Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв'язку історії та політики
Стаття присвячена актуальним практичним і методологічним
 проблемам взаємозв’язку історії та політики в контексті осмислення
 базових комунікативних підстав професійного історіописання. Оцінюються перспективи посилення соціальної відповідальності історичної
 науки. Аналізуєть...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки |
|---|---|
| Datum: | 2015 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2015
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188464 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв'язку історії та політики / О. Горенко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2015. — Вип. 24. — С. 319-344. — Бібліогр.: 34 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860161828784439296 |
|---|---|
| author | Горенко, О. |
| author_facet | Горенко, О. |
| citation_txt | Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв'язку історії та політики / О. Горенко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2015. — Вип. 24. — С. 319-344. — Бібліогр.: 34 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки |
| description | Стаття присвячена актуальним практичним і методологічним
проблемам взаємозв’язку історії та політики в контексті осмислення
базових комунікативних підстав професійного історіописання. Оцінюються перспективи посилення соціальної відповідальності історичної
науки. Аналізується європейський досвід формування «демократичної
компетентності» громадян і можливості впливу історичної науки на
розвиток загальної політичної культури.
Статья посвящена актуальным практическим и методологическим проблемам взаимосвязи истории и политики в контексте осмысления базовых
коммуникативных оснований профессионального историописания. Оцениваются перспективы усиления социальной ответственности исторической науки. Анализируется европейский опыт формирования «демократической компетенции» граждан и возможности влияния исторической науки на развитие политической культуры.
The article deals with topical practical and methodological problems of interacting
history and politics with a purpose to understand communicative basis of professional
historiography, to realize the perspectives of enhancing social responsibility of
historical science and to study European experience in shaping «democratic
competence». The possibility of historical science to influence the development of
political culture is also analysed here.
|
| first_indexed | 2025-12-07T17:55:17Z |
| format | Article |
| fulltext |
Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв’язку історії та політики 319
ПИТАННЯ МЕТОДОЛОГІЇ, ІСТОРІОГРАФІЇ
ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА
Олег Горенко
ІСТОРИЧНИЙ СВІТОГЛЯД І МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ
ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ ІСТОРІЇ ТА ПОЛІТИКИ
Стаття присвячена актуальним практичним і методологічним
проблемам взаємозв’язку історії та політики в контексті осмислення
базових комунікативних підстав професійного історіописання. Оціню-
ються перспективи посилення соціальної відповідальності історичної
науки. Аналізується європейський досвід формування «демократичної
компетентності» громадян і можливості впливу історичної науки на
розвиток загальної політичної культури.
Ключові слова: історія, політика, демократична компетентність,
політична культура.
Мабуть, було б коректніше вже у самій назві даної розвідки акцен-
тувати нашу зацікавленість у з’ясуванні політологічного потенціалу істо-
ричної освіти. Однак існує реальна небезпека наразитися на звинувачення
у надмірній «політологічності» авторського стилю історичного мислення.
Настирливе розмежування історії та політології настільки прижилося у
професійному історіописанні, що воно пережило усі методологічні
«повороти», «розвороти» й «перевороти». На нашу думку, такого роду
методологічна цнотливість не лише обмежує горизонти корисності історії
для життя, а й суттєво зменшує шанси уникнення старих політичних
помилок та, як наслідок, давно знайомих історичних негараздів. І це при
тому, що у царині історіописання вже давно визнано, що наркотична
залежність історичної науки від політики починається одразу, як тільки
автор починає гаряче переконувати Читача у абсолютній незаангажо-
ваності конкретного історичного опису.
Історіописання за умов, «коли політика є всюди…»
За великим рахунком, історики є теоретиками від політики, які при-
наймні у площині політичної історії намагаються якось узагальнити її
багатий досвід. Незалежно від того, тлумачать вони його як плід
Олег Горенко 320
активності видатних особистостей та народних мас, чи усі остаточні
рішення щодо напрямів історичної еволюції людства й природи є, у
їхньому розумінні, виключно результатом Божого промислу. Зрозуміло,
що й сам Читач — зовсім не марсіянин, а живе створіння, яке глибоко
переймається своїми земними проблемами й завжди має особисті симпатії
до тих чи інших політичних рецептів їхнього вирішення. «Історики-
державники» завзято вивчають історію держав, а прискіпливі наглядачі за
«цеховою» політичною свідомістю уважно пильнують, щоб дослідник
історії бува не порушив канон і не дозволив собі більш предметно
зацікавитися глибинним устроєм «держави» як інституту, прагматичним
механізмом її функціонування. Навіть коли йдеться про вкрай необхідний
досвід облаштування демократичної держави на фундаменті поки що
малозрозумілих, але життєво необхідних демократичних цінностей. Так,
начебто без такого заглиблення у реальні механізми демократичної дер-
жавності і без реального розуміння демократичних цінностей не втрачає
сенс наукове осмислення практичного досвіду становлення й існування
демократичних держав як суб’єктів історичного процесу.
Ще Аристотель на самому початку своєї вікопомної «Політики» твердо
наголошував на тому, що «будь-яка держава є свого роду спілкуванням,
а будь-яке спілкування організується для якогось блага (…) до найвищого
блага прагне те спілкування, яке є найважливішим з усіх і охоплює собою
усі інші спілкування. Це спілкування й називається державою або спіл-
куванням політичним»1. Тож, за великим рахунком, вивчати історію
«держав» і при цьому уникати предметного дослідження інституційних
особливостей та механізмів «політичного спілкування» є вишуканим
методологічним самообманом переляканого історичного розуму. Від
такого самообману залишається млосне відчуття історії як процесу (щось
на кшталт нескінченного падіння у безодню часу), але не залишається
нічого, чим можна скористатися як реальним досвідом. Скептицизм з
приводу «корисності історії для життя» народжується не тому, що кожна
подія з минулого є унікальною за своєю природою (а значить уні-
кальними є моделі людської поведінки у тих чи інших історичних ситу-
аціях). Він є скоріше наслідком того, що, вишукуючи потрібний для
кращого розуміння сучасності фрагмент історичного досвіду, ми дуже
часто шукаємо не те, що дійсно потрібно. Не ті елементи досвіду й не ті
моделі поведінки. А трапляється так унаслідок відсутності глибокого
розуміння сьогодення, слабкого усвідомлення реальної прагматики
сучасних потреб, розпливчатого уявлення про фундаментальні поняття,
реальні економічні, соціальні, культурно-ідеологічні та політичні про-
цеси, про найважливіші інституційні механізми сучасної державності.
Але саме з метою кращого розуміння сучасності й відбувається акту-
алізація тих чи інших ділянок «простору досвіду».
Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв’язку історії та політики 321
Якщо виходити з окресленого ще Фукідідом розуміння прагматики
історичного знання, а не лише керуватися концептом історії як чистого
задоволення, як «мистецтва заради мистецтва», то «сучасність» — це
деталізовані умови задачі під назвою «актуальний історичний пошук».
А як, скажіть на милість, можна вирішити хоч якусь конкретну задачу,
достеменно не знаючи і глибоко не розуміючи її умов? Чи не саме це мав
на увазі проповідник «аналітичної філософії історії» А. Данто, коли
стверджував, що «мінімальне завдання історика полягає у тому, щоб дати
істинний опис подій свого минулого». Фукідідівські міркування А. Данто
з приводу тієї обставини, що «тільки з майбутнім ми можемо щось
зробити», що лише стосовно майбутнього робота історика могла б при-
нести якусь користь, змушують значно серйозніше замислитися над сен-
сом історичного аналізу в умовах інформаційної доби2.
Уникнути визнання взаємозалежності історії та політики неможливо,
але це зовсім не означає поблажливості до випадків підміни однієї іншою.
Тобто до випадків, коли вчені підмінюють історію дешевим політи-
канством, а політики підмінюють справжню прагматичну політику про-
пагандистськими фантазіями на історичні теми. Коли псевдо-політики за
підтримки псевдо-істориків намагаються депортувати цілий народ (або
його чималу частину) у довільно реконструйоване історичне минуле.
Фундаментальне для історичної науки поняття «історизму» поєднує, як
відомо, різні світогляди й методології. У свою чергу, світогляд форму-
ється у багатоманітному й багатоплановому політичному процесі. Неза-
лежно від класичної або екзистенційної парадигми, від особистих сим-
патій до «історизму» або до «історичності», реальна історія є плодом
комунікації як на національному рівні, так і на рівні міжнаціональному,
міжнародному. Політична комунікація — це продукт формування світо-
глядних установок у процесі переживання «життєвого світу» людини, а
політичні системи, у даному випадку, виявляються рамковими умовами
становлення й функціонування цього мінливого й, водночас, інерційного
духовно-культурного простору. Питання в тому, яким чином цю полі-
тичну комунікацію розуміти й враховувати.
Коли хтось намагається переконати оточуючих в існуванні аполі-
тичного історіописання, то дуже часто він робить це виключно для того,
щоб завадити розповсюдженню поглядів, які йому не до вподоби і які він
у даний конкретний момент вважає небезпечними з точки зору ком-
фортного існування у конкретній історико-політичній ситуації. Нічого
спільного з наукою така ідеологічна мотивація не має. Які б нові
«перспективи історіописання» не пропонували сучасні історики, з якою б
карколомною швидкістю не зростала спільнота істориків, ніхто не здат-
ний заперечити того очевидного факту, що межі політики розширилися.
Олег Горенко 322
Зрозуміло, що істориків у такій ситуації лякає криза ідентичності. Адже й
справді, як зауважує П. Берк, коли політика є всюди, тоді постає питання
про потребу у політичній історії як такій. Це вважається однією з причин
тлумачення нашого часу як часу «кризи історичної свідомості» чи істо-
ричної методології. Однак, коли, за словами П. Берка, «з такими проб-
лемами зіткнулися історики культури, як тільки вони перейшли від
вузької, але чіткої дефініції культури в категоріях мистецтва, літератури,
музики тощо до більш широкої антропологічної дефініції своєї дисцип-
ліни»3, то чи не має це бути поштовхом для радикального посилення
відповідної зустрічної уваги з боку політичних істориків до проблем
політичної культури і та історичних чинників формування політичного
світогляду? І чи не саме цим шляхом пішов, приміром, Г. Вайт, коли
спробував переконати у перевагах поетики історії?
Історична свідомість і «демократична компетентність»
Сьогодні вже замало виготовити й видати той чи інший масштабний
опис політичної історії. Самому дослідникові потрібно наполегливо
вчитися використовувати цей осмислений і узагальнений політичний до-
свід. Та, що мабуть ще важливіше, «вчитися навчати» такому практич-
ному використанню інших. Приміром, увесь досвід демократичної транс-
формації країн Центральної та Східної Європи переконує у важливості
посилення уваги до проблем загальної політичної культури спільноти і,
зокрема, до питань політичної освіти, орієнтованої на прискорений роз-
виток славнозвісної «демократичної компетенції».
Інтелектуальна, моральна й суто професійна готовність громадянина
до радикальних суспільних зрушень і до життя в нових історичних
умовах давно є на європейських теренах об’єктом особливої уваги як з
боку науковців, так і з боку політиків. «Європа» як важливий напрямок
освітянської активності давно є важливим елементом системи шкільної та
позашкільної політичної освіти як на загальноєвропейському рівні, так і
на рівні окремих країн. Німецький дослідник Х. Беккер цілком слушно
наголошує, що вже у процесі пошуків спільного, загальноєвропейського
визначення самого поняття «політична освіта» дається взнаки плюралізм
різноманітних національних підходів4. Ключову роль у формуванні систе-
ми змістовної політичної освіти як невід’ємної складової європейської
політики відіграє Рада Європи, метою заснування якої й був, власне,
ефективний моніторинг впровадження принципів прав людини, демо-
кратії та правової державності. На відміну від установ ЄС, які кон-
центрувалися головним чином на адаптаційних просвітницьких проектах
в інтересах забезпечення економічного та соціального розвитку, для Ради
Європи у центрі уваги були й залишаються проблеми суспільно-політичні
(перш за все пов’язані з вихованням у дусі прав людини та демократії).
Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв’язку історії та політики 323
Визначальний характер для діяльності РЄ має Європейська конвенція з
прав людини від 1950 р. Принцип громадянської участі (Partizipation) у
прийнятті важливих суспільних рішень є ключовим елементом демокра-
тичної стабільності і не повинен обмежуватися лише рамками виборчого
процесу. Конкретизовані у 1997 р. під час другого саміту глав держав і
урядів країн-членів Ради Європи освітні орієнтири щодо «виховання
демократичної громадянськості на основі прав і обов’язків громадянина»,
а також забезпечення «участі молоді у державному й громадському житті
суспільства», отримали подальший розвиток у наступний період і сфор-
мувалися у цілий напрям «Освіта в галузі демократичного громадянства» —
Education for Democratic Citizenship (EDC)5.
Прямуючи європейським курсом під вітрилами багатовекторності,
Україна протягом останніх десятиліть зробила в цілому чимало для
пропаганди європейських цінностей, приєдналася до важливих євро-
пейських конвенцій, що регулюють цивілізоване громадянське співжиття
в умовах демократії, але у підсумку виявилася демократичним невігласом
як на рівні еліти, так і на рівні широкої громадськості. Справа, мабуть, у
тому, що жодний європейський стандарт демократичної громадянської
освіти не здатний компенсувати історичний дефіцит загальної демо-
кратичної компетентності. Для України сама лише пропаганда євро-
пейських цінностей далеко не вичерпує необхідного змісту політичної
освіти (тим більше за відсутності нормальної системи такої освіти). Нехай
не ображаються дослідники Київської Русі, симпатики Галицько-Во-
линського князівства, співці Хмельниччини й Запорізької Січі, симпатики
УНР або Української держави зразка 1941 р., але функціональні харак-
теристики згаданих моделей державності виглядають вельми далекими
від актуальних потреб будівництва сучасної демократії європейського
типу.
Увесь наш попередній державницький досвід має занадто відчутний
присмак авторитаризму (а у 1941 — ще й достатньо відвертий присмак
тоталітаризму!) Щоб «намислити» собі демократичні інституції на такій
світоглядній основі, потрібно дуже напружитися. Ми дійсно не маємо
власного, придатного для вжитку досвіду ефективної демократичної
державності. На старті новітнього етапу національної незалежності ситу-
ація з функціонально придатним демократичним досвідом у нас вияви-
лась насправді значно гіршою ніж у розгромленій Німеччині навесні 1945
року.
За плечима у Німеччини була потужна традиція тривалої, часом
вельми суперечливої за спрямуванням, але конкурентоспроможної у
глобальному економічному просторі національної державності; потужний
досвід національної політико-філософської думки, випробуваний прак-
Олег Горенко 324
тично у сфері зрілого політичного життя; суперечливий але надзвичайно
цінний досвід реальної демократії і партійної активності чималого пері-
оду Ваймарської республіки; і, зрештою, інтенсивні культурні контакти
прогресивної німецької громадськості з країнами зрілої демократії та
безпрецедентна економічна, політична, військова та інтелектуальна під-
тримка з боку потужних демократичних держав у найскладніші моменти
повоєнної перебудови базових інституцій.
Україна ж мала засвоювати нові для неї демократичні принципи в
умовах системної економічної кризи, спричиненої розвалом СРСР, пра-
вового нігілізму й морального занепаду впливової частини нової еліти
доби первісного нагромадження капіталу (а простіше, підкилимного
розтягування ласих шматків державної власності) й масового зубожіння
громадян. Як результат, тривалий час закладалося викривлене уявлення
про реальний гуманістичний потенціал демократичного устрою й самої
ідеї національної незалежності як такої. Підсумкова «демократична ком-
петентність» широких верств українських громадян, принижених хабар-
ництвом, брехнею і насильством виявилася не просто «нульовою», а
навіть «від’ємною». Усі нові рецепції європейських цінностей фактично
повисали у повітрі, не отримуючи реальної культурно-світоглядної опори
у вигляді ефективної національної державності.
Історіологічний потенціал політичної освіти й далі продовжує функ-
ціонувати у повному відриві від політологічного потенціалу історичної
освіти. Чомусь наївно вважається, що обидва потенціали можна легко
компенсувати розбудовою універсальної системи пропаганди, і що ви-
ключно у просторі пропаганди й творяться реальні європейські держави.
Однак, коли усі попередні століття конкуренції «народництва» і
«державництва» українського історіописання так і не породили у суто
мовному, образно-символічному просторі власного життєздатного про-
екту української держави, то звідкіля така впевненість, що він народиться
в результаті виключно пропагандистської активності обдарованих медій-
ників? Режим масової революційності як марксистсько-ленінської «живої
творчості мас» здатний народити лише «владу рад» (тобто, владу мас як
ідею), а не повноцінну державу як багатокомпонентну, системно органі-
зовану інституцію. Однак, ще нікому не вдавалося безкарно скасувати
різницю між сферою зовнішнього, технічного й організаційного устрою
життя (держава, права, господарство) — сферою, в якій втілення
мирських інтересів сполучається з морально-правовим контролем над
анархічними прагненнями, — і сферою духовної культури як колектив-
ного прояву духовної сутності людини (С.Л. Франк). Як засвідчила істо-
рія, занадто абстрактні й емоційно перенасичені ідеї держави із диво-
вижною легкістю перетворюються у «найхолодніше з усіх холодних
чудовиськ» (Ф. Ніцше).
Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв’язку історії та політики 325
Якщо українська держава на рівні суспільної свідомості протягом
століть закріпилася як образ, символ, як надія, як щось на кшталт «землі
обітованої» для етнічно «дозрілих» українців, то це ще не є абсолютною
гарантією її апріорної історичної конкурентоспроможності у реальному
просторі міждержавних відносин. У державному будівництві немає нічо-
го більш згубного й небезпечного, ніж втеча від реальності, яку можуть
собі дозволити Автор і Читач того чи іншого підручника з історії. Олексій
Ясь цілком слушно звертає увагу на «стиль» державницького мислення
видатних українських істориків. У якості характерного прикладу можна
навести наведені ним слова В. Антоновича про те, що держава — це
«продукт людського розуму, який склався за вимогами історичного жит-
тя; це спілка, в яку вступили люди однієї чи багатьох національностей з
метою забезпечити зовнішню безпеку та внутрішній благоустрій». Ще
більш показовим є інше міркування про сутність українського тлума-
чення ідеї держави. «Ми привикли дивитися на державну власть, як на
вираз можливої в даній суспільности суми справедливості і безприст-
растности в відношенню до всіх своїх підданих, — пише В. Антонович, —
без ріжниці їх суспільного угруповання, національного типу, особистого
положення в суспільності і через те вважаємо ідею держави рівно
дорогою для всіх осіб, що входять в її склад». Та, мабуть, найкраще, на
думку О. Яся, означення держави дає вчений у лекційних викладах:
«Держава — це контракт, укладений між собою одиницями, які її скла-
дають для досягнення певної мети. (…) Проте часто змішують поняття
держави з поняттям про народність; вважають, що коли одна народність
домінує в державі, то вона може нав’язувати свої етнографічні риси іншій
народності, — це хибна думка, позаяк тут переслідують неможливе, а
тому сили народу витрачаються на безцільну внутрішню боротьбу,
вислідом чого є слабкість держави»6. Для нас, у даному випадку, не так
вже й важливо, до якого «канону мислення» тяжіють такі визначення.
Більш суттєвим є те, що вони засвідчують тяглість українського історич-
ного тлумачення проблеми державності. Однак, на додаток, вони гово-
рять ще й про помітну деградацію її сучасного ціннісного сегменту, при
чому без помітного реформаторського поступу сегменту інституційного.
Якщо слідом за Геродотом вважати історичну науку практикою пі-
знання змісту подій у часі шляхом «розпитування», «розвідування» (від
дієслова [h]istoreo — розпитую, дізнаюся) (Н. Яковенко), то вже на одній
цій підставі потрібно визнати, що історія пов’язана з політикою з мо-
менту свого народження. Адже геродотівське «розпитування» — це не
лише геном сучасної «усної історії», а й фундаментальний принцип
історичного пізнання як такого. Як це не сумно буде визнати високому
«суддівському корпусу» істориків, зв’язок з політикою під час такого
Олег Горенко 326
«допиту свідків» починається практично одразу: той, хто формулює
питання, має власні політичні переконання; ті, хто має відповідати на
питання історика, є учасниками політичного процесу й мають свої по-
гляди на його перебіг; самі запитання, зазвичай, стосуються характе-
ристик і змісту знакової історичної події, що змінює загальний політич-
ний ландшафт простору спілкування громад, станів, національних спіль-
нот і цілих народів. «Історія як запитання» — це перш за все певна логіка
і послідовність запитань.
Характерно, що в епоху постмодерну суттєво збагачується не лише
спектр питань, а й прикладний інструментарій моделювання відповідей.
Прискореними темпами відбувається небезпечна віртуалізація політич-
ного простору й дуже часто підміна точно сформульованого питання
політично доцільною констатацією змушує визнавати піррову перемогу
політики над історією. Реальний історичний досвід у черговий раз ви-
кидається на смітник самовпевненими симпатиками «волі до влади».
І. Кант у добре відомій всім історикам-міжнародникам праці «До
вічного миру» (1795) наголосив на потребі кореляції політики і моралі.
Сама назва праці, як зізнається сам Кант, запозичена ним з вивіски одного
голландського корчмаря, на якій поряд із цим сакраментальним апеля-
тивом було намальовано кладовище. Можна вважати це чорним гумором
надсерйозного філософа, який, тим не менш, шукав варіанти вирішення
проблеми мирного співіснування народів за межами тієї парадоксальної
логіки невідворотного насильства, котру згодом сформулював Клаузевіц.
Мабуть немає нічого дивного у такій парадоксальності, коли враховувати,
що на час написання даної праці вже на повний зріст піднялася над
Європою кремезна креатура Великої Французької революції. Гострий
критичний розум цілком обґрунтовано презентував зародок діалогічної
парадоксальності, коли свій заклик до узгодження політики з мораллю
сполучив із застереженням щодо політичної моралізації, яку назвав
основним джерелом того зла, що заступає людям шлях до вічного миру.
На глибоке переконання філософа, «політичний мораліст починається
там, де моральний політик справедливо закінчує, (…) політичний мора-
ліст, підпорядковуючи у такий спосіб принципи меті (тобто запрягаючи
коня позаду воза), робить даремною свою власну мету: узгодити політику
з мораллю»7.
Історик, як би глибоко він не занурювався у матеріал, за кожного
нового загострення суспільної кризи знову опиняється перед необхід-
ністю вчасного розрізнення політичних моралізаторів і моральних полі-
тиків. Особливо тоді, коли політичні моралізатори починають рішуче
заперечувати свободу світогляду інших, вважаючи такий крок значно
більш надійним засобом досягнення цілей урядування, ніж нудну роботу
Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв’язку історії та політики 327
по завоюванню реального політичного авторитету у суспільстві. При
цьому найпростішим способом «дезінфекції світоглядів» знову виявля-
ється емоційна апеляція до «суду народу» при одночасному розширенні
власних можливостей управління судженнями цього самого народу.
Європейське самоусвідомлення як досвід соціальної взаємодії
На основі існуючого європейського досвіду не так вже й складно
визначити систему принципів нормальної соціальної взаємодії. У біль-
шості випадків лише незбагненна ідеологічна зашореність стоїть на заваді
повноцінного європейського самоусвідомлення. Навіть якщо якусь дер-
жаву недалекоглядні європейські чиновники роками й десятиліттями
витримують у стані невизначеності щодо перспективи повноцінного
членства в ЄС, то це ще зовсім не обов’язково має породжувати у
громадян безглуздий потяг до державницького самогубства за принципом
«Якщо не європейська — то ніяка!». Такого роду настрої скоріше є
характерними для соціально-психологічного стану мешканців славно-
звісного «Абсурдистану», на руйнацію якого поклав своє життя щирий
європейський демократ Вацлав Гавел. Адже у карнавально символізо-
ваній, політично агресивній, але абсолютно безпорадній у практичному
відношенні декларації європейськості насправді немає нічого європейсь-
кого. Прагматичний і системотворчий європеїзм — це перш за все модель
раціонального оновлення національного життя. Її не вдасться безкарно
підмінити модернізованою конструкцією відомого «Троянського коня»,
єдиним покликанням якого є створення психологічних передумов для
примітивної руйнації й без того ненадійних національних мурів, котра
завжди полегшує десантування іноземних менеджерів, але, на жаль,
далеко не завжди призводить до реального зміцнення європейських га-
рантій прав людини і громадянина. Небезпечним історичним феноменом
є такі «варязькі гості», які лише гарно співають свою класичну пісню, але
при цьому геть не здатні реально виконати обіцяне. Гостинні хазяї завжди
у підсумку почуваються обдуреними, коли після солідної політичної
передоплати так і не отримують обіцяного розширення європейського
простору свободи, обіцяного зміцнення фундаменту всенародного добро-
буту і обіцяного верховенства права. При цьому історично доволі три-
віальною є ситуація, коли в умовах «шоку без терапії» активно практи-
кується підштовхування розгублених громадян до «втечі від реальності».
За відсутності реальних реформ в інтересах людей примножуються спро-
би зміщення фокусу суспільної уваги з гострих питань сьогодення на
складні питання історії. Напередодні визначних ювілеїв як на українських
теренах, так і за їх межами ніколи не бракує політиків, державних діячів,
чиновників й різного роду політтехнологів, які прагнуть отримати ідео-
логічні дивіденди на біржі історії.
Олег Горенко 328
Позиція професійних істориків на таких етапах є демонстрацією рівня
розуміння соціальних функцій науки. Стає одразу зрозумілим, чи істо-
рична наука здатна мобілізувати потенціал історичного досвіду для роз-
в’язання складних світоглядних конфліктів і збереження національної
єдності, чи вона задовольняється роллю ідеологічного рупора однієї з
непримиренно конфліктуючих сторін. Епохи радикальних історичних
перетворень завжди були теоретичним викликом для суспільствознавства
і, водночас, слушною нагодою для пошуків нового, більш адекватного
концептуального узагальнення історичної ситуації. Адже у такі моменти
сама історична свідомість потребує термінової структурної трансфор-
мації, оскільки вона катастрофічно не встигає за плином часу й дуже
часто ціпеніє у лабіринтах заангажованої наукової думки або у коралових
рифах корисливого політичного абсурду анонімних історичних акторів.
Історична епістемологія не витримує безапеляційного тиску емоцій
безпринципного політичного розуму. В умовах чергової кризи розум
індивіда, заклопотаного буденними проблемами соціально-економічного
виживання, обов’язково впирається лобом у кам’яний мур нового полі-
тичного романтизму. Цей романтизм дуже швидко починає тріщати по
швам під тиском чергового політичного шахрайства й у такі моменти
неначе фіговим листком прикривається гучними деклараціями незалеж-
ності історії від політики.
Це виглядає особливо дивним у ситуації вольового розгортання широ-
комасштабного політичного співробітництва з європейською демократією
після підписання у 2014 р. Угоди про асоціацію між Україною і Євро-
пейським Союзом. Угоди, до якої Україна прагнула протягом двох
десятиліть новітньої незалежності, але яка вже за декілька місяців почала
коштувати українському народові так дорого, як не коштував жодний
міжнародний або внутрішньо-правовий акт сучасної української історії.
Можна бути певним, що попит на реальний політичний, економічний і
соціальний досвід у ході імплементації цієї угоди з часом буде тільки
зростати. Ця знакова угода, що по суті радикально змінила перебіг
української історії, є переконливим свідченням не лише зростаючої єд-
ності внутрішньої і зовнішньої політики у процесі демократичної транс-
формації, а й є ще одним незаперечним доказом нерозривного глибинного
зв’язку історії та політики в цілому.
Ще наприкінці ХІХ ст. Михайло Драгоманов спеціально наголошував
на важливості європейського досвіду «самоуправи і корпоративного жит-
тя», громадянських навичок «контролювання ходу громадських справ».
Учений закликав формувати «умілість самим вести всі справи, умілість на
ділі користуватися написаними в законах правами». Саме завдяки цьому,
на його думку, «політична археологія в Европі має такий живий інтерес і
Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв’язку історії та політики 329
притяга до себе стілько наукових сил»8. Як на нашу думку, згаданий
європейський досвід «самоуправи і корпоративного життя» був нами
проігнорований у найвідповідальніший момент історичного оновлення
української національної державності. Історичні наслідки такого кроку не
забарилися.
І.І. Колесник слушно звернула увагу на характерний для початку
1950-х рр. феномен поєднання проблематики соціальної історії та історії
понять у працях В. Конце. Дослідниця вважає це обґрунтованим методо-
логічним кроком, оскільки «історія описується за допомогою відповідних
понять, а відтак суспільство та мова належать до метаісторичних да-
ностей». Такий висновок є наслідком адекватного розуміння тривалої
спільної еволюції політичної історії та історії понять як різних варіантів
акумуляції історичного досвіду9. Теоретико-пізнавальна основа взаємо-
зв’язку історії та політики, принаймні у площині колективного досвіду
людства, втіленого у поняттях та, відповідно, в історії понять є більш ніж
очевидною.
Гострий методологічний конфлікт між «історизмом» та «історициз-
мом» значною мірою є наслідком своєрідної етапної політизації істо-
ричної свідомості на тлі загострення кризових явищ у просторі реальної
історії. Класичний «історизм» з його поважним ставленням до індиві-
дуальності й неповторності культурно-історичної реальності, змушений
був доводити свою життєздатність у жорсткій соціальній конкуренції з
холістськими конструкціями гегельянсько-марксистського типу, котрі
К. Поппер свого часу охрестив «історицизмом». Відродження поваги до
унікальних культурно-історичних феноменів, пошуки нового розуміння
взаємозв’язку одиничного й універсального у ціннісному просторі істо-
ричної традиції — це, з одного боку, важливе завдання вітчизняної
історичної науки на етапі посттоталітарного методологічного оздоров-
лення; а з другого боку — передумова формування повноцінної полі-
тичної складової демократичного самоусвідомлення.
За будь-якого виду історичної інтерпретації (біографічного, прагматич-
ного, умовного, ідейного тощо) й, відповідно, за будь-якого підходу до
історії (психологічного, причинового, телеологічного або етичного) од-
ним з найбажаніших результатів історичного аналізу був і залишається
адекватний опис механізму виникнення того чи іншого політичного ста-
тусу особистості, а також тієї чи іншої конфігурації соціальних зв’язків у
рамках певної історичної спільноти. При цьому визначальною залиша-
ється історична зрілість самої людської здатності судження, критикою
якої захопився І. Кант після завершення своїх студій «чистого» і «прак-
тичного» розуму. Переконаність В. фон Гумбольдта, Л. фон Ранке або
Й.Г. Дройзена у тому, що історіографія повинна розглядатися як авто-
Олег Горенко 330
номне поле досліджень і як дисципліна з властивими тільки їй метою,
завданням, методами і предметом, насправді зовсім не означає, що вона
має бути автономною від реальності сьогодення, у тому числі й полі-
тичної. Хоча спроби такої автономізації ніколи не припинялися й ставали
особливо активними у періоди системної кризи. Саме в умовах кризи
найчастіше вдається спостерігати відверте ігнорування усіх класичних
постулатів теорії історії. Приміром, висновку, що історична наука таки
повинна відрізнятися від позитивістської науки, ідеалістичної філософії
та романтичного мистецтва.
У просторі реальної політики сучасної України можна спостерігати
унікальні варіанти абсолютної перемоги ідеалістичної філософії над
позитивістською наукою, що відбувається у просторі мистецтва роман-
тичної політики. Соціальні дарвіністи, які часто ховають свої істинні
обличчя за розкрученими брендами націонал-патріотів (і цим дискреди-
тують поняття патріотизму), за своїми методами мало чим відрізняються
від давно і послідовно засуджених національною історією більшовицьких
інтерпретаторів марксистського позитивізму. Приміром, усе дройзенівсь-
ке мистецтво розуміння і тлумачення вольових дій історичних діячів та
історичних процесів капітулює перед «закритими списками» потенційних
українських парламентаріїв. Сучасний українець у процесі тривалого
навчання отримує солідний багаж знань про того чи іншого націо-
нального героя далекої минувшини, але не має жодного уявлення про
того, хто сьогодні або вже завтра вирішуватиме його долю. Увесь істо-
ричний багаж досвіду розуміння й інтерпретації капітулює перед викли-
ком політичної анонімності. Так формується паралізуюча віра у незбаг-
ненність історичного процесу й у те, що все складається саме собою.
Частіше за все таку інтелектуальну упокореність невігласи і вважають
історичністю.
Однак справжня історичність дуже багатовимірна й далеко не так
статична, як це інколи видається на перший погляд. Приміром, «історія
повсякдення» насправді є не стільки викликом у царині методології істо-
рієписання, скільки надзвичайно небезпечним викликом з боку реальної
історії. Під час інтелектуалізованої рецепції західних цінностей усі напо-
легливі (й неабияк важливі для царини освіти) міркування про користь і
шкоду історії для життя є не стільки даниною історіософській традиції,
скільки результатом підсвідомого засвоєння інструменталізму як однієї з
головних установок прагматизму. Адже згідно з переконанням прагма-
тика У. Джеймса, людська свідомість є засобом пристосування до дійс-
ності, а не відображенням об’єктивної реальності. Для іншого класика
прагматизму Д. Д’юі взагалі усі поняття, ідеї, гіпотези, наукові теорії є
інтелектуальними інструментами, що слугують розв’язанню завдань та
Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв’язку історії та політики 331
орієнтації у тих проблемних ситуаціях, які виникають у різних сферах
досвіду.
Хоча кожна ситуація є унікальною й потребує специфічних рішень,
певні поняття та ідеї можуть виявитися придатними для використання і в
інших ситуаціях на кшталт таких собі загальних інструментів. Разом з
тим, потрібно враховувати, що понятійні засоби призначені лише для
трансформації досвіду, передбачення і врахування наслідків і не є обра-
зами реальності як такої. Звідсіля і прагматичне тлумачення істини як
знання, що забезпечує успіх у конкретній ситуації. У цьому сенсі інст-
рументалізм в інтерпретації фундаторів прагматизму перетинається з
«конвенціоналізмом» та «операціоналізмом». Він є притаманним і деяким
представникам неопозитивізму. Опозицією інструменталізму у цьому
сенсі вважаються різні види реалізму і перш за все науковий реалізм.
Тож, для сучасної української історичної науки та історичної практики
видається питанням чималої ваги, у якій мірі новонароджена українська
історія понять враховує прагматичний запит суспільної трансформації не
лише у самій структурі «логеуму» базових понять, а й у своїй загальній
світоглядній орієнтації.
У якій мірі історична наука взагалі здатна бути не якоюсь закритою
системою інтелектуальної комунікації професіоналів, а живим досвідом?
Безперечну цікавість становить сформульоване К. Поппером питання про
те, яким чином можна відрізнити систему, що презентує «наш світ
досвіду», від інших подібних систем. На думку самого вченого, цю
систему «нашого світу досвіду» від інших подібних систем відрізняє те,
що вона була піддана перевіркам і витримала їх. Під таким кутом зору
«досвід» виступає вже як специфічний метод, за допомоги якого ми
здатні відрізнити одну теоретичну систему від інших. К. Поппер вважає,
що у відповідності з таким тлумаченням сама теорія пізнання (котра
опікується, зокрема, й аналізом методу або процедур емпіричної науки),
може бути описана як теорія емпіричного методу — теорія того, що
зазвичай називається «досвідом»10.
У життєвому сенсі «історія повсякденності» є, з одного боку, варіан-
том деполітизації історичного самоспостереження, але з другого боку, —
має чималий потенціал життєвого оновлення заскорузлих політичних
схем шляхом талановитого спостереження конкретної історичної реаль-
ності, поглибленого розуміння сьогодення. У цьому сенсі можна говорити
про перспективний синтез політичного, історико-методологічного та
екзистенційного виміру. Такий синтез здатний наблизити історію до лю-
дини (й при цьому не завести людину у такі глибини історичного буття,
звідки для неї вже не буде виходу; не буде, принаймні, вчасного про-
будження для актуальної соціальної практики).
Олег Горенко 332
Поки на території України (вперше за весь період після Другої світової
війни) будуть рватися снаряди й під уламками будівель гинутимуть не-
винні діти, актуальним залишатиметься нагадування видатного європейця
Томаша Гарріга Массарика про те, що «найглибшим аргументом на
користь демократії є віра в людину, в її цінність, у її духовність та
безсмертну душу; це справжня, метафізична рівність. З етичного погляду,
демократія обґрунтована як політичне втілення любові до ближнього...
Демократія є не лише державною формою, не лише тим, що записано в
конституціях; демократія — це погляд на життя, що полягає в довірі до
людей, у людяності і людськості, а довіри не буває без любові і любові не
має без довіри». Як невтомно повторював Т. Массарик, «демократія — це
дискусія. Проте справжня дискусія можлива лише там, де люди довіряють
один одному і чесно шукають істину. Демократія — це розмова між
рівними, розмірковування вільних громадян перед усією громадсь-
кістю»11. Тож політичне мислення, яке приводить до політичних рішень,
що вбивають довіру між людьми і людяність; що спотворюють розмову
між рівними, знищуючи саме тлумачення рівності; що унеможливлюють
вільні розмірковування вільних громадян — апріорі антидемократичне й
у політичному відношенні історично безперспективне. Це є смерть діало-
гічної історії й початок історії монологічної, аполітичної за своєю суттю.
Бо хіба ж є повноцінно політичними відносини між в’язнем і наглядачем,
між рабом і паном. Прихована і відкрита ненависть, презирство і без-
перервна боротьба — це не простір повноцінної взаємодії в рамках
політичних інститутів. Раби і в’язні — лише предмети, які стають об’єк-
тами використання без застосування елементів суспільного договору,
тобто без їхньої участі у політичному процесі.
Торкаючись дуже актуальної для людського буття в історії сьогодення
проблеми «політичного синтезу істинного», Поль Рікер абсолютно слуш-
но зауважував, що «саме в політичній владі зав’язується доля геоіс-
торичної сукупності: міста-держави, нації, групи народів». На переко-
нання вченого, у просторі суспільної взаємодії не існує проблеми, яка
була б політично нейтральною, тобто не мала ніякого впливу на життя
держави й не демонструвала «вторгнення політики в зону істини»12.
Вітчизняна дослідниця історії Н. Яковенко цілком слушно наголошує
на тій обставині, що Й.Г. Дройзен, як автор двадцятитомної «Geschichte
der Preussischen Politik» («Історія пруської політики», 1855–1866 рр.),
безперечно залишався палким пруським патріотом й принципово відки-
дав об’єктивізм Ранке, прямо називаючи історію «політикою, оберненою
в минуле». Суттю й змістом такої історії Дройзен вважав державу, що
виступала, за його окресленням, як «синтез епохи, сума актів волі, які її
пронизують»13. Для оцінки багатоманітності теоретико-методологічних
Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв’язку історії та політики 333
рефлексій у царині сучасного історіописання цілком можна застосувати
влучну метафору Ю. Кристевої щодо «пошуків втраченого часу» у ро-
манах М. Пруста: «Світ за вікном став менш цікавим художникові, ніж
скло, крізь яке він цей світ бачив і осягав»14. У подібній ситуації
проблема взаємозв’язку між політикою та історичною наукою заслуговує
на більш предметну увагу. Адже з’явилось занадто багато охочих фор-
мувати уявлення про навколишній світ і про історичний шлях його
становлення шляхом швидкої заміни розмальованих шибок у вікнах
громадян.
Європейські історики про діалектику історичного і політичного
Історія як реальний процес і як наука невідворотно перетинаються з
політикою у просторі громадянської свідомості. Ігнорування цього оче-
видного факту гарантує величезні суспільні неприємності «безкуль-
турної» політичної взаємодії. Дослідницька увага до цієї проблеми з боку
провідних наукових центрів старої Європи є зайвим доказом слушності
такого роду зауваги. Приміром, лаконічна, але концептуально змістовна
розвідка Р. Луді на сторінках швейцарського «Zeitschrift für Geschichte =
Revue d'histoire» (2009 — № 3) прямо так і називається — «Глобалізація:
зауваги щодо відносин між історією та політикою»15. На сучасному етапі
наполегливого «вписування» української історичної методології у про-
відні інтелектуальні тренди західного історіописання й на тлі не менш
наполегливих пошуків незалежною Україною свого власного місця на
світовій арені (тобто практичного «вписування» реальної національної
історії у історію світову) вже сама постановка такого питання видається
надзвичайно своєчасною. Вже хоча б тому, що радикально зростає
історична ціна хибних політичних рішень, і політична ціна хибних істо-
ричних оцінок. За пострадянський період наполегливої деідеологізації та
деполітизації у багатьох гуманітаріїв виробився своєрідний захисний
рефлекс (а у найбільш «обачних» навіть хвороблива алергічна реакція на
цілком природний і усталений ще з часів Фукідіда політичний контекст
фахового аналізу історичної ситуації). Такий інтелектуальний атавізм
доби тоталітарної цензури суспільної свідомості призводить, на нашу
думку, до небезпечного паралічу надзвичайно цінних сегментів історич-
ного досвіду. Позиція «дисциплінованої дисциплінарності» в умовах
активного використання історії як знаряддя політичної аргументації ба-
гато в чому сприяє невмирущій популярності «старих граблів історичного
досвіду», що у вирішальні моменти реальної історії вкотре сприймаються
як нові. Й у цьому немає нічого дивного, оскільки інтелектуальна само-
цензура на етапах «переляканої» демократії не менш ефективна, ніж
насильницька інтелектуальна стерилізація доби «залякуючого» тоталі-
таризму. Підсумок однаковий — блокування тривожних сигналів реаль-
Олег Горенко 334
ності, яку покликаний осягати історик на основі переосмислення попе-
реднього людського досвіду. Можна спостерігати своєрідну реверсивну
логіку ігнорування соціальної функції історичної науки. Замість вико-
ристання історичного досвіду для осмислення реальності здійснюється
цілком безпечне у політико-ідеологічному сенсі переформатування мину-
лого на основі замовного образу сьогодення. Р. Луді називає це «полі-
тичною мобілізацією образів історії». У рамках такої моделі, попри гучні
заклики до об’єктивізації й деполітизації професійного історичного мис-
лення, триває своєрідна політична освіта навпаки, небезпечна «втеча від
реальності», яка напрочуд легко може перетворюватися на філологічно
більш «прикольну» дорогу до рабства, на перемогу псевдоісторичного
«гламуро-дискурсу». Дослідник наголошує на важливій ролі правової
державності у справі гарантування безпеки структур громадянського
суспільства і попередження їхньої політичної колонізації»16.
Суть проблеми не у примітивному «відключенні» політичного мис-
лення історика, а у зміні якісних характеристик такого мислення, у
підвищенні рівня його теоретичної та методологічної культури. Адже на
етапах пошуків прийнятної моделі свободи і демократії таке мислення
обов’язково має ставати мисленням вільної людини, яка здатна зро-
зуміти, що таке свобода і демократія. Лише політично зріла (в широкому
інтелектуальному сенсі), а не перелякана з дитинства історична наука має
шанс уникнути ганебної ролі політичної обслуги.
Авторитетний німецький дослідник Штефан Трьобст у своїй розвідці
під назвою «Забута зміна парадигми? Історична наука і політика на сході
Європи» (2009)17 висловив цілком слушну думку, що зміна режимів у
країнах Центрально-Східної Європи і розпад Радянського Союзу мали
принаймні два серйозних наслідки для історичної науки: з одного боку
історики Східної Європи вишукували можливості відродження докому-
ністичної історіографічної традиції і вписування у наявну систему між-
народних стандартів та напрямів. З другого боку, міжнародна наукова
спільнота відчула новий інтерес до історії Східної Європи в цілому і мала
розвивати цей особливий сегмент історіографії. Протягом наступного
десятиліття після зміни політичного ландшафту відбувалася кристалізація
цього інтересу у низці спеціалізованих досліджень18. Автори таких праць
аналізували не лише інновативний потенціал істориків сходу Європи, а й
успадкований ними тягар державно-соціалістичної спадщини. Йдеться,
зокрема, про сам гіпертрофований механізм історичних досліджень, який
здебільшого зберігся, але залишався недофінансованим та методично й
теоретично відсталим. Водночас, інтернаціоналізація наукової сфери від-
бувалася за моделлю славнозвісної «втечі мізків» (brain drain) молодих
гуманітаріїв та представників соціальних наук. Серйозну тривогу викли-
Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв’язку історії та політики 335
кало й триваюче звуження національно-історичного світогляду та тісне
зрощення інтересів «чиновної» історичної спільноти з новими політич-
ними елітами. У цьому сенсі навряд чи великою несподіванкою для
широкої європейської громадськості мав би бути потужний воєнізований
протест ультра-націоналістів спільно з посткомуністами на теренах но-
вого члена ЄС Болгарії проти підтриманого двома німецькими фондами
історико-культурного виставкового проекту, де пропонувалася критична
інтерпретація одного з глорифікованих місць пам’яті болгарської націо-
нальної історії19. Те здивування, що викликали як домінування націо-
центрованості історієписання, політики і громадської думки, так і тісна
взаємодія політиків з істориками, зробило очевидним кричуще нерозу-
міння не лише еволюційних процесів після 1989 р., а й змістовних
характеристик часового проміжку, що передував революційним перетво-
ренням. Хоча обидва феномени, націонал-соціалізм та тісний зв’язок між
політикою й історіографією, не були характерними виключно для бол-
гарського варіанту пізнього комунізму20.
Десталінізація п’ятдесятих років як у сфері політики, так і у царині
історієписання спричинила лібералізацію у формі реабілітації «соціаліс-
тичного патріотизму, котрий на попередньому етапі піддавався критиці як
«великоболгарський шовінізм», що призвело, у підсумку, до справжньої
зміни парадигми. Паралельно цим диплом історика, як універсальне
кваліфікаційне свідоцтво глибокого засвоєння ідеологічних засад марк-
сизму-ленінізму, перетворився для партійних кадрів та державних функ-
ціонерів на своєрідну передумову успішної кар’єри. Дипломовані істо-
рики й історики з науковим ступенем десятками перетворювалися з
викладачів та науковців на працівників Центрального Комітету, галузевих
міністерств і навіть на членів Політбюро і кабінету міністрів. Надалі вони
вже у своїй новій ролі почали визначати кадрову політику і пріоритети
діяльності істориків різноманітних наукових інститутів, університетів,
партійних шкіл і сфери шкільної освіти в цілому. Тож тісний інсти-
туційний і персональний взаємозв’язок історичної науки із державною та
партійною номенклатурою не є результатом демократичного повороту на
межі 90-х рр., а є скоріше спадщиною ідеологічної «відлиги» 50-х років21.
Водночас, можна констатувати, що зазначені феномени не були харак-
терними лише для комуністичної та посткомуністичної Болгарії. Анало-
гічну ситуацію можна було спостерігати й у сусідніх Албанії, Румунії або
у державах колишньої Югославії, так само як і у Греції, Туреччині, на
теренах усієї Центрально-Східної Європи включно з пострадянськими
країнами Балтії та регіоном СНД.
Взаємовпливи ідеології та історіографії, політики та історичної науки
на теренах тієї частини Європи, що перебувала у зоні радянського
Олег Горенко 336
домінування за часів «холодної війни» були у період 1976–1982 пред-
метом масштабних дослідницьких проектів, підтриманих Фондом
«Фольксвагена» на базі семінару Східноєвропейської історії Кельнського
університету. У реалізації цього проекту взяли участь близько 30 захід-
нонімецьких, швейцарських та австрійських істориків, зайнятих східно-
європейською проблематикою. На жаль, матеріали проведеного у 1977р. в
рамках даного проекту великого симпозіуму так і не були опубліковані
достатнім накладом (було виготовлено лише декілька десятків екземп-
лярів)22. Не були ці матеріали поширені й у формі окремих публікацій або
у вигляді підсумкової доповіді. Тим не менш наявний консолідований
матеріал дозволяє сформувати уявлення про кінцевий продукт реалізації
зазначеного проекту та його загальну конфігурацію23. Ініціатором і керів-
ником проекту «Взаємозв’язок історіографії і політики у Східній Європі»
був кельнський історик Гюнтер Штьокль (1916–1998). Цей австрійський
протестант вивчав славістику та історію у Кенігсберзі, а у 1938 у Бреслау
захистив дисертацію щодо німецько-словянських прикордонних стосун-
ків у 16-му ст.24. Цікаво, що габілітаційна докторська дисертація вченого
(1953) була присвячена історії козацтва (Stökl, Günther. Die Entstehung des
Kosakentums. — München, 1953.) Після габілітації вчений переїхав з Відня
до Кельна, де очолив кафедру Східноєвропейської історії у місцевому
університеті25. Поява у 2009 р. доопрацьованого видання праці Г. Штьок-
ля «Російська історія. Від початків до сучасності» (1962) зробила автора
широко відомим далеко за межами його безпосередньої сфери наукової
спеціалізації26. Водночас Г. Штьокль продовжував інтенсивно працювати
як менеджер наукових проектів та політичний консультант. Протягом
1966–1991 рр. вчений виконував обов’язки відповідального редактора
фахового видання «Щорічники східноєвропейської історії» («Jahrbücher
für osteuropäische Geschichte»), залишався членом правління Федераль-
ного інституту досліджень марксизму-ленінізму / Інституту радянології
(згодом Федерального інституту міжнародних та східних наукових
досліджень (Bundesinstituts für internationale und Ostwissenschaftliche Stu-
dien — BIOst) у Кельні, а також у складі керівних органів Німецького
товариства дослідження проблем Східної Європи у Берліні. У 1980 р.
Г. Штьокль заснував також Спілку істориків Східної Європи (Verband der
Osteuropahistoriker — e. V. VOH). Залишаючись дослідником давньої
історії Росії і Московської держави, вчений серйозно осмислював і склад-
ну історію формування свого наукового напряму на німецькомовних
теренах та, відповідно, торкався проблем взаємозв’язку східноєвропейсь-
ких досліджень і східноєвропейського напряму практичної німецької по-
літики відповідних етапів27.
Зацікавленість проблематикою переплетення політики та історіографії
була для вченого органічно притаманною. Безпосередньо цими питан-
Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв’язку історії та політики 337
нями у BIOst займався під його керівництвом відомий політолог К. Марко,
який окрім іншого спеціально досліджував наукову політику КПРС і,
зокрема, радянську практику управління історичною наукою28. Харак-
терно, що у процесі своєї реалізації протягом періоду 1976–1982 рр.
попередній універсальний і системний проект Г. Штьокля отримав цілео-
рієнтоване регіональне і тематичне спрямування. Зрештою сформувалися
три основні регіональні напрями досліджень: Південно-Східна Європа,
Центрально-Східна Європа і СРСР/Росія. Активність на першому напрямі
знайшла втілення у низці доповідей по окремим країнам (Болгарія, Ру-
мунія, Угорщина, Югославія, Албанія). Якщо говорити про другий на-
прям, то можна констатувати появу двох доповідей про Чехословаччину і
жодної про Польщу. На третьому напрямі обидві доповіді про СРСР
торкалися виключно історіографії неросійських націй та етносів. Ці
пробіли лише частково компенсувалися матеріалами Вісзеєрівського сим-
позіуму (1976), які однак виявилися доступними лише для обмеженого
кола користувачів. Три матеріали, підготовлені в процесі реалізації про-
екту Г. Штьокля, лягли в основу серйозних монографій29. Два інших
матеріали були підготовлені але не опубліковані. Однак більшість звітів
про дослідження побачили світ у згаданому виданні Г. Штьокля «Jahr-
bücher für Geschichte Osteuropas» а також щорічнику Мюнхенського
Південно-Східного інституту «Südost-Forschungen». Тож, можна конста-
тувати, що домінування етноцентристських поглядів у царині історичної
науки на європейських просторах від Тирани до Талліна уперше конс-
татувалося не з 1989/91 рр., а суттєво раніше, ще з 1960-х рр. Те ж саме
можна сказати і про практику рекрутування еліт, що мало змінилася після
краху режимів. Ці процеси уважно відслідковувалися і детально аналі-
зувалися європейськими науковими центрами.
Можна зробити висновок, що динамічні процеси у спільному просторі
історії і політики давно є об’єктом фахової уваги з боку серйозних акторів
європейської історії. Для нас цей досвід цікавий перш за все з точки зору
організації адекватного історичного самоспостереження. Українська «ши-
рока громадськість» знає про навколишній світ досить чимало, але при
цьому примудряється про самих себе не знати практично нічого.
Українська демократизація і гуманістичний євростандарт
Раціональність європейського мислення, як мислення у першу чергу
системного, залишається недосяжною лінією горизонту у просторі прак-
тики українського державотворення. Відсахнувшись від проблемної логі-
ки соціально-економічних формацій і поринувши у звабливу свободу
нової розкутості мислення, ми, мабуть, зарано зреклися попередніх на-
вичок тлумачення динаміки «структур», обмежених у часі і просторі.
Олег Горенко 338
Здобувши спокусливе відчуття планетарної цілісності в рамках нового
глобалізаційного мислення й побачивши «планету як ціле», ми так і не
спромоглися як слід роздивитися «Україну як ціле». В умовах запущеної
регіоналізації «картина України» розсипається неначе розбите дзеркало.
Це є не стільки наслідком посилення регіонів, скільки підсумком дез-
інтеграції «Центру». Досить наївно розраховувати, що усі економічні,
соціальні та моральні проблеми українства будуть вирішені в разі їх пере-
кладення на плечі місцевих органів влади. Чи відбудеться реальне оздо-
ровлення морального клімату у суспільстві після остаточної передачі всієї
повноти влади від центрального боярства сучасним місцевим князькам?
Сподівання на це видаються такою ж наївністю, як і розрахунок на
миттєве оздоровлення ситуації після миттєвого перенесення центру при-
йняття стратегічних рішень до Брюсселя, Вашингтона або Москви. У
цьому сенсі сучасна запекла суперечка політичних олімпійців з приводу
калорійності російського бублика і плюралістичних дірок європейського
сиру має досить скромну гносеологічну перспективу. Адже парадок-
сальне українське сполучення неперевершеного суспільного авторитету
церков із одночасним лідерством у світових кримінально-корупційних
рейтингах давно є реальним показником дієвості Божих заповідей на
українських теренах, тихо поділених між сучасними економічними пар-
тизанами і підпільниками.
Самовіддано апелюючи до епістемологічних глибин грецької демо-
кратії, не варто забувати, що, як зауважував Анрі Валлон, «рабство було
санкціоновано у греків самим фактом свого існування, законом і сус-
пільною думкою». Ця ідея червоною ниткою проходила через усі ста-
лінські підручники з історії стародавнього світу (і це, між іншим,
прадавня європейська традиція). Мудрий Аристотель, приміром, взагалі
виключав рабів з будь-якого суспільства «як нездатних до щастя і до
життя, влаштованого згідно із власним баченням майбутнього». Від раба
вимагалися таланти і вправність у виконанні обов’язків. Потрібно було
також, щоб він був вірним і мовчазним. Що стосується гідності у влас-
ному сенсі цього слова, то для раба вона заперечувалася в принципі30.
Моральний занепад у центрі і на місцях — це плід застарілого рабства
духу «спільноти вільновідпущеників», закомутованої у систему рабської
взаємозалежності авторитарно-кланових соціальних мереж, що ховаються
під оболонкою примарної солідарності. Корупційне заручництво закритих
акціонерних товариств української політики залишається, на жаль, най-
більш поширеним регулятором її системних зв’язків навіть в умовах
радикалізації націоналізму.
Як слушно застерігав у вступі до своєї грунтовної «Політичної теорії»
Ю. Габермас, суто націоналістична концепція народу (des «Volkes») не
Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв’язку історії та політики 339
лише не відповідає вимогам культурної та світоглядної гетерогенності
населення, а також індивідуалізмові конституції правової держави. Така
модель міфологізації народу взагалі суперечить комплексному характеру
структури функціонально диференційованого суспільства31. На маргінезі
демократичної Європи (навіть під час виборів до супердемократичного
Європарламенту) ми можемо спостерігати безліч прикладів ігнорування
сакраментальної вимоги статті 3 Статуту РЄ щодо зобов’язання «визнати
принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод лю-
дини всіма особами, що знаходяться під його юрисдикцією»32.
Тривалий процес унезалежнення державного апарату від основної маси
все більш економічного і соціально залежних громадян незалежної Ук-
раїни суттєво поглибив онтологічну і гносеологічну кризу гуманіта-
ристики внаслідок розриву з реальним життєвим світом людей. Складне
мереживо закритих міжнародних зв’язків численних державних інсти-
туцій, різного роду «високих трибун» і «столів переговорів», широчезне
віяло різноманітних гучних заходів та масштабних акцій вже давно пе-
рестало цікавити звичайного громадянина. Цього громадянина хвилює
лише практичний результат — можливість повної реалізації його не-
від’ємних людських прав як в Україні, так і за її межами.
Виявившись безсилою перед політичним егоїзмом українських кланів
та політично корисливою сліпотою авторитетних європейських інститу-
цій, українська євроінтеграційна модель роками рятувалася за склом
рукотворної бюрократичної колби. Тому, мабуть, і не змогла вона від-
найти спосіб для свого реального, а не лише суто вербального втілення.
Гомункулу української політичної нації так і не вдалося опанувати
власний час, тобто у повній мірі скористатися унікальним історичним
шансом вільного і мирного вибору нової моделі колективного життя, не
вдалося задіяти величезний творчий потенціал європейської матриці тлу-
мачення ключових понять історії та права, філософії людини і соціальної
теорії. Попри абсолютну зовнішньополітичну солідарність із об’єднаною
Європою, Україні за своїми внутрішніми параметрами й досі не вдається
наблизитись до омріяних європейських стандартів. Більше того, відбува-
ється очевидний занепад матеріальних засад соціального співжиття і
регрес базових показників добробуту й соціальної захищеності значних
верств українського населення. Як наслідок, посилюються міграційні
настрої (особливо серед молоді), оскільки стає усе менше аргументів на
користь того, що «Україна — це Європа!».
Розмірковуючи над герменевтичним потенціалом комплексного істо-
ричного мислення, видатний теоретик історії Райнгард Козеллек наголо-
шував на самостійній ролі історичної науки як «підвиду осмислення
сенсу буття» на зразок теології, юриспруденції або поезії. В рамках
Олег Горенко 340
подібного тлумачення динамічної суті історичної свідомості «людина з її
потягом до осмислення не може обійтися без трансформації досвіду
історії у смисл буття, герменевтичного опрацювання набутків досвіду, без
якого неможливе її подальше існування»33. Українцям бракує навичок
якісного опрацювання історичного досвіду й, зокрема, досвіду переос-
мислення сенсу політичного буття єдиної нації. Когорти політичних
орендарів послідовно змінювали одна одну, вдало уникаючи будь-якої
політичної відповідальності. Зі зламом попереднього досвіду так і не
відбувалася зміна методів, не здійснювався перехід до самостійного
переосмислення історичного досвіду національної спільноти як солідар-
ності нового типу. Попередній досвід, як такий, що зобов’язує до ра-
ціональної поведінки, як такий, що актуалізує проблему історичної від-
повідальності, запопадливо витирався зі скрижалей суспільної пам’яті,
котра давно нагадує стару шкільну дошку, що легко кориться будь-якій
новій мокрій ганчірці. Для характеристики українського варіанту поєд-
нання політичної теорії і політичної практики більше пасує поняття
«темпоралізація утопії».
Реймон Арон у відомій праці «Опій інтелектуалів» наголошував, що
«усі політичні режими пропонують шанси тим, хто має талант мані-
пулювати словами та ідеями». Як влучно зауважив філософ, більше не
військовий командир, сильний своєю сміливістю чи багатством, захоплює
трон. Це робить оратор, який зумів переконати юрбу, виборців чи кон-
греси. Доктринер, який виробив певну систему думки. Клерки й освічені
люди ніколи не відмовлялися узаконювати владу. У сезони збору полі-
тичного врожаю (тобто під час виборчих кампаній) широким попитом
користуються гнучкі «ідейні модулі». Наші політичні провідники ніколи
особливо не переобтяжували себе розробкою власних деталізованих
доктрин, прагматично зосереджуючись на реальних питаннях повсяк-
денного менеджменту приватизованих партійних структур. За існуючих
правил гри завжди можна скористатися готовими ідеологічними матри-
цями, запозиченими на зовнішніх інтелектуальних ринках. Так, власне, й
сформувалася кожна нова каста «полум’яних пропагандистів», що із
задоволенням культивувала свою цілковиту залежність від підкилимних
спонсорів.
Одним із ключових принципів суспільного ладу визнається принцип
плюралізму, багатоманітності в політичній, економічній та ідеологічній
сферах суспільного життя. Ідеологічний плюралізм передбачає багато-
манітність ідеологій, заборону на визнання жодної ідеології державною.
Держава покликана гарантувати свободу суспільної діяльності і має
орієнтуватися на узгодження принципу етнічної багатоманітності із зав-
данням збереження політичної єдності українського народу. Це перед-
Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв’язку історії та політики 341
бачає конституційне визнання усіх етносів, що населяють Україну.
Достатньо згадати преамбулу Конституції України, де зазначається, що
Верховна Рада України приймає Конституцію — Основний Закон Украї-
ни від імені Українського народу — громадян України всіх національ-
ностей34. Тож, цілком очевидно, що українська конфігурація «етноцент-
ризму» і «антропоцентризму» давно окреслена і зафіксована законодавчо.
Однак, внаслідок небезпечного дефіциту правового мислення ця раціо-
нальна конфігурація не справляє належного впливу на суспільну сві-
домість. Коли розбалансованим є стартовий ціннісно-нормативний комп-
лекс, то непевними будуть і наступні нормативні моделі та інститути.
Для посттоталітарної трансформації української суспільної свідомості
подібне зауваження видається принциповим. В умовах надзвичайної
поширеності зручного громадянського рабства і політичного холуйства
завжди існує величезна спокуса «одержавити» (або й взагалі привати-
зувати) суспільний лад за допомогою необмежених можливостей дисцип-
лінованого державного ладу. За роки української незалежності встояти
перед цією спокусою не змогла жодна політична сила. Однак найгірше,
коли замість державного ладу взагалі витворюється система державного
безладу. Це нищить реальне матеріальне підґрунтя української демократії,
заганяє українську свободу у боргову яму, у економічну невизначеність і
невідворотно наближає чергову економічну катастрофу української ідеї.
Вельми симптоматичним виглядає суто клановий ефект подібної стра-
тегії. Безумовно цікавим є те, що економічний стан передового загону
українських патріотів поліпшується всупереч загальносуспільному набли-
женню до прірви.
Дається взнаки брак історичного досвіду продуктивного соціального
діалогу, рабські атавізми українського громадянського суспільства.
У цьому сенсі вразливість українського історичного досвіду як переважно
досвіду революцій, контрреволюцій та нескінченних «національно-ви-
звольних змагань» стає особливо очевидною. Відчувається гострий дефі-
цит системно узагальненого і ретельно проаналізованого досвіду ефектив-
ного державного будівництва й організації раціональної взаємодії в рам-
ках усієї спільноти. Коли бракує комплексного аналізу сьогодення і
такого ж комплексного аналізу минулого, тоді відсутня необхідна база
для порівняння. Немає чого порівнювати й на основі чого робити загальні
висновки щодо відповідності або невідповідності актуальної національної
стратегії. Тому, мабуть, і досі національне майбутнє спрощено інтер-
претується кожним на власний розсуд, виключно як майбутнє персо-
нальне. Бракує загальнодоступної, системної, багатоаспектної, міждис-
циплінарної аналітики, котра на виході здатна «підсвітити» і зробити
зрозумілими орієнтири суспільного поступу.
Олег Горенко 342
1 Аристотель. «Политика» / Пер. С.А. Жебелева / Аристотель. Сочинения: В 4-х т. —
Т. 4. — М.: Мысль, 1983. — С. 376.
2 Данто А. Аналитическая философия истории / Пер. с англ. А.Л. Никифорова,
О.В. Гавришиной. — М.: Идея-Пресс, 2002. — С. 32–33; 30.
3 Берк П. Вступ. Нова історія: її минуле і майбутнє / Нові перспективи цісторіо-
писання / За ред. П. Берка; Пер. з англ. — К.: Ніка-Центр, 2004. — С. 8–9.
4 Becker H. Politische Bildung in Europa / Aus Politik und Zeitgeschichte (APuZ 46–
47/2012) — [Електронний реcурс]: eurotopics.net | fluter.de | hanisauland.de | apuz | izpb |
deutschlandarchiv
5 Europarat, Schlusserklärung des zweiten Gipfeltreffens des Europarats am 10./11.10.1997
in Straßburg / Bulletin des Presse- und Informationsamts der Bundesregierung. — Nr. 86,
3.11.1997; «Education for Democratic Citizenship» / Council of Europe. Faltblatt zum
Europäischen Jahr — 2007.
6 Ясь О. Історик і стиль. Визначні постаті українського історіописання у світлі
культурних епох (початок ХІХ — 80-ті роки ХХ ст.): Монографія: У 2 ч. / за ред.
В.А. Смолія. — К.: НАН України. Ін-т історії України, 2014. — Ч. 1. — С. 354.
7 Кант И. К вечному миру / Кант И. Сочинения: в шести томах (Общ. ред.
В.Ф. Асмуса и др.). — М.: Мысль, 1966. — Т. 6. — С. 258, 296.
8 Драгоманов М.П. Старі хартії вільности. — Політична бібліотека, 1915. — С. 33.
9 Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія / За ред. В. Смолія.
НАН України. Інститут історії України. — К.: Фенікс, 2013. — С. 11, 15.
10 Поппер К. Логика научного исследования / Пер. с англ.; общ. ред. В.Н. Садовского. —
М.: Республика, 2005. — С. 36–37.
11 Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Об’єднана Європа: від мрії до реальності.
Історичні нариси про батьків-засновників Європейського Союзу. — 2-ге вид., доп. і
перероб. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2011. — С. 56–57.
12 Рікер П. Історія та істина / Пер. з фр. В.Й. Шовкуна. — К.: КМ Academia;
Пульсари, 2001. — С. 190.
13 Яковенко Н. Вступ до історії. — К.: Критика, 2007. — С. 129–130.
14 Цит. за: Тягло А.В., Воропай Т.С. Критическое мышление: Проблема мирового
образования ХХІ века. — [Електронний реcурс]: http://www.geocities.com/tyaglo/ct/
index.html
15 Ludi R. Globalisierung : Bemerkungen zum Verhältnis von Geschichte und Politik /
Traverse : Zeitschrift für Geschichte = Revue d'histoire Band (Jahr): 16 (2009) — Heft 3. —
S. 134–144. — [Електронний реcурс]: http://dx.doi.org/10.5169/seals-99824
16 Там само. — С. 135.
17 Troebst S. Ein vergessener Paradigmenwechsel? Geschichtswissenschaft und Politik im
östlichen Europa / Themenportal Europäische Geschichte — www.europa.clio-online.de
18 Ivanišević, Alojz u. a. (Hg.), Klio ohne Fesseln? Historiographie im östlichen Europa
nach dem Zusammenbruch des Kommunismus, Wien 2002; Brunnbauer U. (Hg.), (Re)Writing
History. Historiography in Southeast Europe after Socialism. — Münster, 2004; Antohi S. in;
Trencsényi B.; Apor P. (Hgg.), Narratives Unbound. Historical Studies in Post-Communist
Eastern Europe. — Budapest, 2007; Kopeček M. (Hg.) Past in the Making. Historical
Revisionism in Central Europe after 1989. — Budapest, 2008.
19 Troebst S. «Budapest» oder «Batak»? Varietäten südosteuropäischer Erinnerungs-
kulturen. Eine Einführung, in: Brunnbauer U.; Troebst S. (Hgg.) Zwischen Nostalgie und
Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв’язку історії та політики 343
Amnesie: Die Erinnerung an den Kommunismus in Südosteuropa. — Köln, 2007. — S. 15–26.
Zum Projekt selbst vgl. Baleva, Martina; Brunnbauer, Ulf (Hgg.): Batak — ein bulgarischer
Erinnerungsort. Ausstellung / Batak kato mjasto na pametta. Izložba. — Sofia, 2007.
20 Див: Hadler F. Drachen und Drachentöter. Das Problem der nationalgeschichtlichen
Fixierung in den Historiographien Ostmitteleuropas nach dem Zweiten Weltkrieg, in: Conrad,
Christoph; Conrad, Sebastian (Hgg.), Die Nation schreiben. Geschichtswissenschaft im
internationalen Vergleich. — Göttingen, 2002. — S. 137–164.
21 Див.: Troebst S. Geschichtswissenschaft im postkommunistischen Ost(mittel)europa.
Zwischen Vergangenheitspolitik und Erinnerungskultur, in: DeutschlandArchiv — 42 (2009). —
S. 87–95.
22 Stökl G. (Hg.), Die Interdependenz von Geschichte und Politik in Osteuropa seit 1945.
Historiker-Fachtagung der Deutschen Gesellschaft für Osteuropakunde e. V., Berlin, vom 9–
11.6.1976 in Bad Wiessee. Protokoll. Hektographiertes Manuskript — Stuttgart, 1977.
23 Див.: Stökl G. Schlussbericht über das Forschungsprojekt «Die Interdependenz von
Historiographie und Politik in Osteuropa» (Köln, 6. Januar 1983). In: Themenportal Euro-
päische Geschichte (2009), / — [Електронний реcурс]: http://www.europa.clio-
online.de/2009/Article=369.
24 Див.: Stökl G. Die deutsch-slawische Südostgrenze des Reiches im 16. Jahrhundert. Ein
Beitrag zu ihrer Geschichte, dargestellt anhand des südslawischen Reformationsschrifttums. —
Breslau, 1940.
25 Більш докладно з творчою біографією дослідника можна познайомитися у низці
спеціальних публікацій: Geyer D. Osteuropa im Blick. Historiker Günther Stökl gestorben,
in: Frankfurter Allgemeine Zeitung Nr. 73 vom 27. März 1998. — S. 44; Lemberg H. Elegant
kritisch. Zum Tod des Osteuropaforschers Günther Stökl, in: Süddeutsche Zeitung vom 28/29.
März 1998. — S. 17; Die Herausgeber: Günther Stökl 16.1.1916–20.3.1998, in: Jahrbücher für
Geschichte Osteuropas 46 (1998). — S. 469; Leitsch W. Einige Erinnerungen an Günther
Stökls Dozentenjahre in Wien (1949–1956), in: ebd., S. 470–471; Nitsche P. Günther Stökls
Kölner Jahre, in: ebd. — S. 471–473.
26 Stökl G. Russische Geschichte. Von den Anfängen bis zur Gegenwart. — Stuttgart 1962
(6, erw. Aufl. 2009).
27 Див.: Stökl G. Das Bild des Abendlandes in den altrussischen Chroniken. — Köln, 1965;
Stökl G. Der russische Staat in Mittelalter und Früher Neuzeit. Ausgewählte Aufsätze. —
Wiesbaden, 1981; Stökl G. Die kleinen Völker und die Geschichte, in: Historische Zeitschrift
212 (1971). — S. 19–40; Stökl G. Osteuropa — Geschichte und Politik, in: 29. Jahresfeier am
23. Mai 1979 (Rheinisch-Westfälische Akademie der Wissenschaften. Geisteswissenschaften.
Vorträge G 238). — Opladen, 1979. — S. 13–29; Stökl G. Zum Selbstverständnis des Faches
Osteuropäische Geschichte, in: Jahrbücher für Geschichte Osteuropas 32 (1984). — S. 481–
487; Stökl G. Das Studium der Geschichte Osteuropas von den Anfängen bis 1933, in:
Oberländer E. (Hg.) Geschichte Osteuropas. Zur Entwicklung einer historischen Disziplin in
Deutschland, Österreich und der Schweiz 1945–1990. — Stuttgart, 1992. — S. 3–11; Stökl G.
Osteuropa und die Deutschen. Geschichte und Gegenwart einer spannungsreichen Nachbar-
schaft, 3. Aufl. — Stuttgart, 1982 (2. Aufl. München 1970; 1. Aufl. Oldenburg 1967).
28 Marko K. Sowjethistoriker zwischen Ideologie und Wissenschaft. Aspekte der sowjet-
russischen Wissenschaftspolitik seit Stalins Tod, 1953–1963. — Köln, 1964; Marko K. Streit
in der sowjetischen Geschichtswissenschaft. Notiz zur ideologischen Gegenwartssituation in
der Sowjetunion (Berichte des Bundesinstituts für Ostwissenschaftliche und Internationale
Studien, 23-1972). — Köln, 1972; Marko K. Zusammenfassung, in: Stökl G. (Hg.), Die
Interdependenz von Geschichte und Politik in Osteuropa seit 1945 / Historiker-Fachtagung der
Олег Горенко 344
Deutschen Gesellschaft für Osteuropakunde e. V., Berlin, vom 9–11.6.1976 in Bad Wiessee.
Protokoll. Hektographiertes Manuskript, Stuttgart 1977. — S. 214–228.
29 Fischer H. Politik und Geschichtswissenschaft in Ungarn. Die ungarische Geschichte von
1918 bis zur Gegenwart in der Historiographie seit 1956. — München, 1982; Ludwig M.
Tendenzen und Erträge der modernen polnischen Spätmittelalterforschung unter besonderer
Berücksichtigung der Stadtgeschichte. — Berlin, 1983; Troebst S. Die bulgarisch-jugos-
lawische Kontroverse um Makedonien 1967–1982. — München, 1983.
30 Валлон А. История рабства в античном мире / Отв. ред. О.Ю. Иванова. — Смоленск:
Русич, 2005. — С. 267; 272.
31 Habermas J. Politische Theorie [Philosophische Texte. Studienausgabe in fünf Bänden,
Band 4]. — Frankfurt am Maine : Suhrkamp Verlag, 2009. — S. 11.
32 Статут Ради Європи (Лондон, 5 травня 1949 року). [Офіційний переклад] // Збірка
договорів Ради Європи. Українська версія. — К.: Парламентське видавництво, 2000. —
С. 13.
33 Там само. — С. 120.
34 Там само. — С. 109–111.
Статья посвящена актуальным практическим и методологическим пробле-
мам взаимосвязи истории и политики в контексте осмысления базовых
коммуникативных оснований профессионального историописания. Оценива-
ются перспективы усиления социальной ответственности исторической науки.
Анализируется европейский опыт формирования «демократической компетен-
ции» граждан и возможности влияния исторической науки на развитие
политической культуры.
Ключевые слова: история, политика, демократическая компетентность,
политическая культура.
The article deals with topical practical and methodological problems of interacting
history and politics with a purpose to understand communicative basis of professional
historiography, to realize the perspectives of enhancing social responsibility of
historical science and to study European experience in shaping «democratic
competence». The possibility of historical science to influence the development of
political culture is also analysed here.
Keywords: history, politics, democratic competence, political culture.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-188464 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2415-7198 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:55:17Z |
| publishDate | 2015 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Горенко, О. 2023-03-01T19:18:29Z 2023-03-01T19:18:29Z 2015 Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв'язку історії та політики / О. Горенко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2015. — Вип. 24. — С. 319-344. — Бібліогр.: 34 назв. — укр. 2415-7198 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188464 Стаття присвячена актуальним практичним і методологічним
 проблемам взаємозв’язку історії та політики в контексті осмислення
 базових комунікативних підстав професійного історіописання. Оцінюються перспективи посилення соціальної відповідальності історичної
 науки. Аналізується європейський досвід формування «демократичної
 компетентності» громадян і можливості впливу історичної науки на
 розвиток загальної політичної культури. Статья посвящена актуальным практическим и методологическим проблемам взаимосвязи истории и политики в контексте осмысления базовых
 коммуникативных оснований профессионального историописания. Оцениваются перспективы усиления социальной ответственности исторической науки. Анализируется европейский опыт формирования «демократической компетенции» граждан и возможности влияния исторической науки на развитие политической культуры. The article deals with topical practical and methodological problems of interacting
 history and politics with a purpose to understand communicative basis of professional
 historiography, to realize the perspectives of enhancing social responsibility of
 historical science and to study European experience in shaping «democratic
 competence». The possibility of historical science to influence the development of
 political culture is also analysed here. uk Інститут історії України НАН України Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки Питання методології, історіографії та джерелознавства Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв'язку історії та політики Historical outlook and methodological aspects of history and politics Article published earlier |
| spellingShingle | Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв'язку історії та політики Горенко, О. Питання методології, історіографії та джерелознавства |
| title | Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв'язку історії та політики |
| title_alt | Historical outlook and methodological aspects of history and politics |
| title_full | Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв'язку історії та політики |
| title_fullStr | Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв'язку історії та політики |
| title_full_unstemmed | Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв'язку історії та політики |
| title_short | Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв'язку історії та політики |
| title_sort | історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв'язку історії та політики |
| topic | Питання методології, історіографії та джерелознавства |
| topic_facet | Питання методології, історіографії та джерелознавства |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188464 |
| work_keys_str_mv | AT gorenkoo ístoričniisvítoglâdímetodologíčníaspektivzaêmozvâzkuístoríítapolítiki AT gorenkoo historicaloutlookandmethodologicalaspectsofhistoryandpolitics |