До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.)
У статті розкривається взаємозв’язок соціальних і політичних процесів у Болгарії періоду правління С. Стамболова, а також визначаються верстви населення, які забезпечували політичну підтримку режиму. Автор приходить до висновку, що низка заходів авторитарної влади «стамболовістів» у довготривалій...
Saved in:
| Date: | 2013 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2013
|
| Series: | Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки |
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188331 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) / Д. Миколенко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22. — С. 197-216. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-188331 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1883312025-02-23T17:51:28Z До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) To the question of the social support of S. Stambolov’s regime in Bulgaria (1887–1894) Миколенко, Д. Проблеми всесвітньої історії У статті розкривається взаємозв’язок соціальних і політичних процесів у Болгарії періоду правління С. Стамболова, а також визначаються верстви населення, які забезпечували політичну підтримку режиму. Автор приходить до висновку, що низка заходів авторитарної влади «стамболовістів» у довготривалій перспективі зумовили розвиток демократії в країні. В статье раскрывается взаимосвязь социальных и политических процессов в Болгарии периода правления С. Стамболова, а также определяются слои населения, которые обеспечивали политическую опору режиму. Автор приходит к выводу, что ряд мероприятий авторитарной власти «стамболовистов» в долгосрочной перспективе обусловили развитие демократии в стране. The article deals with the interdependence of social and political processes in Bulgaria during the period of S Stambolov governing; and the population, that provided the support of political regime, were defined. The author concludes that a number of authoritarian measures of «stambolovisty» facilitated the development of democracy in the country in the long run. 2013 Article До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) / Д. Миколенко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22. — С. 197-216. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. 2415-7198 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188331 uk Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки application/pdf Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Проблеми всесвітньої історії Проблеми всесвітньої історії |
| spellingShingle |
Проблеми всесвітньої історії Проблеми всесвітньої історії Миколенко, Д. До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки |
| description |
У статті розкривається взаємозв’язок соціальних і політичних процесів у Болгарії періоду правління С. Стамболова, а також визначаються
верстви населення, які забезпечували політичну підтримку режиму.
Автор приходить до висновку, що низка заходів авторитарної влади
«стамболовістів» у довготривалій перспективі зумовили розвиток демократії в країні. |
| format |
Article |
| author |
Миколенко, Д. |
| author_facet |
Миколенко, Д. |
| author_sort |
Миколенко, Д. |
| title |
До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) |
| title_short |
До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) |
| title_full |
До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) |
| title_fullStr |
До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) |
| title_full_unstemmed |
До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) |
| title_sort |
до питання про соціальну підтримку режиму с. стамболова в болгарії (1887–1894 рр.) |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2013 |
| topic_facet |
Проблеми всесвітньої історії |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188331 |
| citation_txt |
До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) / Д. Миколенко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22. — С. 197-216. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. |
| series |
Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки |
| work_keys_str_mv |
AT mikolenkod dopitannâprosocíalʹnupídtrimkurežimusstambolovavbolgaríí18871894rr AT mikolenkod tothequestionofthesocialsupportofsstambolovsregimeinbulgaria18871894 |
| first_indexed |
2025-11-24T05:05:29Z |
| last_indexed |
2025-11-24T05:05:29Z |
| _version_ |
1849646886462423040 |
| fulltext |
До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) 197
ПРОБЛЕМИ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ
Дмитро Миколенко
ДО ПИТАННЯ ПРО СОЦІАЛЬНУ ПІДТРИМКУ РЕЖИМУ
С. СТАМБОЛОВА В БОЛГАРІЇ (1887–1894 рр.)
У статті розкривається взаємозв’язок соціальних і політичних про-
цесів у Болгарії періоду правління С. Стамболова, а також визначаються
верстви населення, які забезпечували політичну підтримку режиму.
Автор приходить до висновку, що низка заходів авторитарної влади
«стамболовістів» у довготривалій перспективі зумовили розвиток демо-
кратії в країні.
Ключові слова: Народно-ліберальна партія, «стамболовісти», полі-
тичний режим, соціальна підтримка, авторитаризм, опозиція.
Вивчаючи політичні трансформації, які відбувалися протягом остан-
ньої третини ХІХ ст. у Болгарії, необхідно враховувати соціальні фактори
виникнення та еволюції системи державної влади в цій країні, що дасть
змогу більш глибоко зрозуміти й ширше інтерпретувати особливості
функціонування того чи іншого режиму∗, існуючого у зазначений період.
Умови політичного розвитку Болгарії останньої третини ХІХ ст. збли-
жують її з іншими країнами Балканського півострова. Вони визначалися
тривалим перебуванням у складі Османської імперії, а також майже
одночасним з Грецією, Сербією і Румунією початком розбудови власної
державності. Низка елементів політичної системи після визволення від
турецького панування у 1878 р. була запроваджена під впливом загально-
європейських процесів. Серед них — демократична конституція та
парламентаризм. Однак при цьому Болгарія пройшла особливий шлях
політичного розвитку, котрий вирізняв її з поміж інших і був визначений
саме специфічною соціальною конфігурацією1.
Період становлення болгарської державності тісно пов’язаний з ім’ям
Стефана Ніколова Стамболова (1854–1895 рр.). Напередодні Визволення
1878 р. цей політик представляв радикальне (революційне) крило націо-
нального руху. Його діяльність була пов’язана з втіленням у життя
———————
∗ Мається на увазі сукупність методів, прийомів і форм здійснення політичних
відносин у суспільстві.
Дмитро Миколенко 198
прагнень переважної більшості болгарського народу до свободи. У перші
роки незалежності він став членом Ліберальної партії, яка спиралася на
громадян із середнім рівнем статків та незаможні прошарки, тобто —
найчисельнішу групу населення країни. Після розколу політичної сили у
1883 р. С. Стамболов приєднався до угруповання П. Каравелова —
«непримиримих» лібералів, котрі продовжували відстоювати первинні
принципи партії й апелювали до тих самих соціальних верств. Головуючи
у Регентській раді (1886–1887 рр.) і кабінеті міністрів (1887–1894 рр.),
політик, на думку більшості дослідників — прибічників класового під-
ходу до вивчення історії2, перетворився на виразника інтересів зрос-
таючої торговельно-промислової буржуазії. Та чи можна вважати цей
нечисленний прошарок суспільства соціальною базою «стамболовіст-
ського» режиму? Поставлене питання у сучасній історіографії залиша-
ється відкритим.
С. Стамболов очолив уряд у складний для Болгарії час. Країна пере-
живала глибоку кризу, спричинену як внутрішніми, так і зовнішніми
чинниками. Отримавши владу, прем’єру довелося розв’язувати вкрай
важливі завдання по забезпеченню політичної стабільності й подальшої
розбудови системи державного управління, проведенню заходів, пов’я-
заних з модернізацією економіки, розвитком інфраструктури, а також
досягненням міжнародного визнання Князівства і його правлячої династії.
Вирішуючи вказані проблеми, С. Стамболов застосовував авторитарні
методи. Саме цей факт визначив неоднозначність оцінок, які отримало
його правління від сучасників та вчених-істориків. Одні3 вважали
прем’єра тираном, підкреслюючи при цьому негативні наслідки його
правління, інші4 — героєм і видатним державним діячем, наголошуючи
на його численних заслугах перед батьківщиною.
Тему впливу соціальної конфігурації населення на політичні транс-
формації у Болгарії часів прем’єрства С. Стамболова дослідники спе-
ціально не вивчали. Історіографія кінця ХІХ — початку ХХ ст. пред-
ставлена роботами5, в яких політичні процеси у цій балканській країні
розглядаються окремо від соціальних. Після Жовтня 1917 р. у Росії
історики-марксисти6 почали застосовувати формаційний підхід при ана-
лізі режимів на Балканах. Аналогічну методологію використовували і
вчені7 Народної Республіки Болгарії. У їхніх роботах діяльність лідера
НЛП аналізувалася крізь призму класової боротьби у Болгарії. Політик
характеризувався як виразник інтересів торговельно-промислової бур-
жуазії. Ідеологічна зашореність тогочасної науки не завжди дозволяла
комплексно й об’єктивно аналізувати всі аспекти теми, що нас цікавить.
Серед праць, в яких частково розкривається взаємозв’язок соціальних і
До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) 199
політичних явищ, характерних для Князівства останньої третини ХІХ ст.,
можна назвати статтю С. Мадієвського8.
Окремі питання, пов’язані з соціальною зумовленістю політичних
процесів у Болгарії періоду правління уряду С. Стамболова, досліджу-
валися багатьма болгарськими, а також сучасними російськими, укра-
їнськими і західними авторами. Прибічники теорії модернізації, амери-
канські вчені Д. Перрі і Г. Стоук, а також російська дослідниця
Р. Грішина у своїх роботах підкреслили значний внесок С. Стамболова у
процес перетворення Болгарії на світську державу європейського зразка9.
Український історик В. Чорній показав залежність підтримки кабінету
НЛП у суспільстві від його зовнішньої орієнтації, підкресливши, що
більшість селян, нижчих і середніх верств міського населення, чимало
інтелігенції та частина верхівки не поділяли антиросійської політики
уряду10. Болгарський автор Д. Саздов опублікував монографію11, в якій
розкрив соціальні ініціативи урядів країни у період з 1880 по 1912 р. Він
звернув увагу на розширення електоральної бази «стамболовістів» під час
прем’єрства С. Стамболова за рахунок чиновників, службовців і нижчого
духовенства. Ці прошарки населення отримали від влади матеріальну
підтримку і були задоволені її політикою.
Метою статті є детальний аналіз соціальних витоків політичного
режиму С. Стамболова, а також розгорнута характеристика його полі-
тичної опори у суспільстві.
Середина 1880-х років у Болгарії пройшла під знаком політичної
нестабільності. Серпневий переворот 1886 р., здійснений невеликою гру-
пою офіцерів (представників столичного гарнізону і Струмського піхот-
ного полку) за сприяння російських агентів і лояльно налаштованих до
Санкт-Петербурга політиків, призвів до відсторонення від влади неугод-
ного царю Алєксандру ІІІ князя А. Батенберга. Однак уже за декілька днів
у країні відбувся контрпереворот, одним із організаторів якого виступив
С. Стамболов — на той час голова Звичайних Народних Зборів (ЗНЗ).
Об’єднавши навколо себе невдоволених втручанням Санкт-Петербурга у
внутрішні справи Князівства, спираючись на підтримку воєнних гарні-
зонів Софії, Пловдива, Велико Тирново і Старої Загори, він нейтралізував
організаторів перевороту∗ та спробував повернути на престол А. Батен-
берга. Але під тиском Росії колишній монарх відмовився від пропозиції
голови парламенту, призначивши замість себе Регентську раду, до складу
якої увійшли С. Стамболов, учасник контрперевороту підполковник
С. Муткуров і колишній прем’єр-міністр П. Каравелов∗∗.
———————
∗ Декого із них було заарештовано, інші емігрували з країни.
∗∗ 1 листопада 1886 р. внаслідок протиріч зі С. Стамболовим П. Каравелов залишив
склад Регентської ради, перейшовши в опозицію, після чого його місце зайняв Г. Живков.
Дмитро Миколенко 200
Названі вище події не були пов’язані з масовим народним рухом.
Боротьба за владу в цей період стала справою політичних еліт і армії. При
цьому юридично основи державного устрою Болгарії залишалися не-
змінними: Тирновська конституція, котра вважається однією з найдемо-
кратичніших основних законів свого часу, продовжувала діяти; відповідні
політичні інституції функціонували. Однак, поряд із цим у країні почав
формуватися новий режим зі специфічним авторитарним стилем реа-
лізації влади.
С. Стамболов, який формально був лише одним із трьох членів Регент-
ської ради, мав у ній значний авторитет. Саме йому належало вирішальне
слово у призначенні уряду, під його контролем знаходилися армія і
поліція. Застосовуючи свій вплив, С. Стамболову вдалося об’єднати на-
вколо себе багатьох членів Ліберальної партії, лідером якої залишався
П. Каравелов. У 1886 р. розпочалося формування нової політичної сили —
Народно-ліберальної партії (НЛП), котра стала провладною та забезпе-
чувала підтримку режиму в парламенті й суспільстві. Невдовзі утво-
рилося її центральне бюро, зародилися перші місцеві осередки.
Згідно з диференціацією політичних сил, запропонованою французь-
ким вченим-соціологом М. Дюверже, НЛП являла собою типову кадрову
партію12. Її було організовано за ініціативи влади; вона не спиралася на
широкі прошарки суспільства та не мала свого стабільного електорату,
але це не завадило їй дуже швидко, за сприяння уряду, перетворитися на
провідну політичну силу.
Концентрація влади в руках С. Стамболова, а також подальше ус-
кладнення відносин Болгарії з Росією, яка намагалася вплинути на
ситуацію навколо обрання нового болгарського князя, спричинили неза-
доволення частини істеблішменту країни, включаючи представників інте-
лігенції, командного складу армії і православного духовенства. Крім того,
після розриву дипломатичних відносин між Софією і Санкт-Петербургом
у листопаді 1886 р. значно прискорився процес формування опозиції.
Впродовж 1886 року Народно-ліберальній партії протистояли три
політичні сили — «помірковані» ліберали∗ на чолі з Д. Цанковим, при-
бічники П. Каравелова (після виходу їхнього лідера зі складу Регентської
ради) та південноболгарські «з’єдністи»**. Всі вони вимагали відновлення
———————
∗ Дехто із відомих «цанковістів» після контрперевороту 1886 р. та зміщення їхнього
лідера з посади прем’єра змушені були покинути країну. Сам Д. Цанков перебрався до
Санкт-Петербурга, А. Людсканов — до Стамбула; М. Балабанов, Д. Моллов і М. Сара-
фов залишились у Болгарії, проте утримувалися від активної політичної діяльності.
** Східнорумелійські консерватори — представники створеної 1881 р. Народної пар-
тії Південної Болгарії, яка не мала власних установчих документів. Наприкінці 1882 —
на початку 1883 р. за сприяння А. Батенберга вони зблизилися з консерваторами Кня-
До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) 201
дипломатичних відносин з Росією. При цьому «цанковісти» вважали, що
Болгарія у всіх питаннях внутрішнього розвитку та зовнішньої політики
має дотримуватись рекомендацій Санкт-Петербурга. «Каравелісти» і
«з’єдністи» виступали за самостійний курс своєї країни, однак при цьому
підкреслювали необхідність тісної співпраці з Росією, котра, на думку їх
лідерів, була єдиною із великих держав, інтереси якої співпадали з
прагненнями Софії. Жодна вказана політична сила не мала міцної під-
тримки з боку населення. Як і НЛП, вони являли собою незначні за
кількістю членів організації, провідну роль в яких відігравали чиновники
різних рівнів та інтелігенція. Таким чином, опозиційний рух у період
регентського правління не набув масового характеру.
Наприкінці 1886 р. у Болгарії виникло перше серйозне протистояння
між світською владою і вищим духовенством Екзархату. Тоді у Софії
зібрався Священний Синод. Питання, що обговорювалися митрополитами
у робочому порядку, стосувалися не тільки діяльності церкви, а й
неприйнятної, на їх думку, антиросійської політики влади. Дізнавшись
про це, С. Стамболов, якого завчасно не було поінформовано про мету
засідання, розцінив такий крок з боку вищих ієрархів як намагання
«дискредитувати уряд та залишити приємні враження московцям». Він не
сумнівався, що священики ігнорують Регентську раду, «бо так само
чинить російський цар», та вбачав у цьому загрозу організованого про-
тесту, яким міг скористатися Санкт-Петербург. До того ж регентам стало
відомо про зв’язки церковних ієрархів з «цанковістами», котрі начебто
провокували митрополитів припинити богослужіння у храмах під час свят
на знак протесту проти розриву дипломатичних відносин з Росією.
Синод продовжував засідати до лютого 1887 р. С. Стамболов, зане-
покоєний таким розвитком подій, змушений був звернутися через дипло-
матичного представника Болгарії у Стамбулі Г. Вилковича до екзарха
Йосифа з вимогою вплинути на митрополитів та переконати їх відмо-
витися від «політичної боротьби». Тільки після такого кроку голови
Регентської ради роботу Священного Синоду було припинено13.
Наприкінці зими 1887 р. проросійськи налаштовані офіцери здійснили
чергову спробу державного перевороту. Сподіваючись на підтримку
широких верств населення, вони організували повстання сілістренського і
русенського гарнізонів. Однак інші військові частини не стали на бік
заколотників, а більшість пересічних громадян країни взагалі залишилися
байдужими до цих подій. У результаті бунт було швидко приборкано.
П’ятнадцятьом його учасникам воєнно-польові суди винесли смертні
вироки.
зівства та разом налагодили видавництво газети «Съединение». Саме відтоді широкого
вжитку набула їх інша назва — «з’єдністи».
Дмитро Миколенко 202
Прихильне ставлення значної частини болгарських церковних ієрархів
та армійських офіцерів до Росії визначалося тим, що у більшості своїй
вони отримали освіту в навчальних закладах цієї країни14. У поєднанні з
традиційною симпатією до православної держави та вдячністю їй за
визволення від турецького панування вказаний факт вплинув на нега-
тивне сприйняття представниками цих прошарків населення Регентської
ради, яка продовжувала йти курсом, спрямованим на запобігання
втручанню Санкт-Петербурга у внутрішні справи Князівства.
Радикальні кроки опозиції давали владі підстави продовжувати роз-
будову авторитарного режиму. Виправдовуючи свої дії загрозою нових
збройних виступів, С. Стамболов намагався позбавити своїх опонентів
можливості брати участь у політичних процесах. У країні розпочався
наступ на демократичні права і свободи, гарантовані Тирновською конс-
титуцією. Регент і його прибічники прагнули, щоб у ІІІ Великі Народні
Збори* (ВНЗ), які мали обрати нового князя, не пройшли кандидати від
опозиції — прихильники Д. Цанкова і П. Каравелова. Застосовуючи тиск
на опонентів та вдаючись до фальсифікацій, вони досягли своєї мети —
більшість ІІІ ВНЗ склали депутати, лояльні до влади.
25 червня 1887 р. парламентарі оголосили ім’я нового болгарського
князя. Ним став Фердинанд Саксен-Кобург-Готський. С. Стамболова,
який підтримував його кандидатуру та зберіг авторитет і не втратив свого
впливу навіть після розпуску Регентської ради, 20 серпня було при-
значено на посаду прем’єр-міністра Болгарії. Новообраний двадцятишес-
тилітній монарх, хоча й мав широкі повноваження згідно з Тирновською
конституцією, практично не брав участі в управлінні державою. Зали-
шаючись невизнаним великими державами як болгарський князь, він не
міг представляти країну на міжнародній арені. До того ж Фердинанд не
був знайомий з політичними реаліями Болгарії, а також не мав прак-
тичних навичок і досвіду для ефективного вирішення внутрішньопо-
літичних завдань.
Ситуація, в якій знаходився князь, ускладнювалася для нього ще й
специфікою соціальної конфігурації населення Болгарії. Аристократії,
котра допомагала управляти європейським монархам, у Князівстві не
існувало, а політичний істеблішмент країни являв собою розрізнені
угруповання інтелігенції, жодне з яких не могло самотужки забезпечити
підтримку Фердинанду. «Каравелісти» і «цанковісти» не визнавали князя
легітимним правителем та вимагали скликання нових ВНЗ для обрання
———————
* Представницький орган державної влади Болгарії, який скликався для вирішення
особливо важливих державних та громадських питань, наприклад: обговорення та
затвердження нової конституції, зміни в території країни, зміни державного устрою
тощо.
До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) 203
іншого правителя, який би задовольняв Санкт-Петербург. Крім того,
монарх не мав авторитету серед офіцерського складу болгарської армії,
саме тому він ризикував повторити долю А. Батенберга, відстороненого
від влади проросійськи налаштованими військовослужбовцями.
Незважаючи на «демократичний» спосіб обрання князя, Фердинанда
аж ніяк не можна назвати «народним улюбленцем». Його популярність
серед широких верств населення була незначною. Для простого люду він
залишався чужинцем, котрий належав до католицької конфесії та не
володів болгарською мовою.
Всі вищевказані обставини визначили залежність Фердинанда від
С. Стамболова, який, на відміну від князя, чудово орієнтувався в реаліях
болгарського політичного життя, мав підтримку й авторитет серед
частини офіцерства, впливових політиків і чиновників. Голові держави не
тільки була невигідною відставка уряду «стамболовістів», де-факто він не
міг звільнити С. Стамболова з його посади. За такої ситуації склалися
сприятливі умови для подальшої розбудови прем’єром особистого авто-
ритарного режиму.
Очолюючи уряд, С. Стамболов поєднав свої функції з виконанням
обов’язків міністра внутрішніх справ, що дало йому змогу встановити
повний контроль над поліцейським апаратом. До того ж, полковник
С. Муткуров — один із організаторів контрперевороту 1886 р., колишній
член Регентської ради та близький соратник прем’єра, зайняв посаду
воєнного міністра. Таким чином армія — один із основних інструментів
забезпечення життєздатності режиму, стала також підпорядкованою
«стамболовістам».
Мав прем’єр-міністр і можливість проводити агітаційно-пропаган-
дистську роботу серед широких верст населення, підтримуючи тим самим
популярність та позитивний імідж влади. Заснована 1886 р. проурядова
газета «Свобода» (фінансувалася із державного бюджету; виходила кож-
ного дня) виконувала функцію творця настроїв і поглядів громадськості з
тих чи інших питань15.
Для забезпечення консолідації суспільства уряд С. Стамболова засто-
совував ідеологію націоналізму, практичне втілення якої полягало у
спробах реалізувати великодержавну концепцію «Сан-Стефанської Бол-
гарії»∗, котра передбачала приєднання до Князівства Македонії та значної
частини Фракії∗∗, а також у намаганнях зміцнити суверенітет країни16.
———————
∗ Проект, в основу якого ліг попередній мирний договір 1878 р. між Росією і
Османської імперією. Він мав на меті створення Болгарської держави у кордонах трьох
історичних областей — Мезії, Македонії і значної частини Фракії.
∗∗ Згідно з рішенням Берлінського конгресу 1878 р. ці території залишилися у складі
Османської імперії.
Дмитро Миколенко 204
У пропаганді «стамболовістів» слов’янське православне населення
європейських вілаєтів Туреччини розглядалося як частина болгарської
нації, яка продовжувала знаходитися під османським гнітом. Уряд нама-
гався згуртувати громадян Князівства, прищеплюючи їм співчуття до
одноплемінників, а також формуючи в їхній свідомості образ ворогів,
котрі заважали втіленню у життя Сан-Стефанського проекту. Сербія і
Греція на шпальтах провладної «Свободи» характеризувались як основні
конкуренти у боротьбі за Македонію; Туреччина, у залежності від об-
ставин, поставала в образі партнера Болгарії, або її ворога. Зокрема, під
час конфронтації Софії і Стамбула газета часто апелювала до західно-
європейських країн-підписантів Берлінського трактату, сподіваючись на
їхнє втручання і конфлікт. А у випадках, коли Порта йшла на компроміс,
лояльні до влади журналісти з вдячністю згадували ці факти, популя-
ризуючи їх серед населення17.
Важливе місце у своїх агітаційно-пропагандистських заходах «стам-
боловісти» відводили Російській імперії. Враховуючи симпатії значної
частини населення до держави, котра відіграла ключову роль у визво-
ленні Болгарії від османського панування, влада підкреслювала свою
повагу до Росії як країни, але разом з тим висловлювала негативне
ставлення до її політики на Балканах та засуджувала втручання у внут-
рішні справи Князівства. Газета «Свобода» не розголошувала сподівання
на допомогу Санкт-Петербурга у реалізації болгарської національної
програми. Навпаки, з її шпальт часто лунали застереження, що на ці надії
не варто покладатися. «Стамболовісти» вбачали у Російській імперії
загрозу незалежності Болгарії, загарбника, який прагне лише одного —
перетворити Князівство на свою заморську губернію18.
Розрив дипломатичних відносин із Санкт-Петербургом, а також по-
стійні критичні закиди болгарської влади на адресу Росії стали основним
фактором розколу суспільства на прибічників і противників С. Стам-
болова. Громадяни, які не підтримували зовнішньополітичний курс
прем’єра, ставали на бік опозиції — «каравелістів», «цанковістів» і
«з’єдністів».
Намагаючись посилити свій вплив, уряд призначав на ключові посади
центральної і місцевої адміністрації лояльних до себе чиновників.
Службовці, запідозрені у симпатіях до проросійських політичних сил,
звільнялися з роботи та замінювалися новими. Аналогічна доля чекала і
на посадових осіб — прихильників та членів Ліберальної «радосла-
вовістської» партії∗, котра після створення нового кабінету міністрів
———————
∗ Політична сила прибічників В. Радославова — прем’єр-міністра країни у період
існування Регентської ради (1886–1887 рр.). «Радославовісти», на відміну від «кара-
До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) 205
перейшла в опозицію19. Однак більшість функціонерів-конформістів, які
працювали до приходу «стамболовістів», легко змінюючи партійну на-
лежність і демонструючи свою лояльність кабінету міністрів, залишалися
на посадах. З подібною переорієнтацією С. Стамболов змушений був
миритися, адже в країні відчувався дефіцит освічених чиновницьких кад-
рів, що унеможливлювало повну заміну держапарату. Та все ж часткові
заміни проводилися. Звільнені з роботи, як правило, приєднувалися до
опозиційних політичних сил, сподіваючись повернутися на свої посади
після утворення нового уряду.
Напередодні парламентських виборів, що мали відбутися у вересні
1887 р., влада спробувала розширити свою соціальну підтримку для
незаможних прошарків населення шляхом перегляду державної фіскаль-
ної політики. Уряд оголосив про скасування боргів громадян, неспро-
можних вносити до бюджету призначені їм суми. Одночасно «стамбо-
ловісти» посилили боротьбу проти ухилення від сплати податків замож-
ними підданими та зловживань службовим становищем кметами, їхніми
помічниками й общинними писарями. Відповідальність за реалізацію
вказаних заходів було покладено на окружних управителів20.
Політика уряду, спрямована на розширення своєї соціальної бази,
втілювалася у життя паралельно з посиленням авторитарних проявів
влади. Вибори до V ЗНЗ пройшли в атмосфері жорсткого контролю над
опозицією, яка не могла за таких умов на рівних конкурувати з про-
владними кандидатами. У результаті представники НЛП отримали більше
місць у парламенті, аніж всі інші разом взяті партії країни. Серед
290 обраних депутатів (дані з урахуванням додаткових виборів 1888 і
1889 років) 176 були членами НЛП «стамболовістів» — 60,69 %∗.
Склад проурядової фракції у V ЗНЗ дозволяє визначити верстви насе-
лення, котрі забезпечували опору режиму в суспільстві. Із 176 членів
фракції НЛП 123 були жителями міст, а 53 — сільських населених
пунктів. При цьому 81 особа — це представники невеликих містечок,
таких як Сілістра, Добрич, Преслав, Кюстенділ, Казанлик та інші, а 42 —
промислових і торговельних центрів країни (10 мешканців В. Тирново, по
9 — Софії і Русе, 4 — Пазарджика, по 3 — Пловдива і Варни, по 2 —
Бургаса і Сливена). За професійною ознакою 53 були чиновниками і
службовцями різних рівнів влади (міністри, кмети, шкільні інспектори,
околійні начальники тощо), 47 — торговцями, 38 — землеробами, 21 —
велістів» і «цанковістів», виступали проти втручання Росії у внутрішні справи Болгарії
та визнавали Фердинанда законним князем.
∗ Особи, які змінювали свою партійну належність у період функціонування V ЗНЗ
(1887–1889 рр.), не беруться до уваги.
Дмитро Миколенко 206
адвокатами, 5 — вчителями, 3 — священиками, 3 — ремісниками, 2 —
журналістами, 2 — лікарями і 2 — аптекарями.
Рід занять та професія у даному випадку не дозволяють робити
однозначні висновки щодо майнового стану того чи іншого депутата і
відносити його до заможних, середніх або бідних прошарків населення.
Проте очевидною є перевага серед членів фракції НЛП чиновників і
службовців, які поєднували свої службові обов’язки з виконанням депу-
татських функцій. Отже, бюрократія забезпечувала не лише державне
управління, а й прийняття ініційованих урядом законів. Працівники дер-
жавного апарату перетворилися на основну соціальну групу, що забез-
печувала підтримку режиму.
Сформувавши парламентську більшість, «стамболовісти» зосередили у
своїх руках не лише виконавчу, а й законодавчу владу. Вони ініціювали
прийняття нормативних актів*, які суперечили Тирновській конституції та
дозволяли контролювати опозицію, обмеживши її можливості для участі
у політичних процесах21. Необхідність таких кроків влада обґрунтовувала
важливістю забезпечення в країні стабільності. Громадськість неодно-
значно оцінила ці заходи. Опозиція розгорнула агітацію проти посилення
авторитаризму.
Розуміючи свою вразливість для критики, уряд «стамболовістів» та
депутатська фракція НЛП у V ЗНЗ започаткували низку соціальних іні-
ціатив, які сприяли зростанню популярності влади серед молоді, інте-
лігенції і службовців. Кабінет міністрів запровадив пенсійне забезпечення
для вчителів шкіл і гімназій, а також працівників правоохоронних орга-
нів, чиновників, військовослужбовців; майже у 2,5 рази збільшив бюджет
Міністерства освіти**, що дало змогу розширити мережу навчальних
закладів та підвищити рівень грамотності серед населення; ініціював
1888 р. створення у Софії Вищого училища, яке згодом набуло статусу
університету; покращив функціонування системи медичних установ.
Законом про стипендії і тимчасову матеріальну допомогу малозабез-
печеним студентам від 27 листопада 1887 р. уряд гарантував підтримку
молоді, що навчалася***22.
———————
* Закони про викоренення розбійництва, про пресу та про поліцію обмежували
конституційні права і свободи громадян Болгарії, ставили судову гілку влади у залеж-
ність від уряду, розширювали повноваження правоохоронних органів.
** У 1885 р. його бюджет складав 2 млн 508 тис. 701 лев, а у 1891 р. — 6 млн 756 тис.
401 лев.
*** Протягом 1879–1887 рр. вказані грошові забезпечення встановлювалися кабіне-
тами міністрів Болгарії спеціальними рішеннями у кожному окремому випадку.
До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) 207
Протекціоністський закон*, прийнятий парламентом 1887 р., був вигід-
ний нечисленним підприємцям, а також купцям, які займалися пере-
продажем товарів на внутрішньому ринку або експортом продукції бол-
гарського виробництва за кордон. Імпортери ж виявилися у програшній
ситуації — їхній бізнес постраждав унаслідок підвищення митних зборів
на значну групу товарів.
Наприкінці 1889 р. знову загострилися відносини між урядом і
болгарським духовенством. Вищі ієрархи, у черговий раз прибувши до
Софії для участі у Священному Синоді, відмовилися відвідати князя
Фердинанда, який, на їхню думку, «порушував канони церкви та
перешкоджав православ’ю». На засіданнях митрополити обговорювали
передусім не нагальні питання діяльності Екзархату, а політичні проб-
леми, пов’язані з легітимністю князя, згадуванням його імені у літургіях і,
навіть, проголошенням акту анафеми23.
Прем’єр-міністр розцінив дії церковних ієрархів як навмисне нама-
гання принизити монарха. Прагнучи припинити роботу Синоду, норма-
лізувати ситуацію і не допустити втручання ієрархів у політику,
С. Стамболов спробував залучити на свою сторону рядових церковно-
служителів. 16 грудня Народні збори прийняли Закон про пенсії і
тимчасову матеріальну допомогу священикам. У такий спосіб світська
влада забезпечувала собі популярність серед переважної більшості
духовенства24.
Однак Синод продовжував засідати. У відповідь 30 грудня 1889 р.
прем’єр-міністр розпорядився відправити митрополитів під конвоєм у
їхні єпархії, чим викликав хвилю незадоволення серед православного
духовенства і пересічних громадян. Перший біограф C. Стамболова —
англійський журналіст А. Біман — писав, що навіть друзі голови уряду
засудили такий вчинок прем’єра25.
Розглядаючи кількісні показники представництва правлячої партії у
Звичайних народних зборах за часів режиму С. Стамболова, слід зазна-
чити, що у парламенті шостого скликання (1890–1892 рр.) члени НЛП
отримали 237 місць із 304 (дані з урахуванням додаткових виборів 1891 і
1892 років), тобто 77,96%. Це на 17,27% більше, ніж у V ЗНЗ. Лише
52 депутати-»стамболовісти» були селянами (21,94% від загальної чи-
сельності фракції). У порівнянні з V ЗНЗ, їхня кількість зменшилася на
8,17%. Крім того, із 185 жителів міст 77 мешкало у промислових і
торговельних центрах країни (що більше на 8,63%), інші — у невеликих
містечках (менше на 0,45%).
———————
* Збільшував розмір митних платежів на імпорт предметів розкоші, тютюнових
виробів та деяких інших товарів.
Дмитро Миколенко 208
Професійний склад фракції «стамболовістів» також зазнав змін у
порівнянні з 1887–1889 рр. Кількість чиновників і службовців збільши-
лася на 7,86%, торговців — на 2,41%, журналістів — на 0,55%, лікарів —
на 0,13%. А от представництво селян, адвокатів, учителів, ремісників,
священиків і аптекарів зменшилося відповідно на 9,35%, 4,33%, 0,27%,
1,28%, 1,7% і 0,72%. Крім того, депутатами від НЛП стали 3 промисловці,
2 підприємці, банкір і фотограф26.
Одну із чергових соціальних ініціатив уряду і парламенту було спря-
мовано на уповільнення процесу розорення незаможних сільських гос-
подарств. Щоб запобігти поширенню бідності серед населення, влада
створювала умови для зміцнення дрібних і середніх власників. На зако-
нодавчому рівні було продовжено термін викупу земель селянами на
п’ять років. У разі невиплати користувачем свого боргу, конфіскації
підлягав не увесь наділ, а тільки його невикуплена частка27. Хоча ця
поміркована реформа і відповідала інтересам більшості громадян, однак
становище селян суттєво не покращила. Надалі свої позиції «стамбо-
ловісти» зміцнювали шляхом поєднання ініціатив по розширенню
соціальної бази з посиленням диктаторських методів управління.
Причиною для нових політичних репресій і переслідувань стали дії
опозиції. 21 січня 1890 р. поліцією було розкрито чергову змову офіцерів
столичного гарнізону, незадоволених поміркованою політикою «стамбо-
ловістів» щодо вирішення македонського питання. Противники влади,
яких організував колишній соратник С. Стамболова майор К. Паніца,
готували замах на князя Фердинанда і прем’єр-міністра. Покарання було
жорстоким — після арешту та вироку воєнного суду К. Паніцу роз-
стріляли.
1891 року авторитарні прояви режиму досягли свого апогею, резуль-
татом чого стало усунення опозиції від політичних процесів. 15 березня
македонськими емігрантами було організовано черговий замах на життя
С. Стамболова. За іронією долі прем’єр не постраждав, а от міністр
фінансів Х. Белчев, який знаходився поряд із головою уряду, під час
стрілянини загинув. Поліції так і не вдалося знайти безпосередніх вико-
навців злочину. Це стало зручною нагодою розпочати нову хвилю ре-
пресій проти опонентів. До кола підозрюваних потрапив П. Каравелов,
його прибічники К. Арсенієв, Т. Кітанчев, Т. Георгієв, Г. Бенковські,
І. Гергієв, а також представники інших опозиційних угруповань. Влітку
1892 р. розпочався судовий процес у справі про «змову з метою скоєння
вбивства Його Царської Величності Князя і прем’єр-міністра Стамболова
та вбивство міністра Белчева». Всього на лаві підсудних опинилося
вісімнадцять осіб28.
До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) 209
Всупереч відсутності обґрунтованих доказів, спеціально призначений
воєнно-польовий суд виніс смертні вироки «русофілам» С. Міларову,
К. Попову, Т. Георгієву, А. Карагюлєву. П. Каравелова було засуджено до
п’яти років позбавлення волі, Т. Кітанчева та І. Гергієва — до трьох. Всіх
їх звинуватили як учасників спроби змінити існуючий державний устрій.
Інших відомих «каравелістів» — К. Арсенієва, С. Арсенієва, М. Обре-
тєнова було відправлено у заслання до міста Лом під жорсткий полі-
цейський нагляд. Внаслідок репресій та переслідувань «каравелісти» і
південноболгарські «з’єдністи» призупинили свою діяльність. Втративши
можливість друкувати газету «Народні права», «радославовісти» також
виявилися на узбіччі політичних процесів29.
Створена 2 серпня 1891 р. Болгарська соціал-демократична партія
(БСДП) також не могла нарівні протистояти «стамболовістам». Серед її
членів переважали представники радикально налаштованої інтелігенції —
прибічники марксистської ідеології, котрі розглядали революцію як
спосіб вирішення соціальних протиріч. Під час прем’єрства С. Стам-
болова БСДП була маргінальною політичною силою, що діяла нелегально
та не користувалася широкою підтримкою населення, адже пролетаріат,
який ідеологами політичної сили вважався основною соціальною базою
партії, лише розпочав формуватися і не міг стати для соціалістів надій-
ною опорою у суспільстві. До того ж в умовах постійної загрози полі-
тичних репресій члени БСДП не мали можливості регулярно проводити
агітацію і пропаганду. 1893 року було заарештовано, а згодом відправ-
лено у заслання до міста Бяла Слатіна лідера партії Д. Благоєва. Зали-
шившись без свого ідейного натхненника, соціал-демократи практично
припинили діяльність.
В опозиції до уряду С. Стамболова перебувала і значна частина
македонських емігрантів∗, незадоволених зовнішньополітичним курсом
уряду, спрямованим на підтримку добросусідських відносин з Портою.
Наприкінці 1880 — на початку 1890-х років у Софії діяли нелегальні
спілки, створені вихідцями із Македонії — Студентське товариство
«Дружба» (1890–1891 рр.) та Молодіжна книжкова співдружність (1891–
1892 рр.), члени якої у 1892 р. видавали газету «Лоза». На її шпальтах
вони порушували питання про македонську літературну мову і правопис,
критикували навчальний процес у школах Екзархату, котрий, на їхню
думку, не враховував особливостей діалектів слов’янського населення
європейських вілаєтів Османської імперії30.
В умовах постійних переслідувань з боку влади названі вище спілки
змушені були зовсім припинити свою діяльність. Остаточно розчару-
———————
∗ У період з 1887 по 1894 р. їх чисельність складала приблизно 35–40 тис. осіб.
Дмитро Миколенко 210
вавшись у політиці уряду «стамболовістів», частина македонських емі-
грантів зайняла радикальні позиції. Зокрема, у 1892 р. відомий револю-
ціонер Н. Тюфекчієв взяв безпосередню участь в організації терорис-
тичного акту, внаслідок якого загинув дипломатичний представник Бол-
гарії у Стамбулі Г. Вилкович — один із основних провідників політики
кабінету С. Стамболова у Македонії. 1893 р. Д. Груєв, І. Хаджиніколов і
П. Поп Арсов ініціювали створення у Салоніках Внутрішньої македон-
ської революційної організації (ВМРО)∗.
Процес приборкання опозиції та остаточного встановлення автори-
тарного режиму супроводжувався впровадженням заходів, які сприяли
подальшій модернізації країни. Однією з таких ініціатив стало прийняття
10 грудня 1891 р. Закону про обов’язкову початкову освіту для дітей від
шести до дванадцяти років. У такий спосіб влада створювала умови для
подолання безграмотності в країні, розвитку видавничої і наукової
діяльності та зростання культурного рівня громадян31.
Чимало уваги уряд С. Стамболова приділяв поетапному розвитку армії.
1891 року відбулась її чергова реорганізація, у результаті якої чисельність
збройних сил збільшилася до 310 тис. осіб∗∗. Крім того, спеціальним
законом, прийнятим у грудні того ж року, врегульовувалися поставки
зброї, харчів, провіанту і обмундирування у військові підрозділи32. Такі
заходи були цілком зрозумілими, адже армія відігравала важливу роль у
зовнішній безпеці держави та підтримувала стабільність режиму. Саме
тому «стамболовісти» витрачали багато зусиль, спрямованих на підви-
щення її боєздатності, а також намагалися зберегти контроль над осо-
бовим складом.
1893 року в Болгарії відбулися вибори до VII ЗНЗ (1893–1894 рр.).
В умовах відсутності конкуренції з боку опозиції Народно-ліберальна
партія за їх результатами здобула абсолютну більшість депутатських
мандатів. Із 149 місць її члени отримали 114. Додаткові вибори, що
проходили у 1894 р., закріпили перевагу НЛП. Її представництво роз-
ширилося до 129 осіб (депутатський корпус VII ЗНЗ станом на 1894 р.
складав 167 осіб), що становить 77,25% від загального числа народних
обранців (на 0,71% менше, ніж у VI ЗНЗ).
Чисельність селян серед членів фракції НЛП знизилася до 17 осіб
(13,18% від усіх представників партії — це на 8,76% менше, ніж у
парламенті шостого скликання). Інші 112 депутатів були вихідцями з
міст, при цьому 49 — із торговельних і промислових центрів країни
———————
∗ Вона пропагувала революційний шлях вирішення македонської проблеми, який
виключав участь Софії у цьому процесі.
∗∗ У 1885–1891 рр. болгарська армія нараховувала близько 100 тис. осіб.
До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) 211
(більше на 5,49% у порівнянні з аналогічними показниками VI ЗНЗ), а
63 — з невеликих містечок (більше на 3,27%).
Як і у попередніх двох Звичайних Народних зборах серед депутатів-
членів НЛП найбільше було чиновників і службовців — 66 осіб (51,16%).
Друге місце за чисельністю посідали торговці — 28 (21,7%); наступне
адвокати — 20 (15,5%); землероби — 8 (6,2%); лікарі — 2 (1,55%);
банкіри, вчителі, аптекарі, журналісти і фотографи — по 1 (0,78%)33.
Проте тотальне домінування «стамболовістів» у парламенті не забез-
печило стабільність режиму. Внутрішньополітичний баланс порушили
суперечності між прем’єром і князем. Лідер НЛП на той час уже не
задовольняв монарха як голова уряду. Прагнучи реальної влади та між-
народного визнання свого права на болгарський престол, Фердинанд
чудово розумів, що Росія не погодиться піти на компроміс з Князівством
допоки уряд у Софії очолюватиме С. Стамболов. Намагаючись знайти
собі опору серед впливових політиків, монарх зважився на зближення з
опозицією, яка, відчувши підтримку, почала відновлювати свою діяль-
ність.
1893 року ліберали-»радославовісти» разом із колишніми консерва-
торами Г. Начовичем (дипломат, міністр фінансів уряду С. Стамболова, з
1892 р. в опозиції) і К. Стоїловим (попередній прем’єр, адвокат, з 1888 р.
в опозиції), а також «з’єдністами» І. Гешовим і В. Велчевим створили
коаліцію та започаткували видавництво газет «Свободно слово» у Софії і
«Прогрес» у Пловдиві. Представники об’єднання розраховували на те, що
голова держави своїм указом звільнить С. Стамболова з посади прем’єра:
«Князь не може бути байдужим до протистояння між урядом і опозицією.
Він власною рукою має покласти край внутрішній тиранії. Нагородою
йому за це стане народна любов»34. Об’єднана опозиція звинувачувала
прем’єра у порушенні конституції: «У державі відсутня свобода слова, а
Стамболов стверджує про свою вірність букві основного закону. У нас
існує стаття 79, проте уряд проводить обшук приміщення Ліберального
клубу»35. «Сьогодні нами продовжують керувати “по-султанськи”»36, —
зазначали журналісти «Свободно слово».
Протягом 1893–1894 рр. опозиційний рух у Болгарії не мав масового
характеру. Його представляли політики, незадоволені діяльністю уряду
С. Стамболова — професійні чиновники й інтелігенція, які розраховували
отримати місця у державному апараті після зміни діючої влади, а також
прихильники соціалізму — ідеології, котра на той час ще не отримала
широкого розповсюдження в країні37.
Поступово політична кон’юнктура складалася на користь Фердинанда і
опозиції. Незважаючи на відсутність підтримки з боку широких верств
населення, князь, який тривалий час залишався формальною фігурою у
Дмитро Миколенко 212
державі, отримав слушну нагоду для виходу на авансцену політичного
життя Болгарії. В особах опозиціонерів він мав альтернативу уряду
С. Стамболова. В. Радославов, Г. Начович і К. Стоїлов були досвідченими
політиками, спроможними забезпечити повноцінне функціонування
державного апарату. До того ж на його боці виявився вищий командний
склад армії. 27 квітня 1894 р. на посаду воєнного міністра Болгарії замість
полковника М. Савова, який мав особистий конфлікт з прем’єром, було
призначено полковника Р. Петрова — одного із найближчих сподвиж-
ників Фердинанда, авторитетного в армійських колах офіцера. Таким
чином, у випадку відкритого протистояння монарха з головою уряду,
останній не міг розраховувати на підтримку військових.
20 травня 1894 р., скориставшись кадровою помилкою прем’єра, князь
наважився відправити його у відставку. На знак протесту «стамбо-
ловісти» організували мітинги, проте масової підтримки з боку широких
верств населення вони не отримали. 31 травня монарх призначив нового
голову Ради міністрів. Ним став один із лідерів об’єднаної опозиції
К. Стоїлов. С. Стамболов і його прибічники перейшли в опозицію.
Політичний режим, який існував у Болгарії протягом 1887–1894 рр.,
був авторитарним за своїм характером, про що свідчать його основні
ознаки — зосередження влади в руках прем’єр-міністра, обмеження ролі
Звичайних народних зборів і органів місцевого самоврядування, підпо-
рядкування урядові судової системи, а також застосування переслідувань
і репресій проти опозиції. При цьому видимість демократії у державі все
ж зберігалася: діяла Тирновська конституція, що гарантувала права і
свободи громадян; регулярно проводилися парламентські вибори.
Серед соціальних передумов встановлення «стамболовістського»
режиму можна відзначити відсутність демократичних традицій у болгар,
котрі протягом кількох століть перебували в умовах османської тиранії.
Нетривалий досвід функціонування представницьких органів влади про-
тягом перших років існування Князівства так і не призвів до активного
залучення у політичні процеси громадян країни, більша частина яких
лише формально брала участь у виборах. Політика залишалася справою
небагатьох — нечисленних представників інтелектуальної сфери, чинов-
ників і службовців, котрі використовували пасивність, необізнаність і
неосвіченість населення∗ у своїх цілях.
Динаміка представництва НЛП у парламенті свідчить про зростання
серед депутатів від правлячої партії кількості чиновників (на 21,05%) і
адвокатів (на 3,57%). Натомість селян, торговців та вчителів стало менше,
———————
∗ Перед приходом до влади уряду С. Стамболова лише 10% громадян країни було
грамотним.
До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) 213
відповідно на 15,39%, 5% і 2,06%. Аналогічна тенденція простежується і
щодо чисельності журналістів, аптекарів, священиків, ремісників38. Вико-
навча влада заради контролю над парламентом піклувалася про те, щоб
Звичайні Народні збори, які обиралися за мажоритарним принципом,
були представлені лояльними до режиму особами. Залежні від цент-
ральних органів управління чиновники й службовці якнайкраще підхо-
дили на роль проурядових депутатів. Їх перемога на виборах забез-
печувалася за допомогою поліції і фальсифікацій.
У період правління С. Стамболова дистанція між владою, представ-
леною професійними політиками, чиновниками і службовцями, та широ-
кими прошарками населення, які не могли делегувати до парламенту
своїх обранців, постійно збільшувалася39. Своєю політикою уряд С. Стам-
болова порушив традиційний уклад життя консервативно налаштованого
селянства і православного духовенства. За шість з половиною років свого
перебування при владі він так і не зміг задовольнити потреб громадян.
Поступовий розвиток ринкових відносин призвів до розорення дрібних
сільськогосподарських виробників, торговців і ремісників, а розширення
бюрократичного апарату зумовило збільшення податкового наванта-
ження, яке, у першу чергу, відчули на собі селяни. Вказані фактори у
комплексі не сприяли зростанню популярності уряду серед народу. Всі
спроби «загравання» влади з різними соціальними прошарками населення
не мали значного ефекту та суттєво не покращили матеріального ста-
новища громадян. Натомість чиновники, професійні військові й праців-
ники правоохоронних органів розглядалися владою як гарант свого ста-
більного положення. Ось чому уряд реалізовував більшість ініціатив в
інтересах саме цих соціальних груп.
Низка заходів авторитарної влади С. Стамболова у довготривалій
перспективі зумовлювала розвиток демократії у Болгарії. Серед них —
прийняття Закону про обов’язкову початкову освіту та відкриття у сто-
лиці першого Вищого училища, а також ініціативи, спрямовані на роз-
виток промисловості, які прискорили процес урбанізації в країні∗. Адже
зростання рівня грамотності громадян сприяло якісним змінам політичної
культури болгар, а соціально активне міське населення більш свідомо
брало участь у виборчих процесах, що відбувалися у державі.
———————
∗ Лише за період з 1887 по 1892 р. рівень урбанізації у Болгарії збільшився на 0,9%.
Дмитро Миколенко 214
1 Stokes G. The Social Origins of East European Politics // The Origins of Backwardness in
Eastern Europe: Economics and Politics from the Middle Ages until the Early Twentieth
Century. — Berkeley, 1989. — P. 210.
2 Грънчаров С. Политическите сили и монархическият институт в България: 1886–
1894. — София, 1984.
3 Маджаров М. От самовластие към свобода и законност. — София, 1936. — C. 443–
446.
4 Генадиев Н. Мемоари / Ред. С. Грънчаров. — София, 1985. — Т. 1; Пантев А.
България и днес не е готова за един Стамболов [Интервю] // Отечествен вестник. —
1992. — № 13990. — C. 1.
5 Маринов Д. Стефан Стамболов и нoвейшата ни история (Летописни спомени и
очерци). — София, 1992. — Ч. 2; Ястребовъ Н., Лавров П. История болгарского народа. —
Петроградъ, 1916.
6 Гримм Э. К истории русско-болгарских отношений // Новый восток. — 1924. —
Кн. 5. — С. 68–85.
7 Грънчаров С. Политическите сили и монархическият институт в България: 1886–
1894. — София, 1984.
8 Мадиевский С. А. Различия социальных структур формирующихся буржуазных
наций и некоторые отражения их в политических институтах и духовной культуре (на
примере Болгарии и Румынии) // Балканские страны в новое и новейшее время. Сборник
статей. — Кишинев, 1977. — С. 55–66.
9 Perry D. Stefan Stambolov and the Emergence of Modern Bulgaria, 1870–1895. Durham.
1993; Stokes G. The Social Origins of East European Politics // The Origins of Backwardness
in Eastern Europe: Economics and Politics from the Middle Ages until the Early Twentieth
Century. — Berkeley, 1989; Stokes G. The Social Origins of East European Politics // The
Origins of Backwardness in Eastern Europe: Economics and Politics from the Middle Ages
until the Early Twentieth Century. — Berkeley, 1989; Гришина Р. Лики модернизации в
Болгарии в конце ХІХ — начале ХХ веков (бег трусцой по пересеченной местности). —
М., 2008.
10 Чорній В.П. Історія Болгарії. — Львів, 2007. — C. 209.
11 Саздов Д. Социална политика в законодателството на демократична България
(1880–1912 г.). — София, 2008.
12 Дюверже М. Политические партии. — М., 2000. — C. 62.
13 Дубовик О. Стефан Стамболов и болгарская церковь // Историки-слависты МГУ. —
Кн. 8. Славянский мир: в поисках идентичности. — М., 2011. — C. 315.
14 Гришина Р. Лики модернизации в Болгарии в конце ХІХ — начале ХХ веков (бег
трусцой по пересеченной местности). — М., 2008. — C. 229.
15 Миколенко Д.В. Македонське питання на шпальтах болгарської проурядової газети
«Свобода» (1887–1894 рр.) // Збірник наукових праць Харківського національного педа-
гогічного університету ім. Г.С. Сковороди. — 2012. — Вип. 44. — C. 88.
16 Миколенко Д. Попытки реализации идеи «Великой Болгарии» правительством
С. Стамболова: реалистичный подход к решению национального вопроса или бесперс-
пективная стратегия? // Историки-слависты МГУ. — Кн. 8. Славянский мир: в поисках
идентичности. — М., 2011. — С. 334.
17 Миколенко Д.В. Македонське питання на шпальтах болгарської проурядової газети
«Свобода» (1887–1894 рр.) // Збірник наукових праць Харківського національного педа-
гогічного університету ім. Г.С. Сковороди. — 2012. — Вип. 44. — С. 88.
До питання про соціальну підтримку режиму С. Стамболова в Болгарії (1887–1894 рр.) 215
18 Там само. — С. 89.
19 Миколенко Д.В. Політична опозиція в Болгарії за часів прем’єрства Стефана
Стамболова (1887–1894 рр.) // Дриновський збірник: Дриновски сборник. — Харків–
Софія, 2011. — Т. 4. — С. 194.
20 Саздов Д. Социална политика в законодателството на демократична България
(1880–1912 г.). — София, 2008. — С. 144.
21 Пак там. — С. 178.
22 Пак там. — С. 180.
23 Дубовик О. Стефан Стамболов и болгарская церковь // Историки-слависты МГУ. —
Кн. 8. Славянский мир: в поисках идентичности. — М., 2011. — С. 319.
24 Саздов Д. Социална политика в законодателството на демократична България
(1880–1912 г.). — София, 2008. — С. 180.
25 Дубовик О. Стефан Стамболов и болгарская церковь // Историки-слависты МГУ. —
Кн. 8. Славянский мир: в поисках идентичности. — М., 2011. — С. 319.
26 Палангурски М. Избори по стамболовистки (1887–1894 г.). — Велико Търново,
2008. — С. 146–149.
27 Саздов Д. Социална политика в законодателството на демократична България
(1880–1912 г.). — София, 2008. — С. 199.
28 Палангурски М. Избори по стамболовистки (1887–1894 г.). — Велико Търново,
2008. — С. 146–151.
29 Миколенко Д.В. Політична опозиція в Болгарії за часів прем’єрства Стефана
Стамболова (1887–1894 рр.) // Дриновський збірник: Дриновски сборник. — Харків–
Софія, 2011. — Т. 4. — С. 194.
30 Там само. — С. 191.
31 Саздов Д. Социална политика в законодателството на демократична България
(1880–1912 г.). — София, 2008. — С. 216.
32 Пак там. — С. 184.
33 Палангурски М. Избори по стамболовистки (1887–1894 г.). — Велико Търново,
2008. — С. 169–173.
34 Свободно слово. — 1894. — 11 януари.
35 Свободно слово. — 1893. — 6 февруари.
36 Свободно слово. — 1894. — 26 февруари.
37 Миколенко Д.В. Політична опозиція в Болгарії за часів прем’єрства Стефана
Стамболова (1887–1894 рр.) // Дриновський збірник: Дриновски сборник. — Харків–
Софія, 2011. — Т. 4. — С. 192.
38 Палангурски М. Избори по стамболовистки (1887–1894 г.). — Велико Търново,
2008. — С. 191–194.
39 Stokes G. The Social Origins of East European Politics // The Origins of Backwardness
in Eastern Europe: Economics and Politics from the Middle Ages until the Early Twentieth
Century. — Berkeley, 1989. — P. 231.
Дмитро Миколенко 216
В статье раскрывается взаимосвязь социальных и политических про-
цессов в Болгарии периода правления С. Стамболова, а также опре-
деляются слои населения, которые обеспечивали политическую опору
режиму. Автор приходит к выводу, что ряд мероприятий авторитарной
власти «стамболовистов» в долгосрочной перспективе обусловили раз-
витие демократии в стране.
Ключевые слова: Народно-либеральная партия, «стамболовисты»,
политический режим, социальная опора, авторитаризм, оппозиция.
The article deals with the interdependence of social and political processes
in Bulgaria during the period of S Stambolov governing; and the population,
that provided the support of political regime, were defined. The author
concludes that a number of authoritarian measures of «stambolovisty»
facilitated the development of democracy in the country in the long run.
Key words: People's Liberal Party, «stambolovisty» political regime, social
support, authoritarianism, opposition.
|