Історична наука і трансформація правосвідомості

У статті розглядаються теоретико-методологічні аспекти взаємодії історії і правознавства під кутом зору актуальних потреб переформатування правосвідомості. Акцентується епістемологічний потенціал раціонального синтезу філософії історії та філософії права у процесі осмислення історико-культурної спе...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки
Дата:	2016
Автор:	Горенко, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2016
Теми:	Методологічні, історіографічні та джерелознавчі розвідки
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188541
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Історична наука і трансформація правосвідомості / О. Горенко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 25. — С. 356-372. — Бібліогр.: 11 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-188541
record_format	dspace
spelling	Горенко, О. 2023-03-05T16:55:47Z 2023-03-05T16:55:47Z 2016 Історична наука і трансформація правосвідомості / О. Горенко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 25. — С. 356-372. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. 2415-7198 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188541 428(09)(088.4) У статті розглядаються теоретико-методологічні аспекти взаємодії історії і правознавства під кутом зору актуальних потреб переформатування правосвідомості. Акцентується епістемологічний потенціал раціонального синтезу філософії історії та філософії права у процесі осмислення історико-культурної специфіки демократичних перетворень. Аналізується досвід застосування логічного та історичного методів у порівняльному правознавстві та перспективи його використання під час дослідження історичних процесів. Визначаються особливості внутрішнього зв’язку та взаємовпливу ідей верховенства права і соціальної справедливості. Звертається увага на історико-методологічний потенціал рекомендацій авторитетних європейських інституцій, підкреслюється важливість зазначеного сегменту європейського досвіду за нинішніх умов активізації міждисциплінарних досліджень у царині гуманітаристики, плюралізації теоретико-методологічних засад історіописання, зростання інтересу до питань еволюції вітчизняного гранднаративу та проблеми стилю мислення. The article deals with theoretical and methodological aspects of interaction between Ukraine and EU in the context of actual needs to transform legal consciousness. Epistemological potential of rational synthesis of Philosophy of History and philosophy of Law in the process of conceiving historical and cultural peculiarities of democratic reforms is accentuated here. A specific character of experience to apply logic and historical methods in comparative Jurisprudence and perspectives of its implementation in the course of studying historical processes are being analysed. Peculiarities of inward connections and interactions of the ideas of priority of Law and social justice are also specified. Special attention is paid here to logical and ethical aspects of Law work, historical and methodological potential of experience. Nowadays, when we observe livening up of interdisciplinary studies in the sphere of the Humanities with the accent on pluralization of theoretical and methodological basis of historical writing as well as growing interest to the questions of evolution of national historical grand narrative and the style of thinking, the importance of a given methodological segment is gradually increasing. uk Інститут історії України НАН України Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки Методологічні, історіографічні та джерелознавчі розвідки Історична наука і трансформація правосвідомості Historical Science and Tranasformation in Sense of Justice Article published earlier
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
title	Історична наука і трансформація правосвідомості
spellingShingle	Історична наука і трансформація правосвідомості Горенко, О. Методологічні, історіографічні та джерелознавчі розвідки
title_short	Історична наука і трансформація правосвідомості
title_full	Історична наука і трансформація правосвідомості
title_fullStr	Історична наука і трансформація правосвідомості
title_full_unstemmed	Історична наука і трансформація правосвідомості
title_sort	історична наука і трансформація правосвідомості
author	Горенко, О.
author_facet	Горенко, О.
topic	Методологічні, історіографічні та джерелознавчі розвідки
topic_facet	Методологічні, історіографічні та джерелознавчі розвідки
publishDate	2016
language	Ukrainian
container_title	Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки
publisher	Інститут історії України НАН України
format	Article
title_alt	Historical Science and Tranasformation in Sense of Justice
description	У статті розглядаються теоретико-методологічні аспекти взаємодії історії і правознавства під кутом зору актуальних потреб переформатування правосвідомості. Акцентується епістемологічний потенціал раціонального синтезу філософії історії та філософії права у процесі осмислення історико-культурної специфіки демократичних перетворень. Аналізується досвід застосування логічного та історичного методів у порівняльному правознавстві та перспективи його використання під час дослідження історичних процесів. Визначаються особливості внутрішнього зв’язку та взаємовпливу ідей верховенства права і соціальної справедливості. Звертається увага на історико-методологічний потенціал рекомендацій авторитетних європейських інституцій, підкреслюється важливість зазначеного сегменту європейського досвіду за нинішніх умов активізації міждисциплінарних досліджень у царині гуманітаристики, плюралізації теоретико-методологічних засад історіописання, зростання інтересу до питань еволюції вітчизняного гранднаративу та проблеми стилю мислення. The article deals with theoretical and methodological aspects of interaction between Ukraine and EU in the context of actual needs to transform legal consciousness. Epistemological potential of rational synthesis of Philosophy of History and philosophy of Law in the process of conceiving historical and cultural peculiarities of democratic reforms is accentuated here. A specific character of experience to apply logic and historical methods in comparative Jurisprudence and perspectives of its implementation in the course of studying historical processes are being analysed. Peculiarities of inward connections and interactions of the ideas of priority of Law and social justice are also specified. Special attention is paid here to logical and ethical aspects of Law work, historical and methodological potential of experience. Nowadays, when we observe livening up of interdisciplinary studies in the sphere of the Humanities with the accent on pluralization of theoretical and methodological basis of historical writing as well as growing interest to the questions of evolution of national historical grand narrative and the style of thinking, the importance of a given methodological segment is gradually increasing.
issn	2415-7198
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188541
citation_txt	Історична наука і трансформація правосвідомості / О. Горенко // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 25. — С. 356-372. — Бібліогр.: 11 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT gorenkoo ístoričnanaukaítransformacíâpravosvídomostí AT gorenkoo historicalscienceandtranasformationinsenseofjustice
first_indexed	2025-11-26T13:36:48Z
last_indexed	2025-11-26T13:36:48Z
_version_	1850623244984385536
fulltext	Олег Горенко 356 УДК 428(09)(088.4) Олег Горенко канд. іст. наук, старш. наук. співроб. Інститут історії України НАН України 01001, Україна, Київ, вул. Михайла Грушевського, 4 E-mail: vsesvit_vid@ukr.net ІСТОРИЧНА НАУКА І ТРАНСФОРМАЦІЯ ПРАВОСВІДОМОСТІ У статті розглядаються теоретико-методологічні аспекти взає- модії історії і правознавства під кутом зору актуальних потреб пере- форматування правосвідомості. Акцентується епістемологічний потен- ціал раціонального синтезу філософії історії та філософії права у процесі осмислення історико-культурної специфіки демократичних перетворень. Аналізується досвід застосування логічного та історичного методів у порівняльному правознавстві та перспективи його викорис- тання під час дослідження історичних процесів. Визначаються особ- ливості внутрішнього зв’язку та взаємовпливу ідей верховенства права і соціальної справедливості. Звертається увага на історико-методо- логічний потенціал рекомендацій авторитетних європейських інститу- цій, підкреслюється важливість зазначеного сегменту європейського досвіду за нинішніх умов активізації міждисциплінарних досліджень у царині гуманітаристики, плюралізації теоретико-методологічних засад історіописання, зростання інтересу до питань еволюції вітчизняного гранднаративу та проблеми стилю мислення. Ключові слова: історична свідомість, правосвідомість, правова куль- тура, аномія, соціальна справедливість. Oleg Gorenko PhD in History, Senior Researcher Institute of History of Ukraine of the National Academy of Sciences of Ukraine 4, Mykhailo Hrushevskyi Street, Kyiv, 01001, Ukraine E-mail: vsesvit_vid@ukr.net HISTORICAL SCIENCE AND TRANASFORMATION IN SENSE OF JUSTICE The article deals with theoretical and methodological aspects of inter- action between Ukraine and EU in the context of actual needs to transform Історична наука і трансформація правосвідомості 357 legal consciousness. Epistemological potential of rational synthesis of Philo- sophy of History and philosophy of Law in the process of conceiving historical and cultural peculiarities of democratic reforms is accentuated here. A specific character of experience to apply logic and historical methods in comparative Jurisprudence and perspectives of its implementation in the course of studying historical processes are being analysed. Peculiarities of inward connections and interactions of the ideas of priority of Law and social justice are also specified. Special attention is paid here to logical and ethical aspects of Law work, historical and methodological potential of experience. Nowadays, when we observe livening up of interdisciplinary studies in the sphere of the Humanities with the accent on pluralization of theoretical and methodological basis of historical writing as well as growing interest to the questions of evolution of national historical grand narrative and the style of thinking, the importance of a given methodological segment is gradually increasing. Keywords: historical consciousness, sense of justice, legal culture, anomy, social justice. Попри поширеність моралістичних ілюзій, далеко не всі достойники турбуються про те, щоб гідно увійти в історію. Значно більше тих, хто наполегливо прагне якнайкраще влаштуватися у завжди неоднозначному сьогоденні. Тим більше, коли із самою процедурою підсумкової істо- ричної оцінки, славнозвісним «судом історії», й досі залишається чимало проблем. Всупереч оптимістичним твердженням деяких глибоко поряд- них істориків, незалежність судової гілки влади історії, за великим рахун- ком, мало чим відрізняється від загальновідомої незалежності традицій- них людських судів. Історики, як і судді, теж люди, а справедливість історичного часу — це, великою мірою, часова іпостась справедливості самої матінки природи з усіма її примхами й незбагненним унівесалізмом саморозвитку унікальності. Реальна історія людства і природа ревно зберігають за собою право законодавчої ініціативи. Історія живе і функціонує у сучасності, яка щомиті народжується з минулого й одразу перетворюється на минуле. Тож пізнання історії — це, одночасно, й пізнання теперішнього, що вже набуло незмінних форм. Надзвичайно слушним видається зауваження Г.В.Ф. Гегеля з приводу небезпечності такої суб’єктивної свідомості, «котра розглядає теперішнє як щось марне, вважає себе вищою від нього й наділеною кращим знанням». На переконання філософа, такого роду свідомість «сама перебуває в марноті, а оскільки вона дійсна лише в теперішньому, то вона сама — марнолюбство». Мабуть варто було б дещо частіше згадувати про цю суттєву обставину під час оцінки кожної нової спроби радикальної реконструкції історичної свідомості та колективної пам’яті. Ще більш Олег Горенко 358 актуальним це стає в процесі спостереження спроб радикального реконст- руювання держави, яку Г.В.Ф. Гегель називає «універсумом мораль- ності»1. Адже збереглося занадто багато історичних свідчень того, як ця сама держава перетворювалася у вельми небезпечний «унівесум амо- ральності». На диво актуальними видаються сьогодні гегелівські мірку- вання про «особливу форму нечистого сумління, що виявляється в красномовстві, яким чваниться (…) мілководдя; цікаво, що там, де воно найбездуховніше, найбільше говориться про дух, де воно наймертвіше та найнудніше, найчастіше вживаються слова «життя» та «втілити в життя», де воно найбільше виявляє егоїзм порожньої зарозумілості, найчастіше злітає з уст слово «народ». Коли Ф.Ніцше писав свої «невчасні мір- кування» про користь і шкоду історії для життя, він, можливо, мав перед очима образ історика, який, постійно перебуваючи у часі, тим не менш чомусь завжди відчуває себе невчасним, який зазнає мук від свого онтологічного перебування в сьогоденні, безпорадно борсається між гносеологічним минулим і майбутнім та потай мріє про якнайскоріше народження нового минулого. Перебування в сучасності — це інтелектуально обтяжливий процес безупинної адаптації, а значить і безперервного декодування мінливих «правил гри», законів функціонування соціуму, регулятивних механізмів і правил та принципів людської комунікації. У цьому сенсі історія і пра- вознавство завжди залишаються глибоко взаємопов’язаними. Тож у мето- дологічному плані для професійного історика виглядає безперечно ціка- вою справедливо висока оцінка Г.В.Ф. Гегелем концептуальної спадщини Ш. Монтеск’є, котрий закликав «розлядати законодавство взагалі і його особливі правила зокрема не ізольовано й абстрактно, а … як фактор, пов’язаний із певною єдністю, в сукупності з усіма іншими правилами, що визначають характер нації й епохи, у такому зв’язку законодавство набуває свого істинного значення, а разом і виправдання. Спостереження за поступом і розвитком у часі правових визначень — це чисто історичне завдання, так само як і вивчення їхнього впливу на думку, що прояв- ляється порівняно з існуючими правовими відносинами». Водночас, філо- соф далекоглядно попереджає, що «коли історичне виправдання плутає зовнішнє виникнення з виникненням із поняття, тоді несвідомо стверд- жується протилежне тому, яким, власне, був намір»2. Власне, така плу- танина в процесі дослідження історії і генерує головні небезпеки ідеоло- гізації, підгонки реальності під зручні поняття та ідеологізовані концепти. За такої «духовної ситуації часу» цілком логічним виглядає питання про те, якою мірою українське професійне історіописання готове в методологічному плані до якісного наукового моніторингу та адекватної рефлексії усіх політико-правових реалій історичного буття як у себе Історична наука і трансформація правосвідомості 359 вдома, так і в мінливому глобальному світі. Тобто якою мірою українці зможуть подолати стару, нігілістично-авторитарну психологію світо- глядів, зламати небезпечні старі предметні установки й уникнути появи можливо ще небезпечніших нових. Назагал саме від цього залежить, якою мірою в різних куточках порубаної на шматки України вдасться гар- монізувати відрефлектовані К. Ясперсом «чуттєво-просторові», «душевно- культурні» й «метафізичні світообрази». Саме від цього сьогодні багато в чому залежить відповідь на знамените Ніцшеве питання «про користь і шкоду історії для життя». Усі масштабні історичні завдання мають очевидний практичний пра- вовий зміст, все ще інтелектуально незвичний для сучасного українського історика, чомусь значно більше зацікавленого втриматися у світовому тренді постмодерних історіографічних новацій та грантової тематики наукових досліджень. Звісно, не через небажання або зухвале ігнорування новітніх викликів національної історії, а скоріше внаслідок особистої методологічної неготовності до поглибленого осмислення правових реа- лій складного історичного процесу. Увесь історичний процес української демократизації як форми само- регуляції спільноти найбезпосереднішим чином пов’язаний із засвоєнням нових правил гри в межах реальної правової державності. Ментальний і соціально-організаційний простір Європейського Союзу, до якого ми серйозно намірилися інтегруватися, — це насамперед простір якісно нової правосвідомості й якісно нової, всеохопної системи апробованих, більш-менш чітко відрегульованих і реально функціонуючих правовід- носин. Сучасне українське історіописання, як спадкоємець тривалої інте- лектуальної традиції народної боротьби за свободу й справедливість, перебуває лише на самому початку медологічного усвідомлення нероз- ривності внутрішнього зв’язку ідей свободи, справедливості й права. Це є дуже непростим інтелектуальним і моральним завданням. Навіть для знаних європейських правознавців «право являє собою досить складну, багатошарову структуру», й вони констатують наявність спрощених уяв- лень про нього. У той час, як одні юристи стверджують, що «право є лише фактичним регулятором спільного життя людей», інші дотриму- ються думки, що «воно є лише системою нормативних смислів»3. Що вже тоді казати про істориків, які свою цікавість до правових проблем задо- вольняють переважно в процесі зворотної реалізації концепту Монтеск’є, тобто використовують пізнання правових реалій для більш предметного розуміння духу та історії народів і націй. Саме в рамках такого підходу в історичному дослідженні найчастіше практикується аналіз впливу сус- пільних факторів на право та, відповідно, відбувається осмислення впли- ву права на суспільство. Олег Горенко 360 Варто зазначити, що класичне історіописання давно має цілу низку яскравих прикладів реалізації власної узагальненої стратегії правового мислення. Одна з таких стратегій навіть перетворилася на популярну методологічну традицію фіналістичного судочинства історії. Йдеться про погляд на минуле як на універсальний судовий процес невблаганного часу. Усталене ще з античних часів поняття «карального часу» на етапі Просвітництва й Романтизму не лише стало ще більш популярним, а й набуло ще глибшого метафізичного змісту. Як висловився Райнгардт Козеллек, історичний час «чинить тиск, що його не здатен уникнути ніхто»4 Універсалізуючи об’єкт темпорального впливу з допомогою слова «ніхто», дослідник фактично перевів проблему «суду історії» в екзис- тенційну площину, де тісний взаємозв’язок Часу і Буття стає невід’ємною характеристикою не лише людського існування, а й, що надзвичайно важливо, людського співіснування, одночасного «Буття-тут». У цьому випадку Р. Козеллек є спадкоємцем не лише історіософської традиції Античності, Просвітницва і Романтизму, а й прагматичним рецепієнтом філософського світогляду М. Гайдеггера, котрий наполегливо перекону- вав, що немає «часу» без «присутності», що насправді в розпорядженні людини напрочуд мало власного часу для повноцінного «Буття-тут», а тому вона повинна поквапитись у своїх нескінченних пошуках смислів, зосередившись на головному. Тож навіть якщо в теорії історіописання й прижилося розуміння знаменитого шиллерівського концепту «Das Weltgeschichte ist das Welt- gericht» (Світова історія — це світовий суд) у сенсі визнання ролі морального чинника в історії, все одно навряд чи можна однозначно стверджувати, що в даному випадку мається на увазі не історик, який у своїй праці оцінює минуле, а виключно сама історія, якій притаманна власна справедливість. Адже весь містичний досвід справжнього роман- тика нерозривно пов’язаний з людиною, з перевагою людських емоцій і творчого натхнення над холодним раціоналізмом усталених правил. Істинний романтизм, як захоплення усім неповторно-індивідуальним, апріорі передбачає глибинний людський зміст славнозвісного «мораль- ного чинника в історії», а значить і певне ставлення з боку історика. Романтики відважно здійснили свій власний «антропологічний поворот» у тлумаченні історичного часу. Наслідки цього повороту залишили гли- бочезну революційну борозну в реальній історії, однак, для нас, у цьому випадку, більш цікавим є те, якою мірою осмислення «світового суду історії» як процесу має шанси наблизитися до розуміння «світового суду історії» як процедури. Тобто якою мірою закони історії корелюються із законами людськими, і яким чином свідомість історика підлягає впоряд- куванню з метою синтезу власних моральних оцінок і чималої спадщини загальної політико-правової культури соціуму. Історична наука і трансформація правосвідомості 361 Навряд чи підлягає спростуванню аргумент Й. Рюзена (й він не самотній у своїх висновках) про те, що «історія не може виконувати своєї культурної ролі без згоди тих, кому вона адресована. Якщо вона буде сприйнята як вигадка, вона негайно втратить свою культурну силу. Але її правдоподібність залежить не лише від її ставлення до досвіду. Вона залежить також від її ставлення до норм і цінностей як елементів істо- ричного смислу, що поділяються спільнотою, якій вона (історія) адре- сована»5. Свого часу авторитетний український історик М.В. Коваль у своїх історіософських нотатках про загальний характер і атмосферу дослід- ження проблематики Другої світової війни звертав, зокрема, увагу на те, як «із засобів інформації та мемуарної літератури апробовані «вгорі» і нерідко препаровані версії тих чи інших подій, оцінки осіб перекочо- вували у наукові праці». На переконання вченого, «якщо у роки війни практика напівправди, міфологізації ще могла бути (враховуючи специ- фіку ідеологічної війни) якоюсь мірою визнана терпимою, то у повоєнний час вона ставала протиприродною, шкідливою. Однак, залишаючись час- тиною заходів, що забезпечували функціонування системи, вона вкорі- нилася на довгі десятиліття»6. Системи змінюються, але чи набагато змінюється інстинкт системного самозбереження? Чи настільки вже оновлюється старий, перевірений інструментарій керованої суспільної легітимації? Наскільки поширеною є перевірена практика ідеологічної приватизації славнозвісного «суду історії»? І, зрештою, наскільки у цьому славетному «суді» процвітає незнищенна політична корупція й сумно- звісне «телефонне право»? Схоже, що яскраво відрефлектована свого часу видатним українським істориком Ф.П. Шевченком метафора «суду історії» після всіх своїх численних злетів і падінь переживає черговий ренесанс. Не бракує ба- жаючих переглянути давні рішення суду, перелицювати позивачів у відповідачів і навіть поставити питання про матеріальну компенсацію моральних збитків. Але чи підлягають оскарженню рішення суду історії, які вже набули сили? Щодо людей і діячів — безумовно так, і це є цілком нормальним, принаймні з урахуванням потреб реабілітації спаплюжених імен та незнищенності політичного суб’єктивізму. Однак, чи є хоч якась можливість засудити саму історію? Наскільки коректною виглядає подача апеляцій щодо унікальних за своєю природою історичних подій? Адже у чому тоді полягає їхня славнозвісна унікальність? Чи не буде це нага- дувати такий собі рішучий осуд трагічного виверження Везувію або критику цунамі на острові Балі? Який тоді взагалі сенс у давніх супе- речках між гуманітаріями та природознавцями з приводу методологічної специфіки історичного пізнання? Олег Горенко 362 Пострадянські соціальні психологи визнають, що раніше судовий процес не становив для них особливого професійного інтересу, оскільки результат судового розгляду в радянському суді практично був визна- чений заздалегідь і мало залежав від реальної майстерності юристів, які презентували суд, звинувачення і захист (кількість виправдальних рішень не перевищувала 1%). Під час судового процесу матеріали скоріше озвучувалися, аніж аналізувалися, що більше нагадувало рутинний ритуал із унормованим змістом7. Назрілий перехід до принципу реальної зма- гальності обвинувачення й захисту в ході судового розгляду виявився непростою задачею для сучасних правників, вихованих у стилі інквізи- ційного судочинства. Тож, якщо навіть для дисциплінованих нормами нових кодексів професійних юристів існує серйозний психологічний бар’єр у справі організації конструктивного діалогу між «суддями факту» (присяжними) і «суддями права» (суддями як такими), то що вже гово- рити про істориків, які самі собі і «судді факту», і «судді права», і прокурори. Якщо наші судді опинилися перед гострою необхідністю нового, більш адекватного синтезу двох типів світогляду — професійного і загальногромадянського — то для кожного історика така проблема виникала завжди, причому з першої миті, як він відчув себе істориком. На кожному кроці йому випадає проводити слідство й аналізувати покази свідків, оцінювати переконливість доказів, давати свідчення самому й потім так само індивідуально ухвалювати вирок за проміжними резуль- татами нескінченного судового процесу історії. Це є складним завданням, що поглинає багато сил та нервів. Тож не дивно, що досить часто виникає спокуса скористатися «прецедентним правом» передового історіопи- сання, його давно напрацьованими готовими рішеннями, які в той чи інший спосіб встигли набути статусу легітимізованої спільної думки всевладної «більшості». Шляхом найрізноманітніших маніпуляцій періодично народжується якийсь новий «більшовизм», для якого найголовніше — не ставитися до законів логіки, логіки закону і самого поняття закону занадто серйозно. Мало що там записано в законі або в Конституції. Адже завтра можна легко ухвалити нові закони й нову Конституцію. Головне — сповідувати таку історичну правду, яка сьогодні найпотрібніша. А завтра можна знайти й іншу, значно ближчу до «справжньої» істини. Незрозумілим залишається лише питання про те, що випадає робити в проміжку між старим і новим станом законності? На якій логічній і морально-етичній основі мають будуватися комунікативні зв’язки у трансформаційному середовищі, щоб саме це середовище не перетворилося на попіл, який розвіється від першого пориву нового політичного вітру? Як, зрештою, Історична наука і трансформація правосвідомості 363 сприймати невідворотне співіснування нового і старого, і якою має бути організаційна основа їхньої цивілізованої конкуренції? Які релікти сус- пільної свідомості підлягають обов’язковому знищенню, у який спосіб і за який проміжок часу? На нашу думку, полеміка Л. Февра з тими, хто вважає заняття історією та її викладання лише безглуздим пересипанням попелу, який «місцями охолонув, місцями ще теплий, — будь-якого попелу, що зберігає мертві сліди чиїхось спалених життів»8, заслуговує сьогодні на додаткове осмислення. Якщо герої не вмирають, то варто зважати на те, що вони можуть бути різними. Якщо зберігати пам’ять про жертви, то варто зважати на те, що трава на всіх могилах однакового кольору. Під час зведення історичних рахунків варто спершу дуже добре обміркувати, наскільки безпечним є ігнорування попелу «чийогось спа- леного життя»? А що як це раптом попіл Освенцима-Аушвітца або Бабиного Яру. Або тисяч українських міст і сіл періоду Другої світової (а для тих радянських громадян, хто розписався на стінах фашистського Рейхстагу, назавжди Великої Вітчизняної) війни? Можливо, саме над цією жахливою хімією попелу людського життя й замислився Л. Февр, коли конкретизував класичний концепт «суду історії» у вигляді власної формули «суд совісті історії та історика» в однойменній статті 1933 р.9. Ця формула, як нам видається, демонструє не лише базову етичну установку видатного історика, а й головну дилему сучасного етапу нового осмислення характеру взаємодії об’єктивнивних і суб’єктивних засад професійного історіописання. Світоглядну складність оновлення методо- логічного інструментарію історичної науки достатньо точно охаракте- ризував авторитетний історик і вдумливий методолог А.Я. Гуревич у свої змістовній оглядовій статті про Л. Февра. Він цілком справедливо заува- жив, що криза радянської історичної науки «поширилася на саме «ре- месло» історика, на те, як він працює, якими категоріями мислить, на історичну гносеологію». Як далі наголосив дослідник, «ухил в історію господарства, політичних і правових інститутів або переходить у пласку описовість, без серйозних спроб розкрити глибинний і подієвий смисл і насамперед їх людський зміст, традиціоналізм у постановці проблем і острах нових, особливо проблем культури, духовного життя». Багато в чому саме тому, на його переконання, праці істориків дуже часто «не від- повідають насущним потребам суспільства, і в системі нашої самосві- домості залишаються неефективними». Тож, ще на межі розпаду СРСР акцентувалася необхідність суттєвого оновлення понятійного апарату історичної науки й радикального розширення проблематики досліджень. У підсумку наголошується, що освоєння нового потребує вдумливого аналізу важливих праць з історії та методології історії, а також від- окремлення цінного від наносного. На переконання А.Я. Гуревича, голов- Олег Горенко 364 не завдання полягає в тому, щоб «виявити нові тенденції розвитку історичної думки, нові підходи до матеріалу, нові методи його аналізу й синтезу, що своєю чергою має відкрити нові можливості інакшого й більш глибокого проникнення у людську реальність»10. Як нам видається, приклад Л. Февра якраз і є талановитою спробою поставити питання про те, у який же спосіб можна якнайскоріше вирватися з глухого гносео- логічного закутка нескінченного витягування самого себе за волосся з трясовини зручного історичного наративізму (за прикладом славетного барона Мюнгаузена) і прорватися у новий простір актуальної людської реальності. Саме такий прорив має на увазі Л. Февр, коли 1946 р., збагачений гірким досвідом світової кризи і світової бійні, пише про необхідність розвитку в нових поколіннях істориків вміння читати статистичні таблиці, співставляти їх і піддавати критичному аналізу; про потребу оволодіння знанням права і основ його еволюції, здатністю до тлумачення суперечливих теорій політичної економії, спроможністю сформувати власне уявлення про те, що таке валютний курс, і що фактично відбувається за фасадом фондової біржі або за дверима бан- ківських установ. Л. Февр навіть робить, здавалося б, парадоксальну для історика пропозицію: «щоб творити, поверніться спиною до минулого. Перш за все — живіть. Втручайтеся в життя. В усю багатоманітність духовного життя. Історики, будьте географами. Будьте правознавцями, соціологами, психологами; не закривайте очі на ту велику течію, яка з карколомною швидкістю оновлює науки про фізичний світ (…). Але живіть також і практичним життям»11. Мабуть саме в такий спосіб учений намагався врятувати репутацію історичної науки, яка зовсім недавно у своїй любові до міфу вже вкотре виявилась здатною штовхнути мільйони людей на самогубство. У цьому сенсі, за доби активного поширення ідеї прав людини, цілковите розуміння викликає авторська акцентація коло- сального внеску М. Блока як «історика-юриста». Для нього це ще один спосіб наблизитись до реального розуміння змісту слова «СВОБОДА». Саме тому у своєму дослідженні історії поняття «ЦИВІЛІЗАЦІЯ» як імені для світу, гармонізованого в соціальному, інтелектуальному й мораль- ному відношенні, він повертається до ключового питання про те, а чи взагалі можлива цивілізація без правосуддя й справедливості. Л. Февр — поборник діалогу наук як важливого чинника налагодження продуктив- ного діалогу людей. Той, хто проти діалогу й узагалі проти практики конструктивних перемовин та пошуків прийнятного для сторін компромісу, чомусь геть забуває, що весь суспільний розвиток відбувається в суперечностях. Як слушно наголосив Ф.П. Шевченко, суперечності «існували і по-різному проявлялися в усі епохи історії. (…) Розв’язання тих чи інших супереч- Історична наука і трансформація правосвідомості 365 ностей відбувається в ході історичного процесу. В результаті одні з них відкидаються, а інші виникають»12. Суто людські суперечності не є, у цьому випадку, якимось виключенням. Як далі справедливо зауважив учений, «обвинувачувати в чомусь те, що вже відбулося, не дуже важко. Складніше пояснити його, викрити причини, що породили ці обставини. Адже в історії не все і не завжди так відбувається, як нам би цього хотілося»13. Такі міркування видаються вельми корисним методологічним орієнтиром за умов постмодерної трансформації тлумачення історичної реальності, коли після численних «поворотів» дехто взагалі втрачає орієн- тацію в часі та просторі й по-своєму використовує вікопомну гегелівську формулу «усе розумне є дійсним», плутаючи «світовий розум» зі своїм власним. За такого використання зручної гегелівської формули всі по- справжньому прогресивні, демократично мислячі й патріотично налашто- вані громадяни просто зобов’язані одразу свято вірити в те, що попередня реальна дійсність людського буття й справді є такою, якою її щойно витворив той чи інший історик шляхом своїх нарешті абсолютно вільних розумувань. Після підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС важли- вість цілісної історичної свідомості стала ще більш очевидною. Особливо з урахуванням неприпустимо гострого свідомістного конфлікту на україн- ських теренах. В об’єднаній Європі зазначена проблема давно відрефлек- тована. У рекомендаціях Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЕ) 1996 року щодо вивчення історії у Європі наголошується: «Історична освіта має бути вільною від політики. Історія для істориків, а не для політиків та ідеологів». Комітет міністрів Ради Європи 31 жовтня 2001 року ухвалив «Рекомендацію Rec (2001) 15 про викладання історії у ХХІ столітті в Європі». У цій рекомендації метою навчальних заходів, пов’язаних із засвоєнням культурної спадщини, називається «наповнення змістом майбутнього через краще розуміння минулого». Наголошується на ролі викладання історії у справі поглиблення зв’язків довіри та тер- пимості як усередині країн, так і між державами. На думку розробників документу, викладання історії у демократичній Європі має бути вирі- шальним фактором примирення, визнання, взаєморозуміння та взаємної довіри між людьми; розвивати інтелектуальні аналітичні здібності та інтерпретувати інформацію в критичний і відповідальний спосіб через діалог. Історична освіта покликана бути «інструментом, який запобі- гатиме злочинам проти людства». Як, зокрема, зазначається, «викладання історії не може бути інструментом ідеологічного маніпулювання, про- паганди або підтримки ультранаціоналістичних, ксенофобських, расист- ських або антисемітських і сповнених нетерпимості цінностей». Рекомен- дація оголошує несумісною зі Статутом Ради Європи популяризацію Олег Горенко 366 хибної історії шляхом: фальсифікації історичних фактів, підробленої статистики, підроблених зображень і т.п.; концентрації уваги на одній події, з тим, щоб виправдати або замовчувати іншу подію; зміненого представлення минулого в пропагандистських цілях; гіперболізованої на- ціоналістичної версії минулого, здатної породити протиставлення «ми» — «вони»; неправдивого представлення історичних записів; заперечення історичних фактів; пропуску історичних фактів. Викладання історії має розвивати вміння критично мислити, робити незалежні й об’єктивні суд- ження, формувати здатність протистояти маніпуляціям. З боку Ради Європи лунає заклик до «вивчення всіх вимірів європейської історії, не лише політичного, але й економічного, соціального та культурного». Не залишається поза увагою і серйозна необхідність «критичного вивчення зловживань історією». Наголошується на продуктивності міждисциплі- нарного й полідисциплінарного підходу, що реалізується шляхом нала- годження зв’язків із іншими дисциплінами. Заслуговує також на предметну увагу схвалена 6 липня 2011 р. Рекомендація Rec (2011) 6 Комітету міністрів РЄ державам-членам про міжкультурний діалог й образ Іншого у викладанні історії. У документі відзначається важливість «розуміння історії». Рекомендація базується на принципах, викладених у Білій книзі про міжкультурний діалог — «Жити разом у рівній гідності» (2008 р.). Як зазначається, «викладання історії базується на знаннях і повазі до інших як вирішальному факторі ство- рення атмосфери, що характеризується ідеєю «жити разом у рівній гідності». У документі наголошується на тому, що викладання історії є невід’ємною частиною виховання демократичної громадянськості, особ- ливо з урахуванням зростаючого інтересу до історичних питань у полі- тичних дискусіях загалом. Метою викладання історії у контексті між- культурного діалогу визначається, окрім усього іншого, «виявлення й критичний аналіз стереотипів, шаблонних образів, упередженості, заста- рілих поглядів і тлумачень, що не відповідають дійсності або здатні породити справжнє непорозуміння або, у більш широкому плані, викрив- лені образи інших». Метою є також «попередження напруги конфліктів у складних ситуаціях і поглиблення процесів примирення в конфліктних і постконфліктних ситуаціях, й перш за все там, де культурне багато- маніття, в широкому сенсі слова, використовується або використову- валося у конфліктах політичного характеру». Йдеться про «розширення можливостей для майбутніх громадян надавати свою, у повній мірі інформовану згоду на те, щоб «жити разом» у складних ситуаціях, які змінюються, коли розвиток є здебільшого непередбачуваним або неочі- куваним». Надзвичайно суттєвою з погляду новітніх українських умов видається більш рання Рекомендація № R (97) 20 щодо «hate speech» (висловлю- Історична наука і трансформація правосвідомості 367 вань, що транслюють почуття ненависті). «Hate speech», у цьому випадку, визначається як «будь-які висловлювання, що пропагують, підбурюють, підтримують або виправдовують расову ненависть, ксенофобію чи анти- семітизм». На рівні Комітету міністрів було наголошено, що «hate speech» може завдавати значної шкоди у випадку їх поширення через засоби масової інформації. Омислення феномену «мови ворожнечі» як наукове завдання дослідників українського гранд-наративу очевидно ще попе- реду. Історичний досвід завжди запізнюється, однак це запізнення цілком спроможна компенсувати якісна теорія, що народжується на його основі. Тим більше, що професійні лінгвісти давно працюють над розробкою об’єктивних методів судової лінгвістичної експертизи текстів, які мож- ливо містять ознаки екстремізму. Для професійного історика комунікація, що ґрунтується на упередженості й дискримінації, не може не становити наукового інтересу вже хоча б тому, що вона занадто часто ставала дієвим чинником історичного процесу, фактором і наслідком славно- звісного революційного неврозу, з одного боку, і чинником групової консолідації історичних акторів, з другого. Перспективи історичної суб’єктності того чи іншого народу в сучас- ному світі значною мірою обумовлені глибиною розуміння взаємозв’язку свободи волі й правової культури. На етапі радикальної трансформації суспільного мислення доцільно згадати важливе гегелівське міркування про те, що «підґрунтя права — це загалом духовне, а його найближче місце й висхідна точка — це воля, яка вільна; тим-то її субстанцію й визначення становить свобода; система права — це царство здійсненої свободи, світ духа, породжений ним самим, мов би другою натурою. (…) Воля без свободи — це порожнє місце, так само, як і свобода дійсна лише як воля, як суб’єкт. (…) Відмінність між мисленням і волею — це тільки відмінність між теоретичним і практичним відношенням, але це не дві властивості, воля — це особливий спосіб мислення: мислення, що пере- водить себе у буття, як потяг надати собі буття». Гегель, зокрема, акцентує увагу на тій обставині, що «людина — це чисте мислення самої себе, і, тільки мислячи, людина становить ту силу, ту здатність надати собі загальності, тобто загасити будь-яку особливість, будь-яку визначе- ність. Ця негативна свобода, або свобода глузду, — однобока, проте в цій однобокості завжди міститься суттєве визначення, тому її не варто від- кидати, але влада глузду полягає в тому, що він підносить однобоке визначення в ранг єдиного й найвищого. Ця форма свободи часто поди- бується в історії. (…) Конкретніше ця форма проявляється в діяльному фанатизмі в області як політичного, так і релігійного життя. (…) Фанатизм прагне до абстрактного, а не до розчленування: якщо десь проглядають відмінності, він вважає це несумісним зі своєю невизна- Олег Горенко 368 ченістю й усуває їх. Саме тому в періоди революцій народ знову руйнував інститути, які сам постворював, адже будь-який інститут несумісний із абстрактною самосвідомістю рівності»14. Можна лише дивуватися тому, як часто в історіописанні однобокі визначення підносилися в ранг єдиного й найвищого, а фанатизм ставав на перешкоді пошукам більшої визначеності. Зазначені аспекти потре- бують дуже серйозного додаткового осмислення в рамках сучасного дискурсу щодо «стилю мислення», справжня правова культура якого народжується неприпустимо повільно. Хоча саме нині це є життєво важливим, оскільки, зрештою, ніхто не скасовував статті 3 Статуту Ради Європи, згідно з якою кожний член цієї поважної організації зобов’язався «визнати принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, що знаходяться під його юрисдикцією»15. На превеликий жаль, очевидна й прихована зневага до ідеї права є не лише спадковою родовою ознакою т.зв. «командно-адміністративної сис- теми», а має в нашій ментальності значно глибше історичне коріння. На нашу думку, історична теорія впродовж тривалого часу приділяла явно недостатню увагу такому культурно-історичному феномену як аномія (беззаконня). Водночас, для дослідника історії це явище є, безперечно, надзвичайно красномовним маркером «духовної ситуації часу» (К. Яс- перс). Значно ширшого використання у цьому сенсі потребує досвід суміжних дисциплін. Приміром, соціологи під беззаконнням (аномією) зазвичай розуміють «кризово-катастрофічний стан суспільної системи, державних інститутів та особистісних структур». Соціальними формами прояву аномії вважаються руйнація моральних правил, розгул злочин- ності, масштабні соціальні конфлікти, військові інцинденти і т.п. Поняття беззаконня (аномії) часто зустрічається і на сторінках Нового Заповіту. Однак, у цьому випадку навряд чи можна цілковито погодитися із твердженням деяких дослідників, що «між старозавітним і новозавітним підходами до теми беззаконня немає принципової різниці смислового, ціннісного або нормативного змісту» і що «у тому й другому домінує пафос однозначного, безумовного засудження усіх форм беззаконня в житті людей»16. Таке бачення є, насправді, ігноруванням «новизни» Но- вого Заповіту. (Звісно, зазначена проблема є предметом окремої релігіє- знавчої дискусії, що виходить далеко за межі нашого дослідження). В історико-теоретичному відношенні безперечний інтерес становить філо- софська інтерпретація протодержавної, доправової «стихійної аномії», яскраво описаної Т. Гоббсом у знаменитому «Левіафані» (1651). Й до сьогодні в багатьох куточках світу навряд чи підлягає спростуванню висновок автора цієї оригінальної моделі соціальної реальності про те, що ніхто не може відчувати себе в безпеці там, де домінують настрої Історична наука і трансформація правосвідомості 369 агресивності, войовничості та користолюбства, й при цьому не діють норми релігії, моралі й права. В українських умовах на окрему увагу заслуговує анархічна традиція свідомого й цілеспрямованого поширення аномії, а також аналіз феномену трасгресивності («властивості людської природи, що змушує людей прагнути до подолання перешкод в ім’я досягнення поставлених цілей і при цьому порушувати звичні стерео- типи»). Позитив трансгресії пов’язаний з нормальною творчою актив- ністю, здоровою іновативністю, в той час, як негативний вимір харак- теризується невгамовним потягом до подолання всіх нормативнивних, моральних і правових бар’єрів задля досягнення особистої мети. Деякі дослідники навіть вважають, що й саме право виникло як відповідь на трасгресивний виклик людини, відповідь з боку цивілізацій «осьового часу» на етапах їхнього формування17. Однак, як на нашу думку, таке припущення є ігноруванням прадавньої регулятивно-організаційної функ- ції нормотворчості. Принаймні, сам автор концепту «осьового часу» К. Ясперс був би проти такого звуження історичного горизонту право- творчості, тим паче звичаєвої. Поглиблене розуміння типів людської поведінки та здатність до їхнього оперативного розрізнення в процесі дослідження людського чин- ника історії може суттєво поліпшити якість міждисциплінарного історич- ного аналізу. Особливо в кризові часи, коли видається, що задля осо- бистого успіху достатньо лише вдало отаборитися по той бік добра, справедливості й людяності. Достатньо актуальними для нинішньої епохи залишаються міркування видатного українського мислителя П. Юркевича про т.зв. «третю сторону волі — вибір». Як, зокрема, наголошував філософ, «[людина] вирішує, які з бажань обрати і які засоби вжити для цього; з одного боку, найрізноманітніші бажання мають шанси стати цілями й передбачають найрізноманітніші засоби, які ведуть до цієї мети; одні з них шляхетні, але важкі, інші легкі, але низькі. Людський розум обмірковує, чи можлива мета, і чи достатні засоби. Людина обмірковує, які з бажань повинні бути полишені, які повинні стати цілями. Тільки-но зроблено вибір, відбувається рух людської волі до мети. З того, що у виборі брали участь усі людські здібності, для нас стає корисним (знати), чому у виборі виявляється вся особистість людини, її воля». Зазначені міркування П. Юркевича породжують несподіваний теоретико-історич- ний ефект у разі їх поєднання з попереднім зауваженням філософа про відношення мотиву до переконання. Адже, на його думку, потрібно мати на увазі те, що «мотив завжди відноситься до того приватного кола, в якому ми хочемо діяти. Якщо переконання чисті, то вчинки, однак, можуть бути за мотивами жорстокі, фанатичні, шкідливі для інших»18. Сучасна історія, так само як і правознавство, активно зацікавилася теоретичними аспектами легітимації. Історики здавна займаються пробле- Олег Горенко 370 мою «історичної розумності» та питаннями смислової орієнтації у «відкритому суспільстві». Все більшої ваги в методологічному просторі історії набувають проблеми людської свідомості. Тож точок перетину наукових інтересів істориків і правознавців у царині теорії пізнання більш ніж достатньо. Питання в тому, наскільки історики, принаймні у царині історії понять, інтелектуальної історії бажають і готові відповісти на виклик сучасності. Наскільки вони внутрішньо схильні послуговуватися методологічним потенціалом інструментарію понятійно-системного, до- казового та порівняльного мислення юристів для оновлення, прагма- тичного осучаснення (у кращому, а не презентистському сенсі) свого власного стилю мислення. З урахуванням актуальних викликів українського державотворення цілком виправданим видається більш предметний методологічний синтез історичного дослідження еволюції національної державності та тієї ж таки вітчизняної історії держави і права. Адже за визначенням «історія держави і права» — це історико-правова наука, що досліджує й виявляє історичні закономірності розвитку системи держави і права. Хіба не є виявлення й акумуляція історичного досвіду такої системності ключовим завданням національного історіописання на переломних етапах глибинної суспільної трансформації? Хіба на історичному етапі прискореної ре- цепції європейського досвіду державотворення не є методологічно близь- ким до проблемного поля професійної історичної науки сам предмет історії держави і права — дослідження типів і форм держави і права, державних органів та інституцій конкретних держав і народів? Хіба та обставина, що історія держави і права є політико-юридичною, а не просто загальноісторичною дисципліною, й те, що історико-правова наука орієн- тована головним чином на формування основи теоретичних і практичних знань і широкого політичного світогляду, є завеликою перепоною для більш інтенсивного міждисциплінарного збагачення інструментарію істо- ричної науки на етапі імплементації європейських принципів правової державності? У спробах переформатування часових пластів і пошуках нового ідеологічного наповнення актуальних горизонтів досвіду безглуздо не враховувати нових реалій інформаційної епохи. Коли перспективні мож- ливості переходу до нового, постіндустріального укладу реалізуються лише в площині інформаційної легітимації «волі до влади», увесь концепт «світ як воля» перетворюється на суто релігійний феномен конститу- ювання сліпої віри замість раціонального пошуку нових засад форму- вання здорової атмосфери довіри в суспільстві, що перебуває на етапі стрімких економічних, соціальних, політичних і духовно-культурних перетворень. Нівелювання індустріального статусу економіки і правового Історична наука і трансформація правосвідомості 371 змісту європейської моделі соціальної взаємодії, ігнорування можли- востей реалізації потенціалу інформаційної доби позбавляє національний історичний процес конкурентної перспективи в царині реальної історії, у реальному просторі глобальної конкуренції, яку не здатні скасувати жодні внутрішні ідеологічні новації. —————— 1 Гегель Г.В.Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Пер. з нім. Р. Осадчука та М. Кушніра. — К.: Юніверс, 2000. — С. 14. 2 Там само. — С. 11, 20–21. 3 Циппеліус Р. Філософія права / Пер. з нім. — К.: Тандем, 2000. — С. 6. 4 Див.: Яковенко Н. Вступ до історії — К.: Критика, 2007. — С. 135–136. 5 Рюзен Й. Утрачивая последовательность истории (некоторые аспекты историчес- кой науки на перекрестке модернизма, постмодернизма и дискуссии о памяти) / Пер. с нем. А.В. Антощенко // «Диалог со временем». Альманах интеллектуальной истории. — Вып. 7. — М., 2001. — С. 25. 6 Коваль М.В. Друга світова війна і Україна (1939–1945). Історіософські нотатки. — К.: Ін-т історії України НАНУ, 1999. — С. 19. 7 Соловьева О.В. Социальная психология судебного процесса: новые перспективы // Социальная психология: Хрестоматия / Сост. Е.П. Белинская, О.А. Тихомандрицкая. — М.: Аспект Пресс, 2003. — С. 471–473. 8 Февр Л. Суд совести истории и историка // Февр Л. Бои за историю. — М.: Наука, 1990. — С. 17. 9 Там само. — С. 10–23. 10 Гуревич А.Я. Уроки Люсьена Февра // Февр Л. Бои за историю. — М.: Наука, 1990. — С. 502. 11 Февр Л. Лицом к ветру // Февр Л. Бои за историю. — М.: Наука, 1990. — С. 37. 12 Шевченко Ф.П. Про суд історії // Шевченко Федір. Історичні студії: Збірка вибраних праць і матеріалів (До 100-річчя від дня народження) / Гол. ред. В. Смолій; упор. С. Батурина та ін. — К.: Ін-т історії України НАНУ, 2014. — С. 579. 13 Там само. — С. 582. 14 Гегель Г.В.Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Пер. з нім. Р. Осадчука та М. Кушніра. — К.: Юніверс, 2000. — С. 24–25, 28. 15 Статут Ради Європи (Лондон, 5 травня 1949 року). [Офіційний переклад] // Збірка договорів Ради Європи. Українська версія. — К.: Парламентське видавництво, 2000. — С. 13. 16 Бачинин В.А. Беззаконие (аномия) как культурно-исторический феномен // Право и политика. — 2005. — № 7. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://christsocio. info/content/view/629/42/ 17 Там само. 18 Юркевич П. Філософія права // Історія філософії права; Філософія права; Філо- софський щоденник. Вид. друге. — К.: Ред. журн. «Український Світ», 2000. — С. 192. REFERENCES 1. Bachinin, V.A. (2005). Bezzakonie (anomija) kak kul'turno-istoricheskij fenomen. Pravo i politika. No. 7. Retrieved from http://christsocio.info/content/view/629/42/ [in Russian]. Олег Горенко 372 2. Fevr, L. (1990). Boi za istoriju. Moskva: Nauka [in Russian]. 3. Hehel', H.V.F. (2000). Osnovy filosofii prava, abo Pryrodne pravo i derzhavo- znavstvo. Kyiv: Yunivers [in Ukrainian]. 4. Koval', M.V. (1999). Druha svitova vijna i Ukraina (1939–1945). Istoriosofs'ki notatky. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU [in Ukrainian]. 5. Rjuzen, J. (2001). Utrachivaja posledovatel'nost' istorii (nekotorye aspekty istori- cheskoj nauki na perekrestke modernizma, postmodernizma i diskussii o pamjati). Dialog so vremenem. Al'manah intellektual'noj istorii. No. 7. Moskva: Akvilon. Akadem. izdat. [in Russian]. 6. Shevchenko, F.P. (2014). Pro sud istorii. Istorychni studii: Zbirka vybranykh prats' i materialiv (Do 100-richchia vid dnia narodzhennia). Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU [in Ukrainian]. 7. Solov'eva, O.V. (2003). Social'naja psihologija sudebnogo processa: novye perspek- tivy. Social'naja psihologija: Hrestomatija. Moskva: Aspekt Press [in Russian]. 8. Statut Rady Yevropy (London, 5 travnia 1949 roku). [Ofitsijnyj pereklad]. Zbirka dohovoriv Rady Yevropy. Ukrains'ka versiia. (2000). Kyiv: Parlaments'ke vydavnytstvo [in Ukrainian]. 9. Tsyppelius, R. (2000). Filosofiia prava. Kyiv: Tandem [in Ukrainian]. 10. Yakovenko, N. (2007). Vstup do istorii. Kyiv: Krytyka [in Ukrainian]. 11. Yurkevych, P. (2000). Istoriia filosofii prava. Filosofiia prava. Filosofs'kyj schodennyk. (2d ed.). Kyiv: Red. zhurn. Ukrains'kyj Svit [in Ukrainian].

Історична наука і трансформація правосвідомості

Репозитарії

Схожі ресурси