Відкритий лист головному редактору газети “Критика”
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Слово і Час |
|---|---|
| Дата: | 2004 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2004
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/189231 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Відкритий лист головному редактору газети “Критика” / М. Наєнко // Слово і Час. — 2004. — № 9. — С. 76-79. — Бібліогр.: 1 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860169780928970752 |
|---|---|
| author | Наєнко, М. |
| author_facet | Наєнко, М. |
| citation_txt | Відкритий лист головному редактору газети “Критика” / М. Наєнко // Слово і Час. — 2004. — № 9. — С. 76-79. — Бібліогр.: 1 назв. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Слово і Час |
| first_indexed | 2025-12-07T17:57:57Z |
| format | Article |
| fulltext |
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ГОЛОВНОМУ
РЕДАКТОРУ ГАЗЕТИ “ КРИТИКА”
Я міг би не помітити в Вашій газеті (2003, № 12) “огляду” моєї статті “ Модернізм:
декларації, маніфести і реальність" (“Слово і Час” . — 2003. — № 11), але оскільки той
огляд анонімний, то хочу привітати Вас із відродженням давно вже здохлого жанру.
Виявляється, “ цей Лазар живий” . Пригадуєте міркування Ю. Шевельова про літературну
критику рубежу 20—30-х років XX ст.: “Так звана “ критика” Щупаків, Коваленків тощо, не
кажучи вже про меншу свиноту типу Гайових, Юрченків або Чернеців, запліднила нашу
літературу новим критичним жанром — жанром публічного доносу” . У Вашій газеті цей
жанр не тільки відроджено, а й розвинуто: він став анонімним. Для тих, хто “ нє сєкйот”,
нагадаю особливість доносного жанру: в ньому зміщується центр критики з тексту на його
автора. Великим “ майстром" тут був ще “ неистовый Виссарион” , який міг про П. Куліша
написати: “ Кулеш... Экая свиная фамилия” . Ваші анонімщики діють так само: “Ох, який же
цей N завідувач кафедри та ще й лавреат!” . А потім уже пропонується “огляд” тексту N, у
якому (огляді) використано методу, відому ще з часів “Салдацького патрета” Г.Квітки. Ще
раз нагадаю для “нє секущих”: “скусний маляр” у тій побрехеньці “ ...було як намалює що-
небудь та підпише... що се не кавун, а слива, так таки точнісінько слива".
У часи “неистового Виссариона” оргвисновків після його доносів не робили, а в радянські
часи, як знаємо, за доносами Щупаків та Коваленків полетіли голови більш як у половини
українських літераторів. На якомусь етапі полетіли голови і самих донощиків (Щупака,
Коваленка й інших репресовано в 1937—38 рр.), то чи не тому Ваша автура пошилася в
анонімщики, щоб уникнути можливих репресій? Заспокойте їх: сьогодні ні на “донесених”,
ні на “донощиків” репресивні заходи не поширюються... Останніх можна, щоправда,
преміювати; наприклад за те, що активно впроваджують методу “скусного маляра” ...
Анонімщик пише, що не можна вважати трактат Данте “ Про народну мову” ніяким
маніфестом. Я назвав той трактат саме так, бо думав, що читач розуміється бодай на
метафоричній мові. Якщо ні, поясню: трактат був першим у Європі літературно-науковим
документом, в якому захищалося право народної мови бути літературною. Після Данте
цей рух поширився у Франції, Німеччині та ін.; із нього виросли пізніші романтики, які
остаточно відмовилися від латини й перейшли в своїй творчості на народні, національні
мови. Отже, боротьба за народну мову в літературі тривала понад 400 років, ставши
складовою частиною загальноєвропейського явища, яке іменується народництвом. З
такою думкою не хочуть погоджуватися лише ті, хто вбачає народництво лише в українській
літературі кінця XIX ст. І обзиває його останніми словами, бо воно, мовляв, загальмувало
утвердження модернізму на нашому літературному терені. Ну що ж, хай буде й така
думка, але я вважаю, що на будь-які літературні напрями, рухи і т. д. треба дивитися
завжди ширше. Що ж до дати написання трактату Данте “ Про народну мову” , то її ніхто
не знає. Називають 1302-й, 1304—1307-й роки чи й просто: “ не пізніше 1313-го” . Отже,
це питання не принципове, прояснити його міг би тільки сам Данте, але навряд: роботу
над трактатом він не завершив, а помер у 1321 р. Може, й працював над ним до самої
смерті. Хай з’ясовує цю проблему молодий “дантист” М. Стріха, якого (я так зрозумів)
мені радять прочитати. Прочитав, а зараз з більшим інтересом засів за читання його
фізико-математичних праць. Бо там є наука...
Слово і Час. 2004. №9
76
І
r
Найбільше роздратувала Вашого анонімщика моя думка, що найраніші модерністські
твори в Україні належать І. Франкові, який ще в 1891 році опублікував перший (стислий)
варіант “трьох жмутків” своєї ліричної драми “Зів’яле листя” . Тим, хто хоче співвіднести
зародження українського модернізму з фемінізмом, зокрема з творчістю тільки
О.Кобилянської чи Лесі Українки, ця моя думка видається майже єретичною. М.Євшан,
як відомо, на своєму “ войовничому естетизмі” , в якому на чолі модерністського руху
ставилася О. Кобилянська, вже “ погорів” (читайте передмову М.Зерова до його “ нарисів
з новітнього українського письменства” "Від Куліша до Винниченка”).
У розв’язанні будь-якої проблеми треба рахуватися не з тенденціями і смаками, а з
літературними фактами. Перший твір українською мовою О. Кобилянська опублікувала
1895 року, коли в І. Франка вже був не стислий, а майже повний текст “Зів’ялого
листя". Чому я його вважаю модерністським? Бо в ньому запропоновано не дуже
характерний для української літератури (частково присутній лише в Шевченка)
ірраціональний тип художнього мислення; у душі Франкового героя — це “ щось
темне і студене”, "віра в чорта, віра в чудеса” й ін. Як наслідок, тексти поета
сповнились більшою і цілком новою “дозою” поезії. О. Блок пізніше назве цю “дозу”
радієм, котрий, на його думку, і є справжнім мистецтвом. “ Искусство — радий... — писав
він. — Современный натурализм безвреден, потому что он — вне искусства... Модернизм
ядовит, потому что он с искусством” . Це метафоричне міркування російського поета я
процитував без будь-яких коментарів, бо вважав, що “ розумному досить” . А мені анонімщик
каже, що я нібито раджу “такому собі Александру Блоку, як писати...” . Абсурд? Хто
кмітливіший за мене, хай поставить інший діагноз...
Але повернемось до “ Зів’ялого листя” . Відчувши, що в цій ліричній драмі з’явилася
цілком нова (модерністська, як її назвуть пізніше) художня якість, І. Франко міг...
елементарно завагатись. І вирішив під публікаціями 1891 року взагалі не ставити свого
прізвища. Коли ж через п’ять років видавав “Зів’яле листя” окремою збіркою, то... ще
більше завагався, бо пам’ятав, крім усього, й про таємниці з особистого життя, які в
справжнього митця обов’язково “ влізуть” у текст. І вирішив у передмові до збірки
розповісти про “ героя-самогубця” , щоденник якого, мовляв, і став основою для створення
ліричної драми. У 1911 році, підготувавши нове видання “Зів’ялого листя” , автор (у
новій передмові) зізнався, що та перша передмова — “ ...не більше, як літературна фікція”.
Чому поетові треба було вдаватись до фікцій, можна здогадатись. Бо, за його свідченням
у листі до А. Кримського, справжнім поштовхом до створення “Зів’ялого листя” була
закоханість у... трьох жінок. А оскільки, думав він, серед людей переважають ті, хто
мислить категоріями “скусного маляра” (не перевелись і досі!) і хто може співвіднести
очамрілого від кохання героя драми з ним, офіційно одруженим (“ 3 теперішньою моєю
жінкою я оженився без любові” , — це слова Франка), то... краще вдатись до фікцій.
Хай, мовляв, думають, що “ описане” трапилось із якимсь суїцидником. На саму ж
поезію ліричної драми, вважав Франко, це вже ніяк не вплине; адже вона самодостатня
іживе своїм життям. Життя це було, як я вже говорив, модерністським...
А послідовний анонімщик мені каже: щоденник самогубця все ж існує, його прочитано і
“доведено” , що він таки став базою для створення “Зів’ялого листя” . Не хотілося мені
признаватися, чому я про це нічого не сказав у статті “ Модернізм...” , але бачу, що мене
змушують. Я дуже шаную дослідника “ Щоденника” Івана Денисюка, але “доводи" його
мене ніяк не переконали. Бо вони побудовані на позитивістській основі — “схоже — не
схоже”, “ відповідає щоденниковому запису — не відповідає” і т. ін. Якщо з такими мірками
підходити до поезії, то зникне насамперед головний її нерв — змістова таїна. Кожен
справжній поет ніколи не пише про почуття, переживання якоїсь там людини (“схожі” , “ не
схожі” і т. ін.), а завжди — про все це — в людини як іде ї. Що — не одне й те ж... Та й
самі міркування Івана Денисюка про джерело “ Зів’ялого листя” рясніють не так
категоричними, як допустовими категоріями: “подвійне коло таємниць” , “ встановити не
можна”, “очевидно” , “ можливо” і т. ін. А в кінці міркувань — ось такий підсумок: “ ...Ще не
всі таємниці завуальованої історії “ліричної драми” розкриті. Вони чекають на своїх
Слово і Час. 2004. № 9
77
детективів” . А для анонімщика з Вашої газети ніяких таємниць уже не існує... Як у того
графомана, що занотував у своєму записнику: “ Написал стих о любви... Тема закрыта”.
Я схильний вірити самому поетові, Івану Франку: всі розмови про побічні джерела
“Зів’ялого листя” мають зовнішній, зрештою — фіктивний характер. Не фікція лиш те,
що він виразив у відомому рядку: “ Тричі мені являлася любов”. Любов — це людська
ідея, яка таки може вплинути на творчість. У листі до Кримського сам Франко писав:
“Отся любов перемучила мене дальших десять літ, її впливом були мої писання
“ Маніпулянтка” , “Зів’яле листя” , дві п’єски в “ Ізмарагді” і недрукована повість “Лель і
Полель” . Можна до цього додати, що записи самогубці читав не тільки Франко, але
ніхто з них не спромігся хоча б на один зів’ялий листочок...
Останнє — про маніфест модернізму. Я вважаю, що таким маніфестом можна вважати
той лист Лесі Українки до Івана Франка, в якому вона спробувала розкрити зміст художньої
мови "Зів’ялого листя” . Анонімщик пише, що маніфестом не може бути “документ, який
засадничо має не публічну, а приватну прагматику” . Так і хочеться сказати чужими словами:
“Аркадий, не говори красиво!” , але ми ж маємо свого "скусного маляра” , який під своїм
мальовидлом обов’язково мав би уточнити: це маніфест, а чи приватна прагматика...
Літературний маніфест — це літературознавчий документ будь-якого жанру (декларація,
трактат, передмова, програмний вірш та ін.), в якому пропонується розуміння новоі
художньої мови, вказується на особливості й перспективи її тощо. Тому літературним
маніфестом, скажімо, ренесансу вважають трактат Дю Белле “Захист і прославлення
французької мови” , класицизму — відому поему Н. Буало, романтизму — теоретичні
студії енських романтиків (Новаліс, брати Шлегелі), реалізму — ширші міркування про
цей напрям Стендаля в памфлеті “ Расін і Шекспір” та в його л и с т і до Бальзака (1840), а
вужчі — в працях французів Шанфлері і Дюранті (50—60-ті роки XIX ст.), українського
неокласицизму 20-х років XX ст. — колективний вірш самих неокласиків, а модернізму...
Тут у кожній літературі були свої маніфестанти. “ Характеру маніфестів, що визначають
філософію й методологію модернізму, набули теоретичні праці Т.Еліота “Традиція і
творча індивідуальність” (1919), “ Священний ліс” (1920)"', але тут на своє місце міг би
претендувати й ірландський англієць Джойс, який говорив, що модерним письменником
можна стати лише тоді, коли створиш мову для вираження змісту, котрий досі людством
не виражався. І спробував реалізувати цей “ маніфест” у своєму “Уліссі” ...
Прошу звернути увагу на підкреслений мною л и с т Стендаля до Бальзака. Його
найсерйозніші науковці вважають одним із маніфестів реалізму. То чому ж лист Лесі
Українки до Івана Франка, який я вважаю маніфестом українського модернізму, викликав
у Вашого анонімщика такий бурхливий протест? Може, тому, що він (анонімщик) теж “не
чітатєль” , у чому запідозрює чомусь тільки мене?.. До речі, автором маніфесту українського
новоромантизму була теж Леся Українка. Маю на увазі її статтю про Винниченка...
“ Ребята, давайте жить дружно!” , — казав один із героїв відомого мультфільму. На
початку 90-х років XX століття я писав, що нині зусилля материкових і діаспорних
дослідників літератури об’єднуються для об’єктивного вирішення хоча б частини
літературознавчих проблем. Започатковувалися спільні семінари, “ взаємочитались” лекції
для студентів, провадилися презентації, комусь присуджувалися звання honoris causa... А
нині? Бачу, Ваша автура не спішить об’єднуватись. У нас може бути не однакове розуміння
того чи того питання, різним у нас може бути літературознавче дання, але література в
Україні — одна. То невже для дискусій про шляхи її розвитку треба реанімовувати
методику доносів та ще й анонімних? З висоти свого ...ліття я міг би сказати...
Та чи варто? Адже ж існують інші, цивілізованіші форми співпраці. Серед цивілізованих
людей... Чи, може, я помиляюся?
З повагою Михайло Наєнко
1 Гиленсон Б.А. Манифесты литературные / / Лит. энциклопедия терминов и понятий. - М., 2001. - С.459.
78
Слово і Час. 2004. №9
P.S. (після сказаного). Цей лист я надіслав головному редактору газети “ Критика”
кілька місяців тому. Сподівався, що одержу якщо не письмову відповідь, то бодай репліку
в газеті, що такий лист одержано і ми з ним погоджуємось, або категорично — ні.
Виявилось, що моя наївність не має меж, хоч надворі ніби демократія... Зате, починаючи
з третього числа газети, під колись анонімними оглядовими опусами в ній стали з’являтися
прізвища. У зв’язку з цим стали толерантнішими міркування в тих опусах і майже цілком
зникла розперезаність, характерна лише для доносних жанрів. От тільки добір прізвищ,
як видно, породив “ напряженку” : деякі з них стали повторюватись у кожному номері по
три і більше разів, а коли на такі повтори помахала пальчиком журналістська етика, то ті
прізвища стали набувати, м’яко кажучи, чудернацького вигляду: “ N.S” , “ С.З” , “ Назар
Стодоля” , “С.К.” та ін. У двох випадках підписався навіть якийсь “еСеСівець” , скорочено
- “С.С.” . Крім того, в одному матеріалі газети (№ 4) прозвучало застереження, що
подібні до публікованого судження “дехто потім назве доносом” . Дарма: якщо матеріал
не анонімний, якщо в ньому не зсунуто акцент з матеріалу на побаченого крізь шпарку
автора і пропонується розважлива критика, полеміка etc, то конкурувати з будь-яким
анонімним доносом він не зможе... Одне слово, реакція (майже позитивна) на мій лист
головному редактору в газеті цілком очевидна і тому за мою рацпропозицію я чекаю від
“Критики” якщо не матеріальної винагороди, то хоча б свідоцтва з печаткою, як у “добрі
радянські часи” . Деякий досвід звідти окремі автори “ Критики” переймають без будь-
яких посилань (див. статтю Стефанії Андрусів у журналі “Слово і Час” . — 2004. — №5),
змирившись, мабуть, із думкою, що це краще, ніж перетворювати газету на паркан для
доносів.
М.Н.
f t " ---------
/ v w n с я т / Ф с / и я
Журнал “ Слово і Час” висвітлює питання історії, теорії та сучасної
практики літературного руху, загальнокультурного життя. Виходячи з
принципів об’єктивності та плюралізму, редакція не вважає за обов’язкове
поділяти всі погляди і положення авторів, завдяки чому зберігає і природний
ґрунт для конструктивної полеміки.
Неодмінними вимогами до матеріалів, що подаються на розгляд редколегії,
є достеменність наведених фактів, посилань на всі використані джерела,
точність у цитуванні.
Статті та інші матеріали (крім листів) подаються до редакції українською
мовою, обсягом не більше друкованого аркуша; посилання розміщуються
внизу сторінки.
Статті подавати в комп’ютерному наборі — як текстовий файл без
переносів у словах у текстовому редакторі Microsoft Word (від 6-ї версії) у
розширенні RTF на стандартній дискеті; можна надсилати електронною
поштою (E-mail: jour_sich@iatp.org.ua; www.word-and-time.iatp.org.ua).
Д о дискет (бажано продублювати текстовий матеріал на 2-х дискетах)
обов’язково мусить бути подана виразна роздруковка статті у 2-х
примірниках, виконана шрифтом не менше 14 кегля через 2 інтервали
28 рядків на сторінці.
До статті додається анотація (до 5-ти рядків) — для розміщення на веб-сторінці.
Слово і Час. 2004. № 9
79
mailto:jour_sich@iatp.org.ua
http://www.word-and-time.iatp.org.ua
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-189231 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0236-1477 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:57:57Z |
| publishDate | 2004 |
| publisher | Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Наєнко, М. 2023-04-03T16:43:32Z 2023-04-03T16:43:32Z 2004 Відкритий лист головному редактору газети “Критика” / М. Наєнко // Слово і Час. — 2004. — № 9. — С. 76-79. — Бібліогр.: 1 назв. — укp. 0236-1477 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/189231 uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Слово і Час Лист до редакції Відкритий лист головному редактору газети “Критика” Article published earlier |
| spellingShingle | Відкритий лист головному редактору газети “Критика” Наєнко, М. Лист до редакції |
| title | Відкритий лист головному редактору газети “Критика” |
| title_full | Відкритий лист головному редактору газети “Критика” |
| title_fullStr | Відкритий лист головному редактору газети “Критика” |
| title_full_unstemmed | Відкритий лист головному редактору газети “Критика” |
| title_short | Відкритий лист головному редактору газети “Критика” |
| title_sort | відкритий лист головному редактору газети “критика” |
| topic | Лист до редакції |
| topic_facet | Лист до редакції |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/189231 |
| work_keys_str_mv | AT naênkom vídkritiilistgolovnomuredaktorugazetikritika |