Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки
У статті висвітлено основні форми та проблеми діяльності іноземних консулів у Києві впродовж осені 1917 р. — весни 1918 р. З’ясовано персональний склад консульського корпусу (Яків Гретер, Джон Дуглас, Перикл Гріпарі, Стеліо Василіаді, Карл Фішман, Гавриїл Енні, Віктор Мозерт, Ісаакій Вітенберг т...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки |
|---|---|
| Дата: | 2016 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2016
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188536 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки / І. Матяш // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 25. — С. 269-294. — Бібліогр.: 29 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859810202957643776 |
|---|---|
| author | Матяш, І. |
| author_facet | Матяш, І. |
| citation_txt | Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки / І. Матяш // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 25. — С. 269-294. — Бібліогр.: 29 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки |
| description | У статті висвітлено основні форми та проблеми діяльності
іноземних консулів у Києві впродовж осені 1917 р. — весни 1918 р.
З’ясовано персональний склад консульського корпусу (Яків Гретер, Джон
Дуглас, Перикл Гріпарі, Стеліо Василіаді, Карл Фішман, Гавриїл Енні,
Віктор Мозерт, Ісаакій Вітенберг та ін.). Охарактеризовано особи
іноземних консулів. На підставі архівної інформації відтворено тематику нарад консулів та консульських зверенень до представників влади.
Досліджено, що за доби Української Центральної Ради в Києві функціонували три типи консульств: а) консульства, які продовжили свою
діяльність після проголошення УНР; б) спеціальні місії з консульськими
повноваженнями; в) громадські організації, орієнтовані на захист підданих своєї держави.
The article reflects the basic forms and problems of foreign consuls’
activities in Kyiv during the period of autumn 1917 — spring 1918. Personal
staff of the consular corps (James Grether, John Douglas, Pericles Hripari,
Stelio Vasyliadi, Charles Fishman, Gabriel Annie, Victor Mozert, Isaac
Vitenberh etc.) is studied. The author provides personal characteristics of
foreign consuls. On the basis of archival information the agenda of consuls’
meetings and consular appeals to the authorities are reproduced. The research
showed that during the Ukrainian Central Rada three types of consulates
functioned in Kyiv: a) consulates, which continued its activities after the
declaration of the UPR; b) special missions with consular powers; c) public
organizations focused on the protection of their state’s subjects.
|
| first_indexed | 2025-12-07T15:18:47Z |
| format | Article |
| fulltext |
Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки 269
УДК 930.22“1917/1918”
Ірина Матяш
д-р. іст. наук, проф., пров. наук. cпівроб.
Інститут історії України НАН України
01001, Україна, Київ, вул. Михайла Грушевського, 4
E-mail: matio@ua
ІНОЗЕМНІ КОНСУЛИ В КИЄВІ ДОБИ УКРАЇНСЬКОЇ
НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
У статті висвітлено основні форми та проблеми діяльності
іноземних консулів у Києві впродовж осені 1917 р. — весни 1918 р.
З’ясовано персональний склад консульського корпусу (Яків Гретер, Джон
Дуглас, Перикл Гріпарі, Стеліо Василіаді, Карл Фішман, Гавриїл Енні,
Віктор Мозерт, Ісаакій Вітенберг та ін.). Охарактеризовано особи
іноземних консулів. На підставі архівної інформації відтворено тема-
тику нарад консулів та консульських зверенень до представників влади.
Досліджено, що за доби Української Центральної Ради в Києві функ-
ціонували три типи консульств: а) консульства, які продовжили свою
діяльність після проголошення УНР; б) спеціальні місії з консульськими
повноваженнями; в) громадські організації, орієнтовані на захист під-
даних своєї держави.
Ключові слова: іноземні консули, Українська Народна Республіка,
консульська служба.
Iryna Matiash
Dr. of Sciences (History), Prof., Leading Researcher
Institute of History of Ukraine
of the National Academy of Sciences of Ukraine
4, Mykhailo Hrushevskyi Street, Kyiv, 01001, Ukraine
E-mail: matio@ua
FOREIGN CONSULS IN KYIV DURING THE UKRAINIAN
PEOPLE’S REPUBLIC
The article reflects the basic forms and problems of foreign consuls’
activities in Kyiv during the period of autumn 1917 — spring 1918. Personal
staff of the consular corps (James Grether, John Douglas, Pericles Hripari,
Stelio Vasyliadi, Charles Fishman, Gabriel Annie, Victor Mozert, Isaac
Vitenberh etc.) is studied. The author provides personal characteristics of
Ірина Матяш 270
foreign consuls. On the basis of archival information the agenda of consuls’
meetings and consular appeals to the authorities are reproduced. The research
showed that during the Ukrainian Central Rada three types of consulates
functioned in Kyiv: a) consulates, which continued its activities after the
declaration of the UPR; b) special missions with consular powers; c) public
organizations focused on the protection of their state’s subjects.
Keywords: foreign consuls, the Ukrainian People’s Republic, consular
service.
Історія розвитку консульських зносин України з іноземними дер-
жавами є невід’ємною складовою історії її міжнародних зв’язків. Початок
формування української консульської служби як державного інституту
пов’язане з добою Української Центральної Ради та становленням зовніш-
ньополітичного відомства Української Народної Республіки. Правові
засади щодо заснування консульських установ УНР у зарубіжних країнах
виникли у зв’язку з підписанням 27 січня (9 лютого) 1918 р. у Бресті
мирного договору між УНР з одного боку та Центральними державами
(Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імпе-
рією, Болгарським царством), згідно з яким передбачалося встановлювати
дипломатичні та консульські зносини з країнами-підписантами одразу
після його ратифікації. Однак за час існування Української Центральної
Ради офіційних консульських представників за кордон не було відряд-
жено. В той час у Києві на момент проголошення УНР залишалися
консули іноземних держав, які розпочали свою діяльність ще в Російській
імперії і мали завдання продовжити співпрацю з новою владою. Крім
того, вже в грудні 1917 р. до Києва почали прибувати нові іноземні
представники з консульськими функціями. Взаємодія іноземних консуль-
ських установ із державними органами УНР та вплив іноземних консулів
на формування міжнародних зв’язків молодої незалежної держави ста-
новить важливу проблему історії міжнародних відносин України.
Питання діяльності іноземних консульств в Українській Народній
Республіці доби Центральної Ради вивчено недостатньо. На тлі деталь-
ного опрацювання дослідниками різних аспектів роботи іноземних кон-
сулів на Півдні України у XIX — на початку XX століття (Л.Г. Бі-
лоусова1, Л.А. Вовчук2, О.П. Тригуб3, В.М. Константінова, І.І. Лиман та
А. Ігнатова4), про функціонування іноземних представництв у Києві доби
визвольних змагань побіжно сказано в працях, присвячених розвитку
української дипломатії (Д.В. Вєдєнєєв5, В.М. Матвієнко6, І.Б. Дацків7 та
ін.), біографічних нарисах (Н. Портнова8) та ін. Ні хронологічні, ні гео-
графічні межі праць згаданих дослідників, а також поставлені ними зав-
дання, не передбачали вивчення діяльності іноземних консулів у Києві
Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки 271
восени 1917 — навесні 1918 рр. Відтак ці студії є актуальними в контексті
вивчення історії формування міжнародних зв’язків УНР та становлення
української консульської служби.
Спеціальну увагу заснуванню консульських установ Австро-Угор-
щини 1918 р. у Києві та Одесі у контексті дослідження австрійсько-
українських консульських зносин присвятив австрійський науковець і
дипломат проф. Рудольф Агстнер9. На підставі документів, виявлених у
Державному архіві Австрії, дослідник висвітлив погляди на розвиток
подій в Україні цього періоду керівника австрійської делегації графа
Йогана Форгача та обставини призначення консулом у Київ Вальтера
Ріттера Прінціга фон Гервальта10.
Деякі біографічні відомості про іноземних консулів, які працювали в
Києві в досліджуваний період, містять праці Неллі Портнової (про
Григорія Гуревича)11, Георгія Браіловського (про родину Гріпарі)12, Ната-
лії Баранової-Шестової (про Даниїла Балаховського)13, Александра Боха-
нова (про Даниїла Балаховського, Гавриїла Енні)14, Андрія Фединського
(про Дагласа Дженкинса)15.
На тлі браку спеціальних досліджень важливе значення мають архівні
документи про діяльність іноземних консулів в УНР, що відклалися
у фондах українських та зарубіжних архівів. Основний масив архівної
інформації з досліджуваної проблеми зосереджено у фондах № 2592
«Народне міністерство закордонних справ Української Народної Рес-
публіки, 1917–1918 рр.», № 1115 «Українська Центральна Рада, м. Київ, з
08.02.1918 р. — м. Житомир, з березня 1918 р. — м. Київ», № 4467
«Англiйське консульство в Києвi, м. Київ», № 4466 «Французьке кон-
сульство в Києві», № 4455 «Швейцарське консульство в Києві» та ін.
Центрального державного архіву вищих органів влади та управління
України. Особливість кількісного і якісного складу цих фондів щодо
висвітлення діяльності іноземних консульств полягає у фрагментарності
збереженої інформації. Тут відклалося переважно листування з держав-
ними органами (передусім — зовнішньополітичним відомством) УНР в
оригіналах, копіях і чернетках та інші документи персонального харак-
теру. Деякі документи із цих фондів опубліковано в збірнику «Історія
української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені (1917–
1924 рр.)»16.
Інформацію про перебування в Києві в грудні 1917 р. — лютому
1918 р. американського консула Дагласа Дженкинса вдалося виявити в
колекції Євгена Деслава (Box 1/1: 1/3 Fa-5-7) в Архіві Осередку ук-
раїнської культури і освіти (Вінніпег, Манітоба, Канада). Український
колекціонер придбав опубліковані звіти американського консула під час
роботи над «Дипломатичною історією України»17. Інтерес мають й інші
Ірина Матяш 272
звіти іноземних консулів, що передавалися до міністерств закордонних
справ країн, які їх відрядили. Відтак актуальність зберігає подальше до-
слідження дипломатичних архівів Греції, Данії, Італії, Франції, Німеч-
чини та інших країн, представники яких працювали в Україні під час
Української революції.
Ширшу, ніж біографічного характеру, інформацію містять документи
фонду особового походження № Р5998 «Гуревич Григорий Евсеевич,
датський консул в Киеве» Державного архіву Російської Федерації. Фонд
потрапив до цієї архівної установи у складі документів колишнього Ро-
сійського закордонного історичного архіву в Празі18 1946 р. У ньому
відклалися документи, пов’язані з консульською діяльністю Г.О. Гуре-
вича, створені українською, німецькою, французькою мовами, івритом
упродовж 1917–1926 років. Особливу цінність мають зокрема власно-
ручна записка Г.О. Гуревича про висилку Наркоматом закордонних справ
УСРР представників колишніх іноземних консульств з України в 1919 р.,
листування з іноземними консулами в Києві, з Міністерством закордон-
них справ Української Держави, відомості про надання допомоги іно-
земним підданим, протоколи засідань консульських колегій. У фонді
збереглися особисті документи консула: закордонний паспорт, виданий
1919 р., посвідки й перепустки за 1918–1919 рр.
Деякі оціночні характеристики іноземних консулів містять спогади
українських дипломатів: Дмитра Дорошенка19, Надії Суровцевої20 та ін.
Мета дослідження полягає у вивченні основних напрямів діяльності
іноземних консульств в Українській Народній Республіці, виявленні особ-
ливостей їх функціонування, способів і форм взаємодії з зовнішньо-
політичним відомством УНР, з’ясуванні особового складу консульських
установ та ролі їх керівників у започаткуванні консульських зносин із
незалежною молодою державою.
На момент проголошення Української Народної Республіки та набут-
тя нею державної самостійності на її території перебували консульські
установи іноземних держав, які мали дипломатичні та консульські зно-
сини ще з Російською імперією. Іноземні консули виконували всі визна-
чені міжнародним правом функції: забезпечували реалізацію інтересів
країни, яку вони репрезентували, в сфері зовнішньої торгівлі та торго-
вельного мореплавання, здійснювали нагляд та інспекцію суден, що
ходили під її прапором, оформляли суднові документи, розслідували
будь-які події на суднах, що мали місце в дорозі; контролювали точність
виконання міжнародних торгових договорів та конвенцій; захищали
права підданих своїх держав, забезпечували їх представництво у судових
та інших установах Російської імперії, надавали їм матеріальну допомогу,
видавали національні паспорти і проїзні документи, візи, легалізували
Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки 273
документи, реєстрували акти громадянського стану, вчиняли нотаріальні
дії, інформували уряди держав, які вони представляли, про стан торгівлі й
мореплавства в консульському окрузі, зміни в законодавстві країни пере-
бування, зміни тарифів і цін та здійснювали іншу діяльність відповідно до
вимог міжнародного права. При цьому більшість консулів іноземних дер-
жав працювали в Києві доволі тривалий час. Вони переважно не були
громадянами країн, які репрезентували, а належали до місцевої промис-
лової еліти, деякі — до станів дворян, купців, спадкоємних почесних
громадян, мали власні маєтки й вели особистий або родинний бізнес.
У нових умовах у столиці УНР консульським представником Бельгії
залишився Яків Якович Гретер, Великої Британії — Джон Дуглас, Греції —
Перикл Петрович Гріпарі, Іспанії та Португалії — Стеліо Стефанович
Василіаді, Італії — Карл Володимирович Фішман, Норвегії — Віктор
Дмитрович Мозерт, Швейцарії — Гавриїл Гавриїлович Енні, Франції —
Даниїл Григорович Балаховський, Персії — Ісаакій Миколайович Вітен-
берг21.
Найбільший досвід консульської діяльності мав представник відомої
на українських теренах родини грецького походження — Перикл Гріпарі.
Його брат, Микола Петрович Гріпарі, від 1879 р. виконував обов’язки
грецького віце-консула, від 1880 р. — італійського консульського агента,
від 1889 р. — датського віце-консула, від 1893 р. — шведського і норвезь-
кого віце-консула в Севастополі. Освічений, ерудований, Микола Гріпарі,
який невимушено спілкувався кількома європейськими мовами, здобув
заслужений авторитет серед представників дипломатичного корпусу. Не
меншою повагою він користувався й серед місцевого населення як ме-
ценат і благодійник, один із засновників і попечитель Грецького училища
в Севастополі, й був обраний 1893 р. гласним Міської думи Севастополя.
Із Севастополя розпочав консульську кар’єру і Перикл Петрович.
Їхній третій брат — Демосфен — служив грецьким консулом у Феодосії.
Якщо Микола Петрович 1890 р. отримав російське громадянство і став
«потомственним» російським дворянином, то брати залишались грець-
кими підданими. Від 1895 р. родина Гріпарі оселилася на Волині, де
Микола Гріпарі, на той час купець 1-ї гільдії, придбав порцеляновий
завод у селищі Баранівка, відбудував його після пожежі, запросив іно-
земних майстрів та запроваджував нові технології. Окрім особистих стат-
ків Миколи Петровича, були й родинні. Родина Гріпарі володіла гон-
чарно-черепичним і лісопильним заводами, фабрикою гнутих меблів,
двома медоварнями, водяним млином, паровим млином і 34 дрібними
торговельними лавками. Микола Гріпарі отримав посаду Почесного ми-
рового судді Новоград-Волинського суддівського мирового округу, а Пе-
рикл Гріпарі — грецького консула в Києві22. Водночас у власності
Ірина Матяш 274
Перикла Петровича залишався Гамарянський млин у с. Мала і Велика
Новоселиця, Полонської волості Новгород-Волинського повіту Волин-
ської губернії та інші об’єкти власності.
Мав особисті бізнесові інтереси на українських теренах і бельгійський
консул — швейцарець Яків Гретер, відомий підприємець. Він був спів-
власником (разом із німецьким інженером Філіпом Мозером) відкритого
влітку 1882 р., відповідно до придбаного ним наприкінці 1881 р. права на
пожиттєве користування земельною ділянкою на Шулявці, Київського
чавуноливарного і механічного заводу. Завод спершу виробляв різно-
манітну чавуноливарну продукцію, в тому числі — рафінадні форми.
1888 р. підприємство було реорганізовано через конфлікт із першим
компаньйоном Якова Гретера. За участі нового компаньйона — чеського
інженера Йосифа Криванека — було засновано акціонерне товариство
«Київський машинобудівний і котельний завод Гретера, Криванека і К».
Очолив товариство Яків Гретер. Йому належав і контрольний пакет акцій
заводу, реконструйованого після зміни співвласника. Асортимент про-
дукції заводу значно розширився: від устаткування для лісопильних,
цегляних, цукрових та цукрорафінадних заводів аж до виробництва
залізничних рейок і підвісних мостів, які поставляли на Московсько-
Києво-Воронезьку залізницю, Київську міську залізницю, Польську і
Миколаївську залізниці*. Уже до середини 1890-х років завод Гретера і
Криванека став одним із найбільших не лише у місті, але й у своїй галузі.
Виготовлену на ньому парову машину нової конструкції було відзначено
золотою медаллю на XVI Всеросійській промисловій і художній виставці
(28 травня (9 червня) — 1(13) жовтня 1896 р., Нижній Новгород).
Яків Гретер належав також від 1905 р. до акціонерів бельгійського
акціонерного товариства «Київські трамваї» (АТ «Les Tramways de
Kieff»), яке вкладало значні кошти у розвиток трамвайного сполучення в
Києві та оновлення трамвайного парку міста.
Золоту медаль XVI Всеросійської промислової і художньої виставки
отримало і Товариство Кальнакського цукрового заводу, посаду дирек-
тора-розпорядника якого 1887 р. обійняв Гавриїл Гавриїлович Енні. До
цієї посади інженер Енні йшов три роки. Він належав до стану спад-
коємних почесних громадян Російської імперії — привілейованого про-
шарку міських обивателів. Народився майбутній консул поблизу Санкт-
Петербурга, в Новосаратовській колонії, заснованій у XVIII ст. німець-
кими колоністами, вихідцями з Бранденбурга й Вюртембурга. Середню
освіту Гавриїл Енні отримав у Швейцарії — у реальному училищі
—————
* Після націоналізації більшовикам завод 1919 року отримав назву «Перший дер-
жавний машинобудівний завод», а 1922 року — Завод «Більшовик».
Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки 275
Цюриху. По тому вступив до Дрезденського політехнікуму. Практичний
досвід під час навчання здобував у 1879–1880 рр. на машинобудівному
заводі Cail, Halot et C-ie у Брюселі. Навчання закінчив 1882 р. зі званням
інженера-механіка. У 1882–1883 роках працював у Варшаві на заводі
Акціонерного товариства механічних і гірських заводів «Лильпот, Рау и
Левенштейн»*, отримав досвід участі підприємства в XV Всеросійській
художньо-промисловій виставці (Москва, 20 травня — 15 вересня
1882 р.). 1884 року Гавриїл Енні переїхав на українські терени для роботи
в цукровій промисловості. Окрім керівництва Кальниківським цукровим
заводом, він увійшов до правлінь Товариства Київського пивовареного
заводу, Товариства Маловисківського цукробурячного заводу, Товариства
машинобудівельного заводу «Прогрес» у Бердичеві, Товариства Черка-
ського цукрорафінадного заводу та ін.
Високі посади на заводах цукрової промисловості мали й інші іно-
земні консули: на посаді італійського консула в Києві тривалий час
працював цукрозаводчик і мануфактур-радник Карл Фішман23, дирек-
тором-розпорядником Благодатинського товариства бурякоцукрового й
рафінадного заводу був французький консул Даниїл Балаховський. Спад-
коємний почесний громадянин, інженер і меценат Даниїл Григорович
(Герцевич) Балаховський був одружений з представницею відомої київ-
ської купецької родини, сестрою філософа-екзистенціаліста Лева Ісако-
вича Шестова — Софією. Родина Балаховських мешкала у побудованому
до початку Першої світової війни батьком Даниїла великому будинку
№ 41 на вулиці Трьохсвятительській24. У серпні 1917 р. консул Даниїл
Балаховський увійшов до складу Центральної Ради як представник
національних меншин.
Урзуєво-Іванівським лісопильним заводом на Чернігівщині володіла
родина перського консула І.М. Вітенберга25, у родинній історії британ-
ського консула шотландця Джона Дугласа було виробництво сільсько-
господарських машин та автообслуговування. Норвезький консул Віктор
Мозерт керував Київським відділенням Санкт-Петербурзького (Петро-
градського) облікового і позичкового банку, розташованого в будинку
№ 8 на вулиці Хрещатик. Він був гласним Київської міської думи та
почесним членом Київського губернського піклувального комітету дитя-
чих притулків.
—————
* Під час Першої світової війни Акціонерне промислове товариство механічних
заводів «Лильпоп, Рау и Левенштейн», що виконувало замовлення військового відом-
ства, було евакуйоване з Варшави до м. Кременчуг Полтавської губернії. Див.: Евсе-
левский Лев Исакович. К истории заводов «Лильпоп, Рау и Левенштейн» в Кременчуге.
Режим доступу: http://okrain.net.ua/article/view/Istorija_Kremenchugskih_predprijatij.html
Ірина Матяш 276
Посаду датського консула обійняла особа, далека від «великого біз-
несу», але широко відома в громадсько-політичному житті. Білоруський
єврей, уродженець Могилева 63-річний Григорій (Герман) Овсійович
Гуревич мешкав у Києві від 1910 р. Уперше він приїхав сюди для вступу
на юридичний факультет Університету св. Володимира на початку
1870-х. Григорій Гуревич на той час закінчив єврейське комерційне учи-
лище в Німеччині, куди його відправила разом із іншими братами мати.
Не маючи на противагу прагненням родини особливого бажання займа-
тися комерційною діяльністю, юнак вирішив отримати університетську
освіту і поринув у вир студентського вільнодумного життя. Разом із своїм
земляком Павлом Аксельродом він організував київський гурток петер-
бурзьких «чайківців» і займався пропагандою в робітничих артілях, по-
ширював нелегальну літературу. 1873 року, рятуючись після розгрому
організації від арешту, за паспортом брата Григорій втік до Німеччини.
Там розпочав співпрацю з Союзом німецьких соціал-демократів, брав
активну участь у діяльності Союзу євреїв-соціалістів у Берліні на чолі з
Аароном Ш. Ліберманом26. Однак повністю уникнути кари юнакові не
вдалося у зв’язку з прийняттям 1878 року німецькою владою «закону
проти соціалістів». Разом із іншими російськими студентами він потрапив
під суд, за ухвалою якого його вислали з Пруссії на 9 місяців до Великої
Британії. Звільнившись, 1879 року Герман Гуревич виїхав до Парижа, де
продовжив освіту (вивчав медицину в Парижі й Цюриху) й активізував
політичну діяльність — співпрацював під псевдонімом «Гершон Баданес»
із легальним єврейським часописом «Восход», задумав і створив свою
найвідомішу працю «Записки отщепенца» (1883)27. Після невдалої спроби
повернутися до Росії (арешту за зв’язки з «Народною волею», засудження
на півтора року, виправдання), Григорій Гуревич зрештою приїхав до
Києва і почав працювати в єврейській общині, захищати її інтереси перед
місцевою владою, редагувати газету «Вільна єврейська община». З про-
голошенням Української Народної Республіки він завдяки старим євро-
пейським зв’язкам та отриманій у Німеччині освіті комерційного профілю
домігся посади датського консула28.
У другій половині грудня 1917 р. у Києві в складі місії призначеного
комісаром Французької Республіки при уряді УНР генерала Жоржа Табуї
з’явився новий консульський представник Франції — Людвиг Карлович
Арке. Прибув також новопризначений генеральний консул США —
Джеймс Даґлес Дженкинс, котрий мав настанову від американського
посла в Петрограді Девида Роуленда Френсиса не визнавати українського
уряду. Його завдання полягало передусім в «оцінці» можливостей моло-
дої держави. 37-річний уродженець Південної Кароліни і випускник Вій-
ськової академії, правознавець і кар’єрний дипломат (перебував на кон-
Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки 277
сульській службі від 1908 р.) із досвідом адвокатської практики та редак-
торської діяльності в газеті, Даґлес Дженкинс мав можливість змінити
ставлення американського уряду до українського питання. Однак він
чітко виконував настанови й спершу не виходив на контакт з керів-
ництвом молодої держави, ігноруючи навіть «візити ввічливості», аби це
не було потрактовано як визнання УНР29. Після реорганізації Генераль-
ного секретарства справ міжнаціональних УНР у повноцінне зовнішньо-
політичне відомство (Генеральне секретарство справ міжнародних) Даг-
лес Дженкинс усе-таки мав зустріч із його очільником — Олександром
Шульгіним та наніс візит ввічливості генералу Жоржу Табуї. Упродовж
грудня 1917 р. — першої половини лютого 1918 р. американський консул
направив сім ґрунтовних звітів про події в Україні. Вже в першому звіті
він зазначив, що в Києві існує «a centrain spirit of Ukrainian nationality» і
що Київ став центром дуже інтенсивної політичної діяльності30. Генераль-
ний консул попереджав Вашингтон, що Україна «защемлена» між Цент-
ральними державами з одного боку і дезорганізованою Росією з другого, і
висловлював думку про те, що «американський уряд мусить виявити
якусь активність в тутешніх справах»31. Та впродовж усього часу пере-
бування Даглеса Дженкинса в Києві американський уряд не мав належної
інформації про українські справи, оскільки звіти консул надсилав до
близької послові Девідові Френсису особи — генерального консула США
в Москві Меддина Саммерса, до обов’язків якого належало передавання
відомостей до Державного департаменту. Проте підготовлені Даглесом
Дженкинсом звіти «осідали» в Москві.
Не мав повноважень на визнання Української Народної Республіки і
новий представник Великої Британії — Джон Піктон Багге (Бедж), який
прибув із Одеси, щоб очолити британське консульство в Києві в січні
1918 р. 40-річний уродженець м. Аллертона в графстві Ланкашир від
1903 р. перебував на консульській службі, переважно в Російській імперії,
зокрема в 1917 р. виконував обов’язки генерального консула в Одесі.
Натомість Піктон Багге (Бедж) мав повноваження на організацію надання
фінансової й технічної допомоги Великої Британії в разі підтримки ук-
раїнським урядом продовження війни країн Антанти з Німеччиною та її
союзниками. Його офіційна діяльність тривала лише до 25 січня 1918 р.
Не уникав офіційних візитів з метою приховати офіційне ставлення
до УНР комісар Французької Республіки при уряді УНР генерал Жорж
Табуї. 22 грудня 1917 р. у будинку Генерального секретаріату внутрішніх
справ (вул. Інститутська, буд. 40) відбулося урочисте прийняття на його
честь та з метою відзначення визнання УНР Французькою Республікою.
Комісара супроводжували консул Л. Арке та військові аташе: полковники
Ваніє і Денс32.
Ірина Матяш 278
Загалом на кінець 1917 року в Києві функціонували консульства
таких країн: Греції — на вул. Миколаївській, буд. 333; Іспанії (пред-
ставляло також інтереси Португалії) — на вул. Інститутській, буд. 16;
Персії — на вул. Бульварно Кудрявській, буд. 15; Італії — на вул. Лю-
теранській, буд. 26; Данії — на вул. Хрещатик, буд. 5; Швейцарії — на
вул. Маріїнсько Благовіщенській, буд. 53; Австро-Угорщини — на
вул. Пушкінській, буд. 24; Бельгії — на Бібіковському бульварі, буд. 42;
Великої Британії — на вул. Пушкінській, буд. 21; Норвегії — на вул. Ме-
рінговській, буд. 434. П’ятиповерховий будинок, у якому розташовувалося
британське консульство, перебував у приватній власності консула. Двопо-
верховий будинок належав швейцарському консульству. Решту примі-
щень іноземні консульські установи використовували на правах оренди35.
Окрім офісних приміщень, іноземні консули мали в Києві приватні
помешкання. На шостому поверсі будинку № 8 по вулиці Хрещатик, де
розташовувалося очолюване Віктором Мозертом відділення банку,
мешкав консул з родиною; у сусідньому будинку, на вулиці Хрещатик,
буд. 8-б, кв. 4 — Гавриїл Енні. Грецький консул Перикл Гріпарі мав осе-
лю на вул. Велика Володимирська, буд. 48-а36, іспанський Стеліо Васи-
ліаді — на вул. Олександрівська, буд. 25. Бельгійський консул Яків
Гретер мешкав у будинку № 3 на вулиці Терещенківській, неподалік
будинку, де розташувалося зовнішньополітичне відомство УНР. Там, на
Терещенківській, 9, іноземних представників можна було зустріти доволі
часто.
У зовнішньополітичному відомстві, службовці якого опановували
місію «охорони інтересів українських підданих поза межами України і
чужоземних підданих в межах України»37, контакти з іноземними кон-
сулами покладалися на консульський відділ, заснований у складі кан-
целярії38. Канцелярію Секретарства справ міжнаціональних 6 грудня
1917 р. очолив Кость Лоський39 — уродженець Санкт-Петербурга з
українською душею. Йому й доводилося спершу вирішувати більшу час-
тину питань, порушених іноземними консулами. В першому складі кон-
сульського відділу працювали діловод Надія Суровцева (невдовзі пере-
ведена на посаду начальника політичного відділу), канцеляристи 1 роз-
ряду: Ольга Рачинська, Роман Винявський, Юліан Маринович, Воло-
димир Даньківський, канцеляристи 2 розряду: Софія Вольська, Аделаіда
Давидова, Єлисавета Слабневич40. Надія Суровцева зокрема згадувала:
«Головою дипломатичного корпусу був представник Греції Гріпарі.
Іспанським консулом був Василіаді, повна йому протилежність: Гріпарі
був високий сухорлявий старик, Васіліаді — маленький опецькуватий
блідий блондин в пенсне. Крім них, був ще якийсь проблематичний кон-
сул Швейцарії Енно, француз, зовсім миршавенький на вигляд. Значно
Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки 279
пізніше, вже після Берестейського миру, прибув консул Фокер. Одно-
часно в міністерстві почали з’являтися неофіційні, але вже дипломатичні
представники та місії. Був француз, полковник Денс, представник
генерала Табуї, високий, елегантний, русявий, ще не старий чоловік.
Генерала Табуї я бачила пізніше — маленька стареча фігурка; був ще
англієць, містер Піктон Багге; ходили представники польської «Сили
збройної», молоденькі офіцери»41.
Іноземні консульства мали різні за чисельністю штати. Так, у кон-
сульстві Персії налічувалось 8 осіб (консул, дружина, секретар, 5 служ-
бовців)42, а в консульстві Італії — 16 (консул і його прислуга — 6 осіб,
завідувач канцелярії — 2, юрисконсульт з родиною — 6, бухгалтерія —
2)43. Секретарем італійського консульства був професор співів Антоніо
Ромео.
Бурхливі революційні події, перехід влади від одних сил до інших,
погроми і реквізиції ставили перед консулами нові, часто не вирішувані
самотужки завдання, пов’язані з їхньою місією захисту прав громадян
своїх держав та власною безпекою. 15 жовтня 1917 р. в приміщенні
іспанського консульства в Києві іноземні консули провели нараду, в якій
взяли участь англійський консул Дж. Дуглас, грецький П. П. Гріпарі,
датський Г.О. Гуревич, італійський К.В. Фішман, швейцарський Г.Г. Ен-
ні, перський І.М. Вітенберг і норвезький В.Д. Мозерт, французький
Д.Г. Балаховський. Бельгійський консул Я.Я. Гретер через хворобу не
брав участі в зібранні, але перебував на телефонному зв’язку з колегами.
Йшлося про об’єднання зусиль консульського корпусу в зв’язку з ви-
кликами часу, створення його управлінського органу та обрання керів-
ника. Іноземні консули констатували нагальність потреби обрання дуаєна,
основним завданням якого вбачали не церемоніальні функції, а захист
прав членів консульського корпусу у випадку їх порушення владою УНР
або настання загрози для життя та здоров’я консулів, майна консульств та
консульських архівів.
З огляду на традицію обрання керівником такого органу старшого за
рангом та часом одержання консульської екзекватури було обрано за його
згодою П.П. Гріпарі. Він перебував на посаді грецького консула в
м. Києві на той час понад 25 років44. Було також вирішено, що в разі
відсутності в Києві П.П. Гріпарі, його обов’язки виконуватиме бельгій-
ський консул Я.Я. Гретер, а за відсутності й Я.Я. Гретера — наступний за
старшинством італійський консул К.В. Фішман. Присутні виявили бажан-
ня збиратися систематично й доручили скликання таких нарад голові.
Як особливо актуальне консули розглядали питання про безпеку.
З огляду на «участившиеся погромы, грабежи и выступления безответ-
ственных масс, которые с каждым днем прогрессивно растут, а равным
Ірина Матяш 280
образом появившиеся в прессе слухи о готовящихся крупных беспо-
рядках, могущих принять большие размеры»45, учасники зібрання визна-
ли за необхідне вжити всіх можливих заходів щодо охорони майна,
архівів та цінностей, що належали консульствам, та особистого майна і
життя консулів. Консули уповноважили П.П. Гріпарі звернутися до на-
чальника Київського військового округу та Київського губернського
комісара з проханням про надання військової охорони консульствам на
випадок безчинств і погромів46. Було доручено також П.П. Гріпарі
довести до відома місцевих влад, що приміщення консульських установ
через зберігання там архівів, документів, листування, цінностей і мож-
ливе перебування безпритульних іноземців не підлягають реквізиції і
звільняються від постою.
П.П. Гріпарі порушив перед Секретаріатом міжнаціональних справ
УНР від імені консульського корпусу й іншу проблему, пов’язану з рекві-
зицією пекарень в іноземних підданих. Уперше протест проти реквізиції
продовольчою управою Київської міської думи пекарень, які належали
іноземцям, заявила делегація у складі П. Гріпарі, С. Василіаді та І. Віттен-
берга безпосередньо секретареві міжнаціональних справ О. Шульгину в
листопаді 1917 р.47 Зі свого боку О. Шульгин невідкладно вдався до
конкретних негайних дій: звернувся до Секретаріату внутрішніх справ з
проханням вжити дій щодо припинення реквізиції та до Штабу Київської
військової округи — з проханням не давати згоди на незаконну рек-
візицію майна іноземних підданих48. Відповідний протест консули скеру-
вали й до Української Центральної Ради. До Генерального Секретаріату
УЦР із цього питання звернулися представники Союзу власників хлібо-
пекарень та булочних підприємств м. Києва. У їхньому поданні йшлося
про те, що рішення про муніципалізацію випікання хліба в м. Києві
Міський продовольчий комітет ухвалив під тиском професійного союзу
робітників-булочників і кондитерів. Союз власників хлібопекарень та
булочних підприємств м. Києва не заперечував проти необхідної муніци-
палізації пекарень, однак висунув свої вимоги щодо організації цього
процесу. Проте реквізиції розпочалися без урахування цих вимог, а пере-
творилися, за оцінкою представників союзу, на захоплення хлібопекарень
«із усім живим і мертвим інвентарем, який там перебував», що супровод-
жувалося погрозами застосувати зброю в разі зауважень щодо незакон-
ності дій49. Не заперечуючи проти законної муніципалізації пекарень,
представники союзу вимагали негайно повернути захоплені пекарні влас-
никам, припинити самочинні захоплення надалі й зібрати спеціальну
комісію на чолі з представником Генерального Секретаріату для розгляду
цього питання.
Відтак питання реквізиції пекарень в іноземних підданих було вине-
сено на розгляд міжвідомчої наради, яка відбулася 16 листопада 1917 р. у
Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки 281
приміщенні Генерального секретаріату внутрішніх справ за участі заступ-
ника генерального секретаря внутрішніх справ Д.В. Коліуха, директора
департаменту загальних справ Центральної Ради О.П. Карпинського,
представника Секретарства міжнаціональних справ д-ра М. Галина, за-
ступника голови Київської міської продовольчої управи Л.М. Брилліанта,
представника штабу Київського військового округу поручика Голуба,
представника Київської міської продовольчої управи А.К. Васильчука,
представників власників хлібопекарень В.І. Рабіновича, В.Г. Мнаванадзе,
секретаря реквізиційної комісії Г.А. Бухмана, делегата Товариства хлібо-
пекарень М.Є. Бабицького та авторів звернень-протестів: С. Василіаді,
П. Гріпарі, І. Вітенберга50.
Після тривалого обговорення складного питання, звинувачень з боку
власників пекарень та протестів з боку представників міської влади,
нарада ухвалила рішення про створення спеціальної комісії при Гене-
ральному Секретаріаті в складі представників секретаріатів праці, внут-
рішніх справ, продовольства, продовольчого комітету, професійного
союзу булочників, товариства власників хлібопекарень51. Така комісія
зібралася вже 18 листопада за головування О.М. Карпинського та участі
представників секретарств внутрішніх справ, судових справ, праці, про-
довольчих справ, Київської міської управи, професійного союзу булоч-
ників, ради солдатських депутатів, Ради робітничих депутатів, Товариства
власників хлібопекарень. Учасники обговорювали думку про те, що в
умовах революційного часу зважати на інтереси іноземних підданих
немає можливості52, й проводили аналогію з реквізицією продуктів і
предметів першої необхідності в російських містах відповідно до роз’яс-
нень Міністерства продовольства РСФРР, наданих Петроградській місь-
кій управі та губернським продовольчим комітетам. З огляду на брак
продовольства в країні цивільній владі дозволялося вилучати продукти
виключно для потреб населення із зазначенням в актах мети реквізиції без
урахування прав іноземних підданих відповідно до міжнародних дого-
ворів53. Проте більшість схилялася до компромісу й визнавала можливим
реквізицію пекарень в іноземних підданих на правах оренди. Дискусія
відбувалася лише навколо розміру орендної плати. Представник секре-
тарства праці І.І. Касяненко наголосив на тому, що схвалення реквізиції
може потягти за собою небажані наслідки і створити прецедент для інших
міст. Загалом рішення не сприяло позитивному розв’язанню проблеми на
користь іноземних власників пекарень. У присутності консулів комісія
вирішила продовжити діяльність комісії з реквізиції, схвалила інструк-
цію, що регулювала б її діяльність54.
Відтак реквізиції не припинялися. На початку грудня П.П. Гріпарі
письмово висловив протест проти незаконних дій по відношенню до
Ірина Матяш 282
іноземців — власників пекарень — з боку продовольчої управи Київської
міської думи і вимагав відповіді на ширші питання, які стали для іно-
земних консулів в УНР життєво важливими: 1) чи має намір УНР
«блюсти в точности конвенции, заключенные Россией с иностранными
державами, коими предусмотрена защита интересов иностранных под-
даных»; 2) які заходи передбачаються Генеральним Секретаріатом для
захисту інтересів іноземних підданих, яких розоряють дії Київської про-
довольчої управи.
Станом на 5 грудня 1917 р. у Києві працювало 304 пекарні, з яких
44 належало іспанським підданим, 21 — грецьким55. 40 пекарень, влас-
никами яких були іноземні піддані, вже було реквізовано, в 14-ти з них —
призначено завідувачів зі складу членів Професійного союзу булоч-
ників56.
З метою остаточного розв’язання проблеми в Секретаріаті міжна-
ціональних справ 7 грудня відбулося засідання за головування К. Ло-
ського й участі М. Галіна, П. Дьяконенка та представників Київської
продовольчої управи, Секретаріату продовольчих справ, Секретаріату
внутрішніх справ, іноземних консулів: С. Василіаді, І. Вітенберга, П. Грі-
парі. Представник Київської продовольчої управи доповів, що реквізиція
проводилася для військових потреб, оскільки у зв’язку з незгодою іно-
земних підданих із умовами оренди Київ фактично залишався без хліба, й
могли виникнути непередбачувані ситуації. Після обговорення комісія
вирішила припинити реквізицію пекарень іноземних підданих і доручила
розробити прийнятний для обох сторін договір оренди представникам
Секретаріату міжнаціональних справ, консулів та Київської продовольчої
управи57. Учасники засідання ухвалили рішення призупинити реквізицію
пекарень, що належали іноземним підданим, до укладання угоди з влас-
никами вже реквізованих пекарень58. Для найшвидшого вирішення цього
питання було створено робочу групу в складі представників Секретарства
міжнаціональних справ, Продовольчої управи та консулів59. Детально
проаналізувавши затрати виробників хлібобулочних продуктів та при-
бутки від продажу хліба, іноземні консули запропонували умови оренди
хлібопекарень, прийнятні для обох сторін: 1 копійка з кожного фунту
випеченого хліба за умови щоденного виробництва в пекарні по 40 кг.
При цьому іноземні власники пекарень надавали обладнання та інвентар і
не брали на себе зобов’язання сплачувати за використану електро-
енергію60.
Для ухвалення остаточного рішення комісія зібралася 14 грудня, вже
за головування О. Шульгина. Секретарство міжнаціональних справ на
цьому засіданні, крім керівника, представляли К. Лоський, Н. Суровцева,
П. Дьяконенко. З боку іноземних підданих у нараді брали участь пред-
Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки 283
ставники перських, турецьких, грецьких робітників, представник інозем-
них власників хлібопекарень англієць Дюпо, представник місцевих робіт-
ників і голова професійного союзу Кравченко та консули Вітенберг і
Василіаді61.
Учасники засідання обговорили нову проблему, що з’явилася у
зв’язку з припиненням реквізиції пекарень, реквізовані пекарні тимчасово
припинили діяльність, кількість хліба в місті зменшилася, число без-
робітних збільшилося. Іспанський консул С. Василіаді звинуватив у про-
стої пекарень міську управу, яка не давала потрібних матеріалів. Нато-
мість перський консул І. Вітенберг запевнив присутніх, що за умови
вчасного надання Київською міською управою борошна та палива, пер-
ські піддані забезпечать безперебійну роботу хлібопекарень та вчасну
доставку хліба мешканцям. Принципове обстоювання своєї позиції іно-
земними консулами зумовлювалося їхньою головною функцією — захис-
том підданих держави, яку вони представляли. Рішення наради «дійти до
згоди з чужоземними підданими»62 фактично свідчило про їхню перемогу
в тривалому протистоянні.
Історія з реквізицією хлібопекарень, що належали іноземним влас-
никам, була на той час не єдиним сюжетом, що засвідчував спільні
зусилля іноземних консулів у обстоюванні прав іноземців в УНР. Успіх
цих зусиль ґрунтувався на нормах міжнародного права, яких намагалося
безумовно дотримуватися українське зовнішньополітичне відомство, та
чітко організованій взаємодії Секретарства міжнаціональних справ із
представниками консульського корпусу в Києві.
Консули скеровували до української влади сотні звернень, листів,
телеграм схожого змісту. 31 грудня 1917 р. італійський консул звернувся
до Секретаріату міжнаціональних справ із проханням скасувати рекві-
зицію ресторана в «Гранд-Отелі», який належить італійському підданому
п. Веккі63. Перський консул просив залишити у власності персидського
підданого Ісаака, сина Боруха, належні йому фруктовий магазин та квар-
тиру на вулиці Великій Володимирській, буд. 46, що ніби підпадали під
реквізицію для потреб Генерального військового секретаріату, щоб не
спричинити остаточного розорення купця, який понад 5 років успішно
працював у Києві64. Щоб убезпечити від реквізиції автомобіль «Пежо»
випуску 1914 р. в іншого перського підданого Івана Шимонова перський
консул просив видати йому посвідчення про те, що ця приватна власність
не підлягає військовій реквізиції65. Швейцарский консул натомість само-
стійно видавав такі посвідчення підданим своєї країни, в яких просив
«військову, цивільну й громадську владу УНР надавати необхідний
захист особі й майну»66 швейцарських громадян. У такий спосіб він
пробував зокрема захистити квартиру № 14 в будинку № 3 на вулиці
Ірина Матяш 284
Костельній, де мешкав Карл Генрихович Вюглер67. Безчинства чинилися
й по відношенню до шведських підданих управителя майна Пільбада та
інженера Вейбуля (селяни розкрадають і розливають казенний спирт,
насіння й машини) у місті Прилуки Полтавської губернії68. Французький
консул Людвиг Арке повідомляв про напади в с. Ульки, поблизу станції
Мирополь на залізничній лінії Ковель-Козятин, жертвами яких стали
французькі піддані: «два місяці виставлені на погрози, грабунки, зневагу,
знущання від місцевих селян і солдат, що сунули з фронту»69, п. Гриць
Вернодон і його сестра вдова п. Істоміна.
Віце-консул Великої Британії передбачливо повідомляв про фірми,
які належать англійським підданим у Києві: «Генрі Сміт», вул. Інсти-
тутська, буд. 4; «Реддавей», вул. Хрещатик, буд. 5; «Аутогараж Ричарда
К. Доугласа», вул. Миколаївська, буд. 7; Контора інженера Кембель,
вул. Пушкінська, буд. 40; Британське інженерне Товариство, вул. Хре-
щатик, буд. 25, Пасаж. Крім того британські піддані були пайщиками в
акціонерних цукрових заводах: Рижавському Уманського повіту Київ-
ської губернії, Соболевському Гайсинського повіту Подільської губернії,
Шпаківському, зруйнованому ще 1914 р., Рівненського повіту Волинської
губернії; працювали на цукрових заводах Ободовському Подільскої гу-
бернії і Лука Київської губернії як службовці й керівники70.
Для вирішення питань, пов’язаних із порушенням прав підданих іно-
земних держав, консули не лише за посередництва відповідного відом-
ства, а й особисто зверталися до відповідних органів влади. Так, озна-
йомившись із життям австрійських військовополонених у Києві на по-
чатку грудня 1917 р., датський консул Г.О. Гуревич клопотав перед
Генеральним секретарем військових справ щодо полегшення їх долі.
Консул зауважив, що через заміну з ініціативи київських професійних
спілок військовополонених місцевими робітниками на різних дрібних
роботах 10 000 осіб залишилися без заробітку і потерпають від неймо-
вірної скрути71. Не набагато кращі умови життя він спостерігав у
військовополонених, які працювали в лазаретах, майстернях, евакуацій-
них пунктах, на будівництві доріг, змушених існувати за мізерну платню:
20 копійок у день (якщо харчі надає працедавець) і 2 карбованці (якщо
працівник харчується самостійно)72. Ще в скрутнішому стані перебували
арештовані військовополонені, утримувані в Дарницькому таборі: в ка-
мерах на 16 осіб перебувало по 28, які спали на голих дошках, без ковдр,
білизни і подушок, «насильно забранных русскими, бежавшими из плена
военными», а харчувалися залишками розкраденої конвоїрами їжі73.
Консул повідомляв, що має «право і засоби надавати матеріальну
допомогу військовополоненим» і висловлював сподівання на сприяння
української влади в цій проблемі74. Наступні звернення датського консула
Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки 285
містили прохання надати йому можливість отримувати в банках дрібні
банкноти для допомоги військовополоненим та надати в його розпо-
рядження приміщення впродовж 2–3 годин на день для видавання мате-
ріальної допомоги75. Засвідчуючи дотримання молодою державою норм
міжнародного права, Секретарство справ міжнаціональних звернулося
18 грудня 1917 р. до Генерального секретарства фінансів у зв’язку з
листом датського консула з проханням вжити заходів, «аби датський
консул отримував гроші безперестанку і по можливості дрібними»76.
30 грудня 1917 р. уже Генеральне секретарство справ міжнародних
зобов’язало свій господарчий відділ надати датському консулові одну
кімнату для проведення прийомів військовополонених і надання їм до-
помоги77.
Зовнішньополітичне відомство УНР вишукувало можливості позитив-
ної відповіді на звернення, попри те, що юристи відомства не вважали за
необхідне йти назустріч усім клопотанням консулів78. Кость Лоський, на
той час уже керівник загального департаменту, намагався реагувати не-
відкладно: Генеральне секретарство міжнародних справ зверталося до
відповідних органів (Генерального секретарства військових справ, Гене-
рального секретарства земельних справ, Генерального секретарства фі-
нансів, штабу Київської військової округи та ін.) з вимогою припинити
реквізиції та вжити заходів для припинення безчинств, видавало охоронні
посвідчення тощо. Всебічне сприяння консульському корпусу зумовлю-
валося насамперед політичними міркуваннями. «До них наше міністер-
ство «залицялося» навздогад визнання України їх урядами», — іронізу-
вала Н. Суровцева79.
Розпочата в грудні 1917 р. українсько-більшовицька війна додала нові
виклики. Доводилося рятувати й майно самих консулів. Так, під загрозою
1 січня 1918 р. опинилася власність грецького консула П. Гріпарі —
Гамарянський млин у с. Мала і Велика Новоселиця, Полонської волості
Новоград-Волинського повіту Волинської губернії, який у нього орен-
дував місцевий мешканець Борух Дербаремдікер, через «визнання недійс-
ним» договору оренди місцевим комітетом. З огляду на «бажаність
підтримання найкращих стосунків з Грецьким Урядом», Генеральне сек-
ретарство міжнародних справ просило Генеральне секретарство земель-
них справ вплинути на місцеві комітети й припинити конфіскацію млина,
оскільки «всякі відшкодування мусять бути з часом нашим урядом
повернені»80.
Від начальника штабу Київської військової округи Генеральне секре-
тарство міжнародних справ вимагало скасувати реквізицію автомобіля
системи «Каделак» за № 389, який належав іспанському консулу Стеліо
Василіаді й як власність «представника чужоземної держави реквізиції не
Ірина Матяш 286
підлягав»81. Після замаху на його власність консул Василіаді отримав
охоронний лист такого змісту: «Правительство УНР подає до відома всім,
що власник сього дійсно є пан Вассіліяді Стеліян, консул Королівства
Іспанії і тому пропонує кожному, до кого се може відноситись, а саме
Військовим, Цивільним і Желізнодорожним установам УНР, щоб не
тільки власникові не чинено ніяких перепон при проживанню всюди, але
щоби були вжити заходи для оказання йому всякої допомоги»82. Вишуку-
валися можливості сприяти забезпеченню родин консулів предметами
першої необхідності, оскільки траплялися випадки відмов консулам ви-
дати топливо та предмети першої необхідності83. Клопотання, пов’язані з
майном консулів, підписував особисто генеральний секретар міжнарод-
них справ Олександр Шульгин.
У зв’язку з систематичною загрозою для життя і майна консули на
початку січня 1918 р. звернулися до Генерального секретарства між-
народних справ з проханням про дозвіл мати вогнепальну зброю. «Право
держания при себе револьвера»84 виявили бельгійський консул Яків Гре-
тер, англійський — Джон Дуглас, грецький — Перикл Гріпарі та секретар
грецького консульства Георгій Згуріді, датський консул Григорій Гуре-
вич, іспанський і португальский — Стеліо Василіаді, італійський — Карл
Фішман, норвезький — Віктор Мозерт, французький — Людвиг Арке,
швейцарський — Гавриїл Енні, перський — Ісаакій Вітенберг та секретар
перського консульства Джаміль Садихов85. Невдовзі Центральна Рада
залишила Київ. 6 лютого до Києва ввійшли більшовики.
У цих умовах іноземні консули залишали територію УНР. Унаслідок
розриву відносин між УНР та державами Антанти згідно з Брестською
угодою відкликали своїх консулів передусім Велика Британія, США та
Франція. Останній звіт про події в Україні Даглес Дженкінс привіз
особисто в Москву 1 березня, а 2 березня Державний Департамент у
Вашингтоні отримав всі звіти разом. Та оперативне значення документів
вже було знівельовано. Далі дипломатичні шляхи повели американського
консула в Києві до Омська і Харбіна.
Натомість із поверненням Центральної Ради до Києва тут у березні
з’явився відповідно до умов мирного договору німецький представник —
цісарський посланник у відставці, дійсний таємний радник, доктор Фрай-
гер Мумм фон Шварценштайн, якому було доручено «тимчасове ведення
всіх дипломатичних інтересів»86. Згодом у залежність від його рішень
були поставлені долі багатьох іноземних консулів у Києві.
Як голова австрійської делегації, уповноваженої на переговори з
господарських питань та організації товарообміну, прибув до Києва й
граф Йоганн Форгач. Австро-угорський дипломат оцінював ситуацію в
Україні як «невизначену», а умови проживання в місті — як важкі, й
Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки 287
рекомендував своєму уряду не поспішати з відрядженням до Києва
«наділеного Найвищими вірчими грамотами посланника»87. Натомість
граф Форгач вважав за можливе призначення генерального консула
(бажано молоду, витривалу людину) з дипломатичними повноваженнями
або повіреного в справах. Найбільш відповідним кандидатом на посаду
австрійського консула в Києві виявився Вальтер Ріттер Прінціг фон
Гервальт не лише з огляду на професійні якості та знання, а й з ура-
хуванням його шлюбу з одеситкою, донькою директора торговельного й
банківського дому, Ольгою Шультц88.
Іноземні консули, які залишали Київ, пробували делегувати свої
обов’язки в частині захисту підданих країн, які вони представляли,
колегам, що залишалися. 27 березня 1918 р. іспанський консул Стеліо
Василіаді сповістив нового керівника зовнішньополітичного відомства
Всеволода Голубовича про те, що англійський, американський і фран-
цузький консули перед виїздом просили його «прийняти на себе оборону
осіб їх підданих і їх інтересів і я прийняв на себе ту оборону»89. Однак
напередодні, 21 березня, Рада Народних Міністрів УНР розглядала справу
виїзду консулів й ухвалила рішення, які не давали можливості задоволь-
нити сподівання Стеліо Василіаді на підтримку його звернення. У ске-
рованій до іспанського посольства відповіді було висунуто такі аргу-
менти: «1. В мандатах, представлених нашому урядові акредитованими
комісарами згаданих вами держав, нічого не говориться про визнання
цими державами самостійної і незалежної України; 2. Виїжджаючи з
території республіки вищезгадані представники не найшли потрібним
сповістити наш уряд про причину їхнього од’їзду і про те, кому вони
доручають оборону інтересів своїх горожан; 3. Ми ніяк не могли думати,
що оборона інтересів англійських, французьких та бельгійських горожан
могла бути доручена представникові тої держави, яка не робила ніяких
кроків для того, щоб нав’язати офіціальні зносини з урядом УНР, і ви
також своєчасно не сповістили нас в писаній формі про характер Ваших
повновласть; 4. Через згадані причини ми не мали потреби повідомити
вас заздалегідь про вищезгадану постанову, сподіваючись, що ви дові-
даєтесь про те тим шляхом, яким повідомляються всі приватні люде»90.
Тим самим іспанський консул не отримав погодження на запитувані
повноваження.
Останні відомості щодо долі колег надійшли до нього 10 серпня
1918 р. Д. Доуглас написав до С. Василіаді з Москви: «В виду разных
политических событий — мы представители всех союзних держав —
покидаем пределы Российской республики. Мы все арестованы, Кон-
сульство опечатано и после 48 часов были освобождены. В настоящее
время интересы Великобританских, Американских подданных взял на
Ірина Матяш 288
себя Шведский Генеральный консул в Москве, а французских подданных —
датский консул. Я уезжаю в Лондон вместе с консульством, как долго
пробуду в Англии, не знаю. В случае надобности обращаться относи-
тельно наших подданных прошу обратиться к вышеупомянутым москов-
ским консулам. Сегодня я оставил московскому испанскому консулу
шесть тысяч рублей старого образца. В случае, если он Вам пришлет эти
деньги, прошу не отказать вручить их моему шурину Добровольскому
или моей жене. Прошу передать привет г-ну Грипари и его семье»91.
Натомість у Києві почали з’являтися представництва нових країн, що
виникли на уламках Російської імперії. Після підписання Брестського
мирного договору до Києва наприкінці березня 1918 р. прибули пред-
ставники щойно проголошеної згідно з 3-ою Статутною Грамотою Ради
Всебілоруського Конгресу Білоруської Народної Республіки. Спеціальну
дипломатичну місію БНР очолив Александр Цвікевич, обов’язки управ-
ління справами делегації її секретаря було покладено на Симона Рак-
Михайловського92. Делегація розташувалася в будинку № 17 на вулиці
Великій Васильківській і отримала в користування автомобіль системи
«ВАЗЕТ» № 437093. Однак довго користуватися автомобілем білоруським
представникам не довелося. Як і майно багатьох іноземців, Військова
комендатура м. Києва реквізувала автомобіль «за законами військового
часу»94.
Александр Цвікевич, випускник юридичного факультету Санкт-
Петербурзького університету, авторитетний (попри 30-річний вік) і до-
свідчений (був учасником створення Білоруської народної громади, допо-
відачем на I Всебілоруському з’їзді, мав повноваження для участі в
мирних переговорах у Бресті) громадсько-політичний діяч95, мав вико-
нати в Києві завдання політичного й економічного характеру.
Його місія полягала в офіційному повідомленні УНР та (за допо-
могою українського радіотелеграфу) — всіх народів про проголошення
незалежності БНР, веденні переговорів щодо визнання Українською
Народною Республікою незалежності БНР, досягнення підтримки з боку
УНР щодо вирішення питання про визначення кордонів на підставі ет-
нічного принципу, перегляду змісту Брестського мирного договору, а
також — в умовах відсутності білоруського консульського представника —
налагодженні товарообміну між БНР та УНР і пошуках економічної
підтримки у вигляді грошової позики уряду БНР з боку УНР96. До повно-
важень керівника спеціальної місії в економічній частині належала орга-
нізація відкриття в Києві Білоруської торговельної палати97. На відміну
від складності й низької результативності переговорів з політичних
питань, в економічній сфері було досягнуто певного успіху98. Відкрита
26 квітня 1918 р. Білоруська торговельна палата, до складу якої входили
Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки 289
представники торговельних, промислових та наукових кіл, декларувала
намір налагодження товарообміну між УНР та БНР, насамперед товарами
масового споживання й запрошувала до співпраці установи, фірми й
приватних осіб.
Наприкінці березня подало клопотання про визнання повноважень
представництво ще однієї молодої республіки — Національна Рада Латвії,
якому доручалося тимчасово захищати інтереси громадян Латвії в Україні
«до організації урядовою дорогою дипломатичних зносин між Україною і
Латвією»99, тим самим — виконувати консульські обов’язки. Завдання
Національної Ради Латвії полягали в організації евакуації та захисті прав
уродженців Латвії, видачі свідоцтв для посвідчення їх приналежності до
громадян Латвії. Установа розташувалася на вул. Тургенівській, у буд. 55.
Одночасно виник і Латиський центральний комітет. Та за доби Цент-
ральної Ради вони не розгорнули повноцінно своєї діяльності, але збе-
регли свій статус після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського.
Останнім за часом від представників іноземних держав до Уряду УНР
надійшов лист міністра цісарсько-королівського двору закордонних справ
Австро-Угорщини з повідомленням про призначення колишнього Гене-
рального консула Австро-Угорщини в Гамбурзі Вальтера Ріттера Прінціг
фон Гервальта повноважним представником Цісарсько-Королівського
Австро-Угорського Уряду при Уряді УНР до моменту створення перед-
баченого в мировому договорі дипломатичного представництва. Вірча
грамота була датована 11 квітня 1918 р. В українському уряді її отримали
23 квітня й згідно з візою В. Голубовича скерували до МЗС. У зовніш-
ньополітичному відомстві лист зареєстрований 28 квітня 1918 р.100 Відтак
розпочати діяльність при Уряді УНР представникові Австро-Угорщини
не довелося.
Загалом в Українській Народній Республіці доби Центральної Ради
впродовж осені 1917 р. — весни 1918 р. у Києві функціонували три типи
консульств: а) консульства, засновані як іноземні представництва в Росій-
ській імперії, що продовжили свою діяльність після проголошення УНР;
б) спеціальні місії (переважно торговельні) з консульськими повноважен-
нями; в) громадські організації, орієнтовані на захист підданих своїх дер-
жав. Керівники консульств першого типу мали між собою тісні контакти
й організувалися в консульський корпус, обравши дуаєна (старійшину) —
П.П. Гріпарі. Більшість консулів іноземних держав належали до промис-
лової еліти (Яків Гретер, Даниїл Балаховський, Гавриїл Енні, Карл Фіш-
ман), землевласників (Перикл Гріпарі, Ісаакій Вітенберг), банківських
службовців (Віктор Мозерт). Спільними зусиллями їм вдавалося досягати
успіху в складних справах (реквізиції пекарень, призупинення реквізиції
майна іноземних підданих, отримання зброї для самозахисту тощо).
Ірина Матяш 290
Очільники нових консульських установ участі в житті консульського
корпусу не брали. Представники Німеччини й Австро-Угорщини не
рекомендували своїм урядам поспішати з призначенням повноважних
послів. Вони розпочали свою діяльність у Києві вже за доби Гетьманату.
Більша частина іноземних консулів також продовжила діяльність в
Українській Державі.
——————
1 Білоусова Л. Матеріали Державного архіву Одеської області про діяльність іно-
земних консульств в Одесі в XIX — на початку XX століть // Міжнародні зв’язки
України: наукові пошуки і знахідки: Міжвід. зб. наук. праць / Відп. ред. С.В. Від-
нянський. — Вип. 24. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2015. — С. 374–390.
2 Вовчук Л.А. Джерела до історії консульських установ іноземних держав на Півдні
України (кінець XVIII — початок ХХ ст.) // Історичний архів. Наукові студії : Зб. наук.
праць. — Миколаїв : Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2012. — Вип. 9. — С. 101–106;
Вовчук Л.А. Консули Одеси в економічному житті Південної України (ХIХ — початок
ХХ ст.) // Краєзнавство. — 2012. — № 2. — С. 121–126; Вовчук Л.А. Просопографічний
портрет іноземних консулів Чорноморсько-Азовського регіону Російської імперії (кінець
ХVIII — початок ХХ ст.) // Наукові праці. — Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили,
2014. — Вип. 229, том 241. — С. 46–53. — (Серія «Історія»); Вовчук Л.А. Дипломатичні
зв’язки України на завершальному етапі Першої світової війни // Гілея : наук. вісник : зб.
наук. праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. — К. : Вид-во «Гілея», 2014. — Вип. 90 (11). —
С. 60–64.
3 Тригуб О.П. «Почесні шпигуни» (розвідницька діяльність іноземних консулів на
Півдні України на початку ХХ ст.) // Гілея: наук. вісник: зб. наук. праць / Гол. ред.
В.М. Вашкевич. — К.: ВІР УАН, 2012. — Випуск 67 (№ 12). — С. 49–50.
4 Константінова В., Лиман І., Ігнатова А. European Vector of the Northern Azov in
the Imperial Period: British Consular Reports about Italian Shipping = Європейське спря-
мування Північного Приазов’я в імперську добу: британські консульські рапорти про
італійське судноплавство. — Бердянськ: ФО-П Ткачук О. В., 2016. — 184 с. Текст англ.,
укр.
5 Вєдєнєєв Д.В. Дипломатична служба Української держави. 1917–1923 роки: Навч.
посібник. — К.: Наук.-вид відділ НА СБ України, 2007. — 260 с.
6 Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917–1921 років: на теренах постімпер-
ської Росії. — К.: Вид-полігр. Центр «Київський університет», 2002. — 397 с.
7 Дацків І.Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних
інтересів. 1917–1923 рр. — Тернопіль: Астон, 2009. — 520 с.
8 Портнова Н. Это бесконечное отщепенство //Лехаим. — 2012, сентябрь. — В. 9
(245). [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.lechaim.ru/ARHIV/245/
245.html
9 Агстнер Р. Про цісарів, консулів і купців. Австрія і Україна 1785–2010. — Wien–
Berlin : Lit Verlag GmbH&Co. KG, 2011. — 409 с.
10 Там само. — С. 306–313.
11 Портнова Н. Это бесконечное отщепенство.
12 Браиловский Г. Последний хозяин Барановки //Антиквар. — 2012, июнь. — № 6
(64). — С. 16–17.
Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки 291
13 Баранова-Шестова Н. Жизнь Льва Шестова. По переписке и воспоминаниям
современников. Т. 1. — Париж: La Presse Libre, 1983. — 360 с.
14 Боханов А.Н. Деловая элита России. — М., 1994. — 276 с. [Електронний ресурс]. —
Режим доступу: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/bohanov/04.php
15 Fedynsky A. Ukraine's historic opportunity // The Ukrainian Weekly. — 1997,
February 23. — № 8, Vol. LXV.
16 Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені (1917–1924 рр.):
Документи і матеріали. — К.: Вид-во гуманіт. л-ри, 2010. — 592 с.
17 Матяш І. Доля «Дипломатичної історії України» французького українця Євгена
Слабченка // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: Міжвід. зб. наук.
праць / Відп. ред. С.В. Віднянський. — Вип. 24. — К.: Ін-т історії України НАН України,
2015. — С. 391–410.
18 Павлова Т.Ф. Русский заграничный исторический архив в Праге и генерал
Н.Н. Головин // Россика в США: Сб. статей (Материалы к истории русской полити-
ческой эмиграции; вып. 7) — М.: Ин-т политического и военного анализа, 2001. —
С. 290–297.
19 Дорошенко Дмитро. Мої спомини про недавне минуле (1914–1920 роки). — К.:
Темпора, 2007. — 632 с.; iл.
20 Суровцева Н. Спогади. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1996. — 432 с.
21 Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі —
ЦДАВО України), ф. 2592, оп. 4, спр. 16, арк. 15.
22 Браиловский Г. Последний хозяин Барановки.
23 Кальницкий М. Зодчие и певчие. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:
http://www.oldkiev.info/Delovoy_KIEV/zodchie_i_pevchie.html
24 Баранова-Шестова Н. Жизнь Льва Шестова. — С. 160.
25 Блакитний М. З історії села Костобобрів // Сіверянський літопис. — 2011. — № 6
(102). — С. 49.
26 Иоффе Э. Под сенью Эйфелевой башни... // Журнал Мишпоха. — 2000. — № 6 (6)
[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://mishpoha.org/6/turefel.php
27 Портнова Н. Это бесконечное отщепенство.
28 Там само.
29 Fedynsky A. Ukraine's historic opportunity.
30 Архів Осередку української культури і освіти (Вінніпег, Манітоба, Канада):
колекція Євгена Деслава, Box 1/1: 1/3 Fa-5-7.
31 Там само.
32 Там само.
33 ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр. 4, арк. 37.
34 ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр. 50, арк. 34–35.
35 Галузевий державний архів Міністерства закордонних справ України, ф. 1, оп. 1,
спр. 4, арк. 4, арк. 35.
36 ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр. 4, арк. 46.
37 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 12, арк. 18.
38 Там само, арк. 11.
39 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 1, арк. 3.
40 Там само, арк. 22.
41 Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені. — С. 105–106.
42 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 32, арк. 6.
43 Там само, арк. 7.
44 Там само, арк. 1.
Ірина Матяш 292
45 Там само, арк. 1 зв.
46 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 48, арк. 1.
47 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 32, арк. 1 зв.
48 Там само, арк. 2–3.
49 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 48, арк. 18.
50 Там само, арк. 10.
51 Там само, арк. 13.
52 Там само, арк. 15 зв.
53 Там само, арк. 23.
54 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 32, арк. 22–22 зв.
55 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 48, арк. 4.
56 Там само, арк. 4 зв.
57 Там само, арк. 5.
58 Там само, арк. 30.
59 Там само, арк. 31.
60 Там само, арк. 25.
61 Там само, арк. 24.
62 Там само, арк. 24 зв.
63 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 4, спр. 19, арк. 4.
64 Там само, арк. 21.
65 Там само, арк. 37.
66 Там само, арк. 35.
67 Там само.
68 Там само, арк. 26–27.
69 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 4, спр. 16, арк. 12.
70 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 32, арк. 9.
71 Там само, арк. 10.
72 Там само.
73 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 32, арк. 10 зв.
74 Там само, арк. 10.
75 Там само, арк. 23.
76 Там само, арк. 22.
77 Там само, арк. 23.
78 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 69, арк. 18.
79 Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені. — С. 105–106.
80 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 4, спр. 19, арк.18.
81 Там само, арк. 39.
82 ЦДАВО України, ф. 3696, оп. 1, спр. 49, арк. 1.
83 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 32, арк. 1 зв.
84 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 4, спр. 16, арк. 15.
85 Там само.
86 Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені. — С. 111.
87 Агстнер Р. Про цісарів, консулів і купців. — С. 307.
88 Агстнер Р. Про цісарів, консулів і купців. — С. 309.
89 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 32, арк. 60.
90 Там само, арк. 64.
91 ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр. 199, арк. 28–28 зв.
92 Пашкевіч А. Сымон Рак-Міхайлоўскі: старонкі жыцця і дзейнасці // Куфэрак
Віленшчыны. — 2007. — № 1 (12). — С. 4–30.
Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки 293
93 Зубко О. БНР и УНР. Друзья по несчастью. Ч. 1. [Електронний ресурс]. — Режим
доступу: http://www.istpravda.ru/bel/research/11397/
94 Там само.
95 Вабішчэвіч А. Аляксандр Цвікевіч (1883–1937) // Bialoruskie Zeszyty Historychne. —
2000. № 14. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://kamunikat.fontel.net/www/
czasopisy/bzh/14/14biogr_vabiszczevicz.htm
96 Лебедзева В.М. БНР–УНР: першы вопыт дзяржаўных стасункаў (вясна 1918 г.) //
Arche=Пачатак. — 2003. — № 8. — С. 396.
97 Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917–1921 років. — С. 131–137.
98 Кукса А.Украинская дипломатия начиналась в Беларуси // Беларусская думка. —
2012. — №11. — С. 68–74
99 ЦДАВО України, ф. 3696, оп. 1, спр. 33, арк. 6–6 зв.
100 ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 55, арк. 8.
REFERENCES
1. Agstner, R. (2011). Pro cisariv, konsuliv i kupciv. Avstriya i Ukrayina 1785–2010
[About Cisar, consuls and merchants. Austria and Ukraine 1785–2010]. Wien–Berlin, 2011
[in German, Ukrainian].
2. Baranova-Shestova, N. (1983). Zhizn' L'va Shestova. Po perepiske i vospominanijam
sovremennikov [Life of Lev Shestov. By correspondence and memoirs of contemporaries]
(Vol.1.). Pary`zh: La Presse Libre [in Russian].
3. Bilousova, L. (2015). Materialy Derzhavnoho arkhivu Odes'koi oblasti pro diial'nist'
inozemnykh konsul'stv v Odesi v XIX — na pochatku XX stolit' [Records of the State Archive
of Odessa Region on the activities of foreign consulates in Odessa in the XIX — early XX
centuries]. Mizhnarodni zv'iazky Ukrainy: naukovi poshuky i znakhidky — International
Relations of Ukraine: Scientific Searches and Findings, 24, 374–390 [in Ukrainian].
4. Blakytnyj, M. (2011). Z istorii sela Kostobobriv [From the history of the village
Kostobobriv]. Siverians'kyj litopys, 6 (102), 44–55 [in Ukrainian].
5. Bohanov, A.N. (1994). Delovaja jelita Rossii [The business elite of Russia]. Moskva
[in Russian].
6. Brailovskij, G. (2012). Poslednij hozjain Baranovki [Last host of Baranovka].
Antikvar, 6 (64), 16–17 [in Russian].
7. Datskiv, I.B. (2009). Dyplomatiia ukrains'kykh derzhavnykh utvoren' u zakhysti
natsional'nykh interesiv. 1917–1923 rr. Ternopil' [in Ukrainian].
8. Doroshenko, D. (1969). Moi spohady pro nedavnie-mynule (1914–1920) [My
memories of the recent past (1914–1920)]. Miunkhen [in Ukrainian].
9. Fedynsky, A. (1997). Ukraine's historic opportunity. The Ukrainian Weekly, February
23, no. 8, vol. LXV [in English].
10. Ioffe, Je. (2000). Pod sen'ju Jejfelevoj bashni... [Under the shadow of the Eiffel
Tower]. Zhurnal Mishpoha, 6 (6). Retrieved from http://mishpoha.org/6/turefel.php [in
Russian].
11. Istoriia ukrains'koi dyplomatii: pershi kroky na mizhnarodnij areni (1917–1924 rr.):
Dokumenty i materialy [The history of Ukrainian diplomacy: first steps on the international
stage (1917–1924 years.)]. (2010). Kyiv [in Ukrainian].
12. Kal'nickij, M. Zodchie i pevchie. Retrieved from http://www.oldkiev.info/Delovoy_
KIEV/zodchie_i_pevchie.html [in Russian].
Ірина Матяш 294
13. Konstantinova, V., Lyman, I., & Ihnatova, A. (2016). European Vector of the
Northern Azov in the Imperial Period: British Consular Reports about Italian Shipping.
Yevropejs'ke spriamuvannia Pivnichnoho Pryazov'ia v impers'ku dobu: brytans'ki konsul's'ki
raporty pro italijs'ke sudnoplavstvo. Berdians'k [in English, Ukrainian].
14. Kuksa, A. (2012). Ukrainskaja diplomatija nachinalas' v Belarusi [Ukrainian
diplomacy has started in Belarus]. Belarusskaja dumka, 11, 68–74 [in Russian].
15. Lebedzeva, V.M. (2003). BNR–UNR: pershy vopyt dzjarzhawnyh stasunkaw (vjasna
1918 g.) [BPR–UPR: first experience of public relations (Spring 1918)]. Arche, Pachatak, 8,
396 [in Belarusian].
16. Matiash, I. (2015). Dolia Dyplomatychnoi istorii Ukrainy frantsuz'koho ukraintsia
Yevhena Slabchenka [Diplomatic history of Ukraine by the French Ukrainian Eugene
Slabchenko]. Mizhnarodni zv'iazky Ukrainy: naukovi poshuky i znakhidky — International
Relations of Ukraine: Scientific Searches and Findings. S.V. Vidnyanskyj (Ed.), 24, 391–410
[in Ukrainian].
17. Matviienko, V.M. (2002). Ukrains'ka dyplomatiia 1917–1921 rokiv: na terenakh
postimpers'koi Rosii. Kyiv [in Ukrainian].
18. Pashkevich, A. (2007). Symon Rak-Mihajlowski: staronki zhyccja i dzejnasci [Simon
Rak-Michaylowskyr: pages of life and activity]. Kufjerak Vilenshchyny, 2007, 1(12), 4–30 [in
Belarusian].
19. Pavlova, T.F. (2001). Russkij zagranichnyj istoricheskij arhiv v Prage i general
N.N.Golovin [Foreign Historical Archive in Prague and General N.N. Golovin]. Rossika v
SShA: sbornik statej (pp. 290–297). Moskva [in Russian].
20. Portnova, N. (2012). Jeto beskonechnoe otshhepenstvo [This endless apostasy].
Lehaim, 9 (245). Retrieved from http://www.lechaim.ru/ARHIV/245/245.html [in Russian].
21. Surovtseva, N. (1996). Spohady [Memoirs]. Kyiv [in Ukrainian].
22. Tryhub, O.P. (2012). Pochesni shpyhuny (rozvidnyts'ka diial'nist' inozemnykh
konsuliv na Pivdni Ukrainy na pochatku XX st. [Honorary spies (exploratory activities of
foreign consuls in the south of Ukraine in the early twentieth century)]. Gileya: naukovyj
visnyk, issue 67 (no. 12), 49–50 [in Ukrainian].
23. Vabishchjevich, A. (2000). Aljaksandr Cvikevich (1883–1937). Bialoruskie Zeszyty
Historychne, 14. Retrieved from http://kamunikat.fontel.net/www/czasopisy/bzh [in Bela-
rusian].
24. Viedienieiev, D.V. (2007). Dyplomatychna sluzhba Ukrains'koi derzhavy. 1917–1923
roky [The diplomatic service of the Ukrainian state. 1917–1923 years]. Kyiv [in Ukrainian].
25. Vovchuk, L.A. (2012). Dzherela do istorii konsul's'kykh ustanov inozemnykh derzhav
na Pivdni Ukrainy (kinets' XVIII - pochatok XX st.) [Sources of the history of consular offices
of foreign countries in the South of Ukraine (the end of XVIII — beginning of XX century)].
Istorychnyj arkhiv. Naukovi studii-Historical archive: Scientific studies, 9, 101–106 [in
Ukrainian].
26. Vovchuk, L.A. (2014). Dyplomatychni zv'iazky Ukrainy na zavershal'nomu etapi
Pershoi svitovoi vijny [Diplomatic relations of Ukraine in the final stage of World War I].
Gileya : naukovyj visnyk, 90 (11), 60–64 [in Ukrainian].
27. Vovchuk, L.A. (2012). Konsuly Odesy v ekonomichnomu zhytti Pivdennoi Ukrainy
(ХІХ — pochatok ХХ st.) [Consuls of Odessa in the economic life of South Ukraine (XIX —
XX centuries)]. Kraieznavstvo, 2, 121–126 [in Ukrainian].
28. Vovchuk, L.A. (2014). Prosopohrafichnyj portret inozemnykh konsuliv Chorno-
mors'ko-Azovs'koho rehionu Rosijs'koi imperii (kinets' XVIII — pochatok XX st.). Naukovi
pratsi, no. 229, vol. 241, 46–53 [in Ukrainian].
29. Zubko, O. BNR i UNR. Druz'ja po neschast'ju [BNR and the UPR. Friends sufferers].
(Part 1). Retrieved from http://www.istpravda.ru/bel/research/11397[in Russian].
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-188536 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2415-7198 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T15:18:47Z |
| publishDate | 2016 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Матяш, І. 2023-03-05T16:55:11Z 2023-03-05T16:55:11Z 2016 Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки / І. Матяш // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 25. — С. 269-294. — Бібліогр.: 29 назв. — укр. 2415-7198 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188536 930.22“1917/1918” У статті висвітлено основні форми та проблеми діяльності іноземних консулів у Києві впродовж осені 1917 р. — весни 1918 р. З’ясовано персональний склад консульського корпусу (Яків Гретер, Джон Дуглас, Перикл Гріпарі, Стеліо Василіаді, Карл Фішман, Гавриїл Енні, Віктор Мозерт, Ісаакій Вітенберг та ін.). Охарактеризовано особи іноземних консулів. На підставі архівної інформації відтворено тематику нарад консулів та консульських зверенень до представників влади. Досліджено, що за доби Української Центральної Ради в Києві функціонували три типи консульств: а) консульства, які продовжили свою діяльність після проголошення УНР; б) спеціальні місії з консульськими повноваженнями; в) громадські організації, орієнтовані на захист підданих своєї держави. The article reflects the basic forms and problems of foreign consuls’ activities in Kyiv during the period of autumn 1917 — spring 1918. Personal staff of the consular corps (James Grether, John Douglas, Pericles Hripari, Stelio Vasyliadi, Charles Fishman, Gabriel Annie, Victor Mozert, Isaac Vitenberh etc.) is studied. The author provides personal characteristics of foreign consuls. On the basis of archival information the agenda of consuls’ meetings and consular appeals to the authorities are reproduced. The research showed that during the Ukrainian Central Rada three types of consulates functioned in Kyiv: a) consulates, which continued its activities after the declaration of the UPR; b) special missions with consular powers; c) public organizations focused on the protection of their state’s subjects. uk Інститут історії України НАН України Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки З історії міжнародних відносин Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки Foreign Consuls in Kyiv during the Ukrainian People’s Republic Article published earlier |
| spellingShingle | Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки Матяш, І. З історії міжнародних відносин |
| title | Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки |
| title_alt | Foreign Consuls in Kyiv during the Ukrainian People’s Republic |
| title_full | Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки |
| title_fullStr | Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки |
| title_full_unstemmed | Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки |
| title_short | Іноземні консули в Києві доби Української Народної Республіки |
| title_sort | іноземні консули в києві доби української народної республіки |
| topic | З історії міжнародних відносин |
| topic_facet | З історії міжнародних відносин |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188536 |
| work_keys_str_mv | AT matâší ínozemníkonsulivkiêvídobiukraínsʹkoínarodnoírespublíki AT matâší foreignconsulsinkyivduringtheukrainianpeoplesrepublic |