Велика війна 1914-1918 років і проблеми національного державотворення у Центрально-Східній Європі
У статті розглядається вплив Першої світової війни на активізацію національно-визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи, формування ідеологій національного державотворення і спільні риси та особливості державного будівництва в регіоні, зокрема в Чехословаччині, у міжвоєнний період. В...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки |
|---|---|
| Дата: | 2014 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2014
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188383 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Велика війна 1914-1918 років і проблеми національного державотворення у Центрально-Східній Європі / С. Віднянський // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 23. — С. 9-35. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-188383 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Віднянський, С. 2023-02-26T14:13:11Z 2023-02-26T14:13:11Z 2014 Велика війна 1914-1918 років і проблеми національного державотворення у Центрально-Східній Європі / С. Віднянський // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 23. — С. 9-35. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. 2415-7198 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188383 У статті розглядається вплив Першої світової війни на активізацію національно-визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи, формування ідеологій національного державотворення і спільні риси та особливості державного будівництва в регіоні, зокрема в Чехословаччині, у міжвоєнний період. В статье рассматривается влияние Первой мировой войны на активизацию национально-освободительной борьбы народов Центрально-Восточной Европы, формирование идеологий национальной государственнности, общие черты и особенности государственного строительства в регионе, в частности в Чехословакии, у межвоенный период. The article considers the impact of the First World War to intensify the national liberation struggle of the peoples of East Central Europe, the formation of ideologies of national statehood, common and specific features of state building in the region, particularly in Czechoslovakia, in the interwar period. uk Інститут історії України НАН України Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки До 100-річчя від початку Першої світової війни Велика війна 1914-1918 років і проблеми національного державотворення у Центрально-Східній Європі The Great War of 1914–1918 and the problem of national state in Central and Eastern Europe Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Велика війна 1914-1918 років і проблеми національного державотворення у Центрально-Східній Європі |
| spellingShingle |
Велика війна 1914-1918 років і проблеми національного державотворення у Центрально-Східній Європі Віднянський, С. До 100-річчя від початку Першої світової війни |
| title_short |
Велика війна 1914-1918 років і проблеми національного державотворення у Центрально-Східній Європі |
| title_full |
Велика війна 1914-1918 років і проблеми національного державотворення у Центрально-Східній Європі |
| title_fullStr |
Велика війна 1914-1918 років і проблеми національного державотворення у Центрально-Східній Європі |
| title_full_unstemmed |
Велика війна 1914-1918 років і проблеми національного державотворення у Центрально-Східній Європі |
| title_sort |
велика війна 1914-1918 років і проблеми національного державотворення у центрально-східній європі |
| author |
Віднянський, С. |
| author_facet |
Віднянський, С. |
| topic |
До 100-річчя від початку Першої світової війни |
| topic_facet |
До 100-річчя від початку Першої світової війни |
| publishDate |
2014 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
The Great War of 1914–1918 and the problem of national state in Central and Eastern Europe |
| description |
У статті розглядається вплив Першої світової війни на активізацію
національно-визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи,
формування ідеологій національного державотворення і спільні риси та
особливості державного будівництва в регіоні, зокрема в Чехословаччині,
у міжвоєнний період.
В статье рассматривается влияние Первой мировой войны на активизацию национально-освободительной борьбы народов Центрально-Восточной Европы, формирование идеологий национальной государственнности, общие черты и особенности государственного строительства в регионе, в частности в Чехословакии, у межвоенный период.
The article considers the impact of the First World War to intensify the
national liberation struggle of the peoples of East Central Europe, the
formation of ideologies of national statehood, common and specific features of
state building in the region, particularly in Czechoslovakia, in the interwar
period.
|
| issn |
2415-7198 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188383 |
| citation_txt |
Велика війна 1914-1918 років і проблеми національного державотворення у Центрально-Східній Європі / С. Віднянський // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 23. — С. 9-35. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT vídnânsʹkiis velikavíina19141918rokívíprobleminacíonalʹnogoderžavotvorennâucentralʹnoshídníiêvropí AT vídnânsʹkiis thegreatwarof19141918andtheproblemofnationalstateincentralandeasterneurope |
| first_indexed |
2025-11-25T23:55:40Z |
| last_indexed |
2025-11-25T23:55:40Z |
| _version_ |
1850590861283295232 |
| fulltext |
Велика війна 1914–1918 років і проблеми національного державотворення… 9
ДО 100-РІЧЧЯ ВІД ПОЧАТКУ ПЕРШОЇ
СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Степан Віднянський
ВЕЛИКА ВІЙНА 1914–1918 РОКІВ І ПРОБЛЕМИ
НАЦІОНАЛЬНОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
У ЦЕНТРАЛЬНО�СХІДНІЙ ЄВРОПІ
У статті розглядається вплив Першої світової війни на активізацію
національно-визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи,
формування ідеологій національного державотворення і спільні риси та
особливості державного будівництва в регіоні, зокрема в Чехословаччині,
у міжвоєнний період.
Ключові слова: Перша світова війна, Центрально-Східна Європа,
національно-визвольна боротьба, становлення національних держав.
Закінчення Першої світової війни (1914–1918 рр.), що була законо-
мірним наслідком загострення суперечностей між державами Європи, але
й водночас стала проявом міжнаціональних, соціальних та інших внут-
рішніх проблем у європейському суспільстві, духовної та моральної
кризи світової цивілізації, підводило риску під усім довоєнним роз-
витком людства, яке ще під час неї розпочало пошук дійових засобів
розв’язання своїх найболючіших проблем. Велика війна довела єдність та
взаємозалежність світової цивілізації й започаткувала докорінні зміни в
економіці, внутрішньополітичному житті, міжнародних відносинах, куль-
турі, а також у свідомості й поведінці людей та поклала початок новітній
історії людства.
Розпад держав-імперій, поразка імперського мислення, а також поява
на цих руїнах самостійних держав і нове співвідношення сил на міжна-
родній арені як головні політичні наслідки світової війни не тільки сут-
тєво змінили геополітичну мапу європейського континенту, а й принесли
надії на новий устрій післявоєнної Європи на засадах національної
рівноправності й мирного співжиття народів, демократизації та гумані-
зації європейського суспільства. Утім, на жаль, ці надії виснажених вій-
ною мільйонів людей так і залишилися нездійсненими. Якщо 1918–
1919 роки здавалися початком ери демократії в Європі, то невдовзі
Степан Віднянський 10
ситуація змінилася на протилежне: незабаром на Старому континенті
запанували автократичні, тоталітарні режими, які через двадцять років,
ще за життя учасників Першої світової війни, увергнули народи у нову,
Другу світову війну (1939–1945 рр.), ще страшнішу й жорстокішу за
попередницю.
Причини такого розвитку історичних подій треба шукати насамперед у
недосконалості Версальської системи післявоєнного устрою Європи і
міжнародних відносин, що склалася внаслідок рішень Паризької мирної
конференції держав-переможниць у Першій світовій війні, у невдоволенні
та обуренні переможених і морально принижених країн і народів довіль-
ним перекроюванням європейської мапи під багато в чому лицемірним й
нереальним, як виявилося, гаслом права націй на самовизначення, а також
у жахливому матеріальному становищі народних мас, яке багаторазово
погіршилося на межі 1920–1930-х років унаслідок першої світової еконо-
мічної кризи.
Перша світова війна, насамперед, спричинила серйозні політичні, еко-
номічні й територіальні зміни у багатьох регіонах світу, насамперед у
Європі — основному театрі воєнних дій. Щодо політичної мапи світу, то
вона змінювалася на очах. Ще під час перебігу війни не витримав її
випробувань державно-політичний устрій Австро-Угорщини, Німеччини,
Російської і Османської імперій. Імперії Габсбургів, Гогенцоллернів,
Романових та турецьких султанів розпалися і перестали існувати. Загалом
війна і революції у ряді європейських країн спричинили крах монархій: із
41 правлячої династії в Європі напередодні війни після її завершення
залишилося лише 17. На їх уламках у результаті переростання націо-
нально-визвольних рухів поневолених народів у національно-демокра-
тичні революції постали нові держави — Польська Республіка, Чехо-
словацька Республіка, Королівство сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. —
Югославія), Австрія, Угорщина, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, про
свою незалежність заявили Українська Народна Республіка і Західно-
Українська Народна Республіка, суттєво змінилися кордони й етнічний
склад населення Румунії, а також частково Болгарії. Отже, Перша світова
війна прискорила та загострила процес становлення національної дер-
жавності народів Центрально-Східної Європи, який був проявом законо-
мірності суспільно-політичних подій, історичної зумовленості їх нового
відродження.
Зокрема, розпад Австро-Угорської монархії знаменував собою початок
нової сторінки історії для багатьох її народів, які стали на шлях само-
стійного розвитку. Нагадаємо, що напередодні Першої світової війни
Австро-Угорщина була другою за територією (676545 км2) і третьою за
населенням (понад 51 млн. чол.) державою Європи, до складу якої, крім
Велика війна 1914–1918 років і проблеми національного державотворення… 11
власне австрійських та угорських земель, входили Чехія, Моравія, Сі-
лезія, Гарц, Далмація, Крайна, Істрія, Трієст, Трансільванія, Хорватія,
Славонія, Банат, Словаччина, порт Фіуме, а також західноукраїнські землі —
Галичина, Буковина та Угорська Русь (Закарпаття). За переписом насе-
лення 1910 р. у монархії проживали представники близько 30 націй та
народностей, найчисельнішими з яких були: німці (12 млн.), угорці
(10 млн.), чехи (6,5 млн.), поляки (5 млн.), хорвати і серби (3,5 млн.),
румуни (понад 3 млн.), словаки (2 млн.), словенці (1,2 млн.). Українці
(істор. назва — русини) складали до 8% населення монархії — понад
4 млн. чол., у т.ч. понад 3,5 млн. галичан і буковинців — у Австрії, та
близько 0,5 млн. закарпатців — в Угорщині1. Отже, так звані панівні нації —
німці й угорці — разом складали лише близько 44% населення Австро-
Угорщини, тоді як «підвладні народи», зокрема слов’яни (45%) і румуни
(6%), становили більшість населення монархії — понад 51%.
У складі багатонаціональної Австро-Угорської монархії лише Хорватія
і Славонія мали окремий сейм, а Галичина, Буковина та Чехія — обме-
жений автономний статус. Лише на південному сході Європи існували
національні держави — Греція, Румунія, Сербія, Болгарія і маленька
Чорногорія. Національно-визвольні рухи в Центрально-Східній Європі ще
з середини ХІХ ст. були важливим фактором політичного життя в цьому
регіоні Європи, втім до воєнно-політичних катастроф у ході Першої
світової війни пригноблені народи в складі трьох імперій не могли роз-
раховувати на державну незалежність. Окрім того, Центрально-Східна
Європа була з етнічного боку надто строкатою, аби сформувати чіткі та
життєздатні національні держави, що, до речі, підтвердив міжвоєнний
розвиток новопосталих тут країн. Отже, принцип націоналізму був хоча і
потужним, але досить сумнівним важелем для політичної реорганізації
цієї частини Європи.
У цьому треба шукати й пояснення того факту, що значна частина
представників національно-визвольного руху пригноблених народів регі-
ону напередодні й на початку війни виступала з лояльними заявами.
Наприклад, у підросійській Україні С. Петлюра, редактор журналу
«Украинская жизнь», 30 липня 1914 р. написав статтю-відозву «Війна і
українці», де доводив, що українці лояльно виконують свій обов’язок
перед Російською державою, хоча й висловлював надію, що в майбут-
ньому ставлення російської влади до українців зміниться, і взагалі укра-
їнське питання буде поставлене на порядок денний. А політичні сили, які
репрезентували інтереси українців, що проживали в межах імперії Габ-
сбургів (засновані на початку серпня 1914 р. Головна Українська Рада на
чолі з К. Левицьким і Союз визволення України), обрали австро-німецьку
орієнтацію. Зокрема, Д. Донцов пропонував пов’язати геополітичне
Степан Віднянський 12
майбутнє України з Німеччиною та Австро-Угорщиною, закликаючи
напередодні очевидного конфлікту цих держав з Росією та її союзниками
(у разі поразки останніх) до створення в межах Австрійської імперії
«Українського коронного краю». Утворений у жовтні 1914 р. Польський
національний комітет на чолі з Р. Дмовським, у свою чергу, підтримав
маніфест від 14 серпня 1914 р. головнокомандувача російських військ,
адресований до поляків, котрий проголошував наміри об’єднати всі
польські землі під скіпетром царя з наданням їм «самоуправління». У той
же час лояльну позицію стосовно Німеччини з початку війни зайняли
польські представники Сілезії, Познаньщини і Помор’я, а прибічники
австро-німецької орієнтації в Галичині і Кракові (В. Вітос, В. Сікорський,
Ю. Пілсудський) ще в серпні створили Головний національний комітет,
який поставив собі за мету об’єднання Королівства Польського з Гали-
чиною під владою Габсбургів. Про лояльність до імператора і австрій-
ського уряду в перші дні війни заявили і представники чеських політич-
них партій, включаючи соціал-демократів і соціалістів, хоча існувало і
доволі впливове русофільське угруповання на чолі з К. Крамаржем,
В. Клофачем та інш. Те ж саме зробили представники словацьких партій і
угруповань, які на чолі з аграрієм М. Годжею через пресу заявили про
вірність Габсбургам і підтримку війни до переможного кінця. Щодо
південних слов’ян, то у 1914 р. більшість з них не уявляли себе поза Габ-
сбурзькою монархією: переважна більшість політичних партій Хорватії,
Словенії, Долмації, Боснії та Герцеговини теж демонстрували свою
відданість імперії, і лише невелика частина політичних діячів південно-
слов’янських областей Австро-Угорщини від самого початку війни зро-
била ставку на перемогу Антанти (деякі з них вимушені були емігрувати
за кордон)2.
Центрально-Східна Європа від найдавнішого часу знаходилася на
перехресті цивілізаційних впливів між Заходом і Сходом, Північчю і
Півднем, але й водночас була місцем зіткнення й суперництва різних
народів і держав. Специфіка географічного розташування регіону в центрі
Європейського континенту, його геополітичне й стратегічне положення,
природні багатства та родючі землі обумовлювали завжди постійний і
підвищений інтерес до нього провідних держав світу. А загострення
суперечностей між країнами центрально-східноєвропейського регіону,
міжнаціональні протиріччя та бездержавність багатьох його народів напе-
редодні Першої світової війни робили цей регіон важливим об’єктом
міжнародної політики провідних держав. Не випадково Центрально-
Східна Європа стала не тільки головним театром воєнних дій, а по суті й
головною причиною і предметом світової війни, адже практично усі її
учасники мали свої інтереси, цілі та плани в цьому регіоні3.
Велика війна 1914–1918 років і проблеми національного державотворення… 13
Важливо відзначити, що аж до останнього року війни союзники не
бажали розвалу Габсбурзької імперії, яка уявлялася оплотом стабільності
в Центрально-Східній Європі. Метою Заходу був не розвал, а рефор-
мування Австро-Угорщини. У західних столицях намагалися за будь-яку
ціну укласти сепаратний мир з Віднем. На роль посередника у пере-
говорах претендували тоді нейтральні США в особі президента В. Віль-
сона. Така зовнішньополітична тактика була частиною американської
стратегії «мир без перемоги». Лінія на укладення сепаратного миру з
Віднем ще більше посилилася з кінця 1916 р., коли воюючи держави,
відгукнувшись на заклик президента Вільсона, виступили із заявами про
власні воєнно-політичні цілі у війні. Навіть після оголошення США війни
Німеччині (квітень 1917 р.), а згодом Австро-Угорщині (грудень 1917 р.)
союзники не полишали дипломатичних зусиль, спрямованих на відрив
Відня від Берліна. Але після відмови Габсбургів укласти сепаратний мир і
під впливом революційних подій 1917 р. у Росії політика союзників щодо
Австро-Угорщини зазнала змін: вони почали заохочувати національно-
визвольні рухи пригноблених народів імперії і зробили їх самовизначення
«метою війни».
На розвиток національно-визвольного руху народів Центрально-Схід-
ної Європи особливий вплив мала насамперед Лютнева революція в Росії,
яка продемонструвала реальну можливість падіння деспотичного монар-
хічного режиму, що здавався непохитним. Крах однієї з наймогутніших
імперій здійснив величезний вплив на всі прошарки населення Цент-
рально-Східної Європи, викликав надії у пригноблених народів на своє
визволення і спонукав їх до політичної активності.
За розвитком подій у революційній Росії уважно стежили польські,
чеські, словацькі, південнослов’янські діячі національно-визвольного
руху як на батьківщині, так і в еміграції, вбачаючи в особі Тимчасового
уряду свого політичного союзника, особливо після того, як він в опуб-
лікованій у березні 1917 р. відозві висловився за «відновлення неза-
лежності Польської держави». Позиція Тимчасового уряду знайшла схва-
лення у союзників, однак французький уряд, наприклад, через неясність
відносно розвитку ситуації в Росії постарався забезпечити собі надійну
позицію у розв’язанні польського питання і сприяв створенню в червні
1917 р. польських збройних сил у Франції для використання їх на Захід-
ному фронті. Тимчасовий уряд, у свою чергу, дав згоду на створення
чехо-словацьких легіонів у Росії, за що активно взялася створена Т. Маса-
риком у березні 1917 р. філія Чехословацької національної ради в Росії.
У цей же час посилився національно-визвольний рух південнослов’ян-
ських народів і розпочався процес консолідації політичних сил в еміграції
з метою створення єдиної південнослов’янської держави.
Степан Віднянський 14
Жовтнева революція в Росії, заклик більшовицького вождя В. Леніна
до національного самовизначення викликали, з одного боку, активізацію
національно-визвольних зусиль пригноблених народів Центрально-Схід-
ної Європи, нарастання хвилі вимог «права націй на самовизначення» в їх
середовищі, а з іншого — посилення підтримки національно-визвольного
руху народів регіону з боку держав Антанти, що вбачали в ньому аль-
тернативу соціалістичній революції. Адже більшовицькі ідеологи висту-
пили з планами соціалістичного переустрою Європи і розглядали, зокре-
ма, можливість трансформації Габсбурзької монархії у соціалістичну
федерацію. Причому головною метою Леніна було не стільки національне
самовизначення, скільки створення у регіоні могутньої, зорієнтованої на
радянську Росію регіональної держави.
Багато в чому саме ці більшовицькі плани, а також дезінтеграційні
процеси в багатонаціональній Дунайській монархії (прагнення чехів і
словаків утворити свої держави, що входили б до Австро-Угорщини на
правах федерації і користувалися б рівними правами зі всіма іншими
націями, наміри словенців, хорватів і сербів щодо створення повністю
незалежної Югославії, бажання українців позбавитися польського впливу
тощо), що посилювалися і загрожували самому її існуванню, прискорили
появу свого роду альтернативної мирної програми США, більш відомої як
«14 пунктів президента Вільсона», оприлюдненої 8 січня 1918 р.
Безпосередньо проблем народів Центрально-Східної Європи, зокрема
Австро-Угорщини, стосувалися десятий та одинадцятий пункти програми
Вільсона, що були, до речі, достатньо розпливчастими й могли трак-
туватися по-різному. Виступаючи й надалі проти дезінтеграції монархії як
геополітичного цілого, США водночас вимагали у десятому пункті на-
дання народам Австро-Угорщини «найвільнішої можливості автономного
розвитку». У пункті одинадцятому говорилося: «Румунія, Сербія і
Чорногорія мають бути звільнені; окуповані території відновлені; Сербія
має здобути вільний і безпечний вихід до моря» (останнє суперечило
планам збереження Австро-Угорщини та зачіпало інтереси італійців).
Далі йшлося про кордони балканських держав, які повинні формуватися
згідно з «історично усталеними лініями та принципами національності».
Лише тринадцятий пункт чітко гарантував відновлення незалежної Поль-
ської держави, яка «повинна бути створена із долученням до неї тери-
торій з виключно польським населенням».
Отже, багатонаціональній Габсбурзький монархії союзниками немовби
надавався шанс для реформування на ліберальних федеративних засадах.
У Відні, однак, упродовж першої половини 1918 р. так і не зуміли вико-
ристати миротворчий потенціал 14 пунктів президента Вільсона, що не
виключав можливості збереження цілісності Австро-Угорщини у межах
Велика війна 1914–1918 років і проблеми національного державотворення… 15
«спадкових» провінцій з метою хоча б частково тримати складну полі-
тичну ситуацію в регіоні під контролем і використання, зокрема, Дунай-
ської федерації у вигляді буферу, з одного боку, проти Німеччини, з
іншого — проти більшовицької Росії та «червоної хвилі», що загрожувала
Центрально-Східній Європі. Пов’язані з Брестським миром тимчасові
успіхи на Сході і сподівання перемогти держави Антанти на Західному й
Південному фронтах стали своєрідною Пірровою перемогою, які не дали
змоги Габсбургам реалістично оцінити ситуацію. Більше того, у Відні
опинилися перед суворою необхідністю відповідати на активний психо-
логічно-пропагандистський наступ держав Антанти, який у поєднанні з
революційною пропагандою більшовиків завдавав непоправної шкоди
послабленій у виснажливих битвах цісарській армії.
Слід відзначити, що подібна тактика союзної дипломатії (14 пунктів
Вільсона та їх різне розуміння й тлумачення західними політиками) дещо
дезорієнтувала опозиційні Габсбургам політичні сили в середовищі при-
гноблених народів імперії та еміграції з її слов’янських земель. Зокрема,
мирні заяви керівників союзних держав щодо майбутньої політики в
австро-угорському питанні суттєво порушували великосербські плани,
радикальні наміри чеських і словацьких політиків, а також зачіпали
інтереси союзників по Антанті — Італії та Румунії, які відповідно пре-
тендували на суміжні області монархії. Але поряд з усе більшим послаб-
ленням монархії Габсбургів у ході війни наростав національно-визволь-
ний рух пригноблених нею народів, посилювалася активність і вплив на
західних політиків й громадськість їх емігрантських осередків. У Англії,
наприклад, вони користувалися дієвою підтримкою слав’янофільського
лоббі на чолі з професором Р.У. Сетоном-Вотсоном та його журналом
«Нова Європа», які з успіхом наполягали на поділі Австро-Угорщини та
на утворенні нових етнічних держав.
За таких умов, починаючи з середини 1918 р., у Вашингтоні, як і в
інших столицях країн Антанти, вирішили зробити остаточну ставку у
боротьбі в Центрально-Східній Європі на політиків-емігрантів зі слов’ян-
ських земель Австро-Угорщини, намагаючись спочатку послабити супер-
ника, а згодом завдати йому руйнівного геополітичного удару. Вже
3 липня 1918 р. Антанта виступила із заявою про підтримку утворення
об’єднаної незалежної Польщі та про «найглибші симпатії до визвольних
змагань чехословаків і південнослов’ян», визнавши їх пригнобленими
націями, що ведуть боротьбу за здобуття свободи й незалежності.
Багатьом слав’янським та балканським політикам у вигнанні на Заході
роздавалися аванси й обіцянки (чимало з них були або несумісні, або
нереальні) замість їхнього супротиву «німецькому імперіалізму». США,
зокрема, тоді взяли курс на контрольований розпад Австро-Угорщини, і з
Степан Віднянський 16
цією метою президент Вільсон та його радники неодноразово зустрі-
чалися з представниками польської, чехословацької та південнослов’ян-
ської еміграції на Заході — І. Падеревським, Т.Г. Масариком, А. Трум-
бичем, які виступали за радикальне вирішення австро-угорської проб-
леми. Наприклад, 8 квітня 1918 р. у Римі зібрався Конгрес поневолених
народів Австро-Угорщини, представники яких заявили про небажання
жити далі в складі монархії і вимагали державної самостійності. Цікаво
відзначити, що Українська парламентська репрезентація у Відні на чолі з
Є. Петрушевичем виявилася єдиною політичною силою серед представ-
ників поневолених народів, що підтримала маніфест імператора Карла ІV
від 16 жовтня 1918 р. про наміри перетворення «двоєдиної держави» на
багатонаціональну федерацію, сподіваючись на утворення українського
коронного краю в Австрії.
Тому не дивно, що коли 27 жовтня 1918 р. Австро-Угорщина нарешті
звернулася до В. Вільсона з проханням про перемир’я на основі його
«14 пунктів», президент США відповів, що ситуація змінилася і зараз
однією лише автономією вже не обійтись4. І це було дійсно так, адже на
той час в монархії вже почався хаотичний процес розпаду: національно-
визвольні рухи переросли в демократичні революції. На середину жовтня
практично всі народи Габсбурзької монархії створили свої національні
ради, які з офіційної згоди Антанти проголосили їх незалежність.
Зокрема, вже 11 жовтня про створення своєї держави заявили поляки.
27 жовтня 1918 р. Румунська Національна Рада Буковини заявила про
розрив з монархією і висловилася за об’єднання всієї Буковини з рештою
румунських земель у єдину національну державу. 28 жовтня Чеська
Національна Рада в Празі проголосила себе Тимчасовим урядом Чехосло-
ваччини, а два дні потому Словацька Народна Рада оголосила про дер-
жавну незалежність і приєднання до Чехії. 29 жовтня Народне віче Хор-
ватії також повідомило про розрив відносин із Австро-Угорщиною та
входження Хорватії у державне об’єднання сербів, хорватів і словенців, і
1 листопада було засновано Королівство сербів, хорватів і словенців.
31 жовтня відбулася буржуазно-демократична революція в Угорщині
(т. зв. «революція айстр»), яка 16 листопада стала республікою. 12 лис-
топада у Відні тимчасові національні збори одноголосно проголосили
Німецько-Австрійську республіку. 13 листопада українці Галичини про-
голосили утворення Західно-Української Народної Республіки. 16 листо-
пада було проголошено утворення незалежної Польської держави.
20 листопада було проголошено створення незалежної держави Румунії.
1 грудня 1918 р. Великі Національні збори Трансільванії заявили про
приєднання до Румунії. По суті, як констатував відомий історик авст-
рійської революції 1918 р. О. Бауер, «від 28 до 31 жовтня... закінчився
Велика війна 1914–1918 років і проблеми національного державотворення… 17
процес розпаду Габсбурзької монархії. Протягом цих чотирьох днів
розвалилася на фронті армія, в тилу державною владою оволоділи нові
національні уряди»5.
Отже, насамперед через воєнну поразку у Першій світовій війні дез-
інтеграційні процеси в імперії досягли апогею, і Австро-Угорська монар-
хія розпалась. Останній міністр закордонних справ Австро-Угорщини
О. Чернін з приводу цієї історичної події у своїх мемуарах із сумом писав:
«Не можу сказати, яким чином відбувся б розпад монархії, якщо б нам
вдалося уникнути війни. Очевидно, не так жахливо, як це трапилося
внаслідок теперішньої війни. Очевидно, повільніше і напевно без того,
щоби вир війни поглинув разом із нами увесь світ. Ми змушені були
загинути. Яким чином — могли обрати самі. Ми вибрали найжахливіший
спосіб»6.
Водночас розпад Австро-Угорської монархії знаменував собою поча-
ток нової сторінки історії для багатьох її народів, які стали на шлях
самостійного розвитку, що супроводжувався складними процесами націо-
нального державотворення. Адже за Версальською системою договорів,
укладених на Паризькій мирній конференції 1919–1920 рр., відбувся
такий переділ кордонів у Центрально-Східній Європі, що у багатьох
державах виникли райони з компактним проживанням національних
меншин, які потрапили туди у більшості випадків не з власної волі
(17 млн чоловік опинилися на землях не своїх держав). Розраховувати на
підтримку Версальської системи та процесів державотворення в новопо-
сталих країнах цими народами навряд чи доводилося. Через ці обставини
хвиля шовінізму й націоналізму, піднята Першою світовою війною, не
вщухала, тепер її силу підтримувало почуття національного приниження,
особливо серед угорців і німців, які відверто марили про ревізію мирних
договорів. Під час їх укладання було допущено стільки незадовільнених
компромісів, що не лише переможені, але й колишні союзники були
вкрай невдоволені окремими умовами договорів. І все ж таки, паризькі
миротворці, зокрема В. Вільсон, покладали велики надії на Лігу Націй
(1919–1946 рр.), Статут якої за наполяганням президента США став
складовою Версальського мирного договору.
Утім, як засвідчили подальші історичні події у міжнародному житті,
Ліга Націй так і не виправдала надії, що покладалися на неї. І мабуть
важко не погодитися з висновком відомого англійського історика Дж.
Гренвілла про те, що «у 1919 р. у Парижі так і не було закладено міцний
фундамент миру. Можливо, було б занадто нереалістичним очікувати ін-
ших результатів»7. Ще більш категоричним щодо оцінки рішень Паризь-
кої мирної конференції був австрійський історик Еріх Цьольнер, який у
своїй «Історії Австрії» писав: «За важких післявоєнних умов, коли
Степан Віднянський 18
державні мужі союзників знаходилися під тиском націоналістично на-
лаштованої громадськості, сп’янілої від перемоги, годі було уповати на
делікатне рішення. Однак багато в чому відповідальним політикам дер-
жав-переможниць забракло елементарної розважливості, чи пак доброї
волі. Сумнозвісна роль їхніх наукових чи псевдонаукових експертів, що
керувалися більше симпатією до народів-фаворитів, ніж прагненням до
об’єктивності. Наслідком була низка хибних рішень з територіальних
питань… Що ж стосується дунайського простору, то псевдонаціональні
держави, які виникли 1918 року, в загрозливу годину виявилися далебі
беззахиснішими, ніж стара дунайська монархія з усіма її вадами»8.
Унаслідок цього створений на Паризький мирній конференції міжна-
родний порядок був внутрішньо суперечливим та провокував переможені
країни на реванш і радикальний перегляд результатів Першої світової
війни.
Взагалі, що стосується території колишньої імперії Габсбургів, то
мабуть не було іншого такого регіону світу, де так важко було б утілити в
життя ідеї Вудро Вільсона про національне самовизначення й кордони за
національною ознакою. На Балканах, наприклад, не існувало чітко визна-
чених національних кордонів, однак були національні меншини — в
основному з числа слов’янських народів. Після тієї поразки, якої зазнали
панівні нації — австрійці та угорці — сталося так, що не слов’яни, а
німці, угорці, австрійці і навіть румуни та італійці стали національними
меншинами в тих країнах, що утворилися на території колишньої імперії.
У Парижі союзники у відповідності до концепції «контрольованого
розпаду Австро-Угорщини» намагалися видозмінити країни Центральної
Європи таким чином, щоби були встановлені найбільш справедливі кор-
дони, що забезпечували б права національних меншин (на жаль, ця норма
мирних договорів поширювалася лише на нові держави), а також накла-
дені так звані штрафні санкції на угорців та австрійців. Зокрема, «Рес-
публіка Австрія» (назва згідно з Сен-Жерменським договором. — Авт.)
перетворилася на маленьку державу з населенням у 6,5 млн. осіб. Відпо-
відно до мирного договору, як вже відзначалося, їй заборонялося всту-
пати у союз з Німеччиною.
Утім, принцип національного самовизначення постійно порушувався
переможцями стосовно переможених. Зокрема, італійцям було обіцяно
природний кордон, що проходив по перевалу Бреннера, хоча при цьому
майже чверть мільйона німецькомовних тірольців опинялися в складі
Італії. Нова Чехословацька держава дістала «історичні» кордони, у межах
яких у її складі опинилася Богемія й 3,5 млн. німецькомовних австрійців.
Крім того, Чехословаччина і Польща, а також Румунія, поділили між
собою тих українців, які проживали у Західній Україні.
Велика війна 1914–1918 років і проблеми національного державотворення… 19
Угорщина була урізана до тих областей, що їх залюднювали переважно
угорці. Відтак вона перетворилася на невелику національну державу з
населенням у 7,6 млн. осіб. Натомість 3,2 млн. угорців опинилися у складі
Чехословаччини, Румунії і КСХС, перетворившись на етнічні меншини,
хоча продовжували жити компактними колоніями і підтримувати зв’язки
з батьківщиною. Звичайно, Угорщина активно протестувала проти таких
умов мирного договору, вимагаючи їхнього перегляду. «У той день, —
пише з цього приводу відомий угорський історик Ласло Контлер, — коли
був підписаний Тріанонський договір, сотні тисяч протестуючих грома-
дян вийшли на вулиці Будапешта. Цей день перетворився на кошмар,
який завжди переслідував свідомість і пам’ять угорців. Самі масштаби
втрат не було з чим навіть порівнювати, хіба що з турецькими завою-
ваннями у ХVІ ст., причому грабіж цей тепер обкладався різного роду
сумнівною аргументацією, нібито покликаною його виправдати, що лише
ще більше озлоблювала серця угорців»9. Ці цілком природні національні
дезидерати викликали серйозне занепокоєння сусідів — Румунії, Чехо-
словаччини та Югославії, які невдовзі, у 1920 р., утворили оборонний
союз — т. зв. Малу Антанту для протистояння, зокрема, угорському
ревізіонізму щодо несправедливих кордонів.
До вад Версальської системи післявоєнних міжнародних відносин
можна віднести і той факт, що поза нею залишилася Росія, що стало
значним дестабілізуючим чинником у Європі. Для держав Антанти біль-
шовицька Росія була насамперед зрадницею, яка уклала сепаратний мир
із ворогом. До того ж незаконне захоплення влади більшовиками та їхні
претензії на світове панування під інтернаціоналістськими гаслами викли-
кали у країнах Антанти ворожість, що спричинило збройну інтервенцію
на терени колишньої імперії Романових (1918–1920 рр.), а після її про-
валу — міжнародну ізоляцію радянської Росії. У свою чергу, прибічники
світової революції — російські більшовики — вкрай негативно оцінювали
нову систему міжнародних відносин.
Недосконалість і несправедливість Версальської системи договорів
1919–1920 рр. засвідчує й та обставина, що окремі нації, насамперед
українців, паризькі миротворці позбавили шансів і можливості утворити
свої держави — бодай на частині національної території.
Щодо українців, то по відношенню до них це було, мабуть, особливо
несправедливо. По-перше, не маючи на початок світової війни своєї
державності, щоб захистити свої корінні інтереси, українці зазнали у ній
особливо відчутних втрат, оскільки воєнні дії велися практично на всій
території України. До того ж, українці воювали по обидва боки воро-
гуючих, змушені були вбивати один одного, воюючи за імперії, які
ігнорували українські національні інтереси. Наддніпрянська Україна, де
Степан Віднянський 20
проживало близько 25 млн. українців, дала російській армії понад
3,5 млн. вояків із загального числа 15,5 млн., а із Західної України з
6,5 млн. українців до австро-угорської армії було мобілізовано понад
250 тис. (майже 9% від особового складу усієї армії)10. По-друге, ще під
час Першої світової війни в результаті Української революції на теренах
Наддніпрянщини була утворена Українська Народна Республіка — УНР
(7 листопада 1917 р.), а наслідком національно-визвольного руху на
західноукраїнських землях стало проголошення 13 листопада 1918 р.
Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). 22 січня 1919 р. у Києві
УНР і ЗУНР заявили про своє об’єднання у єдиній державі. Отже, укра-
їнський народ мав вагомі підстави сподіватися на позитивне вирішення
українського питання на Паризькій мирній конференції, тобто визнання
його законного права на державність.
Щоправда, на українських землях під час роботи мирної конференції у
Парижі відбувалися складні воєнно-політичні події, пов’язані з захистом
УНР та ЗУНР своєї молодої державності. Зокрема, агресія російських
більшовицьких військ у січні 1919 р. примусила уряд УНР — Директорію —
залишити Київ. У той же час ця агресія зміцнила позиції прихильників
союзу з Антантою й антибільшовицькі настрої в Директорії. 2 лютого у
Вінниці, що стала тимчасовим центром осідку Директорії, відбулася
державна нарада для обговорення умов, запропонованих французьким
командуванням, з метою порозуміння з Антантою, інтервенціоністські
війська якої в цей час перебували на півдні України. Ці умови були
досить жорсткими, але українці продовжували пошук компромісу з
Антантою. 10 й 12 лютого 1919 р. повноважний представник УНР на
мирній конференції у Парижі Г. Сидоренко адресував її учасникам ноти,
де йшлося про агресію більшовицької Росії проти УНР та імперіалістичну
політику більшовиків, й зажадав визнання державами Антанти й США
незалежності УНР як «єдиного засобу встановлення негайного тривалого
спокою і порядку в Східній Європі», оскільки уряд УНР протидіє біль-
шовицькій експансії.
Але проантантівська орієнтація Директорії не забезпечила УНР зов-
нішньополітичної підтримки й навіть спричинила значні соціальні ус-
кладнення, ізолювавши провід УНР від народних мас, дала змогу біль-
шовикам захопити владу над більшою частиною України. А в травні
1919 р. польська армія генерала Ю. Галлера, сформована у Франції для
боротьби з більшовиками, за згодою Антанти почала наступ проти ЗУНР
й у середині липня вийшла до лінії Збруча. 28 квітня 1920 р. після три-
валих переговорів у Варшаві було укладено договір між УНР і Польщею,
за яким остання визнавала за незалежною УНР право на територію схід-
ніше польського кордону 1772 р., тобто Україні довелося заплатити за
Велика війна 1914–1918 років і проблеми національного державотворення… 21
власну незалежність ціною величезних територіальних поступок.
Щоправда, Варшавський договір передбачав виступ об’єднаних збройних
сил Польщі й УНР проти більшовицького війська. Союзники 6 травня
1920 р. навіть тимчасово заволоділи Києвом. Однак 12 жовтня 1920 р. у
Ризі між Варшавою і Кремлем було досягнуто домовленості про пере-
мир’я. Завершивши вигідно для себе війну з більшовицькою Росією (не
без допомоги українських військ), польський уряд, всупереч Варшав-
ському договору, залишив дієву Армію УНР напризволяще. Після нетри-
валих оборонних боїв вона відступила за Збруч і була інтернована поль-
ською владою. 18 березня 1921 р. у Ризі було підписано мирний договір
між Польщею й більшовицькою Росією та маріонетковою УСРР. Польща
в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які мали місце у
Варшавській угоді, визнала УСРР. Отже, Ризький мирний договір поклав
край добі УНР, боротьба за яку тривала чотири роки, а також фактично і
ЗУНР, територія якої вже була окупована Польщею.
Провина за це лягала й на паризьких миротворців. Адже ще у липні
1918 р. Антанта виступила із заявою про підтримку об’єднаної незалеж-
ної Польщі та про «найглибші симпатії до визвольних змагань чехосло-
ваків і південнослов’ян», визнавши їх пригнобленими націями, що ведуть
боротьбу за здобуття свободи і незалежності. А про українців, що про-
живали на своїх етнічних землях у складі чужих держав і боролися за
свою незалежність, у заяві не йшлося.
Загарбання Польщею Східної Галичини й Західної Волині не дістало
належної оцінки на Паризькій мирній конференції. Не ухваливши фор-
мального рішення, керівники Антанти і США фактично визначили долю
цих західноукраїнських земель на користь Польщі. На тому, щоб пере-
дати їх під владу Польщі, особливо наполягали Франція і США. При
цьому вони ігнорували вимоги делегації ЗУНР у Парижі та виступи
українських представників у інших західних країнах про природне право
українського народу на самовизначення. 25 червня 1919 р. Польща одер-
жала від представників Антанти повноваження на окупацію всієї Гали-
чини та введення цивільної адміністрації на цій території. А 14 березня
1923 р. конференція послів держав Антанти, виходячи з результатів Ризь-
кого мирного договору, ухвалила рішення про приєднання Східної Гали-
чини до Польщі на умовах забезпечення автономії цього краю, полі-
тичної, релігійної та особистої свободи його населення (які так і не були
виконані).
Паризькі миротворці виявилися рішучішими й послідовнішими у ви-
значенні долі інших західноукраїнських земель — Закарпаття, Північної
Буковини та Бессарабії. Їх також передали сусіднім державам. І навіть
схема цієї передачі дещо нагадувала розгляд східно-галицького питання.
Степан Віднянський 22
Знову ж таки головну роль відіграли ідеологічно-стратегічні мотиви
Антанти й США, збройний експансіонізм претендентів на українські
землі, вплив революційних подій у Центрально-Східній Європі, відсут-
ність єдності в українському визвольному русі тощо. 8 травня 1919 р. у
Парижі було ухвалено остаточне рішення про передачу Закарпатської
України Чехословаччині, що оформив Сен-Жерменський мирний договір
з Австрією від 10 вересня 1919 р. За цим же договором, а потім згідно з
Севрським мирним договором від 10 серпня 1920 р., вся Буковина була
віддана Румунії. Ця ж доля спіткала й Бессарабію. Радянські Україна та
Росія як правонаступники колишньої держави, до складу якої входила
Бессарабія, ніколи не визнавали законним відторгнення останньої і не
мирилися з ним.
Отже, за наслідками Першої світової війни західноукраїнські землі з
понад 12,3 млн. населення опинилися у складі нових національних дер-
жав — Польщі, Румунії й Чехословаччини, що, безумовно, наклало
значний відбиток на подальший політичний і національно-культурний
розвиток українського етносу на цих землях, що налічував близько 8 млн.
осіб11. Водночас, українська проблема була важливим чинником державо-
творення й внутрішньополітичного життя цих країн протягом всього
міжвоєнного періоду.
Разом з тим, як би не визначала остаточні кордони Антанта, але, як
влучно зазначає знаний американський славіст польського походження
П. Вандич у своїй синтетичній історії Центрально-Східної Європи, «нова
й незалежна Центрально-Східна Європа вже існувала, хоча й була не-
спокійна, спустошена та внутрішньо поділена», і для народів регіону це
була «важка незалежність»12.
Дійсно, на національно-державне відродження країн Центрально-Схід-
ної Європи після Першої світової війни визначальний вплив мали фак-
тори як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Зокрема, важливу
роль відіграли географічне середовище і встановлені переможцями нові
кордони, соціально-економічний та культурно-освітній рівень населення,
його етнонаціональна свідомість і політичний досвід, історико-правова
традиція нововідроджених держав. На процеси міжвоєнного державо-
творення в країнах регіону значний вплив мали також такі внутрішні
чинники, як боротьба за збереження мови, національно-культурних тра-
дицій, становлення національної інтелігенції та діяльність різних громад-
ських об’єднань, виникнення й розвиток національних рухів та політич-
них партій, відмінності у їхньому баченні шляхів розвитку своїх країн,
труднощі економічного плану й міжнаціональні проблеми тощо13.
Національне державотворення в Центрально-Східній Європі ускладню-
валось також загальними тенденціями післявоєнного розвитку в Європі та
Велика війна 1914–1918 років і проблеми національного державотворення… 23
світі, адже 1918–1923 рр. були періодом нестабільності і хаосу. Націо-
нальні й соціальні конфлікти, революції і реформи, загострення боротьби
різних ідейно-політичних течій — консерватизму, лібералізму і соціал-
демократії — та песимізм і кризова свідомість у середовищі європейських
інтелектуалів, перегляд кордонів і створення нової системи міжнародних
відносин, політична та економічна криза — все це впливало на станов-
лення й розвиток нових держав. А згодом «велика депресія» 1929–1933
років поставила під питання саму природу капіталізму й західної демо-
кратії.
Головна проблема, що постала перед незалежними державами Цент-
рально-Східної Європи, — якою буде характер державної влади. У Руму-
нії, наприклад, реакційна королівська влада вирішила це питання на свою
користь військовою силою. По суті, те ж саме відбулося в Болгарії, яка
вийшла з війни із значними людськими, територіальними і матеріальними
втратами, зруйнованою економікою і соціальною напругою, і де монар-
хічний режим тримався значною мірою на багнетах окупаційних військ, а
також в Угорщині, де після буржуазно-демократичної 1918 р. і соціаліс-
тичної 1919 р. революцій було встановлено консервативний режим коро-
лівського регента адмірала М. Горті.
Дуже складно і суперечливо відбувався державний розвиток серб-
ського, хорватського і словенського народів після їх об’єднання 1 грудня
1918 р. Прийняття 28 червня 1921 р. Відовданської конституції, яка
проголошувала Королівство сербів, хорватів і словенців парламентською
монархією, по суті узаконювало гегемонію великосербської буржуазії й
землевласників і призвело до поляризації політичних сил в країні та
загострення міжнаціональних відносин.
Іншою була ситуація в Польщі та Чехословаччині, де ключові позиції
зайняли керівники еміграційних осередків національно-визвольного руху
й було запроваджене республіканське правління. Утім і в цих державах
політична система формувалася й розвивалася у відповідності до націо-
нальних традицій, соціальної та політичної активності окремих класів й
прошарків, виявлених ними здібностей до політичної волі. У результаті
політична система Чехословаччини, що склалася як буржуазно-демокра-
тична, продовжувала розвиватися у цьому ж річищі навіть після зсунення
вправо у другій половині 1920-х років, коли за багатопартійною системою
створюється консолідуючий центр у вигляді групування «Града», а пер-
ший президент ЧСР Т.Г. Масарик виступає як загальнонаціональний
авторитет. У II Речіпосполитій також відбулося поправіння після трав-
невого перевороту 1926 р., утім виразніше — у бік авторитарного ре-
жиму. Однак Юзеф Пілсудський, на противагу Томашеві Масарикові, не
став позапартійним арбітром, який об’єднує націю.
Степан Віднянський 24
Повоєнна розруха, економічні кризи, голод і безробіття значно поси-
лили соціальну активність і внутрішньополітичну боротьбу в країнах
Центрально-Східної Європи. Зокрема, відновлення Польської держави у
листопаді 1918 р., тим не менше, залишало відкритим питання про її
устрій та кордони. Найвищу владу в країні до скликання Законодавчого
сейму обійняв як Тимчасовий Начальник Держави Юзеф Пілсудський.
У країні склалася непевна політична ситуація, оскільки різні партії й
угруповання претендували на владу і мали відмінні погляди щодо дер-
жавного устрою, точилася військова й дипломатична боротьба за кордони
нової держави, відбувалися будівництво державного апарату і розвиток
конституційного процесу. Вибори до Законодавчого сейму 26 січня
1919 р. завершили перший етап творення відродженої держави.
Сейм затвердив тимчасові принципи функціонування держави, що
отримали назву «Малої Конституції» (20 лютого 1919 р.), згідно з якими
законодавчу владу представляв сейм, а виконавчу — Начальник Держави
спільно з урядом. 17 березня 1921 р. Законодавчий сейм ухвалив Конс-
титуцію Польської Республіки, побудовану частково за зразком фран-
цузької й англійської, а також з урахуванням національних традицій.
Законодавча влада належала двопалатним Національним зборам — сей-
мові та сенату, виконавча — президенту та уряду. Конституція містила
широкий перелік громадянських прав. Зокрема, за національними менши-
нами визнавалося право збереження національної самобутності, розвитку
мови та культури. Передбачалося існування в межах самоврядування
автономних структур національних меншин. Основний закон ІІ Речіпос-
политої, що запроваджував парламентський устрій, систему представ-
ницького правління й засади організації адміністративного апарату й
судочинства, стабілізував на певний час внутрішньополітичну ситуацію і
робив можливим поступ країни на шляху оздоровлення економіки, ство-
рення духовно-культурних засад польського суспільства і його демокра-
тизації. Утім, як засвідчив подальший розвиток Польської держави, він не
усунув глибокі соціальні, національні та політичні проблеми, намагання
розв’язати яких привело до згортання демократичних засад існування
держави.
Незважаючи на те, що Румунією були максимально використані спри-
ятливі перспективи, відкриті перед нею поразкою Четверного союзу у
Першій світовій війні й розпадом Австро-Угорщини (у результаті тери-
торія і населення країни зросли більш ніж удвічі, промисловий потенціал —
у два з половиною рази), внутрішньополітичне становище країни у пово-
єнний час було нестабільним, що засвідчували, зокрема, часті зміни
урядів (упродовж 1918–1922 рр. діяло сім урядів). Правлячі кола Румун-
ського королівства були змушені вдатись до проведення реформ. У грудні
1918 р. було запроваджено загальне виборче право, яке однак не поши-
Велика війна 1914–1918 років і проблеми національного державотворення… 25
рювалося на жінок. У 1921 р. парламент ухвалив закон про земельну
реформу, реалізація якого розтяглася на багато років. За ініціативою
Національно-ліберальної партії на чолі з прем’єром Й. Бретіану у березні
1923 р. була схвалена нова Конституція Румунії, яка визначала Румунію
як конституційну монархію, в якій джерелом влади є народ. Главою
держави був король, який мав широкі повноваження: призначав прем’єр-
міністра і міністрів, мав право розпускати парламент. Скасовувалась
цензова виборча система й закріплювалось загальне виборче право. Були
декларовані рівні громадянські й політичні права для усіх громадян,
незалежно від національності, мови або релігії, які, щоправда, на практиці
не виконувалися, особливо щодо українців Буковини.
Серед новопосталих держав Центрально-Східної Європи особливе
місце у міжвоєнні роки належало Чехословаччині, яка найкращим чином
скористалася результатами Великої війни. Доленосні для проголошення
незалежності чехів і словаків події відбулися 28 жовтня 1918 р. Цього дня
уряд Австро-Угорщини заявив про свій намір укласти перемир’я з дер-
жавами Антанти, визнавши тим самим свою поразку. Празький Націо-
нальний комітет, у свою чергу, на Вацлавській площі проголосив утво-
рення Чехословацької республіки і взяв у свої руки керівництво грома-
дянською та військовою адміністраціями. 30 жовтня 1918 р. на засіданні
Словацької національної ради у м. Турчанські Святі Мартін була ухва-
лена Декларація словацької нації, в якій говорилося про розрив з Угор-
щиною й прагнення разом з чехами створити незалежну державу з правом
словаків на національне самовизначення. Ці жовтневі дні стали націо-
нально-демократичною революцією, що поклала початок чесько-сло-
вацькій державності.
13 листопада 1918 р. Національний комітет у Празі ухвалив Тимчасову
конституцію, що проголошувала утворення Чехословацької республіки і
позбавляла Габсбургів усіх прав на чеські й словацькі землі. Утворю-
валися однопалатні Національні збори з представників усіх політичних
партій, що брали участь у передвоєнних виборах 1911 р., які наступного
дня на своєму першому засіданні одноголосно обрали президентом
республіки Т.Г. Масарика — провідника закордонної національно-ви-
звольної акції з утворення Чехословацької держави, який ще перебував у
США, і затвердили уряд на чолі з головою празького Національного
комітету К. Крамаржем, що отримав назву кабінету «загальнонаціо-
нальної коаліції». У грудні 1918 р., після чотирьох років еміграції, до
Праги з тріумфом повернувся президент-визволитель і засновник Чехо-
словаччини Т.Г. Масарик — визнаний у світі політичний діяч, активний
речник ідеї гуманної демократії, під керівництвом якого в республіці
розпочалося будівництво парламентської демократії14.
Степан Віднянський 26
Насамперед були розпущені місцеві національні комітети, проведені
зміни адміністративного, поліцейського й судового апаратів і створено
центральний держапарат. Почалося формування добровільних дружин з
членів спортивних та молодіжних організацій. Міністр оборони В. Кло-
фач розпочав створення регулярної армії, основу якої складали чехосло-
вацькі легіонери, що поверталися на батьківщину з Італії та Франції. Вже
в лютому 1919 р. чехословацький уряд мав у своєму розпорядженні
100-тисячну армію, яку очолювали французькі та італійські генерали.
Серед інших першочергових реформ, урядом у 1918 р. були скасовані
дворянські привілеї і титули, узаконені свобода слова й друку, зборів та
союзів і право на страйки, запроваджений восьмигодинний робочий день,
ухвалені закони про державну допомогу безробітним, розширення соці-
ального страхування тощо. Однією з основних була аграрна реформа.
Зокрема, згідно з квітневим законом 1919 р., держава отримала право
відчуження у громадське користування й передачі малоземельним селя-
нам за викуп земельних володінь понад 150 га орної землі.
Щодо кордонів Чехословаччини, то вони, як вже зазначалося, були
визначені Версальським, Сен-Жерменським і Тріанонським мирними
договорами держав-переможниць з Німеччиною, Австрією та Угорщи-
ною. Слід підкреслити, що засновники й провідники нової держави за
активної підтримки Антанти чи не найкращим чином скористалися
наслідками Першої світової війни. Вона об’єднала в межах своїх кордонів
територію історичної Чехії, Словаччину, а також землі з українським та
угорським населенням — Закарпаття, яке взагалі не було зв’язане з чехо-
словацькою державою ні історичними, ні етнічними узами15. Загальна
площа новоутвореної Чехословацької Республіки, визначена мирними
договорами 1919–1920 рр., складала 140,4 тис. км2. Тут проживало понад
13,6 млн. осіб, у тому числі 6,8 млн. чехів, 2 млн. словаків, 3,1 млн.
німців, 745 тис. угорців, 461 тис. русинів-українців та 282 тис. представ-
ників інших національностей (поляків, румун, циган), тобто, крім чехів і
словаків, понад третину населення республіки становили національні
меншини.
Таким чином, до складу Чехословаччини увійшли четверта частина
населення, близько п’ятої частини території Австро-Угорщини і майже
70% промисловості колишньої монархії, яка упродовж двох-трьох по-
воєнних років була повністю відновлена і мала значний експортний
потенціал. Це була розвинена індустріально-аграрна держава (15 місце у
світі за обсягом національного доходу на душу населення), що у ній
понад 40% дорослого населення було зайнято в промисловості, торгівлі й
на транспорті, а 37% — у сільському господарстві. Причому економічний
потенціал різних частин республіки був далеко не однаковим: питома
Велика війна 1914–1918 років і проблеми національного державотворення… 27
вага зайнятих у промисловості у Словаччини була удвічі, а в Закарпатті
учетверо меншою, ніж у Чехії. Отже, у центрі Європи постала нова
багатонаціональна держава, що успадкувала чимало вад Австро-Угор-
щини, принципова засада утворення якої була досить суперечливою і
відіграла врешті, незважаючи на активну й у цілому досить ліберальну
національну політику властей, негативну роль в історії міжвоєнної Чехо-
словаччини, що засвідчила, зокрема, мюнхенська трагедія 1938 р.
Новоутворена Чехословаччина стала складовою нової післявоєнної
Європи й Версальської системи. Водночас перемога країн Антанти у
Першій світовій війні сприяла зміцненню парламентської демократії у
центрально-східноєвропейському регіоні, найбільших успіхів у розвитку
якої досягла саме Чехословацька республіка. В основу існування й роз-
будови ЧСР її засновники і провідники намагалися закласти три головні
ідейні настанови: державницьку ідеологію «чехословакізму», парламент-
ську демократію та принцип непорушності територіального врегулю-
вання в Європі на основі Версальської системи мирних договорів.
Щодо першої з цих ідейних настанов, то в офіційній трактовці ЧСР
виникла як унітарна «чехословацька» держава, в якій дві «гілки» одного
цілого — чехи і словаки — складали національно-політичну категорію
«єдиний чехословацький народ». Разом з тим, у відповідності до цієї
національної ідеї, чехи відігравали роль «державного народу», а рівно-
правність націй трактувалася лише як мовно-культурна. На цих засадах і
будувалося громадянське суспільство республіки. Творці теорії «чехо-
словакізму» розраховували, що в майбутньому мала постати й «етнічна
єдність». Вони виходили насамперед з мовної близькості двох сусідніх
народів, однак ігнорували суттєві відмінності їх історичного розвитку та
культурних традицій. Концепція «чехословакізму», безумовно, мала полі-
тичний підтекст: попри свою принципову помилковість вона відіграла на
початковому етапі певну позитивну роль у створенні незалежної держави
чехів і словаків. Посилено пропагована чеськими лідерами, вона вико-
ристовувалася ними на Паризькій мирній конференції для обгрунтування
правомірності існування ЧСР та її нових кордонів.
Законодавча база для остаточного становлення парламентської демо-
кратичної республіки була створена з ухваленням у лютому 1920 р.
Конституції Чехословацької республіки. Вона визначала структуру дер-
жавних органів, їх повноваження і взаємодію, роль і права політичних
партій та громадських організацій, проголошувала рівність усіх громадян
та їх демократичні свободи. Вищим законодавчим органом був парламент —
Національне зібрання, яке обиралось на підставі пропорційного, рівного,
прямого й таємного виборчого права в умовах багатопартійності і скла-
далося з двох палат — палати депутатів (300 осіб) і сенату (150 осіб).
Степан Віднянський 28
Воно обирало терміном на 7 років главу держави — президента з досить
широкими повноваженнями. Президент призначав уряд, вищих чинов-
ників на місцях і міг відправити їх у відставку, мав право розпуску
парламенту, був головнокомандувачем чехословацької армії, затверд-
жував найважливіші міжнародні угоди тощо. Виконавчим органом був
уряд ЧСР, підзвітний парламенту, який формувався з представників
партій, що одержали найбільшу кількість голосів на виборах до парла-
менту. Всі уряди в міжвоєнній Чехословаччині були багатопартійними,
тобто коаліційними (складалися з представників від 4 до 9 партій), а
главою уряду ставав представник найвпливовішої партії.
Отже, згідно з конституцією, в ЧСР склався високий ступінь полі-
тичного плюралізму. В республіці налічувалося близько 50 політичних
партій і об’єднань, що віддзеркалювало складний національний, соці-
альний і релігійний склад чехословацького суспільства. Так, у перших у
ЧСР парламентських виборах 1920 р. взяли участь 23 політичні партії, у
виборах 1925 р. — 29, а в 1929 р. — 19 партій. Але визначальну роль у
суспільно-політичному житті республіки відігравали 8–10 партій. Серед
них найчисельнішою (близько 300 тис. членів) і найвпливовішою була
аграрна — Республіканська партія чехословацьких землевласників і
дрібних селян (з 1922 р.). Її представники входили до складу усіх коа-
ліційних урядів міжвоєнної ЧСР, очолюючи їх 12 разів. З аграріями
найчастіше блокувалися Чехословацька національно-демократична пар-
тія, що нараховувала 70 тис. членів і виступала з право-консервативних
позицій, та Чехословацька народна партія, що об’єднала декілька като-
лицьких партій і мала широку соціальну базу на селі в Чехії та Моравії
(13 тис. членів). У Словаччині найбільшим політичним впливом корис-
тувалася Християнська народна (людова) партія на чолі з А. Глінкою.
Найвпливовішою серед німців республіки була Судетсько-німецька пар-
тія. Інші партії, що представляли інтереси німецької, угорської, русин-
сько-української національних меншин ЧСР, не відігравали суттєвої ролі
в політичному житті.
На лівому фланзі чехословацького політичного життя провідне місце
займала Комуністична партія Чехословаччини, що оформилася у травні
1921 р. після розколу Соціал-демократичної партії. Нараховуючи на
момент створення близько 120 тис. членів, прийнявши під тиском Москви
21 умову вступу до Комінтерну та розколовши чехословацький проф-
спілковий рух і підпорядкувавши собі новостворене Міжнародне проф-
спілкове об’єднання («червоні» профспілки), у лавах яких перебувало
170 тис. осіб, КПЧ, особливо після обрання 1929 р. її генеральним секре-
тарем вихідця з бідної селянської родини К. Готвальда — активного при-
бічника усіх більшовицьких догматів, перебувала у перманентній опо-
Велика війна 1914–1918 років і проблеми національного державотворення… 29
зиції до влади аж до заборони у 1938 р. Попри падіння своєї чисельності
до 25 тис. членів на початку 30-х років, КПЧ завдяки своїй постійній
критиці непопулярних законів і дій чехословацького уряду, непри-
миренність і послідовність у відстоюванні інтересів найбідніших верств
населення мала у міжвоєнні роки доволі стійкий рейтинг серед виборців
ЧСР: 10–13% електорату віддавали голоси на парламентських виборах за
комуністів. Проте суттєвого впливу на політику держави КПЧ не мала.
Реальна політична влада у Чехословацькій республіці концентрувалася
в руках неформальних організацій, таких як угруповання «Град» (від
назви президентської резиденції — Празького граду), що склалося
навколо президента ЧСР Т. Масарика та його найближчого учня й
соратника Е. Бенеша і спиралося на впливові Національно-соціалістичну
та Соціал-демократичну партії і масові громадські організації —
Чехословацьке робітниче об’єднання, громаду колишніх легіонерів,
фізкультурне товариство «Сокіл». Роль неформальних урядів у різні роки
виконували й інші неконституційні органи реальної влади — так звана
«П’ятірка» або «Вісімка», що складалися з лідерів найвпливовіших партій
урядової коаліції. Їх найвідомішими членами були керівники політичних
партій: аграрної — А. Швегла, народної — Я. Шрамек, соціалістичної —
І. Стршибрний, національно-демократичної — А. Рашін (згодом —
К. Крамарж), соціал-демократичної — Р. Бехіне (згодом — А. Мейснер).
Ці органи підтримувалися керівництвом найбільших фінансово-моно-
полістичних об’єднань країни, наприклад, президентом Живнобанку
Я. Прейсом та ін.
У цілому, політична система міжвоєнної Чехословаччини функціо-
нувала в рамках досить широких конституційних свобод. Діячі націо-
нальної і комуністичної орієнтацій намагалися дестабілізувати політичну
ситуацію в ЧСР. Зокрема, партії націоналістичного гатунку добивалися
перебудови країни з врахуванням багатонаціонального характеру її насе-
лення. Певною поступкою їх вимогам було, наприклад, ухвалення у
1927 р. закону про реформу системи адміністративно-політичного управ-
ління: відбулася її часткова децентралізація, запроваджувалося управ-
ління по землях — адміністративно-територіальних одиницях (Чехія,
Моравія і Сілезія, Словаччина, Підкарпатська Русь), створювалися
місцеві органи самоуправління на виборчій основі, хоча третина їх складу
й призначалася Прагою. Комуністи, у свою чергу, згідно з настановами
Комінтерну, прагнули встановлення у Чехословаччині диктатури проле-
таріату. А партії республіканського, пропрезидентського спрямування,
дотримувалися реформістського курсу й для збереження парламентської
демократії часто вдавалися до державних компромісів, про що свідчить,
наприклад, подолання внутрішньополітичної кризи 1926 р. І хоча
Степан Віднянський 30
упродовж 1920–1930-х років у Чехословаччині спостерігалася тенденція
до згортання парламентської демократії і розширення повноважень вико-
навчої влади, що особливо помітною стала в умовах світової економічної
кризи і викликаної нею радикалізації робітничого й селянського рухів,
активізації опозиційних антидемократичних течій, утім за усіма змінами у
функціонуванні парламентської системи, політичний устрій Чехосло-
вацької республіки мав чітко виразний буржуазно-демократичний харак-
тер, і вона залишалася однією з найбільш демократичних і стабільних
країн регіону міжвоєнної доби. Засвідчує це й відносна стабільність
розстановки сил у чехословацькому політичному таборі, й переобрання
на пост глави держави у 1920, 1927 й 1934 рр. активного й послідовного
будівничого держави «гуманної демократії» Т. Г. Масарика, і вибори
після його добровільної відставки у 1935 р. на посаду президента ЧСР
його соратника Е. Бенеша, якого підтримали навіть комуністи.
Одним із пріоритетних напрямів діяльності чехословацької влади з
самого початку утворення республіки була активна й на загал доволі
ліберальна національна політика, адже і в новоутвореній Чехословаччині,
як вже зазначалося, понад третину населення становили національні
меншини. Наприклад, представники національних меншин, обрані до
чехословацького парламенту, мали право виступати в ньому і подавати
різні апеляції рідною для них мовою. Втім, у цій сфері діяльності було
особливо багато проблем і складних завдань, що випливали з умов при-
єднання до ЧСР нових земель та положень чехословацької конституції, в
яких гарантувалися права й рівноправність усіх народів республіки та
задоволення національно-культурних потреб національних меншин як
важливі умови розбудови демократичної і правової багатонаціональної
держави. Діячі словацької нації, зокрема, заявивши про прагнення разом з
чехами створити незалежну державу, обумовлювали це правом словаків
на національне самовизначення. Закарпатські русини-українці, приєднав-
шись до ЧСР, у свою чергу, розраховували на обіцяні їм широкі авто-
номні права. Ще складнішою була справа з чисельним угорським і особ-
ливо німецьким населенням, яке опинилося в складі Чехословаччини не
за власним бажанням й отримало незвичний для нього статус національ-
них меншин. Все це зумовлювало підвищену відповідальність чехосло-
вацької влади щодо розв’язання комплексу складних національних проблем.
Першочерговою серед них була політика Праги щодо Словаччини та
словацького народу. Добровільно погодившись на створення єдиної дер-
жави двох багато в чому споріднених народів — чехів і словаків,
словацький народ вітав проголошення незалежної Чехословацької Рес-
публіки, адже завдяки цьому він визволявся від багатовікового націо-
нального й соціального гніту та насильницької мадяризації і отримував
Велика війна 1914–1918 років і проблеми національного державотворення… 31
можливості для культурно-політичного, соціально-економічного розвитку
та національного самовизначення в умовах демократичної держави. Вже
10 грудня 1918 р. був виданий закон про надзвичайні перехідні заходи на
території Словаччини: скасовувалися угорські закони, підтверджувалося
створення «Міністерства з повною владою для управління Словач-
чиною», якому підлягали місцеві органи влади, дозволялося засновувати
національні товариства й політичні партії, впроваджувалася як офіційна
словацька мова тощо. В рамках бурхливого розвитку культурних процесів
у республіці, створювалися умови для становлення національних культур.
Зокрема, в Братиславі був відкритий Словацький університет ім. Я.А. Ко-
менського, у Кошице — вища технічна школа, а завдяки розвитку сис-
теми народної освіти кількість неписьменних у Словаччині зменшилася
за міжвоєнні роки до 7%. Але незабаром чесько-словацькі відносини
почали загострюватися насамперед через впровадження державницької
ідеології «чехословакізму», який після утворення ЧСР перетворився на
засіб підкорення Словаччини Прагою та педалювання останньою полі-
тики централізму й дискримінації щодо словаків, яка ігнорувала само-
бутність словацької нації та особливості національно-культурного й
господарського розвитку і потреб Словаччини. Провідниками центра-
лізму були не лише чеські державні діячі, а й чимало словацьких полі-
тиків, наприклад, один з лідерів аграрної партії М. Годжа, який (першим
серед словаків) у 1935–1938 рр. був головою уряду ЧСР, або один із
лідерів соціал-демократичної партії І. Дерер, який кількаразово був
міністром у чехословацькому уряді.
Міністерство з повною владою для управління Словаччиною, очолю-
ване відомим словацьким політиком В. Шробаром, що увійшов до пер-
шого уряду ЧСР, мало обмежені повноваження й невдовзі було лікві-
доване. Наслідком адміністративної реформи 1927 р. стало утворення
Крайового уряду в Братиславі, який однак не був національним виборним
органом, а лише адміністративною одиницею: нижчою ланкою управ-
ління стали 79 невеликих округ, якими керували призначені й контро-
льовані празьким урядом службовці. Боротьбу проти «чехословакізму» та
централізму від початку утворення ЧСР вели в Словаччині народна та
національна партії. Вони домагалися рівноправності чехів і словаків,
зокрема того, щоб Словаччина в республіці становила окрему самоврядну
адміністративну одиницю, мала свої автономні сейм та уряд тощо.
Особливу активність у цьому напрямі виявляла Словацька народна партія
на чолі з найвідомішим словацьким політиком міжвоєнного часу ка-
толицьким священиком А. Глінкою. У 1935 р., зокрема, напередодні
виборів вона спільно з іншими національними партіями створила «авто-
номістичний блок», який здобув понад 30% голосів виборців. Словацьким
Степан Віднянський 32
національним автономістичним партіям протистояли республіканські
централістські партії. Боротьба між ними, а також вимоги інших націо-
нальних партій щодо рівноправності національних меншин у чехосло-
вацькому суспільстві, що загострювалися під час передвиборчих кам-
паній, були головною прикметою політичного життя у міжвоєнній Чехо-
словаччині.
Що стосується інших національних меншин, зокрема угорців та німців,
то політика чехословацької влади щодо них була в цілому досить
ліберальною й національно поступливою. Наприклад, у районах їх ком-
пактного проживання, де вони становили понад 20% усього населення,
угорці та німці мали право користуватися рідною мовою в державних
установах, засновувати національні школи (зберігалася, зокрема, німець-
ка частина Карлового університету), господарські й культурні товариства
та політичні партії тощо. У Словаччині, наприклад, де мешкало понад
600 тис. угорців, у 1938 р. видавалося 65 угорських газет і часописів.
Утім, в Об’єднаній угорській партії на чолі з графом Й. Естергазі, яку
підтримувала більшість угорської меншини, переважали антидемокра-
тичні й античехословацькі настрої і тенденції, що розпалювалися з боку
гортистської Угорщини напередодні Другої світової війни.
Ще більш радикальні античехословацькі настрої панували у сере-
довищі судетських німців, сепаратистський рух яких особливо посилився
після 1933 р. під впливом гітлерівської пропаганди. Після заборони
урядом ЧСР радикальних німецьких партій за їх демонстративні анти-
державні дії в дусі націонал-соціалізму створюється Судетсько-німецький
патріотичний фронт, який у 1935 р. перетворюється на Судетсько-
німецьку партію на чолі з К. Генлейном. Жорстко критикуючи чехосло-
вацький уряд за непослідовну політику у національному питанні, спря-
мовану насамперед на економічне послаблення німецької буржуазії й
земельної аристократії, на витіснення їх з органів влади і громадських
організацій, генлейнівці заручилися підтримкою абсолютної більшості з
понад 3 млн. німців ЧСР, і на парламентських виборах 1935 р. їх партія
під гаслами прав і свобод для чехословацьких німців отримала найбільше
голосів — 15,2%. Це, поряд з активізацією чеських та словацьких
фашистів, поставило парламентську демократичну систему і чехосло-
вацьку державність у цілому перед серйозною загрозою й випробу-
ванням15. Міжнаціональні суперечності й національна ворожнеча, що
загострилися в ЧСР у середині 1930-х рр., були не стільки наслідком
помилок й непослідовності національної політики влади, скільки резуль-
татом активізації у республіці антидемократичних й авторитарно-фашис-
тських сил, що отримували дійову підтримку з боку Німеччини і
Угорщини, та загострення міжнародних відносин у Європі в цілому.
Велика війна 1914–1918 років і проблеми національного державотворення… 33
Разом з тим, розвиток демократичної конституційної системи ЧСР у
міжвоєнні роки, ефективне функціонування парламентаризму, попри всі
труднощі й проблеми, сприяли широкій політизації та соціальному
структуруванню чехословацького суспільства, становленню таких еле-
ментів громадянського суспільства, як багатопартійність, плюралізм,
права людини тощо. Активна діяльність політичних партій, зокрема в
напрямку захисту інтересів окремих соціальних і національних верств
населення, сприяли зростанню політичної свідомості та політичної куль-
тури громадян Чехословацької республіки16.
Отже, майже всі конституції новоутворених країн Центрально-Східної
Європи того часу проголошували формальну рівність громадян неза-
лежно від їхнього походження, мови і релігії, надавали демократичні
свободи, що, однак, на практиці грубо порушувалося. У політичному
житті країн регіону дедалі помітніший вплив почали справляти селянські
партії, які, маючи найбільш значну соціальну базу, вимагали проведення
аграрних реформ, обмеження великого землеволодіння й наділення зем-
лею селян. Саме селянські партії у країнах Центрально-Східної Європи у
міжвоєнний період були носіями ідей, пов’язаних з пошуками якогось
альтернативного «третього шляху» суспільного розвитку, який би давав
відчуття стабільності, порядку, вгамовуючи одночасно і «класові битви»,
і «дикий капіталізм». Ця альтернативна модель варіювалася у різних
країнах, але загалом мала характер консервативний і традиціоналіст-
ський.
Поряд із соціальними та політичними проблемами державотворення,
для країн Центрально-Східної Європи особливо гострими були націо-
нальні суперечності, що виникали на історичному, територіальному,
економічному, культурному й релігійному ґрунті. Адже характерною
особливістю державотворчого процесу в цих країнах у міжвоєнний період
було те, що вони постали після Першої світової війни як багатонаціо-
нальні держави, де національні меншини становили понад третину насе-
лення, що звичайно, накладало суттєвий відбиток на процеси державо-
творення. У Румунії, а також у Польщі, уряди проводили в міжвоєнні
роки відверто шовіністичну політику щодо національних меншин, зо-
крема українців. Навіть у найдемократичнішій з країн регіону Чехосло-
ваччині з кінця 20-х років почали різко зростати сепаратистські настрої
серед німців і словаків, іредентистські — серед угорців та автономістські —
серед закарпатських русинів-українців.
Але найбільшою трагедією новоутворених держав Центрально-Східної
Європи було те, що в міжвоєнні роки вони опинилися між двома тота-
літарними державами, які прагнули світового панування — комуніс-
тичним СРСР та нацистською Німеччиною. Саме Перша світова війна, її
Степан Віднянський 34
наслідки породили перші в історії людства тоталітарні диктатури в
Європі — дотримуючись хронології: у більшовицькій Росії, гортистській
Угорщині, фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській
Іспанії. Всі ці держави об’єднувало незадоволення Версальською сис-
темою, і саме тому вони становили безпосередню загрозу для молодих
країн Центрально-Східної Європи, що постали завдяки цій системі і були
її важливою складовою, але водночас і найбільш слабкою її ланкою.
——————
1 Тейлор А.Дж.П. Габсбурзька монархія 1809–1918. Історія Австрійської імперії та
Австро-Угорщини. — Львів, 2002. — С. 256–259.
2 Див.: Велика Війна 1914–1918 рр. і Україна. — К., 2013. — С. 66–67.
3 Див.: Перша і друга світові війни в історії людства (до 100-річчя початку Першої і
75-річчя початку Другої світових воєн): Монографія. — К., 2014.
4 Див.: Фісанов В.П. Програне суперництво (США та Австро-Угорщина у Централь-
ній Європі в роки Першої світової війни). — Чернівці, 1999.
5 Бауэр О. Австрийская революция 1918 года. — М.–Ленинград, 1925. — С. 92.
6 Цит. за: Закарпаття 1919–2009 років: історія, політика, культура / україномовний
варіант українсько-угорського видання. — Ужгород, 2010. — С. 23.
7 Гренвилл Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты / Пер. с англ. О.Суворов. —
М., 1999. — С. 134.
8 Еріх Цьольнер. Історія Австрії / Пер. з нім. — Львів, 2001. — С. 487.
9 Контлер Ласло. История Венгрии. Тысячелетие в центре Европы / Пер. с англ. —
М., 2002. — С. 446.
10 Віднянський С. Перша світова війна як найбільша криза європейської цивілізації
(до 90-річчя початку Великої війни) // Історичний журнал (Київ). — 2004. — № 9. —
С. 7–15.
11 Український вибір: політичні системи ХХ століття і пошук власної моделі сус-
пільного розвитку. — К., 2007. — С. 331.
12 Пьотр Вандич. Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Європи від Серед-
ньовіччя до сьогодення. — К., 2004. — С. 248–249.
13 Див.: Алексієвець Л., Алексієвець М. 95-річчя державного відродження слов’ян
Центральної та Південно-Східної Європи // Україна-Європа-Світ. Міжнародний збірник
наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини. — Вип. 12. — Тернопіль, 2013. —
С. 14–22.
14 Чехия и Словакия в ХХ веке: очерки истории. — М., 2005. — Кн. 1. — С. 105–135.
15 Бибо Иштван. Нищета духа малых восточноевропейских государств // Венгерский
меридиан (Будапешт). — 1991. — № 2. — С. 52–53.
16 Див.: Історія Центрально-Східної Європи: Посібник для студентів історичних і
гуманітарних факультетів університету. — Львів, 2001. — С. 424–430.
Велика війна 1914–1918 років і проблеми національного державотворення… 35
В статье рассматривается влияние Первой мировой войны на акти-
визацию национально-освободительной борьбы народов Центрально-
Восточной Европы, формирование идеологий национальной государст-
веннности, общие черты и особенности государственного строи-
тельства в регионе, в частности в Чехословакии, у межвоенный период.
Ключевые слова: Первая мировая война, Центрально-Восточная
Европа, национально-освободительная война, становление национальных
государств.
The article considers the impact of the First World War to intensify the
national liberation struggle of the peoples of East Central Europe, the
formation of ideologies of national statehood, common and specific features of
state building in the region, particularly in Czechoslovakia, in the interwar
period.
Keywords: World War I, Central and Eastern Europe, the national
liberation war, the emergence of nation-states.
|