Від пафосу до скепсису: деконструкція сакрального в поезії Василя Слапчука
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Слово і Час |
|---|---|
| Datum: | 2004 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2004
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/189171 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Від пафосу до скепсису: деконструкція сакрального в поезії Василя Слапчука / І. Бондар-Терещенко // Слово і Час. — 2004. — № 7. — С. 48-51. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-189171 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Бондар-Терещенко, І. 2023-04-02T14:58:18Z 2023-04-02T14:58:18Z 2004 Від пафосу до скепсису: деконструкція сакрального в поезії Василя Слапчука / І. Бондар-Терещенко // Слово і Час. — 2004. — № 7. — С. 48-51. — укp. 0236-1477 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/189171 uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Слово і Час Літературна критика Від пафосу до скепсису: деконструкція сакрального в поезії Василя Слапчука Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Від пафосу до скепсису: деконструкція сакрального в поезії Василя Слапчука |
| spellingShingle |
Від пафосу до скепсису: деконструкція сакрального в поезії Василя Слапчука Бондар-Терещенко, І. Літературна критика |
| title_short |
Від пафосу до скепсису: деконструкція сакрального в поезії Василя Слапчука |
| title_full |
Від пафосу до скепсису: деконструкція сакрального в поезії Василя Слапчука |
| title_fullStr |
Від пафосу до скепсису: деконструкція сакрального в поезії Василя Слапчука |
| title_full_unstemmed |
Від пафосу до скепсису: деконструкція сакрального в поезії Василя Слапчука |
| title_sort |
від пафосу до скепсису: деконструкція сакрального в поезії василя слапчука |
| author |
Бондар-Терещенко, І. |
| author_facet |
Бондар-Терещенко, І. |
| topic |
Літературна критика |
| topic_facet |
Літературна критика |
| publishDate |
2004 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Слово і Час |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| format |
Article |
| issn |
0236-1477 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/189171 |
| citation_txt |
Від пафосу до скепсису: деконструкція сакрального в поезії Василя Слапчука / І. Бондар-Терещенко // Слово і Час. — 2004. — № 7. — С. 48-51. — укp. |
| work_keys_str_mv |
AT bondartereŝenkoí vídpafosudoskepsisudekonstrukcíâsakralʹnogovpoezíívasilâslapčuka |
| first_indexed |
2025-11-25T22:45:20Z |
| last_indexed |
2025-11-25T22:45:20Z |
| _version_ |
1850571111786348544 |
| fulltext |
Ігор Бондар-Терещенко
ВІД ПАФОСУ ДО СКЕПСИСУ: ДЕКОНСТРУКЦІЯ
САКРАЛЬНОГО В ПОЕЗІЇ ВАСИЛЯ СЛАПЧУКА
Тривалий час провідною темою поетичних книжок Василя Слапчука була смерть
— як найважливіша форма життя і навіть його каталізатор. Хоча структура самих
збірок луцького поета тяжіла до життєствердної романної побудови, а верлібр
виглядав ідеальним засобом для архівування думок, все одно це були поезії
про смерть. Це був пошук у п ром іж ку м іж психологічною белетристикою і
поетичною мовою. Особиста метафізика поета-воїна, що відпочатку працював з
культурними зразкам и, а тепер ось заходився їх ... руйнувати. Постмодерна
поетика несподівано замешкала в його лабораторії. І на це нема ради.
Загалом ніхто із сучасників В.Слапчука не вживав у своїх текстах слів “смерть”
і “батьківщина" так рясно, як він. Ці слова були чимось на кшталт табу для
сучасних літераторів, їх замінювали на різноманітні евфемізми. Якось невизначено
і м алопереконливо виглядала под ібна ем б л ем ати ка вже в сам их назвах
вітчизняного декадансу. Згадаймо “Зліва, де серце” Ю.Андруховича, “Те, що на
споді” Ю.Покальчука або "Деінде, тільки не тут” М.Рябчука. (Натомість вражають
цілісністю називання російські з р а з ки маскульту типу “ Частны й с е кто р ”
В.Рафеєнка, “Опись имущества” І.Євси і “Конец цитаты” М .Безродного).
Але ось точку зору зміщено — і повсякденна рутина менталітету обертається
художнім буттям тексту. І називається нова верлібідозна зб ірка В.Слапчука
“Солом’яна стріха Вітчизни” (Луцьк: Вид-во “Волинська обласна друкарня”,
2003). Вона не просто являє собою філософію, яка в умовах постмодернізму
перемагає вузьку (ментальну) спеціалізацію, поєднуючись із грою, літературою і
понятійною метафорикою. (При тому неважко слизнути навіть на думку про
пародійність й обстоювання у “Солом’яній стрісі Вітчизни” принципів легендарного
містифікатора Едварда Стріхи). Вона демонструє метод проектування нових
ідей і підходів, що об’єднуються в єдиний голос, яким артикулюється майбутнє.
“Говорити про поезію, — / те саме, що переповідати, / Який на смак український
сам огон”, — застерігає автор зб ірки . І тому говоритимемо про щось інше.
Наприклад, про згаданий смак.
Так уже виходить, що згідно з вимогами деконструктивізму (однієї, як знати, з
постмодерних складових), різниця між поезією (самогоном) і прозою (його смаком)
втрачається, і важить лише конвенційна, наразі “патріотична” , риторика. Якої,
згадаймо, цурається більшість вітчизняних авторів. Утім, саме розхожі штампи
офіційної риторики виявляються найбільш задушевним варіантом спілкування
В.Слапчука зі своїм читачем. І це вже явище, даруйте, концептуалістського штибу,
акцентація якого відбувається завдяки ієрархії порожнеч у збірці-сторінці-тексті.
Це також було підготовано всім процесом візуалізації української поезії XX
століття.
48
Слово і Час. 2004. Ns 7
А дж е донедавна Василь Слапчук був симптомом, а не типом українського
літератора часів “незалежності”, сповідуючи патріотизм як субститут націоналізму,
а українство як редуковану етнографію. В його поезіях було забагато іронії, але
бракувало гумору. Втім, характер Слапчукового тексту визначався-таки енергією
закладених в його основі понять. Як правило, атавістичних і винесених у назви
збірок: “німа зозуля”, “механічна зозуля”, “ годинникова стрілка”, “сучок на
костурі”. Не дивно, що ці інтелігібельні поняття формували відповідний тип тексту,
а вже їхня система — тип Слапчукового філософування: “ Без кобзаря. Без
кобзи. /П одаяниям живемо”.
Ну й, відповідно, форма. Наприклад, фрагментарність ліричних висловлювань
В.Слапчука тривалий час сприймалась за екзотику східного кшталту. Подібні мініми
зі свого доробку І.Лучук називав “д урійкам и”. Насправді ж маємо випадок
авангардної художньої практики і, водночас, найбільш концентроване вираження
всієї естетики авангарду з її глобалістськими устремліннями і тотальним пафосом.
Мінімалізм В.Слапчука — це особливий тип художньої стратегії, актуалізований
саме постмодерною епохою. Всі попередні модернізми з авангардами і бубабу
були максималістські. Перехід до мінімалізму — найсуттєвіша з реакцій постмодерної
ситуації. її, окрім В.Слапчука, привітали Ю .Позаяк, Н.Гончар та І.Лучук.
Ця, по суті, криза “перехідного” періоду (від пафосу до скепсису) є результатом
краху глобалістських естетичних утопій проминулого століття. Саме там, де
В.Слапчук залишив свій А ф ганістан. І поет за та ко ї ситуації, відобразивши
суперечливість “світу”, “людини” та “України”, сприймає неминучий кінець історії
як недовтілення. Творче і людське насамперед. Такий світогляд можна визначити
як романтизм, перепущений крізь м’ясорубку реалізму й — усе-таки зацілілий.
Насправді ж поезія сьогодні перебуває у жалюгідному стані. В неї замало читачів,
її погано розуміють через цілий ряд причин. Цілком може бути, що не все гаразд із
самою проблемою розуміння. Адже за всі часи поезія в Україні вимагала для себе
нелітературного статусу, виступаючи як голос народу. Вже сьогодні, коли давня
ієрархія жанрів перевернута з ніг на голову, їй відводиться далеко не перше місце.
Поезія виштовхується “живим” життям як жанр, і поетів по редакціях намагаються
переробити на прозаїків, радіючи лише тим, хто приходить із “чорнухою”. Мабуть,
не дивно, що більшість із них таки піддається (А.Дністровий, М.Матіос, С.Жадан).
До того ж , люди не дуже довіряють ірраціональному досвідові, на якому
збудований поетичний світогляд того ж В.Слапчука. Його поезія творить власну
мову, а входини в чужу мову завжди пов’язані з певними труднощами. Хоч
насправді луцький автор створює не інакшу мову, а інший образ зв’язку в існуючій
мові. Це зв’язок, що не піддається ані машинальній логіці споживача тексту, ані
випадковим правилам асоціативності. С каж ім о, про музику Бетховена писали,
що публіці вона не дуже приємна, бо взуває маленьку людину в якісь семимильні
чоботи-скороходи, в яких та просто тоне. Так само сучасний читач іноді буквально
потопає в поезії, це одяг не на його зріст.
Але навряд чи а ж так повно це стосується п о е з ії В .С лапчука. П роцес
інтелектуальної “ресублімації”, передбачений М .Ш еллером, триває, і читацьку
байдужість дедалі важче розбурхати еротичним, агресивним чи викривальним
допінгом. Практика авангардизму нашого часу у В.Цибулька, Л.Подерв’янського,
Ю .А н д руховича прояснил а буквально наступне: поетичну мову н ев аж ко
“збагатити” та урізноманітнити. Ж аргонізми (С .Ж адан), діалектизми (П.Мідянка),
нові побутові вислови (О.Ірванець) — це все, звичайно, периферія жанру, але й
покажчик архаїзації сучасної поетичної мови.
Несподівано “ п остм о д ер н істсь ки м ” чином “ С о л о м ’яна стр іха В ітчи зн и ”
В.Слапчука доводить, що за останні півстоліття українсь ка поезія достоту
Слово і Час. 2004. Ns 7
49
вичерпала ресурси, досягши неабиякого розквіту в універсалістському плані.
Важко знайти хоч одні “мамині руки”, “дівочі стегна” чи ще які "рушники” із
“солов’ями”, що не були б оспівані в усіх можливих варіантах. Д о того ж нинішня
поезія не враховує ж іночої та молодіжної емансипації, а також багато чого в
сучасному світі. З другого боку, така архаїчність ще тривалий час оберігатиме
нашу солов’їну окраїнність від решти цивілізованого світу. Здається, автор
розглядуваної тут збірки перестав вбачати у цьому кайф.
Це справді чисті, аж до синтетичності, вірші. І водночас драматичні: різкий
словесний ж ест у поезії В .Слапчука збер ігає подих спонтанного, раптового
осягнення, проте це прозріння дається авторові нелегко. Воно, можливо, й вибухає
несподіваним спалахом , але тримається при тому о соб и сто ї, як правило,
“аф ганської”, історії й культурного занурення у перш оджерела. В динаміці
Слапчукового жесту зберігається пам’ять і про тривалу душевну працю, що
призвела до тако ї механіки (як довго ця війна тривала?), і про літературну
традицію, де існує жест як смисловий прорив.
Найважливіше ж у даній ситуації Слапчукового “постмодерну” те, що автор
перебудовує семантику тексту (зі згаданої літературної скарбниці), одночасно
травестую чи й о го , але й ко н с тр у ю ю ч и ін а к ш у см и сл о в у с и с те м у , де
екзистенційному досвідові попередників так само знаходиться місце. Ні, при
тому не йдеться про вторинність, пастиш чи ще яку нівеляцію сакрального —
лише про пристрасне занурення в попередню культуру та історію як у свою
власну. В.Слапчук не збирає вже відомі максими, а синтезує лінгвістичний життєвий
потяг до зміни смислів. Подивімося, як це відбувається.
“Ой, важко бути українським письменником, — писав у минулому столітті М .Ж ук.
— А бути українським маляром можна хіба що за якусь кару”. Сьогодні В.Слапчук
уточнює: “Не знав Бог, / як чоловіка / покарати, / та й створив його / українцем”.
С.Руданський свого часу заспокоював злодійкуватих лихварів: “Аби душа чиста
була, /Постоли — нічого!”. В.Слапчук узагальнює: “Козакові аби душа / а тіло
знайдеться”. І.Драч продовжував народно-галантерейну тему: “Моя нога у моднім
черевику / Свій босий слід не може віднайти”. В.Слапчук наразі констатує: “У що
б українець не взувся, / слід завжди босий / лишається”. І, нарешті, у М.Цвєтаєвої
"мужик и баба перед лубочной картинкой: поле, усеянное немецкими трупами — и
гарцующие казаки. Баба: — А где ж наши-то убитые? Мужик: — Наши? У них на
картинке”. В.Слапчук погоджується: “Бо наша телевізія /н а ш и х не показує”.
Як бачимо, цитата не лише вказує на інший вірш, але й заповідає масштаб
висловлювання. Приховані цитати у В.Слапчука переосмислені й залучені до
загального руху його поезії, ї ї настрою тощо. Плагіат, скажете? “Плагіат потрібен,
— відгукнеться Лотреамон. — Його передбачає прогрес. Філософія, сприйнята
таким чином, захоплює поезію. Ідеал поезії зміниться... На першому місці опиниться
холодність максими”. Так само, до речі, "працював” В .Маяковський, коли з
помилками цитував яко го сь поета. Ведь ты ж е ош и б ся , — згадував
В.Шкловський. — Он отвечал: — Нет, я его доработал, пока вспоминал”.
I справа тут не зовсім у ф ілософ ічності та ко ї п озиц ії, коли письменник
доопрацьовує матеріал, сягаючи зіткнення думок, а скоріше у фрагментарності.
Фрагмент, стиснутий В.Слапчуком до несподіваної, як бачимо, зустрічі різних
смислів, спроможний до незмоги розвивати емоційний досвід. Хоч у даного автора
це дуже особистісне висловлення: адже предмет його пошуків — щось аморфне,
відсутнє у своїй присутності, це певний позаіндивідуальний афект і масовий стереотип,
під який підпадає наше суспільство. Щось на кшталт “батьківщини”. В.Слапчук
примудряється схопити цей стереотип за хвіст і в його численних поетичних
максимах читач намагається розпізнати якийсь бачений або чуваний допіру образ
Слово і Час. 2004. №7
50
і текст. Насправді ж ніякого образу з текстом не існує, а історична пам’ять (вірніше,
її аберація) наштовхується на постмодерністський паркан з графіті всіх часів і
народів. Інтуїція ж В.Слапчука в його “авторській” поетиці полягає лише в тому,
що він зумів зафіксувати банальність, скажімо так, персоніфікованої “народної
мудрості”. Здавалося б, яка “мудрість” може бути у колективного підсвідомого?
Утворена таким чином розмовна стихія в поезії В.Слапчука виявляє невичерпні
запаси ліризму на всіх рівнях — від морфології слова і гри інтонацій до просто
комунікативних жестів. Це не те щоби авторове кредо. Втім, і не жарт. Скоріше
іронічне повідомлення: по-перше, так говорити можна; по-друге, це робиться
свідомо. Н есподівана л егк ість п ізн ь о го , п о -н ар о д н о м у "аф о р и сти ч н о го "
В.Слапчука, коли він позбувся силабо-тонічного баласту попередніх збірок,
несподівано обертається його силою. І спонукає до прози.
м. Харків
Ярослав Голобородько
ПЕЙЗАЖІ УЯВЛЕНЬ ТА РЕФЛЕКСІЙ
(ПРО ЗБІРКУ ЛЕСІ ЛИСЕНКО “ ІШ Ь ТІНЕЙ” )
От і сталося: XXI століття, що воно очікувалося з містичною знаковістю й
апокаліптичною полізначністю, яке вважалося “темною м еж ею ” і “затемненим
обрієм” людської цивілізації та перспективи, начебто непомітно, але все потужніше
упевнено набирає обертів. Кожний рік нового тисячоліття стає дедалі звичнішим
і навіть буденнішим. І за повсякденно нав’язливим клопотом, за хаосом творчих
і не зовсім творчих справ не завжди відчувається, фіксується, спостерігається,
як нові тони й відтінки почуттів, якості мислення, грані й складники світовідчуття
входять-таки у нашу свідомість, як модернізовані цінності — етичні, естетичні,
інтелектуальні — усе глибше охоплюють наше єство.
Нині стає майже аксіоматичним, що людина надзвичайно чутлива й вразлива,
що її сутність мінлива й феноменально суб’єктивна, що її буття у віртуальному
просторі особистісних асоціацій, атракцій, антиномій зазвичай значно яскравіше,
контрастніше і драматичніше, ніж у зовнішньому форматі соціуму.
Стає дедалі зрозумілішим, що провідне покликання людської природи — це
визначатися (визначати своє “учора” й своє “сьогодні”, своє “буде” й своє
“ніколи”) особисто, бути особистістю, що означає — стати творцем власного
макросвіту переживань і помилок, надбань і втрат, сугестій і рефлексій. “Я
мислю, значить, я є ”, — стверджував Д екарт. "Я творю, отж е, я ж иву” , —
стверджує психологія сучасної людини.
Дедалі очевиднішим стає: слово — це більше, ніж , як зазначають словники,
“мовна одиниця, що являє собою звукове вираження поняття про предмет або
явище об ’єктивного світу”, це самобутня й самоцінна держ ава, де правлять
почуттєві порухи, мисленнєві поштовхи, архетипи учинків, де цілком можливе
прогнозування й розгортання семіотики ментальності, свідомості й долі, де може
проходити основне видиме й відчутне життя людського духу.
Прагненням вибудовувати свою, індивідуально оформлену внутрішню державу
позначені й творчі інтенції Лесі Лисенко, що засвідчено її збіркою поезій “Тінь
тіней”, випущеною харківським видавництвом “Ф оліо” 2003 року.
Слово і Час. 2004. №7
51
|