Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду: сподівання та реалії
У статті представлено та переосмислено спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного двадцятиріччя у Другій Речі Посполитій. Зроблено висновок, що за роки панування на західноукраїнських землях польська влада так і не спромоглася виробити якусь цілісну програму розв’язання «украї...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки |
|---|---|
| Datum: | 2020 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2020
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188779 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду: сподівання та реалії / Ю. Вялова // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2020. — Вип. 29. — С. 60-81. — Бібліогр.: 69 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-188779 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Вялова, Ю. 2023-03-17T10:39:47Z 2023-03-17T10:39:47Z 2020 Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду: сподівання та реалії / Ю. Вялова // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2020. — Вип. 29. — С. 60-81. — Бібліогр.: 69 назв. — укр. 2415-7198 DOI: doi.org/10.15407/mzu2020.29.060 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188779 347.453.031(438):(477)[304.444:001.6] У статті представлено та переосмислено спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного двадцятиріччя у Другій Речі Посполитій. Зроблено висновок, що за роки панування на західноукраїнських землях польська влада так і не спромоглася виробити якусь цілісну програму розв’язання «українського питання», натомість намагаючись насильницькими методами зламати опір українців. Загалом уся національна політика Польської держави міжвоєнного періоду характеризувалася невизначеністю, половинчастими рішеннями та несправедливими й жорстокими дискримінаційними заходами стосовно українців. З українського боку конструктивний діалог ускладнювала також пропаганда радикальних сил, які проголошували, що немає потреби шукати компромісу з поляками, а будь-які спроби порозуміння характеризували як «національну зраду». Національний екстремізм з обох сторін зумовлював подальше загострення стосунків, що вибухнуло, зокрема, Волинською трагедією 1943 р. У підсумку це призвело до радикалізації українського національного руху, послаблення Польської держави і згодом коштувало обом народам численних жертв унаслідок силового придушення національного розвитку українців і поляків, що тривало десятки років. Водночас, існує багато прикладів польсько-української співпраці інтелектуальних еліт міжвоєнного періоду, які не лише спостерігали та констатували, але і здійснювали практичні кроки в цьому напрямі. The article presents and rethinks the attempts to establish a Polish- Ukrainian dialogue in The Second Polish Republic between the First and Second World Wars. The strategic partnership between Poland and Ukraine has been maintained for the last thirty years. The state of this bilateral relations remains one of the determining factors of regional stability, especially in the context of deterring external threats. The long and contradictory history of Polish- Ukrainian relations is not only the subject of emotional scientific discussions, but also plays the role of a factor that contributes to the growth of ideological and political confrontation, while influencing the current policy of both countries. Interethnic relations in The Second Polish Republic continue to be interpreted differently by Polish and Ukrainian historians. In view of this, the search for and rethinking the facts of attempts to establish a Polish-Ukrainian dialogue between the First and Second World Wars is becoming especially relevant today. It is concluded that during the years of domination in Western Ukraine, the Polish authorities have failed to develop a comprehensive program to resolve the “Ukrainian question”, instead trying to break the resistance of Ukrainian by force. In general, the entire national policy of the Polish state of the interwar period was characterized by uncertainty, half-hearted decisions and unjust and cruel discriminatory measures against Ukrainians. On the Ukrainian side, the constructive dialogue was also complicated by the propaganda of radical forces, which proclaimed that there was no need to seek a compromise with the Poles, and characterized any attempts at understanding as national treason. National extremism on both sides led to further aggravation of relations, which erupted, in particular, the Volyn tragedy of 1943. As a result, it led to the radicalization of the Ukrainian national movement, the weakening of the Polish state, and subsequently cost both nations numerous casualties as a result of the violent suppression of the national development of Ukrainians and Poles that lasted for decades. At the same time, there are many examples of Polish-Ukrainian cooperation of intellectual elites of the interwar period, which not only observed and stated, but also took practical steps in this direction. uk Інститут історії України НАН України Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки Україна і зарубіжний світ Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду: сподівання та реалії Attempts to Establish Polish-Ukrainian Dialogue Between the First and Second World Wars: Hopes and Realities Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду: сподівання та реалії |
| spellingShingle |
Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду: сподівання та реалії Вялова, Ю. Україна і зарубіжний світ |
| title_short |
Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду: сподівання та реалії |
| title_full |
Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду: сподівання та реалії |
| title_fullStr |
Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду: сподівання та реалії |
| title_full_unstemmed |
Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду: сподівання та реалії |
| title_sort |
спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду: сподівання та реалії |
| author |
Вялова, Ю. |
| author_facet |
Вялова, Ю. |
| topic |
Україна і зарубіжний світ |
| topic_facet |
Україна і зарубіжний світ |
| publishDate |
2020 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Attempts to Establish Polish-Ukrainian Dialogue Between the First and Second World Wars: Hopes and Realities |
| description |
У статті представлено та переосмислено спроби налагодження
польсько-українського діалогу міжвоєнного двадцятиріччя у Другій Речі Посполитій.
Зроблено висновок, що за роки панування на західноукраїнських
землях польська влада так і не спромоглася виробити якусь цілісну
програму розв’язання «українського питання», натомість намагаючись
насильницькими методами зламати опір українців. Загалом уся національна політика Польської держави міжвоєнного періоду характеризувалася невизначеністю, половинчастими рішеннями та несправедливими й жорстокими дискримінаційними заходами стосовно українців.
З українського боку конструктивний діалог ускладнювала також пропаганда радикальних сил, які проголошували, що немає потреби шукати
компромісу з поляками, а будь-які спроби порозуміння характеризували як
«національну зраду». Національний екстремізм з обох сторін зумовлював
подальше загострення стосунків, що вибухнуло, зокрема, Волинською
трагедією 1943 р. У підсумку це призвело до радикалізації українського
національного руху, послаблення Польської держави і згодом коштувало
обом народам численних жертв унаслідок силового придушення національного розвитку українців і поляків, що тривало десятки років.
Водночас, існує багато прикладів польсько-української співпраці інтелектуальних еліт міжвоєнного періоду, які не лише спостерігали та констатували, але і здійснювали практичні кроки в цьому напрямі.
The article presents and rethinks the attempts to establish a Polish-
Ukrainian dialogue in The Second Polish Republic between the First and
Second World Wars.
The strategic partnership between Poland and Ukraine has been maintained
for the last thirty years. The state of this bilateral relations remains one
of the determining factors of regional stability, especially in the context of
deterring external threats. The long and contradictory history of Polish-
Ukrainian relations is not only the subject of emotional scientific discussions,
but also plays the role of a factor that contributes to the growth of ideological
and political confrontation, while influencing the current policy of both
countries.
Interethnic relations in The Second Polish Republic continue to be interpreted
differently by Polish and Ukrainian historians. In view of this, the
search for and rethinking the facts of attempts to establish a Polish-Ukrainian
dialogue between the First and Second World Wars is becoming especially
relevant today.
It is concluded that during the years of domination in Western Ukraine, the
Polish authorities have failed to develop a comprehensive program to resolve
the “Ukrainian question”, instead trying to break the resistance of Ukrainian
by force. In general, the entire national policy of the Polish state of the
interwar period was characterized by uncertainty, half-hearted decisions and
unjust and cruel discriminatory measures against Ukrainians. On the Ukrainian
side, the constructive dialogue was also complicated by the propaganda
of radical forces, which proclaimed that there was no need to seek a compromise
with the Poles, and characterized any attempts at understanding as
national treason. National extremism on both sides led to further aggravation
of relations, which erupted, in particular, the Volyn tragedy of 1943. As a
result, it led to the radicalization of the Ukrainian national movement, the
weakening of the Polish state, and subsequently cost both nations numerous
casualties as a result of the violent suppression of the national development of
Ukrainians and Poles that lasted for decades. At the same time, there are many
examples of Polish-Ukrainian cooperation of intellectual elites of the interwar
period, which not only observed and stated, but also took practical steps in this
direction.
|
| issn |
2415-7198 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188779 |
| citation_txt |
Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду: сподівання та реалії / Ю. Вялова // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2020. — Вип. 29. — С. 60-81. — Бібліогр.: 69 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT vâlovaû sprobinalagodžennâpolʹsʹkoukraínsʹkogodíalogumížvoênnogoperíoduspodívannâtarealíí AT vâlovaû attemptstoestablishpolishukrainiandialoguebetweenthefirstandsecondworldwarshopesandrealities |
| first_indexed |
2025-11-26T23:56:46Z |
| last_indexed |
2025-11-26T23:56:46Z |
| _version_ |
1850786391240212480 |
| fulltext |
Юлія Вялова
60
DOI: https://doi.org/10.15407/mzu2020.29.060
УДК 347.453.031(438):(477)[304.444:001.6]
Юлія Вялова
канд. іст. наук, наук. співроб.
Інститут історії України НАН України
01001, Україна, Київ, вул. Михайла Грушевського, 4
E-mail: vialova@history.org.ua
ORCID: https://orcid.org/0000-0001-5849-4099
СПРОБИ НАЛАГОДЖЕННЯ ПОЛЬСЬКО�УКРАЇНСЬКОГО
ДІАЛОГУ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ: СПОДІВАННЯ
ТА РЕАЛІЇ
У статті представлено та переосмислено спроби налагодження
польсько-українського діалогу міжвоєнного двадцятиріччя у Другій Речі
Посполитій.
Зроблено висновок, що за роки панування на західноукраїнських
землях польська влада так і не спромоглася виробити якусь цілісну
програму розв’язання «українського питання», натомість намагаючись
насильницькими методами зламати опір українців. Загалом уся націо-
нальна політика Польської держави міжвоєнного періоду характери-
зувалася невизначеністю, половинчастими рішеннями та несправедли-
вими й жорстокими дискримінаційними заходами стосовно українців.
З українського боку конструктивний діалог ускладнювала також про-
паганда радикальних сил, які проголошували, що немає потреби шукати
компромісу з поляками, а будь-які спроби порозуміння характеризували як
«національну зраду». Національний екстремізм з обох сторін зумовлював
подальше загострення стосунків, що вибухнуло, зокрема, Волинською
трагедією 1943 р. У підсумку це призвело до радикалізації українського
національного руху, послаблення Польської держави і згодом коштувало
обом народам численних жертв унаслідок силового придушення націо-
нального розвитку українців і поляків, що тривало десятки років.
Водночас, існує багато прикладів польсько-української співпраці інтелек-
туальних еліт міжвоєнного періоду, які не лише спостерігали та кон-
статували, але і здійснювали практичні кроки в цьому напрямі.
Ключові слова: Друга Річ Посполита, польсько-український діалог,
«українське питання», міжвоєнний період.
© «Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки», 2020
Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду…
61
Iuliia Vialova
PhD in History, Researcher
Institute of History of Ukraine
the National Academy of Sciences of Ukraine
4, Mykhailo Hrushevskyi Street, Kyiv, 01001, Ukraine
E-mail: vialova@history.org.ua
ORCID: https://orcid.org/0000-0001-5849-4099
ATTEMPTS TO ESTABLISH POLISH�UKRAINIAN DIALOGUE
BETWEEN THE FIRST AND SECOND WORLD WARS: HOPES
AND REALITIES
The article presents and rethinks the attempts to establish a Polish-
Ukrainian dialogue in The Second Polish Republic between the First and
Second World Wars.
The strategic partnership between Poland and Ukraine has been main-
tained for the last thirty years. The state of this bilateral relations remains one
of the determining factors of regional stability, especially in the context of
deterring external threats. The long and contradictory history of Polish-
Ukrainian relations is not only the subject of emotional scientific discussions,
but also plays the role of a factor that contributes to the growth of ideological
and political confrontation, while influencing the current policy of both
countries.
Interethnic relations in The Second Polish Republic continue to be inter-
preted differently by Polish and Ukrainian historians. In view of this, the
search for and rethinking the facts of attempts to establish a Polish-Ukrainian
dialogue between the First and Second World Wars is becoming especially
relevant today.
It is concluded that during the years of domination in Western Ukraine, the
Polish authorities have failed to develop a comprehensive program to resolve
the “Ukrainian question”, instead trying to break the resistance of Ukrainian
by force. In general, the entire national policy of the Polish state of the
interwar period was characterized by uncertainty, half-hearted decisions and
unjust and cruel discriminatory measures against Ukrainians. On the Ukrai-
nian side, the constructive dialogue was also complicated by the propaganda
of radical forces, which proclaimed that there was no need to seek a com-
promise with the Poles, and characterized any attempts at understanding as
national treason. National extremism on both sides led to further aggravation
of relations, which erupted, in particular, the Volyn tragedy of 1943. As a
result, it led to the radicalization of the Ukrainian national movement, the
weakening of the Polish state, and subsequently cost both nations numerous
Юлія Вялова
62
casualties as a result of the violent suppression of the national development of
Ukrainians and Poles that lasted for decades. At the same time, there are many
examples of Polish-Ukrainian cooperation of intellectual elites of the interwar
period, which not only observed and stated, but also took practical steps in this
direction.
Keywords: the Second Polish Republic, Polish-Ukrainian dialogue,
Ukrainian question, interwar period.
Стратегічне партнерство Польщі та України зберігається упродовж
останніх тридцяти років. Стан цих двосторонніх відносин залишається
одним із визначальних факторів регіональної стабільності, особливо в
умовах стримування зовнішніх загроз. Довготривала та суперечлива істо-
рія польсько-українських взаємин є не тільки предметом емоційних нау-
кових дискусій, але й відіграє роль чинника, який сприяє наростанню
ідеологічного та політичного протистояння, впливаючи водночас на
поточну політику обох держав. Міжнаціональні відносини у Другій Речі
Посполитій продовжують по-різному інтерпретуватися польськими та
українськими істориками. З огляду на це, особливої актуальності сьогодні
набуває пошук та переосмислення фактів спроб налагодження польсько-
українського діалогу міжвоєнного двадцятиріччя.
Народи Польщі та України віддавна приречені на сусідство. Тривалий
досвід взаємних стосунків поляків та українців не можна, на жаль, на-
звати безхмарним. Імовірніше його можна назвати суперечливим, дра-
матичним, а іноді і трагічним. Що ж стосується періоду 1920–30-х років,
то характер польсько-українських відносин був радикалізований жорст-
кими катаклізмами Першої світової війни, переформатуванням кордонів
Європи, українсько-польською (1918–1919 рр.) та польсько-радянською
(1919–1920 рр.) війнами, що призвело до найтрагічніших наслідків для
України — розділення її територій між декількома державами.
І хоча з перших днів відновлення незалежності України Польща стала
стратегічним партнером та лобістом її інтересів на європейській полі-
тичній арені, сьогодні з сумом доводиться констатувати, що проблема
польсько-українського порозуміння набуває особливої актуальності.
Польсько-український «конфлікт пам’яті», який поглиблюється з 2014 р.,
породжує багато емоцій з обох сторін1. Питання польсько-українського
минулого все частіше перебирають на себе політики, журналісти та пуб-
ліцисти, що аж ніяк не сприяє подоланню взаємних упереджень. «За-
лиште історію історикам» — цю тезу все частіше можна почути в
інформаційному просторі.
Задля того, аби негативне минуле у стосунках не тяжіло над сучас-
никами, в історії необхідно шукати ті події, які виявилися для нас
Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду…
63
об’єднуючими. А спільне в історії як України, так і Польщі — це тривала
боротьба за свободу, у якій ми неодноразово опинялись в одних шанцях.
І тоді порозуміння досягалося досить швидко. Ба більше, періоди спіль-
ного існування виявлялися для обох народів захистом, який дозволяв
зберегти своє місце в цій частині Європи, а також виявляли чимало гідних
пам’яті та наслідування взірців співробітництва і взаємопідтримки.
Проблеми польсько-українських відносин міжвоєнного періоду неод-
норазово ставали об’єктом досліджень як вітчизняних, так і польських
учених2.
Перша світова війна та розпад великих імперій стали поштовхом для
формування нових незалежних держав Центрально-Східної Європи. Події
1918–1921 рр. яскраво засвідчили всю складність польсько-українських
суперечностей та надали поштовху до розгортання польсько-української
боротьби за Східну Галичину, поклавши початок збройному польсько-
українському конфлікту. Водночас склалася парадоксальна ситуація:
польські політичні чинники в цей період виступили як вороги, так і як
союзники українських визвольних змагань: від українсько-польської вій-
ни 1918–1919 рр., яка поховала Західно-Українську Народну Республіку3,
до Угоди Пілсудський-Петлюра. Спробу військового співробітництва
УНР із Польщею, а саме: підписаний 24 квітня 1920 р. Договір і Вій-
ськову конвенцію, за умовами яких Польща залишала за собою території
Східної Галичини і Західної Волині, Холмщини, Підляшшя, Надсяння,
Лемківщини, ніяк не можна було назвати рівноцінним союзом. І. Лисяк-
Рудницький зазначав, що «Польсько-український альянс 1920 р. настав у
час, коли Україна вже була виснажена після трьох років революції та
громадянської війни. Варшавський договір не був партнерством між рів-
ними: він радше встановлював польський протекторат над Україною»4.
Західноукраїнське населення та політичні партії не сприйняли й не ви-
знали рішення уряду УНР про залишення цих земель у складі Польщі.
Для них це означало продовження непримиренної боротьби за незалеж-
ність, а Польща, за таких умов, виступала «агресором» і «загарбником»5.
І. Лисяк-Рудницький виділяє три важливі епізоди польсько-україн-
ських взаємин 1917–1921 років. Перший — національно-культурна авто-
номія польської меншості в Україні в 1917 р. Другий — польсько-
українська війна за Східну Галичину 1918–1919 рр. Третій — союз між
Польщею Ю. Пілсудського та Україною С. Петлюри проти Радянської
Росії 1920 р.6
У жовтні 1920 р. Польща уклала перемир’я, а згодом, 18 березня
1921 р., Ризький мир з РСФРР і УСРР, за яким українські землі було
поділено між Польщею й більшовицькою Росією. Концепція польсько-
української співпраці зазнала «випробування Ригою»7. Поляки поступи-
Юлія Вялова
64
лися українською незалежністю, визнавши 18 березня 1921 р. Радянську
Україну як самостійну державу, натомість отримавши, окрім Галичини
(Східна Галичина була анексована Польщею після рішення Ради послів
Антанти 15 березня 1923 р.), Холмщину з Підляшшям та західні частини
Волині й Полісся. Дійсна причина того, чому Ю. Пілсудський дав згоду
на перекреслення в Ризькому мирному договорі своєї федераційної кон-
цепції і прийняв концепцію польського націоналістичного табору, для
його сучасників була незрозумілою. Проте в колах пілсудчиків ширилася
думка, що Ю. Пілсудський уважав Ризький договір епізодом, який три-
ватиме недовго, бо: «Польща неодмінно прийде до нової війни проти
Совєтів. Ю. Пілсудський вбачав у Ризькому договорі «перепочинок» для
Польщі. Насправді ж той договір став «перепочинком» для Москви, яка
приготувалась для підпорядкування собі Польщі, що прийшло під час і
після Другої світової війни»8.
В історії польсько-українських взаємин 1921 рік займає особливе міс-
це. Після закінчення українсько-польської війни 1918–1919 рр. вище
керівництво Польщі виступило з ініціативою порозуміння й упродовж
кількох місяців намагалося нав’язати переговори з українським представ-
ництвом. Йдеться про так звану «Місію Тита Войнаровського»9. Це була
одна з перших спроб налагодити хоч якійсь діалог на тлі ескалації кон-
флікту за Східну Галичину. У серпні 1921 р. польський уряд звернувся до
Т. Войнаровського10 бути посередником у польсько-українському діалозі.
Польська сторона була готова на дуже широкий жест, запропонувавши
Є. Петрушевичу широку автономію Східної Галичини в рамках польської
держави. На думку більшості дослідників, така поведінка польської сто-
рони була викликана намаганням відтягнути увагу українців від вирі-
шення галицької проблеми на міжнародному рівні й навряд чи польська
сторона виконала би ці обіцянки. Проте галицькі політики розуміли, що
справа відокремлення Галичини є міжнародною проблемою, а перене-
сення її в рамки польської держави (визнання автономії) автоматично
виводить цю проблему в площину польської політики «доконаних фак-
тів». Пропозицію поляків українці відкинули, сподіваючись, що Антанта
вирішить східногалицьке питання на їхню користь. Є. Петрушевич зая-
вив, що уряд ЗУНР не може вести переговорів із поляками відносно
майбутнього Східної Галичини, оскільки ця територія перебуває під вла-
дою головних держав Антанти, і лише вони можуть вести такі пере-
мовини11. Ця подія займає особливе місце в історії польсько-українських
взаємин, адже це був перший випадок, коли польське керівництво ви-
ступило з ініціативою порозуміння й упродовж кількох місяців нама-
галося нав’язати переговори з українським представництвом.
Однак із погляду сьогодення мусимо констатувати ще один прикрий
факт. Уряд ЗУНР (диктатор Є. Петрушевич і Міжпартійна Рада в Гали-
Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду…
65
чині) плекав ілюзії щодо допомоги Заходу (Антанти та світового спів-
товариства в обличчі Ліги Націй) при вирішенні галицької справи на
міжнародній арені. Попри потужний спротив українців, 14 березня
1923 р. Рада послів країн Антанти визнала Східну Галичину частиною
Другої Речі Посполитої. Своєю чергою, польський уряд зобов’язувався
забезпечити національним меншинам усі права та можливості вільного
розвитку й надати Галичині автономію, але цих обіцянок так ніколи і не
виконав.
З цього часу політика польської держави щодо Галичини дещо змі-
нилася. Польський уряд і суспільство свідомо ігнорували «українське
питання», намагаючись насильницькими методами інкорпорувати україн-
ські землі (українці складали 16% від усього населення та проживали на
більше, ніж на 38% території країни)12. Польсько-українські відносини
перетворилися на одні з найскладніших у Другій Речі Посполитій.
Після входження західноукраїнських земель до складу Польської дер-
жави особливого значення набула VII стаття Ризького договору. Вона
передбачала, що українці в Польщі мають право, у межах внутрішнього
законодавства, культивувати свою мову, створювати й підтримувати свої
школи, розвивати свою культуру, безперешкодно влаштовувати життя
церкви й вільно виконувати релігійні обряди13. Найвища Рада мирної
конференції у Парижі від 25 червня 1919 р. постановила тимчасово від-
дати Східну Галичину під польське управління (на 15–20 років) за умови
надання їй автономії, яка визначиться спеціальним договором Польщі з
країнами Антанти, а також проведення плебісциту, дата якого буде ви-
значена згодом. Польський уряд взяв на себе односторонні зобов’язання
забезпечити своїм національним меншинам усю повноту політичних і
громадянських прав14. Історія на знає умовного способу, але можна при-
пустити, що виконання Польщею міжнародних зобов’язань щодо Гали-
чини уможливило б розв’язання українсько-польських суперечностей на
тому етапі.
Натомість польська влада почала розглядати приєднання Східної
Галичини проявом політики «доконаних фактів», поступово скріплюючи
це приєднання державно-правовими фактами. 1 вересня 1921 р. було лік-
відовано інститут намісництва й запроваджено єдиний для всієї держави
поділ на воєводства. Галичину було поділено на Львівське, Станісла-
вівське, Тернопільське і Краківське воєводства. Цим територіям було
надано офіційну назву — Малопольща Східна. Щоби збільшити чисель-
ність поляків у краї, що було важливим аргументом для переконання
світової громадськості про його польський характер, до Львівського воє-
водства були приєднані західні повіти з переважно польським населен-
ням: колишні західногалицькі — Кольбушовський, Кросненський, Лан-
Юлія Вялова
66
цутський, Нісковський, Пшеворський, Жешувський, Стрижевський і Тар-
нобжеський повіти та східногалицький — Бжозовський15. 29 травня
1923 р. кураторією львівського шкільного округу було видано розпо-
рядження про заборону називати «українським» населення Західної
України. 5 жовтня 1923 р. цю заборону підтвердило міністерство освіти
Польщі16. Варто наголосити, що всі ці події почали відбуватися задовго
до остаточного вирішення на міжнародній арені питання приналежності
Східної Галичини.
Перші роки після польсько-української війни І. Кедрин-Рудницький
назвав часом двостороннього несприйняття17. Серед українців побутувало
переконання, що Східна Галичина є частиною Української держави, яка
тимчасово перебуває під польською окупацією. Ці переконання стали
причиною невизнання українцями польської адміністрації, невиконання
законів Другої Речі Посполитої. На практиці це вилилося в ігноруванні
українським населенням загального перепису населення 1921 р., бойко-
том парламентських виборів у 1922 р. та відкиданням закону про само-
врядування від 26 вересня 1922 р. Подібні дії українського суспільства
ґрунтувалися на прагненні національної незалежності й подальшої бо-
ротьби за реалізацію цієї мети.
Українці зазнавали дискримінації у сфері освіти й мовних прав.
Урядове зобов’язання організувати окремий Український університет так
ніколи й не було здійснене. У липні 1924 р. міністр релігійних визнань і
публічної освіти С. Ґрабський ініціював ухвалення Сеймом закону, згідно
з яким більшість українських шкіл були перетворені на «утраквістичні» з
перевагою польської мови.
«Українське питання» у Другій Речі Посполитій мало дуже складний
політичний, соціальний та релігійний характер. На думку польських
дослідників, польсько-українські відносини міжвоєнного часу поділено
на чотири періоди. Перший — період формування взаємовідносин, по-
значений прикордонними суперечками (1918–1923 рр.). Другий — період
формування ідеологічних, політичних та освітніх відносин між двома
народами (1923–1929 рр.). Третій — період «умиротворення» та одно-
часно польсько-української напруженості (1930–1935 рр.). Четвертий —
період пошуку шляхів компромісу і, водночас, недовіри, викликаних
ситуацією на міжнародній арені (1936–1939 рр.)18.
У міжвоєнний період національна політика Другої Речі Посполитої
коливалася навколо двох програм — національної асиміляції, пропаго-
ваної табором народової демократії («ендеків»), яка проголошувала, що
роль суверена в незалежній державі повинен виконувати польський на-
род, та програми державної асиміляції, яка взамін на лояльність до
держави схильна була надати національним меншинам, що мешкали в
Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду…
67
Польщі, значну культурну та національну автономію19. Національна аси-
міляція корінного населення в польському середовищі реалізовувалася
методами економічної, політичної, ідеологічної і культурно-освітньої
дискримінації українців20. Табір народової демократії здійснював шові-
ністичну політику ополячення Східної Галичини й Західної Волині по-
слідовно й безкомпромісно, за допомогою жорстких репресій та переслі-
дувань. «Польща для поляків!» — було основним гаслом цього полі-
тичного табору.
Маючи на меті побудову держави лише для польської нації, тео-
ретики і практики «ендеції» боролися з усім, що суперечило їхнім планам.
Цій меті було підпорядковане завдання повної полонізації української
меншини. На практиці національні демократи виходили з того, що єди-
ною державною мовою може бути виключно польська, а державним
навчальним закладом — польськомовний21. Українські культурно-освітні
та господарські установи могли створюватися лише власними силами.
Рівність перед законом усіх жителів держави, проголошена в Конституції,
стосувалася лише лояльних до держави громадян. Шляхом зміни націо-
нальної структури та впливу польської культури планувалося досягти
асиміляції українців. Обґрунтовуючи необхідність асиміляції слов’ян-
ських народів, лідер Національної демократії С. Грабський стверджував,
що Польща повинна стати національною державою, оскільки з феде-
ративним устроєм вона проіснує не більше кількох десятків років22.
Прихильниками концепції державної асиміляції були політики та
публіцисти, пов’язані з політичним табором, зібраним навколо Ю. Піл-
судського23. Ця концепція також відома в науковій літературі як «про-
метеїстська»24. У 1921–1922 рр. у соціалістичних колах вона природно
замінила застарілу «федералістичну» концепцію. Прометеїстська ідея
народилася на початку 1920-х років серед еміграційних еліт поневолених
Росією націй. У центрі була концепція співпраці поневолених націй СРСР
із Польщею заради боротьби за політичну незалежність. Прометеїстська
програма була продовженням нереалізованої «федералістичної» концепції
Ю. Пілсудського25. Вона передбачала допомогу східним сусідам, а також
всім народам, поневоленим тепер уже Радянською Росією, у створенні
незалежних держав, але ж не зачіпаючи кордонів Другої Речі Посполитої.
«Польський прометеїзм — це комплекс ідейних інтересів польської полі-
тичної думки, що переймається проблемою визволення поневолених
народів на Сході і особливо в Росії (СРСР)»26, — писав В. Бончковський,
палкий пропагандист ідей «прометеїзму». Однак Західну Україну при-
хильники цього табору вважали споконвічною польською територією,
хоча й визнавали, що тут проживає українське населення. Цій концепції
було властиве принципове протиріччя: з одного боку, вона виступала на
Юлія Вялова
68
підтримку самостійної України, а з іншого — знищувала для України всі
шанси на самостійність. Питання приналежності західноукраїнських зе-
мель було тим наріжним каменем, на якому закінчувалося «україно-
фільство» прихильників цієї концепції. Вона так і залишилася політичним
проєктом, не знайшовши реалізації у реальному житті, і взагалі — націо-
нальна політика майже всіх урядів Другої Речі Посполитої була постій-
ним пошуком компромісу між двома вищезгаданими концепціями та
реаліями, в яких довелося функціонувати цій державі27.
Польсько-українські взаємини протягом усього міжвоєнного періоду
були напруженими, а в окремі роки набували особливої гостроти.
Найяскравішими проявами польсько-українського протистояння на захід-
ноукраїнських землях стали саботажна кампанія українських радикальних
сил (Української Військової Організації, з кінця 20-х років — Організації
Українських націоналістів) та репресивна акція польської влади проти
українського населення, проведена восени 1930 р. на теренах південно-
східних воєводств (так звана «пацифікація»)28.
Політика санації після 1926 р. посилила диференціацію українського
політичного життя, в якому активізувалися радикальні націоналістичні
тенденції, особливо після утворення у 1929 р. Організації українських
націоналістів (ОУН). ОУН зробила ставку на «революційний сценарій
визволення України з-під більшовицької окупації і польського пану-
вання». У польській історіографії та частині польського суспільства прий-
нято вважати причиною національної ворожнечі появу ідеології «інте-
грального» націоналізму, яку втілювали в життя УВО, а потім ОУН.
Проте наука не знає іншого способу пояснення подій, як розгляд їх у
ланцюгу причинно-наслідкових зв’язків, коли кожна подія (причина)
призводить до іншої (наслідок). У цьому разі не ідеологія спровокувала
протистояння, а навпаки, тодішня ситуація не могла не провокувати
радикальних націоналістичних настроїв. Ба більше, українські націона-
лісти мали яскравий приклад для наслідування — польський націо-
налізм29.
Польські урядові кола стверджували, що «пацифікація» була від-
повіддю на терористичні акції ОУН. Однак антидержавний терор на тому
етапі ніяк не можна назвати масовим. Засади колективної відповідаль-
ності та методи, застосовані до мирних громадян, аж ніяк не можна було
назвати притаманними демократичній державі. Імовірніше «пацифікація»
мала зворотній ефект — мирним громадянам було прищеплено ради-
калізм та переконання про неможливість співіснування з режимом, який
de facto ґрунтувався на безправ’ї30. Події «пацифікації» отримали між-
народний резонанс і незабаром стали предметом розгляду в Лізі Націй.
Розгляд скарги українців Галичини тривав до січня 1932 р., але завер-
Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду…
69
шився рішенням, у якому основну провину за «пацифікацію» було по-
кладено на українців31.
Події 1930 р. виявили цілковиту неспроможність польської правлячої
еліти вирішити «українське питання». Свідченням цього була непослі-
довність у діях урядів — від спроб політичного розв’язання проблеми до
репресивних заходів.
Польсько-українська конфронтація в цей час досягла найвищого на-
пруження за весь міжвоєнний період. Саме на цей період припадають дві
спроби налагодження польсько-українського діалогу. Однією з них було
клопотання митрополита А. Шептицького з метою припинення «пацифі-
кації». Друга — переговори Української Парламентської Репрезентації з
Безпартійним Блоком співпраці з урядом. Було порушено питання про
арешти відомих українських діячів, закриття українських освітніх това-
риств, а загалом йшлося про можливість «зміни дотеперішньої політики
уряду в українських справах»32. Українські пропозиції зводилися до
надання автономії для трьох воєводств Східної Галичини, матеріального
відшкодування збитків за «пацифікацію», звільнення з-під арешту полі-
тичних в’язнів. Проте, польська сторона зажадала від української сторони
заяви про лояльність до Польщі, відкликання скарги до Ліги Націй —
тобто нав’язувалася принизлива та неприйнятна для українських грома-
дян формула порозуміння: спочатку поступки — потім реформи. Пере-
говори закінчилися нічим, так як і чергова спроба польсько-українського
порозуміння. Вбивство 29 серпня 1931 р. одного з головних ідеологів
політики «прометеїзму» й найактивнішого прибічника польсько-україн-
ського порозуміння Т. Голувки припинило розмови про польсько-україн-
ську «нормалізацію», ще більше загострило національне протистояння в
Галичині, але водночас і привернуло увагу польського суспільства до
«українського питання».
Найвизначнішу роль у польсько-українському зближенні відіграв за-
снований 1932 р. місячник (згодом — тижневик) «Biuletyn Polsko-
Ukraiński» (1932–1938), редагований В. Бончковським. За словами самого
редактора, це видання «постало з крові Голувка»33. Часопис мав на меті
впливати на польську громадську думку, аби довести, що українці спро-
можні бути рівноправними партнерами в суспільно-політичному житті.
Таким польським діячам і публіцистам, як Леон Василевський, Марцелі
Хандельсман, Станіслав Стемповські, Станіслав і Ян Папроцькі, брати
Олександр і Адольф Бохенські, Юзеф Лободовський, Станіслав Лось, він
давав змогу пропагувати на своїх сторінках політичну програму, яка за-
кладала основи для перебудови польсько-українських взаємин у дусі
конструктивної співпраці. «Biuletyn Polsko-Ukraiński» був присвячений
найболючішому питанню Другої Речі Посполитої — українському — і
Юлія Вялова
70
ставив за мету залагодити польсько-українське протистояння в суспіль-
стві, пропагуючи новий стиль польсько-українських стосунків. З україн-
ської сторони на сторінках «Бюлетеня» виступали такі особистості укра-
їнського політико-культурного середовища, як Мирон Кордуба, Воло-
димир Кубійович, Богдан Лепкий, Роман Смаль-Стоцький, Сергій
Хруцький та ін.
Із першого ж числа автори часопису демонстрували своє ставлення до
українсько-польських відносин крізь призму «прометеїстського руху»,
мета якого — створення об’єднання визволених народів, що разом із
Польщею захищатимуть свої терени від Росії34. Редакція часопису не
акцентувала увагу на зв’язках з органами державної влади і створювала
ліберальну атмосферу на його шпальтах. Аналіз змісту цього часопису
показує, що його редактори вирішили, насамперед, впливати на польську
громадську думку, щоб переконати її в тому, що українці можуть бути
партнерами в політичному житті, а їхній культурний доробок може заці-
кавити багатьох поляків. З іншого боку, часопис мав переконати україн-
ців у щирості польських намірів щодо ідеї незалежної України та сприяти
створенню атмосфери взаємної довіри і ґрунту для співпраці українських
національних сил із пілсудчиками35. Часопис давав змогу пропагувати
українську справу самим українцям і в такій формі, в якій окремі пуб-
ліцисти вважали за доречне, а також заклав міцний фундамент для
подальшої розбудови польсько-українського діалогу в ХХ столітті.
«Biuletyn Polsko-Ukraiński» серед багатьох інших періодичних видань мав
найбільший вплив на формування громадської думки міжвоєнної доби, на
розвиток і поглиблення польсько-українського культурного діалогу, на
утвердження практики міжнаціональної комунікації36. Після опубліку-
вання в 1937 році статті В. Бончковського «Йдемо до нової Хмель-
ниччини», що містила в собі критику національної політики урядів Другої
Речі Посполитої, за рекомендацією військового міністерства, видання
було ліквідоване37.
1930 р. у Варшаві було створено єдину державну українську наукову
інституцію — Український Науковий Інститут, який очолював Олександр
Лотоцький38. Поява цього закладу відбулася з ініціативи польського уря-
ду, у зв’язку із побоюванням кардинальних кроків української громади у
справі створення українського університету39. На цей крок влади істотний
вплив мала природа польських совєтологічних досліджень наприкінці
1920-х років. Український науковий інститут проіснував близько дев’яти
років і видав понад п’ятдесят томів праць40.
Ще раніше, одразу після травневого перевороту 1926 року, завдяки
позиції Т. Голувка, новий імпульс розвитку дістав Інститут дослідження
національних справ у Варшаві41. З 1931 року його очолив Л. Василев-
Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду…
71
ський42. Свого часу ідея створення згаданого вище Українського Нау-
кового Інституту полягала у протидії радянському принципові «П’ємон-
ту» і підтримці гасел «прометеїзму», а також у поглибленні співпраці й
діалогу українських і польських вчених на рівні інституційного спів-
робітництва між Українським Науковим Інститутом й Інститутом дослід-
ження національних справ. Інститут дослідження національних справ
збирав та аналізував статистичну інформацію про національні меншини,
вивчав «економічне підґрунтя української справи в Польщі», провадив
етнологічні дослідження, одним із завдань було теоретичне розв’язання
національних проблем Другої Речі Посполитої43. Звичайно, Інститут не
міг оминути польсько-української проблематики, тому 1933 року було
створено Комісію для дослідів над польсько-українським питанням (під
головуванням проф. М. Хандельсмана). 1934 року під грифом цієї комісії
та інституції було видано книжку Леона Василевського «Українська
справа як міжнародне питання»44. Дослідницька й видавнича діяльність
Комісії, семінари й лекції у її рамках сприяли поширенню знань про
зв’язки між двома народами протягом віків, а також допомагали долати
закорінені стереотипи45.
Не можна обійти увагою діяльність Волинського воєводи Генрика
Юзевського46, який намагався втілити в життя так званий «волинський
експеримент», теоретичною та ідеологічною основою якого була концеп-
ція прометеїзму та Варшавська угода 1920 р.47 Зміст програми Юзев-
ського визначався спробами започаткувати польсько-українське поро-
зуміння та співпрацю, підтримкою проурядових українських сил в особі
колишніх соратників Симона Петлюри, які після поразки революції осіли
у Волинському воєводстві, та активною боротьбою з будь-якими против-
никами польської влади. Ефективною формою польсько-української спів-
праці воєвода вважав створення змішаних за національним складом гро-
мадських організацій, які мали охопити всі сфери суспільно-політичного
життя. Генрик Юзевський намагався втілити в життя ліберальну ідею
польсько-українського порозуміння з метою інтеграції регіону до складу
Другої Речі Посполитої. Ця політична концепція знаходила чимало кри-
тиків як серед українців, так і серед поляків, тому ліберальна модель не
мала шансів на реалізацію у міжвоєнний період. У квітні 1938 р. «волин-
ський експеримент» було згорнуто.
Слід визнати, що більшість польських діячів, які з розумінням ста-
вилися до української проблеми, визнавали той факт, що українцям у
Другій Речі Посполитій живеться краще, ніж у багатьох інших державах.
Так, наприклад, один із речників польсько-українського порозуміння
граф Ян-Станіслав Лось48 указував на те, що: 1) Польща не винна в тому,
що у 1918–1920 рр. не постала незалежна Україна; 2) будь-яка зміна
Юлія Вялова
72
нинішнього status quo Польщі буде для українців «лиховісною»; 3) у разі
поразки Польщі «до більшовицького котла влетить та єдина гілка укра-
їнського народу, яка може вважати, що збудує майбутнє своєму народові
на засадах європейської і християнської цивілізації»; 4) українці в будь-
якому разі зобов’язані підтримувати зовнішню політику Польщі; 5) якщо
українці не можуть мати своєї держави, то чи не краще, щоб у Польщі їх
було якнайбільше; 6) в інтересах українців кращим є пересунення ризь-
кого кордону на схід49.
Врегулювати українсько-польські взаємини шляхом порозуміння в
умовах конкретної історичної ситуації виявилося неможливим також і
через так звану «нормалізацію», якої було досягнуто влітку 1935 р.50
Звісно, вона деяким чином призвела до поліпшення культурного й еко-
номічного становища українців у Польщі, але радикально на ситуацію не
вплинула51. Дослідники одностайні в тому, що «нормалізація» 1935 р.
була тактичним кроком, а не принциповою угодою, вона не корис-
тувалася популярністю як у польському, так і українському таборах.
Наголошується також на тому, що угода була укладена на словах, тому і
майбутнє її залежало від доброї волі обох сторін; існувало хибне уявлення
польських політиків про неготовність і незрілість української спільноти
до самостійного державного творення; невміння українських політичних
лідерів своєчасно і реально оцінити тогочасну внутрішню та міжнародну
політичну ситуацію й переорієнтувати власну тактику52.
Слід зауважити, що після смерті начальника держави Ю. Пілсуд-
ського 1935 р. польська державна політика щодо національних меншин
дедалі більше радикалізувалася. Військові чинники, вбачаючи в націо-
нальних меншинах загрозу обороноспроможності країни у випадку імо-
вірної війни, лобіювали посилення репресивної політики. На Гуцульщині
й Лемківщині влада підтримувала сепаратистські рухи місцевих куль-
турних груп у складі українського етносу. Як і в попередніх випадках,
польська сторона вкотре не дотрималася даного слова. Домовленості про
вживання назви «українець» в офіційній документації, зупинення лем-
ківської політики, збільшення представництва українців у місцевому са-
моврядуванні тощо залишилися на папері53.
З другої половини 1930-х років погляди польських військових оста-
точно взяли гору. Почалася репресивна політика «повернення до поль-
ськості» українського й білоруського населення «кресів», і, водночас,
1938 року під тиском згори подав у відставку волинський воєвода
Г. Юзефський, тим самим підписуючи вирок стратегії територіально
обмеженої «державної асиміляції» українців54.
Напередодні Другої світової війни більшість українського політикуму
була готова до нормалізації стосунків за умови, що польська влада мала
Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду…
73
би визнати українців як окрему спільноту з усіма правами, а також їх
автономію на етнічних теренах. Однак польські шовіністичні кола зай-
няли непримиренну позицію щодо українців, що, своєю чергою, при-
зводило до наростання національно-визвольного руху та конфронтації
між польською владою та українськими політичними силами. Загост-
рення міжнародної обстановки напередодні Другої світової війни змусило
керівництво країни перейти до політики «зміцнення польськості», про
дані українцям обіцянки було забуто. За висловом польського історика
Р. Тожецького, «в Західній Україні зіткнулися між собою два націона-
лізми — український і польський, а керівники націй з обох сторін не
хотіли і не зуміли реалістично оцінити міжнародної ситуації і небезпеки,
яка з неї випливала»55.
Спроби українсько-польського порозуміння міжвоєнного періоду не
призвели до якихось відчутних результатів, і були імовірніше винятком із
правил. Шанси на тривке польсько-українське порозуміння залишилися
невикористаними з вини як польської, так і частково української сторони.
Зближенню не завжди сприяли й численні ініціативи, що виникали в
середовищі інтелектуалів, діячів культури й духівництва — надто домі-
нувала в тогочасному суспільному житті політика56. Коротко охарак-
теризувати цей складний період в історії двох народів можна словами
І. Кедрина-Рудницького: «спробу порозуміння з поляками у двадцяти-
річному періоді післяверсальської Польщі зліквідувала польська націо-
нальна політика — польський уряд і польське суспільство, насамперед у
тих п’ятьох південносхідних воєводствах, що їх заселяло автохтонне
українське населення, проти якого перманентну війну вели місцеві поль-
ські організації, підтримувані всіма органами державної адміністрації»57.
За майже двадцять років панування на західноукраїнських землях
польська влада так і не спромоглася виробити якусь цілісну програму
вирішення «українського питання», натомість намагаючись насильниць-
кими методами зламати опір українців. Загалом уся національна політика
Польської держави міжвоєнного періоду характеризувалася невизначе-
ністю, половинчастими рішеннями та несправедливими й жорстокими
дискримінаційними заходами стосовно українців58. З української сторони,
конструктивний діалог ускладнювала також пропаганда радикальних сил,
які проголошували, що немає потреби шукати компромісу з поляками, а
будь-які спроби порозуміння характеризувалися як «національна зрада».
Покладалися також примарні надії на можливість поліпшення свого
становища за допомогою міжнародних інституцій. Історія довела помил-
ковість крайніх націоналістичних позицій з обох боків. Національний
екстремізм зумовлював подальше загострення стосунків, що вибухнуло,
зокрема, Волинською трагедією 1943 р. і згодом коштувало обом народам
Юлія Вялова
74
численних жертв внаслідок силового придушення національного роз-
витку українців і поляків, що тривало десятки років59.
Водночас, саме у міжвоєнний період з’явилися перші паростки кон-
структивної польсько-української співпраці, які вже у наступні десяти-
ліття принесли свої плоди у вигляді сучасного польсько-українського
діалогу. Національним елітам обох країн доведеться ще довго працювати
над усвідомленям спільної культурної спадщини та історичної долі. Від
цього великою мірою буде залежати віднайдення обома країнами свого
власного місця не тільки в Європі, але й у всьому світі.
Кожен народ має право на своє розуміння історії. Слід визнати: укра-
їнці мають право на свою історичну пам’ять, а поляки — на свою. Не
потрібно дозволяти використовувати історичні факти для політичних
маніпуляцій, або ж зосереджуватись на пригадуванні спільних образ.
Перед Україною, Польщею та Європою загалом стоять сьогодні серйоз-
ніші виклики, на яких і слід зосереджуватися політикам. А історію —
залишити історикам.
—————
1 Кононьчук В. Політика України щодо Польщі. Погляд з Варшави. Українська
призма. Фонд імені Фрідріха Еберта. Листопад 2018. С. 6. URL: http://library.fes.de/pdf-
files/bueros/ukraine/14966.pdf
2 Швагуляк М. Польсько-український конфлікт на зламі 20–30-х рр. ХХ ст.:
Проблеми історіографії. Проблеми слов’янознавства. Львів, 1996. Вип. 48. С. 53–61.
Його ж. Суспільно-політична ситуація у Західній Україні на початку 30-х років ХХ ст.
Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. Праці історично-філософської секції. Львів,
1997. Т. ССХХІІ. С. 111–145; Зашкільняк Л.О., Крикун М.Г. Історія Польщі: Від най-
давніших часів до наших днів. Львів: Львівський національний університет ім. І. Франка,
2002. 752 с.; Красівський О.Я. Галичина у першій чверті ХХ ст.: Проблеми польсько-
українських стосунків. Львів: Вид-во ЛФУАДУ, 2000. 416 с. Його ж. Східна Галичина і
Польща в 1918–1923 рр. Проблеми взаємовідносин. Київ:УАДУ, 1998. 302 с.; Гудь Б.В.
Українці — поляки: хто винен? У пошуку першопричин українсько-польських конф-
ліктів першої половини ХХ ст. Львів, 2000. 192 с.; Його ж. Загибель Аркадії. Етно-
соціальні аспекти українсько-польських конфліктів ХІХ — першої половини ХХ ст.
Львів, 2006. 448 с.; Його ж. Українсько-польські конфлікти новітньої доби: етносо-
ціальний аспект. Харків: Акта, 2011. 472 с.; Алексієвець Л. Польща: утвердження
незалежної держави 1918–1926. Тернопіль, 2006. 448 с.; Віднянський С.В. Українське
питання в міжвоєнній Польщі: основні проблеми й напрямки наукових досліджень у
сучасній вітчизняній історичній науці. Український історичний журнал. 2003. № 2.
С. 39–55; Комар В.Л. «Українське питання» в політиці урядів Польщі (1926–1939 рр.).
Український історичний журнал. 2001. № 5. С. 120–128; Його ж: Концепція прометеїзму
в політиці Польщі (1921–1939 рр.). Івано-Франківськ: Місто НВ, 2011. 360 с.; Papier-
zyńska-Turek M. Sprawa ukraińska w Drugiej Rzeczypospolitej: 1922–1926. Kraków:
Wydawnictwo Literackie, 1979. 392 s.; Torzecki R. Kwestia ukraińska w Polsce w latach
1923–1929. Kraków: Wydawnictwo Literackie, 1989. 468 s.; Chojnowski A. Koncepcje
polityki narodowościowej rządów polskich w latach 1921–1939. Wrocław–Warszawa–
Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду…
75
Kraków: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1979. 234 s.; Koko E. Wolni z wolnymi: Polska
Partia Socjalistyczna wobec kwestii ukraińskiej w latach 1918–1925. Gdańsk: Uniwersytet
Gdański, 1991. 234 s.; Paruch W. Od konsolidacji państwowej do konsolidacji narodowej:
Mniejszości narodowe w myśli politycznej obozu piłsudczykowskiego (1926–1939). Lublin:
Uniwersytet Marii Curie-Skłodowskiej, 1997. 424 s.; Mikulicz S. Prometeizm w polityce
II Rzeczypospolitej. Warszawa: Książi wiedza, 1971. 315 s.; Paruch W. Myśl polityczna obozu
piłsudczykowskiego 1926–1939. Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodow-
skiej, 2005. 749 s.
3 Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. Львів: Інститут україно-
знавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1998.
4 Лисяк-Рудницький І. Польсько-українські стосунки: тягар історії. Історичні есе:
В 2 т. Том І. Київ: Основи, 1994. С. 102.
5 Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння. До питання ґенези українсько-
польського військово-політичного співробітництва 1917–1921 рр. Львів, 1999. С. 54–59.
6 Лисяк-Рудницький І. Польсько-українські стосунки: тягар історії. Історичні есе.
Київ: Основи, 1994. Т. 1. С. 102.
7 Bruski J. Petlurowcy. Centrum Państwowe Ukraińskiej Republiki Ludowej na
wychodźstwie (1919–1924). Kraków 2000. Р. 153–165.
8 Кедрин І. Життя — події — люди. Спомини і коментарі. Нью-Йорк: Червона
калина, 1976. C. 136–137.
9 Швагуляк М. До історії українсько-польських переговорів у 1921 році. Місія Тита
Войнаровського. Записки НТШ. Історико-філологічна секція. Львів, 1997. С. 126–147.
10 Войнаровський-Столобут Тит Євген (16.02.1856–21.02.1938) — економіст, гро-
мадський діяч, греко-католицький священик. Депутат Державної ради у Відні від Укра-
їнської національно-демократичної партії (1907–1911). Почесний доктор економічних
наук Української господарської академії в Подєбрадах. Засновник парцеляційного това-
риства «Земля» і Земельного іпотечного банку, голова товариства «Сільський господар»
у Львові (1929–1935), заступник голови Хліборобської палати (1934–1936). Один із най-
ближчих соратників митрополита Андрея Шептицького. Див. докладніше: Стеблій Ф.І.
Войнаровський-Столобут Тит Євген. Енциклопедія історії України: У 10 т. Редкол.:
В.А. Смолій (голова) та ін. Київ: Наукова думка, 2003. Т. 1: А–В. С. 603; Шевченко О.
Громадська діяльність Тита Войнаровського. Український історичний журнал. Київ,
2008. № 2 (479) (бер.–квіт.). С. 86–91.
11 Красівський О. Східна Галичина і Польща в 1918–1923 рр. Проблеми взаємо-
відносин. Київ. 1998. С. 233.
12 Wasilewski L. Istotna liczba Ukraińców w Polsce. Sprawy Narodowościowe. 1927.
Т. 1. No. 3. S. 228–236.
13 Документы внешней политики СССР. Т. 1–21. Москва: Госполитиздат. 1957. Т. 3.
C. 626–627.
14 Красівський О. Східна Галичина і Польща в 1918–1923 рр. Проблеми взаємо-
відносин. Київ, 1998. С. 126–130; Pisuliński J. Nie tylko Petlura. Kwestia ukraińska w
polskiej polityce zagranicznej w latach 1918–1923. Wrocław. 2004. S. 392–397.
15 Красівський О. Східна Галичина і Польща в 1918–1923 рр. Проблеми взаємо-
відносин. Київ. 1998. C. 156.
16 Kuczerepa M. Polityka narodowościowa Drugiej Rzeczypospolitej wobec Ukraińców w
latach 1919–1939. Україна — Польща: важкі питання. Матеріали ІІ міжнародного
семінару істориків. Варшава, 1998. С. 31.
17 Kedryn I. Ewolucia stosunków polsko-ukraińskich. Biułetyn Polsko-Ukraiński. 1936.
No. 25. S. 257.
Юлія Вялова
76
18 Marszał M. Ugodowa polska myśl polityczna wobec Ukrainy i Ukrainców 1918–1939.
Tendencje rozwojowe myśli politycznej i prawnej. Pod.red. Marka Maciejewskiego, Macieja
Marszała, Mirosława Sadowskiego. Wrocław: Uniwersytet Wrocławski, 2014. S. 450.
19 Репринцев В. Україна в польських зовнішньополітичних доктринах. Українська
державність у ХХ столітті (Історико-політологічний аналіз). Київ: Політична думка,
1996. С. 149.
20 Алексієвець Л. Польща: утвердження незалежної держави 1918–1926. Тернопіль:
Підручники і посібники, 2006. C. 337–338.
21 Kuczerepa M. Polityka narodowościowa Drugiej Rzeczypospolitej wobec Ukraińców w
latach 1919–1939. Україна — Польща: важкі питання. Матеріали ІІ міжнародного
семінару істориків. Варшава, 1998. С. 31–32.
22 Grabski S. Narod i państwo. Lwow, 1922. S. 9–10.
23 Баран З.А. Нові аспекти зовнішньої політики міжвоєнної Польщі: міжморська
концепція. Вісник Львівського університету. Львів, 1996. С. 81–90.
24 Комар В.Л. Концепція прометеїзму в політиці Польщі (1921–1939 рр.). Івано-
Франківськ: Місто НВ, 2011. 360 c.
25 Корнат М. Прометеїзм — польска візія перебудови Східної Європи (1921–1939).
Україна Модерна. № 6 (17). 2010. С. 134.
26 Bączkowski W. Grunwald czy Piławce. Warszawa, 1935. S. 25.
27 Баран З.А. Українське питання в політиці польських партій міжвоєнного періоду
(1918–1939). Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 1995. Вип. 30.
С. 62–68.
28 Швагуляк М. «Пацифікація». Польська репресивна акція у Галичині 1930 р. і
українська суспільність. Львів, 1993. С. 10–23.
29 Зашкільняк Л. Огляд проблем спільної (важкої) історії українців і поляків ХХ
століття. [Електронний ресурс]. URL: https://old.uinp.gov.ua/news/oglyad-problem-spilnoi-
vazhkoi-istorii-ukraintsiv-i-polyakiv-khkh-stolittya; Ісаєвич Я. Холмсько-Волинська тра-
гедія, її передумови, перебіг, наслідки. Волинь і Холмщина 1938–1947 рр.: польсько-
українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади. Львів:
Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, 2003. С. 22.
30 Ісаєвич Я. Холмсько-Волинська трагедія, її передумови, перебіг, наслідки. Волинь
і Холмщина 1938–1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння.
Дослідження, документи, спогади. Львів: Інститут українознавства імені І. Крип’яке-
вича НАН України, 2003. С.23.
31 Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших
днів. Львів: Львівський національний університет ім. І. Франка, 2002. С. 475.
32 Швагуляк М. Суспільно-політична ситуація у Західній Україні на початку
30-х років ХХ ст. Записки Наукового товариства імені Шевченка. Львів, 1991.
Т. CCXXII. С. 133.
33 Bączkowski W. Karta z historii stosunków polsko-ukraińskich: Biuletyn Polsko-
Ukraiński. Niepodległość: Rocznik. Nowy York; Londyn. T. XIX (1986). S. 119.
34 Радишевський Р. «Biuletyn polsko-ukraiński» в історії українсько-польського діа-
логу культур. Київські полоністичні студії. Т.ХVІІІ. Київ, 2011. С. 10.
35 Комар В.Л. Концепція прометеїзму в політиці Польщі (1921–1939 рр.). Івано-
Франківськ: Місто НВ, 2011. С. 274.
36 Кравченко С.І. Періодичні видання Польщі 20–30-х років ХХ століття у світлі
суспільно-культурних процесів міжвоєнної доби: літературна комунікація, польсько-
український діалог. Луцьк: Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2009. С. 324.
37 Leon Wasilewski. Drogi porozumienia. Wybór pism. Wybor dokonała, wstępem i
przypisami opatrzyła Barbara Stoczewska. Kraków: Ośrodek Myśli Politycznej, 2001. S. 182.
Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду…
77
38 Потульницький В.А. Український науковий інститут у Варшаві (1930–1939).
Український археографічний щорічник. Нова серія. Київ, 1999. Вип. 3–4. С. 356–369.
39 Комар В.Л. Концепція прометеїзму в політиці Польщі (1921–1939 рр.). Івано-
Франківськ: Місто НВ, 2011. С. 250–251.
40 Ukraiński Instytut Naukowy w Warszawie. Biuletyn Polsko-Ukraiński. 1932. № 2 (2).
S. 44–46; Портнов А. Наука у вигнанні: Наукова і освітня діяльність української емі-
грації в міжвоєнній Польщі (1919–1939). Харків: ХІФТ, 2008. С. 159–162.
41 Działalność Instytutu Badań Spraw Narodowościowych 1921–1926. Warszawa, 1936.
49 s.; Рубльов О.С. Інститут досліджень національних справ. Енциклопедія історії
України: В 5 т. Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. Київ, 2005. Т. 3. С. 485–486.
42 Leon Wasilewski. Piłsudski jakim go znalem. (Ze wstępem Andrzeja Friszke).
Warszawa: Muzeum Historii Polski, 2013. S. 94.
43 Działalność Instytutu Badań Spraw Narodowościowych 1921–1926. Warszawa, 1936.
S. 8; Kornat M. Sowietologia i studia wschodoznawcze w Polcce międzywojennej. Zeszyty
Historyczne. 2000. T. 140. S. 63–68.
44 Портнов А. Наука у вигнанні: Наукова і освітня діяльність української еміграції в
міжвоєнній Польщі (1919–1939). Харків: ХІФТ, 2008. С. 173.
45 Інститут дослідження національних справ організовував лекції українських вче-
них: С. Томашівського — «Десять літ українського питання в Польщі» (12 червня
1929 р.); М. Кордуби — «Польсько-українські стосунки у Х–ХІІІ ст.» (15 грудня
1933 р.). Див. докладніше: Томашівський С. Десять літ українського питання в Польщі.
Переклад стенограми відчиту, уладженого Інститутом дослідів національних справ у
Варшаві 12.ІV.1929. Львів, 1929. 48 с.
46 Юзевський Ян-Генрик (06.08.1892–23.04.1981) — польський державний діяч Дру-
гої Речі Посполитої, історик, художник. Міністр внутрішніх справ (1929–1930; 1930–
1930). Волинський воєвода: 1928–1929 і 1930–1938. Лодзинський воєвода: 1938–1939.
Відомий як автор так званого «Волинського експерименту». Один з ініціаторів утво-
рення Волинського українського об’єднання. У своїй політиці прагнув залучити міс-
цевих українців до державного життя Другої Речі Посполитої шляхом розширення їхньої
участі в центральних та місцевих органах влади і, особливо, в самоуправлінні та
кооперації. Див.докладніше: Józewski H. Zamiast pamiętnica. Zęszyty Historyczne. 1981.
Z. 60. S. 73; Крамар Ю.В. Західна Волинь 1921–1939 рр.: національно-культурне та
релігійне життя: монографія. Луцьк: Східноєвроп. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2015.
С. 138–146; Medrzecki W. Województwo Wołyńske 1921–1939. Elementy przemian cywi-
lizacyjnych, społecznych i politycznych. Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk; Łodz:
Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1988. 203 s.; Замість щоденника. Генрик Юзев-
ський; пер. Юлії Васейко; вступ. ст. Миколи Кучерепи ; післяслово Марека Запура; за
заг. і наук. ред. Миколи Кучерепи. Луцьк : Вежа-Друк, 2017. 168 с.; іл.
47 Кучерепа М. З історії українсько-польського порозуміння на Волині (1921–1939).
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2015. Вип. 27.
С. 122–135.
48 Лось Ян Станіслав (21.10.1890–14.01.1974) — польський політик, дипломат,
публіцист, історик, речник польсько-українського порозуміння. Один із співтворців
врегулювання польсько-українських відносин у Другій Речі Посполитій — політики
«нормалізації» 1935–1938 рр., автор проєкту надання автономії Східній Галичині («Схід-
ній Малопольщі»). Див. докладніше: Рубльов О.С. Лось Ян-Станіслав. Енциклопедія
історії України: У 10 т. Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. Київ: Наук. думка, 2009.
Т. 6: Ла–Мі. С. 274–275; Юрчук О. Українське питання у політичній публіцистиці та
діяльності польського консерватора Яна Станіслава Лося (1918–1939). Дрогобицький
краєзнавчий збірник. Дрогобич, 2003. Вип. VІІ. С. 379–388.
Юлія Вялова
78
49 Гетьманчук М.П. Між Москвою та Варшавою: українське питання у радянсько-
польських відносинах міжвоєнного періоду (1918–1939 рр.). Львів: Вид-во Національ-
ного університету «Львівська політехніка», 2008. С. 254.
50 1935 року найбільша легальна українська політична сила — Українське Націо-
нально-Демократичне Об’єднання (УНДО) уклала «нормалізаційну» угоду з поляками.
Див. докладніше: Зашкільняк Л. Генеза і наслідки українсько-польської нормалізації
1935 р. Polska i Ukraina: Sojusz 1920 roku i jego następstwa. Toruń, 1997. C. 431–454.
51 26 листопада 1935 р. на засіданні президії Ради Міністрів Польщі були пред-
ставлені «українські постулати», що мали скласти програму-мінімум для платформи
нормалізації. Поступки Польщі в «українському питанні» обмежувалися дозволом на
вживання в офіційній мові терміну «український» нарівні з «руський», встановленням
двомовних польсько-українських написів на державних установах, створенням кафедри
української літератури у Львівському університеті. Див.: Зашкільняк Л. Генеза і на-
слідки українсько-польської нормалізації 1935 р. Polska i Ukraina: Sojusz 1920 roku i jego
następstwa. Toruń, 1997. C. 431–454; Швагуляк М. Українці і Польська держава: між
конфронтацією та порозумінням (кінець 1920-х — 1935 роки). Вісник Львівського
університету. Серія історична. Львів, 2003. Вип. 38. С. 368–405.
52 Футала В. Українсько-польські взаємини у другій половині 1930-х рр.: підсумки і
перспективи дослідження. Геноцид України у ХХ столітті. Україна під окупаційними
режимами: історичні реалії та постколоніальний синдром. Матеріали третьої Міжна-
родної науково-практичної конференції. Львів, 4–5 квітня 2014. Львів, 2015. С. 130–138.
53 Швагуляк М.М. Суспільно-політична ситуація на Західній Україні на початку
30-х років ХХ ст. Записки наукового товариства Шевченка: праці історико-філософ-
ської секції. Т. ССХХІІ. Львів, 1991. С. 110–145.
54 Chojnowski A. Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich w latach 1921–
1939. Wrocław–Warszawa–Kraków: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1997. S. 223–234.
55 Torzecki R. Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na
terenie II Rzeczypospolitej. Warszawa, 1993. S. 266.
56 Стемпень С. Поляки й українці в II Речі Посполитій: спроба діалогу. Польсько-
українські студії. Редкол.: Я. Ісаєвич (голова) та ін. Київ, 1993. Т. 1: Україна — Польща:
Історична спадщина і суспільна свідомість: Матеріали Міжнар. наук. конф., Кам’янець-
Подільський, 29–31 трав. 1992 р. С. 221.
57 Кедрин І. Життя — події — люди. Спомини і коментарі. Нью-Йорк, вид-во
«Червона калина», 1976. С. 271.
58 Гетьманчук М.П. Між Москвою та Варшавою: українське питання у радянсько-
польських відносинах міжвоєнного періоду (1918–1939 рр.). Львів: Вид-во Національ-
ного університету «Львівська політехніка», 2008. С. 235.
59 Рубльов О.С. Національне питання в ІІ Речі Посполитій. Національне питання в
Україні ХХ — початку ХХІ ст.: Історичні нариси. Київ: Ніка-Центр, 2012. С. 280.
REFERENCES
1. Aleksiievets', L. (2006). Pol'scha: utverdzhennia nezalezhnoi derzhavy 1918–1926.
Ternopil' [in Ukrainian].
2. Bączkowski, W. (1935). Grunwald czy Piławce. Warszawa [in Polish].
3. Bączkowski, W. (1986). Karta z historii stosunków polsko-ukraińskich: Biuletyn
Polsko-Ukraiński. Niepodległość: Rocznik, 19, 119 [in Polish].
4. Baran, Z.A. (1996). Novi aspekty zovnishn'oi polityky mizhvoiennoi Pol'schi:
mizhmors'ka kontseptsiia. Visnyk L'vivs'koho universytetu, 81–90 [in Ukrainian].
5. Baran, Z.A. (1995). Ukrains'ke pytannia v politytsi pol's'kykh partij mizhvoiennoho
periodu (1918–1939). Visnyk L'vivs'koho universytetu, 30, 62–68 [in Ukrainian].
Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду…
79
6. Bruski, J. (2000). Petlurowcy. Centrum Państwowe Ukraińskiej Republiki Ludowej na
wychodźstwie (1919–1924). Kraków [in Polish].
7. Chojnowski, A. (1979). Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich w
latach 1921–1939. Wrocław–Warszawa–Kraków: Zakład Narodowy im. Ossolińskich [in
Polish].
8. Dokumenty vneshnej polytyky SSSR. (1957). (Vol. 3). Moskva [in Russian].
9. Działalność Instytutu Badań Spraw Narodowościowych 1921–1926. (1936). War-
szawa [in Polish].
10. Futala, V. (2015). Ukrains'ko-pol's'ki vzaiemyny u druhij polovyni 1930-kh rr.: pid-
sumky i perspektyvy doslidzhennia. Henotsyd Ukrainy u XX stolitti. Ukraina pid okupatsij-
nymy rezhymamy: istorychni realii ta postkolonial'nyj syndrom. Materialy tret'oi Mizhnarodnoi
naukovo-praktychnoi konferentsii. L'viv, 4–5 kvitnia 2014. L'viv, 130–138 [in Ukrainian].
11. Het'manchuk, M.P. (2008). Mizh Moskvoiu ta Varshavoiu: ukrains'ke pytannia u
radians'ko-pol's'kykh vidnosynakh mizhvoiennoho periodu (1918–1939 rr.). L'viv: Vyd-vo
Natsional'noho universytetu L'vivs'ka politekhnika, 2008 [in Ukrainian].
12. Grabski, S. (1922). Narod i państwo. Lwow [in Polish].
13. Hud', B.V. (2011). Ukrains'ko-pol's'ki konflikty novitn'oi doby: etnosotsial'nyj aspekt.
Kharkiv: Akta [in Ukrainian].
14. Hud', B.V. (2000). Ukraintsi — poliaky: khto vynen? U poshuku pershoprychyn
ukrains'ko-pol's'kykh konfliktiv pershoi polovyny XX st. L'viv [in Ukrainian].
15. Hud', B.V. (2006). Zahybel' Arkadii. Etnosotsial'ni aspekty ukrains'ko-pol's'kykh
konfliktiv XIX — pershoi polovyny XX st. L'viv [in Ukrainian].
16. Hud', B., & Holubko, V. (1999). Nelehka doroha do porozuminnia. Do pytannia
genezy ukrains'ko-pol's'koho vijs'kovo-politychnoho spivrobitnytstva 1917–1921 rr. L'viv [in
Ukrainian].
17. Isaievych, Ya. (2003). Kholms'ko-Volyns'ka trahediia, ii peredumovy, perebih, nas-
lidky. Volyn' i Kholmschyna 1938–1947 rr.: pol's'ko-ukrains'ke protystoiannia ta joho vidlun-
nia. Doslidzhennia, dokumenty, spohady. L'viv: Instytut ukrainoznavstva imeni I. Kryp'ia-
kevycha NAN Ukrainy [in Ukrainian].
18. Józewski, H. (1981). Zamiast pamiętnica. Henryk Józewski. Zęszyty Historyczne, 60,
71–79 [in Polish].
19. Kedryn, I. (1936). Ewolucia stosunków polsko-ukraińskich. Biułetyn Polsko-
Ukraiński, 25, 2–7 [in Polish].
20. Kedryn, I. (1976). Zhyttia — podii — liudy. Spomyny i komentari. N'iu-Jork:
Chervona kalyna. [in Ukrainian].
21. Koko, E. (1991). Wolni z wolnymi: Polska Partia Socjalistyczna wobec kwestii
ukraińskiej w latach 1918–1925. Gdańsk: Uniwersytet Gdański [in Polish].
22. Komar, V.L. (2011). Kontseptsiia prometeizmu v politytsi Pol'schi (1921–1939 rr.).
Ivano-Frankivs'k: Misto NV [in Ukrainian].
23. Komar, V.L. (2001). Ukrains'ke pytannia v politytsi uriadiv Pol'schi (1926–1939 rr.).
Ukrains'kyj istorychnyj zhurnal, 5, 120–128 [in Ukrainian].
24. Konon'chuk, V. (2018). Polityka Ukrainy schodo Pol'schi. Pohliad z Varshavy.
Ukrains'ka pryzma. Fond imeni Fridrikha Eberta. Retrieved from http://library.fes.de/pdf-
files/bueros/ukraine/14966.pdf [in Ukrainian].
25. Kornat, M. (2010). Prometeizm — pol'ska viziia perebudovy Skhidnoi Yevropy
(1921–1939). Ukraina Moderna, 6 (17), 134 [in Polish].
26. Kornat, M. (2000). Sowietologia i studia wschodoznawcze w Polcce międzywojennej.
Zeszyty Historyczne, 140, 63–68 [in Polish].
27. Kramar, Yu.V. (2015). Zakhidna Volyn' 1921–1939 rr.: natsional'no-kul'turne ta
relihijne zhyttia: monohrafiia. Luts'k [in Ukrainian].
Юлія Вялова
80
28. Krasivs'kyj, O.Ya. (1998). Skhidna Halychyna i Pol'scha v 1918–1923 rr. Problemy
vzaiemovidnosyn. Kyiv: UADU [in Ukrainian].
29. Krasivs'kyj, O.Ya. (2000). Halychyna u pershij chverti XX st.: Problemy pol's'ko-
ukrains'kykh stosunkiv. L'viv: Vyd-vo LFUADU [in Ukrainian].
30. Kravchenko, S.I. (2009). Periodychni vydannia Pol'schi 20–30-kh rokiv XX stolittia u
svitli suspil'no-kul'turnykh protsesiv mizhvoiennoi doby: literaturna komunikatsiia, pol's'ko-
ukrains'kyj dialoh. Luts'k [in Ukrainian].
31. Kuczerepa, M. (1998). Polityka narodowościowa Drugiej Rzeczypospolitej wobec
Ukraińców w latach 1919–1939. Ukraina — Pol'scha: vazhki pytannia. Materialy II mizhna-
rodnoho seminaru istorykiv. Varshava [in Polish].
32. Kuczerepa, M. (2015). Z istorii ukrains'ko-pol's'koho porozuminnia na Volyni (1921–
1939). Ukraina: kul'turna spadschyna, natsional'na svidomist', derzhavnist', 27, 122–135 [in
Ukrainian].
33. Lysiak-Rudnyts'kyj, I. (1994). Pol's'ko-ukrains'ki stosunky: tiahar istorii. Istorychni
ese. (Vol.1). Kyiv: Osnovy [in Ukrainian].
34. Lytvyn, M. (1998). Ukrains'ko-pol's'ka vijna 1918–1919 rr. L'viv: Instytut ukraino-
znavstva im. I. Kryp'iakevycha NAN Ukrainy [in Ukrainian].
35. Marszał, M. (2014). Ugodowa polska myśl polityczna wobec Ukrainy i Ukrainców
1918–1939. Tendencje rozwojowe myśli politycznej i prawnej. Wrocław: Uniwersytet
Wrocławski [in Polish].
36. Medrzecki, W. (1988). Województwo Wołyńske 1921–1939. Elementy przemian
cywilizacyjnych, społecznych i politycznych. Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk; Łodz:
Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk [in Polish].
37. Mikulicz, S. (1971). Prometeizm w polityce II Rzeczypospolitej. Warszawa: Książi
wiedza [in Polish].
38. Papierzyńska-Turek, M. (1979). Sprawa ukraińska w Drugiej Rzeczypospolitej: 1922–
1926. Kraków: Wydawnictwo Literackie [in Polish].
39. Paruch, W. (2005). Myśl polityczna obozu piłsudczykowskiego 1926–1939. Lublin:
Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej. [in Polish].
40. Paruch, W. (1997). Od konsolidacji państwowej do konsolidacji narodowej:
Mniejszości narodowe w myśli politycznej obozu piłsudczykowskiego (1926–1939). Lublin:
Uniwersytet Marii Curie-Skłodowskiej. [in Polish].
41. Pisuliński, J. (2004). Nie tylko Petlura. Kwestia ukraińska w polskiej polityce
zagranicznej w latach 1918–1923. Wrocław [in Polish].
42. Portnov, A. (2008). Nauka u vyhnanni: Naukova i osvitnia diial'nist' ukrains'koi
emihratsii v mizhvoiennij Pol'schi (1919–1939). Kharkiv [in Ukrainian].
43. Potul'nyts'kyj, V.A. (1999). Ukrains'kyj naukovyj instytut u Varshavi (1930–1939).
Ukrains'kyj arkheohrafichnyj schorichnyk. Nova seriia, 3–4, 356–369 [in Ukrainian].
44. Radyshevs'kyj, R. (2011). Biuletyn polsko-ukraiński v istorii ukrains'ko-pol's'koho
dialohu kul'tur. Kyivs'ki polonistychni studii, 18, 10–18 [in Ukrainian].
45. Repryntsev, V. (1996). Ukraina v pol's'kykh zovnishn'opolitychnykh doktrynakh.
Ukrains'ka derzhavnist' u XX stolitti (Istoryko-politolohichnyj analiz). Kyiv: Politychna dumka
[in Ukrainian].
46. Rubl'ov, O.S. (2005). Instytut doslidzhen' natsional'nykh sprav. Entsyklopediia istorii
Ukrainy. (Vol. 3). Kyiv: Nauk. dumka [in Ukrainian].
47. Rubl'ov, O.S. (2009). Los' Yan-Stanislav. Entsyklopediia istorii Ukrainy. (Vol. 6).
Kyiv: Nauk. dumka [in Ukrainian].
48. Rubl'ov, O.S. (2012). Natsional'ne pytannia v II Rechi Pospolytij. Natsional'ne
pytannia v Ukraini XX — pochatku XXI st.: Istorychni narysy. Kyiv: Nika-Tsentr [in
Ukrainian].
Спроби налагодження польсько-українського діалогу міжвоєнного періоду…
81
49. Shevchenko, O. (2008). Hromads'ka diial'nist' Tyta Vojnarovs'koho. Ukrains'kyj
istorychnyj zhurnal, 2, 86–91 [in Ukrainian].
50. Shvahuliak, M. (1997). Do istorii ukrains'ko-pol's'kykh perehovoriv u 1921 rotsi.
Misiia Tyta Vojnarovs'koho. Zapysky NTSh. Istoryko-filolohichna sektsiia. L'viv [in
Ukrainian].
51. Shvahuliak, M. (1993). Patsyfikatsiia. Pol's'ka represyvna aktsiia u Halychyni 1930 r.
i ukrains'ka suspil'nist'. L'viv, 1993 [in Ukrainian].
52. Shvahuliak, M. (1996). Pol's'ko-ukrains'kyj konflikt na zlami 20–30-kh rr. XX st.:
Problemy istoriohrafii. Problemy slov'ianoznavstva, 48, 53–61 [in Ukrainian].
53. Shvahuliak, M. (1997). Suspil'no-politychna sytuatsiia u Zakhidnij Ukraini na
pochatku 30-kh rokiv XX st. Zapysky Naukovoho Tovarystva im. Shevchenka. Pratsi
istorychno-filosofs'koi sektsii, 222, 111–145 [in Ukrainian].
54. Shvahuliak, M. (2003). Ukraintsi i Pol's'ka derzhava: mizh konfrontatsiieiu ta
porozuminniam (kinets' 1920-kh — 1935 roky). Visnyk L'vivs'koho universytetu, 38, 368–405
[in Ukrainian].
55. Steblij, F.I. (2003). Vojnarovs'kyj-Stolobut Tyt Yevhen. Entsyklopediia istorii
Ukrainy.(Vol.1). Kyiv: Naukova dumka [in Ukrainian].
56. Stempen', S. (1993). Poliaky j ukraintsi v II Rechi Pospolytij: sproba dialohu. Pol's'ko-
ukrains'ki studii (Vol.1). Kyiv [in Ukrainian].
57. Tomashivs'kyj, S. (1929). Desiat' lit ukrains'koho pytannia v Pol'schi. Pereklad
stenohramy vidchytu, uladzhenoho Instytutom doslidiv natsional'nykh sprav u Varshavi
12.IV.1929. L'viv [in Ukrainian].
58. Torzecki, R. (1989). Kwestia ukraińska w Polsce w latach 1923–1929. Kraków:
Wydawnictwo Literackie [in Polish].
59. Torzecki, R. (1993). Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny
światowej na terenie II Rzeczypospolitej. Warszawa [in Polish].
60. Ukraiński Instytut Naukowy w Warszawi. (1932). Biuletyn Polsko-Ukraiński, 2, 44–
46 [in Polish].
61. Vidnyanskyj, S.V. (2003). Ukrains'ke pytannia v mizhvoiennij Pol'schi: osnovni
problemy j napriamky naukovykh doslidzhen' u suchasnij vitchyznianij istorychnij nautsi.
Ukrains'kyj istorychnyj zhurnal, 2, 39–55 [in Ukrainian].
62. Wasilewski, L. (2001). Drogi porozumienia. Wybór pism. Wybor dokonała, wstępem i
przypisami opatrzyła Barbara Stoczewska. Kraków: Ośrodek Myśli Politycznej [in Polish].
63. Wasilewski, L. (1927). Istotna liczba Ukraińców w Polsce. Sprawy Narodowościowe,
3, 228–236 [in Polish].
64. Wasilewski, L. (2013). Piłsudski jakim go znalem. (Ze wstępem Andrzeja Friszke).
Warszawa: Muzeum Historii Polski [in Polish].
65. Yurchuk, O. (2003). Ukrains'ke pytannia u politychnij publitsystytsi ta diial'nosti
pol's'koho konservatora Yana Stanislava Losia (1918–1939). Drohobyts'kyj kraieznavchyj
zbirnyk, 7, 379–388 [in Ukrainian].
66. Yuzevs'ky, H. (2017). Zamist' schodennyka. Luts'k: Vezha-Druk [in Ukrainian].
67. Zashkil'niak, L. (1997). Heneza i naslidky ukrains'ko-pol's'koi normalizatsii 1935 r.
Polska i Ukraina: Sojusz 1920 roku i jego następstwa. Toruń [in Ukrainian].
68. Zashkil'niak, L.O., & Krykun, M.H. (2002). Istoriia Pol'schi: Vid najdavnishykh
chasiv do nashykh dniv. L'viv [in Ukrainian].
69. Zashkil'niak, L. (2020). Ohliad problem spil'noi (vazhkoi) istorii ukraintsiv i poliakiv
XX stolittia. URL: https://old.uinp.gov.ua/news/oglyad-problem-spilnoi-vazhkoi-istorii-
ukraintsiv-i-polyakiv-khkh-stolittya [in Ukrainian].
|