Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України Мовознавство Рецензії Поповський А. Дещиця про українські прізвища Popovskyi A. Something on Ukrainian surnames Article published earlier |
| spellingShingle | Поповський А. Дещиця про українські прізвища Півторак, Г. Рецензії |
| title | Поповський А. Дещиця про українські прізвища |
| title_alt | Popovskyi A. Something on Ukrainian surnames |
| title_full | Поповський А. Дещиця про українські прізвища |
| title_fullStr | Поповський А. Дещиця про українські прізвища |
| title_full_unstemmed | Поповський А. Дещиця про українські прізвища |
| title_short | Поповський А. Дещиця про українські прізвища |
| title_sort | поповський а. дещиця про українські прізвища |
| topic | Рецензії |
| topic_facet | Рецензії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/187748 |
| work_keys_str_mv | AT pívtorakg popovsʹkiiadeŝicâproukraínsʹkíprízviŝa AT pívtorakg popovskyiasomethingonukrainiansurnames |