Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України
У статті розглядаються історичні особливості становлення зовнішньої політики незалежної України, перші кроки молодої української дипломатії щодо забезпечення її міжнародного визнання у 1990–1991 рр. В статье рассматриваются исторические особенности становления внешней политики независимой Украины,...
Saved in:
| Published in: | Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки |
|---|---|
| Date: | 2011 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2011
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188171 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України / С. Віднянський // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 20. — С. 18-40. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-188171 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Віднянський, С. 2023-02-14T17:33:09Z 2023-02-14T17:33:09Z 2011 Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України / С. Віднянський // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 20. — С. 18-40. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. 2415-7198 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188171 У статті розглядаються історичні особливості становлення зовнішньої політики незалежної України, перші кроки молодої української дипломатії щодо забезпечення її міжнародного визнання у 1990–1991 рр. В статье рассматриваются исторические особенности становления внешней политики независимой Украины, первые шаги молодой украинской дипломатии по обеспечению ее международного признания в 1990–1991 гг. The essay presents a historical specifically of development the foreign politic of independent Ukraine, the first steps of young Ukrainian diplomacy to secure its international recognition in 1990–1991. uk Інститут історії України НАН України Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки Зовнішньополітична діяльність України: до 20-ліття української незалежності Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України Features of becoming of foreign policy independent Ukraine Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України |
| spellingShingle |
Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України Віднянський, С. Зовнішньополітична діяльність України: до 20-ліття української незалежності |
| title_short |
Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України |
| title_full |
Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України |
| title_fullStr |
Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України |
| title_full_unstemmed |
Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України |
| title_sort |
особливості становлення зовнішньої політики незалежної україни |
| author |
Віднянський, С. |
| author_facet |
Віднянський, С. |
| topic |
Зовнішньополітична діяльність України: до 20-ліття української незалежності |
| topic_facet |
Зовнішньополітична діяльність України: до 20-ліття української незалежності |
| publishDate |
2011 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Features of becoming of foreign policy independent Ukraine |
| description |
У статті розглядаються історичні особливості становлення зовнішньої політики незалежної України, перші кроки молодої української
дипломатії щодо забезпечення її міжнародного визнання у 1990–1991 рр.
В статье рассматриваются исторические особенности становления
внешней политики независимой Украины, первые шаги молодой украинской
дипломатии по обеспечению ее международного признания в 1990–1991 гг.
The essay presents a historical specifically of development the foreign politic
of independent Ukraine, the first steps of young Ukrainian diplomacy to secure
its international recognition in 1990–1991.
|
| issn |
2415-7198 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188171 |
| citation_txt |
Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України / С. Віднянський // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2011. — Вип. 20. — С. 18-40. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT vídnânsʹkiis osoblivostístanovlennâzovníšnʹoípolítikinezaležnoíukraíni AT vídnânsʹkiis featuresofbecomingofforeignpolicyindependentukraine |
| first_indexed |
2025-11-24T19:08:33Z |
| last_indexed |
2025-11-24T19:08:33Z |
| _version_ |
1850493459123666944 |
| fulltext |
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ
УКРАЇНИ:
ДО 20-ЛІТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Степан Віднянський
ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ
ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ
У статті розглядаються історичні особливості становлення зовніш -
ньої політики незалежної України, перші кроки молодої української
дипломатії щодо забезпечення її міжнародного визнання у 1990–1991 рр.
Ключові слова: Україна, незалежність, зовнішня політика, міжнародне
визнання.
Двадцять років, що минули із часу утворення незалежної України,
досить переконливо довели, що найскладнішим напрямом українського
державотворення виявилися формування зовнішньополітичної стратегії й
реалізація адекватної національним інтересам зовнішньої політики у
динамічному і взаємопов’язаному глобалізованому світі. Вони стали
показником й того, що, на превеликий жаль, зовнішня політика України
впродовж майже всього періоду її незалежності залишалася заручницею
складних внутрішньополітичних процесів. Тому заслуговує на увагу аналіз
перших, багато в чому обнадійливих кроків української дипломатії, що
дають можливість з’ясувати особливості становлення зовнішньої політики
незалежної України.
Україна стала незалежною державою в умовах, коли світ радикально
змінився. Певною мірою можна стверджувати, що її суверенізація відбулася
завдяки цій системній трансформації. Набуття Україною незалежності
кардинально змінило геополітичну мапу світу. У ХХ ст., після закінчення
Першої світової війни 1918 року, розпаду існуючих до її початку світових
імперій і розколу Європи після Другої світової війни 1945 року на два
антагоністичні воєнно-політичні блоки, крах Радянського Союзу й здобуття
незалежності України та інших союзних республік стали третьою за
значенням історичною подією, що докорінно перекроювала стратегічні
вибудовування Старого Світу в прямому й переносному сенсі. Зокрема
видатний американський політолог Зб. Бжезинський з приводу цього заявив:
«Я вважаю незалежність України подією великого міжнародного значення...
незалежна Україна по-новому визначає кордони Європи, сучасна Україна
перетворює Росію на національну державу. Це надзвичайно важливі зміни»1.
Відродження і становлення незалежної України синхронізувалось у часі
з періодом закінчення «холодної війни» й започаткуванням так званого
нового міжнародного порядку в умовах прискореної глобалізації світу,
внаслідок чого наша країна опинилася в епіцентрі масштабних геопо -
літичних зрушень. Це поставило Україну перед стратегічним викликом —
ефективної адаптації до об’єктивно існуючих умов сучасної системи
міжнародних відносин. Основним завданням національної держави стає
забезпечення конкурентної спроможності у жорстко прагматичних обста -
винах, адже процес глобалізації досить відчутно обмежує свободу маневру
керівних кіл новоутворених держав, і не лише на пострадянському просторі.
Складність цього перехідного періоду від «холодної війни» до нового
світового порядку, з притаманними йому суперечностями і співіснуванням
елементів нової й залишків попередньої епохи зумовили певні особливості
становлення зовнішньополітичного курсу незалежної України.
Насамперед слід зазначити, що нова незалежна країна, територія якої
дорівнювала території Франції і населення якої становило 1991 року 52 млн.
осіб, а економічний і культурний потенціал давав підстави сподіватися на
швидке входження до групи найрозвинутіших європейських держав,
постала перед низкою проблем, на розв’язання яких в Європі знадобилися
століття. Йшлося про створення національних державних інституцій і
структур, відновлення національно-культурної ідентичності українців і
формування політичної нації, перехід до ринкової економіки й побудову
громадянського суспільства, створення нової системи суспільних відносин
і правової й демократичної держави. Водночас формування справді гло -
бальної системи міжнародних відносин висувало імперативи оформлення
чіткого кола українських інтересів у різних регіонах світу, виділення
зовнішньополітичних пріоритетів і ключових партнерів і самоствердження
України у світовій політиці.
Отже, Україні з перших днів незалежності доводилося паралельно
вирішувати принаймні два стратегічно важливих завдання. З одного боку,
розбудовувати справді суверенну національну державу, а з іншого, —
одночасно включатись до різних інтеграційних об’єднань, що суттєво
впливають на сучасні міжнародні відносини.
Успішний розвиток будь-якої держави, як відомо, визначається зба -
лансованістю і взаємозв’язком її внутрішньої й зовнішньої політики. Із
огляду на це, досвід українського державотворення не може бути абсолютно
унікальним, а має враховувати загальносвітові тенденції. Власне це ми й
спостерігаємо впродовж усіх двадцяти років побудови нашої незалежної
19Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України
держави, коли Україна неодноразово стикалась із складним синтезом
внутрішніх і зовнішніх проблем. Однак, якщо практичне здійснення внут -
рішньої політики первісно мало змогу опертися на певні традиції організації
державного життя, інтелектуальний і фаховий потенціал суспільства, рівень
управлінської культури, то у здійсненні самостійної зовнішньої політики
такий досвід був практично відсутній. До того ж, на момент здобуття
незалежності Україна була фактично невідомою світові.
Розвиваючись у повоєнні роки у принципово відмінних від інших країн
світу параметрах як частина наддержави, якою був за часи біполярної
системи міжнародних відносин СРСР, звичайно, апріорі Україна була
неготова відразу пристосуватися до нових реалій постмодерної системи
міжнародних відносин, що почала формуватися після завершення «холодної
війни». Окрім того, будучи впродовж багатьох років представленою на
міжнародній арені, зокрема в Організації Об’єднаних Націй, українська
дипломатія практично жодного кроку не робила самостійно, а лише
слідувала у фарватері радянської зовнішньої політики. Звідси відомий
парадокс перших років незалежності — маючи власних дипломатів, Укра -
їнська держава ще не мала власної зовнішньополітичної концепції. Тому,
відкриваючи себе світові, суверенна Україна змушена була витворювати й
свою власну самостійну зовнішню політику. Упровадження її в життя
супроводжувалося дією об’єктивних чинників, що визначали складні й
суперечливі процеси глобального рівня й тенденції сучасного суспільного
розвитку. Застосовуючи відому формулу родоначальника концепції «полі -
тичного реалізму» в міжнародних відносинах Г. Моргентау, «зовнішньо -
політичний потенціал» чи «сила держави», зміст, мета й вектори її гео -
політичної орієнтації залежать від багатьох факторів: геополітичного
статусу держави, кількості населення та його інтелектуального потенціалу,
типу політичного режиму та ідеологічної орієнтації правлячих політичних
сил і опозиції, ступеню зрілості інститутів громадянського суспільства,
воєнного потенціалу й рівня соціально-економічного розвитку, наявністю
природних ресурсів тощо, а також від адекватного відображення зовніш -
ньою політикою глобальних тенденцій світового розвитку.
Застосовуючи цю формулу до України, можна стверджувати, що реальна
«сила держави» на етапі її становлення була не такою вже суттєвою, у
кращому разі Україну можна було віднести до напівпереферійних середніх
країн. Наприклад, незважаючи на досить вагому частку республіки в
економіці СРСР, — сільськогосподарське виробництво становило 23,5%,
промисловість — 16,9% загальносоюзних обсягів, — щодо неї проводилася
по суті колоніальна політика. Промовистим є, наприклад, такий факт:
напередодні розпаду СРСР Українська РСР контролювала лише 5% свого
валового національного продукту2.
20 Степан Віднянський
21Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України
Отже, становлення нової, самостійної зовнішньої політики, що відпо -
відала б національним інтересам, стало одним із першочергових завдань у
розбудові суверенної, демократичної, незалежної Української держави.
Перед новою українською політичної елітою з надзвичайною гостротою
постало питання теоретичного осмислення місця держави в сучасній
системі міжнародних відносин і напрацювання концептуальних засад її
зовнішньої політики. Утім, як зазначав перший міністр закордонних справ
незалежної України А. Зленко (липень 1990 р. — серпень 1994 р.), «вироб -
лення нової доктрини міжнародних відносин з перших кроків ускладню -
валося цілою низкою об’єктивних чинників і тривалий час українська
зовнішньополітична доктрина потерпала від дещо спрощених підходів до її
визначення та від недостатньо розробленої теоретичної бази»3.
Історіографія предмета, що розглядається у нашій статті є великою за
обсягом. Тому наш підхід до історіографічного аналізу ґрунтується на
висвітленні ключових праць діаметрально ідеологічно орієнтованих укра -
їнських науковців і політичних діячів, які презентують максимально
широкий спектр позицій щодо зовнішньої політики України.
Узагальнення історичного досвіду формування зовнішньої політики
України на різних етапах історії було здійснено до десятиліття незалежності
у фундаментальній академічній праці колективу вітчизняних істориків
«Нариси з історії дипломатії України». Вказана праця задає парадигму
наукового аналізу багатьох питань, що порушуються у нашій статті. Автори
поєднують глибину історичного аналізу з оригінальною концепцією, що
доводить тяглість процесу вітчизняної дипломатичної діяльності, незва -
жаючи на втрату незалежності й державної та міжнародної суб’єктності на
різних історичних етапах4. Аналогічне титанічне завдання спробували
вирішити й автори індивідуально. З нашого погляду, найбільш вдала така
спроба належить перу О. Івченка. У його монографії показано історичну
ретроспективу й сучасний стан України у системі міжнародних відносин.
Однак, на нашу думку, у цій науковій праці недостатньо уваги приділено
проблемі взаємовпливу між внутрішньої й зовнішньої політикою держави,
причому не лише за умов глобалізації, а фактично на всіх історичних
етапах5.
Завдання персоніфікації вітчизняної дипломатичної історії вирішують у
своїх працях В. Головченко, В. Матвієнко, Д. Табачник. Підхід до висвіт -
лення української дипломатії в особах є досить продуктивним. Він дає
можливість побачити не лише дію «об’єктивних» факторів міжнародних
відносин, а й краще зрозуміти персональний внесок різних вітчизняних
дипломатів у зовнішню політику України6. Перші кроки дипломатії
незалежної України, зокрема деякі маловідомі й характерні факти історично
складного і доленосного періоду української історії після проголошення
незалежності висвітлює у своїх спогадах один із найдосвідченіших кадро -
вих вітчизняних дипломатів Б. Корнєєнко7.
У цьому контексті науковий інтерес становлять праці відомого укра -
їнського дипломата А.М. Зленка. Як колишній міністр закордонних справ,
він крізь призму власного досвіду й досягнень історичної науки пропускає
новітній період зовнішньої політики України. Зокрема досвід перших
десяти років незалежності відзеркалено в оригінальній монографії й збір -
нику виступів, промов і статей А. Зленка8. Своєрідним доповненням цих
праць є також підготовлений ним навчальний підручник «Зовнішньопо -
літична стратегія і дипломатія України». Автор схиляється до ідеї про -
ведення прагматичної багатовекторної зовнішньої політики України9.
Альтернативна позиція стосується обґрунтування пріоритетності євро -
пейського напряму зовнішньої політики України. Цей підхід поєднує
вітчизняні національні інтереси й безпеку. Яскравий приклад такого
наукового аналізу представлений у численних публікаціях С. Василенко,
В. Горбуліна, О. Ковальової, Г. Перепелиці, Л. Чекаленко та інших віт -
чизняних авторів10. Великий масив наукової літератури присвячено дослід -
женню взаємозв’язку різних аспектів національної безпеки України та її
зовнішньої політики. О. Данільян, наприклад, розглянув суть, структуру та
напрями реалізації національної безпеки України. Звичайно, масштаб однієї
монографії не дав можливість висвітлити всі аспекти згаданої системної
проблеми, але дав можливість автору викласти власний концептуальний
підхід11.
Справжній інформаційний вибух у дискусіях з приводу зовнішньо -
політичних орієнтирів України відбувся на хвилі помаранчевої революції
2004 р. Звичайно, це питання залишалось у фокусі уваги вітчизняних
науковців і дипломатів увесь час, але воно актуалізувалося за умов
загострення зовнішніх і внутрішніх викликів. Зокрема впливу традиційних
і новітніх тенденцій розвитку міжнародної системи у постбіполярному світу
на формування й розвиток системи зовнішньої політики України при -
свячено колективну працю істориків-міжнародників Київського національ -
ного університету імені Тараса Шевченка за редакцією Л. Губерського12.
Відомий український діаспорний науковець Б. Осадчук, аналізуючи про -
блеми вітчизняної геополітичної орієнтації, наголошує, що пріоритетним
має бути європейський вектор13. Натомість В. Литвин у монографії
«Україна: Європа чи Євразія?» зазначає, що вибір геополітичної орієнтації
залежить не лише від зовнішньополітичних імперативів, а й внутрішньо -
політичних потреб. Причому на різних етапах історії ці потреби зако -
номірно змінюються14.
Показовим у цьому сенсі є заочна дискусія, що розгорнулася між
відомими і впливовими радниками з міжнародних питань доби прези -
22 Степан Віднянський
23Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України
дентства Л.Д. Кучми — А. Гальчинським та А. Орлом. Зокрема А. Галь -
чинський звертає увагу на ключову тезу своєї концепції — непросте
геополітичне становище України, розташованої на перехресті різних
геостратегічних інтересів. Водночас автор надає перевагу європейським та
євразійським пріоритетам зовнішньої політики України15. Однак недолуга
спроба реалізації одновекторної зовнішньої політики з орієнтацією на Захід
у 2005–2009 рр. викликала загострення українсько-російських відносин.
Причини цього у своїх публіцистичних статтях розглянув А. Орел16. Він
однозначно стверджував, що «суперництво з Москвою смерті подібно»17.
Цю тезу менш критично, але на конкретних прикладах діяльності нової
влади обстоює й колишній президент України Л. Кучма. Загалом його книга
«Після майдану» досить обґрунтовано доводить факт неоднозначності
зовнішньополітичних орієнтирів влади, що прийшла після помаранчевої
революції18.
У центрі суспільно-політичних та історіографічних дискусій залиша -
ються проблеми теорії й практики європейської та євроатлантичної інте -
грації України у конкретних геополітичних умовах сучасності. Офіційний
нейтральний позаблоковий статус України може розглядатися по-різному.
За однією версією, це є елемент стратегічної невизначеності України19.
Триває наукова дискусія з питання визначення причин такого стану речей.
Досить популярною є думка про те, що однією з важливих причин цього
явища є боротьба Росії та Заходу (в широкому сенсі цього поняття) за
впливи на Україну20. Звичайно, насамкінець, нехай і слабка, але реальна
міжнародна підтримка нейтрального статусу України зумовлюється її
стратегічною роллю як транзитного постачальника російського газу в
Європу. Таким станом порушуються досить серйозні завдання перед
українською енергетичною дипломатією21.
Чимало науковців і представників політичної еліти України погоджу -
ються з тезою про необхідність врахування цих об’єктивних імперативів у
формуванні стратегії європейської інтеграції України22. Цю позицію
переконливо обґрунтовує В. Копійка у монографії про досвід розширення
Європейського Союзу 2004 р. та інтереси України23. Водночас розгляд
України як «запасного гравця Європи» концептуально виводить її за межі
об’єднаної Європи, що є, з нашого погляду, помилковою тезою24.
Більш концептуально виваженою є історіографічна теза про доповню -
ваність Європи саме Україною, зокрема й через регіональне лідерство
України у Центрально-Східній Європі25. Однак будь-які реалістичні
зовнішньополітичні стратегії мають спиратися на раціональний науковий
аналіз і враховувати максимально широкий комплекс різних факторів, що
заважатимуть, або сприятимуть реалізації того, або іншого зовнішньопо -
літичного вибору. Зокрема на цьому слушно наголошує у своїй монографії
О. Горенко26. Загалом навіть на підставі ретроспективного аналізу істо -
ріографії можна свідчити про продуктивність дискусій щодо стратегічного
вибору зовнішньої політики України.
З нашого погляду, показовими й водночас історично дуже важливими і
сповненими подій відрізком часу були 1990–1991 рр. — багато в чому
драматичний, суперечливий і надзвичайно бурхливий період «сувере -
нізації», або підготовки до становлення суб’єктності України в міжнародних
відносинах, аналіз якого дає можливість більш повного з’ясування сьо -
годнішніх проблем зовнішньополітичної діяльності нашої держави.
Перші кроки, спрямовані на те, щоб концептуально визначитися у сфері
зовнішньої політики, були зроблені ще навесні 1990 р., коли 29 квітня
колегія Міністерства закордонних справ Української РСР розглянула
питання «Про участь МЗС УРСР у розробці концепції діяльності УРСР на
міжнародній арені в нових умовах». Сам факт розгляду цього питання у
такій постановці набував симптоматичного значення. У доповіді з цього
питання зокрема зазначалося, що в основу такої концепції має бути
покладено новий розподіл обов’язків між загальносоюзним і респуб -
ліканськими зовнішньополітичними відомствами. Підкреслювалося, що
республіка матиме більше можливостей для встановлення двосторонніх
відносин. Особливо наголошувалося на тому, що слід наполегливо боротися
проти централізованості й монополії з боку союзних відомств у зовнішній
політиці. Щоправда, обговоренням цього питання тоді й обмежились.
Москва не могла допустити, щоб союзні республіки отримали реальні
важелі для визначення й реалізації зовнішньої політики, яка б відповідала
національним інтересам суб’єктів Союзу.
Символічними у цьому сенсі були й результати союзно-республіканської
науково-практичної конференції «Загальноєвропейське співробітництво і
союзні республіки», що відбулась у столиці України 27 лютого — 2 березні
1990 р. Зокрема на конференції обговорювались актуальні політичні,
економічні, міжнародно-правові, гуманітарні питання зовнішньополітичної
діяльності й були розроблені практичні рекомендації по здійсненню
суверенних прав республік у міжнародних відносинах, об’єднанню зусиль
і найбільш раціональному використанню їх потенціалу в загальноєвро -
пейському процесі, розвитку співпраці на континенті. Цими питаннями мав
займатися створений у Міністерстві закордонних справ СРСР Відділ
союзних республік. Передбачалась більш широка участь представників
республік у діяльності радянських посольств і консульств за кордоном, а
також міжнародних організацій, що мали вплив на загальноєвропейську
співпрацю та деякі інші конкретні заходи27. Однак відчутних змін не
відбулось. Усе, що стосувалось участі республік у зовнішніх відносинах,
залишалось у віданні центральних союзних органів.
24 Степан Віднянський
Характерним у цьому контексті був і такий факт. У червні 1990 р.
колегія МЗС УРСР розглянула питання «Про деякі зміни у протокольній
практиці». Гостру дискусію викликала назва майбутнього документа. Було
запропоновано зокрема таку назву: «Державний протокол УРСР». Лунали
й інші пропозиції. Зрештою, зійшлися на варіанті назви документа,
запропонованому тоді першим заступником міністра закордонних справ
А. Зленком: «Про протокольну практику УРСР». Іншого, за тих історичних
умов, мабуть, і не могло бути. Водночас слід наголосити, що значення
самого порушування згаданих питань та їх обговорення неможливо
переоцінити. Сміливі на той час ідеї, думки і пропозиції щодо приведення
зовнішньополітичної діяльності тоді ще УРСР відповідно до національних
інтересів республіки стали важливою частиною інтелектуального й
політичного досвіду, що відіграв вагому роль у подальшому розвитку
державотворчих процесів в Україні.
Сказане стосується не лише виконавчої, а й законодавчої гілки влади.
Законотворча діяльність обраної у березні 1990 р. вперше демократичним
шляхом Верховної Ради УРСР у галузі зовнішньої політики була важливою
складовою механізму розроблення і забезпечення міжнародної право -
суб’єкт ності України. Безпосередню практичну роботу в цьому напрямі
здійснювала комісія у закордонних справах Верховної Ради. Саме на її
засіданні 28 червня 1990 р. прийнято рішення, згідно з яким МЗС УРСР у
двотижневий термін мало підготувати і внести на розгляд комісії пропозиції
щодо законодавчого забезпечення зовнішньополітичної діяльності УРСР.
Напрацювання, ідеї та пропозиції, накопичені у процесі розгляду
питань, пов’язаних із зовнішньополітичною діяльністю УРСР, створили
підґрунтя для підготовки, бурхливого обговорення й тріумфального схва -
лення Верховною Радою УРСР поіменним голосуванням 16 липня 1990 р.
«Декларації про державний суверенітет України», якою проголошувалися
«верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в
межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах»28.
Вона стала предтечею незалежності України і першим, надзвичайно важ -
ливим, кроком до її реального міжнародного визнання. Проголошені в
Декларації основоположні принципи та основні політичні, економічні,
соціальні завдання державотворення стали визначальними на всіх напрямах
розбудови вільного демократичного суспільства, здійснення завдань внут -
рішньої й зовнішньої політики суверенної Української держави. Її прин -
ципові положення зокрема стали головними орієнтирами зовніш ньопо -
літичної діяльності УРСР до прийняття Акта проголошення неза лежності
України 24 серпня 1991 року.
Реалізуючи свій суверенний статус у міжнародних відносинах, Україна
виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування. Урочисто
25Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України
проголосивши про свій намір стати у майбутньому постійно нейтральною,
позаблоковою і неядерною державою, Україна заявила про свою рішучість
активно сприяти зміцненню загального миру і міжнародної безпеки.
Принципове значення мало положення Декларації про безпосередню участь
України у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.
Включаючись у загальну систему міжнародних відносин, що почала фор -
муватись у нових умовах і на нових принципах, Україна визнала перевагу
загальнолюдських цінностей і пріоритет загальновизнаних норм міжна -
родного права над нормами внутрішньодержавного права.
Треба зазначити, що у період від схвалення Декларації до проголошення
Акта незалежності, а також проведення референдуму і перших виборів
Президента України 1 грудня 1991 р. керівництво зовнішньою політикою
здійснювалося Верховною Радою України. І в цьому був свій сенс. Адже на
той час, в умовах загострення загальної політичної ситуації в країні,
обраний у березні 1990 р. вперше демократичним шляхом український
парламент був єдиним органом державної влади, що виступав і діяв від імені
всього народу.
Після ухвалення Декларації про державний суверенітет України під
тиском громадськості й демократичних, націонал-патріотичних сил у пар -
ламенті Верховна Рада почала обережне та обмежене наповнення її реальним
змістом. Вплив колись всесильного політбюро ЦК Компартії України та її
парламентської фракції на роботу Верховної Ради неухильно слабшав.
Компартія України дедалі більше втрачала свою монопольну позицію у
засобах масової інформації. Водночас в українському суспільстві катаст -
рофічно падали інтерес і довіра до офіційних видань та пропаганди взагалі.
Тим часом Верховна Рада, потіснивши ЦК Компартії України, остаточно
посіла центральне місце у суспільно-політичному житті рес публіки. Вона, з
одного боку, найточніше відображала динаміку політичної боротьби у сус -
пільстві, а з іншого — стала своєрідним генератором громадських процесів.
Зокрема 30 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила принципове для
українців рішення про повернення до України для продовження служби всіх
солдатів Радянської армії, призваних з її території.
На засіданні комісії у закордонних справах Верховної Ради 23 липня
1990 р. на посаду міністра закордонних справ УРСР одноголосно було
рекомендовано А. Зленка. 27 липня при затвердженні на цю посаду Вер -
ховною Радою він виклав і концепцію діяльності МЗС. Зокрема серед
пріоритетних напрямів зовнішньополітичної діяльності було названо:
- необхідність переорієнтації зовнішньої політики, встановлення і
розвиток безпосередніх двосторонніх відносин із державами, що
мають пріоритетний, значний або спеціальний інтерес для України.
Залучення республіки до міжнародної співпраці у політичній,
26 Степан Віднянський
27Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України
торговельно-економічній, науково-технічній, культурній та інших
галузях для забезпечення національних інтересів України;
- з урахуванням як політичних, так і економічних, і гуманітарних
інтересів, зв’язків, що історично склалися, першорядне значення для
України набуває європейський напрям зовнішньої політики, приєд -
нання до загальноєвропейського процесу, оскільки Україна практично
вилучена з регіональної багатосторонньої співпраці в Європі (за
винятком участі в Європейській Економічній Комісії ООН). «Ми не
вимагаємо для себе чогось надзвичайного, — наголошував А. Зленко.
— Україна, як з політичної, так і з міжнародної точки зору, має всі
підстави для поставки питання про безпосередню участь у євро -
пейському процесі»29;
- розвиток нормальних відносин з усіма країнами, але особливо це
стосується безпосередніх сусідів України. Важливою передумовою
таких взаємовідносин є підтвердження принципу недоторканності
кордонів у повоєнній Європі, що історично склалися і знайшли своє
закріплення у Гельсінському Заключному Акті. Україна виступає за
закріплення цього принципу у двосторонніх відносинах із країнами
Європейського континенту. Із сусідніми державами — укладення на
певному етапі договорів про добросусідство, дружбу і співпрацю;
- налагодження відносин із країнами, де проживає значна кількість
громадян українського походження. Прагнути до того, щоб Україна
стала притягальною силою для мільйонів українців, які живуть за її
межами, налагоджувала свої відносини з ними по-новому, надаючи їм
можливості для задоволення своїх культурних потреб, для реалізації
природного потягу до своєї історичної батьківщини;
- подальша активізація діяльності в ООН та інших міжнародних
організаціях.
На основі Декларації Верховна Рада 3 серпня 1990 р. прийняла Закон
«Про економічну самостійність Української РСР», реалізація якого мала
стати матеріальним фундаментом державного суверенітету України.
У 12 ст. Закону викладалися принципи розвитку зовнішньоекономічної
діяльності республіки. «Українська РСР, — зазначалося в ній, — самостійно
здійснює керівництво зовнішньоекономічною діяльністю, бере безпосе -
редню участь у міжнародному поділі та розвиває економічне співро -
бітництво з іншими державами на основі принципів заінтересованості,
рівноправності і взаємної вигоди, бере участь у діяльності міжнародних
економічних організацій. Міжнародні угоди УРСР з питань економічної
діяльності укладаються відповідно до її законодавства»30. Прийнята на тому
ж засіданні Верховної Ради постанова про реалізацію Закону про еконо -
мічну самостійність спрямована на неухильне дотримування суве ренних
прав України і захист її економічних інтересів. У ній під крес лювалося, що
«всі дії суб’єктів господарських відносин, які суперечать державному
суверенітету і економічним інтересам Української РСР, визна ються недійс -
ними і протиправними»31.
Отже, у Декларації про державний суверенітет і Законі про економічну
самостійність уперше визначено основні принципи внутрішньої й зовніш -
ньої політики України. Ці два правові акти створювали насамперед
передумови для корінних змін у політичному, економічному й соціальному
житті республіки. Водночас вони відкривали перспективи і для нової
зовнішньополітичної діяльності України як суб’єкта міжнародного права,
рівноправного учасника міжнародного спілкування, зокрема її участі в
Організації Об’єднаних Націй. Виступаючи у вересні 1990 р. на 45-й сесії
Генеральної Асамблеї ООН, Голова Ради Міністрів УРСР В. Масол про -
інформував світове співтовариство, що прийнятий парламентом республіки
Закон про економічну самостійність «сприяє включенню України в між -
народне життя адекватно її політичному, економічному, інтелектуальному та
культурному потенціалу»32.
25 грудня 1990 р. Верховна Рада прийняла постанову «Про реалізацію
Декларації про державний суверенітет Україні у сфері зовнішніх зносин».
Для забезпечення безпосередніх зовнішньополітичних і зовнішньоеконо -
мічних відносин УРСР з іноземними державами відповідно до Декларації
про державний суверенітет Верховна Рада доручила Раді Міністрів УРСР
при встановленні дипломатичних, консульських, торговельних відносин з
іноземними державами виходити з необхідності найефективнішого забез -
печення інтересів України та їх пріоритетності; вирішити питання про
акредитацію консульських установ іноземних держав на території України
при Міністерстві закордонних справ УРСР; спрямувати зусилля на забез -
печення безпосередньої участі Української РСР у загальноєвропейському
процесі та європейських структурах. Уряду пропонувалося передбачити у
бюджеті республіки статтю видатків на зовнішньополітичну й зовніш -
ньоекономічну діяльність, ураховуючи факт установлення УРСР безпосе -
редніх відносин з іноземними державами, її участі у загальноєвропейському
процесі й міжнародних організацій. Доручалося розробити і дати впродовж
першого кварталу 1991 р. на розгляд Верхової Ради проекти законів, що
мають регулювати зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні зносини
України. Було вирішено також створити систему підготовки кадрів для
органів зовнішніх відносин республіки33.
Постанова Верховної Ради, що визначала конкретні першочергові
завдання уряду, міністерства закордонних справ та інших відомств України
по розвитку зовнішніх зносин, могла стати етапною в активізації зовніш -
ньополітичної діяльності суверенної Української держави. Проте її реалі -
28 Степан Віднянський
зація, утвердження справжнього державного суверенітету України, особ-
ливо у зовнішній політиці й міжнародних відносинах, було справою
нелегкою, враховуючи складну кризову ситуацію в країні, що все більше
загострювалась. Зокрема на цьому етапі зовнішньополітичні можливості
України були доволі обмеженими, оскільки де-факто наша держава зали -
шалася союзною республікою у складі СРСР, а зусилля української дип -
ломатії на міжнародній арені у напрямі наповнення суверенітету України
реальним змістом викликало жорсткий спротив з боку союзного центру і
часом нерозуміння з боку лідерів окремих західних держав. Чого варта,
наприклад, різка відповідь 1990 року прем’єр-міністра Великої Британії
Маргарет Тетчер на запитання про можливість української незалежності й
встановлення українсько-британських відносин: «Британія не веде окремих
переговорів з Аляскою чи Каліфорнією», — відповіла вона. Або такий
приклад: восени 1990 р. делегація УРСР — європейської країни, члена-
засновника ООН і учасника її 15-ти спеціалізованих установ і члена понад
60-ти їх постійних чи тимчасових органів, — так і не отримала навіть
статусу спостерігача на Паризький зустрічі у верхах Наради з безпеки
і співробітництва в Європі (НБСЄ). На знак протесту міністр закордонних
справ УРСР А. Зленко вийшов зі складу спільної радянської делегації,
очолюваної Президентом СРСР М. Горбачовим, і залишив саміт. І все
ж навіть у цих непростих умовах удалося закласти фундамент майбутніх
відносин із деякими принципово важливими для нашої країни державами.
Першочергового значення у розвитку двосторонніх відносин Україна
надавала налагодженню безпосередніх контактів із сусідніми державами.
Успішний початок у цьому процесі покладено у взаємовідносинах з
Угорською Республікою, керівництво якої виявляло надзвичайно велику
зацікавленість щодо набуття Україною державного суверенітету і сміливо
підтримувало й заохочувало всі її починання у зміцненні незалежності.
Історія становлення новітніх українсько-угорських відносин бере свій
початок ще з кінця 1989 р., коли в Угорщину прибула українська делегація,
очолювана міністром культури УРСР Ю. Олененком. Уперше в сучасній
історії України було підписано двосторонній протокол про співпрацю
сусідніх країн у галузі культури34. У серпні 1990 р. на запрошення міністра
закордонних справ Угорщини Г. Єсенські відбувся робочий візит міністра
закордонних справ УРСР А. Зленка до Угорської Республіки.
До речі, як згадував згодом А. Зленко, «цьому намагалося зашкодити
Посольство СРСР в Угорщині, яке відстежувало кожний наш крок і навіть
попереджало, що «не допустить будь-яких дій», які не узгоджувалися б із
союзними відомствами»35. Водночас зустріч міністрів закордонних справ
стала підготовкою до відвідування України Президентом Угорської Рес -
публіки.
29Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України
27 вересня 1990 р. в Києві відбулася зустріч Голови Верховної Ради
УРСР Л. Кравчука і Президента Угорської Республіки А. Гьонца, який
прибув в Україну з офіційним візитом. Слід підкреслити, що це був перший
офіційний візит до нашої республіки глави іншої держави після прийняття
Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України.
Відбулися українсько-угорські переговори по широкому колу питань
двосторонніх відносин, у результаті яких було прийнято Спільну Заяву.
У цьому важливому міжнародно-правовому документі Українська РСР
та Угорська Республіка підтверджували своє прагнення підтримувати і
розвивати взаємовигідну співпрацю й добросусідські відносини, що від -
повідають їх національним інтересам і не спрямовані проти третіх сторін,
ґрунтуються на Статуті ООН, документах Наради з питань безпеки та
співробітництва в Європі, загальновизнаних принципах і нормах міжна -
родного права. Це було дуже важливо з огляду на легітимацію Декларації
про державний суверенітет УРСР. Сторони також заявляли про невід’ємне
право народів України та Угорщини визначати свій внутрішній і зовнішній
статус без втручання ззовні та здійснювати свій політичний, економічний,
соціальний і культурний розвиток36.
Серед інших документів, що закладали основи якісно нових, прямих
двосторонніх відносин України із сусідніми східноєвропейськими краї -
нами, була і Декларація про принципи та основні напрями розвитку
українсько-польських відносин, підписана 13 жовтня 1990 р. під час
офіційного візиту в Україну міністра закордонних справ Республіки
Польща К. Скубі шев ського. У ній Україна і Польща заявляли про своє
прагнення до утвердження між ними як суверенними державами добро -
сусідських відносин і під тримання й розвитку взаємовигідної співпраці,
що відповідають їх націо нальним інтересам. Основою цих відносин,
підкреслювалось у Декларації, є принципи Статуту ООН, Гельсінського
Заключного акта та інших доку ментів Наради з питань безпеки та спів -
робітництва в Європі, зокрема принципи суверенної рівності, непоруш -
ності кордонів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи,
мирного врегулювання спорів.
Українська РСР і Республіка Польща заявили, що вони не мають одна до
одної жодних територіальних претензій, розглядають існуючий між ними
державний кордон як непорушний тепер і в майбутньому і вважають це
важливим елементом миру й стабільності в Європі. У Декларації наголо -
шувалось, що Україна і Польща будуть всебічно заохочувати українсько-
польські зв’язки, усвідомлюючи етнічну й культурну спорідненість
українського і польського народів і дбаючи про збереження позитивної
спадщини їх багатовікових відносин37. Отже, був зроблений перший, досить
важливий, крок на шляху до українсько-польського примирення, що згодом
30 Степан Віднянський
стало важливою опорою нової Східної Європи, а в ширшому сенсі —
гарантом геополітичної стабільності у цій частині світу.
Згідно з Декларацією про державний суверенітет Міністерство закор -
донних справ України вживало сплановані заходи по встановленню прямих
зв’язків республіки з іншими європейськими країнами. Вирішувалося важ -
ливе завдання — створення якісно нової моделі двосторонніх відносин
України із сусідніми країнами Східної Європи: Польщею, Чехо-Словач -
чиною, Угорщиною, Румунією, Болгарією — на основі рівноправної
співпраці й партнерства, з оформленням цих умов у відповідних між -
державних договорах і угодах. Водночас розпочались активні переговори з
представниками США, Канади, країн Західної й Центральної Європи.
Наприклад, згадуючи напружені переговори у Бонні 19–22 грудня 1990 р. з
міністром закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини Г. Ген -
шером, який на той час обіймав посаду Голови Ради міністрів закордонних
справ держав-учасниць Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі,
А. Зленко зазначав, що Геншера можна вважати одним із батьків українсько-
німецького партнерства, який «бачив Україну як важливого європейського
гравця, якого єднатимуть з ЄС насамперед відкриті ринки» і тому «сам
запропонував сприяти Україні в її якнайшвидшому визнанні країнами ЄС та
у прийнятті до НБСЄ»38.
Щодо відносин із республіками СРСР, то згідно з Декларацією про
державний суверенітет України вони налагоджуватимуться на основі
договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтру -
чання у внутрішні справи. Зокрема із санкції Верховної Ради почали
встановлюватися такі зв’язки з іншими республіками, що протиставили себе
союзному центру. У жовтні 1990 р. підписано Заяву про взаємовідносини
між УРСР і БРСР, листопаді–грудні договори про основи відносин в обхід
горбачовського центру укладено Україною з Російською Федерацією і
Білоруською РСР, упродовж 1991 р. — з Казахською РСР, Республікою
Киргизстан, Узбекистаном, Азербайджаном, проведено переговори щодо
підготовки та укладення такого договору з Республікою Молдова. Ці
договори відкривали нові перспективи у відносинах України із союзними
республіками. Уперше після їх входження до Союзу РСР визначались
основи взаємовідносин через проголошення державного суверенітету
республік. Окрім визнання незалежності сторін, договорами передбачалася
повна самостійність при розв’язанні всіх проблем, установлення дво -
сторонніх відносин на взаємовигідній основі, у дусі братерства, дружби і
співпраці в усіх галузях суспільного життя. Вони фактично створювали
основу принципово нового союзу республік, відносини між якими
формуються на спільності політичних, економічних та культурних інтересів
їх народів. Зокрема Голова Верховної Ради України Л. Кравчук під час
31Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України
укладення договору з Білоруською РСР 29 грудня 1990 р. зазначив, що «ми
закладаємо фундамент нового Союзу суверенних держав, даємо початок
відповіді на запитання — яким бути нашому Союзу»39.
Щоб запобігти падінню економіки, викликаного неспроможністю цент -
ральних органів влади Союзу позитивно вплинути на кризову соціально-
економічну ситуацію в республіках, і зберегти народногосподарські зв’язки
між ними, у жовтні 1990 р. — січні 1991 р. Україна уклала міжурядові
двосторонні угоди про економічну і культурну співпрацю на 1991–1995 рр.
з усіма 14 союзними республіками. Це дало зокрема можливість помітно
прискорити укладення на 1991 р. договорів між підприємствами та орга -
нізаціями про взаємні поставки продукції. Упродовж 1991 р. Україна уклала
угоди практично з усіма республіками про принципи торговельно-еконо -
мічної співпраці40.
Проте акцент на розвиток двосторонніх відносин із зарубіжними краї -
нами не означав зменшення уваги до питань участі України у діяльності ООН
та інших міжнародних організацій. Навпаки, в умовах нового між народно-
правового статусу України важливим було не лише закріпити свої позиції як
одного із фундаторів-засновників Організації Об’єднаних Націй, а й подаль -
шою активізацією участі в її діяльності сприяти перетворенню ООН в ефек -
тивно діючий інструмент миру і загальної безпеки, використати мож ливості
цього визнаного світового політичного центру координації міжна родної
співпраці для вступу суверенної України рівноправним членом у світове
співтовариство, підвищення її авторитету і впливу на міжнародній арені.
Цю лінію зовнішньополітичної діяльності України підтверджено на
45-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, що відкрилася 18 вересня 1990 р.
Глава делегації УРСР А. Зленко наніс візит Генеральному секретареві ООН
Х. Пересу де Куельяру, проінформував його про прийняття Верховною
Радою УРСР Декларації про державний суверенітет і підкреслив при цьому,
що в своїй зовнішньополітичній діяльності Республіка керуватиметься
положеннями цього документа. Генеральний секретар ООН, своєю чергою,
високо оцінив внесок Української РСР у справу зміцнення миру й безпеки,
її корисні ініціативи з низки актуальних міжнародних проблем. Він побажав
подальших успіхів у демократичних перетвореннях суспільно-політичного
життя України41.
Нові орієнтири зовнішньої політики України як суверенної держави та
активні зусилля української дипломатії по встановленню й закріпленню
безпосередніх контактів і двосторонніх відносин, розширенню її міжна -
родних зв’язків, а також становище в Україні після проголошення Декла -
рації про державний суверенітет виявляли зацікавлену увагу зарубіжних
спостерігачів — політичних діячів, дипломатів, представників ділових кіл
багатьох країн і керівників міжнародних організацій. Підтвердженням
32 Степан Віднянський
цьому може бути зокрема відвідання України 12–14 вересня 1990 р.
делегацією підкомітету Північноатлантичної асамблеї по Східній Європі та
Радянському Союзу, очолюваної головою підкомітету Яном Петерсеном
(Норвегія).
Новою формою зовнішніх зв’язків України стали міжпарламентські
контакти. Приймання у Верховній Раді УРСР зарубіжних парламентських
делегацій, а також безпосередні стосунки народних депутатів із зарубіж -
ними парламентарями під час поїздок до інших країн сприяли розвитку
міжнародних відносин України, їх демократизації, ознайомленню із зару -
біжним досвідом та його використанню в умовах становлення демо -
кратичних інститутів суверенної Української держави. Враховуючи роль
міжпарламентських зв’язків, особливо у розвитку двосторонніх відносин
країни з іншими державами, Президією Верховної Ради у грудні 1990 р.
прийнято спеціальну постанову про підвищення ефективності міжнародних
зв’язків Верховної Ради УРСР42.
У листопаді 1990 р. Москва розіслала у союзні республіки проект
нового Союзного договору, у розробці якого Україна участі практично не
брала. Зокрема 28 вересня, напередодні відкриття чергової сесії укра -
їнського парламенту, було обнародувано звернення Президії Верховної Ради
до громадян України, в якому підкреслювалося, що до досягнення «ста -
білізації політичної і економічної ситуації, побудови правової суверенної
Української держави і прийняття нової Конституції республіки» Президія
ВР вважає укладення Союзного договору «передчасним». Поступово почала
превалювати думка, що Україна може брати участь у переговорах щодо
підготовки проекту лише на основі Декларації про державний суверенітет.
Про це говорив Голова Верховної Ради УРСР у своєму виступі на Все -
світньому економічному форумі, що відкрився 31 січня 1991 р. в швей -
царському м. Давосі.
30 травня — 1 червня 1991 р. відбувся перший офіційний візит Голови
Верхової Ради України Л. Кравчука за кордон — в Угорську Республіку.
Відбулися переговори з Президентом Угорщини А. Гьонцем, Прем’єр-
міністром Й. Анталлом, Головою Державних Зборів Д. Сабадом. 31 травня
в угорському парламенті було підписано дев’ять важливих двосторонніх
документів, що мали регулювати співпрацю у різних галузях і фактично
заклали фундамент договірно-правової бази українсько-угорських відносин.
Серед них — Декларація про основи відносин між Української РСР і
Угорською Республікою, що розвивала і доповнювала Спільну Заяву
керівників двох сусідніх держав, підписану в Києві 27 вересня 1990 р.
У цьому документі передбачалося, що його положення становитимуть
основу для укладення відповідного міждержавного договору між Україною
та Угорщиною. Було домовлено про створення міністерствами закордонних
33Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України
справ двох республік спільної робочої групи експертів для підготовки
проекту Договору про добросусідство і співробітництво між Україною та
Угорщиною. Принципове значення у плані договірно-правового оформ -
лення взаємовідносин мало підписання українсько-угорської Консульської
конвенції. Українською РСР і Угорською Республікою підписані також на
міждержавному рівні Декларація про основні напрями співробітництва в
гуманітарній сфері, Декларація про принципи співробітництва щодо забез -
печення прав національних меншин, міжурядова Угода про торговельно-
економічні зв’язки і науково-технічне співробітництво43.
Будапештська зустріч найвищих керівних державних діячів Української
РСР і Угорської Республіки була показником того, що добросусідські
відносини між двома країнами розвиваються по висхідній лінії. Підписані
документи стали початком створення нової правової основи відносин між
сусідніми суверенними державами і викликали велику зацікавленість і
схвалення світового співтовариства. Утім на інтенсивний розвиток укра -
їнсько-угорських міждержавних відносин була й інша реакція, зокрема із
Москви. Напередодні офіційного візиту Л. Кравчука до Угорщини, Мініс -
терство закордонних справ СРСР через своє посольство в УР «нагадувало»
офіційним угорським властям, що «Україна — це тільки частина Радян -
ського Союзу» і водночас здійснювало шалений тиск на українських
дипломатів, про який зокрема відверто згадує один із них — майбутній
перший Надзвичайний і Повноважний посол України в Угорській Респуб -
ліці Д. Ткач44.
У липні–серпні в Ново-Огарьові під Москвою Президент СРСР
М. Горбачов кілька разів збирав лідерів республік для завершальних кон -
сультацій по проекту Союзного договору. Одразу після створення неконсти -
туційного органу — Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС,
російська абревіатура — ГКЧП) вранці 19 серпня до Києва прибув коман -
дувач Сухопутних військ СРСР генерал В. Варенников. У супроводі міс цевого
генералітету він з’явився до Голови Верховної Ради УРСР з повідомленням
про події, що сталися у Москві. Він попередив, що спроби невиконання
наказів ДКНС призведуть до негайного запровадження в республіці над -
звичайного стану. Л. Кравчук і Верховна Рада зайняли позицію ухильного
очікування. Лише повний провал московського путчу, вирішальна роль в
якому належала Б. Єльцину та його прибічникам, зберіг Україну від утрати
національного суверенітету і повернення її до тота літарних часів.
24 серпня 1991 р. на позачерговій сесії Верховної Ради з доповіддю про
політичну ситуацію виступив Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук.
У доповіді й співдоповідях (від парламентської більшості виступив
О. Мороз, від демократичної опозиції — І. Юхновський) висловлювалася
одна думка: про необхідність ужиття рішучих заходів щодо захисту суве -
34 Степан Віднянський
ренітету України. Л. Кравчук запропонував створити Раду оборони, Збройні
сили України, Національну гвардію, прискорене формування Консти ту -
ційного суду. Пропонувалося ухвалити закон про статус військ, розта -
шованих на території України, вирішити питання про департизацію
правоохоронних органів республіки, ужити заходів щодо забезпечення
економічного суверенітету. Зокрема уряд мав організувати перехід у влас -
ність України підприємств і організацій союзного підпорядкування, увести
в обіг власну грошову одиницю й забезпечити її конвертування. У ті
критичні дні ці заходи означали утвердження незалежного статусу України.
УРСР припиняла своє існування, народжувалася самостійна Україна. Щоб
надати цілковитої легітимності цим доленосним рішенням, І. Юхновський
від імені Народної Ради запропонував проголосити акт, в якому мав бути
зафіксований новий державний статус України, а потім підтвердити цей акт
на всенародному референдумі. Одночасно Народна рада виступила з
вимогою заборонити діяльність Комуністичної партії України. У другій
половині дня Верховна Рада проголосила Акт незалежності України.
Водночас Верховна Рада визнала за необхідне провести 1 грудня 1991 р.
всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення неза -
лежності України і вибори Президента України.
1 грудня 1991 р. народ України вільним волевиявленням підтвердив
«Акт проголошення незалежності України», схвалений Верховною Радою
24 серпня. Понад 90 % учасників всеукраїнського референдуму висловилися
за незалежну Україну. До речі, у цьому референдумі вперше взяли участь
громадяни України, які перебували за кордоном у тих країнах, де були наші
представництва, а Швейцарія навіть зробила у цьому разі виняток, оскільки
її законодавство забороняє організацію голосування іноземних громадян на
виборах у своїх країнах.
У Зверненні Верховної Ради України «До парламентів і народів світу»
від 5 грудня 1991 р. проголошено про намір будувати вільну, незалежну
Українську державу на високих принципах свободи, демократії, гуманізму,
соціальної справедливості, рівноправності всіх національностей, етнічних
груп, що разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України.
Наголосивши, що зовнішня політика України буде базуватися на загаль -
новизнаних нормах міжнародного права, Верховна Рада закликала пар -
ламенти та уряди країн-учасниць НБСЄ підтримати її намір стати безпо -
середнім і повноправним учасником загальноєвропейського процесу, брати
участь в інших європейських структурах. Україна заявила про готовність
встановити з іншими державами дипломатичні відносини і зміцнювати
двосторонні відносини з ними на засадах рівноправності, суверенної
рівності, невтручання у внутрішні справи, визнання територіальної ціліс -
ності й непорушності існуючих кордонів. Вона підтверджувала готовність
Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України 35
виконувати свої міжнародні зобов’язання, у тому числі й по міжнародних
договорах колишнього Радянського Союзу, що не суперечать її Конституції
і національним інтересам. Згідно з Декларацією про державний суверенітет
Україна заявляла, що у майбутньому не буде ядерною державою45.
Акт проголошення незалежності України, а також результати всеук -
раїнського референдуму 1 грудня 1991 р. створили необхідні правові й
політичні передумови для становлення незалежної Української держави, а
отже, і для утвердження України як повноправного суб’єкта міжнародних
відносин. Саме результати референдуму стали ключовим моментом у
процесі міжнародного визнання України, що розпочався відразу після
вільного народного волевиявлення. Хвиля визнання і встановлення дипло -
матичних відносин з іноземними державами була безпрецедентною. Вона
стала показником того, що міжнародне співтовариство розглядає незалежну
Україну як запоруку стабільності на теренах колишнього СРСР і гарантію
незворотності демократичних процесів і геополітичних змін у Східній
Європі. Вагому роль у тому, що незалежна Україна досить швидко й
переконливо здобула визнання у світі, відіграв цивілізований і мирний шлях
побудови суверенної держави, який вона обрала, а також її членство в ООН,
адже найчастіше саме в стінах її штаб-квартири у Нью-Йорку українська
дипломатія встановлювала контакти з представниками інших країн для
здобуття ними підтримки української незалежності. Плодами цієї роботи,
зазвичай, ставало взаємне визнання і встановлення дипломатичних відносин.
Перший дзвінок із вітанням з нагоди підтвердження референдумом
незалежної України тодішній міністр закордонних справ А. Зленко отримав
від свого російського колеги А. Козирєва. Спеціальний посланник поль -
ського уряду в Києві Є. Козакевич першим 2 грудня 1991 р. офіційно
повідомив Міністерство закордонних справ України про визнання України
Республікою Польща. Того самого дня Прем’єр-міністр Канади Б. Малруні
заявив, що Канада визнає Україну як незалежну державу. 3 грудня Україну
визнала Угорщина і того ж дня було підписано протокол про встановлення
дипломатичних відносин між Україною та Угорської Республікою і в Києві
почало працювати посольство Угорщини. 4 грудня Україну визнали Литва
й Латвія, а Президент Російської Федерації Б. Єльцин зробив заяву «Про
визнання Росією незалежності України». 5 грудня Україну було визнано
Аргентиною, Болгарією, Болівією, Росією, Хорватією, 6 грудня — Естонією
і Кубою, 8 грудня — Чехією і Словаччиною, 11 грудня — Словенією,
12 грудня — Грузією, 16 грудня — Туреччиною, 18 грудня — Вірменією,
19 грудня — Швецією, 20 грудня — Туркменістаном і Киргизією.
Найвизначальнішими у процесі міжнародного визнання стали останні
дні 1991 р.: Україну визнали всі держави «Великої сімки», що стало
показником остаточного перелому в позиції світової громадськості стосовно
36 Степан Віднянський
незалежності нашої держави. Зокрема США, Мексика, Ізраїль визнали
Україну 25 грудня, Бразилія, Індія, Австралія і ФРН — 26 грудня, Франція
і Китай — 27 грудня, Японія та Італія – 28 грудня, Велика Британія та
Іспанія — 31 грудня. Отже, лише впродовж грудня 1991 р. Україну як
повноправний суб’єкт міжнародних відносин визнали 68 держав світу.
Упродовж січня 1992 р. незалежну Україну визнали ще 37 держав Європи,
Америки, Азії та Африки.
Офіційне оформлення дипломатичних відносин з більшістю країн
відбувалося майже одночасно з визнанням ними незалежності Української
держави. Уже до першої річниці проголошення незалежності статус від -
родженої Української держави визнали 132 країни, з них 110 встановили з
нею дипломатичні відносини. Процес міжнародного визнання незалежної
України згодом завершився встановленням з нею відносин майже всіма
державами світу – членами Організації Об’єднаних Націй: станом на 1 січня
2004 р. Україну визнали і встановили з нею дипломатичні відносини 173
країни світу46.
Визнання відбувалося не лише на двосторонньому рівні, а й на рівні
міжнародних організацій. 30 січня 1992 р. Україна стала членом першої для
неї європейської інституції — Наради з безпеки та співробітництва в Європі
(з грудня 1994 р. — Організація з безпеки та співробітництва в Європі
(ОБСЄ), а трохи пізніше — 10 березня 1992 р., приєдналася до Північ -
ноатлантичної Ради із співробітництва (з 1998 р. — Рада євроатлантичного
партнерства). 14 липня 1992 р. Україна подала офіційну заявку на членство
в Раді Європи.
Паралельно з міжнародним визнанням України досить активно здійс -
нювалося відкриття дипломатичних представництв іноземних держав. На
початок 1994 р., наприклад, в Україні функціонувало вже 50 іноземних
посольств, 5 представництв міжнародних організацій, а також 7 консуль -
ських установ. Наприкінці 1994 р. в Україні були акредитовані посли
78 держав, з них 55 із резиденцією у Києві, а через десять років в країні вже
діяли 67 дипломатичних представництв зарубіжних країн і 16 представ -
ництв міжнародних організацій.
Стрімке визнання України на міжнародному рівні дало поштовх до
ґрунтовної розробки її зовнішньополітичної концепції. Визначені ще Декла -
рацією про державний суверенітет принципові засади зовнішньої політики
України необхідно було конкретизувати з урахуванням тих реальних
проблем, що постали перед молодою державою після проголошення її
незалежності. Активна, цілеспрямована, чітко окреслена й послідовна
зовнішня політика мала забезпечити сприятливі умови для державотворчих
процесів, економічного й культурного піднесення України як вільної
незалежної держави і водночас — забезпечити її трансформацію у пов -
37Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України
ноцінний суб’єкт міжнародних відносин та участь у розв’язанні низки
глобальних і регіональних проблем, що потребували об’єднання зусиль
світового співтовариства.
Згідно з Декларацією про державний суверенітет і Актом незалежності
України принципово новими рисами її зовнішньополітичної діяльності у
перші роки незалежності були: утвердження державності й зміцнення
незалежності України; активна розбудова двосторонніх відносин і нала -
годження стратегічного партнерства з важливими для неї державами світу;
повернення до Європи, від якої Україна впродовж століть була штучно
ізольована, зокрема включення до загальноєвропейського процесу, розвиток
співпраці з ЄС і НАТО; захист національних інтересів у світі, зокрема у
складних відносинах з окремими державами-сусідами; створення сприят -
ливого зовнішнього оточення й забезпечення національної безпеки молодої
держави.
Отже, головною особливістю становлення зовнішньої політики неза -
лежної України наприкінці ХХ ст., на відміну від його початку, були
відносно мирні умови розпаду СРСР. Помітний вплив на формування
зовнішньої політики України має її геополітичне становище на стику
цивілізацій і культур. Внутрішня стабільність України стала запорукою
незмінності геостратегічних трансформацій, що відбулися в Європі й світі
після закінчення «холодної війни».
«Внутрішньополітичний союз із розрахунку» між українськими націо -
нально-демократичними силами і прагматичним крилом компартійної
номенклатури став універсальним ключем до розв’язання проблем ста -
новлення незалежності України та її зовнішньої політики. Водночас ця
«родова травма» суттєво позначилася на подальшому розвитку зовнішньої
політики України та дала їй характерну специфіку, що відрізняє й досі
багатовекторний курс України від зовнішньополітичних пріоритетів наших
сусідів із країн Центральної Європи.
1 Бжезінський Збігнев. Україна у геостратегічному контексті. — [Перекл. з англ.]. — К.,
2006. — С. 70.
2 Касьянов Георгій. Україна 1991–2007: нариси новітньої історії. — К., 2008. — С. 36.
3 Зленко А.М. Формування та еволюція зовнішньополітичної стратегії України (1991–
2004 рр.). Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук. — К., 2006. — С. 7.
4 Нариси з історії дипломатії України. — К., 2001. — 736 с.
5 Івченко О.Г. Україна в системі міжнародних відносин. Історична ретроспектива та
сучасний стан. — К., 1997. — 687 с.
38 Степан Віднянський
6 Матвієнко В., Головченко В. Історія української дипломатії ХХ століття у постатях:
Монографія. — К., 2001. — 266 с.; Табачник Д.В. Історія української дипломатії в особах.
Навч. посіб. — К., 2004. — 638 с.
7 Корнєєнко Б.І. Спогади посла (перші кроки української дипломатії). — К., 2005. — 256 с.
8 Зленко А.М. Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних геополітичних змін. —
Харків, 2003. — 559 с.; Його ж. Зовнішня політика України: від романтизму до праг -
матизму. Виступи, промови та статті. — К., 2001. — 370 с.
9 Зленко А.М. Зовнішньополітична стратегія і дипломатія України. — К., 2008. — 379 с.
10 Василенко С.Д. Європейський вибір України: Монографія. — Одеса, 2003; Кова -
льова О.О. Стратегія євроінтеграції: як реалізувати європейський вибір України: Моно -
графія. — К., 2003; Чекаленко Л.Д. Зовнішня політика і безпека України. Людина –
Суспільство – Держава – Міжнародні структури. — К., 2004. — 352 с.; Її ж. Зовнішня
політика України. — К., 2006. — 710 с.
11 Данільян О.Г. Національна безпека України: сутність, структура та напрямки реа -
лізації. — Харків, 2002. — 285 с.
12 Україна в постбіполярній системі міжнародних відносин: підручник. — К., 2008. —
512 с.
13 Осадчук Б. Україна, Польща, світ. Вибрані статті. — К., 2001. — 356 с.
14 Литвин В.М. Україна: Європа чи Євразія? — К., 2004. — 512 с.
15 Гальчинський А.С. Україна — на перехресті геополітичних інтересів. — К., 2002. — 180 с.
16 Орел А. Геополітичний вибір України — чи є вихід із глухого кута? // День. — 2005. —
27 жовтня. — С. 5.
17 Орел А. Суперництво з Москвою смерті подібно // День — 2006. — 7 березня. — С. 5.
18 Кучма Л.Д. После майдана. — К., 2005. — 688 с.
19 Бараш Ю.Н. Європейський нейтралітет і невизначеність України. — Донецьк, 2002. —
166 с.
20 Канцелярук Б.І. Східноєвропейська дилема Америки. — К., 1995. — 200 с.
21 Чалий О. Енергетична дипломатія України: план дій на час «Ч» // Дзеркало тижня. —
2005. — № 51 — 30 грудня. — С. 4.
22 Ковальова О.О. Стратегії європейської інтеграції: як реалізувати європейський вибір
України. — К., 2003. — 340 с.
23 Копійка В.В. Європейський Союз: досвід розширення і Україна. — К., 2005. — 448 с.
24 Михальченко М.І. Україна як новий реальний запасний гравець Європи. — К.,
2004. — 487 с.
25 Див.: Україна в європейських міжнародних відносинах. Науковий збірник / Відп. ред.
С.В. Віднянський. — К., 1998.— 526 с.; Україна в Європі: пошуки спільного майбутнього
/ За ред. А.І. Кудряченка. — К., 2009. — 544 с.; Культурно-цивілізаційний простір Європи
і Україна: особливості становлення та сучасні тенденції розвитку: колективна монографія. —
К., 2010. — 405 с.; Волович О. Регіональне лідерство України у Центрально-Східній Європі:
міф чи реальність? // Актуальні питання євроатлантичної інтеграції України. Зб. наук.
праць. — К., 2005. — 364 с.
26 Горенко О.М. Соціально-політичний вимір європейської інтеграції та Україна. — К.,
2002. — 331 с.
39Особливості становлення зовнішньої політики незалежної України
27 Див.: Мельникова І.М. Біля джерел формування зовнішньої політики суверенної
Української держави // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. — Вип. 5. —
К., 1995. — С. 11–12.
28 Україна на міжнародній арені. Зб. документів і матеріалів. 1986–1990 рр. — К.,
1993. — С. 6.
29 Зленко А. Орієнтири на сьогодні і на майбутнє // Політика і час. — 1991. — № 1. —
С. 78.
30 Україна на міжнародній арені. Зб. документів і матеріалів. 1986–1990 рр. — С. 18.
31 Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1990. – № 34. — С. 666.
32 Україна на міжнародній арені. Зб. документів і матеріалів. 1986–1990 рр. — С. 92.
33 Там само. — С. 34–35.
34 Ткач Д.І. Угорщина в контексті суспільних трансформацій: Монографія. — К., 2004. —
С. 414.
35 Зленко А.М. Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних геополітичних змін. —
Харків, 2003. — С. 65.
36 Україна на міжнародній арені. Зб. документів і матеріалів. 1986–1990 рр. — С. 20–21.
37 Там само. — С. 27–30.
38 Зленко А.М. Дипломатія і політика. — С. 68–71.
39 Правда Украины. — 1991. — 3 января.
40 Див.: Грищенко М.В. Відносини України з державами-республіками колишнього
Союзу (1990 — перша половина 1993 р.) // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки
і знахідки. — Вип. 5. — С. 32.
41 Правда Украины. — 1990. — 25 сентября.
42 Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1991. — № 5. — С. 132–133.
43 Там само. — 1991. — № 25. — С. 670–671.
44 Ткач Д.І. Вказ. праця. — С. 414–415.
45 Урядовий кур’єр. — 1991. — № 23–24.
46 Див.: Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. — К., 2004. — Т. 1. — С. 194–199.
В статье рассматриваются исторические особенности становления
внешней политики независимой Украины, первые шаги молодой украинской
дипломатии по обеспечению ее международного признания в 1990–1991 гг.
Ключевые слова: Украина, независимость, внешняя политика, между -
народное признание.
The essay presents a historical specifically of development the foreign politic
of independent Ukraine, the first steps of young Ukrainian diplomacy to secure
its international recognition in 1990–1991.
Key words: Ukraine, independents, foreign politic, international recognition.
40 Степан Віднянський
|