Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин у контексті євроатлантичної інтеграції

У статті автор розглядає основні проблеми координації дій Чеської і Словацької республік на міжнародній арені після проголошення незалежності, аналізує етапи створення договірної бази та інституалізації міждержавних і міжурядових структур, основні кроки у зовнішньополітичній сфері ЧР та СР, просте...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки
Дата:	2013
Автор:	Ардрейко, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2013
Теми:	Міжнародні відносини і зовнішня політика країн Європи
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188330
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин у контексті євроатлантичної інтеграції / В. Ардрейко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22. — С. 180-196. — Бібліогр.: 18 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-188330
record_format	dspace
spelling	Ардрейко, В. 2023-02-23T15:05:52Z 2023-02-23T15:05:52Z 2013 Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин у контексті євроатлантичної інтеграції / В. Ардрейко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22. — С. 180-196. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. 2415-7198 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188330 У статті автор розглядає основні проблеми координації дій Чеської і Словацької республік на міжнародній арені після проголошення незалежності, аналізує етапи створення договірної бази та інституалізації міждержавних і міжурядових структур, основні кроки у зовнішньополітичній сфері ЧР та СР, простежує шлях Чехії і Словаччини до трансатлантичних та європейських організацій. В статье автор рассматривает основные проблемы координации политики Чешской и Словацкой республик на международной арене после провозглашения независимости, анализирует этапы создания договорной базы и институализации межгосударственных и межведомственных структур, основные шаги во внешнеполитической сфере ЧР и СР, прослеживает путь Чехии и Словакии к трансатлантическим и європейським организациям. In this article the author examines the main problems of coordination between the Czech and Slovak Republics in the international arena after independence, examines the stages of the contractual framework and institutionalization of interstate and intergovernmental structures, the basic steps in foreign policy of the Czech Republic and Slovakia, traces the path of the Czech Republic and Slovakia to the transatlantic and European institutions. uk Інститут історії України НАН України Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки Міжнародні відносини і зовнішня політика країн Європи Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин у контексті євроатлантичної інтеграції Problems of coordination of the Czech-Slovakian international relations in the context of European integration Article published earlier
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
title	Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин у контексті євроатлантичної інтеграції
spellingShingle	Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин у контексті євроатлантичної інтеграції Ардрейко, В. Міжнародні відносини і зовнішня політика країн Європи
title_short	Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин у контексті євроатлантичної інтеграції
title_full	Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин у контексті євроатлантичної інтеграції
title_fullStr	Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин у контексті євроатлантичної інтеграції
title_full_unstemmed	Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин у контексті євроатлантичної інтеграції
title_sort	проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин у контексті євроатлантичної інтеграції
author	Ардрейко, В.
author_facet	Ардрейко, В.
topic	Міжнародні відносини і зовнішня політика країн Європи
topic_facet	Міжнародні відносини і зовнішня політика країн Європи
publishDate	2013
language	Ukrainian
container_title	Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки
publisher	Інститут історії України НАН України
format	Article
title_alt	Problems of coordination of the Czech-Slovakian international relations in the context of European integration
description	У статті автор розглядає основні проблеми координації дій Чеської і Словацької республік на міжнародній арені після проголошення незалежності, аналізує етапи створення договірної бази та інституалізації міждержавних і міжурядових структур, основні кроки у зовнішньополітичній сфері ЧР та СР, простежує шлях Чехії і Словаччини до трансатлантичних та європейських організацій. В статье автор рассматривает основные проблемы координации политики Чешской и Словацкой республик на международной арене после провозглашения независимости, анализирует этапы создания договорной базы и институализации межгосударственных и межведомственных структур, основные шаги во внешнеполитической сфере ЧР и СР, прослеживает путь Чехии и Словакии к трансатлантическим и європейським организациям. In this article the author examines the main problems of coordination between the Czech and Slovak Republics in the international arena after independence, examines the stages of the contractual framework and institutionalization of interstate and intergovernmental structures, the basic steps in foreign policy of the Czech Republic and Slovakia, traces the path of the Czech Republic and Slovakia to the transatlantic and European institutions.
issn	2415-7198
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188330
citation_txt	Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин у контексті євроатлантичної інтеграції / В. Ардрейко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22. — С. 180-196. — Бібліогр.: 18 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT ardreikov problemikoordinacííčesʹkoslovacʹkihmížderžavnihvídnosinukontekstíêvroatlantičnoííntegracíí AT ardreikov problemsofcoordinationoftheczechslovakianinternationalrelationsinthecontextofeuropeanintegration
first_indexed	2025-11-26T10:38:43Z
last_indexed	2025-11-26T10:38:43Z
_version_	1850618861461700608
fulltext	Віталій Андрейко 180 Віталій Андрейко ПРОБЛЕМИ КООРДИНАЦІЇ ЧЕСЬКО�СЛОВАЦЬКИХ МІЖДЕРЖАВНИХ ВІДНОСИН У КОНТЕКСТІ ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ У статті автор розглядає основні проблеми координації дій Чеської і Словацької республік на міжнародній арені після проголошення неза- лежності, аналізує етапи створення договірної бази та інституалізації міждержавних і міжурядових структур, основні кроки у зовнішньо- політичній сфері ЧР та СР, простежує шлях Чехії і Словаччини до трансатлантичних та європейських організацій. Ключові слова: Чеська Республіка, Словаччина, європейська та тран- сатлантична інтеграція, ЄС і НАТО, міждержавне співробітництво, внутрішня та зовнішня політика. Чеська Республіка і Словацька Республіка де-юре лише з початку 1993 року розгорнули розбудову цілісної системи добросусідських міждер- жавних стосунків як нові незалежні і суверенні європейські держави. Проте, попередньо проведена Чехією і Словаччиною погоджена робота, особливо впродовж другої половини 1992 року зі створення договірного підґрунтя і механізму чесько-словацьких міждержавних взаємин та інституціоналізації змішаних двосторонніх структур дозволила з перших днів незалежності без значних проблем і труднощів розвивати співро- бітництво в політичній, економічній, соціальній, культурній, гуманітарній та інших областях. Значну роль у безперервності еволюції чесько-словацьких відносин зіграли незаформалізовані недержавні елементи і структури двох країн — громадські рухи, організації і об’єднання, чеська національна меншина в СР і словацька — в ЧР, їх культурно-національні товариства, родинні контакти тощо. Розвитку рівноправних і добросусідських відносин сприяли історична, етнічна, культурно-духовна та й безпосередня тери- торіальна близькість чеського і словацького народів. Все це підтверджує закономірність зростання значимості не тільки держав, але й широких кіл громадськості в сучасних міжнародних відносинах, що є чітким свід- ченням їх демократизації. Утім, не применшуючи вагоме значення суспільно-політичних струк- тур недержавного характеру в розвитку новітніх відносин між ЧР і СР, головним з науково-теоретичного і прагматично-прикладного погляду предметом вивчення в цьому дослідженні є взаємодія державних структур Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин… 181 та інституцій. Центральним елементом або ядром такої новітньої системи чесько-словацької міждержавної взаємодії впродовж 1990-початку 2000-х років стало тісне співробітництво двох країн у зовнішньополітичній сфері. Воно включало постійний політичний діалог на вищому дер- жавному рівні, послідовну координацію зовнішньополітичних кроків на міжнародній арені, особливо на головному напрямі — інтеграції ЧР і СР до загальноєвропейських і трансатлантичних структур. Зовнішньополітичне співробітництво незалежних Чехії і Словаччини, як слід об’єктивно визнати, впродовж досліджуваного періоду розви- валося не завжди лише по висхідній лінії. Для нього, особливо в 1990-ті роки, були характерні не тільки періоди піднесення, але й спаду ак- тивності двосторонніх відносини. Попри безконфліктний, мирний і погоджений характер припинення чесько-словацького федеративного союзу і самоліквідації єдиної чехо- словацької держави, а також ретельної попередньої підготовки основи взаємин між незалежними Чехією та Словаччиною, відносини між цими двома новими незалежними європейськими державами з 1993 року розвивалися досить непросто. Як засвідчила реальна практика розбудови двосторонніх міждержавних стосунків, неминучим після усамостійнення виявився певний період дистанціювання однієї країни від іншої і своє- рідна пауза в створенні цілісної системи взаємних відносин. Це частково пояснюється і тим, що ЧР та СР у перший період незалежного існування — 1993–1994 роки — більше були заклопотані уже внутрішніми проб- лемами, зокрема державного будівництва, а також утвердженням но- вітньої чеської і словацької державності на міжнародній арені, ніж двосторонніми стосунками. З перших днів незалежності суттєвий імпульс отримала участь ЧР і СР в процесах міжнародної регіональної інтеграції на принципах централь- ноєвропейської ідентичності. 15 лютого 1991 року в угорському місті Вишеград чехословацьким президентом Вацлавом Гавелом, польським президентом Лехом Валенсою та угорським прем’єр-міністром Йожефом Анталом була підписана «Декларація про співробітництво Чеської і Словацької Федеративної Республіки, Республіки Польща і Угорської Республіки на шляху європейської інтеграції». В документі були зафік- совані наступні спільні завдання, які передбачали: - повне відновлення державного суверенітету, демократії і свободи; - ліквідацію всіх суспільних, економічних і культурно-духовних за- лишків тоталітарної системи; - розбудову парламентської демократії, сучасної правової держави, дотримання прав людини і основних свобод; - створення розвиненої ринкової економіки; Віталій Андрейко 182 - інтеграцію до європейської політичної, економічної, безпекової і правової системи1. У Вишеградській декларації також було відзначено, що держави вва- жають передумовою розбудови демократії і громадянського суспільства центральноєвропейську ідентичність і поглиблення співробітництва між країнами-учасницями з метою їх загальноєвропейської інтеграції. ЧСФР, РП і УР визначили низку конкретних завдань, які необхідно було здійснити, щоб досягти євроінтеграційної мети: 1) встановлення гармонійного співробітництва та тісних зв’язків з європейськими інституціями, проведення консультацій з питань безпеки; 2) створення безконфліктних зв’язків між державами, установами, кон- фесіями та громадськими об’єднаннями; 3) сприяння розвитку економічного співробітництва та взаємовигідної торгівлі; 4) розвиток інфраструктури, комунікацій та активізація екологічного співробітництва; 5) розвиток співпраці територіальних спільнот тощо2. Чеська дослідниця новітньої історії Вишеграду Даніела Зруцька вва- жає, що для заснування Вишеградської групи на початку 1990-х років існували, принаймні, три групи аргументів: Перша — об’єднана територія і загальна чисельність населення країн- учасниць Вишеграду мають більшу вагу в міжнародних відносинах і на переговорах із європейськими й трансатлантичними структурами, ніж «голос» кожної окремо взятої країни. Друга — спільний центральноєвропейський географічний простір спо- нукає країни-учасниці об’єднання політично і економічно співпрацювати насамперед із сусідами. Третій — близька культурна ідентичність та успішність взаємозбага- чення культур3. Проте, заснування Вишеграду не було якоюсь разовою акцією. Ідея доцільності і необхідності регіональної інтеграції центральноєвропей- ських постсоціалістичних держав зародилася ще в ході антитоталітарних революцій межі 1980–1990-х років. Уперше її офіційно всебічно роз- глянули на саміті президентів, прем’єрів, міністрів закордонних справ і парламентарів ЧСФР, УР і РП, який відбувся у Братиславі в квітні 1990 року. І хоча деякі сучасні зарубіжні дослідники, наприклад, словацький політолог П. Лукач, вважають цю багатосторонню зустріч невдалою, якщо і не провальною, братиславський саміт, безперечно, був першим вагомим кроком до створення Вишеграду4. Після зустрічей прем’єр- міністрів Угорщини, Польщі і Чехословаччини в листопаді 1990 року в Парижі під час форуму НБСЄ було запропоновано і розроблено план Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин… 183 об’єднання політичних і економічних зусиль трьох держав для включення в загальноєвропейський інтеграційний процес. Зустріч державного керів- ництва у Вишеграді 15 лютого 1991 року, на якій і було засновано Вишеградську групу, таким чином була уже другим після братислав- ського (квітень 1990 року) самітом керівництва цих держав. Третій саміт Вишеграду відбувся в жовтні 1991 року в польському місті Краків, а четвертий — в травні 1992 року в Празі5. Після розпаду ЧСФР повно- правними членами Вишеградської групи з 1 січня 1993 року стали нові незалежні держави — Чеська Республіка і Словацька Республіка, а «вишеградська трійка» трансформувалася у «вишеградську четвірку». Вишеградською декларацією 1991 року не передбачалося створення якихось спеціальних бюрократично-організаційних структур для керів- ництва діяльністю цього міжнародного регіонального об’єднання. Више- град по суті являв собою добровільну політичну асоціацію централь- ноєвропейських постсоціалістичних держав і виступав тільки як коор- динаційний орган, що сприятиме входженню країн-членів об’єднання в європейське співтовариство, в його політичні та економічні інституції. Втім уже в першій половині 1990-х років у його рамках склалася бага- торівнева система співробітництва і постійних взаємозв’язків — від президентських до урядових і міністерських структур. Механізми више- градської співпраці дозволяли з самого початку досить ефективно коор- динувати кроки країн-учасниць Вишеградської групи на шляху до ЄС і НАТО. У той же час, участь ЧР і СР в багатосторонньому центрально- європейському співробітництві в рамках Вишеградської групи протягом першої половини 1990-х років не набрала достатнього розмаху. Швидше навпаки, Чехія і Словаччина з різних причин на середину 1990-х років перетворилися в гальмуючий чинник розвитку взаємодії «вишеградської четвірки». По-перше, чеське державне керівництво із зовнішніх причин, а сло- вацьке — із внутрішньополітичних притримувалися дещо упереджених поглядів щодо основних завдань і напрямів співпраці країн-членів Више- граду. Прем’єр-міністр ЧР Вацлав Клаус уже з 1992 року вважав дру- горядною політичну інтеграцію центральноєвропейських постсоціаліс- тичних країн у рамках Вишеградської групи. Він вбачав першочерговою необхідність економічної інтеграції держав регіону. Словацький прем’єр Владімір Мечіар та очолюваний ним Рух за демократичну Словаччину з кінця 1994 року взагалі почали сповідувати ідею специфічного, т. зв. «третього шляху» розвитку СР, зокрема і на міжнародній арені. Прого- лошувалися гасла щодо виключного геополітичного розташування Сло- ваччини як «мосту» між Сходом і Заходом, утверджувалася ідея «нейт- Віталій Андрейко 184 ралітету» СР. Тому увага ЧР і СР до розвитку вишеградської співпраці на середину 1990-х років суттєво знизилася. По-друге, сама двостороння чесько-словацька міждержавна взаємодія в першій половині 1990-х років не змогла стати своєрідним «двигуном» Вишеграду та центральноєвропейської інеграції. Мусимо навіть конста- тувати, що після «оксамитового розлучення» та проголошення неза- лежності ЧР і СР зовнішньополітичні взаємини між двома новими європейськими демократіями на декілька років потрапили в смугу стагнації. Як засвідчує аналіз, основною причиною гальмування поступального розвитку двосторонніх відносин були системні відмінності внутрішньо- політичного розвитку Чехії і Словаччини. В період 1993–1998 років при владі в кожній із цих країн знаходилися ідейно відмінні чи й протилежні за характером політичні сили. На парламентських виборах у Словаччині 1992 і 1994 років впевнено перемогла партія В. Мечіара — Рух за демократичну Словаччину (РЗДС), яка й формувала правлячу коаліцію, коаліційний уряд та в реальності і визначала зовнішню політику країни. В період 1992–1994 років РЗДС правила разом із СНП, а в 1994–1998 роках до цього правлячого блоку ввійшло і популістське Об’єднання робітників Словаччини. Лише з весни по осінь 1994 року в країні після урядової кризи правив блок демо- кратичних сил та тимчасовий уряд Й. Моравчика. Втім основна зовніш- ньополітична лінія СР в 1993–1998 роках мала конфронтаційний характер і здійснювалася переважно на засадах націоналізоляціонізму. В стосунках з Чехією словацькі націонал-популістські сили постійно апелювали до «історичних кривд», нібито завданих «чехословакістами» і чеською стороною словацькому народу впродовж багатовікової історії співжиття двох народів і особливо в ХХ столітті. Уряди, очолювані В.Мечіаром, інколи вдавалися і до відвертих античеських заходів або й провокацій. Це все робилося з метою більшого дистанціювання СР від ЧР. Влада нама- галася переконати словацький народ у неприйнятності для СР чеського варіанту розбудови громадянського суспільства, парламентської демо- кратії, ринкової економіки та прозахідної зовнішньої політики. Режим В. Мечіара поступово сповзав до авторитаризму і опинився в міжна- родній ізоляції. У Чехії, навпаки, впродовж цього періоду при владі знаходилися прореформні і проєвропейські політичні сили, очолювані правоцент- ристською громадянською демократичною партією (ГДП). Лідер грома- дянських демократів — Вацлав Клаус — був незмінним прем’єр- міністром ЧР. Країна впевнено взяла курс на євроатлантичну інтеграцію та завершення радикальних політичних і економічних реформ. Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин… 185 За результатами виборів 1998 р. ні одна з чеських політичних партій не могла створити уряд парламентської більшості. А діяльність коаліційних кабінетів міністрів попереднього періоду засвідчила їх нестійкість через схильність менших політичних суб’єктів до шантажу провідних прав- лячих партій. Внаслідок змови дрібних коаліційних партнерів із опо- зицією в листопаді 1997 р. в ЧР було усунуто від влади ГДП і повалено кабінет В. Клауса. Більш ніж півроку державою керував «уряд чинов- ників» — тимчасовий Кабінет міністрів Й. Тошовського. Тому найбільш успішні на парламентських виборах 1998 р. ЧСДП, яка отримала 32% голосів виборців, та ГДП — із 28% (інші парламентські партії: Кому- ністична партія Чехії і Моравії — 11%, Християнсько-демократичний союз-Чехословацька народна партія — 9% та Унія свободи — 8,6%), домовилися про співпрацю в управлінні державою. 9 липня 1998 р. ЧСДП і ГДП підписали т. зв. «опозиційну угоду», згідно з якою соціал-демократи створювали однопартійний Кабінет мініс- трів, а ГДП зобов’язувалася не ініціювати впродовж виборчого періоду питання про його відставку і голосувати в парламенті з найбільш важ- ливих питань за попередньою згодою сторін на підтримку уряду ЧСДП. Лідер ГДП В. Клаус за підтримки фракції ЧСДП був обраний головою Палати депутатів. Дві партії домовилися про розподіл постів голів основних парламентських комітетів. Фракції ЧСДП і ГДП складали майже 2/3 депутатів, що забезпечувало впродовж 1998–2002 рр. за їх погодженого голосування безпроблемне проходження в парламенті всіх урядових законопроектів. Стабільність «опозиційної угоди» забезпечувалася також реалізацією меркантильних інтересів представників обох партій, особливо в процесі завершення «великої приватизації». Правляча ЧСДП погодилася консуль- тувати із ГДП персональні зміни в керівних органах стратегічних дер- жавних підприємств, приватизаційний вступ іноземних інвесторів до держсектору та щорічне формування держбюджету. У січні 2000 р. керівники ЧСДП і ГДП підписали т. зв. «толерантний патент» — 5 додатків до «опозиційної угоди». Загалом, «опозиційна угода» стабілізувала внутрішньополітичне стано- вище в ЧР, забезпечила ефективну роботу чеського парламенту шляхом нестандартного створення парламентської більшості. Вона не була роз- валена впродовж виборчого періоду, незважаючи на критику опозиції, що ЧСДП і ГДП внаслідок політичної змови узурпували чи «вкрали» владу в країні, та й спроби правоцентристів, за підтримки Граду (президента В. Гавела), сформувати альтернативну «третю» політичну силу. Внутрішньополітична стабільність у державі та ідейна визначеність правлячих чеських сил, незмінний прозахідний курс на міжнародній арені Віталій Андрейко 186 забезпечували в 1990-ті роки послідовність зовнішньополітичної лінії ЧР щодо СР. Втім, у стосунках із Словаччиною, на наш погляд, чеські правлячі кола свідомо чи несвідомо в 1993–1998 роках все ж при- пустилися низки помилок. По-перше, за інерцією продовжувалася непра- вильна лінія чеських правоцентристських політичних сил останнього етапу існування федерації, яку умовно можна назвати «позбутися тягаря Словаччини». Так само, як упродовж 1990–1992 років, деякі політичні лідери чеських партій, особливо В. Клаус, готові були пожертвувати єдиною державою із словаками для того, щоб соціально-економічна відсталість Словаччини не гальмувала здійснення ринкових реформ у Чехії і, не останнім чином, довести на чеському експерименті чистоту і «єдину» правильність «клаусотерапії», з 1993 року чеська влада, і не безпідставно, вважала, що без співробітництва з СР вона набагато швид- ше забезпечить самостійну інтеграцію країни до ЄС і НАТО. По-друге, на дистанціювання Словаччини від ЧР чеська сторона дещо спрощено від- повіла демонстративним ігноруванням недемократичного мечіарівського режиму. Прага в 1990-ті роки нерідко надавала притулок своєрідним новим словацьким «дисидентам» — особам, яких з політичних мотивів переслідували у Словаччині. Це викликало відверте роздратування в Братиславі і різноманітні спроби дискредитувати ЧР на міжнародній арені. По-третє, через одіозність В. Мечіара майже припинилися чесько- словацькі контакти на вищому державному рівні. Відповідно, почали пробуксовувати й інші елементи системи і механізму чесько-словацького міждержавного співробітництва. Багаторічний посол ЧР в Словаччині Рудольф Сланскі наступним чином характеризував тогочасні проблеми двосторонніх відносин у політичній сфері: різнопланові об’єктивні і суб’єктивні чинники суттєво ускладнювали чесько-словацьку співпрацю в 1990-ті роки. Обидві нові незалежні країни повинні були спочатку по-новому визначити сфери взаємного інтересу. Інколи політики з кон’юнктурною метою розігрували чеську або словацьку «карту», щоб відвернути увагу громадян від внут- рішніх проблем. Свою роль відігравав і антагонізм між деякими чеськими і словацькими державно-політичними діячами та й протиріччя між полі- тиками в кожній із країн. Проте, хоча і більшість чеської громадськості негативно ставилася до недемократичних тенденцій у мечіарівській Сло- ваччині, офіційні органи ЧР не могли публічно критикувати авторитарний режим у СР, так як Братислава відразу ж звинувачувала Прагу у втручанні у внутрішні справи Словаччини, словацьке керівництво стверд- жувало, що Чехія продовжує хворіти комплексом «старшого брата» і не здатна прийняти незалежність СР. Тому, як наголошує Р. Сланскі, сиг- налом, який свідчив про занепокоєння чеської сторони внутрішньо- Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин… 187 політичним розвитком у Словаччині, було свідоме обмеження Прагою чесько-словацьких контактів на найвищому державному рівні6. А словацькі аналітики-міжнародники Р. Хмель, І. Самсон та А. Дулеба взагалі констатують, що після розпаду спільної федеральної держави чесько-словацькі відносини лише погіршувалися. Це, на їх думку, під- тверджує навіть той факт, що в 1993–1997 роках — за п’ять років існування незалежних ЧР і СР — прем’єр-міністри двох держав В. Клаус і В. Мечіар ні разу офіційно не зустрілися на двосторонньому рівні і не провели офіційних переговорів. І лише в жовтні 1997 року В. Клаус і В. Мечіар в словацькому місті Пєштяни вперше провели малопродук- тивну неформальну зустріч7. Разом з тим, як цілком справедливо вказують чеські, словацькі та інші вчені, міждержавне співробітництво ЧР і СР в 1993–1998 роках все ж успішно функціонувало у сферах, не обтяжених політико-ідейними проб- лемами, насамперед в економіці. Тут певний час ефективно працювали механізми валютно-грошового союзу та поступового переходу двох неза- лежних держав до національної грошової одиниці. Успішно діяв чесько- словацький митний союз, який не дозволив згорнути торговельні, вироб- ничо-коопераційні та інші зв’язки після розпаду федерації, що могло б привести до колапсу національних економік, передусім словацької. Двосторонні валютний і митний союзи мали організаційно інституйовані керівні структури на чолі зі змішаними радами. Інтенсивно створювалися змішані міжурядові та міжвідомчі (міжміністерські) комісії за основними напрямами співробітництва, в т. ч. в економічній, гуманітарній та куль- турній сферах. Чеська сторона постійно пропонувала посилення коор- динації кроків двох держав на міжнародній арені, особливо — поглиб- лення взаємодії міністерств закордонних справ ЧР і СР в справі євроатлантичної інтеграції. Це, правда, не завжди знаходило позитивний відгук у словацької сторони — в силу специфіки зовнішньої політики режиму В. Мечіара. Однак, слід визнати, що періодичні консультації із зовнішньополітичних питань між ЧР і СР в 1993–1998 роках все ж здійснювалися. При цьому показово, наприклад, що чесько-словацька взаємодія в сфері оборони і безпеки у той час знаходилася на високому рівні. Особливо тісними були контакти міністерств оборони та збройних сил двох країн в процесі адаптації національних армій до стандартів НАТО та здійсненні військової реформи. Проте, мусимо об’єктивно констатувати, що справжньої і ефективної системи координації зовнішньої політики між ЧР і СР протягом 1990-х років не склалося. Проблеми розвитку двосторонніх міждержавних відносин неминуче негативно відбивалися і на продуктивності чесько- словацької взаємодії в рамках багатосторонніх стосунків, зокрема регіо- Віталій Андрейко 188 нальних інтеграційних утворень — Вишеградської групи, Центрально- європейської угоди вільної торгівлі, і на загальному процесі євроат- лантичної інтеграції. Після проголошення незалежності Чехія і Словаччина фактично мали рівні стартові позиції на шляху інтеграції до НАТО і Європейського Союзу. З 1993 року ЧР і СР передусім одночасно розпочали рух до вступу в Північноатлантичний альянс. Це відбувалося в загальному руслі інте- грації центральноєвропейських постсоціалістичних держав до євроатлан- тичних структур. Якщо в 1989–1992 роках більшість центральноєвро- пейських країн проявляли обережність в оцінці можливих варіантів фор- мування нової системи європейської безпеки, то з 1993–1994 років під дією ряду об’єктивних процесів набір варіантів почав звужуватись, і до 1997 року етап дискусій закінчився. Стало зрозумілим, що відбулася зміна поглядів — єдина Європа формується не на основі зближення Сходу і Заходу, а в результаті поступового розширення західних органі- зацій. Це відобразилося в нових доктринах та документах Європейського Союзу і НАТО. Інтеграція країн, які раніше входили до Варшавського Договору, в структуру НАТО відбувалось спочатку через Раду Північноатлантичної Співпраці, створену в грудні 1991 року, як складову нової Стратегічної концепції (яка згодом стала Радою Євроатлантичного партнерства), а потім через ініціативу військового співробітництва та підготовки під егідою «Партнерства заради миру» (ПЗМ), започаткованого у 1994 році. Роль НАТО на межі ХХ–ХХІ століть кардинально змінилася. Альянс починав своє існування в 1949 році як об’єднання держав, що зобов’я- залися захищати одна одну від нападу. У той же час він набув і ширшого політичного значення як організація, що свідчила про рішучий намір країн-членів захищати принципи свободи, демократії та миру. У стра- тегічній концепції 1991 року особливо важлива роль відводиться схід- ному виміру політики НАТО. Держави-члени НАТО у своїх стратегічних планах намітили масштабне розширення організації на Схід, проти чого різко виступала Росія, незважаючи на активні спроби Заходу вказати на відсутність антиросійських намірів у концепції розширення8. У квітні 1999 року на саміті НАТО у Вашингтоні, присвяченому 50-річчю ство- рення Організації Північноатлантичного договору, була прийнята нова стратегічна концепція, яка відповідає сучасним потребам євроатлантичної безпеки. У документі було підтверджено зобов’язання країн-членів НАТО щодо виконання ключової функції Альянсу по забезпеченню колективної оборони та підкреслено, що Альянс уособлює трансатлантичний зв’язок, який міцно поєднує безпеку Північної Америки з безпекою Європи. Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин… 189 У Стратегічній концепції висвітлюється можливість поглиблення взає- мин між членами НАТО та країнами-партнерами у рамках Ради Євро- атлантичного Партнерства та робиться наголос на вигідних сторонах програм практичного військового співробітництва, запропонованих у рамках «Партнерства заради миру». Крім Стратегічної концепції на саміті у Вашингтоні були ухвалені й інші важливі документи. Серед них — План дій з розширення членства НАТО від 24 квітня 1999 року, в якому було вкотре підтверджено, що «двері до членства НАТО відповідно до статті 10 Договору про створення Північноатлантичного Альянсу залишаються відкритими»9 й викладено основні вимоги, які повинні бути виконані країнами-претендентами, та перераховані правові документи, до яких нові члени по завершенні відповідних процедур повинні приєднатись. Загалом головною є відпо- відність держав-претендентів на вступ до НАТО таким трьом базовим показникам, як: 1. Характер потенційного впливу на загальноєвропейську і трансат- лантичну стабільність; 2. Демократичність держави і домінуючих у ній суспільних відносин; 3. Відкрита ринкова економіка. Остаточне рішення щодо розширення НАТО приймається виключно її членами на день прийняття нових країн. Епохальною подією став саміт у Мадриді, що відбувся у липні 1997 року10. Він підвів риску під головними ініціативами, які втілювалися Альянсом у життя протягом попередніх п’яти — шести років. Водночас він ознаменував перехід до нового складного етапу розвитку НАТО, протягом якого нові структури і рішення, впроваджені у результаті певних змін, будуть випробовуватись на практиці. На Мадридському самміті для трьох найперспективніших країн ЦСЄ — Угорщини, Польщі та Чеської Республіки загорілося «зелене світло» щодо вступу до НАТО, і повною мірою була продемонстрована сер- йозність, з якою Альянс ставиться до своєї внутрішньої і зовнішньої трансформації. На це вказали далекосяжні кроки в усіх ключових галузях: початок переговорів про вступ та підтвердження політики «відкритих дверей» щодо вступу нових членів у майбутньому; вдосконалення ПЗМ та створення Ради Євроатлантичного Партнерства (РЄАП), яка стала новим засобом подальшого розвитку співробітництва; відкриття цілком нового етапу у стосунках між НАТО і Росією; офіційне закріплення партнерства з Україною, яке швидко розвивається; інтенсифікація діалогу з середземноморськими країнами через створення групи Середземномор- ської співпраці, просування вперед шляхом формування власне європей- ської системи безпеки і оборони у межах НАТО; визначення радикально реформованої військової командної структури Альянсу. Віталій Андрейко 190 На саміті у Мадриді представники держав-членів НАТО відзначили, що їхньою «метою є підписання Протоколу про вступ під час зустрічі на вищому рівні у грудні 1997 року і завершити процес ратифікації до 50-річчя Вашингтонського договору у квітні 1999 року...»11. Восени 1997 року відбулися переговори з кожною запрошеною країною окремо12, а у грудні 1997 року були підписані Протоколи про вступ, пізніше ратифі- ковані усіма 16 членами Альянсу згідно з їх власними національними процедурами. 1 січня 1998 року Угорщина, Польща і Чехія отримали особливий статус в НАТО, а це означало можливість брати участь з правом консультативного голосу у різних зустрічах Альянсу. Після тривалого підготовчого процесу настала довгоочікувана подія. Урочиста церемонія прийняття Угорщини, Чеської Республіки та Польщі у НАТО відбулась 12 березня 1999 року у місті Індепенденс, штат Міссурі (США). 16 березня національні прапори трьох нових членів були підняті перед штаб-квартирою НАТО у Брюсселі у присутності прем’єр- міністрів Чеської Республіки, Угорщини та Польщі. Починаючи з 12 бе- резня 1999 року ці три центральноєвропейські країни стали повноправ- ними членами Альянсу, вони беруть активну участь у самітах та інших заходах НАТО. За прикладом центральноєвропейських держав аналогічний рух до НАТО і ЄС з 2005 року розпочала Україна, яка розраховувала і на підтримку західних постсоціалістичних сусідів у справі євроатлантичного інтегрування. У цьому контексті особливий інтерес для реалізації сучас- ної прискореної стратегії інтеграції України становить досвід постсоці- алістичних центральноєвропейських держав — нових членів ЄС і НАТО — із солідарної підтримки Словаччини на шляху євроатлантичної інтеграції. Саме завдяки взаємній підтримці і ефективним механізмам співпраці провідні з них — Польща, Словаччина, Угорщина і Чехія змогли досягти значних успіхів у справі європейської інтеграції та одночасно — 1 травня 2004 року — вступити до ЄС. У внутрішньополітичному житті СР у 1994–1998 роках утверджува- лися елементи авторитарного режиму. Демократія у мечіарівському варі- анті була швидше псевдодемократією. Чільні депутати від опозиції в Національній Раді СР були втиснуті в малозначимий парламентський комітет з питань екології. Провладна більшість у парламенті повністю подавила опозицію. Прем’єр В. Мечіар відверто ігнорував президента СР М. Ковача. Після завершення каденції М. Ковача В. Мечіар та його оточення в 1998 році взагалі не допустили обрання парламентом нового президента і фактично майже на півроку він взяв у свої руки прези- дентські повноваження. Уряд СР, незважаючи на укладений ним під Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин… 191 тиском Заходу в 1995 році в Парижі генеральний словацько-угорський договір про добросусідство і співробітництво, посилював націоналіст- ський тиск на 600-тисячну угорську меншину в країні і провокував напругу в стосунках з Угорщиною. З питань стану демократії і становища національних меншин у Словаччині ЄС в другій половинні 1990-х років неодноразово робив офіційні демарші і заяви, на що мечіарівський режим традиційно реагував роздратовано, звинувачуючи загальноєвропейські органи у втручанні у внутрішні справи Словаччини. У політиці на міжнародній арені режим В. Мечіара балансував між Сходом і Заходом та спекулював на протиріччях між ними. Словаччина демонстративно розширювала зв’язки з Росією і вважалася Заходом «російським анклавом» в Центральній Європі. Висувалася ідея «нейтра- літету» СР і мечіарівський режим вимагав від США та інших великих держав надати міжнародні гарантії такому статусу країни. Внаслідок таких кроків СР фактично опинилася у зовнішньополітичній ізоляції з боку Заходу13. Був ще й ряд інших негативів, які засвідчували, що Словаччина в період правління В. Мечіара 1994–1998 років далеко не виконувала принципи та вимоги загальноєвропейських інституцій з підготовки до вступу в НАТО і ЄС. Це однак не завадило В. Мечіару демонстративно подати 27 червня 1995 року на саміті ЄС в Каннах від імені Словаччини, однієї з перших з-поміж постсоціалістичних країн, офіційну заявку на вступ до ЄС. Європейська Рада на засіданні в Люксембурзі в грудні 1997 року, однак, не рекомендувала розпочинати переговори про вступ до ЄС з СР через невиконання нею політичних критеріїв вступу14. З погляду євроатлантичної інтеграції для СР період 1994–1998 років взагалі був майже повністю змарнованим часом. При цьому, мечіарівський режим постійно твердив про прагнення СР стати членом ЄС і НАТО, а насправді робив протилежне. Усунути В. Мечіара та націоналпопулістські сили від влади словацька демократична опозиція зуміла лише об’єднавшись перед черговими пар- ламентськими виборами 1998 року. Був створений єдиний антимечіарів- ський передвиборчий блок у складі правих, лівих і центристських партій. Правда, на вибори осені 1998 року вони йшли в основному за окремими партійними списками, крім правоцентристської Словацької демократич- ної коаліції (СДК). Серйозну допомогу в передвиборчій кампанії сло- вацькій опозиції надав Захід. Була заснована мережа опозиційних неуря- дових організацій, в т.ч. молодіжних, діяльність яких інколи фінансу- валася із-за кордону. Не маючи широкого доступу до електронних і друкованих ЗМІ, опозиція перенесла центр передвиборчої пропаганди на місця — відомим був велосипедний тур М. Дзурінди з командою по всіх регіонах Словаччини. Віталій Андрейко 192 Центральним передвиборчим гаслом опозиції стало твердження, що на виборах вирішується доля демократії в Словаччині. Під таким гаслом опозиція впевнено виграла парламентські вибори 25–26 вересня 1998 року. Демократичний антимечіарівський блок отримав загалом 93 депу- татські місця у новообраному складі парламенту, тобто переконливу абсолютну більшість. А нова парламентська опозиція мала лише 57 депу- татів: РЗДС — 43, СНП — 14. Перехід влади в СР після виборів у руки демократів-переможців відбувся плинним, легітимним шляхом. У новооб- раному парламенті за опозицією були закріплені конкретні комітети, насамперед такі, які дозволяли контролювати діяльність уряду та інших державних структур. Склад першого коаліційного уряду М. Дзурінди був широкоспектро- вим — від правих консерваторів до посткомуністів. Це, з одного боку, дозволяло здійснювати праволіберальні економічні реформи із збере- женням широких соціальних програм, але з іншого, викликало постійні тертя і конфлікти в коаліції на ідейній основі. Поступово розпалася основна права політична правляча сила — СДК, дезінтегрувавшись на заснований М. Дзуріндою Словацький християнський демократичний союз (СХДС), «старий» Християнсько-демократичний рух (ХДР) та інші суб’єкти. Розвалилася і основна лівоцентристська сила — Партія демо- кратичної лівиці (ПДЛ), яка нині взагалі зникла зі словацької політичної сцени. Лівоорієнтований електорат поклав на неї відповідальність за деякі негативні соціальні наслідки правої економічної політики коаліційної влади. Однак, у зовнішньополітичній сфері всі різноідейні учасники коаліції, правлячої в СР в 1998–2002 роках, спільним пріоритетом оголосили прискорений вступ країни до ЄС і НАТО. Підтримку цього курсу вимушена була декларувати і мечіарівська опозиція. На початку 1999 року Міністерство закордонних справ і Міністерство оборони СР розробили міжвідомчу Програму забезпечення підготовки СР до членства в НАТО. На основі цього документу було розроблено Національну програму підготовки СР до членства в НАТО, для реалізації якої урядом затверджувалися спеціальні щорічні програми15. Дієву допомогу СР в підготовці до вступу в НАТО надавала ЧР в рамках співробітництва як на двосторонньому, так і на багатосторон- ньому рівні. Були зроблені перші кроки до формування спільних вій- ськових підрозділів для участі в миротворчих операціях. Так, в серпні 2001 року на зустрічі міністрів оборони Словаччини, Чехії і Польщі було прийнято рішення про створення змішаної словацько-чесько-польської бригади. У жовтні 2001 року була підписана угода між міністерствами оборони ЧР і СР про створення і діяльність спільного чесько-словацького Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин… 193 підрозділу для участі в місії KFOR на Балканах під командуванням НАТО16. Визначальними на шляху інтеграції СР до НАТО стали чергові словацькі парламентські вибори у вересні 2002 року. Президент США Дж. Буш під час переговорів із президентом СР Р. Шустером у Ва- шингтоні 7 червня 2002 р. жорстко сформулював вимоги Заходу до Словаччини — питання вступу СР до НАТО розглядатиметься на лис- топадовому 2002 року саміті альянсу в Празі лише у тому випадку, якщо впродовж одного місяця після парламентських виборів у СР буде сфор- мовано нову демократичну владу. Тобто, США і Захід в цілому дали СР строк до кінця жовтня 2002 року на формування нової правлячої коаліції і коаліційного Кабінету міністрів після виборів до парламенту 20–21 вересня 2002 р.17. Масована внутрішня і зовнішня кампанія у кінцевому результаті спри- яли перемозі правих партій на виборах до НР СР. Склад новообраної НР СР із загальною кількістю 150 депутатів за партійними клубами (фрак- ціями) був наступним: СХДС — 28, ПУК — 20, ХДР — 15, АНО — 15 (правляча коаліція загалом — 78); РЗДС — 36, «Смер» — 25, КПС — 11 депутатів (опозиція загалом — 72). Таким чином, чотири правоцентристські партії мали у новообраному словацькому парламенті разом 78 депутатів, які складали парламентську більшість. Ідейна близькість СХДС, ПУК, ХДР і «АНО» дозволила лідерам партій швидко — уже 22 вересня 2002 року — домовитися про створення правлячої коаліції. 15 жовтня 2002 року відбулося перше засідання новообраної НР СР. Її головою обрано лідера ХДР П. Грушов- ського. Цього ж дня президент СР Р.Шустер офіційно йменував новим прем’єр-міністром СР лідера СХДС М. Дзурінду. 16 жовтня 2002 року прем’єр представив президенту СР на затвердження персональний склад Кабінету Міністрів СР, погоджений партіями-партнерами ще раніше на засіданнях коаліційної ради. 5 листопада 2002 року парламент затвердив програмну заяву коаліційного уряду М. Дзурінди. Отже, формування нової правлячої коаліції та коаліційного Кабінету Міністрів СР відбулося швидше, ніж за визначений чинним законо- давством СР строк в 30 днів. Фактично, впродовж 22 вересня — 16 жовтня 2002 року. Цим було виконано і настійливу рекомендацію Заходу щодо створення дієздатного уряду СР протягом місяця після парламентських виборів. Як вважає словацький спеціаліст з міжнародних відносин І. Самсон, цим самим формальні перешкоди для вступу СР до НАТО і ЄС перестали існувати18. Якщо вибори 2002 року у Словаччині мали тісно переплетені зов- нішньо- і внутрішньополітичний аспекти, з домінантою міжнародних Віталій Андрейко 194 чинників, то чергові парламентські вибори в Чехії були набагато більш внутрішньою проблемою цієї країни. Ще 14–15 червня 2002 року в Чеській Республіці відбулися вибори до нижньої і основної палати пар- ламенту ЧР — Палати депутатів, де перемогу одержала правляча і в минулому виборчому періоді (1998–2002 рр.) Чеська соціал-демократична партія (ЧСДП). Вона не мала абсолютної більшості в парламенті, але отримала найбільше голосів виборців — 30,2%, і її представники посіли 70 із 200 депутатських місць у складі новообраної Палати депутатів. ЧСДП очолила процес створення нової коаліційної влади. Президент ЧР В. Гавел 17 червня 2002 року доручив її лідеру В. Шпідлі формування нового уряду. 18 червня розпочалися переговори ЧСДП із потенційними партнерами — т. зв. Коаліцією. Це був блок партій: Християнсько- демократичний союз — Чехословацька народна партія, Унія свободи, Демократична унія. Вони загалом мали 31 місце у складі новообраної Палати депутатів парламенту ЧР. Отже, нова правляча ліволіберальна коаліція в Чехії спиралася на парламентську більшість — 101 із 200 депутатів нижньої палати парламенту. Впродовж одного місяця, але не без проблем, було визначено персональний склад Кабінету Міністрів ЧР. У цілому, соціал-демократи зміцнили свої позиції на чеській полі- тичній сцені і продовжили політику попереднього уряду на міжнародній арені, зокрема активізували зусилля з подальшого розвитку чесько- словацьких добросусідських, союзницьких стосунків та конкретної під- тримки планів Словаччини щодо інтеграції до євроатлантичних структур. Чеська сторона в 2002–2004 роках офіційно вважала завдання одночас- ного вступу ЧР і СР до Євросоюзу та прискореного набуття Словаччиною членства в НАТО одними із найважливіших напрямів своєї взаємодії з СР. Завдяки підтримці Чехії та інших центральноєвропейських держав і внаслідок ретельного виконання Словаччиною вимог керівних структур альянсу до країн-претендентів на вступ до НАТО на листопадовому саміті 2002 року Організації Північноатлантичного договору в м. Прага СР поряд з іншими країнами отримала запрошення на вступ до НАТО. Повноправним членом НАТО Словаччина стала в квітні 2004 року. ——————— 1 Deklarace o spolupraci Ceske a Slovenske federativni republiky, Polske republiky a Madarske republiky na ceste evropske integrace / [Електронний ресурс]. — Режим доступу до статті: www. visegradgroop. org. 2 Deklarace o spolupraci Ceske a Slovenske federativni republiky, Polske republiky a Madarske republiky na ceste evropske integrace / [Електронний ресурс]. — Режим доступу до статті: www. visegradgroop. org. Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин… 195 3 Zrucka D. Vznik a vývoj Visegradské skupiny / [Електронний ресурс]. — Режим доступу до статті: www.visegrad.info/index.php?ID=clanek&IDc=105. 4 Lukač P. Regionálna spolupráca v strednej Europe na začiatku 21. storočia — nové podoby a nové výzvy // Ročenka zahraničnej politiky Slovenskej republiky 2001. — Bratislava: SIMš, 2002. — S. 57–58. 5 Deklarace o spolupraci Ceske a Slovenske federativni republiky, Polske republiky a Madarske republiky na ceste evropske integrace / [Електронний ресурс]. — Режим доступу до статті: www. visegradgroop. org. 6 Slánský R. Několik poznámek k vývoji a stavu česko-slovenských vztahů // Mezinárodní politika. — 1999. — № 12. — S. 4. 7 Chmel R., Samson I., Duleba A. Vztahy Slovenska so susedmy a z Nemeckom // Slo- vensko 1997. — № 7. — S. 26. 8 Каплан С.Л. Історія Північноатлантичного Альянсу // НАТО ревю. Пам’ятне видання до 50-ї річниці НАТО (1949–1999). — 1999. — С. 45. 9 План дій з розширення членства НАТО від 24 квітня 1999. Пункт 1 // НАТО-ревю — Документація. — Літо-1999. — С. 5. 10 Madridský summit NATO. Sbornik dokumentů. — Praha:Česká atlantická komise, 1997. — 94 s. 11 Hungary & NATO — a new ally emerging. — Budapest. — 1998. — p. 3. 12 Політика відкритих дверей Альянсу // НАТО довідник. — К.: Молодь. — 1999. — С. 89. 13 Duleba A. Slepý pragmatizmus slovenskej východnej politiky: Aktuálna agenda slovensko-ruských bilaterálnych vzťahov. — Br.: VC SSZP, 1996. — 59 s. 14 Figel J., Adamiš M. Slovensko na ceste do Europskej únie. Kapitoly a súvislosti. — Bratislava: UV SR, 2003. — S. 10. 15 Čurda J., Zatlkaj P. Cesta Slovenska do NATO: niektoré aspekty integračného úsilia Slovenska v rokoch 1993–2002. — Br.: Veda, 2003. — S. 77–81. 16 Spoločná jednotka v silach KFOR // Praca. — 2001. — 20 oktobra. — S. 1. 17 Palata L. USA: Čekáme důvěryhodnou slovenskou vládu // Hospodářské noviny. — 2002. — 10 červná. — S. 10. 18 Samson I. Na Západ prefíkanosťou // Domino forum. — 2002. — № 40. — S. 7. В статье автор рассматривает основные проблемы координации политики Чешской и Словацкой республик на международной арене после провозглашения независимости, анализирует этапы создания договорной базы и институализации межгосударственных и межведомственных структур, основные шаги во внешнеполитической сфере ЧР и СР, про- слеживает путь Чехии и Словакии к трансатлантическим и євро- пейським организациям. Віталій Андрейко 196 Ключевые слова: Чешская Республика, Словакия, европейская и трансатлантическая интеграция, ЕС и НАТО, межгосударственное сотрудничество, внутренняя и внешняя политика. In this article the author examines the main problems of coordination between the Czech and Slovak Republics in the international arena after independence, examines the stages of the contractual framework and institutionalization of interstate and intergovernmental structures, the basic steps in foreign policy of the Czech Republic and Slovakia, traces the path of the Czech Republic and Slovakia to the transatlantic and European institutions. Key words: Czech Republic, Slovakia, European and transatlantic integration, the EU and NATO, interstate cooperation, domestic and foreign policy.

Проблеми координації чесько-словацьких міждержавних відносин у контексті євроатлантичної інтеграції

Репозитарії

Схожі ресурси